Семерніна Марія Максимівна, 1920 р. н.

−  А далі чи була в селі така звичка давати прозвисько? Крім прізвища.

М. М.: Давали. Було. Всім давали.

−  Як уже влучно назвуть, то вже.

М. М.: У мене не було. 

−  У вас особисто. А чи жила ваша сім’я в одній хаті? хто вважався головою сім’ї?

М. М.: Звичайно, батько був головою сім’ї. 

−  Він хлібороб був?

М. М.: Звичайно, хлібороб. Тільки, тільки, тільки він. Він на свої наділи. Сім’я моя, батьки мої дуже бідні були. Мати осталася з 5 років сиротою. У неї був брат, сестра. Сестра старша, брат менший. Батько в неї був п’яниця. Всі свої землі, які там в нього наділи були, він попропивав. Потім він привів додому мачуху. А ця мачуха дітей розігнала. Ну, старша сестра вже пішла в люди, по найму. А мою матір забрали сліпці. І вона водила 5 років сліпців.

−  Старців, тобто. Сліпі люди, старці.

М. М.: Да, старці, старці.

−  Цікаво дуже.

М. М.: Ну, так, як вона мені розказувала, я завжди плакала.

−  Та страшне, люди пережили дуже тяжкі часи. А велике господарство в вас було?

М. М.: Ні, у нас була корова.

−  Скільки землі?

М. М.: Корова, коняка.

−  А землі?

М. М.: А я не пам’ятаю, скільки землі! Скільки душ, стільки й наділів було. Тоді ж на душу давали наділи.

−  А скільки це, наділ?

 М. М.: Не знаю. Цього я не можу сказати.

−  А ви в селі жили? не на хуторі, а в селі?

М. М.: В селі. Село хароше було. Багато було вітряків. Маслобойка в одного дядька була. От кажуть – кулачили, розкулачували. Я не можу, тепер не можу згоджуватись, шо когось розкулачували. Бо я не бачила, шоб вони були ну настільки вже кулаками. Заможні люди. Ну вони батраків не держали. Оце саме головне.

−  Самі працювали?

М. М.: Самі працювали. 

−  А ви належали до середняків, бідняків?

М. М.: Нє, ми до бідняків належали.  

 − Це ви саме визначили, чи у вас в селі визначали?

М. М.: Та нєт, в селі мабуть визначали. 

−  Ну, це не значить, що ви там зовсім бідні були. Тобто, ви могли  існувати нормально.

М. М.: Ну, а як же! Земля була, корова була. Це саме головне в селі, корова.

−  Коні були.

М. М.: Кобила одна була чи там кінь, я не знаю, шо воно таке. Перманент сільський теж був. Батько, я пам’ятаю, аж у Ростов їздив, там боронки, там оце, якусь повозку.

−  А механіки не було: трактора? віялки?

М. М.: Т, ну а чом?! Нє! нє-нє-нє! Було в заможних людей. Молотарка. А як молотарка, так люди ж кооперірувались. Тому помогли першому.

−  Йшли на толоку, да?

М. М.: Нє, у дворах!

−  Нє, я маю на увазі, що толокою, тобто, всі разом, гуртом для когось одного працювали.

М. М.: І хати так будували.

−  І хати. Толока була. Тобто, я так зрозуміла, що кожен сам собі хазяїн був. Але, якщо допомогти треба було.

М. М.: Допомагали, допомагали, допомагали.

−  А з якого віку діти призвичаювались до роботи?

М. М.: Мабуть, з п’яти років. Якшо не раніше.

−  А що робили?

М. М.: Ну, я знаю, шо. І пололи. І там поросят пасли чи гусей. В нас не було гусей. Ну, а як було порося, так пасли. Корову пасли.

−  У кожного була відповідальність.

М. М.: Ну, безусловно. Ну шо, брали нас у поле. Як малі, так брали в поле. Хоть ми там нічого не могли робить, але ж дома не залишали.

−  Щоб під наглядом були. А чи існував у вас в сім’ї поділ на жіночу і чоловічу роботу?

М. М.: Ні, цього не було. Ну, у батька своя робота. Мій батько був, як би вам сказать, він майстер на всі руки. Землю обробляв. Хати строїв. Хоть чужі, хоть свої перестраював, пристраював. Ну, такого не було. Шось там відремонтувати з обуві – це його, це він робив. Ніколи ніде нікого не просили. Так шо.

−  Якщо він брався за жіночу роботу, там же він не пік, мабуть, не варив?

М. М.: Та ні, ні! цього не було ніколи!

−  Ага! поділ значить був: що жінка робила – то жінка робила, а що чоловік робив.

М. М.: Ну, звичайно!

−  А якщо брався хтось за іншу роботу, наприклад, мати ж, ну, батько довго ж прожив, да, мабуть? мати не залишилась?

М. М.: Він вже в 39-му році помер.

−  А мати вже ж не робила тоді його роботу, не виконувала?

М. М.: Та нє! А потім же колективізація. Колективізація.

−  Ну добре, да. А наймитів не було? І ні у кого в сім’ї не було?

М. М.: Та ні, ні, ні!

−  У вас українське село було, да? 

М. М.: Українське.

−  Росіян не було там?

М. М.: Не було росіян. Але це таке село, шо язик був суржик.

−  Ну, це місцевий діалект. А ви як називали батьків: на Ви? чи на ти?

М. М.: Ви. Тато, мама.

−  А ваші діти вже не називають вас на Ви?

М. М.: Нє!

−  І довго ця збереглась традиція на Ви називати?

М. М.: До кінця.

−  Поки живі були. А в селі довго ця традиція залишалась?

М. М.: Мабуть, і зараз.

−  Мабуть, і зараз. Тобто, сільська традиція, вона сільська. А міська вже, міщанська, вона вже перейшла на такі демократичні.

М. М.: Звичайно. Я вже, як приїжджала відсіля, з міста, то мені якось і язик не повертався сказати іначе. Тато й мама.

− Зрозуміло, мамо, пішли! Тато, пішли, сказали. Тобто навіть у множині, так якшо.

М. М.: Так, так, так. Ну, я пам’ятаю, що теж мої бабуся і дідусь теж називали “батьки” дуже поважно. 

− Ну добре. А ось господарство у вас було? Хоч невелике своє. А після втрати господарства, ви кажете, колективізація була. Мабуть, же ж вже хазяїнами не були, все в загальне майно.

М. М.: Ну, земля ж перейшла в колгоспи.

−  А стосунки якось змінилися чи ні чим почали займатися тоді в селі?   

М. М.: Коли почалась оця колективізація, моя мати була, як би вам сказать, вона зовсім неграмотною була, зовсім! навіть букви ні однієї не знала. Але ж вона була дуже-дуже активна жінка в селі. Дуже! І коли почалась оця колективізація, вона вирішила, збори були, хто за, хто проти, – Вона була за і вона вирішила вступати в колгосп. Прийшла вона додому й батькові розказує. Батько: ні в яку, я не хочу! я не піду! іди сама. А вона каже: діти, хто зо мною піде? Ну, звичайно, з матір’ю. І от я пам’ятаю такий випадок, оце так от.

−  Вибачте, батько головою сім’ї був, а все одно діти за матір’ю йшли.

 М. М.: Ну, звичайно!

−  А чи можна сказати в такому випадку, що мати була головою сім’ї?

 М. М.: Я не можу сказати.

−  Але вона таку велику вагу мала, що, якщо б батько десь дівся, то вона б стала головою сім’ї.

М. М.: Ну, безумовно. Ну, канєшно, канєшно! І от таке пам’ятаю. Ніч. Полягали спати. А одна ж хата, кімната. Ми там чи на печі, чи хто де, а батько з матір’ю на кроваті. І ось мати, значить, шось заметушилась, ми попідхвачувались, шо таке? – Батько вмирає! Йому так погано! він так оце взяв в голову собі з цею колективізацією. Шо це ж і корову віддати, і віддати, і все ж туди віддати. Як же він, як воно йому стоїло мозолів, здоров’я і так далі. Він був хворий, у нього був катар желудку, шлунку.

−  То погано йому було, що він не хотів.

М. М.: Йому так було погано, але ж мати переборола.

−  Мати чисто, мабуть, з такої практичної точки зору – вона розуміла, що якщо не підеш, то буде, мабуть, важче.

М. М.: Важче. Звичайно важче! І землю відберуть.

−  Іще й виселять.

М. М.: Ну, та виселити їх не мали б такого права, бо сім’я ж бідна була, а виселяли тільки тих, хто був дуже заможний, в кого там дві корови, три коняки чи велике господарство. Чи там будинок якийсь не такий, як у мого, наприклад, батька. Ні. Але ж вона йшла за людьми. 

−  Ну, а батько як потім все ж таки на це?

М. М.: Потім батько, він відійшов. Відійшов. Він у колгоспі не працював, як всі.

−  Ну, він вступив, все ж таки це перебороло в нього?

М. М.: Вступив. Всі ж знали, який він хворий. І він тільки працював, ну, як це називається, шорніки ото, хомути чинять там, іще щось. Утварь оцю.

−  Лимарі, мабуть. Чинять, да?

М. М.: Да. А потім уже, коли йому вже ще хуже стало, він був сторожем у колгоспній конторі.

−  Ну, а що було з тими, хто не приєднався до колгоспу? Були ж такі люди, яких не могли прямо.

М. М.: А їх виселяли. Висилали, висилали із села.

−  Були такі?

М. М.: Були.

−  А хто проводив колективізацію? Свої чи десь щось поприїжджали?

М. М.: Ну, приїжджали із города, проводили чужі! Із закликами, з призивами.

−  А свої включалися в цю колективізацію?

М. М.: Ну, обов’язково, аякже? Голова сільради, наприклад. Там партійці всякі. Ну, було, було.

−  А хто був, якщо так порівняти емоційно суто, хто був серед них більш такий жорстокий? Ті, що приїздили проводити колективізацію?

М. М.: Ні, я ж не можу цього ще сказати.

−  Ну, епізодів таких не пам’ятаєте?

М. М.: Ні! ні-ні-ні! Я тільки дуже добре пам’ятаю, коли мені вже було, мабуть, років 5, а сестрі, може, менше, ще в школу я не ходила. І мати нас оце в Трійцю нас наряджала, умивала там, шось таке нарядить. Ну, ми жили бідно, з одягом, обув’ю трудно було. Давала нам якісь там п’ятаки і посилала нас в церкву. Це я дуже пам’ятаю. І як сьогодні. Як сьогодні бачу. І то ми там приходили, за п’ятак чи за шо там свічку покупали. Я була ж за старшу. Оце я дуже пам’ятаю. І вистоювали службу й повертались додому. І матері було це в радість. 

−  Ну, приємно, да. А якщо в колгоспі працювали, там що отримували? Ось мати, батько що отримували? чи грішми, чи щось?

М. М.: Палички.

−  А що це за палички?

М. М.: Ну, писали, скільки виходів, паличкою.

 − А далі на ці палички можна було купити щось?

М. М.: А далі нічого (сміється). А на ці палички у кінці урожая, як зберуть урожай, тоді вони розпреділяли, кому по скільки давали оце зерно.

−  А так, щоб грішми платили, такого не було?

М. М.: Та! гроші вже пішли після війни.

−  А давали там, наприклад, на там одяг якийсь, чи тканину?

М. М.: Нічого, нічого, нічого!

−  Тільки оці палички, як ви кажете, а потім зерном віддавали, да? Ну, а цікаво ось такі моменти: крадіжки були в колгоспі? чи боялися?

М. М.: Це було вже 32-ий, 33-й рік. Ходили люди опухші колоски збирати. Об’їждчик їздив на коні, це все бачив, доганяв, одбирав. Викидав усе на землю, людей розганяв. Оце таке я пам’ятаю. 

−  Ну, тобто навіть коли голодні, опухлі були, все одно колоски навіть забирали.

М. М.: Ну, 33-й рік був дуже важкий тим, що ні в кого ж нічого не було. Бо з осені 32-го все вимітали, все вигрібали.

−  Тобто забирали продналогом цим, да?

М. М.: Да! да.

 − Податки ці. Ну, а добре, ось пішли в колгосп, там працювали. Начебто колективні мали бути інстинкти. А все одно власницькі залишилися в хазяйстві такі от?

М. М.: Городи?

−  Ні, я маю на увазі почуття хазяйське таке залишилось? незважаючи на колективізацію.

М. М.: Ні, мені здається, шо ні.

−  Витравили, да?

М. М.: Витравили. Ну, якщо все забирали. 

−  Ну да. Ну, а що для ваших батьків земля була, навіть ті наділи, що були, і що б, наприклад, якщо б вам або вашим дітям сказали: давайте повернемось до господарства, ви б взяли цю землю, чи діти? чи ось в колгоспі?

М. М.: Ні, я не можу таке сказати. Я на це відповісти не можу, бо я ще була так, неосознанна, што лі.

−  Да, несвідома. Добре. А ось для батька, мабуть, це майно, навіть невелике, дуже багато значило.

М. М.: Ну, звичайно, своя курка, своя корова.

−  А чому мати тоді так? Може, тому, що вона виросла сиротою, в неї не було того, що ось власницьке таке, своє, сімейне?

М. М.: Не знаю. Вона йшла за людьми.

−  А багато було бажаючих в колгосп в селі?

М. М.: Розумієте, пропаганда дуже велику силу має. От і тоді так.

−  А що привабило?

 М. М.: Ну, що краще, легше буде жити.

−  А потім, коли схаменулися, вже пізно було?

М. М.: Вже було пізно.

−  Тобто пропаганда працювала. 

М. М.: І мати їздила в поле й буряки полола. Ну, всю роботу виконувала ту, куди скаже бригадир. А потім, як вона вже стала старшою, вона працювала поваром, в полі поваром. Потім вона в дитячому садку працювала поваром. І потім, оце вже 32-й, 33-й роки, вона працювала в школі поваром. А школа мала свої городи. Ми саджали картоплю там, іще щось.

−  І з цього харчувалися?

М. М.: І з цього харчувалися. Ще ж там колгосп допомагав, якусь там муку, чи щось таке. І оце 32-й рік я пам’ятаю дуже вже добре, 33-й теж. Для школярів оця підтримка була суттєвою. 

−  Це 30-ті роки. А ось в 20-ті, наприклад, сільради коли виникли? разом з колгоспами ж, мабуть? сільради.

М. М.: Ні, ні, сільсовєти, вони давно-давно-давно. Вони раніше. Я счас поясню. Може шось було.

−  А старосту сільського ви не пам’ятаєте?

М. М.: Нє, нє-нє-нє! Я зараз скажу, чому я так. Значить, мене хрестили і записували в церкві. Коли прийшов час мені йти в школу, в мене нема цього свідоцтва про народження. Мати пішла, уже був сєльсовєт, сільрада.

−  Це 7 років вам було десь в 27-му році, да?

М. М.: Да, вона пішла. А я дуже мала була, дуже! І мене в школу не приймали. І вона пішла в цю сільраду, там тільки був секретар сільради. Вона просить, значить, щоб мені виписали митрики, так називали. Він питає: а коли вона народилась? А мати й каже: на Благовіщеня. Ну, на Благовіщеня, а рік? а вона вже й забула. Хто тоді оці роки пам’ятав? ніхто.

−  Це тільки в церкві було записано, і все? а церква зникла.

М. М.: А воно ж не перейшло в сільраду. І мене вони записали 25 березня, це по старому ж стилю, і 19-го року.

−  Накинули вам більше років.

М. М.: Один рік. Отак я й іду до цього часу 19-го року.

−  Тобто, церква так охрестила, а сільрада по-іншому. А чи пам’ятаєте сільського священика? Ви кажете, що старосту не пам’ятаєте. А яка влада у священика була? Ось у 20-ті роки ще мала якусь владу церква?

М. М.: Ні! ні. В 20-ті роки, по-моєму, вона не мала ніякої влади. Ніякої! Якісь були празники, то батюшка їздив по селу. Не він сам.

−  В вашому селі, в Базаліївці була церква?

М. М.: Да! а яка церква! Я як січас її бачу – дерев’яна, височенна, красива. Ограда ажурна вокруг церкви.

−  І її винищили? 

М. М.: І в 30-тому році її знищили.

−  А в зв’язку з чим? Тобто якась була влада, що постановила її винищити?

М. М.: Ну, це ж не тільки там, а в Печенігах, там були дві кирпичні, кам’яні називалися.

−  Кам’яні церкви, да.

М. М.: Дві. А тепер і місця нема, де…

−  Перехрестити лоба.

М. М.: Так же і в Базиліївці.

−  А які, наприклад, збори були? Це вже сільрада, збори, сходи пізніше. 

М. М.: Сходками називали.

−  Ну, це вже при совєтській власті, да?

М. М.: Да, ходили попід вікнами. Постукає – на сходку! на сходку!

−  І всі мали право голосу: і жінки, і чоловіки?

М. М.: Безумовно, безумовно.

−  Ну да. Ну, це ви не пам’ятаєте, до цих сходів чи були сільські просто, не совєтські, а сільські сходи? не пам’ятаєте такого? чи віче?

 М. М.: Та нє.

−  А чи спілкувались між собою, родичались, наприклад, навіть родичались багаті і бідні, середняки? Було таке? чи розуміння у багатого дуже кулака не було?

М. М.: У нас не було кулаків.

−  Ну, виселяли у вас когось?

М. М.: Виселяли. Висилали тих, хто не пішов у колгосп. Це дурне було діло. Дурне!

−  А ось не родичались вони між собою, ну ще до колективізації? не вважалось, що я от багатий там, заможний? такого не було. Ну добре, а ось, наприклад, старці були в селі? старці. Як до них ставились?

М. М.: Сільських старців у нас не було в селі, а приходящі. Ось вони йдуть, ось вони йдуть. І це теж мені дуже запам’яталось, як моя мати завжди оцих старців не пропускала мимо. Вона їх заводила в хату. Вона їх годувала. Вона їх там напувала. І, ну чим вона могла, тим вона ділилась.

−  Ну, це, може, і тому, що коли вона малою була.

М. М.: Можливо, можливо! Так вона їх, коли малою була, ще мабуть до 20-х років вона з ними ходила. Да, вона народилась в 1888-му році.

−  Це ще на початку сторіччя вона їх поводирем була, да?

М. М.: Да.

−  А вони старці тільки то, що сліпі були, а може, грали на чомусь? 

М. М.: Та всякі. Були лірники оці. Лірники були.

−  Це ви пам’ятаєте?

М. М.: Пам’ятаю, звичайно.

−  Лірники. А бандуристи, щоб з бандурою?

М. М.: Нє, нє, таких не було. То таких не було.

−  Тільки лірники. А що іще вони, крім того, що на лірі грали?

 М. М.: Нічого, нічого.

−  Просто щось грали, псалми співали, мабуть. Чи ви точно не пам’ятаєте?

М. М.: Цього я не пам’ятаю.

−  Ну, ви кажете, що не було в селі старців, а були ті, що приходили, да?

М. М.: Тільки.

−  Тобто у них ні сім’ї, ні родини не було?

М. М.: Приходящі і уходящі.

−  Понятно. А чи були, наприклад, такі, як повитухи-бабки в селі?

М. М.: Були, були! Були, скільки хочеш. А мої роди бабка приймала. І моєї сестри бабка приймала та ж сама. І якісь празники, якесь там шось, мати нав’язує узелок – піди до своєї бабусі, да.

−  Повитухи. Принести їй.

М. М.: Да, то вона моя була бабуся. Моя, сестри там, брата. Повитуха.

−  А у неї була сім’я? Чи за сімейною традицією передавалось це її вміння?

М. М.: Я не пам’ятаю. Не можу я цього сказати.

−  А господарство в неї було? Сім’я?

М. М.: Та така ж само сім’я, як і в усіх. Своя хата. Свій двір. Своє все. 

 − А як вона свої таємниці передавала професійні, не знаєте? Тобто в неї не було, так би мовити, учнів? такого не було?

 М. М.: Нє, не знаю. Не було. Я тільки пам’ятаю, як мати казала, шо – ой! як же ти народилась! якби ти знала, як ти народилась! Значить, в тебе пуповина була кругом шиї і кругом руки.

−  Тобто ледве не задушились.

М. М.: Як ти, каже, вижила? Ну, мабуть, же так.

−  А чи примушували народжувати в лікарні? потім вже.

М. М.: Нє! лікарні ніякої не було в нас в селі. Ніякої!

−  Все баби-повитухи.

М. М.: Все було в Печенігах.

−  А навіть в Печеніги везти не примушували? щоб не у баби саме народжували? такого тиску не було?

М. М.: Нє, нє! такого не було. Нє, не було.

−  Тобто вона була, тримала лікарську таку традицію акушерську в своїх руках.

М. М.: І лічила. Не ця, так друга.

−  Ну добре, а були ворожки тоді в селі?

М. М.: У мене мати сама ворожила.

−  А вважалося в селі гріхом ворожити, чи нє?

М. М.: Ні, не вважалось. 

−  А що мається на увазі? Що, ви кажете, вона ворожка була, що вона саме вміла?

М. М.: Мати? картами. Карти розкине й скаже, хто до неї прийде. Було таке, було. Ну, а мені вона не ворожила (сміється).

−  А вам не передала традицію цю, ворожити?

М. М.: Нє, нє.

−  А мабуть, крім неї, ще ж ворожки були? Якусь особливу зовнішність мали, нє?

М. М.: Абсолютно ніякої! Абсолютно!

−  Ну добре, ворожки це такі люди непримітні. А відьми оці, кого вважали відьмами?

М. М.: Не знаю, не знаю. Не знаю. Такого я не знаю.

−  А знахарі, наприклад?

М. М.: І знахарів у нас не було.

−  То, що шептали там, бабки-шептухи були?

М. М.: Були. Сама я ходила до них.

−  І ефективно це було?

М. М.: Дуже, дуже.  Я пам’ятаю, в школі мене палило, мені дуже погано!  І мене відправили, вчителька відправила додому. Я прийшла, так поперек кроваті лягла. Я горіла! А матері й батька ж не було дома, вони на роботі були. Приїжджають – ой! Манькою звали. Манько, шо з тобою?

−  А скільки років вам було тоді?

М. М.: Та школярка. Може, тільки, може в 5-му класі була. А в мене отут під носом вискочив прищик. Мати до мене – я горю! Ой-ой-ой! шо ж робить? Давай іди до бабки. Нав’язує там мені узелок і сказала, куди йти, я пішла. Бабка мені шепче, читає молитву ж, шепче. А мені сміятись хочеться.

−  Але вам ліпше стало? 

М. М.: Так! Слухайте далі. Я прийшла додому й кажу матері: мамо, я більше до неї не піду! А шо таке? А я й кажу: отак от, вона читає, а я сміюсь. Вона наутро нав’язує другий узелочек, каже: йди он до тії баби, на нашій вулиці живе.

−  До іншої вже?

М. М.: До іншої. Я як прийшла до тії баби, вона побачила мене – сідай! сідай, дєточка! сідай. Як вона начала мені читати та шептати, по мені мурашки, по мені всьо. Я оціпеніла. Вона ще з ножем. І ото так мені сюди прикладає, а мене вже рознесло. Вона сюди нож прикладає, і так, і сяк! Довго читала, так мені здавалось. І потім каже: ну йди додому. А це була в мене рожа. Сама настояща рожа.

−  Це ж дуже небезпечно.

М. М.: Каже: ти ж і завтра приходь. І ото вона мені три рази ото таке поробила, і в мене прорвало тут і з-під губи. І то гной, стільки гноя було!

−  Тобто в неї ціла система таких магічних дій була, да? А як вона іще це робила? 

М. М.: Кажуть, шо шоб кров підійшла. Так чи не так, я не знаю. 

−  Ну, враження у вас було. Враження таке було незвичайне від сеансу. Кажете – мурашки по шкірі.

М. М.: Да.

−  Ну, а де вони вчились цьому лікуванню?

М. М.: А я ж не знаю. Я не знаю. Не цікавилась, не цікавилась. 

−  А мабуть же ж, офіційна влада там в сільраді знала про них.

М. М.: Ні-ні! не переслідувались! і не заборонялись! Нє-нє-нє-нє!

−  Тобто, наприклад, між народною і професійною медициною там ніякого конфлікту?

М. М.: Та не було ж у нас медицини професійної. А це за скільки кілометрів.

−  А крім цих ось, так би мовити, шептунів, повитух, які ще професії були в селі? Зрозуміло, всі хлібороби були. А були там ковалі, бондарі? шевці? кравці?

М. М.: Ну, шевців я не пам’ятаю. І кравців. А кузня була. Ковалі. Потім вона стала колгоспною. Потім, як вам сказати, молоко здавали на молочарню. Там оте ті сепаратори, переганяли.

−  Ну, це вже пізніше, да, було?

М. М.: Це вже пізніше, пізніше. Десь після 30-х років отам, після голодовки цієї.

−  А ось іще, знаєте, були такі люди, що оповідали, і дуже любили їх слухати. Ну, воно ж радіо і телебачення пізно з’явилося, а треба ж було якось слухати. Ось оповідачі були такі спеціальні?

М. М.: Не пам’ятаю.  Не пам’ятаю.

−  Ну, а музиканти? Ось народні такі самі музиканти, які грали на скрипках там, на гармошках, які склади були?

М. М.: Скрипки зовсім, ми не знали, шо це таке скрипки.

−  Тут не грали в вас в селі?

М. М.: Балалайка, гармошка.

−  Це навіть коли малою були, в 20-х роках, да?

М. М.: Та ні! Ну, в 20-му році я не могла нічого. 

−  Ну, як в школу пішли?

М. М.: Це вже, як я в школу пішла, тоді вже я стала розуміти. Значить, тільки була балалайка, і мій брат на балалайці грав. І гармошка. Ну, гармоністів дуже мало було, можна було по пальцях перелічити.

−  А гармошки якого плану були? не пам’ятаєте?

М. М.: А я знаю, якого?!

−  Ну, ансамблів не було, кожен сам по собі?

М. М.: Ніяких, ніяких ансамблів!

−  Ну а потім, коли клуб з’явився?

М. М.: З’явився клуб. Оце один єдиний був гармоніст. Може, раніше був й ще якийсь.

−  А коли клуб з’явився, скільки вам років було тоді?

М. М.: Та, вже мабуть років, років, років.

−  Після голоду?

М. М.: Після голоду. Десь мені вже років 16. Да, я в 14 років виїхала, я 7 класів там тільки кінчала ж. В нас 7-річка була, 10-річки в нас ніде не було, в районі не було.

−  Ну, тоді ж да, 10-річка рідкість.

М. М.: От, мабуть, я була вже в 6-му класі, коли оце в нас клуб з’явився. І я ще в самодіяльності приймала участь.

−  А самодіяльність яка? співали?

 М. М.: І співали. В спектаклі я брала участь. Ще при клубі.

−  А оркестр зробили, чи нє?

 М. М.: Не було оркестра. Не було.

−  А гармоніст грав по нотах чи так, на слух?

М. М.: Та так! на слух!

− А керівник, наприклад, там?

М. М.: Ніяких керівників не було. 

−  Ну, а як гурток той ваш драматичний, хтось, мабуть, там направляв.

М. М.: А я вже не памятаю. Хтось направляв. Хтось був. Мабуть же, хтось з вчителів.

−  Тобто в клубі в вас інструменталіст був тільки оцей гармоніст?

М. М.: Один тільки він.

−  І пам’ятаєте ото лірників, що ходили з лірами. А що співали старці, не пам’ятаєте?

М. М.: Ні, не помню.

−  А жінок не було серед старців?

М. М.: Ні, тільки чоловіки і діди.

−  А після війни старці були?

М. М.: Після війни мене ж там не було.

−  Ну, може, ви якось приїздили там, не звертали на це увагу?

М. М.: Нє, нє, нє.

−  Ну а церква, ви кажете, що знищили її в 30-му році, да? А хто ж тоді на похоронах співав? Наприклад, треба ж було відспівувати.

М. М.: Ніхто.

−  Ніхто не співав? не було такого?

М. М.: Ні.

−  Ну, а ви пам’ятаєте, весілля які там були? Може, як в пам’ять запало? Може, хтось з старших ваших одружувався? яке воно?

М. М.: Мої два брати одружувались. І сказати, що було таке весілля, – не було.

−  Ну, народного такого. А в якому році вони одружувались?

М. М.: Та, один, мабуть, в 29-му, а другий… Вони один за другим. А другий, мабуть, у 30-му році. То це перед голодовкою. Ну, мої брати, вони якось вийшли із-під крила матері й батька. Вели самостійне життя. Один вчився, а другий тоже щось робив, я вже не пам’ятаю. Ну, якось так. А женились вони спонтанно. А на весіллях співали, гармошка, і більш нічого. Танцювали.

−  Тільки розважались. А саме такого обряду, щоб там оце гільце було, знаєте, як деревце наряжене?

М. М.: Ні-ні-ні-ні, такого не було. Такого не знаю.

−  А змінилось весілля в 20-х роках раніше і пізніше? воно якесь інше стало?

 М. М.: Мені здається, однакове.

−  Тобто ви не пам’ятаєте такого старого весілля? 

М. М.: Нє! нє-нє-нє!

−  А може, хтось там з інших, з сусідів пам’ятаєте, хто заможніший був це в 29-му році, тих, кого повиселяли, весілля не пам’ятаєте? Не було саме з гільцями? Такої традиції не було?

М. М.: Нє-нє, не було. Не пам’ятаю. У нас тільки яка була традиція. Калину прив’язували червоною стрічкою на пляшку.

−  А пляшка з червоним вином була, да?

М. М.: Я не пам’ятаю! Оце я пам’ятаю.

−  Тобто замість гільця у вас калина там була. Як символ цнотливості, мабуть, оце таке.

М. М.: Да, тільки калина.

−  Ну, мабуть же ж і перев’язані з рушниками старости були.

М. М.: Обов’язково.

−  Ну, мабуть же і весільних пісень тоді співали, да?

М. М.: А ви думаєте, я їх пам’ятаю? 

−  А ось ви кажете, що склад був український села. А росіян не було? тільки на суржику розмовляли, да? А якщо росіяни, вони не розмовляли українською мовою? Ті, що жили в селі.

М. М.: Росіян не було зовсім.

−  Тільки ось така традиція була цікава, да. А в сільраді якою мовою розмовляли?

М. М.: Такою ж самою.

−  Українською. А якщо виїжджали до Печеніг, там в райцентри якісь?

М. М.: І там теж тільки українською.

−  Не примушували розмовляти російською?

 М. М.: Нє-нє-нє-нє!

 − А в Харків коли переїхали, чи ви в 14 років куди переїхали?

 М. М.: Сюди, в Харків.

−  А тут уже російською мовою, да?

М. М.: Ну, я вчилась по-російськи. І якось бистро, швидко я це сприйняла. А потім я 4 роки була в евакуації під час війни в Сибіру, там же тільки треба було російською мовою. І звичайно, я свою українську мову вже.

−  Підзабули. А в школі у вас викладали українською мовою?

М. М.: Українською. Звичайно. Тільки українською.

−  Була там іноді російська мова.

М. М.: Була російська. Була німецька. Ми німецьку мову вчили. Дуже я добре її знала. Ну, як, те, що нам давали.

−  За обсягом. А української мови утисків якихось не було? не забороняли?

М. М.: Зовсім. 

−  В селі то зрозуміло було, що можна без всякої такої. Чи ви співали? багато знаєте пісень? У вас співали там мама з сестрами, з братами?

М. М.: Ні, в моєї мами була одна єдина сестра, вона жила в місті. І вони збирались, так вони не співали. Мама моя була голосиста. Співала вона дуже добре.

−  Сама чи з кимось?

М. М.: Та хоч сама, як на серці легше. Та й з кимось. Ну, звичайно ж, збиралися і гості якісь там. Щось та було. Співала вона. Батько теж співав. Разом, наприклад, як гості.

−  А окремо чоловічих і жіночих гуртів не було?

М. М.: Ні, такого не було. Всі разом. Ну, співали й ми.

−  Ну, а що, відрізнявся, наприклад, спів їх? що саме? яка тематика? про кого? про козаків? чумаків? про кохання?

М. М.: Я знаю. У батька була любима пісня – “Одна гора високая, другая низька”. Оце його була любима, й козир його був.

−  А мама?

М. М.: А мама всі співала! І “Ой, не ходи Грицю”. І потім “Посіяла огірочки”, “На городі верба рясна” і “Розпрягайте, хлопці, коней”. Оце по селу тільки такі пісні й співались.

−  В основному такі. А обряд, наприклад, колядування, щедрування?

М. М.: Колядували й щедрували. До мене це не доходило. Я не пам’ятаю.

−  Тобто, ви не ходили, але знаєте?

М. М.: Я не ходила, але знаю, що це було. Носили хлопці, наприклад, мої брати з гарбуза робили, вибирали відтіль середину. Туда свічку вставляли, шось друге. І ото на палку, і так ходили. Це було. Це було.

−  Саме колядували з цим гарбузом, да?

 М. М.: Да (сміється).

−  А як вони його називали?

 М. М.: А я не пам’ятаю.

−  Корочун не називали?

 М. М.: Не пам’ятаю, не пам’ятаю.

−  А кози не було? Що хтось в кожусі вивернутому?

М. М.: Такого не було. Це я знаю, але в нас такого не було. Я не бачила. Може, й було! 

−  А з зіркою, не робили зірку?

М. М.: Може, й робили, я ж не ходила з ними.

−  Ну, може, пам’ятаєте ці старші гурти, там же уже молодь така, вже не підлітки, а вже такі парубки ходили, дівчата. Не пам’ятаєте, зірки не було?

М. М.: Ні, не пам’ятаю. Не пам’ятаю. Це мої брати робили гарбузи, а може хтось другий робив і зірки.

− Цікаво, що гарбуза, як вони його називали? Я такого ще не чула.

М. М.: Так от я вам кажу. Вирізали там віконця, і ото якось туди вставляли свічку. І оце так ходили.

−  І вони колядували саме з цим гарбузом, да? Заходили в хату з гарбузом. Ну, вони щось наколядовували?

М. М.: Вони під вікнами! в хату не ходили. Вони під вікнами! “Щедрий вечір, добрий вечір”. Або “Коляд-коляд-колядниця”.

−  “Добра з медом паляниця”.

М. М.: Оце таке. Це я пам’ятаю.

−  І разом і дівчата, й хлопці колядували? чи окремо гурти були хлопчачі й дівчачі?

М. М.: Не знаю.

−  Ну, а таке свято, як Купала?

М. М.: Оцього в нас не було. Точно не було.

−  А веснянок?

М. М.: Не було цього! не було. Ну, воно ж повинно відкільсь прийти! Хтось повинен був би принести. Цього не було.

−  Тобто веснянок, щоб там хороводи?

М. М.: Не було! не було! не було!

−  Не було зовсім. Тобто така вже пізня традиція. А частушки співали?

М. М.: Співали під гармошку.

−  І пританцьовували, да?

М. М.: І пританцьовували.

−  А якою мовою співали? російською чи українською?

М. М.: Ні, українською.

−  Частушки, і називалися вони частушки? чи по-іншому? 

М. М.: Частушки й називались. 

− Не частівки, а частушки. А як танцювали? спеціальні танці були окремі?

М. М.: Ну, як він там грає шось, то вона приспівує, пританцьовує. Ну, які танці були? Краков’як. Гопак. Там ще якісь були. Я не танцювала. Я не вміла танцювать.

−  А ось як ви вважаєте, не було такої веснянки, з таким текстом, може, ви наспів не пам’ятаєте? “Та й скочив козел в огород, в огород! Та й поїв козел лук, часник! Впіймали козла за ріжок, повели козла на торжок. Продали козла за 7 кіп”. Такого не було, да?

М. М.: Не було, не було, не було.

−  Я просто в східних районах зустрічала такі, так я думаю, це ж східний район, Харківщина. А старші вважали це несерйозною справою, да, колядування?

М. М.: Да.

−  А діти вже ходили колядувати, щедрувати?

 М. М.: Ні, ми не ходили. Брат ходив, посипати ходив, називалось – посипати.

−  На перший день нового року.

М. М.: Брат ходив. Ми не ходили. Дівчатам це заборонялось. А що я пам’ятаю, так вечерю носили на Різдво. Оце я пам’ятаю. Ото мати там кутю, там з чимось пиріжки чи ще щось таке. Зав’язувала і ходили тільки до хрещеної матері, до хрещеного батька. Або ще й до родичів.

−  Не забороняли колядувати? В школі там, влада не забороняла?

 М. М.: В школі цього не було.

−  Я маю на увазі, коли в школі дізнавались про це.