Шкарлат (Шевченко) Ганна Макарівна

− А розпоряджався грішми хто дома?

Ш.: Батько.

− Батько все?

Ш.: Батько.

− Кожен не міг собі сам щось купити? 

Ш.: Ні-ні! ні-ні!

− Тільки батько?

Ш.: Батько хазяїн був.

− Батько вирішував.

Ш.: Да. З матір’ю вони посовітуються, шо робити.

− А скільки землі було в батька?

Ш.: 5 гектарів.

− А у його сестер, братів теж була земля?

Ш.: Була. Їх було, братів, у мого батька так, 4 брати було.

− У кожного десь по стільки було?

Ш.: У кожного, у кожного було. Вони ж поодділялися вже.

− А у вас кожна сім’я займалась землеробством чи якоюсь там промисловістю домашньою? щось виготовляли?

Ш.: Кожен занімався тільки землеробством.

− А скільки було худоби?

Ш.: Коняка і корова. І свиней  двоє-троє.

− А до якого розряду власників належала ваша сім’я? багачі? середняки? бідняки?

Ш.: Бідняки.

− Ну, у вас, ваша сім’я авторитет в селі мала якийсь? до вас там приходили совітуватись чимсь?

Ш.: Ні, просто жили, та й усе.

− А ось як робота, найменші яку роботу, от ви поганяли, да? а старші, що вони робили?

Ш.: Найменші робили шо? пасли.

− Ага. А старші що? 

Ш.: А старші все робили. Землю ж держали, вони все й робили. Все робили! Літом. А зимою ото женщини ото прядуть, а мужчини управляють худобою.

− А в вашій сім’ї прислуг або наймитів не було, да?

Ш.: Не було.

− Після от переходу сім’ї в колгосп ваш авторитет якось піднявся? чи залишився таким же?

Ш.: В колгоспі ше авторитет не піднімався, бо в колхоз не хотілося йти.

− Ви не хотіли йти?

Ш.: Батько не хотів іти, казав – ну, у колхоз не піду! і так і зробив. Умер, у колхоз не пішов. Вже ми з мамою пішли в колгосп.

− А як же ви заробляли на життя?

Ш.: Та яке там тоді життя було в колектівізацію? таке життя було… Робили ті, создали, ну визивали в штаб. Визивають у штаб – підписуйся, скільки хліба здасиш? Та немає! Немає? Бригада, ударники називались, ти сиди тут, у штабу, хазяїн. Ударники, ану пішли до його додому! Повимітають під мітлу, шо найдуть. Ховали люди. І закопували зерно. Це у колективізацію. Не хотіли йти. Дуже не хотіли люди йти. Де багатші – пішли, зберегли хазяйство. А де бідні дурні, ті не пішли, тих зовсім добивали. 

− А гроші нада було якось на одежу. Ну, харчування, – це було.

Ш.: Харчування слабе було, як прийдеться. А на одежу на таку, із ската поклеють чуні. А бурки пошиють. Ото така обувка була. А в мене мама клеїла чуні, і людям клеїла.

− А із чого клеїла?

Ш.: Із ската. Не знаю, де вони брали, ну скат. Знаю, шо скат. І поклеять, чуні називались – як глибокі калоші. Тільки ж одрізане од того, од ската, а тоді вони якось наліпляли, шо й підошву наліпляли. Ну, робили собі ше й людям. Несуть до мами – поклейте нам, тьотко, поклейте нам чуні! Клеють!

− А колективізацію у вас проводили свої? чи чужі приїздили? 

Ш.: А колективізацію так проводили: перед тим, шо перед колективізацією, приїхали, наставляли тичок, землю будуть одбирати у людей і будуть значить підряд там межі вибивати. Ну, ось значить задумали сусіднє село – не дамо землемірові, не дамо ми землю одбирати. Ми їх проженемо й поб’ємо ще. Сусідське, Вінницькі Івани, сусідське село. Ну, вони ж сюди переїхали. То на Вінницьких були, а тоді ж сюди переїхали ж установлювати ж, землю одбирати. Як ідуть вінничани ті, бурсові, сюди у наше ж село. Заходять у крайню хату, з хати в хату заходять. Виганяють бабів – пішли! будем бити, не дамо землю їм оддавати. Міряти землю не дамо. Повиганяли й наших бабів туди, до сєльського совєта. Зібрались коло сєльслвєта. Побили начальство все, з Богодухова наїхало. Тих побили. Вінничани. Ну, й наші коє-хто. Це так, як би сьогодні. А на утро як наїхало міліції, позабирали людей, яких, яких виказували, хто бив. Та кой-хто як пішов, та й по сьогодні не вернувся. А землю таки зробили так, як думали самі. І ото колєктівізація так начиналась.

− А от серед тих, хто вставав на колективізацію, свої були? чи це хто прислали?

Ш.: Були. Були свої. Були. Свої-свої.

− А з якого вони слою там були? це бідняки? чи там середняки?

Ш.: Бідняки.

− Бідняки? вони оце?

Ш.: Да, да, бідняки були. Вони вроді як во власті були. І вставляли ото колхози.

− А переселяли людей з вашого села кудись? чи виганяли?

Ш.: Ну, це, це розкуркулювали, називалося. Розкуркулювали, хто зажиточно жив. Розкуркулювали і у чому стоїть, у тому й з хати вигнали. І йди, куди хоч. Дітей викидають надвір. І зимою іди, куди хоч. З хати вигнали.

− А куркуль хто считався?

Ш.: Ну, хто зажиточний був. Були там корови в його, може, там, дві-три корови було. Коні, четверо, двоє, це так уже держали.

− Це, якщо він не захотів піти в колхоз, да?

Ш.: Їх і даже не приглашали в колхоз. Їх як розкуркулювали. Називається – розкуркулювали. Імущество продавали. Торги називалися. Торги. На торгах ото купували де.

− А купували хто?

Ш.: А купували активісти. Називались активісти були.

− Ну, це ж тоже з села?

Ш.: З села! тут же, тут же. Де бідніші, де в активі.

− А за що купували?

Ш.: Та воно там продавалося – чуть не дурно оддавали.

− Ну, за гроші?

Ш.: За гроші, за гроші, ну сильно дешево. Так, чуть не дурно. А в хати, а в хати входили, називались активісти. Як активіст увійде в ту хату…

− А вас не розкуркулювали?

Ш.: Ні, ми ж бідні були. До бідняків же ж ми.

− А в колгоспі отримували кошти чим? грошима?

Ш.: У колхозі чим платили? 

− Да, чим платили?

Ш.: Почти нічого не платили. Робили та й усе. Та палички ставили. Ото і все. Нічого не давали. Там по 100 грам хліба. Та почти нічого. Почти нічого.

− А крадіжка в колгоспі була? таке явище. Та, воно всігда єсть. 

Ш.: Во время колективізації, тоді великі пожари були. Оце тільки даже щоночі тільки слухаєш – уже бевкає. Уже у того клуню запалили, згоріла. У того комору палять. В общем, палили в таких, у активістів почти шо.

− А! це хто не хотів в колгосп. А їх потім приїздили і забирали?

Ш.: Ну, хто й зна, хто палив. А тільки щоночі почти пожари були ото в колективізацію. А тоді ж колективізація, а тоді хто пішов у колхоз, веде корову в колхоз, веде коняку у колхоз свою. Реманент, єсть там – здають і плуг, борона… Тоді дерев’яні борони були.

− А обмінювались там продуктами? одежею? взуттям? між собою.

Ш.: Ні, такого не було.

− Не було такого?

Ш.: Не було. 

− А власницьке почуття, воно ж залишалось у людей? чи зникало, коли в колгосп переходили? хотіли щось своє мати?

Ш.: Ні! ні. просто в колхозі робили. Канєшно, шо мали, мали порося. Коняки не мали. Коє-хто і корову держав, а коняки ніхто не держав.

− Ну, за колективну власність вони вболівали якось?

Ш.: Ну, во время, во время колєктіва зразу, зразу то переживали. Страшне було. Це ж у колхоз іти – це прямо, як на смерть. А тоді обжилися.

− А колхозу не сочуствували люди там?

Ш.: Ну, та попривикали ж.

− Ну, були ж проти колхоза?

Ш.: Да! да! протів колхоза, ше й крєпко протів колхоза. Крєпко!

− А коли крали, наприклад, в колхозі, якось це каралося?

Ш.: Не було такого, шоб крали в колхозі. Не було. А як уже, уже далі пожили, уже далі пожили. Зразу, як колхоз став, не було такого, шоб крали. А як уже далі пожили, так і за в’язку сіна по 3 годи давали. Як уже далі пожили.

− А до колективізації? не застали цей час? Може, чули від когось там? Найголовнішою людиною в селі якась людина була? Може, це піп або сільський староста?

Ш.: У селі?

− Да. Пан? церковний староста?

Ш.: Був у нас і пан. Ну, це я тільки чула од батьків од своїх. Був пан. Ну наші, оцей край, не були панські, а ота сторона-  були панські. А наша половина оце села, через річку, через річку були панські.

− А тут вільні були?

Ш.: А тут вільні були. Вільні були. А по ту сторону були панські.

− А чого воно так було? ви не знаєте?

Ш.: За це вже я не скажу.

− А переселялись люди якісь сюди? з якихось місць.

Ш.: Ніхто нікуди не переселявся.

− Всі як тут жили, так і жили?

Ш.: Ото тільки коли розкуркулювали, виганяли з хат, так вони кудись їхали. Ізсилали на якісь Соловки. Їх ізсилали.

− А збори якісь були? от сільські люди збиралися там? сходка якась.

Ш.: Були збори.

− Іще до колективізації?

Ш.: До колективізації це ше були збори перед колективізацією. Все ж планірували ж, за колективізацію розказували. Аякже, збирали, сходка називалась. Сходка. Не збори, сходка. 

− Ага. А де збиралися вони? в якомусь будинку?

Ш.: В сільсовєті.

− А там жінки участь брали теж?

Ш.: Ні, самі мужчини проводили тоді.

− А в вашому селі хазяїв багато було? Ті, хто мали наймитів, може? чули?

Ш.: Були. Небагато було, ну були. Були. Небагато, ну були. Держали роботників.

− А яке господарство от вважалося великим? 

Ш.: Ну, яке? Хто й зна, нашо їх считали куркулями. Хата на землі. Січас у кажного на полу, а то на землі хата була й під соломою. Там, як коней четверо, коров штук дві, свиней так штук п’ятеро, – то вже куркуляка.

 −А до бідних зневага якась була? як до них відносилися?

Ш.: Та, так собі відносилися. Куркулі?

− Ну да.

Ш.: Нічого, не обіжали.

− А співчуття, може, якесь? допомагали чимось?

Ш.: Та ніхто нікому нічого.

− Кожен сам за себе був?

Ш.: Сам за себе переживав. Сам за себе.

− А бідняки між собою якось групувались там?

Ш.: Та так же ото й групувалися.

− Свій круг був?

Ш.: Да. Якшо, наприклад, у мене одна коняка, і в сусіда одна коняка. Ну, однією конякою орати не будеш. Спрягались, називається спрягалися. Ото сьогодні у його орют пара конів, плуг тягають, моя коняка і сусідська. А на другий день у нас орють. Називалось – спрягались.

− А під час колективізації хто був найголовніший? начальник в селі.

Ш.: Та хто! під час колективізації?

− Да-да-да! одна людина була чи декілька? 

Ш.: Ні, були, були просто як… як вам сказати, не одна людина. А так група. Називались активісти. Там чоловік 5 ото, активістами вони називалися, і ото вони…

− А яку роль відігравали там піп? сільський староста? церковний староста?

Ш.: Ну бачите, я цього…

− А ви вже не застали, да?

Ш.: Церкву то я застала, но тільки церква була, батюшка служив. Служив у церкві й усе. Ніякої ролі він не грав.

− Ви не пам’ятаєте, були у вас якісь ансамблі на весіллях там? інструментальні, в 20-ті роки там?

Ш.: Наскільки я знаю, так на весіллях тільки гармошка.

− Да, а якісь балалайки? скрипки?

Ш.: Не було. Не було по тих, по свальбах не було такого. Так, так уже ото вже попідростали, тоді вже то почали купувати гітари, балалайки. А на свальбі це гармошка. Ой, як воно ше називалося? грамофони.

− А, ну це да. А іще от сімейні ансамблі були якісь? Сім’ями співали?

Ш.: Співали сім’ями, аякже! На гульбах співали сім’ями. Наприклад, до мене як поз’їжджаються сестри, нас три. Як приїдуть, одна вже вмерла. Як приїдуть, так ми як попоспіваєм!

− А ось в які роки люди найбільше ходили в клуб? там голод був же ж.

Ш.: Не клуб був раньше, сельбуд.

− Сельбуд називався? це було якесь спеціально построєне?

Ш.: Клуб, ну не клуб. Це січас клуб став. А той же самий клуб, тільки був сельбуд, звався.

− І що там проходило?

Ш.: Те, шо і у клубі. Сходилася молодьож.

− А вечорниці були?

Ш.: Вечорниці були, да. 

− А от вечорниці, вони не витіснялись роботою клубу якось? чи це було роздільно?

Ш.: Ну, це, клуб це вже став він коли. А вечорниці не вечорниці, а досвітки. Да, досвітки. І в нашій хаті були. Уже я помню. Приходять дівчата, хлопці. Поналускують сону. А долівка ж, не поли, не позастилано. А сону втирят у хату на силки. Хлопці полягають на соломі долі. А дівчата шось або вишивають, або прясти ходили увечері. Ото називались досвітки.

− А у цьому сільбуді вашому відновлювались якісь там свадьби, або обряди якісь? проводилась така робота?

Ш.: Ну, свальби! Свальби, а як же, свальби ж, як свальбу грають, так і обряди ж були такі, як ото ми показували. То ж старі ми свальби.

− А якісь інтересні випадки були в клубі? цікаві такі, шо вам запам’яталися може?

Ш.: Ні, не було. Лікнеп був, називався. А лікнеп – це ходили, неграмотні ж були. Ніколи було вчиться нашим. Наприклад, моїм сестрам ніколи було вчиться. Вони пряли. Це вже я уже вчилася, а тим ніколи було вчиться. Пряли. А тоді об’явилося вже ходити увечері ото у той, у лікнеп, лікнеп звався. Учились грамоти.

− Це як школа така була?

Ш.: Да. Да, лікнеп називався. Школа така була. Ото вчили грамоти. Хоч розписаться.

− А старців ви не бачили ніколи? не ходили?

Ш.: Багато ходило.

− Багато? а що вони грали чи співали? які пісні, може? на яку тематику?

Ш.: І так ходили просили тільки. А два тут, женщина і мужчина писарівські, Василь і Парасочка, – ті співали. Він на гармошку грав. Він сліпий, а вона ні. Вона водила його. Він на гармошку грає, а вона співає.

− А були такі, що і не грали, да? просто співали?

Ш.: Просто, просто ходят просят. Просят.

− А вони співали просто ради того, щоб попросить, щоб їм щось дали? 

Ш.: Ну, вони божественні пісні співали. І заінтересовувалися люди, прислухалися. Я тільки забулася, так трошки тільки схватила.

− А на якихось інших інструментах?

Ш.: На гармошці.

− Тільки на гармошці?

Ш.: На гармошці. (співає) “Будуть болєзні і гради, і морє, і братськая кров потечоть”. Оце старці такої співали. Тільки це не вся. Це я, шо схватила.

− А серед них не всі ж були незрячі? да?

Ш.: Були й зрячі ходили, просили, еге. Ну, більш калік було. Як незрячі, то так якесь нещасне. 

− А старці були з сусідніх сіл, да, приходили? чи й в вашому селі були?

Ш.: А хто його зна! та нє, з нашого села не ходив ніхто. У 33-му ходили й з нашого села, і я ходила в 33-му. Невеличкою була. Бо нічим було жити.

− А яке відношення до старців було? їх не гнали?

Ш.: Ні, ні. Ну, ми далеко не ходили (сміється).

− Ну, це таке, це як би просили, щоб їм допомогли трошки, да?

Ш.: Ну, нічим було ніяк жити! Підеш – хтось дасть картошину, бурячок дасть. Як-небудь ото й переконтовувались. Це ше дітьми.

− Я просто думав, старці, які такі виступали спеціально, приходили.

Ш.: Так то ж, то ж старці ходили вже, вже ми як пожили, ми вже ж не підемо, бо було шо їсти вже. Ми вже не підемо. Ніхто не ходив. А то, як голодовка була в 33-му, так ходило багато тоді і селян. У якому селі нема голодовки, не так обібрали, туди і ходили просити із нашого села.

− А ви застали ще церкву, да?

Ш.: Застала ше церкву.

− І коли її розбивали, пам’ятаєте? що з нею зробили? 

Ш.: Та шо зробили? завалили, розкидали і все.

− І розтягнули все.

Ш.: І розтягли хто шо. Хто шо розтягли.

− А до цього ж там і похорони, і свадьби проходили. А після цього як це було? 

Ш.: Ну, вже не вінчалися.

− А похорони співали хто?

Ш.: Співали так, як і співають і січас. Так, як і січас співають, так і співали й тоді. А вінчаться – не вінчалися. При нємцях правда ото церкву в клубі зробили. Тільки не в цьому, шо січас, а така хата була. Зробили церкву з тії хати, при нємцях вінчалися.  Ну ні за кого було іти замуж при німцях. Всі воювали.

− А нємців як зустріли тут – як освободітєлів чи як загарбників?

Ш.: Та хто там їх встрічав! Де ж ти дінешся?

− Воно що ті були, що нємци прийшли, да, однаково? Чи при комусь краще було трошки?

Ш.: Та яке там краще! ну яке краще! Яке краще при нємцях, як ходили чистити шлях туди, Писарівський називається. Ну, й це ж пішки ходили за 8 км. Підеш, там чистимо шлях лопатами, розчищаємо. Присісти не дасть. Цілий день. Ну, і у ярину підемо, вроді чогось, та й присядеш там. Ото тільки й оддихнеш. І він і придивився. Счита це він уже – це ви вже часто ходите. Придивився – одна пішла, а він слідом. А вона присіла ж оддихнути тільки. Так він її як оперезав раз та вдруге палкою, то вона, мабуть, і в штани пустила. Оце при нємцях так було. Ганяли.

− Вони ж не платили за це?

Ш.: Та хто там платив! ганяли шлях чистити.

− А колядували у вас в селі?

Ш.: Колядували.

− І у всі роки? в 30-ті? в 40-ві?

Ш.: В усі, в усі роки колядували. Колядували наші батьки й матері, і ми колядували. 

− А партійні люди нічого проти цього не мали?

Ш.: Нічого. Ніхто нічого. Даже й впускали.

− І оце голосіння якесь про Христоса не забороняли?

Ш.: Ні!

− А може, ви пам’ятаєте, от весілля в 30-х роках і трошки раньше, вони стали коротші? Празнували їх менше днів? готувалися до них?

Ш.: Раньше празнували в суботу. Це в суботу їде молода кликати на шишки молодого і людей. Людей уперед кличе, родичів, у суботу. На конях, з дзвонками. Пара коней, украшені коні. Красним укриті. Дуга красним обмотана. В цвітах дуга. І звонки. Вже чути, де молода їде. Ото вона кличе родичів на шишки.

− Усіх родичів? 

Ш.: Усіх родичів. Обов’язково. Всіх родичів. А тоді молодого кличе. А молодий тоже так само своїх родичів скликає і їде молоду забирає на шишки до себе. Це в суботу. У неділю свальба. У молодого і в молодої. У понеділок уже потрусини. І ото 3 дні гуляли свальби раньше.

− А обов’язково дівчину сватали? чи могли не сватати?

Ш.: Тільки сватали! тільки сватали! тільки сватали.

− Тільки сватали. А свати хто такі були?

Ш.: Ну, уже ж молодий кого возьме.

− А це вибирав, да?

Ш.: Да. Кого він возьме там з старших, старших два старости. Називались старости. Кого возьме.

− А чи готувався посаг на весілля, ви не знаєте? Посаг – що це таке?

Ш.: Нє. 

− А дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка? чи могла своє?

Ш.: Обов’язково. Обов’язково.

− А були якісь випадки одруження між собою родичів там? двоюрідний брат і сестра? дядько або племінниця? чи такого не було?

Ш.: Такого не було.

− А вам мати, бабуся або сестра пісні співали?

Ш.: Аякже! співали, канєшно.

− І розказували казки, да?

Ш.: І казки розказували.

− А хто водив вас до церкви?

Ш.: Мама.

− Чи ви самі ходили?

Ш.: Мама водила.

− А ігри якісь у вас були, може?

Ш.: У дєтстві?

− Да.

Ш.: Грали у креймашки. У ножика. У стукали палі.

− А хто вас навчав цим іграм? самі діти?

Ш.: Самі діти поміж собою. В гуски домівки.

− А дітей якось карали у вас там за непослух, коли вони не слухали?

Ш.: Ременяки давали або дубця.

− А не пам’ятаєте, дітей хрестили у вас? чи вже не хрестили?

Ш.: Коли?

− Ну, при колективізації.

Ш.: Хрестили все время. Все время хрестили.

− А коли церкви порозрушили?

Ш.: Всьо равно хрестили десь, а дітей хрестили.

− А розлучення в сільських родинах були? чи отак все життя жили люди? 

Ш.: Та було! ну в рєдкості. Дуже в рєдкості.

− А як розлучення? просто розійшлися і все?

Ш.: Розійшлися та й усе.

− А після цього можуть іще нову свадьбу грати?

Ш.: Бувало й так. Ну це дуже в рєдкості. Дуже в рєдкості. 

− А свадьбу грали таку саму, як і перший раз, да?

Ш.: Нє. Як колись, так уже вона другий раз іде заміж, так вона вже цвітка не надіває, а тільки віночок чіпляют. А цвітка не надівали.

− Ну, таке право було, що можна одружуватися вдруге?

Ш.: Ну, канєшно, можна. Даже і вінчав батюшка.

− А якщо у жінки були вже діти і вона одружилася, так вони фамілію не переймали там нового батька? могли не приймати?

Ш.: Того не знаю.

− А як ставилися до байстрюків? позашлюбних дітей. Як до них ставилися? ганяли їх?

Ш.: Та ніхто їх не займав. А тільки як заскандалять, так ото так і називали.

− Обзивали просто?

Ш.: Еге, ото тільки. Так їх ніхто не займав, а ото тільки дражнили їх.

− А коли у вашому селі з’явився дитсадок? це вже при колективізації, да? 

Ш.: При колективізації. Після колективізації. Не дєтсадок був, а ясла були.

− А де ховали батьків там? кладовище спеціальне було? це біля села?

Ш.: А он там кладбище.

− Всіх там ховали?

Ш.: Да. Там воно і єсть. Так, як раньше, так і січас.  

− А після смерті батька в такій великій родині кому доставалося наслєдство? чи продовжували разом жити?

Ш.: Продовжували жисть так, хто остається жити, так і продовжується.

− А якщо вже хтось женився або заміж виходив, так вони свою сім’ю вже мали?

Ш.: Як заміж вийшла – пішла, а як оженився – живе тут, на подвір’ї.

− А на базарі щось продавали там батьки? чи здавали, може?

Ш.: Не було такого, шо здавали. Продавали на базарі.

− А там на завод буряки? 

Ш.: Буряки ж, як земля була своя, буряки ж сіяли й возили на заводи, здавали. Да, здавали. А їм сахар давали відтіля з завода. І шось там трохи й грошей.

− А сахар потім продавали, да?

Ш.: А сахар тоді, гроші ніде взяти, то сахар продають.

− Або мінялись на щось?

Ш.: Та ні, продавали.

− А чи ходили там дівчата або парубки на сезонні заробітки?

Ш.: Ходили в совхоз. Ходили. Дівчата ходили.

− А ось революційні пісні співали?

Ш.: Співали.

− А там дітям, наприклад? онукам?

Ш.: Та співали так, не дітям, а так самі ото, як було яку-небудь придумають же ж, та й співають.

− А якою мовою? російською чи українською? Чи як розуміли?

Ш.: Українською. Українською. Російських не помню. Українською.

− А ось працювати ходили в місто, наприклад, люди із села?

Ш.: Нікуди не ходили.

− Тут всі, да?

Ш.: Тут. Пороз’їжджалися в Харків. Хто куди. А то тут. Пока земля своя була, ніхто нікуди не роз’їжджався.

− А ви спів переймали від кого? від бабусі? мами? чи там від дівчат на вулиці? 

Ш.: Мама співала гарно. А тоді сестри співали гарно, і я включалася.

− А де вам більше подобалося співати або слухати пісні? вдома чи на вулиці?

Ш.: Та ми ж співали, ідемо на роботу – співаємо, ідемо з роботи – співаємо.

− Ну, на вулиці завжди гуляли?

Ш.: А на вулиці це як обично.

− А у сусідніх селах ви слухали спів?

Ш.: Слухали, аякже! а чого ж.

− І переймали його?

Ш.: Переймали його.

− Своїм голосом?

 Ш.: Своїм.

− Там же ж вони різняться. Може, інші слова? да?

Ш.: Нє! нє! так як, так як – ми так і співали. Пісні співали так.

− Коліна, може, виводили?

Ш.: Ну, та то ж смотря яка пісня.

− А в вашому селі веснянки, русальські пісні на купальні свята співали?

Ш.: Співали, й на купальні свята співали пісні.

− А які? ви не пам’ятаєте?

Ш.: Не пам’ятаю.

− А на них заборони не було?

Ш.: Не було.

− А ви не пам’ятаєте от веснянок, які були розповсюджені в вашому селі? закулічні там? хороводні? жартівливі? яких більше було?

Ш.: Це вже за моєї пам’яти вже у нас не дуже було. За моєї пам’яти.

− А в вас не було такого – водіння козла?

Ш.: Не було.

− Теско чи козел?

Ш.: Не було, не було!

− А от псалми? співали псалми?

Ш.: Співали. І січас співаєм. 

− А які псалми?

Ш.: Як які? Божественні.

− Так як вони називаються? що там?

Ш.: Ну, псальми так і називаються. Більш ніяк вони не називаються.

− А от чумацькі, козацькі пісні чоловіки не співали?

Ш.: Співали. Співали, раньше й козацькі співали.

− А це ж вони звідкись прийшли, десь почули мабуть, да?

Ш.: Отак же ж одне по одному. Десь заспівали, перехватили – й ці співають. Так як ми поперехвачували од старіших.

− А частушки співали?

Ш.: Ооо! співали!

− А російською чи українською?

Ш.: Які пісні… Як російська частушка – значить по-російськи, як українська – по-українськи. Ходимо і частушки. Та ше як із гармонією як прийде. 

− Під супроводом, да?  І без супроводу, мабуть?

Ш.: Та й без супроводу були.

− А ви любите співати там “Сірєнь голубая”? “Зломлю я вєтку із винограда”.

Ш.: Якби не любила співати, не ходила б же ж.

− А боротьба з церквою офіційною вона, може, привела до появи якихось сект, може, нехарактерних для українського села? Секти якісь були? 

Ш.: Та чого вона нехарактерна була для села?

− Може, якісь там єврейські чи щось таке?

Ш.: Ні-ні-ні-ні! Нічого такого не було. Церква в нас хароша була. І приход був великий. Ну, схотілося активістам поламати, та то й все. 

− Ну, а священників, їх вислали, да?

Ш.: Вони повиїжджали самі. Церкву як закрили, вона ше стояла, не розбирали, у церкві зерно ще зсипали. А тоді розкидали, розвалили.

− А може, ви пам’ятаєте, якось при радянській владі проводилася Пасха там? Може, з якоюсь метою там збирання коштів з віруючих? чи такого не було?

Ш.: Такого не було.

− Просто як народне гуляння, да?

Ш.: Народне гуляння. В кажного свої гості. Ідуть до церкви, а з церкви заходять по родичах пообідати.

− А в вашій місцевості тут газети якісь не випускалися?

Ш.: Не було такого.

− Не друкувалось нічого?

Ш.: Не було такого, не було.

− Ну, дякуєм вам. А може, ви про колядки розкажете щось?

Ш.: Які колядки?

− Да. Як називаються.

Ш.: Просто колядки. Колядки.

− І коли їх проводили? от колядували в який період?

Ш.: На Різдво, на Різдво тільки.

− І щедрівки?

Ш.: Ну, Різдвяними святками, короче. (Співає).