Шпильова – Романча Тетяна Михайлівна, 1914 р. н.
Проживає в хуторі Буда Чигиринського району Черкаської області
– Тетяна Михайлівна, а як ваше прізвище було дівоче?
Т.М.: Шпильова.
– Шпильова, да. Харашо, а по чоловіку як?
Т.М.: По чоловіку Романча.
– Романча, да?
Т.М.: Романча.
– Романча, це тут в Буді. Так ви народилися в селі Буда?
Т.М.: Нє!
– А ви звідки?
Т.М.: Мельниках.
– А! ви в Мельниках, да, народились.
Т.М.: То ми після войни вже тут на Буді.
– Скажіть, а от у вашого батька була велика сім’я?
Т.М.: Ого!
– Велика, а скільки було душ?
Т.М.: Восьмеро дітей своїх було, та мати вмерла, та батько ше з двома взяв.
– Ага, значить 10 дітей.
Т.М.: І батько й мати, і батькова мати. Оце таке.
– То баба ваша. А як бабу вашу звали?
Т.М.: Олександра.
– Олександра, да. Так, а скажіть, будь ласка, а от чим батько ваш займався?
Т.М.: Хліборобством.
– Хліборобством, земля була?
Т.М.: І снопував, і їздив десь на роботу десь, скрізь був! А в 18-м годі він приїхав.
– Додому, да? А скажіть, а скільки в нього землі було?
Т.М.: Я не знаю. Ну, як уже то Ленін приказ дав давать по півдесятини на душу.
– На душу, да. Ну, це хватало так для прожиття?
Т.М.: Да! тоді, коли люди самі хазяйнували, то їм, хто трудиться чесно, той і мав.
– Той і мав, да.
Т.М.: А в колгоспі вже, хто трудиться, то й шо ж. На землі всю жизнь, ото він більшу пенсію получав, так слава Богу!
– Скажіть, будь ласка, а от ваша вся сім’я в одній хаті жила, чи нє?
Т.М.: В одній!
– В одній. Ну, а як, мирилися чи сварилися? Було ж багато людей.
Т.М.: Нє! ми якось, шо не сварилися.
– Ну, а чого так зараз?
Т.М.: Батько з синами було ткати возить, бо тоді ж машин не було.
– А ткали де? де ткали? ви кажете – ткати возять.
Т.М.: Откати!
– А откати! я зрозумів! я просто не зрозумів. Угу.
Т.М.: А ткали дома!
– Дома, да? верстати були?
Т.М.: І батько ткав! і мати ткала! і сестри, котрі старші.
– Скажіть, ну а от батько, в нього тільки земля була, чи він може майстер якийсь був? шось робив? бондар там був?
Т.М.: Ні-ні-ні!
– Тільки хліборобство, да?
Т.М.: Да!
Жінка: Тоді ж мабуть свої корови, чи воли, чи шо, бабо, було?
Т.М.: Да! були воли. Пара волів і корова.
– Коні були може?
Жінка: Коні були, канєшно.
Т.М.: Коней не було, в батька не було.
– Скажіть, а от реманент був? плуги, може, сівалки?
Т.М.: Було! борона, культіватор!
– Оце все було? батько був забезпечений повністю?
Т.М.: Да.
– Ну, а скажіть, а хто ж був все ж таки головою вашої сім’ї?
Т.М.: Батько. А як же.
– Батько, да. А не мати?
Т.М.: Ну, це вони вже собі вкупкі.
– Ну ясно, а так більше, то батько, да? А в кого гроші знаходилися? в кожного? чи тільки у якоїсь одної людини?
Т.М.: Тоді гроші були у батька, бо він їздив скірізь, він заробляв. То він же й головою сім’ї був. І сини ше не жонаті були.
– Угу. А якого року батько народження?
Т.М.: Я не знаю.
Жінка: Хіба баба знає?
Т.М.: Не скажу. Бо сама старша сестра із якого? із 900-го.
– Із 900-го, да? ага. Тобто, вона вже старша вас на 14 год, сестра. Ну, а скажіть, а от, наприклад, шоб купити шось, якісь цукерки, або шо, де батько повинен був гроші взяти? шоб оце, де взять такі гроші?
Т.М.: А ше ж він хазяїн, скотину держав. Та й хліб був. Ше й шось було на продаж.
– Тобто, гроші такі звідси він і брав, да? Добрий день вам! Так я хотів зараз запитати – з яких років це вас батько привчив до роботи? чи сестер ваших, чи шо?
Т.М.: Наший батько, мати вмерла, мені 5 год було, а батько вмер, 9 год.
– Так, а з ким же ви залишилися?
Т.М.: А мачуха, і старший брат.
– Оце вже це було господарство, да?
Т.М.: Да.
– Так що получається.
Т.М.: А тоді мачуха заміж пішла. А брат оженився. А тоді вже старша сестра хазяйнувала трохи, а тоді комуна.
– Ну, так а ваша земля, скільки було? Ото комуна, Монастирі вона називалася?
Т.М.: Угу.
– Так ви брали участь в тій комуні, чи нє?
Т.М.: Канєшно!
– Брали, да?
Т.М.: З 29-го году по 41-й год.
– Значить, це комуна діяла там? А до 29-го году? ви монашкою були, да?
Т.М.: Та нє!
– Так, а ви що ж тоді робили?
Т.М.: Свині пасла.
– А хто ж тоді на господарстві, старший брат був, да?
Т.М.: Да, брат був. А потом в комуну пішли.
– Так, а в комуну всі пішли? чи хтось не пішов?
Т.М.: Одна не пішла.
– А то все село пішло, да?
Т.М.: Нє! сестра в мене одна тільки не пішла. Куркулів багато було!
– Багато було?
Т.М.: А тепер оживають.
– А скільки ж тоді куркулів було в селі?
Т.М.: Та багато.
– Нє, ну скільки людей тоді вислали з села? багато чи нє? багато? ну скільки?
Т.М.: У селі? почти все село. Оце тільки от новосельців.
– Угу, а то все село?
Т.М.: І новоселиці були, із усіх сіл люди були в комуні.
– А! в комуні, вступили до комуни наче, да. А кажу, що скільки розкуркулили людей? багато чи нє?
Т.М.: Хто не йшов в комуну, того й вислали.
Жінка: Кого розкуркулили? я переб’ю. Отак, як в мене мамка не хотіла в колгосп подписаться, то вони прийшли та корову забрали. Пишися в колгосп! А наший дід не дозволяв. Оце я трошки переб’ю. Оце таке було тоді, такий закон був. Не дозволяв. А ми ж, сестра моя, і нас було 3 душі в матері. Бо вже корову забрали і глечики повитрушували.
– І нічо нема?
Жінка: І нічо нема! значить, нада писаться в колгосп, іти в колгосп, тоді вони корову оддали. Оце такі були куркулі.
– Угу, а ви не чули, щоб когось були з села вислали?
Т.М.: Висилали.
– Висилали, да? а скільки приблизно виселили? чоловік 10 чи більше?
Жінка: З десяток було. Можна пересчитать – Алєксєй, оце дід Пилип, Катерина, Єлісей оце. То забрали їх, забрали! Чорт зна, де їх і діли, ну як же?
Т.М.: У війну? так це ж у війну і забрали!
– Нє, то в 30-х роках. В 30-х роках.
Т.М.: Та це в війну і забрали. Вони пішли та забрали в коморі хліб. А хто з них прийшли і забрали, чи партізани, чи німці.
– Ну, а скажіть, оце в якому році комуна організувалася?
Жінка: В 29-му.
– Весною? чи літом? чи коли?
Т.М.: У марту місяці.
– У марту місяці, да. А от ви кажете, що все село одразу пішло туда, да?
Т.М.: Да, були, усякі були. Такі багаті люди йшли, то й ми йшли. А брат не йшов, то й нас не приймали. Бо брат хазяїн був. І скот мав, і свині. Як не йдеш, не женеш у колгосп, то нашо ж ті діти? Та й брат!
– А в брата багато землі було?
Т.М.: Нє, 3 дівчат.
– Нє, не дітей, а землі скільки в нього було? у брата.
Т.М.: Уся земля була і наша, і його. Він опікун над нами.
– А! він опікун був. Ну, скільки це загалом землі в нього було? гектарів 5?
Т.М.: Та тоді воно ше мені не нужне було, я його не знаю.
– Ну, то таке діло, не знаєте, то вже так і буде.
Т.М.: Я ше в його не мішалась.
– А одноосібники були такі, шо одноосібне господарство?
Т.М.: Та були.
– І багато?
Т.М.: Багато людей!
Жінка: та, то ж як колгосп почався, тоді люди всі пішли в колгосп.
Т.М.: А як мало йшло, бо туди ж усе неси! шо в тебе є. І корову, і коняку.
Чоловік: Одноосібник був, до кінця був.
– Один?
Чоловік: Один, напевне один.
Т.М.: Тогда ж уже він зрозумів, шо це.
– А він ще живий?
Жінка: Та живий ше.
– А де він?
Чоловік; В Хмельниках.
Т.М.: Ото низом туда йти де до остановки, та низом, і зійти з вулиці, а потом трохи підійти, і жінка й він живі.
– Так він і не пішов в колгосп, да?
Чоловік: Не пішов, як його не агітірували, не пішов.
Т.М.: А тоді примкнув, злякався.
Чоловік: Он мій брат, він конячками їхав у Хмельники, а він Т.М.: Дай мені картопельки, привези там. А хоть би кинув таке як усе полосате, а то тільки мереживне. А він дурний любив горілочку – То давай! А там уже замітили, шо це ж той, та за ним охраннік, охраннік. А він скинув ті мішки, мішків мабуть 5 картоплі було, такої дрібної правда. Скинув ті мішки. Приїжджа додому – Ану повертай назад! – Чого? – А картоплю назад вивезти! – Як? чого? Та йому 8 год дали.
– Йому?
Чоловік: Мойому брату.
– За це?
Чоловік: За це, 5 років просидів, а це якась амністія, та випустили. Через оцього одноосібника. Я йому кажу – Ах ти ідіот! Ти ж знав, шо це колгоспне? чого ж ти не йдеш робить? 8 год дали за те, шо він скинув картоплю.
– І це в якому році?
Чоловік: В якому році?
– Вже після війни?
Т.М.: Да, да! після войни! Отак у 48-й. Уже люди з войни прийшли.
– Так ваш батько був шо, середняк чи бідняк? як вважався в селі?
Т.М.: Ше він не дожив до того, коли це все рішали.
– Ну, якби так можна, був би середняк?
Т.М.: Ну, середняк!
– Середняк, шоб не сказать, шо бідний.
Т.М.: Багатим він не був, куркулем, бо в його дітвори ж було.
– Багато, да. Це ж дуже багато дітей, це правда. Ну, а тепер скажіть, коли оце колгосп організувався, то спочатку життя на селі дуже було? чи нормально одразу пішло?
Т.М.: Як комуну організували, то по-всякому.
– По-всякому. На трудодні, да?
Т.М.: Та тоді то жили, та багато уже не хотіли жити.
– В колгоспі, да?
Т.М.: А не робиш, не больний, ти й не їж. То до котла не йди! Та все варили, нічо не скажу.
Жінка: В котлі варили, та й добре було.
– В комуні тій, да?
Жінка: Да! і кіно крутили, добре було в комуні. В комуні, кажу, добре було, добре! Бо мій чоловік тоже там робив в комуні. А я в школу ходила.
Т.М.: У 33-м годі ні одно не пухло, не вмерло з голоду.
– А де харчі брали? самі собі приробляли?
Т.М.: А як же! колгосп же!
Жінка: А їх же, в них була земля, садок цілий, винограда багато, яблук багато.
Т.М.: Котрі такі розумніші, начальники, то вони покидали головувать.
– Покидали, да?
Т.М.: Да!
– А чого?
Т.М.: А це вже люди, їх же треба годувать.
Жінка: Квартіри їм давали там.
Т.М.: То вони покидали, а то стали, як би то, завгосп.
– Дмитро Васюра чи Красота?
Т.М.: Красота!
– А як його звали?
Т.М.: Євдоким.
– Євдоким. Це перший комсомолець, да?
Т.М.: Да!
– Так шо перші були завгоспи в селі, да. Так, а скажіть, будь ласка, а от до революції, або от раніше, в ті часи, хто, старости були тоді в селі, чи нє?
Т.М.: Були.
– Були, да. Хто їх обирав? все село? чи вони звідкись їх присилали?
Т.М.: Сходка!
– Сходка, да. І от хто був за вашої пам’яті старостою? не пам’ятаєте? до революції. Ви гайдамаків же бачили?
Жінка: Ми не бачили їх.
Т.М.: Я бачила!
– Ану розкажіть, які вони були, ті гайдамаки?
Т.М.: Сільські люди, які ж!
– Сільські, да, люди.
Т.М.: Колись ходили хлопчики такі, тільки давно вже то було.
Жінка: Бабо! то ви мабуть про простонародіє!
– Ви не те говорите.
Т.М.: Та вони ж похожі на гайдамаки! То гайдамака кажуть тогда, коли аж туда!
– Здорові вони були, да?
Т.М.: Здорові! А шо бере в хаті, то мовчки.
– Мовчить, да? а шо забирали у людей?
Т.М.: А як же! А тоді уже при моїх жизні уже ці гайдамаки та поробились бандітами!
– Це коли? в якому году?
Т.М.: Оце було так 18 год.
– У 18-му году, да?
Жінка: Бабо, я переб’ю, а коли ж робилась революція? в якім годі? ви знаєте це? Ви 14-го году, в якому революція була?
Т.М.: Як поляків звідси вигонили, німці.
– Чекайте, ви ж кажете, ви це не бачили!
Т.М.: Він не трясеться, там вони копірували! Та йому кажуть, шо вас окружають! А він каже – то бабські сплєтні! А коли побачив, та на коня! А той сів на коня, котрі ж первії ходили, і він ото як хотів утікти.
– Це на Зам’ятницю туди, да втікти? чи куди?
Т.М.: Да-да! І зстрелився! сам. Досидівся.
– Ясно.
Т.М.: В хату три трупа! Два брати й батько!
– Його, да? Скажіть, а от в селі тоді піп був? церква правилася тоді?
Т.М.: Та була ж.
– Ага. Скажіть, так а люди попа поважали, чи нє? яку він таку роль грав?
Т.М.: Та хто ж попа смів не уважать!
– Всі поважали, да. А піп яку роль грав в селі, велику чи маленьку? ви в церковному хорі не співали?
Жінка: Тоді були церкви. Ходили люди в церкви, й правили. Бо й я ходила.
Т.М.: Як правилось, то ходили люди.
Жінка: А в Монастирі була церква. Там було. І карусель була.
Чоловік: Правили, а як Паска була, так народа! машина не пройде.
Жінка: А шо, як оце і в наші годи, безбожники поробились. Господі, не понімали того в мої годи, напрімєр.
– Це довоєнні, да?
Жінка: 21-го году я.
– Ви 25-го?
Чоловік: А тоді ж куди там! ікони познімайте, ідіть в піонери! А я прийду та матері кажу, а мати лається – ти не знаєш, мовчи! вобще ми безбожники були. Ні сюди, ні туди, счас вертаються, але ж воно вже не те.
– Ну да.
Т.М.: Я казала колись – за такі гріхи, якшо вони справді гріхи, то ніхто їх уже не одмолить, не одхристить! шо прийдеться, то й буде!
– А які ж гріхи ви зробили? які ви гріхи зробили?
Т.М.: Ну, шо до церкви не ходила.
– Так, а не було ж церкви, куди ж ви будете ходить? не було ж її.
Т.М.: Та люди десь і в Київ ходили.
– Ну, так в Київ що ж поїдете і всю зарплату там залишите місячну.
Т.М.: Та моя сваха.
Жінка: Та ця баба, вона така роботяща була, Господи! Вона не знала ні одпочинку, нічого! ніхто так не робив, як оця баба!
– Моя сваха прожила усю свою жизнь у монашках, а перед смертю і осліпла!
Жінка: Не вигнали її, вона заміж пішла.
Т.М.: То я розказую, яке її життя перед смертю! Мій син її.
Жінка: І Бог не поміг, свята така була, і так мучилась людина.
Т.М.: І осліпла. І ногами не ходила. Та шо ж це за Бог?
– Ну да.
Т.М.: Вона ж йому промолилась с дєтства! І в монашках була.
Жінка: Баба каже, як умру, шоб ні одного попа не було, нікого, ні монашки. Вона не хоче.
Т.М.: Не хочу. Не хочу, шоб піп мене хоронив. Як поховають, так і буде.
– Баба комсомолка настояща. Ну нічого, це ж і такі люди єсть. Ну, так а скажіть, харашо, а от, коли от старости були тоді, от як сказать, вони справедливі з людьми? Ото як одна людина тоді, староста ж один був на село, правда ж? до війни.
Т.М.: Так, як і тепер. І секретарі були.
– Ну, скільки там було в управі, багато людей, чи нє?
Т.М.: А то я вже їх не знаю.
– Не знаєте, да. Ну, а скажіть, а це от були в селі, наприклад, багаті люди, бідні люди. Як вони один до одного ставилися? Не цуралися, наприклад, бідняків або багатіїв?
Т.М.: Не цурались! тепер дужче друг друга цураються.
– Не цуралися. І було, шо й одружувалися між собою?
Т.М.: І випивали, й співали! А тепер в молоді телевізор.
Жінка: А тепер в каждого телевізор, то кіно, то те, то те, та ото тобі й усьо.
– Нікуди, не співають же ж ніхто, да?
Жінка: Уже як в городах таке саме, як вечір, ніхто не виходить, бо страшно по вулиці пройти. А там же багато людей. Раніш було, то до війни, знаю, попід заборами до ранку ходять, співають, гуляють. І таке парочки! А тепер тільки вечір – хоть шаром покоти! Позачиняються в свої хати й сидять!
– Скажіть, а ви 25-го року, а ви якого, пробачте?
Жінка: Я 22-го.
– Ви 22-го, так от початок колективізації повинні ж пам’ятать.
Жінка: Я мала була, помню, як корови ревли, люди плакали, бо мені років 6 тоді було. Кричали! корови ті тягнуть!
Т.М.: Коли тягнуть?
Жінка: Та це давно, мені років 6 було мабуть.
– А скажіть, а от вам приходилоcя на досвітки ходить?
Т.М.: Не ходила.
– Не приходилось, а чого?
Т.М.: Це ж давно.
– Ну, а хіба вам не приходилося?
Жінка: Знаєте як, в клубі збираємося, співаємо там.
– Це після війни, а до війни, коли дівування? не прийшлося, і вам не прийшлося, еге ж?
Т.М.: Ми гуляли, гуляли, гуляли так! гуляли-гуляли! осьо там стоїть хлопець з дівчиною, там стоїть, там стоїть. А там яму викопали! а на утро цоп! та туди, а тих побили. Ото тут був.
– Нє, ну це під час війни. А шо, до війни таке було?
Жінка: До війни такого не було.
Т.М.: Нє! до войни такого не було!
Жінка: Гуляли собі дівчата, співали. Хлопці.
– Нє, раніше були досвітки, шо дівчата ходили прясти й вишивать.
Т.М.: Да, ходили! ходили! ходили до сестри.
Жінка: Ходили вишивали. В кружка сіли, каганець горить, а ми вишиваєм то сорочки, то рушнички, то носовички. Таке було колись.
Т.М.: Вишивали! і пряли!
– І ткали, да? Ну, а скажіть, отак от раніше, ви не ровесники, між вами 10 років різниці. Хто отак от виховував раніше, отак от докладав увагу до дітей, щоб виховувать молоде покоління?
Жінка: Вчителі.
– Ну, вчителі. А дома хто? чи ніхто не виховував?
Т.М.: Батьки!
– Батьки, да?
Т.М.: Діти в ясля ходили. Ясла в селі були.
– Ну, то вже ж після війни. До війни ж не було? чи були ясла?
Т.М.: Були!
– Були. А до колгоспу були ясла?
Жінка: Не було.
– Ну, харашо, а як ви можете зрівнять тих дітей, шо були в яслах, дитсадках, і тих, які не були? вони між собою відрізняються, чи нє?
Т.М.: Відрізняються.
– А чому? ану давайте.
Чоловік: Ті в садочку все розбираються! та й січас навіть те, шо в садочку. Ось моя внучка в дитсадочку, то вона ж, Боже мій! по тєлєвізору всіх артістів знає, всіх пісень знає, який артіст гра, по імені називає. Все вона знає. А тих спитайте, вони не знають.
Т.М.: І в мене тоже одна була в яслях, а одна коло баби росла. Вона понімає оце у школі виступить, все розказать. І якраз виросла та вчитель. А та, шо в яслах.
– Це розумні. А така риса людська, як, наприклад, доброта7 Або, наприклад, чутливість? отаке от. Як ви можете сказати, та дитина, шо коло баби росте, або коло матері, у неї більше цього діла?
Жінка: Вони більше егоїсти, вони для себе.
– Егоїсти, да?
Чоловік: Да, не хотять оддать шось. А ті вже якісь такі, можуть поділиться і дать.
– Оті, шо в дитсадочку, да? Ага, зрозуміло. Скажіть, будь ласка, харашо, а от раніше, за вашої десь пам’яті, люди, от зараз мовчить село, а тоді співали, чи нє?
Чоловік: До війни?
– Да.
Чоловік: Вирувало! вирувало село! Просто, я вам кажу, от скільки, я не знаю, де ті люди, там уже всі считайте, мало-мало, хто живий. Хто не войні погиб, а хто уже в силу возраста сам, і стало дуже мало людей. А тоді там був клуб, повний клуб. Гармонія грає! співають! стала ті самодєятєльность, та там, знаю, грали такі. Ну, радісно було, ну радісно! хотілося жить! хотілося жить. А тепер тишина загробна!
– А то це б заспівали, еге?
Жінка: Та ото скільки пісень! оце вже ми помрем, і ніхто вже не знатиме. Тепер оці уже такі всякі.
– Так може давайте заспіваємо зараз, шоб було на пам’ять все це?
Жінка: Так ше шоб хто був.
– А кого вам ше треба? (сміються).
Жінка: Настю! Настю треба!
– А он іде уже, почула вас. Давайте! А якусь стародавню! Стародавню, будь ласка! Якраз вам нагода така.
Т.М.: І вдвох ми отут колись співали.
– І вдвох співали? В мене немає хліба тільки для неї, я їй піду потім куплю.
Чоловік: Та в неї є хліб!
– Нічого! Здрастуйте вам!
Жінка: Сідайте, бабушка.
Бабуся: Я й присіла уже!
– Уже й присіли!
Жінка: Ше й баба багато вам порозказує.
– А ви якого року народження?
Жінка: 22-го.
– 22-го теж. Ми просто про старі часи заговорили тут.
Жінка; І вона 22-го, і я 22-го, ну вона більш мене знає.
Чоловік: Це кореспонденти.
– З Академії наук.
Жінка: Ну, шо ми раніше робили на цьому кутку? Всі були, тут уже нас осталося мало. А нас багато було. І ви знаєте, кожен тиждень то хрестини, то іменини, то ше шось! Так ми як заспіваємо! гаситься!
– Так то навєрно дядьки співали?
Жінка: Всі хором.
– Так ото, значить, ви хочете сказать, шо раніше співи були?
Жінка: Співи! життя було вирувало, радісно було! А зараз і телевізор, і газ єсть, і електрічество, і все воно шото не миле. Ходять усі, носи повішали. Ніякої радості. Ніякої радості немає!
– А чого ж воно так?
Жінка: А не знаю! якась атмосфера така!
– А вас скільки було в сім’ї ото дітей у батька?
Жінка: У батька? Та, нас у батька було четверо, один помер.
– А в вас?
Жінка: А в мене було четверо своїх рідних, і троє нерідних. То вже всі порозліталися.
– Так а ви скажіть, чого раніше батьки багато дітей мали, а зараз так мало?
Жінка: Потому шо трудне время, наверно, попробуйте купить одьожечку.
Т.М.: А тепер шо розкошна молодьож, не хоче дітей!
Жінка: Ви кажете чого? Воно одне виглядить, у городі їсточки нема чого.
Т.М.: А як їсточки отако, шо в тебе не було, а в їх було! А чо ж вона не робить?
Жінка: А шо ж вона робитиме, як вона на 14-му поверсі? шо ж вона робитиме? куди ж воно бідне піде? де воно того молока візьме? куди воно піде? Бачте, ми тут сидимо та й говорим!
– Не йдіть, будь ласка, бабусю! посидіть з нами! Так, ну давайте яку пісню заспіваємо стародавню. А то ви так похвалилися?
Жінка: Яку? яку?
– Ну, давайте таку вашу любиму, батьківську!
Жінка: Я його буду співать пісню таку!
– А шо таке? можливо в останій раз, більше не прийдеться. І так уже такі сумні часи настають.
Жінка: А я як у хаті, то й сама співаю, радіо нема.
Т.М.: Його ніде немає.
Жінка: Стовпи міняють? та ніхто їх не міняє! Були стовпи, а тепер стовпів нема.
– Давайте поспіваєм.
Жінка: То ви їх і не співаєте, по телевізору там співають.
– Я розумію. Я вас питаю просто. Хіба важко сказать, які от назви? Хоча б назви такі, шо?
Жінка: В війну? чи до війни?
– Та до війни!
Жінка: Та до війни ж такі всякі, жизнєнні такі, хто любив, хто покинув.
– Про кохання, да?
Жінка: Про кохання отаке ото, до війни такі.
– “Йшли корови із діброви”.
Жінка: “Йшли корови із діброви”, давайте! Не любите, то шо?
– Ану давайте, заспівайте! давайте! А оце “Ой у лузі при березі”.
Жінка: “Червона калина”.
– А яка ваша любима пісня? ви мені скажіть.
Жінка: Яка? Та, оце шо я в клубі співала.
– Не чув я цієї пісні. А ви наспівайте, будь ласка.
Жінка співає: “У козака чорні брови, а в дівчини карі очі. А з півночі до світанку виглядала я його. Стала вода прибувати, став він коней напувати. Став він коней напувати”, шось я дальше не дуже.
– А ви знаєте цю пісню?
Жінка: Ні!
– Один куплет, будь ласка, заспівайте!
Жінка співає:
“Ой на дубу на вершечку! гей-гей! Ой на дубу на вершечку, Там посіяв козак гречку”.
– Чудово, чудово! так красиво!
Жінка співає:
“Нема гречки, ні полови! гей! гей! Нема гречки ні полови, Є в козака чорні брови! А в дівчини карі очі, гей! гей! А в дівчини карі очі, Що дивляться на пів ночі. А з пів ночі до схід сонця! гей! гей! А з пів ночі до схід сонця! Виглядала чорноморця!”
– Далі-далі! давайте-давайте! вже до кінця доспівайте!
Жінка співає:
“Чорноморець не доїде! гей! гей! Чорноморець не доїде! Ще й (незрозуміло). На восьмому вороному! гей! гей! На восьмому вороному! І в жупані голубому!”
– Давайте до кінця. А ви якусь пісню батьківську любиму заспівайте. Вибирайте давайте!
Жінка: А мій батько вип’є й співає!
– Давайте-давайте! давайте.
Жінка: Начинайте, бабо! ану!
– Давайте!
Жінка: “Стоїть явір над водою”.
– Ох! чудова пісня! заспівайте, будь ласка!
Жінка: “Стоїть явір над водою, низенько схилився”.
– Так заспівайте.
Жінка співає, інші підхоплюють:
“Ой, стоїть явір та й над водою, в воду похилився, А на тому березі козак зажурився. А на козака та й негодонька, козак зажурився. Та й не хилися, явір зелененький, Та й не журися, козаченьку, ти ще молоденький. Ой, не журися, козаченьку, ти ще молоденький”.
Жінка: Давно не співала, це вже й голосу нема.
Співають:
“Ой, як мені не хилитися, вода корінь миє. Ой, як козаку не журитися, серденько ниє. Та й не рад козак та й журитися, само серце ниє. Та й поїхав той козаченько”
Жінка: Як там далі? от вже забула. А! Та там і загинув.
Співає:
“Та свою рідну Україну навіки покинув. Та свою рідну Україну навіки покинув”.
Жінка: А як дальше?
– Звелів козак та навернути високу могилу.
Співають:
“Звелів козак та й навернути високу могилу, Та й на ній посадити червону калину. Та будуть пташки прилітати калину клювати, Та будуть мені з України вісті приносити”
Жінка: Вже позабували. Це баба приїхала, немає дітей, нічого.
– Це одна особа вона була, чи скільки їх було?
Жінка: Небагато, канєшно.
– А чи були жінки такі, що от сильно дуже співали, що от рівних їм не було, отакі, що такі голоси?
Жінка: Були, канєшно.
– Імена можете пригадати?
Жінка: Хто так гарно співав? у кого голос такий рідкий був? хто красіво співала?
Т.М.: Наталка Балдужко.
Жінка: Ну, тих нема живих.
– Кого й нема в живих, яка різниця?
Жінка: Наталка Бандурко в комуні співала дуже гарно.
Т.М.: Так співала! мужики милувалися, а вона напівала!
– Сильно, да? А от ви розумієте, що зараз опять молодь не дуже сильно співає.
Чоловік : Не співають молодь.
Жінка: Та воно ж ото головою махає, а нічо й не каже. Пісня ото одне слово.
Чоловік : Ну, пісні такі є. Свояк оце приїхав до мене, о! Каже, їхав з одним шофером, каже до того ненавидить ото гітари, як співа. Одно повторя, повторя, а потом дивиться – ох! каже, судорга навєрно напала. Наверно здохне. Ото такі пісні. Як в нас гарні, то гарні. А як ото такі ото єсть, рок-музика, чи як воно? куди воно годиться? ну просто не хочеться, виключаю, не хочеться.
Т.М.: Воно ж було струнний оркестр. А потом начали люди з гармошкою приїжджать.
– А струнний оркестр, які там інструменти були?
Чоловік : Скрипка, гітара, балалайка, мандоліна. Це мій тесть був на скрипкі, ніхто так.
– Так він сам робив скрипки?
Чоловік : Да, він любив. Ох! він і грав на скрипкі! ніхто так не грає, як він. Умер оце недавно.
Т.М.: То їздив десь, сильно іграв на скрипкі!
– Скажіть, а от старців вам приходилося бачити?
Жінка: А чого ж? мало їх тут ходило попід хатами!
– Нє, а оті, що з інструментами ходили? з лірами, з бандурами?
Жінка: Ні, не було їх тут.
– А ви бачили?
Т.М.: А до войни, до колективізації.
– А ви бачили, да? так, а хто вони такі були, ті старці?
Т.М.: Старенькі були!
– А ви з бандурою бачили?
Т.М.: Бачили! Приїжджали в Монастир грать! У Друшника бандура була, а тоді він там пожар був.
– Так, а де та бандура?
Т.М.: Та немає!
– Згоріла давно десь, да? Так, а скажіть, оці ліри, оці от старці, вони якось між собою товаришували? знали один одного? чи як?
Т.М.: А як же!
– Вони, оці всі старці, один з одним спілкувалися, да?
Т.М.: Ну, це ходить по селі, грає, люди йому там шось дають.
– Йому платять, да, щось?
Т.М.: Да!
Жінка: Та не платили тоді.
Чоловік : Та хто сала, хто копійку якусь.
Т.М.: Як ходили, то тей, як ідуть, то дають люди.
– А ці старці, чи ви чули, які пісні вони співають? чи божественні? чи історичні?
Т.М.: Нє, всі такі жизнєнні.
– Жизнєнні. Оце ви тільки що співали про чорноморця, а чи знаєте, чого чорноморець?
Т.М.: І про Катерину! шо в цьому.
– Давайте заспівайте цю пісню.
Жінка: Ви знаєте її?
– Я не знаю.
Т.М.: Про Катерину співали!
– Шевченка?
Жінка: Нє-нє! Раз поїхав на войну.
Т.М.: Раз поїхав на войну!
Жінка: “Раз поїхав на войну, та покинув Катерину на хазяйстві одну”.
Т.М.: Я тобі кажу, шо діди співали.
Жінка: Діди, а яку Катерину?
Т.М.: Ну, шо то у книжці!
Жінка: “Кохайтеся чорноброві”?
Т.М.: Да!
– “Та не з москалями”.
Т.М.: Да!
– Скажіть, будь ласка, а тоді, от в ті часи, от ви можете пригадать, шо оце так от, як зараз говориться, Україна, козаки там, наприклад, ці всі питання, тоді от люди знали, що вони українці, наприклад?
Т.М.: Канєшно!
– Знали?
Т.М.: А як же!
– І історію знали свою? як от ви можете пригадати?
Т.М.: Батьки як були на виписці, мабуть десь у 15-м чи 18-м годі у Саратові, то сказали, шо ти українець, іди на Україну!
– Назад, да? а він сказав, що я українець, да, чи що?
Т.М.: А шо ж! а котрі там заміж повиходили, то пооставалися. Мабуть, уже в 33-м годі поприїжджали, і дали.
Чоловік : Да, жизнь іде, і шось міняється, історія уходить у прошле, а шось нове наступає.
Жінка: А люди ж як бідували, Боже мій!
– Скажіть, а чисто психологічно оцей сум, який ми зараз бачим на обличчях ото, коли він з’явився? в 20-х роках ви ж не дуже пам’ятаєте?
Жінка: Та це от він з’явився, як вам сказать, не дуже так і давно, після війни отако. Не так давно він з’явився, не так давно. Осьо люди счас не радісні такі, ніхто нічим не радується. Все є! А ттак ото не хвастаємся ми, і ця баба, і козочка є, і молочко є, і яїчко, і м’яско своє, туди-сюди. Возять все нам, пенсіонерів не обіжають, і платять, не відчуваєм таких трудностів, шоб шось таке треба. Аби тільки здоров’я було. А є в нас усе, і їсти, і той.
Т.М.: Обіжаємося на здоров’я.
– На здоров’я. Скажіть, а от батьки ваші, як вони, здоровіші були, як оце зараз? чи ні?
Т.М.: Але ж вони аби здорові були, то не такими молодими б померли.
– А вони були не дуже здоровими?
Жінка: та вже ж не можна сказать, шо ми здорові. Як зараз і молодьож така.
Чоловік : Кажуть, шо раніше люди були здоровші, раніше, не всі.
Жінка: Мені, например, не було ше й 40 год, чи 50, я до 55 робила. А зараз 30 год, і вже. Який чоловіческий вік? оце прожив місяць – харашо! 2, 3, год, о! це дуже харашо! Ми вже оджиті люди, Боже мой! 70 год мені, шо ж я хочу ше? якого здоров’я хочу?
Т.М.: Як мій батько вмер в 40 год, то який він був? він виробився!
– Просто сильно робив. Скажіть, а от раніше такі свята от, наприклад, як Івана Купала, або Зелені свята, ви знали оті от звичаї, обряди? русальські пісні? може які були колядки, щедрівки?
Т.М.: Ходили! щедрували!
– Ви кажете, раніше як от святкували? так от, чи це велике свято було? чи ні?
Т.М.: Велике, велике!
Жінка: Велике. Я в Чернявці жил тут не жила, тут не знаю. Тут оце напевне празники й не дуже празнують.
– Не дуже празнують?
Жінка: Нє, ну як, їх так багацько, тих празників, і це все празнувать, то й город неполений буде. Оно приходить баба Тетяна та – Галина! ти полеш? а сьогодні Якова та Микити! Та кажу – та шо Якова та Микити, то не йди на ярку, там два є! Ну, Яків і Микита! А я должна сидіть, бо Якова та Микити! та коли ж я буду полоть?
Т.М.: Станеш же з чоловіком та полеш.
Жінка: А так уже признаєм, як там Різдво, Паска, Троїця, такі великі.
– Покрова, да?
Жінка: Я, например, не можу це витерпіть!
Чоловік : Не знаю, а я празную каждий празник.
Жінка: Я і Онуфрія, було Великого Онуфрія написано, в церкві правилось. Він у церкві намальований. В церкві намальований стоїть ікона така, і така борода аж по коліна. Онуфрій. Знаєте, був Онуфрій? А Варнави було оце коли? Варнави оце го було, і хрестик стоїть, і на Варнави було жиди з’їжджаються раньше, пересельні були, яке гуляння було коло монастиря. Ото, і так гарно було.
– Це до війни, да?
Жінка: Да, до війни. Тільки тепер гармонія надворі грає, баби продають клубніки. Це ж 5 копійок було тоді, і шо ж? два стакани купить можна було. Я знаю, шо празнували Онуфрія, це великий празник. Даже написано – Велікій Онуфрій.
Т.М.: Всі празники, а ше ж у ті годи всі празнували. Тройца це ж була.
– Давайте яку пісню заспіваємо, відпочили трошки, давайте вашу любиму якусь.
Жінка співає:
Жінка: “Плакала дібровонька з козаком”.
– То розказать і я це можу, а ви заспівайте
Жінка співає:
“Заплакала молода дівчина”
Жінка: Нє, бо це дуже гарна пісня.
Жінки співають
Жінка: Це історична пісня.
– Скажіть, будь ласка, а от чи не чули ви десь, щоб ікони обновлювалися?
Жінка: Чула. Я їх і не де, але чула, шо обновлювались. А чого вони обновлювались, Бог його знає!
– А намажуть чимсь! І я бачила ікону, чоловік розказував, як вона обновлювалась.
– Ану розкажіть.
Жінка: Помазав чимсь, да?
Т.М.: Да, кислотою.
Жінка: Я була в Чернявкі, так. І жінка жила і чоловік, інвалід він був, без ноги. І почала ікона пів того. Це вже замазують очі так той. І вона, усі люди збігались туди. Слухайте, не намазували вони! Вони ж у Бога вірували і то, ніхто не намазували. І почали дивиться на ту ікону, вона пів то, пів ікони обновилося, так. Прямо так сяє прямо ікона. А тоді начали люди йти, іти дивиться, і вона й так на цьому й стала. Так і той, так і стала половина тої ікони обновилося, половина нє. Це я сама лічно бачила.
– А що за ікона? Матір Божа? чи Ісус?
Т.М.: Матір Божа, а згодом і той чоловік умер. Ото кажуть воно.
Жінка: Осьо я ж тут в діда жила, то жінка в його була, осьо вона зараз в мене є, тільки той.
– Обновлена?
Жінка: Нє, не обновлена. Ну тільки ікона була і Матір Божа геть зачервоніла чисто, кров’ю облилася.
– Оце у вас, да?
Жінка: Да.
– А тепер одійшло?
Жінка: Нє, не одійшло, я зверху наклала, купила Спасителя та обновила її сама зверху. А там вона червона може і то.
– Скажіть, будь ласка, а от раніше оце ви згадуєте у хатах ваших батьків, які ікони потрібно, щоб були? які в вашій хаті були ікони?
Жінка: Матір Божа, Спаситель.
– Які ще?
Жінка: А то як сказать, шо то троє стоїть? Миколая. Та всякі! ікон багато.
– А де, наприклад, ікони треба було взять? Де хтось їх малював?
Т.М.: А монашки і робили!
– Монашки в монастирі, да?
Жінка: Хіба тільки монашки? В нас осьо в Демівцях робили осьо отой.
– Так він малював сам?
Жінка: Да, тільки носили тоді святить до церкви їх.
– Як він намалює, посвятять, да? Так він на дощечках малював, да?
Жінка: А на чому ж!
– Так йому замовляли? чи як він?
Т.М.: Да! замовляли!
Жінка: Він сам продавав, і заказували. В Трушівцях, як ото Петро покойний був, то осьо ж його принесла ікону.
Чоловік : Та й січас же в монастирі там продаються ікони всякі.
Т.М.: Ну вони ж печатані вже, не мальовані? А тепер тема не дуже свята. Дивіться, раніше люди, ото людина захворіла, так, де лікуватися? лікарень же нема. Як от виздоровіть, щоб ну, щоб полікуваться?
Чоловік : Зіллями.
Т.М.: Лічили в лікарні.
– А коли лікарні не було, чи знахарки були? чи шептухи ото?
Жінка: Були, були! й шептухи, й знахарки були. Єсть такі, шо й насилають. Я знаю, у нас там як наслала горобців, так а та друга – шо ж ти зробила! бо я не знаю, нашо ж ти мені горобці? Вона шось там зробила, не стало тих горобців (сміється).
– А як вона так знала щось?
Жінка: Знала, бісова душа, знала, знала!
– А що вона ще робила?
Т.М.: Кажуть треба на голову вдівати!
Жінка: Я знаю, це моя мати, це точно, це вже є! я ше ж, та вже ж дівка була настояща. Та ні, материна тітка! В матері в нас коровка була, вона їй понесла маслечка, і ряженочки, і сира дала. Принесла, всьо! в корови вим’я набрякло, не дає. А вона – ой, Господи! та шо ж це! та шо! та шо! давай намочи то, намочи то! і пройшло. Ше як мама жива була.
– А де ж вона жила?
Жінка: В Мельниках.
– А якого вона году?
Жінка: Мати 3-го.
– То й мати вміла?
Жінка: Мати нічого не знала.
– Мати із 3-го года?
Жінка: Да, з 3-го. Жива ше.
– Так а скажіть, а ото якісь відьми, чи що воно таке?
Жінка: І відьми були такі, шо.
Т.М.: Відьма ото піде так та подоїть корову.
– А такі були, що перетворювалися в звірів різних, чи як? чи це брехня вже?
Жінка: Розказують так, шо десь колись котилось, котилось, ше я малою була, а ото взяв на плечі та приніс, то це я таке чула, і в коморі повісив. Ну, хіба воно правда? Коли на ранок прийшов, а воно висить жінка і просить знять (сміються). Але ж то брехня!
Т.М.: Кажуть, як молоко ото ж бере якась відьма, то молоко ото, шо видоїться, то кажуть будто би як на сковороду налить та прокип’ятить, то прийде та людина та буде просить.
Чоловік : Воно другий раз таке може буть, шо в хаті. І так можна прославиться з цими знахарками. Поїхала одна людина там до знахаря, а він каже – як прийдеш додому, як оця людина прийде, то то вже гляди, бо то вже всьо! Та приходить – дай мені там сіна трохи! – Ага! це ти! іди-іди! Господь з тобою, тікай! Вона бідна людина не зна, вона її з хати вигонить. Ото так можна нарваться.
– Хто знає, хто прийде це сіно просить. Все зрозуміло. Скажіть, а за пісні, знову ж вернемося, за обряди, то от можна сказати, оці от Івана Купали, то звичаї трималися до останнього дня? чи коли от уже перестали? десь в 60-х роках?
Т.М.: А й досі ж є!
Чоловік : На ставок виходять парубки й дівчата, там пускають все, січас є.
– А де ставок тут?
Чоловік : Та в нас нема кому пускать, як баби пустять, то жаба сяде на нього.
Жінка: Я знаю, як я в Синьовці жила, це як було Івана Купала, то в нас, оце ми коло берега жили, знаєте? То ми виїжджаємо і на лодках, то співаєм на лодках, і тоє.
Чоловік : Ну, счас відмічають там у Мельниках молодьож, там аж три ставки великих, то одмічають Івана Купала. А то були забули, тоді не отмічали нічого. Не було такого, шоб там релігійне шось одмічали, це ж протів! це релігійне. А тепер одмічають.
– А вам батьки розказували казки, наприклад, колискові пісні співали?
Чоловік : Та співали, і ми співали, і батьки співали.
– Не забули все це діло, ні?
Жінка: Шо було змалечку, то я не забула, а шо зараз, не помню.
– Забуваєтесь. А шо воно таке оце діло життя!
Жінка: Не знаю! Я як оце коли присниться мені раньша жизнь, та ше в тій хаті, шо я родилась, в Синьовці, так прокинусь, то аж душа радується, як гарно колись було! а зараз не те.
– А що не те?
Жінка: Уже старі ми, і як подивишся, і молодьожі нема. Осьо напримєр на Святки як раньше було. Святки були, поперед свят Великодніх уже ми ходимо ті, рубаємо ті ж разнії стовпи усею компанією, ше й чоловіки такі старі, чи то не старі, а такі год по 40 скомандують – давай, рубай! стовпи ставлять, тошо. та колиску, гойдалки робили. Все понасушили насіння гарбузячого такого, та по вузлу! Та гойдалка оце!
Т.М.: Та в пазуху понасипають! а парубки просять.
Жінка: Та гармонія грає, та ото дівки співають, гойдаються. А такі молодиці, як оце такі, і ми стороньки здалека дивимось. Як красіво було! А зараз, шо Великдень, то. А як різдвяні святки, то було колядуємо ми ходимо, та ше й як!
Т.М.: Та пасок понапікаєм, та крашанок понакрасим!
Жінка: Та й зараз я пекла, і крашанки красила. От тільки шо не так, як колись.
Т.М.: А тепер би взяв парубок із пазухи насіння?
– Не взяв би?
Т.М.: Вона й не буде носить його! та ти шо ж!
– А ви на досвітки не ходили?
Т.М.: Нє.
– А чого?
Т.М.: Я ше мала була.
Жінка: Чо ж ви малі, як досвітки були, я менша за вас, і я ходила.
Т.М.: Ну, в Монастирі був клуб там. Гуляли ж усі!
Жінка: А ми ходили, я ходила на досвітки.
– Ану розкажіть, будь ласка, що таке досвітки? що воно таке?
Жінка: Берем прядки туди, де в кого раньше в 33-м померли багато ті ж, оце моя сестра двоюрідна була, одна й друга, дві сестри жили. І в них не було батька й матері, а вони двоє осталися, і там досвітки робили. Оце всі дівчата ті, шо шиють рушники, позабирають рушники шиють. Прядки прядуть. І оце одна та, зразу ше було те лупальце горіло таке маленьке. І коло того лупальця душ 6 – 5 сяде той і шиють оце, й вишивають. І видно, шо вишивають оце. Ми бачим по хрестиках.
– А видно, що воно просто невеличкий вогонь?
Жінка: І ми сидимо коло нього, і оце отакого, і вишиваєм хрестиками той, рушники. Це тепер гладдю вишивають, а тоді хрестиками вишивали. І співали. Співаємо ж, начнем пісні співать.
– А які пісні співаєте?
Жінка: Разні!
– Ну які отакі, що пригадуються, такі, що любили дівчата сильно?
Жінка співає:
“Зайшов-зайшов місяць за темную хмару, Шукала матуся своїй доні пару. А вона шукала багатого сина, До неї ж ходила бідна сиротина. Ходить вона, ходить, та й думає брати, Не мішай любові, моя рідна мати. Не мішай любові, моя рідна мати Позвав, позвав мати явірка зрубати, Явірка зрубати, трунку збудувати. Збудували трунку на 4 боки, Щоб стояла трунка аж до цього року. А вона стояла, та й начала гнити, А з тієї трунки стали говорити. А з тієї трунки стали говорити, Дайте мені пару, бо тяженько жити. Дайте ж мені пару, бідну сиротину, За ту сиротину я і в полі згинув “.
Жінка: Хароша пісня, правда?
– Ну харашо, а парубки приходили?
Т.М.: А як же! (сміються). Приходили!
Жінка: Дівчата сидять, і коло кажної коло неї хлопець сидить. Рогіжка та солома, та рядно якесь невірне.
– Так а де це, в якійсь хаті, чи якась спеціальна хата була?
Т.М.: Да, в хаті!
Жінка: Я ж вам кажу, в хаті оце ж, батько та мати померли, а дві сестри осталось. Собирали досвітки, до їх ходили дівчата. Гасу було приносимо, гасу десь украдемо, як не дасть мати. Бо нада ж чимось світить. А як не принесеш гасу, то й не пустять.
– Ви вишивали, співали, може ігри які були?
Жінка: Як уже празник, то тоді ігри. То в кольцо грали, які хочеш. Було хлопці видивляються, шоб на пляшці посидіть, отак туди простягти, то на гарбузові. Та разні такі.
– Таких соромітських ігор не було? шо такі, шо непристойних наприклад таких?
Жінка: Нє, ото по-людські все.
– По-людські, зрозумів. А хотів запитать у вас, а як раніше ви весілля, наприклад, бачили, стародавнє весілля?
Жінка: Та чого ж! я в дружках мільйон раз була!
– Да? а як відрізняються вони від сьогоднішніх, чи нє? А заспівайте весільну пісню, таку гарну.
Т.М.: Тепер не співають!
Жінка: Я ж ото співала, мене ж кличуть у дружки, як де весілля (сміється). Я як було ходила в дружки, ми було собираємся і ходим в дружки.
Жінка: Яку ж вам заспівать?
– Якоїсь такої вашої любимої такої.
Жінка: Якби ж у вас було шось таке, шоб ви записали!
– Ми все пишем.
Жінка: Будуть сміяться, як баба співає.
– Давайте-давайте!
Жінки співають.
– Гарно як співаєте! Скажіть, а оце як ставилися, наприклад, до байстрюків? То раніше в вас були такі, зустрічалися в селах байстрюки?
Т.М.: Та були!
– Були? знали, що то байстрюки, да? якось жили вони, да?
Т.М.: Я не кажу, шо ні. Всі жили якось.
Жінка: Слухайте! (співає).
– Це в 30-х роках, ану заспівайте!
Жінка: Я люблю, як вона співає.
– Давайте! Та красиво так співаєте!
Жінка: Я була на радгоспі 8 год, а прийшла, то ше на фермі робила 25 год.
– Так, ну давайте!
Жінка: Давай! давай! співай!
Т.М.: А я співаю та й плачу.
– Давайте! давайте!
Жінка: Тетяно, помагайте!
Т.М.: Як будеш співати, то.
Жінка співає.
– Це вся пісня? чи ще?
Жінка: Та нє!
– То давайте, заспівайте!
Жінка співає.
– Ця пісня написана в 30-ті роки, чи що?
Жінка: Ми її не співали.
– Не співали. Оце в колгоспі стали? Що сильно важко було тоді працювать? чи чого?
Жінка: та то було їдем у радгоспі, співаєм. Та багато її співали.
Т.М.: Та не важко як було.
– Так, а чого ви такі сумні пісні співали?
Жінка: Брало?
– Брало! дуже брало!
Жінка: А як у радгосп ми їдем, то було це, було співають.
Жінка співає.
– Що ви кажете, що в радгоспі робили?
Т.М.: Люди, робіть дороги.
Жінка: Якби я їх переспівала, ви б їх не чули за день (сміються). Багато знаю, ой! знаю багато.
– А як самостійні були, мається на увазі, коли при батьках були, коли одноосібні господарства були, то краще було? чи як?
Жінка: Та зараз було краще, аби сім’я така була, як і була.
– Як у батька, да? А ви хотіли, щоб вернулося батькове господарство?
Жінка: А сила де тоді?
Т.М.: В нього своє було.
– Скажіть, будь ласка, а от люди раніше як призвичаїлися оце красти? так оце за вашої пам’яті, тоді крали люди, чи ні?
Т.М.: Та крали хто.
– Були, що крали, да?
Жінка: Були, ну не так, як зараз.
– Не так, як зараз, да? Ну, а коли це все сталося, що оце почали красти?
Жінка: Була така банда насобиралась, кажуть, ото було крадуть.
– Нє, один у одного, так, щоб у сусіда оце?
Жінка: Не було такого.
Т.М.: То зараз ось тако харашо.
Жінка: А раньше, бабо, банди були такі собіралися. Я знаю, й мати було кажуть – собираються забрать.
Жінка: А хіба тоді вони не крали, як він украв бугая або корову, й повів. Або як у нас Пилип забирав було корову всігда. Там прийде, забрав. Викопав яму за хатою, і не чули, шоб шось стукало. А корова надворі коло кілка стоїть. А ми йдемо туда. То ж слухайте! видно при Лєнінові було, бо землі багато було. Отуди на Козиря вийшли туди, пшеницю жать. Ідемо, а він – Антоніна, каже, ти б мені картопельки або бурячків продала! А вона каже – та я ж тобі, Пилип продать, як ти в мене ше з того года не обіжений був, в тебе, каже, корова на кілку стоїть. Це він корову не взяв. Так. Тепер ось у Гальки мати, і моя мати, і ця монашка, ви знаєте, ідуть на Камнєвку. Він уже таска із Мельників корову. То це хіба не банда? Або в Менащика телицю вкрав та в погрібі зарізав. У Меначіка в Івана. Вкрали. Ця банда, то воно ж грабельники.
– Скажіть, а от у вас в Чернявкі, то як, батькове господарство було велике?
Жінка: В мого батька не дуже велике було. Кінь був, знаю це ж у 33-му. Телиця була.
– Реманент якийсь був?
Жінка: Ага! Він був такий плотнік в мене, батько. То він построїв хату сам. І шив штани, було приносять той.
– І кравець був.
Жінка: Кравець був. Підштаники, було оце несуть з білого полотна. Знаєте, раньше шили підштаники. І штани ж, а тоді покрасять тим, війкою.
– Цибулинням?
Жінка: Цибулинням не красили. Бузиною і тим, коровною тією. То було так і мій батько. А я чогось не вмію сама. Штани то пошию, а так, шоб те.
– Скажіть, а от батько як, чи бідняк був, чи середняк, чи як?
Жінка: Батько в мене був даже бідняк, по правді сказать. Не був такий куркуль, шоб той.
– Ну, хватало от вам на прожиття, що він добував?
Жінка: О! в 33-му як оце ж брали ото, ми були б не подохли. Мій батько вмер. І два брати в мене, і сестра вмерла. З голоду, да. А ми з матірю тільки вдвох остались. Оце отак. То було. Знаю я, запомнила, скільки мені вже, як я з 22-го году, то скільки мені було в 33-м годі? 11 год було. То я знаю все. Там ходив один такий дублесник, червона така морда, і в отій шапці, шо то гостра така. І знаю, червоний такий, як той.
– Це будьоновка отака?
Жінка: Да-да! Так увійде й ковиряє. Ковінька така в його була, так ковиряє все. Гонилися ше ж тут! У нас були кролі хоть. А воно наче попідкручували трохи, в сінях були. А він, а це ж батько прийшов, та питає ж батька – а в тебе гроші там позакопувані? Я знаю, шо гроші ховали, і ковиря діл. А батько каже – де ж ті гроші? А мій батько ж уже рибу ловив. Та було як наловив, та у корзину плетену таку та як насипле! І оці в’язи, і тако щуки! то це було дадуть йому. Однак дадуть, а забрав до грама все! Знаю, шо мішки стояли жита, і дві ями картоплі було закопаної, то поодкопували, забрали. І те жито забрали. Бо тоді жито сіяли, тоді пшениці не сіяли.
Жінка: А хто ж тоді грабив? колгоспи, чи хто?
Жінка: А це ж комуністи! грабили ті, шо заставляли. Совєтська власть.
Т.М.: Це вже як Сталін прийшов. Він не казав, шоб з горшка витрушували. А Сталін сказав так – у кого хліб позакопуваний, гниє, десь на той волості дуже люди мерли. То воно ж таке.
Жінка: Де ти його оце береш? То він каже – прийдеш у штаб, то я тобі покажу, так кулаком! Ну шото сталося, батько у димар запхнув, тоді димарі такі плетені були.
– Да, бовдурі.
Жінка: Да, бо я як скажу – бовдур, то мені вчора сказали, шо з дєтства казали, а тепер кажуть уже ножка. А вони – та шо ж за дибка? Кажу – дибка той. Ви, кажуть, по-своєму балакаєте.
– Не лава, а ослін?
Жінка: Ослін, ото. Так був в бовдур отой заткнув мішок проса і околотиною затулив батько мій, і там найшли! та мати пішла, та каже ж той бублешник – іди перевієш, та просо ми заберем, а ти пужини забереш. То мати пужини принесла. Та товкли. А тоді ж ото бур’яни разні, ото лободи, та таке о. А тоді ж ото начали такі оладки пекти. То поїли те, а тоді вже нічого не було, геть нічого! Всі бур’яни їли. Я було ото в ліс піду. Козелки були, я уже 5 днів не їла. А тоді вже з матір’ю пішли у Худіївку просить у людей. У в Худіївці не так пограбили. В Худіївці було шо їсти.
Жінка: Сильно гарний платок стародавній був, чорний такий, в квітки, товстенький такий здоровий, такий гарний був, то поміняли все! Дала жінка 5 картоплин і просіяла борошно той, із гречки і дала за той платок. Та ми ото товкли, та ше жили. А тоді вже як не було геть нічого, то пішли просить в людей. Хто шо дасть! хто лушпаїну. Знаю, раз лушпиння дали жменю, та мати прийшла, думала зжарить те лушпиння та поїсти. та зжарила, та воно погоріло, то ми його й поїли. То так жили! Тільки це молодим не розкажеш! А на мене кажуть – ви й досі режимні! як я шо скажу. Бо я, кажу, прожила, то я знаю. Я ото ганчірку держу, вона може пригодиться мені на латку де. Були режимні, а тепер не режимні. Тепер таке, це в усіх так. Є ще таке гарне платтячко, або там кофточка така, чи спідниця, шо ше б носив би та й носив! Шоб колись, та Боже! А тепер отакі купи валяються, цілісіньке. І не роскошні тепер? Тепер роскошніші, як колись були! це я вам правду кажу! Тепер не роблять вже так, і не носять. Не носять такого, як ми колись носили.
– Та тоді полотно ж носили.
Жінка: І полотно носили, і шерсть. Це було ше до колективізації. Де ж воно було? Ше не було тоді послі войни, в 49-му.
Т.М.: Не після войни, а до войни. До колектівізації!
– А в вас колгосп коли організувався?
Жінка: а я хіба знаю, коли він, той колгосп!
– У 29-му? чи?
Жінка: У 30-му ж ми той організовували? колгоспи коли?
– Так, а у вас батько, скільки землі було у батька?
Жінка: Була, знаю, земля, а скільки її було.
– Ну гектар? два? три? скільки?
Жінка: Оце я його й не знаю.
– Ну, хватало на життя, да?
Жінка: Та я ж вам кажу, шо жито було, і той пшениці тоді не сіяли на степах, а жито сіяли. Бо тоді ж не молотив комбайн, а треба молотить уручну. То мололи у тому, у млинах у отих же, у вітряках. Гарне борошно. Було хліба як напечуть житнього, то такий пахущий, шо вийди надвір і чуть, як уже в печі сидить. А тепер в печі, і не чуть його нічого. Було кажуть оце – іди, вже хліб готовий, чи ще? А біжи надвір понюхай! Я це запомнила. Як з димаря пахне, вже готовий, тре витягать. Та це я знаю. А то! А тепер паски пекла, надворі ходила, і не чула!
Жінка: А тоді – ану йди надвір, чи пахне? Та пахне, пора витягать! Витягай! каже. Вже, каже, й в сінях пахне, й надворі пахне. Однаково пахне. Пахне. Ну, то таке.
– Скажіть, а як вас зовуть?
Жінка: Не скажу!
– Анастасія, да? А я знаю! Просто треба знать. Баба Настя.