— Коли був відкритий перший клуб у вашому селі?
— Десь відразу в 20-их роках. Але я добре пам’ятаю вже пізніші часи — 30-ті роки. Особливо добре пам’ятаю концерти, вечори з участю Неживенка Пилипа Григоровича. Дуже гарні пісні співав і грав на бандурі. Медведівські люди його вельми любили — оплески; квіти — завжди повен зал. Голос у нього був тенор.
— А це були концерти чи його виступи?
— Ні, були й інші номери, але його чекали найбільше. І любили найбільше. Дуже емоційні виступи, таких більше не чув.
— А він грав з капелою?
— Так, капелою. І Гончаренко Денис там грав і брат Пилипа — Неживенко Денис. Ще пам’ятаю, що дуже гарно грав у нашому селі на скрипку Іван Савченко.
— Була бандура, була скрипка, а ще які інструменти були в селі?
— Мандаліна, гітара…
— А на весіллі яка музика?
— Та оці інструменти і на весіллі були.
— Чи був бас у селі?
— Не пригадую.
— А барабан?
— ТАК, був I барабан, I бас.
— В клубі був керівник? Хто організовував ці концерти?
— Звичайно, був завідуючий клубом. Але цих бандуристів організовував район. З району чи області вони приїжджали. Але Неживенко наш медведівський, тому й так приходив на концерти. Ще кінопересувка була в клубі. Її також привозили з району.
Ще в клубі проводили збори, або зустрічі із представниками району. була бібліотека, але дуже-дуже бідна. Кращі твори були вилучені з її фонду.
Ще драмгурток був при клубі. І дуже сильний. Неживенко там також мав ролі. Особливо гарно грав Данило Кучеренко.
— А ходили вашим селом сліпі кобзарі, лірники?
— Були. Я добре пам’ятаю одного дуже гарного кобзаря, котрий на базарі грав, але не довго.
— Чому?
— Бо такі пісні співав, що довго не дали. До війни це було. Сам він не медведівський. Та й інші приходили, бо до війни в Медведівці були знамениті ярмарки. Щонеділі з’їжджалася вся округа. Усім торгували. І кобзарі, лірники грали, люди їм гроші чи продукти давали. Добре пам’ятаю це.
— В 30-их роках почалися репресії бандуристів?
— Не тільки музикантів, а всіх чесних, розумних, грамотних людей. І в нашому селі забрали не одного: Гончаренко, Хомутовський I.А. вчитель-поет. А за що? Ніхто не скаже.
— Чи ви памʼятаєте, хто і при кому організовував бандуристів?
— Був, здається; такий наркомос по культурі. Вони й клубом керували. А завклуби, то вони й освіти не мали, а то й неграмотні були.
— Коли ви навчилися грати на скрипку?
— На фронті навчився. Були там такі що вміли, то й мене навчили. А скрипку мені подарували німці, прості німецькі люди. Там же побачили, що прості люди там і тут не хотіли війни. Не для народу ця затія. Я їм хліба інколи носив, а вони мені зробили чемодан, бо скоро мав іти додому, і скрипку дали.
— Чи пам’ятаєте ви Дяченка Марка Ілліча? (45 років ховався на горищі сидів після війни)
— Так, ми ж однокласники.
— Чи змогли б ви 45 років ховатися на горищі?
— Ні, я б так не пережив. Краще не жити, ніж так. А на нього ніхто нічого поганого не має. Тепер йому треба дати паспорт. То вже Філенко дав йому підтвердження. І я повинен, як однокласник. Він давно міг вийти, але дуже боявся.
— Як ви думаєте, чому люди так боялися?
— Бо така страшна система була. Хай живе Сталін, хай живе рідний батько, то це добре, а десь збочив трошки — погано. Доходило до того, що хтось в окопі сказав під час артнальоту наш солдат — ото зараз дадуть. Тільки іронія — і невідомо куди він дівся і що з ним сталося.
— Скажіть, коли повернулася червона Армія, чи правда що все населення збирали і без переодягання пускали в наступ. Фактично на смерть?
— Було таке, і я можу знайти прізвище медведівських людей, які йшли по такому набору. Я виряджала двох братів на такі бої. Прийшов старший брат з Мельників з партизанів і питається в матері, що мені робити чи з партизанами йти чи почекати своїх. А звідки я знаю — мати йому сказала. Залишився дома. Підібрали його і найменшого брата і я проводжала аж до Худоліївки, а під Попівкою загинули. Я зібрав у «Книгу Пам’яті» понад 200 імен, які загинули під час війни. І багато саме таких, хто загинув отак, задурно. Знищений був.
