Шнайдер Бетя Пейсіковна, 1931 р. н.

⎯ Не прийшов з фронту?

Б.П.: Да. Він загинув, це тепер називається Калінінград, а тоді було Кенігсберг, там якась дєревня, там. А нам прийшло шо вроде всьо время безвісті пропавший. Як же безвісті, як ми після війни, у нас воєнська часть і всьо, у мене є брат ше, он вже вмер, він молодший от мене на рік. То він почав писати в ці різні інстанції, оце до цього і прийшло, шо він є похоронений в братській могилі, город Нєстєров Калінінградської області, це сто двадцять кілометрів від Калінінграда. Тоді мали були їхати, всьо время говорила, шо: «Їдьмо, побачимо на ту, побачимо», то він шось…

⎯ Він забоявся?

Б.П.: Да, сахаром він болів, боявся їхати. І тепер вообше нема шо казати.

⎯ Да, да.

Б.П.: А мама моя була, вона боліла, (…) по рецепту були, вона ніде не працювала, вона шила, ви понімаєте?

⎯ Вона була модістка?

Б.П.: Да.

⎯ Вона була така відома в Джурині модістка?

Б.П.: Да.

⎯ Як її звали?

Б.П.: Женя.

⎯ Женя, да? А ви знаєте яка була її дівоча фамілія?

Б.П.: Дівочая? Школьнік, бо в мене був дядя ⎯ Школьнік Давід, її брат. То це Школьнік.

⎯ Школьнік?

Б.П.: Да.

⎯ А пам’ятаєте свою бабушку?

Б.П.: Пам’ятаю трохи.

⎯ Як її звали?

Б.П.: Як її…

⎯ Забули вже? Бетя Пейсіковна, чи міняли фамілії в тридцятих, сорокових роках?

Б.П.: Хто?

⎯ От євреї, чи були такі притиски єврейські, чи вони боялися і мусіли міняти фамілії? Чи в Джурині міняли?

Б.П.: Були! Були, бігали в війну, зразу було. Фактічески, то я ж не Беся, фактічески я Бася.

⎯ Бася?

Б.П.: Мені всьо прививалося, ви понімаєте, вони не знали, що це чисто єврейське ім’я, ви розумієте? То в школі мені, я приходила додому дуже плакала, кажу: «Що це (…)». Робили перепис, а документів ніяких не було, хто хотів, то собі записував. То я вообще писалася, як це по доку́ментах, Пейсиковна, а так то я Беся Петрівна. І всюду, де це було… І мене одного разу, я була до секретної переписки, бо я секретар-машиністкою працювала, ви понімаєте? То я була допущена до секретної переписки, то це КГБ, вони мене каждий раз, вони мене зненацька знаєте так, ну…

⎯ Перевіряли?

Б.П.: Приїдуть, да, приїдуть і він же переодягнений, і брали, там машинка, а шо я печатую, то отіски понімаєте, оце во всю…

⎯ Які це були роки?

Б.П.: Це було п’ятдесяті роки. Це було п’ятдесяті роки, дивись: я пішла на роботу, я кінчила в сорок сьомому році школу, бо був голодний рік, не було шо вдітися, не було шо їсти, та не було мене куди в інститут (…), піти в педагогічний інститут, ви розумієте?

⎯ Ви добре вчились.

Б.П.: Да, я кінчила всьо на п’ять, в мене була похвальна грамота. От, але як не було цево, ми лишились без батька, брат мене менший, ще бабушка ця жила і моя мама. То ми ніяких средств существованія не мали, тіки то, шо мама шила. Но мама дуже хороша жінка, вона така розумна, хоть і не грамотна. І до неї ходили, ми шо, ми даже ощущали голод, так, то ми не ощущали. Бо нам приносили то муку, то крупу, то бараболі, казали: «Ви нам потом, Женя, відшиєте», і так ми жили.

⎯ Жалували люди вас?

Б.П.: Да-да, ну, і не тільки ж сусіди, даже з навколишніх сіл. Оце, недавно я була в лікарні, там жіночка була з села Покутине, вона каже: «Ви Женіна дочка?» Я кажу: «Да» ⎯ «О, а я вас помню, бо я того року шо і ви, мама всігда до вас носила шити і ми гралися в тряпочки», ⎯ вона каже. От. Ну, які ігрушки тоді були?

⎯ А як звали ту жінку, що це вона приходила шити?

Б.П.: А?

⎯ Пам’ятаєте як звали ту жінку?

Б.П.: Ну, вона казала, шо її звати Марія, а як вона і шо, я не знаю. Вона з Покутиного, вона вже одружена, ну, це вона згадала, просто вона це бачила, у нас багато (…).

⎯ Ви схожі на маму?

Б.П.: Да… Я схожа на батька, казали, що я схожа на батька і маю бути щасливою, в народі ка, не получилось нічого. І це таке.

⎯ Бетя Пейсіковна, а як називався куток, де жила ваша сім’я? Вулиця, але як казали по-вуличному, як називали? Як в Джурині називалися вулиці по-сільському? Ви не знаєте?

Б.П.: Я не знаю як наш куток називався. Зна, шо Базарна, а це…

⎯ Ви на цьому місці жили?

Б.П.: Нєт. Це мені завод дав, я тут не жила, я жила там.

⎯ В містечку?

Б.П.: Да, да. Ми пошті на одній вулиці з тою, шо вона ото приходила ця.

⎯ (…).

Б.П.: Да, вона Сурка, вона кажеться… Ну, говорю, шо тоді мені…

⎯ Змушені були?

Б.П.: Да, да, змушені, от. Наприклад, мій брат називається Сруль, а він записався Семен перевірити, отак по сьогодні ⎯ Семен.

⎯ Боялись?

Б.П.: Да, да. Каждий раз вони… І він мене всьо допитувався: «А чо це ви пишетеся Петровна, а чо це ви пишете Петровна?» Той, той…

⎯ КГБіст?

Б.П.: Да. «А це євреї, таких імен не має», я кажу: «Немає то, а це є», ⎯ я йому ніяк не хотіла, не може він потом… він нарошно мені цево зробив, він ішов, узнавався, тоді вже спробував. А я боялася. Не тіки я, дуже-дуже багато.

⎯ Всі боялися. А ви машиністкою були, да?

Б.П.: М?

⎯ На заводі були машиністкою?

Б.П.: Да, я ж ото робила до цього року, в цьому році я вже уволилась з роботи, бо там вже на моє місце взяли другу людину. То я вже…

⎯ Пішли на пенсію, да?

Б.П.: Да. То я маю, он в мене є оцево списочок, он де я собі переписала всіх євреїв…

⎯ Правда?

Б.П.: Які були во время окупації, ви понімаєте?

⎯ Ага.

Б.П.: От. То тут це ж, то тут багато, бачите там от Шифра, вона писалася Фіра, Сара…

⎯ Можете мені про це розказати? Це ви переписали джуринських євреїв?

Б.П.: Да, да.

⎯ Скільки їх було?

Б.П.: Десь тут в мене є записано. Триста (…) два чоловіка.

⎯ Ви всіх переписали, да?

Б.П.: Да.

⎯ А як вам вдалося?

Б.П.: А тут є книжки.

⎯ Правда?

Б.П.: Ви понімаєте, тут є книжки. І тут прийшов з Шаргорода, приїхав один учитель, він Ауербух Олександр Львович. Він єврей, ви понімаєте, Шура він, а так… Потому шо казали, шо ми, нам видали такі книжечки, шо ми мали… «Нєсовєршенний (…) гето». Ви понімаєте, во время окупації, ми не мали, ми не вчилися. Ми не прали, прати, щоб дойти, ми не мали. Ми тіки йшли там у міст, який маленький місточок. Там ми були і там наверху є (…) лікарня, но тепер там построїли дома і ферма, а тоді цього не було, ви розумієте? То туди ми мали (…), більше нікуди. Ми ще маєм щастя, шо тут були румуни, якби тут були євреї, ой, німці нас би усіх вирубували. А так, як румуни, то їм… Ну, каждий раз вони шось требували, ви понімаєте? Тут була одна женщина, вона з Румунії втікла і вона знала по-їхньому говорити, то вони через неї всьо передавали. От, вони хотять то, вони хотять то. І вони це всьо їм… Ну, давали і так ми лишилися. Той…

⎯ Відкуплялися?

Б.П.: Так, пректор називався чи шо, то він даже був оженився і взяв українку звідси, так вона… Він, як почали відступати, він окремо, вона за ним. І так вона десь живе, в якомусь румунському городі, вона потом приїжджала з сином, всьо йому показувала, ходила цево. От. То я тут не жила. А я була ростом довольно така, висока. То мене одного разу, була облава і мене забрали. Ви понімаєте? От. Мама думала, шо мене вб’ють і я вже не прийду. Во. Мені було тоді дванадцять років. Отак. А туто, туто рядом дом був, тут було комендатура. А якраз мостили і треба було робити це уборку. То я помню, шо він мене завів туди, в ту комнату, і там дуже гарно, таке шовкове одіяло запомнила, всьо, і каже, шо тута треба мити, витирати, то й всьо. (…), то я лізла і під кроваті, всюди таке, всьо цево зробила, потом там кирниця, він привів по воду, цей румун з вінтовкою. Ми так каструлю набирали, три відра і по відрові ще в руках. Я ж кажу, я сама молодша була, вони всі дорослі. А потом іще нам на річку, він нас вів, ми там стірали їм портянки, я помню, в общем отаке всьо. І звідти до пізнього вечора, а пото́му він нас привів, а моя мама весь час сиділа там, напроти того мостика. Сюди не розрішали, носили таке, називалось цей шестикутник. Вона по-єврейськи називається (…), понімаєте? Це ж Давід, а це, а це слово щось ще до нього щось таке є. Або на руці треба було цю пов’язочку нести, або, якщо у вас там курточка чи шо, то це на плечі. Ви понімаєте? Ви йшли, воно далеко видно було що це, тіки білим матеріалом це так, там же п’ятикутна зірочка, це шестикутна зірочка.

⎯ Чи це було принизливо?

Б.П.: Да, да, да. Потом, ви знаєте, в кожній єврейській хаті, тако заходе хтось у двері, і тут таке зроблено… Як вам сказати… З заліза така штучка, в середині вкладена якась молитва і це закривалося, ви понімаєте? То по цьому тоже можна було знати, шо тут живуть євреї. Ну, а це ж боялися, то то вже в деяких домах вообщем всьо це було знято. Но якщо можна було закраси́ти, але ж воно роками там висіло, знаєте? А якшо нє, то воно оставалося і зразу було видно. Бо є такі молоді люди, дівчата вони… Ну, шось робили собі, шоб вони не були гарні, шоб їх не забирали, понімаєте? Обличчя вони чимось намащували і воно якісь чиряки їм повикидали, общем отакево.

⎯ Ах (…)?

Б.П.: Да, це я тоже знаю. І дуже-дуже боялися, бо (…) облави ходили і забирали, ну… Забирали. Туди, до себе, в ту комендатуру, то ти знаєш. От. А він ше мені показував, він каже: «Як ти шось такево…». А, шо він, я запомнила, шо тут у цей сторони ті дома якось так построєні, ви понімаєте, шо як зайти ⎯ коридорчик, а тут вродє як кладовочка. То вони там, де ця комендатура, з тої сторони була кухня, я бачила ту жінку, яка вона там варила, ше була (…), приходила, каже: «Чо це вона тут?» Ну, наша женщина, українка. То вона їм варила. З цеї сторони ця комнатка, вона темна була, і там допити робили. То там всі стіни були в крові і там такі різні написи, різні таке, хто тут був і шо він мені показує, шо, мол, якшо я шось провинюся ⎯ то мене там закриють, розумієте, і мені там це… От. Це я тоже запомнила. А так шо, українці до нас дуже добре відносилися. Ну, канешно, не всі, но в більшості всі.

⎯ Добре?

Б.П.: Да. Я тіки запомнила одно, шо було це на Новий рік. Не можна було, щоб це Маланка ходила, шо перевдягалася, знаєте, в кожухи, ішли з цими гвоздями, били таке… А тоді можна було. І шо я йшла по воду, а він напротів мене біг і з цими всьо, я дуже почала кричати, лишила то відро і втікла. А він взяв, він наплював мені туди, ви понімаєте?

⎯ Ах…

Б.П.: Ну, а я ж бачила, він же пішов, то я вже пішла і вилила цю воду і знов пішла додому, дуже плакала, розказувала мамі. Ну, потом… А я його знала.

⎯ Сільський парубок?

Б.П.: Да. А потому він вже був оженився, взяв він жінку і троє дітей, якісь трохи в нього казали шо… Тепер, вже я не знаю, шизофренія, шо там таке… От. То вона приходила до мене, а я туто робила мене було (…). Вона прийшла і каже: «Я йому буду…» ⎯ «Ану, ви йому скажіть, що він мені зробив во время окупації, сволоч він така. ⎯ кажу, ⎯ як він забувся, то я не забулась, хоч я і була отака, но я ж, в мене дуже хороша пам’ять». Дай Боже на дальше, не знаю як… (Сміється). На заводі всі казали «Шо не (…), то йдіть до неї, вона дуже все помне». От.

⎯ Беся Пейсівна, а я вас питала чи мусіли євреї міняти фамілії свої?

Б.П.: Міняли.

⎯ Міняли, да?

Б.П.: Да.

⎯ Якшо виходили заміж чи женилися то вони брали на… Шоб воно більш-менш не походило на єврейську фамілію, да-да-да…

Б.П.: Імена також міняли?

⎯ Імена, да, всі.

Б.П.: Можете ви згадати, ну, місцеві такі випадки, що ваші сусіди міняли? Чому вони змушені були міняти? Хто їх переслідував?

⎯ Ну, я не… В мене тут (…), зараз подивлюся.

⎯ Дивитесь на той список?

Б.П.: Ну, да, наприклад, от (…). Вона Хана, вона звалася Клара. (…) понімаєте, вони зовсім, то, шо я тут писала і по їхнім документам не сходиться. Не сходиться, ви понімаєте?

⎯ А ви список склали на якій основі, де ви взяли основу?

Б.П.: То я там так і не доказала. То це Ауербурх, він пішов в сільську раду, він найшов ці книжки, це 46-47 рік, ви понімаєте? Хто лишився після окупації тут, потому багато виїжджало в города. І він прийшов, там він всіх, сходка скільки тих євреїв є, я тоже в тому числі була, і він бере і каже, що це треба це переписать. Ну, знаєте, в того поганий почерк, а та неграмотне, а то пише з ошибками, вобщем попало мені, там, ше одній женщині, в общем, нас було п’ять чоловік. То саме більше я. А я думаю: «Я собі лишу копію». Я цево перепис, ми ж там писали бистро, а це треба було все розшифровано. То я потом собі цево лишила, а шо б у мене було. Бо тут бачите, то тут виїхав в Ізраїль, а то в Шаргороді живе, а той вмер, вже із тих, шо ми писали, ви розумієте? А це мені казали, що треба ці списки, він їхав в германське посольство в Київ. Шо вродє вони мають нам виплачувати якусь компенсацію, якийсь дойч марки чи шо. Тепер нас зазивали, вже дві неділі тому назад, в совбез, ми там заповнили такі анкети. От. Там тоже питали, там пишеться чи були під вартою, чи якісь ослабності, чи якісь інвалідності після того. Ну, може в кого є, в мене слава Богу не було нічо такого, я весь час була здорова. Це пото́му з цими ногами, тому шо не було дров, не було чим палити, ходили в ліс, збирали дрова. Знаєте, (…) хворості, і оце тако накопилося-накопилося, лікуватися не було часу, бо відколи отут, то я даже в отпуск не була, так, як люди… Весь час, да. Весь час не було мені замєни і весь час я мусіла цево… Отпуск писала там на одну свою знайому жінку, українку, вона цей… От. Де я мала лікуватися? То це таке, я собі заробила на роботу…

⎯ Так і не вдалося, да?

Б.П.: Нє. Ще щоб кудись поїхать то… Вони мені предлагали дом отдиха, той шо мені той дом отдиха не треба.

⎯ (Сміється)

Б.П.: Я не люблю, я не можу сидіти, мені треба шось робити, що це там?

⎯ Правда? Тепер цілий день маєте, це ваше?

Б.П.: Це моя (…), то я тако, вдома. До обіду шось крутишся, шось зроблю. (…) не дочитаю ту книжку, то трохи ляжу, спочину. (…) на возвишеності тримаю ноги, мені доктор казав, то мені відходе, понімаєте? От. Тоді це так.

⎯ Беся Пейсіковна, а ваша сім’я вся жила в одній хаті?

Б.П.: Да, ми жили в одній хаті і з нами жили, в нас тут дядя це, Школьнік Давид, він був сам ковальом. То він робив в колгоспі. В колгоспі село Голинчинці, це від нас дванадцять кілометрів. (…), але почалася війна, а тьотя ⎯ лишилося четверо дітей. Де вона має бути? Дядю забрали, там папа, мій батько, вони пішли разом на війну. Тай вона приїхали, приїхали вони сюди і вони не мали де бути. То мама взяла їх до нас. То вони жили в нас. Так, як мама, я вам кажу, шила й то, й то вже. А тьотя теж іноді теж, вона носила воду, понімаєте?

⎯ Служила?

Б.П.: Вона людям, отам далеко, отам. да. А потом тут був один Нейман Мойша, то він організував собі таке, газировану воду. (…) то треба було дуже багато, він давав двадцять копійок за раз один. Оце на другому кінці, то це вона з криниці, дуже хороша криниця там була, вона так і є тепер, підете до алкогольного цеху, вона носила йому воду, понімаєте? І він це, це ж вона також шила, це ж коли та ше пенсія, де, шо… От, і так мама їм дуже помагала, в них було шо одягнутися, той шо якесь дрантя ⎯ то перешивала та таке сяке. Пото́му було таке врем’я, шо вибирали молодих на Донбас.

⎯ Угу.

Б.П.: Забирали на Донбас, то в неї був старший син, він же міг якусь пользу тут дати, а тут були такі, один Шилик Манвін, хоч і єврей, но він як… Він видавав людей, ви понімаєте?

⎯ КГБіст?

Б.П.: Да, він не служив, він якійсь такий…

⎯ І своїх здавав?

Б.П.: Да! То він ходив винюхував тої, всьої, займався цим, якшо хто ховався чи шо ⎯ то він і йшов і забрали цього, тьотіного. Вона так плакала, вона то… І він там весь час був на Донбасі. От, і він робив в шахті, він потом даже сюди не хотів приїжджати, він приїхав, побачив шо тут такі злидні… От. Але він там має жінку. Але ми його тут заставили женитися, то шо ж? То ти ж повинен був признатися, а як він привіз ту жінку туди, і там побачили? То його там убили. А її побили були, шо вона приїхала сюди єлє жива. От. Шо його (…). От, а так вже ці діти, в неї ше один син був, він вже пішов в армію, служив в Ленінграді, вже там мав жінку (…). Дуже важко було це дєло, понімаєте?

⎯ А хто у вас вважався главою сім’ї, батько чи мати?

Б.П.: Ну, я, шо я помню? Я весь час помню маму. Ви понімаєте, потомушо як до войни я знаю, шо батько мій, він був тихий такий, всьо, мама тоже не цей, не… Но вона більше з цим…

⎯ З хазяйством?

Б.П.: Да, да. В нас нема такого хазяйства, не було, но вона в більшості. Но вона нікуди ходити не могла, то я вже з маленьку примушена була цього всьо. І по воду я ходила, і в магазин по хліб, і туди, і всюди я ходила, бо мама не могла. На базар не могла, там на (…) базар був, і вона не могла, бо у неї тоже отьочні ноги були, в неї був оце… Це серце таке.

⎯ Беся Пейсіковна, а були євреї, які занімалися справді хазяйством, як мужики жили?

Б.П.: Тут був, знаєте… Але (…).

 

⎯ … модістка, які ще були майстри?

Б.П.: Столярі були.

⎯ А щоб ви згадали, як їхні фамілії?

Б.П.: Ну, то я то по цьому, то я вам згадаю.

⎯ Да?

Б.П.: Да. Столярі були, були… Зараз вам скажу… От, наприклад Гінер, Гінер Самуїл. Він був, він цукерки робив, понімаєте?

⎯ Угу.

Б.П.: То я помню, шо коли була голодовка, він робив ці монпансьє, в нього така прес було, таке всьо. І люди, ну, то ж чаю вип’єш, того кип’ятку, то вже… То це я ще знаю. Пото́му…

⎯ І так ніби вдома було ніби кафе, можна було прийти…?

Б.П.: В нього тіки додому ходили, він продавав ці конфети. Він продавав, знаєте, оці монпансьє, таким він ше робив зерня, як це називається?

⎯ А… Халва?

Б.П.: Не халва, якось іначе. Якось, знаю, шо приносили йому ті маленькі зернітка, і він їх там, якоюсь глазур’ю, він їх так обливав і цим пресом, вони тако різались на кусочки. А вони якось іначе називаються, я не знаю. От. (…) Лапоух Мойша, він весь час, він мав свої коні, він на конях. От кому шо треба ⎯ то його брали. В нього декілька разів забирали ці коні, йому дуже великі налоги це робили, понімаєте, шоб він… Но він більше, він неграмотний мущина був, а він мав жінку і троє дітей, дуже мучилися то вони. То цигани в нього вкрали коні, то це в общем таке ⎯ йому не давали. Але він, він платив, все то шо треба ⎯ він платив. От, наприклад, був Кривошей Люзер, пото́му це він був як, знаєте шо ⎯ кровельщик. Він різні (…), він робив різна, там, і дечка і таке, сяке, міг покрити кришу, понімаєте?

⎯ Угу.

Б.П.: Це така в нього спеціальність була. От. Пото́му, хто таке, шо таке, шо я… Шо я помню… Наприклад (…), то він був як сапожник, він ремонтірував обув, це була… Чоботи міг сам зробити.

⎯ Вони всі робили на дому в себе?

Б.П.: Да, да, вони робили на дому, но вони мали патенти, вони платили в фін. отдєл. А моя мама, вона не хотіла брати туди, як називається… Ой.

⎯ (…)?

Б.П.: Да, но тоді воно якось не так називалося, воно іначе називалося. Там були тіки одні чоловіки. Мама саме краще шила, вона була маленького росту, но вона дуже всьо, отако прийде мущина, він сяде на стілець мама йому так міру (…) і всьо. Тоді знаєте нижнє бєльйо і всьо ⎯ то ніколи, тут ніколи не лопне, тут ніколи, то вони всьо… Мама дуже була акуратна, вона каже: «Шо я, одна жінка піду туди?» То вона не хотіла йти. То вони на неї гром і молнія: надсилали каждий раз фіна́гента, фін. отдєла, (…) помню гралися на дворі, тіки-но побачимо кого з папкою, ми вже ⎯ мама закривала на замок, і мама там, значить, вона сиділа біля вікна для того, щоб машинку не було чути на вулицю, то й вона собі пішла в другу кімнату й там вже. Тоді ні світла не було, при лампі, знаєте як було? От. І там вона так шила і він каждий раз прийде: «Хто там в тій хаті живе? Хто це? Шо це тут всьо время закрито?» А мама (…), ми вже знаємо ⎯ то ми не казали. От. Це таке було тоже мученьє, шо не питайте. І тепер я, ото, виходжу на кладбище, тій ше казала до одної жінки, бо (…) та й каже, оцей самий лежить її в ногах, він таке (…) надсилав в фін. отдєл, той шо туто рядом, коло неї.

⎯ І тоже свій був, єврей?

Б.П.: Ну да! Але він дуже портак, тіки якщо хто не знає, пош’є. А це, як це?

⎯ Конкурент?

Б.П.: Да, потом на другий до нього не йдут. А у мами, я ж кажу, весь час до мами ходили. В неї сіл дуже багато було, і джуринські і, от, кого тако не спитати ⎯ Женю всі знають. І тако мене зустрічають, кажуть: «А ми вашу маму знали».

⎯ Чи можна сказати, що ваша сім’я користувалась авторитетом в селі? Знали вашу сім’ю?

Б.П.: Вона була (…), дуже хороші люди були. Батько мій на роботі дуже добре робив, він… Ну, не такі якісь, знаєте, є ж різні люди, є такі, що вони займалися, наприклад, тайним убойом, там, різали там ягнята, як вони, бички, таке во всьо. В нас цього не було, ми, як то кажуть, чесно жили. Мама дуже боялася цього і батько тім болєє. Ми собі на заводі, всьо, я ж кажу ⎯ до послєднего дня. Він отут був, а потому його забрав… Ще вони стояли в Каплівці, тут є таке село, як їхати на Могильов. І прийшли і сказали, я ж кажу, шо мені було дванадцять років вже, тоді мені було чотирнадцять-п’ятнадцять і всі йшли туди ⎯ і я з ними йшла. (…) пішки. І він мене там побачив. (…) чого, чого і чого.

⎯ Уже на фронт забрали?

Б.П.: Да. Я думала, я так і поняла, шо я його більш не побачу.

⎯ Беся Пейсіковна, а як можна сказати про вашу сім’ю, до якого розряду власників вона належала? Чи це були…

Б.П.: Нє, робочі.

⎯ Бідняки чи середні?

Б.П.: Нє. Середні нє. Бідні.

⎯ Бідні були, да?

Б.П.: Ми даже не мали своєї хати.

⎯ Правда?

Б.П.: Так, як батько робив в заводі, то йому давали тут комнату, понімаєте? А моя мама боялася, шо як вона тут буде, то люди до неї не будуть ходити шити, ви понімаєте? Бо це ж щитається тут (…) вулиця, тут всьо: інтєлєгенція, інженєра, знаєте, такі во. То вона не хотіла. То ми нанімали там в одної українки хату і завод за нас платив.

⎯ Ви на квартирі були?

Б.П.: Да.

⎯ В містечку, да?

Б.П.: Да, да, там от. Там я родилася, вона мені колись розказувала, я йшла до тих людей, їх вже там нема. А хата ше є ⎯ їх нема. А потом у них же перед війною, то там лишилася батьківська хата. Там нікого вже не було, то нам сільська рада розрішила, шоб ми… І вона була дуже опущена, щоб ми… Переписали нам. То завод нам поміг лісом, в общем, оцево всьо. І там нанімали людей і привели більш менш, ну, яка та хата була… Вона з землі, понімаєте, вікна такі маленькі, як занесло тут осінню, то аж на весні рознеслося, понімаєте? У нас дуже грубі стіни, запомнила. Шо якшо це бомбили, то всі ходили туди ховалися, бо казали, шо осколок через цю стіну не пройде, понімаєте? (…) отам з краю, і туда (…) всьо каміння, цей, кришу, вона була вся продірявлена. Ні за шо, ні про шо, ото візьмуть і закриють, шо ми не можем вийти, понімаєте, на клямку. То як я вже перейшла сюди, там, то я вже не хотіла. Думала, я боялася, шо мене закриють, я вже не зможу вийти вообше сама з хати. То я тіки на внутренній замок, оно таке (…).

⎯ Бетя Пейсіковна, як виховували тоді дітей? Ваші батьки, ваші сусіди, шо привчали їх робити, шо вони вміли?

Б.П.: Ну, я, мене… У нас була машинка «Зінгер», ви понімаєте, я хотіла вчитися ⎯ мама мені не розрішала, вона казала шо: «Хвате, шо я мало сижу весь час, то ти ше будеш сидіти, а я (…)». Вона не поняла, шо коло тої машинки я тоже просиділа, шо не то, шо казав мені доктор шо: «Як ти не будеш рухатися і не будеш оцево робити каждий раз, то, (…), ⎯ тобі горб виросте на плечах». Він як мені написав, ми проходили цей мед. осмотр. Думаю: «Шо це всіх він відпустив, а мене саме більше тримає на тому рентгені?» То туди, то сюди, то туди. А те кажуть, сміються: «Сподобалась йому». Я кажу: «Да, сподобалася», а він мені потом написав в зошиті ⎯ іскрівлєніє позвоночника. Я ж думаю, шо він оцево виходило. Я тако гляну в дзеркало ⎯ мені воно виходить. І тако якось сюди, шо вроді тут… Чувствую, шо шось не то. А він мені потом каже… А я налякалася, та почала плакати, прибігла до нього, а я йому весь час печатала ці отчоти, тут був тубдиспансер.

⎯ Угу.

Б.П.: І він каже шо: «Я тобі кажу ясно, шо як ти не будеш рухатися, ти не будеш (…) ⎯ десять минут, ти повинна встати. Тут бистро (…)». Оце таке він мені, налякав мене. Ви понімаєте, він був такий доктор, як вам сказати, відкритий. Є такий, шо скриває ⎯ то це він мені не скривав, він мені це… Ну, шо я вам можу сказати, нас учили, ми робочі. Всьо робили, шо треба було, бачите… Нас було шестеро дітей, а лишилося двоє. Всі повмирали.

⎯ (…)?

Б.П.: В мене ше брат є, (…) тридцять другого року народження, да, а більше нікого немає. А, і дуже трусилися над нами, но як треба було ⎯ я всього навчилася робити.

⎯ Угу.

Б.П.: От. І… А, це ше, спеціальность здобула, бо я не мала змоги їхати вчитися, ви розумієте? Я ж рада була, шо це, це мені поміг директор школи, такий він, мені поміг в цьому ділі, щоб я… Сама навчилася на машинці пічатать, а грамотна… І вже так і лишилась. Я на одному місці проробила сорок три роки.

⎯ Бетя Пейсіковна, а були якісь спеціальні заняття, шо міг виконувати тільки чоловік і тільки жінка? Наприклад, у вашій хаті що робила мама, а що робив тато?

Б.П.: Ну, я знаю ше мама, вона шила, бабушка ше жила, вона готовила їжу то всьо, потом мама в вихідні дні, тако як вже пекли хліб, я знаю, дуже гарний хліб, там цево таке, то…

⎯ На продаж чи тільки для себе?

Б.П.: Нє, ми на себе ж нє, там були такі люди, шо на продаж, а ми нє. От. Потом, шо я ше знаю таке… А, батько він робив там, він ше було, знаєте, важке дуже становище, то він ще міг після роботи, ішов і підроблятися, понімаєте? Там треба було, там хату розбирали треба було помогти, там… Вобщем, отаківо роботи, понімаєте? Щоб заробити рубль-два це ж (…). От. Це я знаю.

⎯ А чи було таке, шо жінка могла виконувати якусь чоловічу роботу?

Б.П.: У нас не було. У нас всьо, те, шо мама була хвора. Бачите, а я виконую роботу, шо мій брат таке не робе, чоловічу. Да. Їздила в ліс по дрова, і їздила по вугля в Мирошинку, і там бувало там мені нагрузять, а тут нема… Ну, я потом уже, не було сначала оці машини, самосвали, а були грузові такі, бо тобі треба було згружати… От. Я собі таке, оце то, шо я робила дуже багато. От, я ж кажу, я не в осуду, шо мій брат ⎯ він чоловік, то й шо він гвоздя не може забити, він красе. То я всьо цево сама роблю. А він наймає там. А в мене нема (…).

⎯ Він сам живе?

Б.П.: Нє, в нього жінка є, в нього син є. Але він… Ну, в нього є друга возможность, я не знаю, вони робили по-другому… Вони робили на кожу, на кож. заводі, там зовсім другі умови…

⎯ Ну, ясно…

Б.П.: Там вони більше мали, чим я. Як зарплату нічого не мали, так само пенсію получає п’ятсот сорок… І всьо. Так от виховую, ну, то шо за неї купити можна їжу, таке всьо дороге.

⎯ Да.

Б.П.: А хата нічого, в хаті слава Богу, то шо він мені треба, в мене всьо є. Я його ше (…). А із одежи, то таке во… Я не дотримаюсь ніяких мод, де? (Сміється).

⎯ Нема можливості?

Б.П.: Да, (…).

⎯ Бетя Пейсівна, вибачте за таке питання, а чому ви, така гарна жінка, чому ви не вийшли заміж?

Б.П.: Тут багато розказувать, мало слухать.

⎯ Правда?

Б.П.: Да. Ну, тут моя мама трохи дурна, того вона не хотіла, того вона не хотіла, понімаєте?

⎯ (…).

Б.П.: Да, шо цей… Ви знаєте, є такі люди, шо, ага, вийти заміж аби вийти. А там ⎯ чи буде (…), чи не буде, то цей… А моя мама не хотіла. То якийсь був ше равин, ми вчилися, він шось крав сметану во врем’я голодовки, його були засудили, вона ка: «Шо мені, тюремщика треба?» А то такого, то такого, в общем, я тут ніякого значення не маю. Всьо це вона. А ти, а куди, я її всьо слухала. Це потом, вона померла, мені було двадцять сім років ті й вже… Ті тоже різні такі, то й сьо, але… Не получалося, та й…

⎯ Не був до вподоби вам?

Б.П.: Ну, не… Не получалось.

⎯ (…).

Б.П.: Ше такі, шо ли́ше жінкою, цево, а через деякий час перепросить та й піде, нашо мені, шоб… Ну, є різні люді, є такі, шо він… Ну, не стидно, шо про них будуть там говорити, шо так і сяк, а я так не хочу…

⎯ Дуже багато жінок, знаєте, я (…) говорю, багато залишається самих, але в основному ті, шо такі, знаєте, шо їхнє дівування припало на війну…

Б.П.: Да, да.

⎯ … шо вони не могли просто вийти заміж, не могли. І думаю, ви ж трошки…

Б.П.: Ну, то й шо, після війни дуже багато чоловіков не прийшло.

⎯ Да?

Б.П.: Да, не прийшло з війни і цево… От. А ті, як хто зумів, то і того забирала, то того… Більшість їздили куди, а мама мене нікуди не пускала. А всьо тримала коло себе. То я вродє була як всьо доставляла і це всьо, і вона хвора була, та й вже так і получилось.

⎯ Бетя Пейсіковна, чи була у вас прислуга в селі?

Б.П.: Нє, Боже борони.

⎯ Всі бідні були? А багато євреїв мали прислугу?

Б.П.: Ну, зажитошні мали, я знаю.

⎯ А кого називали зажиточними?

Б.П.: Ну, я знаю, шо чоловік робив, жінка не робила. І це ж було їх шось три сестри таких, от. До них, вони тут прислугу, так постоянно, нє. Наприклад, вівторок ⎯ вона приходе до них, вона і там всьо стірає, гладить, бо… А так же завєдєно, шо в п’ятницю ти до обіду це всьо треба зробить, шоб по обіду (…), вже субота, не можна нічо робити, вони вірили в це всьо. От, і вона вже це всьо зробила. От, і вона їй за це якось там платили гроші, ви понімаєте?

⎯ Ви знаєте шо платили за це прислузі? І вона не жила ніколи в сім’ї, да?

Б.П.: Нє, були такі, шо жили, а якшо маленька дитина, то вони там бавили, то й сьо, а так… А я знаю оцих іменно ⎯ то вони не жили.

⎯ Угу.

Б.П.: Вона тіки-но до них приходила, вони їй всьо довіряли. Ну, українка, бо вона не крала і була їм предана як я не знаю шо.

⎯ Угу. Як фамілія цих людей була?

Б.П.: Я зараз скажу як фамілія… Тепер моя сусідка, вона тут є, але її десь нема… Бурд.

⎯ Бурд?

Б.П.: Да, Бурдянки. От. Пото́му, а вона (…) Тейзер. Я знаю, він прийшов з війни, він продавав хліб, в магазині. А тоді давали, знаєте, шось по тисячу, по триста грам. Я прийшла і стояла в черзі і вже дійшла до мене черга, а він взяв і моє віддав комусь другому.

⎯ Ах…

Б.П.: А я пішла додому та й почала плакати, та сказала все це мамі, бо тато не прийшов, а він прийшов і баче. А вони були друзі, вони разом колись працювали в заводі. Но мій тато був на тіжолій, понімаєте, а він всьо шукав де легко. І моїй мамі, як вона не могла, вона пішла туди. Це я запомнила, я на нього тепер дивиться не можу. Вона пішла туди, ті дуже зраділи: «О, Женя, ви прийшли! Шо це ви одна?» Вона каже: «Я пришла по такому, такому, такому-то… Як так можна? Ми жили так, а ми і то, і сьо. А ви прекрасно знаєте, а ви би бачили як вона плаче… І взяли віддати чужий хліб? Наш хліб чужому…» З тіх пор тіки-но я, він вже, тіки но я прийду, вже даже без очереді видавав. Моя мама тоді виказала всьо.

⎯ (…).

Б.П.: Це такі були… От вони, бачите, вони всі їдуть туди, (…), сказала, шо даже примусово ⎯ я не поїду. Я там жити не можу. Туди їдуть тіки-но такі, які тут були. Вони ж були тут і вони сказали, шо: «Якби ви приїхали до нас ⎯ ми би вас на поріг не пустили». Вони нас вигнали, а самі позанімали наші хати, шо вони там тіки робили (…). Да, були такі. Я дуже здивована, думаю як вони там оживуться, я не знаю (…).

⎯ (Сміється).

Б.П.: Да.

⎯ Багато з Джурина виїхали євреї?

Б.П.: Дуже багато, тут лишилося всього двадцять шість чоловік тіки.

⎯ Лишилося, да?

Б.П.: Да. І то, там ше…

⎯ Якого віку вони?

Б.П.: Вони всі похилого віку.

⎯ Да?

Б.П.: Молодих нема. Ну, вони беруть з собою дітей, вони не хотять їх лишати, конешно. От. То вже…

⎯ А шо ви знаєте про то, як вони там живуть? Чи добре їм там?

Б.П.: Ну, я не знаю, вони ж не пишуть правду. Вони не пишуть правду. От, а тут прикрашують, ото таке. Там одна женщіна є в мене знакома, в неї дві дочки з Вінниці, одна одружена, друга нє. І тоже там плємянніца, вона каже: «Шо я тобі можу сказати? Не пише, шо мол ета вот… Шо це треба всьо побачити». Ну, їдуть в гостівую, багато їдут. Та й дивляться, та й деякі лишаються, деякі приїжджають назад.

⎯ Просто бояться?

Б.П.: Да. Я вам скажу, якшо ти маєш у когось бути, там, чи син, чи дочка, чи там якісь… То ше коє-как. Но якшо ти нікого не маєш ⎯ то це даже Боже борони… Поїхав один мущина з Вінниці, єврей. Просто подивитися, но все одно щастя, шо він хату не продав. Він приїхав туди, в той город, і всі ті євреї з Вінниці, вони живуть на тій самі вулиці. Його всі знали, і ніколи і ніхто його не взяв і не запросив в гості. Не запросив хотя би випити стакан чаю чи шо. Він от того отчаянія, шо хотів вже сам собі шось зробити, но там якась община є, він пішов туди і там почав просити, шоб йому дати хотя би якусь роботу, шоб він міг додому доїхати. То він шось три місяці там робив, і так він питався і це… А як він вернувся назад, як він приїхав туди, в Вінницю, на той вокзал, він вийшов ⎯ то він цілував землю, всі люди на нього оглядалися, так він плакав. І казав, шо тепер (…). Це він просто іспитав, понімаєте? Іспитав, бо він сам-один лишився, (…) там, і то і сьо, думаю: «Поїду побачу». То він поїхав, то він побачив, так шо…

⎯ (…)?

Б.П.: А їдуть же багато таких, шо… Одна одружена, поїхала мама (…) не одружена. Там думала вийти замуж, там таке нема. Мама до входу просе, а вона пішла в цей дом, вот. Да. Багато, так шо… А я кажу одно ⎯ з тим, яким було тут добре, то і там… А тим злидням (…).

⎯ Бетя Пейсіковна, а в вашому дитинстві були такі євреї, про яких казали, шо вони багачі, і навпаки ⎯ були бідняки? Нагадайте їх фамілії.

Б.П.: Ну, тут були якісь чужі, я не знаю, вони тут приїхали звідки (…) був, дуже багато, казали що в нього золото було таке. От. Він був, і жінка і дочка. В них каждий раз робили обиски ночью, це НКВД і таке… Коли даже мене допрашували, я кажу: «Я шо знаю? Він мені зовсім чужа людина». Ви понімаєте як вони… Вони таке робили, ми як підставне, понімаєте? Хотіли, щоб це, а я шо, можу на нього говорити як я не знаю, чула, шо кажуть… Но він дуже багато помагав бідним.

⎯ Правда?

Б.П.: От, і помагав і одежою, і якшо треба якусь хату купити, не хватило грошей ⎯ він давав.

⎯ Позичав?

Б.П.: Да… Нє, не позичав, а просто давав.

⎯ Просто давав, да?

Б.П.: Да, давав.

⎯ Чи було прийнято серед євреїв, шо вони помагали один одному так? Родичалися?

Б.П.: Ну, да. Це було, да. Не всі канєшно, но було в більшості. Якшо там весілля і мають вийти заміж, мають дітки ⎯ ходили і збирали. В нас зовсім не так, як у українців. В нас було, там, ну, сінагога була, потом сінагогу взяли і закрили і з цієї сінагоги зробили якесь гето. Туди всіх зігнали, понімаєте, і там така жара була, тіф був тоже, дуже багато людей повмирало через те, шо там якісь воши, таке страшне було… От. Це я таке знаю тоже. От. Були наші, були чужі люди. (…).

⎯ Там вони мусіли жити, да?

Б.П.: Да.

⎯ Їх повиганяли з своїх хатів?

Б.П.: Ну, да! От…

⎯ Бетя Пейсіковна, а чи були такі бідняки, що мусіли просити, серед євреїв?

Б.П.: Да.

⎯ Можна було сказати про них, що вони як старці ходили просили? Не мали звідки жити?

Б.П.: Були такі.

⎯ Це вони були джуринські?

Б.П.: Да.

⎯ Пам’ятаєте їх?

Б.П.: Ну, я пам’ятаю… Не всіх, одного чоловіка я знаю. То він, як він називався… Бо він пото́му воду носив. Воду носив і так заробляв на життя, но їсти він не мав. То його так закликали там, то в одну хату, то в другу ⎯ дадуть йому поїсти. А тоді якесь було таке, якась була… Я не знаю в якому це, що забирали в Біробіджан. Ви таке не знаєте? Біробіджан це була і вона ж тепер є, це єврейська (…). От. І це, ці репресії, це тепер я узнаю, а тоді я ж не знала, то тоді дуже багато євреїв тоже. В общем, їх заставляли туди їхати, ви понімаєте? От. Ті, яке бідні, їм обіщали, що там їм хати дадуть і то, і сьо і дуже багато сімей туди виїхало. Вони там, це ж десь на сєвєрє, получається. Там холодно і там умови дуже були погані, просто як лагер, понімаєте? А їм же всього наговорили. То багато там лишилися, багато померло, не вернулися назад, але цей самий… Як же він називався, забулася… То він вернувся назад у Джурин, ну, а як його побачили, кажуть: «Шо ж ти?», а каже: «Як мені там зле було, то й тут». Я помню, зима така холодна, а він без носків. І в цих, таких буканчах. То такі румуни носили, солдати, вони такі були важкі і він даже не зашнуровував, нічого. І він носив воду людям. Так він собі, я ж кажу, він не мав де спати…

⎯ Хати в нього не було?

Б.П.: Нє, нє, він спав такі… Гето… Холодні такі і чуть не замерз. (…) давав, що він ше лишився живий. А при кінці там один, ну, сказати такий трохи, багач був. Він ніде не працював, він був заготовітільом. І той заробляв гро… Нє, носив цю воду (…), а вони йому дадуть поїсти чи шо і він там у нього забирав ці гроші. Коли цей…

⎯ (…)?

Б.П.: Ну, да. Коли він прийшов до нього, шось йому треба було, на шось гроші, як же він… В мене тут є чи нема… А він його толкнув зі сходів і той бідний упав навзніч, і він так поломав позвоночнік і він лежав в лікарні, так в лікарні він помер. І тоді євреї зібралися і його поховали. Ну, ше тоді так було, якась така… Ну, шо туди входили старі люди, то носили їм гроші, вони…

⎯ Рада така була?

Б.П.: Да, заказували пам’ятники, шо тут жодний без пам’ятника не… Робили, платили за те, шоб він поставив тим людям які не мали…

⎯ За що.

Б.П.: Да, і шо нікого не мали, ви розумієте? Вот, оце туди… От, наприклад у кого… Сьогодні скільки там, рік чи два, шо мої мами нема, я беру там стіки-то, стіки-то грошей, несу до цього, такий Тайчер був, Мойша. Він збирає, понімаєте, це там… От. І ці гроші, вони йшли вже на отакі во вещи, ви розумієте? Шо людина заболіла, треба операцію робити, треба лікарства, чи треба заплатити доктору, чи шо, то то ці гроші.

⎯ Завжди допомагали, да?

Б.П.: Да, да.

⎯ До якого часу така у вас спільність?

Б.П.: Ну, як до якого, пока не почалася цево їхати.

⎯ Правда?

Б.П.: Да! Весь час тут було, а потом почали їхати, почали виїжджати самі найбагатші, такі, сякі, от. І вже, а ті люди старі вже повмирали, то вже не було кому таке. Отепер, я пішла в той вівторок, мені треба було туди на кладбище. А там прислали гроші з Америки в долари і, бо тут, вони приїжджали сюди і вони дивилися. Тоже цей мур кругом розвалений, понімаєте, дуже зараз хочуть, там пока найдеш когось, то страшне діло. То вже найняли там людей, там шось вісім чоловік чи скільки. Навезли, я бачила, каміння, щебня, і вони цей мур мурують за енну суму, там скіки… То це, тут є такі (…), а пишеться Льоня. Вот. Там ше з усіх п’ять чоловік знаю, шо лишилося таких, кажуть, шо вони тоже мають виїжджати, но через дітей вони не можуть, шось не получається, то вони пока тут. То їх вже договорилися з тими людьми, скільки вони будуть брати. (…) дерева тоже я могла найти, то я могла найти, то я могла… Но просто цікаво, знаєте, таких людей, хороших… Тепер в них нікого нема, думаю, ми ше були з одною жіночкою, українкою, то я сама боюся йти на то кладбище.

⎯ Да?

Б.П.: Знаєте, там різні бувають, там ше живе якісь (…) дитина така, алкоголік то думаю тут опасне діло.

⎯ Ви налякались?

Б.П.: Да, то ми йшли та й вона каже: «Якби ми знайшли ту могилу, якби ту найшли ту, там»… Така хороша, каже: «Нікого немає. Може, треба що-небудь, ми б помогли там», понімаєте? Якщо невеликий ремонт, шось таке во. Та й не змогли найти. А тепер, як вже цево зробили, то вона сказала, шо в вівторок ми підемо, то будем красити, то ми цементіровали, і вже ж там і підійдем ше до таких яких, я ж кажу — дуже багато могил (…).

⎯ (…).

Б.П.: Дуже багато, да, немає нікому, ви понімаєте, шоб справити немає ніяких рідних. А отут люди такі не хороші, вон, напримєр, їм лишають гроші, вони обіщають зробити — не зроблять, або зроблять некачественно. Не дають тої колічества цемента чи піску, чи шо, ви понімаєте? Аби відбутися. Куди це годиться? Ось таке. Тако знаємо багато. От.

⎯ Бетя Пейсіковна, я хотіла вас попитати про музикантів єврейських. Чи ви пам’ятаєте як проходили єврейські весілля або на які ще свята грала єврейська музика?

Б.П.: Ну, я про єврейський музикантів, шо я помню… Я знаю, шо тут були такі… Тут по-мойму не було. Нанімали.

⎯ А звідки?

Б.П.: А з Шаргорода, з Могильова, Чернівці, там якось більше організовано було це.

⎯ Ага.

Б.П.: От. То…

⎯ А як, наприклад, приходилося весілля робити, то що, брали таку мужицьку музику чи наймали здалеку єврейську?

Б.П.: Ну, якшо зразу після войни, то нанімали єврейську, я ж вам кажу. Но тут я не помню, шоб тут була.

⎯ Угу.

Б.П.: Тут я не знаю. Я знаю, шо казали, шо звідти привезли, звідти, я ж вам говорю, в Могильові було, Чернівці, Жмеринка, в Шаргороді. Там більшості якось… Більше євреїв було. Там дуже багато, тут то тако, кажу… От. А після війни, знаєте, в район то всі ж хотять. Шо тут? Село. А в районі там більше. А самі багаті євреї це були в Шаргороді. Боже мой! Там вообще… Вони так і всі виїхали, там мало тоже лишилося.

⎯ Так? Але як ви згадуєте, може в дитинстві були на єврейському весіллі, то як це виглядало, ця музика? Які там були музиканти, скільки їх було, які були інструменти?

Б.П.: Ну, їх було мало, їх було п’ять-шість чоловік. Грали на… Не на баяні, а цево, нє. А на якихось, то на трубі я помню, то на якомусь… Ну, я тепер вже чую, що це кларнет, то то, а тоді я не знала шо це таке. От. Всьо время вони дуже це користувався (…) — такий танець дуже веселий. От. Вони… Я одно весілля помню, що казали що це шлюб брали. Так. Таке розстелювали…. Ну, це видно таке святе покривало, чи шо це таке, ви понімаєте? Туди ставали молоді, туди ставали їхні родичі, дружби… Чи це як по-їхньому, у нас по-іначому може… І рабин ішов, від себе всьо робив, ну. Як він…

⎯ Давав шлюб?

Б.П.: Да, святив і там вдівали ці кольца, но не так, як у вас.

⎯ Угу.

Б.П.: Вот, і коли він вже їх проголосив що це во, то вже тоді пили, значить, за молодих, за батьків, за таке, бажали всього, таке, таке, таке. От. І там же веселилися, ви розумієте? У нас же ж не так, у нас же ніколи не напивалися. У нас же ж всьо акуратно було…

⎯ Скромно?

Б.П.: … ви понімаєте, да. От. Чи, наприклад, я помню як родиться хлопчик — йому робили цево… Шоб була (…) обрізаніє робили, ви понімаєте?

⎯ Да, да.

Б.П.: То тоже збираються. Це треба було, щоб було обізательно десять мущин. Якщо менше — те вже не щиталося, шо це вже коло (…), ви понімаєте? Ну як, я не знаю як у церкві там робиться тоже, но тут обізатєльно мало бути десять мущчин.

⎯ І де це робили, в хаті?

Б.П.: Да. В цій хаті збиралися, де той хлопчик народився, приводили, ну, просили цього рабина, всьо, я його помню, з такою бородою був і в нього тут всьо чорне таке, такий пожилий мущчина, но дуже такий людяний, знаєте. Ше я помню до нього ходили різати кури, ми ж самі їх не різали як цево, а тіки но рабин. Понімаєте, воно щиталося кошерне. Так то ніхто ж не їв, то прийде він всігда в четвер. В четвер то прийдеш до нього, там він Богу молиться, (…) два часа, це вже ми знали. Ага. В нього була така окрема, ну як коморка. Там таке бочка, понімаєте, на ті бочки набиті гвозді, бо як він… А дуже ножі в нього такі гарні, і він винімав з такого футляра і заріже — туди кров стікає, ви розумієте? Він трошки обскубе, то вже цево всьо стікло. Ми йому там платили за велику курку там стіки, в общем це було… Він тоже збирав ці гроші, вони йшли не йому, а вони теж ішли на шось, на якесь мероприятіє. От. А вже як… То це я як вже запомнила. А так його брали додому, і там, ну, робили, там пекли Лейкех, це торт. Лейкех Флуден — це таке, ну з горіхами, з варенєм таке, це вже потом українці навчилися від наших, бо це дуже воно таке хороше.

⎯ Як мармелад?

Б.П.: Воно не як мармелад, а воно… Ви понімаєте, вареня сухе, горіхи і хліб, і воно тако всьо мішалося і воно пекло́ як би різалося, ой… Воно, ну, до чого воно хороше, я не знаю. А торти, без всяких цих примісів, просто торт і там вибивали ці десять чи скільки яєць і все. Він міг там тиждень стояти не портитися. Не таке як тепер. Це називався лейкех, а то штрудель. А тепер ці вже навчилися трохи, але воно не так. Вони по-свойму печуть. То брали цю дитину, робили це обрізаніє, ці люди були при тому і всьо. І потом уже, і тут йому вже дали ім’я тому хлопчикові, і вже (…) і це кожному поздоровляють і бажають, щоб він ріс здоровий, щоб той, сьой і (…) декілька днів йому та перев’язували, шоб воно загоїлося, ви понімаєте? Це всьо, бачите, що во время окупації і отакі як ото попадали в плєн, то вони ж казали, то вони тіки-но по цьому могли узнати, шо він єврей, по обрізанію, да. От. Тоже таке читала. І вообще я знала що це таке. Ну, є ше нації шо так роблять, не тільки євреї, є ше… Оціво якісь, я не знаю де це там, (…) чи де це там, шо там тоже таке. Чи в цих чорних, я не знаю, десь є таке, шо це… А вони все думали, шо це…

⎯ Це було велике свято, це обрізаніє?

Б.П.: Да, о, це дуже, це считалося…

⎯ Готовилися?

Б.П.: Да, дуже готовилися. А уже ті, які цього не робили, їх щитали…

⎯ Не вірними?

Б.П.: Нє.

⎯ А були такі, що не робили, да? А чому?

Б.П.: Були. Я не знаю. Казали, шо цій дитині больно, як йому може неділя отроду, то шо воно знає? Це ж робилось не тоді, коли вже того.

⎯ Щоб не відчули?

Б.П.: Да. От…

⎯ Бетя Пейсіковна, а ше трохи до весілля вернемося. Які були наряди в нєвєсти і женіха?

Б.П.: Ну, яке? Біле плаття я знаю, длінне було. І фата длінна. От, не так, як тепер оце сюди вот. Женіх обізательно повинен був в чорному костюмі, вот. Біла рубашка на ньом, біла така, красіва. Яка б жара не була, шоб не було — він не скидав. Якесь таке заведено було, шо це… От. Дуже страви такі… І всьо хороші.

⎯ А назвіть такі національні страви, які готували обов’язково на весілля?

Б.П.: Вот. Ну, це із солодкого, ну це готували оцево. А там було сладке жаркое давали, наприклад, холодне. Наше холодне й це — це як небо і земля. Там холодне робили зовсім не таке! Там всьо, знаєте, (…) там ну зовсім не жирне, скіки. Всьо дуже вкусно було. Всьо дуже вкусно.

⎯ А багато людей запрошували на весілля?

Б.П.: Ну як, як кого. Як є заміжня сім’я, то більше, а якшо вже нє — так меньше. Но всьо рівно відмічали це. О.

⎯ То це тільки в хаті проходили весілля?

Б.П.: Да, да. Ну вулиці такі во, різні шалаші то нє, не було. Нє, нє, нє. Яка б хата не була, вони розраховували на це. Якщо то вони нанімали, понімаєте, там. У нас було один товариш, то він продавав морожено. То в нього була така велика комната, в нього там столики стояли. Дуже хороше це морожено він робив і от…

⎯ Назвіть його.

Б.П.: Сєребрянник. Серебряник… Він помер, но в нього є два сина: один в Америці, один в Ізраїлі. От. І до нього туди приходили молодь і такі люди, особливо в суботу, їли то морожено. То якшо вже там хотіли цево, то в нього нанімали оцю…

⎯ Комнату?

Б.П.: Да. Вона була така зала велика і там робили, йому платили за це там. От.

⎯ Бетя Пейсіковна, а як жили між собою сім’ї? Чи всі по-доброму жили, чи бувало таке, шо розлучались?

Б.П.: Нє, не по-доброму. Не всі по-доброму.

⎯ Правда?

Б.П.: Не всі. Багачі, вони спілкувалися більше з цими… Були такі, що насміховувалися, знаєте. А уже такі бідні, вони трималися, вже трималися окремо зовсім. А то бувало так, шо розпишуться, вот. Ті чи візьмуть цей шлюб, то… Ну, для своїх тіки, на вечерю цево зроблять, понімаєте? Для сво́їх зберуть шо там мають і це, а шоб… У нас були такі люди, шо вони мали багато грошей, вони позичали людям на проценти, понімаєте? От. Одні, кажуть, українці позичали, що-небудь зроблять якесь таке і треба. То вони позичали.

⎯ А я хотіла спитати, як між собою в сім’ї? Не то шо сім’ї ставилися один до одного, а в сім’ї як було, як чоловік з жінкою? Чи всі добре жили?

Б.П.: Оцево жінка, шо вона до мене прийшла, в неї було три сестри.

⎯ Так…

Б.П.: Три це… Три чи чотири. Їхня мама, ви понімаєте, так у неї було п’ятеро дочок. Одній було… Це вона і ще є одна сестра і один брат із войни не прийшов, і ще було. І ше було. Вони так між собою ворогували, шо це були самі гірші люди (…). Це шось страшне. Да. І вони, ви понімаєте, я ніколи не чула, щоб клясти. Ви би тіки-но чули які прокльони, а тут моя мама, вона всігда казала, шо не можна, потомушо можна виговорити в таку годину, і воно може (…) виконається, ви понімаєте? І в неї, то одна сім’я сама ця, шо я казала шо конфєти робили, то вони виїхали туди. То сама старша дочка замуж вийшла, виїхала, кажуть шо вона вже померла. Потом друга тоже шось мала декілька чоловіків, не могла вийти, тепер вона одна лишилася, і це наша, ми з нею разом вчилися, вона виїхала, то їй харашо. А вот у неї получилося, що в неї дві дочки і одна вийшла замуж — він її просто обманув, лишив їй дитину, забрав оте всьо їхнє багатство і втік. І вона від того заболіла, вона має, вона така повна вона (…) не влізлася. А в неї це від сахару, ви понімаєте? І вона больна, а друга зовсім замуж не вийшла, і їж вже за сорок, ви понімаєте? І от вона на основанії цього всього, то вона така хвора, ви понімаєте? От і вона всьо шо їдуть, їдуть і їдуть, а я одного разу їй кажу: «Чо ти не їдеш, хто тобі не дає?» «Мої діти, ти шо не знаєш, (…)». Спочатку жили дуже бідно в одній хаті, всі. І вони. Знаєте з чого вони жили? Вони продавали краску, різні краски́, шоб красити ну там… Коли ше ж не було одьожи, наприклад, біле, ви хочете його покраси́ти там, в червоне чи жовте, чи таке. То підводили землю, колись не було поля, тоже брали таку тоже жовту таку краску. То на свята галинки́, оцево всьо красили, тоже цим жили і це вони (…), дуже переживала (…) вони в більшості в закритій хаті сиділи, чим вони так. А вона була як снабжєніє, чоловік її контужений на війні. От. І він дуже приступи головного болю (…) в госпіталі лежить. І вона, мабуть, виїхала до Джурина, вона ніяк не може продати хату. Понімаєте? Построїла якусь на том самім місті хату і вона весь час не ремонтіровалася, там шашли цю, поїли підлогу, це такево всьо і вони дуже… Цей (…) приїхав із Ізраїля, той з Америки, (…) вона як старша тут. То їй там то долари дадуть, то як знаєте, то якесь пальто, то якесь другу вещь, щоби ето вот.

⎯ Вона нам дуже мало розказала, чи вона немає пам’яті, чи я не зрозуміла…

Б.П.: Вона слаба…

 

⎯ Я хотіла про це спитати, чи було таке, якщо жінка не виходила заміж, чи вона змогла народити дитину, чи це не осуджувалося?

Б.П.: Могла, питайте. Це получилося зовсім не так… От, дивіться, це моя довоєнна фотографія.

⎯ Ага. Ой, яка прекрасна! Чи ви можете віддати?

Б.П.: Візьміть.

⎯ Ага.

Б.П.: А це мій син і моя невістка і це внучка.

⎯ Тут вони живуть?

Б.П.: Нє!

 

⎯ Ваш син мав їхати на фестиваль, да?

Б.П.: Да. І всі документи були оформлені, но як подивилися, що він єврей, то… Відмінили.

⎯ І не взяли?

Б.П.: Нєт! Ой, він був такий в отчаянії, шо прямо єлє вговорила його, щоб він собі шось не зробив, як йому було погано.

⎯ Правда?

Б.П.: Да.

⎯ То він перейшов на її фамілію?

Б.П.: Да, то він тепер (…).

 

⎯ Бетя Пейсіковна, а в вашу молодість, де збиралися молоді, щоб поспівати, щоб повеселитися?

Б.П.: Просто в хатах. Там не ходили тоді в клуб, так не було, я не помню таке.

⎯ Чи можна було сказати, шо тоді ше було дуже багато євреїв і ви мали свої забави, чи ви ходили разом з українцями?

Б.П.: Нє, з українцями, як вже почали йти в школу, то там виступали разом і всьо. Вот. Потом уже, в нас сначала не було клуба. Потом вже построїли дом культури.

⎯ Бетя Пейсіковна, чи були тут такі люди, шо їх вважали найкращими, шо вони знали звичаї єврейські, шо вони дуже соблюдали релігійні обряди?

Б.П.: Були.

⎯ Можете згадати їх?

Б.П.: От, я подивлюсь…

⎯ Ви до них ходили шось радитися, посовєтоватися?

Б.П.: До цього рабина. Він самий тут такий…

⎯ Авторитетніший?

Б.П.: Да, да.

⎯ Чи він мав свою сім’ю?

Б.П.: Мав. В нього тоже син з війни не прийшов. Вот. А один син оцево увесь час в Вінниці, робив він… Як це називається… Сахаротрест (…). То він робив там інженєром. Він даже до нас, на наш, на завод приїжджав з провєрками. То він був самий такий, хороший.

⎯ Бетя Пейсіковна, чи пам’ятаєте ви старців? Ходили просили такі? Ви мені розповідали про єврея-старця, шо він ходив носив воду, а другі такі? Чи пам’ятаєте ви? Коли їх було багато?

Б.П.: Я таке… Це було просто чужі. Я не пам’ятаю джуринських.

⎯ Так…

 

Б.П.: … тоді вже Назар, понімаєте? Або Льоня. От. (…) Я ж кажу, зовсім міняли. Маня вона ж не Маня, вона Меня, понімаєте? Вона вже Маня стала. От. Наприклад Бойра — вона вже Тора. Ви розумієте, вони ж собі по-різному це, собі аби щоб було не цей…

⎯ Не так помітно?

Б.П.: Да, да.

⎯ Бетя Пейсіковна, хочу спитати чи було таке, що дівчата там народжували без шлюбу дитину? От не вдалося вийти заміж і вона народила дитину, як до цього ставилися? Чи тяжко це було?

Б.П.: Дуже. (…) називали, куди вона появлялася таке, сяке. Боже, це страшне діло… Виганяли з сім’ї — іди куди хочеш.

⎯ Чи ви пам’ятаєте такі випадки?

Б.П.: От…

⎯ Були в селі такі дівчата?

Б.П.: Були, вони… Шоб я назвала, я вже не помню.

⎯ Не пам’ятаєте?

Б.П.: Нє.

⎯ Як батьки ставилися? Чи жалували таку дівчину, чи…?

Б.П.: Як які. Є такі шо брали. Просто за свою, писали на свою фамілію. От. Це я знаю, тут була в нас главний бухгалтер завода, і її дочка вона шось (…) чи шо, шо вони її кудись вигнали, послали вчитися, всьо, а дитину взяли написали на свою фамілію. І він їм щитався син, а вона йому сестра. Вона йому була рідна мама. Він потом, в дорослому віці, він дізнався. Узнав про це. То він їй відомстив, він її забрав до себе, кудись туди в Тамбов, він там над нею так іздівався, шо… Не питай.

⎯ Правда?

Б.П.: Да. Це ж раньше було.

⎯ За то, шо вона так…

Б.П.: Да, за то, шо вона так поступила. А він не знав. Може якби вони були не вернулись назад, в Джурин, цього б не було. А вони назад вернулися, він дуже красівий був, Юра, Шакали фамілія, от. І йому беруть і кажуть: «Ти знаєш, що це Валя, вона не твоя сестра, це твоя мама. При таких і таких обставинах…» Шо було, Боже мій, Боже мій… От. А дєдушку й бабушку це він називав тато й мама. (…) вони інтєлєгентні, вони з якогось дворянського сусіднього роду, це воно… Не дало йому. Вони його вивчили, він вивчився, він був льотчиком гражданської авіації. І він літав з Тамбова і там якийсь маршрут в нього був на Вінницю (…).

⎯ А як батьки ставилися до дівчини? Чи жалували її?

Б.П.: Ой, нє. Я ж кажу, при яких обставинах, тепер же тоже ідуть на перед живуть.

⎯ Да.

Б.П.: Потом отходяться (…), а більшості, то не цей. То лишают.

⎯ Чи можете ви згадати про музикантів, от, вашу молодість, які були музиканти, як ви ходили на танці?

Б.П.: Шо які музиканти були, як вони… Всьо, все шо було під цим… Патіфон.

⎯ Да?

Б.П.: От.

⎯ Але не патіфон, а я хотіла про живу музику.

Б.П.: Ну, живу музику у нас був духовий оркестр заводський. Туто сама центральна вулиця була, понімаєте? Тут був заводський клуб, його вже немає. То тут кіно, перед кіно на гальорці такі були і музика там грає дуже гарно. От. Ті вже там на, площадка така була з тої стороні заводу, танцювали. То до войни я помню, а після війни то тут тоже. В нас на заводі був такий (…), то він організував цей духовий оркестр, то вони грали на весіллях, на різних меропріятіях, ви понімаєте?

⎯ Це були добрі музики?

Б.П.: Дуже гарні.

⎯ А хто там грав? Пам’ятаєте цих музик?

Б.П.: Ну, я зна шо він був як самий старший оце. А других я вже не пам’ятаю.

⎯ А які були в них інструменти?

Б.П.: Ну, всі духові.

⎯ (…).

Б.П.: Да. А потом вже почали з’являтися ці, які з баян, акордеон, оте во. А спочатку тіки-но духові. І йшли на парад з духовим оркестром, знаєте, як грає?

⎯ Чи були сімейні ансамблі, щоб грав батько з синами або брати?

Б.П.: Не було такого.

⎯ А чи бачили ви які інструменти мали старці якщо ходили просили? Може, на базарі у вас ви бачили їх?

Б.П.: Ну, на базарі, то я тіки-но бачила гармошку, шо він грав гармошку і казали шо він сліпий, коло нього жінка стояла. То це я таке помню. А других я не знаю.

⎯ Бетя Пейсіковна, а чи був за вашого дитинства дитячий садок в Джурині?

Б.П.: В заводі був, но до войни, а після війни… Після війни тоже, тоже був.

⎯ Да? Бетя Пейсіковна, а чи розлучалися, коли ви були маленькою, у вашу молодість, чи розлучалися єврейські сім’ї?

Б.П.: Рідко таке було.

⎯ Рідко, да?

Б.П.: Да, тепер більше, тоді нє. Тоді считалося, ну, якось стидно, в общем осуда така. Ну, я тоді… Якщо ти брав шлюб, оцево, по-єврейському, о, не питай!

⎯ Не можна було?

Б.П.: Нє.

⎯ Як було прийнято з батьками, і коли вже поженилися, то з батьками вони жили чи ішли в свою хату?

Б.П.: Нє. Тоді не було так. Жили разом. А вже потом, якшо вже могли купити там, і діти народжувались і батьки і всьо, то помагали, таке. А це не так, як тепер, шо тіки но (…), займають другу хату, тоді нє, а в євреїв особливо.

⎯ Всі були в одній хаті?

Б.П.: Да.

⎯ А коли вже батьки були хворими, старими, хто їх доглядав?

Б.П.: Доглядали ці…

⎯ Діти?

Д Б.П.: (…). А тепер, тепер зовсім іначе, тоді так не було.

⎯ А було прийнято, шоб менші діти доглядали чи немає різниці?

Б.П.: Нє, не було.

⎯ Не було?

Б.П.: Нє.

⎯ А коли був похорон, всі приходили на похорон?

Б.П.: Да.

⎯ Всі родичі?

Б.П.: Да, да, да.

⎯ Ви згадуєте як по-єврейськи ховали, було по-іншому зовсім, ніж в українців?

Б.П.: Спочатку було по-іншому, потом вже стало разом.

⎯ Да?

Б.П.: Сначала ж не ховали в домовину.

⎯ Да, а у біле полотно?

Б.П.: Да, завивали цево, там ставили якісь оцево, шо я кажу цей шестикутник, так, як у вас хрест, у українців, а в яму то там з усіх чотирьох сторін таке, якось ставили досок, ви понімаєте?

⎯ Угу.

Б.П.: Вот. Воно так, якось вони його чи вмуровували, чи вони його прибивали, не знаю. Так опускали, так засипали, розумієте? А вже пото́му стали робити цево, тей…

⎯ Труну?

Б.П.: Да. Оте як ви іноді (…), як передають з Ізраїля — там точно так ховають як я розказую…

⎯ По цей час?

Б.П.: Да. І шо ше було, шо йшли тіки одні чоловіки, жінки не йшли. Прощалися дома, тої-сьої, а на туди — тіки одні чоловіки.

⎯ Навіть якщо це найближчого родича, навіть якщо жінка…

Б.П.: Да!

⎯ … ховала свого батька або свого чоловіка?

Б.П.: Да. Тіки но це.

⎯ Так було прийнято?

Б.П.: Там молитву він вичитував за всіх, за тої-сьої, прощалися і там… Тепер тоже, якщо тут, як у українців на зелені свята, там таке, у нас це робиться на цей, в сінтябрі місяці. І раньше в Шаргороді було той, якісь кажуть цей рабин, то його сюди запрошували. Його привозили, його відвозили, він (…) йому писали хто тут лежить, похований, за тих, які загинули на війні. Він це всьо ета вот.

⎯ (…).

Б.П.: Да, чи молебень і це все.

⎯ Бетя Пейсіковна, багато загинуло на війні євреїв?

Б.П.: Ой багато…

⎯ Пам’ятаєте ви, да?

Б.П.: Не прийшло, там он є обеліск. По-моєму сто чотирнадцять не вернулось.

⎯ Із Джурина, да?

Б.П.: Да. Це такі молоді люди. Мій батько пішов — йому було тридцять вісім років.

⎯ Бетя Пейсіковна, а чи збиралася єврейська молодь спеціально, сама? Поспівати… 

Б.П.: Було.

⎯ Було таке? А в кого збирались?

Б.П.: Ото в хаті.

⎯ У когось, да? Як це називалося? От українці казали це вечорниці, як це називалось у вас?

Б.П.: Іначе якось називалось…

⎯ Чи там були сама молодь, чи також могли бути старші люди?

Б.П.: Ну, там могли бути різні, ті шось підсказували, якби ми шось неправильно там казали чи робили. Знаєте, бувало так, що ну неправильно виражається, чи неправильно там таке — вони кажуть, шо це неправильно, це неправильно. Дуже гарні пісні, і во время окупації тут були оці євреї з Буковини і вони вобщем дуже гарні пісні…

⎯ Привезли?

Б.П.: Да. І ті пісні так і лишилися, потом їх співали.

⎯ Чи ви пам’ятаєте що-небудь?

Б.П.: Пам’ятаю була така пісня дуже хороша… «Папі́реві кіндер» понімаєте шо це таке? Це діти — це кіндер, а папіреві — це паперо́ві, ви понімаєте? Шо вони в неї тіки-но залишилися на карточці. І вона співає на ці слова, це, ну без плачу не можна. Таким якимось сердешним, таким воно це було… Ой… Це сама… Куди не шли — всюди співали цю пісню. Вона дуже знаєте, така… Грусно…

⎯ Дуже жалісна?

Б.П.: Да-да, жалісна і дуже шо це…

⎯ Згадайте мелодію.

Б.П.: Всіх повбивали, тіки-но на карточці лишилися папіреві кіндер. Ця мама співає.

⎯ А може згадаєте якусь жартівливу пісню єврейську?

Б.П.: Ну, жартівливу пісню, які співали шо це…

⎯ Частушки казали?

Б.П.: Шо якісь, про якогось Піню, шо він шукав золото. І була така книжка єврейська «Блуждающеє звьозди».

⎯ Ага.

Б.П.: Вот. І там він… А в нас (сміється) був один, то його тоже Піня називали, то йому всігда казали, шо він золото шукав, шо він шукав золото і так і не найшов то золото. От. То це таке було. Дуже багато було, але це вже стіки пройшло, якби я трохи старша була (сміється).

⎯ (Сміється).

Б.П.: От.

⎯ Ви це могли тіки слухати, да? Ви не участвували в цих…?

Б.П.: Нє, нє.

⎯ Ви не були, це старші, це ваші батьки збиралися, да?

Б.П.: Ну, мої батьки, то я не помню, я помню про других, про сусідів. От. Бо шо, я зовсім мало, я ж вам кажу, ще до войни я вопше мало знаю, а тоді батько пішов на війну, а мама, той вже… Вона дуже, вона була неграмотна жінка, але вона дуже знала єврейську історію. Понімаєте, в неї батько був дуже богомільний, на таке, начитаний, в неї дуже багато єврейських книжок було і всьо, але ж во время окупації всьо спалили. Де, тоді не можна було нічого робить. Знала вона дуже багато і вона то всьо розказувала, дуже цікаво було.

⎯ Вам розказувала в дитинстві, да?

Б.П.: Да, да. От коли всьо разом було, то й всьо, а тепер візьми… От, наприклад, тут як похорон знімають кашкет, а у євреїв (…) не знімають, ідуть в кашкеті. От, там ше таке. Зовсім іначе, всьо наоборот получається.

⎯ Бетя Пейсіковна, а ви самі пам’ятаєте такі пісні, частушки, вже як коли українці співали в вашу молодість? Про що співали частушки? На якій мові їх співали: на руській чи на українській?

Б.П.: Нє, да. На руській, на українській. А якесь таке, про шо вони там співали… 

⎯ Ви не ходили на ті частушки?

Б.П.: Ну, вони виступали, (…), ну то там відбирали вже такі, ото всьо про колгосп, про таке, знаєте, шоб на сцені виступали. А так то всьо шось про… То про женіха, то шось таке…

⎯ Так, так. Я вас не ті сценічні питаю, а такі, на вулицях коли молодь збиралась.

Б.П.: Оооо, то це таке співали такі різні… То любила, то прибила, то то, то це. Було гарно…

⎯ Бетя Пейсіковна, а пам’ятаєте ви, були в Джурині гончарі?

Б.П.: Да.

⎯ Багато їх було?

Б.П.: Багато. Оце вулиця моя — Гончарна.

⎯ Називалася так?

Б.П.: Да. Гончарівка була вона називалася, Гончарівка — там вони жили. Дуже їх багато було.

⎯ Правда?

Б.П.: Понімаєте, кінчалася війна, ше сама крайня хата була — єврейська. А вже там Гончарівка починалася — то вже всьо українське. То це, то я знаю.

⎯ Бідні це були люди?

Б.П.: Ну, да. Ну, вони робили, но вони жили краще як тако, бо вони їздили на (…) продавали оцево. От, понімаєте?

⎯ А шо про них казали?

Б.П.: Ну, як це про них казали? Гончарі. Тут Петро Заєць гончар, то таке, то вони передавали своїм…

⎯ Дітям?

Б.П.: Я знаю, що його дочка, потом ну вже молоді, то не хотіли. От. А так то весь час. І тепер ше тіки-но двоє лишилося в Джурині. Уже одна має склероз, вона вже нічо не може, ше є одна, на неї кажуть Наталка Четвертушка (…).

⎯ (Сміється).

Б.П.: Вона колись ходила на поле, і вона брала з собою там молоко чи шо то, тіки-но в четвертушках, більше нє, і так її прозвали — Четвертушка. Бо вона макітри продає, ну, знаєте, посуд (…) дуже такі…

⎯ Гарні?

Б.П.: Да і варення в них тримали такі (…) дуже гарні були і всьо, такі (…) кришки. Де воно? Не було. От і ці такі, шо воду носити, як це воно? Там же ж який би жаркий день не був, а туди набереш ото…

⎯ Банка, да?

Б.П.: Да. І воно так довго, цілий день буде тобі холодна водичка. От, робили ті банички́, різні горщики і «хлопчики» глечики називались.

⎯ Чи ви згадаєте які були, такі самі відомі гончарі в Джурині?

Б.П.: Ну, це Петрово (…) продавалися, а як його фамілія не помню. (…) чи шо…

⎯ Це був такий найкращий майстер, да?

Б.П.: Да, да.

⎯ Чи приходилося вам купляти?

Б.П.: Да, колись же не було цих каструль і цево всьо, воно дуже вкусно з того, знаєте…

⎯ Виробляли?

Б.П.: Да, особенно (…) зроблено, то…

⎯ Бетя Пейсіковна, тепер трошки про мову. Якою мовою викладали в школі?

Б.П.: Викладали російською мовою.

⎯ Правда?

Б.П.: Українською там мало шо таке було. От. А тепер тако по пальцях, мало хто знає по-настоящему українську мову.

⎯ А як було прийнято в селі говорити?

Б.П.: По-українськи, но вони ж не по-справжньому, а вони мішали і вона получалася чорт знає по-якому.

⎯ (Сміється).

Б.П.: Даже самі вчителі, вони не знають це, по-справжньому.

⎯ Да, да. А от інтелігенти, які працювали в заводі інженери чи там…

Б.П.: Нє, це по-руски.

⎯ По-руски говорили, да?

Б.П.: Канешно…

⎯ А чи можна було купити українські книжки? От, в вашому дитинстві.

Б.П.: Можна було, но вони були дуже дорогі, вони були такі для нас недоступні.

⎯ Правда?

Б.П.: Да.

⎯ А як говорили євреї? По-єврейському всі, да?

Б.П.: Да. Но вони, але це ж не… Я не знаю яка це мова єврейська. Вони ж там кажуть, шо там же ж ми говоримо (…) вони нас не понімають — ми їх не понімаєм.

⎯ Правда?

Б.П.: Да, бо там же ще іврит.

⎯ А ви не знаєте якою мовою…

Б.П.: Нє, нє.

⎯ Чи це іврит, чи це їдиш?

Б.П.: Я не знаю. А вони кажуть, шо ми говоримо ідиш. То де це ідиш? То ж не ідиш.

⎯ Це, можна сказати, така штучна мова, да?

Б.П.: Це таке хто придумав, я не знаю шо. А тепер більшість, я ж кажу, тут я сама живу, знаєте, шо спілкуюсь, то я вже забула всьо. Як говорити… Я ж кажу, я все розумію, но шоб я могла (…).

⎯ Да, ви можете? А вона має добру пам’ять? Ну, може вона має пам’ять, а от фамілію вона не пам’ятає. А чи було таке, шо ви прийшли, там, в райсполком чи кудись, і ви мусіли переходити на російську мову?

Б.П.: Нє.

⎯ На українську ви переходили?

Б.П.: Да. По-якому (…).

⎯ Ікон в єврейських хатах не було?

Б.П.: Нє.

⎯ Не признавали ікони, так?

Б.П.: А тоді вообше ікони ніде не признавали. Якшо де, то вони ховалися же ж. Ходили по хатах і дивилися, шо якшо найшли то там було…

⎯ В єврейській вірі вірили в те, що душі померших живуть? Шо вони приходять деколи до нас чи в сні?

Б.П.: Ні, я не вірю в це.

⎯ Не вірите в це? І не знаєте ви таких історій як розказують, шо от, наприклад…

Б.П.: Не вірю, тому шо як моя мама померла, то я одна була, казали що не можна самій бути, ніхто не хотів, то було двадцять сьомого декабря, (…) році, перед новим роком, то шоб там ночувати зо мною чи шо, не було (…). Родичі були, і то і сьо, і вони не прийшли. Я сама її мила і сама переодягнула і сама… Всьо сама зробила. Там ше мені потом прийшов один чоловік, молебень був, він мені цей… І це так було ше в п’ятницю, треба (…) розказую, до обіду, я побігла до діректорши, він мені дав людей і все… То ніколи вона мені не привижалася і абсолютно я не вірю, шо кажуть, шо це що треба бояться. Треба бояться тих людей, (…). От. Бо я весь час одна. Нєт, це не правда. Я не знаю…