Семеняка Наталія Григорівна, 1908 р. н.

– Ну, а як перед весіллям, сватали дівчину обов’язково, так? старости ходили?

Н.Г.: А як же! Ну, це ж мій ходив, оце хазяїн мій, два годи він ходив до мене. На досвітки ж ходили.

– А свати хто були?

Н.Г.: А свати, зять його був один, двоє ті, шо з ним уже приходили. А то він сам ходив. Такий не сором’язливий був, шо зайде в хату, то із порога та не йде додому, а заходить до нас, та до матері – мамо, налийте мені молочка в чашку. Він не стіснявся, такий був він. Але совісний був, хороший хлопець. Був красивий, на всі оці села був красавець. Шо дівчата і в Букрині, і в Трахтимирові, і тут у Букрині бігали за ним. І це вже він як ходив, то прийшов же ж уже свататься, будем свататься. То вже ж як же ж, а в нас учитель був на квартирі, той Марко Степан Маркович, його німці вбили. Та тоже ж його дядько мій, материн брат, привів його до нас на квартиру, шо це ж учитель, то може ж за вчителя оддасть мати. Але ж цей ходить, то прийшов. Як прийшов батько свататься, а й той же в хаті! і Степан. То він уже став стісняться. То такий був розумний, да, а то вже стіснявся, шо ж балакать. Той сидить у одній хаті, в комнаті ж у другій. А батько уже ж, я бачу, шо не той зовсім зробився. 

– Перелякався трошки? тривожиться?

Н.Г.: Тривожиться. То так батько уже ж мене й заміж оддавали, бо тут сім’я велика, 4 брати. А як же це тобі треба построїть усім, та хліб мінять. Раньше ж хліб міняли. Той приходить із хлібом, молодий, і хлібина. Я за хлібину, на полиці була, батько – положи! Але ж уже нічо не могло розлучить, бо він сильно красівий був, і на всі села оці парубок!

– Терентій, да?

Н.Г.: У Ходорові були дівчата, то і туди тягли його. І в Григоровці. Він ше ходив  в такий, шо ото на охоту ходить, так він і туди ходив, і там дівчат понаходив, Господи! Таке було. Таке моє дівування було.

– Чуєте, а готувався посах на весілля? посах?

Н.Г.: А як же! а як же! То кажна ж мати та батько готує.

– Ну так. А чи обов’язково дівчина приймала прізвище чоловіка?

Н.Г.: А як же! ну не було так, шоб своє, шоб не хотіла. Як уже ж йдеш заміж, то моя стала Семеняка фамилія. А дівоча Антоненко ж була фамилія.

– Ну, а було таке, що, наприклад, родичі між собою одружувалися?

Н.Г.: Нє, такого не було.

– Не дозволялося, да, родичам?

Н.Г.: Ні! ні! таке нє.

– Так. Ну, а співала вам мати колискові пісні? і бабуся?

Н.Г.: А як, чо ж не співали?

– І ви ще пам’ятаєте їх?

Н.Г.: Я ж уже ж чимала була, дід нас учив усе, дід “Отче наш” навчив ше. Дід покойний. 

– Ну, а колискові пісні, хто казки розказував вам? хто водив до церкви?

Н.Г.: Мене дід водив і до церкви, і “Отче наш” учив. А я знаю добре, шо я не вмію! То я ж тобі буду розказувать, Наталочко! Нє, я не вмію! То отак кажи, як я кажу. Знаю добре, як іду до церкви.

– От бачте, пам’ятаєте. Так і він і казки розказував?

Н.Г.:  І казки, нас же табун чималий було. А в нас як вмер дід, то мати вимазала хатину. Хатина була оддєльно, і всіх у хатину вирядила, бо діти ж гармистують, а нас табун порядочний був. А тоді я побігла чось у хату, аж дід лежить у кожусі і в чоботях, і в шапці на діван так, у нас у другій хаті був. Схидиш на подушкі лежить, і свічка горить у тому, у цвіточнику, був полив’яний цвіточничок. То я перелякалася, чо ж це дід лежить? І баба Мазур, там сусідка була, сидить і за носа діда держить. Так злякалася дуже! А вона – оце твого діда за носа держу, шоб не лаяли. Знаю все. Ше й мала була, та прийшла та баба Мазурка та каже – Мотре! оце твоя Наталочка в мене квітки вирвала середину, а вона любила дуже квітки, та баба. Я серединки ті всі, та в пелінку, в пелінку, і переносила в вазон, у нас стояла ступа, повну ступу ту наносила. Такі ж гарні, бо любила дуже. Я і зараз люблю квітки, але вже я їх не сію й не сажу, бо нема здоров’я. А змалечку видно на це природня була. 

– Чуєте, а хто карав дітей за непослух? Якщо хтось провинився, то хто карав? батько? чи хто?

Н.Г.: Батько, і од матері попадало, і од батька. А більш батько.

– Хто слідкував за вихованням?

Н.Г.: Батько.

– Батько більше, щоб робили так і так?

Н.Г.: Та мене нічо, я й на досвітки ж ходила, і хлопці ж ходили, ну мене ніколи не презирав ні батько, ні мати.

– Ну, а в дитинстві так само харашо ви себе вели?

Н.Г.: Я вела себе дуже гарно, то й мене хлопці любили всі у селі. Бо я знаю, оце вже ж батько, як почав жениться, та пішли писаться, а Стерненко каже – ох, таку дівчину з села пустили! странні хлопці. Любили. І гарно, я не думала, шо я така нещаслива оце на світі. Шо так життя повезло. Шо й по Донбасах, і де нас не було! Любили, бо вже батько, уже той ходив ше до мене, та молотили ствол. Із потоку машина молотила, двигуни, уже дозволили їм там двигуни справлять, трактори. То которі заможні люди були, у тих селах були заможні то люди, то осюди до того, до Мироновки. То справляли уже ж і двигуни, й трактори. Думали, шо це вже вони готовили для колгоспу. То був молотив у нас, як же його було? Красовський? нє! Марченко Іван тим двигуном, і машину наймав, до машини собі приказчика. А мене батько та мати оддавали вчиться в Ходоров. А той каже ж прикажчик, чи той же його, шо ходив машиною, – то нехай їздить Наташка зо мною! моя жінка портніха, шиє, то научить і шить. Нехай! То той Іван як учепивсь до мене, додому шоб забрать мене, як він живе, та показать, яка в їх хата, таке. Ну, уже він мені і лєнту купив, і мила купив такого ж пахущого! А в мене ж є хлопець, нашо ж він мені? Як уже ж ходив до мене батько. Сильно хотів! Так він казав – скільки тобі, Терентій, дать, шоб ти одцепився? Ніскільки, каже, я з тебе не возьму. Як вона согласна, так і буде.

– А ви були не согласні? 

Н.Г.: А чо ж? він був такий красавець на всі села! Красівий, красівий, батько ж мене ото в 18 год віддав.

– В мене багато ще питань.

Н.Г.: І розумний був такий.

– Хотів запитать, чи навчалися діти в школі тоді?

Н.Г.: Навчалися.

– Ходили в школу?

Н.Г.: Ходили в школу.

– А де була школа, в селі?

Н.Г.: У селі.

– Учитель був місцевий чи приїжджий?

Н.Г.: Я вже не помню, всякі були, і приїжджі, і місцеві. А ходив ше брат мій, то ходив в училище в Букрині, оце й зараз недовалене ше. То ходив сюди в двохкласне училище.

– А хто хрестив дітей?

Н.Г.: Піп.

– Піп. А хрещених батьків обирали по бажанню, чи назначали? як?

Н.Г.: Ну, по бажанню, як хто кого візьме!

– Друзів своїх, да?

Н.Г.: Да.

– Ага. Тоді, як кажуть, розлучення були такі, шоб хтось розлучувався?

Н.Г.: Наче я й не помню.

– Так, як одружувалися, то наче вже й назавжди?

Н.Г.: Оце так жили ж собі люди. У мене батько був хрещений на Колесищах, він був старостою раньше, то мій батько хрещений був. Бо я на весіллі на своєму не замічу, а тут Христя, це батькова сестра, каже – усі ночі за ним батько твій хрещений був, відро води взяв, прийшов, а він все в очі.

– Чого?

Н.Г.: Ну, я не знаю, чи примхи в його такі були, чи то шутки.

– Шуткував, да. А в яких випадках або чоловік, або жінка, наприклад, дозвіл получила одружуваться вдруге? було таке, чи рідко?

Н.Г.: А рідко це таке було. Рідко, оце такого я не помню.

– Ну, так якщо таке було, то в церкві вінчали, чи вже не дозволялось вінчаться?

Н.Г.: Нє, в церкві вже не вінчались. Я ж кажу – я послєдня вже в церкві вінчалася, вже після мене ніхто не вінчався.

– А як ставилися до байстрюків?

Н.Г.: Байстрюк та й годі! погано. Як байстрюк, то й байстрюк, уже позор на нім.

– Позор, да?

Н.Г.: Да.  

– А ховали людей на кладбищі, да?

Н.Г.: На кладбищі.

– Похоронили, прийшов піп, да?

Н.Г.: Приходив. В 33-м годі, як мерли люди, тоді вже ні попів, ні дяків, нікого не було. Тоді вже вивозили та в одну яму скидали, та й усе.

– Всі родичі збираються на похорон, да, якщо вмирає людина?

Н.Г.: Да. Колись таке було. А тепер тоже збираються всі родичі.

– Чуєте, а от кому доставалося господарство, наприклад, після смерті батька?

Н.Г.: А кому ж, як діти єсть, сину.

– Старшому?

Н.Г.: Да, старшому.

– Не сварилися між собою, що це мені, це мені?

Н.Г.: Ні!

– Не сварилися. 

Н.Г.: Ну, в нас от батько вже вмер, оце ж уже останнє время, це вже 5 год, вже 6-й. То батьку кажу, треба ж вже той, хату переписать, бо таке піде, шо ше клопіт буде дітям, як помрем, та тягатимуться. То батько хлопців позвав – хлопці, на кого хату переписать? на вас, чи на Тоню? А хлопці кажуть – на Тоню, хай Тоні.

– Бо ми собі ще побудуємо.

Н.Г.: Бо ми ше хто й зна, Ваня там у Ярці жив, та главний архітектор був, тоже велику силу мав, він там, я, каже, не буду там жить. А Міша тоже, він в районі робив, то каже – я теж не буду. Хай Тоні буде, а там як буде. То на Тоню переписали, то то вона й перейшла, тепер винуватить, шо не схотіли, шоб я вас забрала додому, то й мені б легше було б, а тепер через вас та й мені горе, хазяйнувать і на роботі. Та так вона подалася.

– Чуєте, а парубки й дівчата ходили на якісь сезонні роботи? тоді ще, до колгоспів.

Н.Г.: Тоді ходили, ше як і дівчиною я була, ходили скрізь.

– Зароблять, да?

Н.Г.: Да, зароблять. Бо як не заробиш, то нема ні спіднички, ні фартушка, ні кофточки, нічого. Не було тоді за шо куплять.

– Грошей не було, да? 

Н.Г.: Не було де брать! Ше як я дівчиною була, то ше не було де брать. Ходили на заробітки, то у радгоспі ж приїжджає приказчик і набирає, скільки там на місяць, чи на сапання, чи на вбирання. То було їдем же на місяць, то ми ж босяком було. Обираєм там кухарку свою, своя кухарка була.

– Громадою своєю жили.

Н.Г.: Еге ж.

– Так, а от таке питання, ваші родичі якісь брали участь в революції? в громадянській війні? хтось воював?

Н.Г.: Це тільки дядько Кіндрат, материн брат, німці за ним ганяли сильно. 

– Нє, не в Велику Вітчизняну, а тоді ще в революцію, в ту, в революцію ніхто не брав? ні в Петлюри? Ви ж казали, що ви бачили Махно?

Н.Г.: Бачила.

– Ану, розкажіть, як це було?

Н.Г.: Їздив він же, той Махно, по селах із своїми, своя компанія. То Махно, а то той.

– Зелений?

Н.Г.: Зелений, а то Петлюра. Я ж розказувала уже не раз вам за це.

– Ану, ану, розкажіть!

Н.Г.: Шо їдуть було, і все ноччю. Ото такі стукають, стукають, та то вже беруть батька, запрягають батько коня й везуть на друге село.

– Чого?

Н.Г.: Перешарять усе, шо найдуть у хаті, заберуть У нас була горілка заряжена в хаті, оце цей Махно їхав, діжка така здорова стояла коло шафи. Давай перешарили, позабирали на полиці полотно, картузи хлопчачі гарні були. Позабірали все.

– Все позабирали?

Н.Г.:  брав його, я його там познала на роботі, він старий уже парубок, шо це й грабили нас.

– Ну, а ви саме бачили цього Нестора Махно, да?

Н.Г.: Бачила.

– Ну, як він виглядає? 

Н.Г.: Поганий такий, некрасівий! І такий, в патлатій такій шапці, а такий нелюдний він.

– Нелюдний, да?

Н.Г.: Нє-нє!

– Ну, так а чого його всі слухалися?

Н.Г.: А я не знаю, бо він же був тим.

– Отаманом?

Н.Г.: Отаманом. А який же отаман не є, то його й слухаються. То Петлюра був. То Петлюра йде, то Куліш якийсь ше їздив.

– Куліш?

Н.Г.: Батько було його знають, тоді ше з полтавської десь він сторони.

– Чорний, був такий.

Н.Г.: Да.

– Так, а цей Махно нічого вам не казав? на яку тему він з вами говорив? чи він з батьком говорив? 

Н.Г.: Він хіба з такими говорив, як я? Це там з батьком. То батька як забрали, батька забрали, горілка заряжена була, то це ж батька не везли тоді, а як повели того батька, та мати перелякалась, то задишка така напала, шо трохи дуба не дали. Забрали та повели, та й нема батька, та й нема батька. Так вони водили, батько вже як прийшов додому, то дивиться, а воно ж, шо воно за партія, хто його знає? Таке було.

– Да. Ну, а хтось з ваших рідних був в колгоспі? працював? в партії там був? У колгоспі хтось робив? керівником колгоспу, чи що? 

Н.Г.: Нє, ніхто не був з моїх родичів керівником у колгоспі.

– Ну, а в місто поїхало багато людей з родини?

Н.Г.: В місто це вже в останнє время. То вся молодь поїхала в місто.

– А ще таке питання – хто вас навчив співать?

Н.Г.: Воно само по собі приходило.

– Само, да? не батько? не мати? не бабусі?

Н.Г.: Я бабусі не знаю ні одної, ні другої. А батько та мати то співали вдвох на всю хату. Батько чоботи лагодить або там шиє шось, або мотає, а мати прядуть, і на всю хату співають. Гарну пісню, оцю ж таку, було бурлаки співають. Про бурлаків часто батько співав. І на всю хату співають! удвох.

– І ви навчилися тоді?

Н.Г.: І я тоді її замітила ж добре.

– Ну, а вам подобалося дома це слухать пісні? чи ви на вулиці вже чули, тоді всі співали? 

Н.Г.: Усі співали на вулиці. Я любила і веснянки, весняні пісні. Було ж співаєм веснянки оті, і великодні ж ці пісні як було заводять, за руки брались ми, круг такий сильний був, бо тоді було багато.

– Хоровод, хоровод такий, да?

Н.Г.: Мало, то було ж кругом церкви, і по селу ідем. Одно йде попереду, і так ото колядували, співали ж цих пісень великодніх.

– Чуєте, а я вас уже питав, що співали більше на вулицях до колгоспу, а після вже колгоспу то вже менше стали співать?

Н.Г.: Менше вже, після голодовки то його вже не стало дуже чуть.

– А от, наприклад, в інших селах, отам, наприклад, в Григорівці, в Трахтимирів по-другому співали, чи так само?

Н.Г.: Трошки скрізь зміна була.

– Зміна була, пісні другі? 

Н.Г.: А пісні всякі були. Бо й на той лад там трохи може десь, а пісні були однакові.

– Ну, так а ви вчили ті пісні, вони вам більше подобалися? чи свої кращі? 

Н.Г.: Свої! а которі понаравляться, та було як заспіваєм! То була в нас подруга моя, вона сильно тягла. “За двориком за новеньким стоїть дєвок караван, одна дєвка пєсню запєла”. Та як потягне було своїм голосом!

– Російську пісню, да?

Н.Г.: Да. І гарно ж так було співала!

– Чуєте, а от русальні пісні, купальські теж чули?

Н.Г.:  І теж купальські чула, ну в нас Купала не справляли ніколи.  

– Не справляли. Ага. Ну, а цей, в 30-х роках обряди виконувались? Оце, наприклад, посівання там, Коляда? Після голодовки робили?

Н.Г.: Робили, робили.

– Не забороняли?

Н.Г.: Не забороняв ніхто цього робить.

– Так, я хотів сказать, а от такі інші обряди, які ви там знали, наприклад, водіння козла або хороводи якісь там такі, козу водили?

Н.Г.: Ні, не водили в нас козу. Знаю, на досвітки ходили гулять, то у хату до людей ми ходили, вже я дівчина, дівка вже була. Бо каже там один хлопець – хай Наталка скаже! Яка це була видумка, не помню вже, які-то були шутки, які це були, шо це воно сталося. А нас, дівчат, од порога і на лаві за столом повно, хлопці й дівчата. Степан так каже, шо це хай Наталка скаже, коли вже її Терентій забере. Ну, я ж, уже я виступаю. Кажу – хай Степан скаже, де він сало заховав, як од матері крав та носив до ворожки! Так всі, знаю, шо сміялись, довго дуже сміялись. 

– А в вас ворожка в селі жила, да?

Н.Г.: Жила ворожка, баба Настя, то до неї ходили ворожить же це було.

– Хто коли заміж піде, да?

Н.Г.: Хто коли заміж, усі ходили. Ходили.

– Так, ну а були такі співочі колективи? окремо чоловічі, окремо жіночі?

Н.Г.: Нє!

– Разом співали?

Н.Г.: Еге, усі.

– Добре, так, чумацькі пісні батько у вас співав, бурлацькі?

Н.Г.: Батько! батько чумацькі пісні. “Ой чумаки їхали”, та як зачнуть, та на всю хату! “Та й чаєчку зогнали, та й чаєнят забрали”.

– А пісню знаєте “Гуляв чумак на риночку”?

Н.Г.: А от і не замислю, шоб співали батько цю пісню. Це такі батько пісні, шо вони на те, як робили ж у хазяїв, то вони всього понаучувались.

– Там, на півдні України, да?

Н.Г.: Да, потому шо вони, їм приходилося, остались сиротою, то їм приходилося трудно заробляти, і оце й співали вони, то розказують. 

– Чуєте, а частушки хтось співав?

Н.Г.: Частушок наче й не замічу.

– Не чули ні разу, да? Ну, а російські пісні теж співали?

Н.Г.: Співали. Російські, всякі співали.

– Так, ну, а вам які більше за все подобаються пісні?

Н.Г.: Українські, свої українські пісні.

– Так, ну це таке, я хотів запитать, у вас хтось гончарством занімався?

Н.Г.: У селі ні.

– Ніхто гончарем, ні одного не було?

Н.Г.: Ні одного в селі не було.

– А де були гончарі?

Н.Г.: В нас були гончарі в тому, у Дибенцях.

– У Дибенцях, да?

Н.Г.: То у Богуславськім районі, у Богуславі. Над річкою тою

– Рось! 

Н.Г.: Отам Дибенці, і горшки возили в Ходоров сюди, та ми тут і купляли в їх.

– Ну, ви з ними не говорили ніколи?

Н.Г.: Нє-нє!

– Чим вони, як це роблять? 

Н.Г.: Нє!

– Зрозуміло. А так в основному в вас було ткацтво, да?

Н.Г.: Ткацтво було, бо я сама ткала. Батько покойний зробив верстак, бо дуже дорого обходилось. Одну весну там дали 20 пудов зерна за ткання, так вони самі верстак зробили. Самі ляд той зробили із калини, я знаю. Начиння напряли, наткали, я знаю, я сама в’язала. Навчили, і той начиння в’язала, і ткала людям і полотно. Ше й людям.

– А свити теж були валяне сукно?

Н.Г.: Було овець держали та пряли. 

– До революції?

Н.Г.: Да!

– І в вас і була юбка?

Н.Г.: Було дві юбки, як заміж іти. Але вони на валянки пошли. Я їх не любила, ті юбки.

– Ясно.

Н.Г.: Кожух був тоже в мене такий добрий.

– А в батька може кирея була? чи кобеняк?

Н.Г.: Кобеняк був.

– Ну, це ж одне й те саме. А тепер таке питання – який був національний склад села? багато от інших було? чи росіян там? чи грузинів? чи жидів?

Н.Г.: У селі? нє, в нас тут якось самі свої люди були.

– Українці, да?

Н.Г.: Да.

– І українською говорили в основному?

Н.Г.: Да! був тільки руський це той, кацап, це руський був.

– На нього казали так, да? 

Н.Г.: Да. Сам він торгував. Торгував, в нього була лавка своя. Це я замічу ше.

– Так, а якою мовою проповіді піп читав в церкві?

Н.Г.: Такою простою українською.

– Українською. Він був простий дядько, да? він же сільський чоловік був, да?

Н.Г.: Я не знаю, чи він із того, з нашого села, нє, не з нашого. З якогось, простий такий.

– Так, а він по церковнослов’янські читав проповіді? да? чи були українські проповіді?

Н.Г.: Просто, і по слов’янські більше читалося, по слов’янські. Оце був у нас Кирило, в нас парубок, та було як співа, то підспівує всігда.

– Так, а от у сільській раді діловодство велося якою мовою?

Н.Г.: Українською.

– Українською, ага.

Н.Г.: Українська просто своя сільська мова вже була.

– Ну, зрозуміло. Ну, така більш чиста мова була?

Н.Г.: Більш така українська. Природна якась вона.

– Не така, як зараз? Ага. А були такі комісії по українізації? що приїжджали. Чи тут не було чого українізовувать? це була Україна.

Н.Г.: Україна а й годі.

– Ага, зрозуміло. Приїжджали росіяни тоді в 30-х роках, чи ні?

Н.Г.: Не замічу я цього. 

– Ну, а коли почало оце, що люди суржиком стали говорить? російсько – українським. Вже після оцієї війни?

Н.Г.: Це вже послі войни воно таке ото змішалося. Більше те там, а те там. У нас он Міша у садік ходив, і вже він завчився по-руські, то вже в його получалось, уже в школу ходив, а це в його.

– То так, то так, да?

Н.Г.: Заучився вже. Наташка ні, бо вона так в школу ходила, то природня українська мова собі.

– Чуєте, а ви коли тоді їздили оце до Миронівки або до Ржишева, приходилося переходити на російську мову? або на Донбасі десь?

Н.Г.: Я своєю мовою скрізь говорила.

– Розуміли вас?

Н.Г.: Да. Я не ламала язика. У нас оце Ваня ж у тому, він російською мовою і говорить зараз. Ну, як дома, то він балака так, як і дома. А так він більш російською. А Міша то тоже природна мова, українська. Але де вже йому тре, то він ламав свій язик.

– Чекайте, так я хотів запитать, ви кажете, в вашому селі були такі люди, що малювали ікони.

Н.Г.: Були, тільки на дошці. 

– На дошці, да! Так, а це ще за вашої пам’яті?

Н.Г.: Да! це ше я мала була.

– Да, це ше ви знали. А як прізвища цих людей?

Н.Г.: Не знаю.

– Не бачили?

Н.Г.: Не знаю, не замічала.

– Вони при церкві працювали? чи просто самі?

Н.Г.: Самі, самі собі, а тоді продавали, та й усе.

– Мали вони учнів, наприклад, майстерню якусь?

Н.Г.: Нічого, нічого в їх не було.

– Просто дома, да?

Н.Г.: Продавали ж тоді ікони ці дерев’яні.

– А де вони продавали? в церкві? чи біля церкви?

Н.Г.: Десь коло церкви воно це все було, бо це ж таке воно.

– Ну, вони були сільські люди, жили в селі?

Н.Г.: В селі жили!

– Ага. Ну це були не молоді вже люди, да?

Н.Г.: Да, молодих у цім ділі не було нікого.

– Ну, ви їх бачили? зараз може в когось ці ікони є в людей? ікони єсть ще такі у людей, які вони малювали?

Н.Г.: Може в кого є дерев’яна ікона, так валяється десь. Та їх повикидали вже, воно ж дерево. 

– Нікому не треба, да? зрозуміло. А наприклад ціна змінювалася від того, що намальовано на дошці?

Н.Г.: А як же! то дошка, а то ж ікона ось така зроблена, то цінилася.

– Ця дорожча, да? 

Н.Г.: А як же! Там же ж і цвіточки з блиском, і украшали ж. А то хоть і намальовано на дошкі, та й усе.

– Ну, але вони мали своє господарство? Скільки їх в селі взагалі було?

Н.Г.: Не знаю, чи вони мали господарство. Нє, то такі люди, як би сказать, не скажу, як, вони собі ходили по світу, то там те намалює, а там те.

– Як вони називалися? Так і називалися маляри? чи богомази? чи як?

Н.Г.: Богомази!

– Так, а скільки от це в хаті нормально, от у вашого батька, чи от ви памятаєте, скільки образів повинно було буть? і які саме?

Н.Г.: Нє, не було в їх так, шоб скільки було. Знаю, шо ряд отако ж було з одного кутка і в другий ряд. Оце ж було раньше рушник великий, та ше й ласкавець усім, та обтикають, було це ж.

– Ну, які святі там були? ну, оце ж Спаситель, Матір Божа. Хто ще?

Н.Г.: Спаситель. Матір Божа. І як вони звалися там, то я ж не скажу, бо їх же ж багато. То такий, а то такий, а то такий. То Іван Хреститель, а то якийсь ше.

– Пантелеймон.

Н.Г.: Да, називалося. 

– Ага. А хто розвішував ці ікони?

Н.Г.: А хто? я як стала дівчиною, то я любила сама отам порядкувать. 

– Ну, наче уже як господар в хаті, ага, зрозуміло.

Н.Г.: Украшать, і цвітки робить для їх.

– Ну вважали, що ікона в хаті це хороший знак?

Н.Г.: Да, да! то гарно, красиво шоб було ж у хаті.

– А так були богобоязні люди?

Н.Г.: Ой! усякі були. Усякі.

– Зрозуміло. Хочу запитать у вас, от краще було б до прикладу, аби у селі була церква?

Н.Г.: А краще! оце ж я вже така людина старенька, то такі до церкви б пішли, та Богу ж моляться. А вийшли з церкви та й побалакали. А так же таке нікуди не піде, ні в клуб.

– Нікуди. Нема куди йти.

Н.Г.: Нема куди.

– Ну а так, наприклад, я кажу, що от люди б напевне й виховані були б краще, якби церква була? 

Н.Г.: А як же! люди б таки Бога боялися, і перехрестилися б. А це тепер як скотина люди. Ото тепер шо людей повернули вроді ж так, але ж не всіх. У нас он Ваня ж, син мій, не знаю, чи Тоня розказувала тобі, чи ні. То він сказав Тоні – вберіть церковище, і до його люди лічиться йдуть, то посвячу. Як не буде убране, то ні. Посвячу і там вбирайтесь на празник чи на той, на проводи. Так постарались, зійшлись повикошували, повирубували, повигрібали. Зробили лаву там під грушою, і зараз є. І то Наташка ходила й в церкву. І цей год у 5 часов, каже, встала, дядино, і пішла взяла кутю, взяла узвар, і ше шо там вона брала.

– Туда на місце, да?

Н.Г.: Да. Посвятила. Каже – як стала я молиться, і над вашою хатою засвітилася зоря така ясна, зірочка. Я, каже, як уже кончила молиться, і зірки не стало. А вона, надихав просто якось він. Я сама така думаю – та хіба ж це таке може буть! То й вона часто і спорить за це, ви така неймовірна. А він похрестив, та як уже той, зобралися, коли ж це ми зобралися? на церковище. Сказав – зійдетесь, і шоб мати посередині сиділа. На який же це ми празник зобралися весною. На Троїцю мабуть, на Троїцю. То вже як сіли ж усі, всяко ж брало, і страву брали, пообідали, похрестилися. А тоді, ну він сказав, як у 7 часов шоб підняли всі очі догори. Так зашумів такий вітер, і корабель спустивсь так низько, потемніло, корабель над церковищем.

– Ви бачили, да? 

Н.Г.: Дехто бачив, а дехто ж і не розібрав нічого. Зашумів вітер, і вроді вітерок повіяв, і той корабель спустився. Низько був, тільки шоб людей не полякать так, низько і не стало його. І сказав – сходьтеся на празники там. І на той, на проводи то виходили, то тут сідали вже ми всі. На церковищі.

– Скажіть будь ласка, отак от ви пам’ятаєте старі часи.

Н.Г.: А він тоже родився в нас в 37-му году, а він же не був такий, як оце він тепер.

– Змінився, так?

Н.Г.: Я не знаю, як це він, він не був такий, і шалун не був. Міша такий активний був, в його скрізь компанія, в його, за його, усі хлопці було за ним біжать. А цей сам більше. Але він дуже читав багато, дуже вчився. А тепер оце я не знаю, як він оце таке, як я кажу. Скажи, ну нашо ж воно йому? А йому, каже, треба так, уже треба буть таким.

– Я хотів вас запитать, от ви пам’ятаєте старі часи, коли от люди жили от так, можна сказати, по-українські, виконували всі традиції, обряди.

Н.Г.: Виконували скрізь отут, де я знаю, то скрізь традиції всі були. Й були, яке не було на світі, а традиції.

– Ну, люди були добріші, як зараз?

Н.Г.: Багато!

– Багато. І веселіші?

Н.Г.: тепер люди побагато, уже порозбагатіли, і такі стали ненависні, такі злиденні! Господи, хай всіх Господь милує! Ото ж люди багаті ті самі противніші стають.

– Ну, я кажу, коли от наприклад, коли Україна та була стара, краще було?

Н.Г.: Да, бо ті люди були.

– Хотілося, щоб вона вернулася?

Н.Г.: Да! якби воно вернулось, тільки ж хіба то вернулось. Ми як приїхали з висилки в войну.