– Розіграй Степанида Федорівна, 1908-го року народження, село Рябухи Талалаївського району Чернігівської області. Скажіть, будь ласка, чи у вас була велика сім’я – та, де ви народилися?
С.Ф.: Де народилася. Нас було одинадцять дітей. Да, так померли. Тоді ж скільки в вузлику зв’язано, скільки вони й випадали з вузлика [сміється]. Да.
– І хто були, хто вижив? Так хто це були – брати чи сестри?
С.Ф.: А тоді вже осталося стіки – оце сестра була одна, брат, другий, і ще одна – нас осталося тіки п’ятеро.
– Батьки були, батько, мати?
С.Ф.: Батько був і мати була. Батько вмер, я ще дівчинка була невеличка, тіф десь узявся.
– А дід, баба жили з вами?
С.Ф.: Ні, не було в мене. Я ж сама послідня, так не знала.
– Уже повмирали?
С.Ф.: Да, о.
– А яке ваше прізвище дівоче?
С.Ф.: Бурда Степанида Федоровна.
– А ви пам’ятаєте дівоче прізвище вашої мами?
С.Ф.: Мами? Парасковія Нікітовна була.
– А фамілія? Дівоча фамілія?
С.Ф.: Дівоча? Пустовойт.
– А бабусі не знаєте?
С.Ф.: Не знаю, не знаю бабусі. А батько Федір Леонтович був, Бурда.
– Скажіть, будь ласка, а не знаєте ви такого у 30-і роки, перед війною отам, уже зразу після війни, прізвища люди міняли із якоїсь причини? Фамілії свої міняли?
С.Ф.: Шось я не пам’ятаю цього.
– Ну, це причина може буть різна. Ну от, наприклад, як заміж виходили, то міняли ж дівчата, так?
С.Ф.: Ну, то ж як вийде заміж, так.
– А більше ви такої причини ніякої не знаєте?
С.Ф.: Не знаю, не знаю.
– А як називався куток у селі, де ви жили, де жила ваша сім’я?
С.Ф.: Приточіловка була.
– А ще як називалися кутки на селі?
С.Ф.: Та і Мазики були, й Ковалі, ото, які тамечки були люди, фамилія, й ото й куток такечки називався, о. Приймаки, Ковалі, Мазики, оце Приточілівка, ну ще ж як. Ой, Господи, Горби, Кості. Оце такі, оце такі були усе.
– Ваша вся сім’я жила в одній хаті?
С.Ф.: Ну, де ж вони жили. Оце ж сестра заміж пошла старша.
– Ну, а поначалу всі в одній хаті жили, да?
С.Ф.: У одній, в одній, в одній.
– А потом сестра вийшла, сестри повиходили заміж, брати поженилися?
С.Ф.: Брати поженилися. Один оженився, о, навесні оженився, а осінню вмер, о, якась іспанка ходила, о, задавила. Дві неділі полежав без сознанія, всьо, да.
– А як велося господарство дома у вас? Чи були роботи жіночі і чоловічі, розподілялася робота: шо ту роботу робе тільки жінка, ту – чоловік, ту – сестри?
С.Ф.: Сестра служила. Сама старша сестра. Бідно жили, дуже бідно жили, да. Так служила, шоб удягтися собі ловко було, о. А брат, я ж кажу, шо був ото, якась война була, прийшов із отієї войни, і оженився навесні, а осінню вмер. Оце знаю.
– Це ви казали. Я в вас питаю, от у сім’ї вашій був розподіл роботи? От була робота жіноча й чоловіча, розподілялась?
С.Ф.: Та не було ніякої. Те те робе там, а те іначе шось робе. А як, як шоб?
– Ну, от жінки поралися по господарству більше, навєрно? Чоловіки в поле?
С.Ф.: Господарства не було великого, мати ото уже тупцювалася. А батько, поки іще жив, так портний був, шив одежу. Кожухи ото шили, там сіряки разні, таке було. Юпки такі, не оце юбка, а юпка ото така була. Да, юпки ???.
– А хто був главою сім’ї? Розпоряджався грішми?
С.Ф.: Батько заробляв, і розходували уже ж там, шо купить. У батька ж були гроші. А мати їсти варила.
– Скажіть, будь ласка, а до колективізації не пам’ятаєте ви, скільки землі було у ваших батьків?
С.Ф.: Ничого не було.
– Зовсім не було?
С.Ф.: Латка города була, землі не було ничого. Ні грами.
– А у батька були брати і сестри?
С.Ф.: У батька?
– Да.
С.Ф.: Може, й були, ну я не знаю. Їй Богу.
– Дядьків своїх не знаєте?
С.Ф.: Не знаю, не було. Значіть, не було їх. Я не знаю. Бо я знаю те, шо ми жили – Красний Колядин тамечки ж був, Красне, село, да. Так жили вони там, у тому Красному. А тоді там був пожар великий, о. І батько покойний построїв хату, мене не було, це мати розказують, шо уже оця сестра, шо сама старша, так уже була дівчинка чимала, о. Так вони, значіть, там люди жили бідно тоже, у тому Красному, там були й багаті, тільки так туди далі, а тутечки на низу, так такі злидні були нещасні. Так там, як зайнялося, на цьому куточку! А вони ж так – хатка коло хатки потулені були, о, і погоріли. А батько построїв хату, тільки построїв хату, і хата з нової згоріла там. Так вони тоді, а батько у Рябухах шив, часто-густо забірали багаті, о. Так батько тоді, шо ж він, другий раз строїться, і тамечки нігде й строїться, так вони у Рябухи перейшли. Отутечки купили хатинку, і оце й жили вже тут.
– І город був, да?
С.Ф.: Та коло хати там була латка.
– А це шо батько шив, він на замовлення шив, чи продавав потім?
С.Ф.: Та нє. Оце вам шо-небуть пошить, в вас сім’я: сини там і дочки, о.
– Тільки для сім’ї?
С.Ф.: Да. Для сім’ї.
– А як сусіди просили зробить?
С.Ф.: Ну як, як.
– Людям шив, чи тільки собі?
С.Ф.: Ну, людям же. Ну, я ж і кажу, шо людям, ну. Ну, оце вам, ви прийшли, для вашої сім’ї треба шо пошить, так? Ну, забіраєте ви додому батька, і він дома в вас шиє, шо ви закажете. Це вже як колись, він мало-мало дома шив, йому приносили, це вже як колись. Мало-мало дома шив. Ну, портной, портной був, обшивав односельчан. Заробляв на кусок хліба, да.
– До якого розряду власників належала ваша сім’я ще до колективізації? Чи це були бідняки, чи середняки?
С.Ф.: Бідняки, прямо злидні. Оце й усе. Не бідняки, а прямо злидні.
– А авторитет у селі ваш батько і сім’я ваша мали?
С.Ф.: Мали, аякже ж! Батько в почоті був, гукали його і все.
– Тому шо шив, шо умів шити, шо майстер.
С.Ф.: Іще були, оце як умре хто-небуть, так читав псалтирь, гукають його, батька, поки той, сам не заболів, та не вмер, та й усе. Гукали.
– А з якого віку діти привчалися до роботи, от ще до колективізації?
С.Ф.: Із отакого. Отаке во, маленьке.
– Років скільки?
С.Ф.: Ну, годов п’ять, скіки. Іде мати на город, чи там батько в поле їде як, не моє, це взагалі, то й дитину везе, о. А на жнива – так і колиска ото.
– Але ж я в вас питаю, чи вони робили, діти, в колискі ж діти ще не робили. До роботи привчали їх з якого віку?
С.Ф.: Ну, з малого, ну от мати йде на город, і дитина з нею йде, от. І воно шось ото тамечки копошить, о, бур’янинку вирве, до матері принесе, о. Шо-небуть іще. Того не займай, того не можна. Оце привчення.
– А як ви вважаєте, чому дітей привчали до роботи, чи тому що просто нікому було ту роботу робить, чи це виховували?
С.Ф.: Взагалі, взагалі привчали до роботи, да.
– Ну, тут є такі питання, які вам, мабуть, не підійдуть: чи була в вас прислуга, наймити?
С.Ф.: Те-е-е-е-е, я сама.
– Може ви знаєте тоді, які відносини, от люди ж були в вас у селі, які брали наймитів, наймали наймитів?
С.Ф.: Так я ж вам кажу, шо сестра моя, це сама старша, служила, у наймитах була.
– Які відносини були між господарем і наймитом? Чи добре відносилися господарі до наймита?
С.Ф.: Ну, не обіжалася ж вона. Було ж, приходе, о, так не обіжалася, шоб та сім’я, де вона служе, о, шо там на її чи казали, ображали її, ніколи. Було, приходе, і нічого не хвалиться.
– А на який термін набирали наймитів? От ваша сестра ходила служити.
С.Ф.: І в году була, і в літо. Як ото на цілий год наймаються, а то, буває, тільки на одно літо.
– А як їй платили – грошима, чи речами?
С.Ф.: Грошима, грошима. Бо вона ж, одягаться треба шоб було шо, у шо ловко.
– А між вами, от членами сім’ї хороші відносини були, дружні, сім’я дружна була?
С.Ф.: Да, да.
– А тоді, коли колективізація була, вам довелося шось віддати у колгосп, батько пішов у колгосп?
С.Ф.: Уже батька не було давним-давно.
– Уже тоді батько помер?
С.Ф.: Не було, вмер батько.
– А ви всією сім’єю пішли в колгосп?
С.Ф.: Яка ж уже сімня? Сестра замуж та пошла, уже в її діти були.
– А мама була жива ще?
С.Ф.: Мати була, мати в 1950-му годі вмерла.
– А мама, значіть, пішла тоді в колгосп?
С.Ф.: І я пошла.
– А мама?
С.Ф.: І мама коло мене була, да.
– Ви жили з мамою, ви остання була?
С.Ф.: Осталася я.
– І ви вже під час, коли колгоспи були, підтримували также дружні відносини з своїми сестрами?
С.Ф.: Ну, так аякже! Одна ж оце сестра заміж пошла, вже в її діти були. Одна пошла – умерла, да, з родов, умерла.
– Ну ваші члени вашої родини, вони всі пішли колгосп, сестри ваші?
С.Ф.: Ні, ні, оце старша, сама старша пошла, о, а брат же то старший умер, о. А ще ж один був брат, так той тоже ж був у колгоспі пошов. Ну я із матір’ю тіки жила і все.
– А не можете ви сказати, з якого віку діти починали працювати в колгоспі?
С.Ф.: Ну, пастухи вже ж, а хіба малих же ж дітей? Пастухи такі вже, годов, може, йому десять чи дванадцять, отакого віку, о.
– От ви пам’ятаєте, може, це якраз і на вашому житті якось відображення знайшло, коли установилася радянська влада, жінка у сім’ї отримала якісь більші права, чи все-таки вона ніяких змін не відбулося в її житті? Колись жінка була, повинна була слухатися чоловіка свого і батька. А після перемоги радянської влади не стала вона більш вільною в сім’ї?
С.Ф.: Я ж не знаю. Я знаю, шо я понімала, іще ж і батько був живий, так я то понімала батька, і мати понімала батька, і якже ж, ну.
– Ви не пам’ятаєте, у вашому селі усі пішли в колгосп радо, чи примусово?
С.Ф.: Ні, ні, ні.
– З примусу багато пішло?
С.Ф.: Було, було.
– А якщо хто не пішов у колгосп, були такі люди, то як вони заробляли на життя?
С.Ф.: Багато, багато не йшло. Ну, дуже, як би вам розказать, їх же примушували.
– А яким чином їх примушували?
С.Ф.: Заберуть шо-небуть.
– Забирали хліб?
С.Ф.: Хлібця. Ото ходе-ходе бідний, треба йти. Або тікає куди.
– А у селі отих, хто не пішов у колгосп, як колгоспники до його ставилися? Лаяли його, шо от він такий одноосібник, чи терпимо відносилися?
С.Ф.: Ну так це ж доза і того попереду була. Шо ж він буде його лаять?
– Бо, в основному, всі із примусу?
С.Ф.: Ну, так а як, ну.
– А були такі люди, яких вислали з села, розкуркулили?
С.Ф.: Хто зна, чи вони висилалися, чи самі тікали, чи я не знаю.
– Ну, виїжджали люди, да?
С.Ф.: Ну, не стало в селі, а куди – чи він сам поїхав, звідки я його знаю.
– Ну, ви ж там жили в селі, дак може знали?
С.Ф.: Ну так, ну от ви живете на кутку десь, так а звідки я можу знать, не бачу його, не знаю, о, звідки ж я.
– Може, розказували, знаєте, так же односельчани спілкувалися, так, може, розказували? Це можна по-різному получить таку інформацію.
С.Ф.: Не знаю я – чи вони висилалися, чи вони самі тікали од колгоспу, шо я можу.
– А не знаєте, хто проводив колективізацію в селі – чи свої, чи приїжджі?
С.Ф.: Приїжджали, да, із района. Як приїдуть, так аж курять. Ой!
– А свої допомагали їм, місцеві?
С.Ф.: Ну да. Я не суперечила, бо я була у злиднях, так я пошла, а де мені діться в лихої години, шо мені робить?
– А шо заробляли в колгоспі, шо отримували?
С.Ф.: Палки [сміється]. Паличку [сміється].
– А шо за паличку давали?
С.Ф.: А тоді вже восени на палку получали.
– А от по скільки давали на паличку, на трудодень?
С.Ф.: Получили потрошку, а тоді посіяли ж ту землю, землі ж трошки ж одбили, о. Одібрали землю, одбили, шоб посіяли в колгосп. А тоді казали, шо на трудодні отдадуть, а тоді приказ – вивезти до зернини із колгоспу, до зернинки. Да.
– А у якому це році було, ви не пам’ятаєте? Коли ви поступили в колгосп?
С.Ф.: Коли ж? У тридцять…, їй Богу, вже…
– У 1931-му чи 1932-му?
С.Ф.: Мабуть, у 1931-му. Шось мені, наче, таке.
– А оце коли до зернини забрали, це в якому році було?
С.Ф.: У восени, посіяли навесні, понімаєте, о. А, значіть, кажуть, шо ви ж на…
– Це посіяли навесні 1931-го, ви поступили?
С.Ф.: У 1931-му, да. А восени ж уродило, посіяли, о. Я не знаю, скіки там гектарів було, того я не знаю. Так і того ж там – і пшениці якоїсь кинули, ну, разне весняне отево. Посіяли, ну собрали, кажуть – дадуть восени на трудодні. А тоді мигом – всьо. Звідки приказ прийшов? Я цього не знаю вже. Ну, вивезли, і осталися, як горох при дорозі. Картопля ото посадив хто, так картопля, тертяники, наминальники разні, і все.
– Це зіму так пережили?
С.Ф.: Оце зіму, шо тіки не було, шо тіки не їли.
– Ну це вже, мабуть, було туди ближче до голоду, так?
С.Ф.: До 1933-го.
– Да?
С.Ф.: Да. Підсукувалися. Було вже, шо хоч. А тоді голова колгоспу такий був, свій, сільський. Так, було, поїде в район, та хоч квасолі якоїсь привезе, хоч ще ось добуде. У Дмитрівку, в район, о, привезе, так затірку разну варили. Це в голодовку, в 1933-й. Я вже ж до 1933-го дойшла. Так ото із черпаками йшли, о. Це ж іде, а там же ще ж і дитина дома, чи старе якесь, так іде із тим, з горшком, або з макітрою якою-небуть – дайте ще й на тих. Не тільки на себе, шо вона робе там у колгоспі, а й тим же треба принести. Це в голодовку, оце 1933-й переживали так.
– Ну, в колгоспі ви дуже мало отримували також. А де брали гроші на одяг, на взуття?
С.Ф.: Шо було, те, шо було на нас, те шо було, оставалося, ото у тому ходили.
– Ну, а як воно рвалося?
С.Ф.: Так полотно було, ткали.
– Самі робили одяг?
С.Ф.: Самі ж ткали. Босі ходили, тоді босі ходили.
– А у вас, у селі не практикувалося так, наприклад, шо хтось мав одяг якийсь, а хтось мав продукти, не обмінювали одяг на продукти, чи взуття на продукти?
С.Ф.: Ну, може, хто і проміняв – ну, я не знаю.
– А в колгосп коли ви ходили, ну, я знаю це вже й сама, бо у нас же теж було село, шо трошки жінки, як працює на картоплі, то картопельки візьме, як на огірках – то огірочків додому візьме. Було таке в колгоспі?
С.Ф.: Було.
– Ну це щиталося нормою?
С.Ф.: Ні.
– Крали?
С.Ф.: Ні, ні [сміється]. Ні. Ну, яка ж норма? Було уже буряки сіяли, це вже після того, після, так ідеш. Раньше ж, як копали буряки, так на колос отак обрізували, шоб не було зеленого отого, так як ідеш додому, так укинеш хоч трохи у той, у мішок.
– А як ловило начальство, то наказували?
С.Ф.: Було, було всього.
– Наказували? Були такі, шо, може, засудили за це?
С.Ф.: Та ні, ні. У нас, спасіба, і брігадіри були такі, шо…
– Співчували, да?
С.Ф.: Да. Їй Богу, да.
– А як ви вважаєте, самі колгоспники, вони переживали за колгосп, шоб колгосп хароший був, уболівали за нього?
С.Ф.: Ну, зразу, як голодовка ото була, так тоді, значіть, хтозна шо, де б дівся, й усе. А тоді вже, як увійшло воно в колію, так ви знаєте шо робили, і наче й нічого. І получали вже ж ми і зерно, і все на світі, о. І наче, наче і хай би воно так було. Їй Богу!
– Це в 30-х роках?
С.Ф.: Ні-ні, це вже далі, це вже далі пошло.
– А от перед війною, тоді теж було харашо в колгоспі, тоді теж більш-менш платили вже харашо?
С.Ф.: Да, да, отак. Перед войною вже о-о-о.
– А в селі от таке моральне поняття – моє, твоє – як воно виконувалося? Не було злодіїв в селі, шоб крали один у одного, один селянин у другого щось украв?
С.Ф.: Наче ні.
– Було строго так, шо люди знали, шо чужого брати не можна?
С.Ф.: Наче й не крали, шоб пошли та отако крали, як оце зараз. Почуєш, шо робиться, о, а не брали так. От не брали, ну, як хоч. Шо ні, то ні.
– Що таке була земля для ваших батьків і для вас? Чи це було щось особливо цінне? Без землі, вважалося, можна було прожити, чи ні?
С.Ф.: Ну, як же ж можна без землі? Ну, я ж знаю, шо як батьки мої жили, так не було землі в їх. Те служило, й те служило. А тоді ж уже наділили землю, і город був, і все ж було, да. Як же ж, як же ж без землі жить? Трудно без землі жить.
– Коли ще не було колективізації, от у 20-х роках, ви вже були ж дорослою, ви не пам’ятаєте, хто був начальником у селі, як він звався? Не прізвище, не фамілія, а як посада його звалася? Чи це був староста, чи як воно, який був начальник у селі?
С.Ф.: У 20-х?
– Та, може, ще й раніше, якщо пам’ятаєте?
С.Ф.: Їй Богу, не знаю, хто тоді ще був. Це жили ото одноосібно, чи як?
– Ну да. Одноосібно ще жили. Ну якийсь же начальник у селі був?
С.Ф.: Якась управа була в селі, управа ж була, як він називався.
– Не пам’ятаєте?
С.Ф.: Ну, це ж у нас не волость, а зборня була. У нас була зборня, бо в нас село було. Це в городі волость була, а в нас була зборня. Стояв гамазей там такий, да, зерно там було засипане, оце добре знаю.
– А у зборній хто начальником був?
С.Ф.: Ну, я не знаю. Чи староста, чи шо отаке, їй Богу не той, не знаю.
– А церква в селі була, і священник був?
С.Ф.: Була, була.
– І церковний староста був?
С.Ф.: Був і староста.
– А як ви вважаєте, священник, церковний староста, сільській староста, вони користувалися авторитетом, повагою в селян?
С.Ф.: Ну так аякже ж. Був же ж і батюшка, о, і були ж і старости там. У нас Чорнодуб був, так свічки ото там світив у церкві.
– Ну люди з повагою до них відносилися?
С.Ф.: Ну а чого? Ішли і в церкву, і все.
– А влада їхня як, на шо розповсюджувалася? От священник і церковний староста, вони тільки у церкві відали там справами, чи вони могли вирішувати і справ села які-небудь, які не касалися церкви?
С.Ф.: А, по-моєму, тільки церкви ж вони.
– А у селі там уже ця зборня і староста розпоряджався?
С.Ф.: Тоже там якийсь староста, чи я не знаю хто.
– А от не скажете ви, коли вирішувались якісь справи у селі, то людей збирали, шоб з ними порадитися, як називалися оце збори ці? Були такі назви: сход, сходка, збір, віче.
С.Ф.: Сходка, сходка.
– Сходка звалася у вас?
С.Ф.: Сходка, сходка.
– А як на них приглашали, як запрошували? Чи це до кожної хати ходили, чи хтось був особливий, особлива людина якась?
С.Ф.: Десятчик, мабуть, десятчик загадував, по-моєму.
– І він заходив у кожну хату, і казав, шо?
С.Ф.: І казав, шо на сходку, на сходку, да.
– А ці сходки відбувались це в якомусь приміщенні, чи просто на вулиці?
С.Ф.: Ну, зборня як той, то в зборню йдуть.
– То спеціально будинок такий?
С.Ф.: Да, да.
– І туди збиралися? А жінок запрошували туди, на ці сходки?
С.Ф.: Я не знаю, чи і жінки ходили туди. Ну, це ж таке…
– А мама, не пам’ятаєте, ходила?
С.Ф.: Поки батько був, так, їй Богу, шось я не пам’ятаю. Батько хоч і був, так він ото шив усе, то було в друге село заберуть, а те, як уже там сходка про шо вже там, чи про землю, чи про шо, те я не знаю. Шоб мати ходила – ніколи не ходила.
– Не ходила, да?
С.Ф.: Не ходила.
– Ви не знаєте, хто найбільшим авторитетом у селі користувався, крім оцих начальників? Крім старостів, священника? Може, люди багаті якісь були, такі хазяїни міцні?
С.Ф.: Ну, хто зна. Це мене не касалося воно. Хтозна, хто там, я не знаю.
– Ну були в селі багаті люди, багаті господарі?
С.Ф.: Ну, а чого ж, були. Було.
– А багато їх таких було?
С.Ф.: Та були, було чимало багатих.
– А у них були великі родини, сім’ї великі? От згадайте хоч одного там, двох когось.
С.Ф.: Ну, я знаю, Білик був багатий, мабуть, шось казали, чи сто гектарів, чи десятини, десятини тоді були, не гектари. Так було ж у його дві дочки, а Петро десь учився.
– Це син?
С.Ф.: Да. Десь учився.
– Троє їх було дітей, да?
С.Ф.: Троє – дві дочки старші, а той він один тільки був.
– А яке вважалося господарство великим? Оце ви сказали – сто десятин – це вже велике господарство, да?
С.Ф.: Велике, велике.
– А бідне господарство, це скільки там треба було, шоб було?
С.Ф.: Нема нічого.
– Шо зовсім не було?
С.Ф.: Нема нічого.
– А не можете ви сказати, от відносини між селянами у селі. Якщо багатий селянин, то він спілкується з таким же багатим, чи міг і з бідним?
С.Ф.: Ну а шо, із бідним чого він буде спілкуваться?
– І родичались так же?
С.Ф.: Аякже ж. Буде родичаться він. Той же у батраки сунеться до його, отам коло порога десь стоїть, черевики втирає.
– А під час колективізації, от уже коли колгоспи стали, хто був головним у селі начальником, якого так поважали?
С.Ф.: У нас Садовий був Трохим Андрійович.
– А яку посаду він займав?
С.Ф.: Голова сєльсовєта.
– Голова сєльсовєта?
С.Ф.: Да.
– А голова колгоспу також?
С.Ф.: У нас головів колгоспів як перебуло, так як, безконечних.
– Так шо, в основному, це ви пам’ятаєте, шо голова сільради був найбільш авторитетним?
С.Ф.: Він же сільський, і в селі робив.
– А от уже під час колективізації, у 30-х годах, священник, церковний староста, вони відігравали таку роль, як і раніше ще?
С.Ф.: Так як робили, так вони й робили.
– І люди так же до них відносились з повагою?
С.Ф.: Так само.
– А який, от уже в колгоспний час, який найбільший такий орган був, який керував селом? Тоді сходка була колись у давнину, а тепер що – збори, чи, хто керував, хто вирішував різні запитання, питання там?
С.Ф.: Голова сєльсовєта чи голова колгоспу.
– А коли людей збирали?
С.Ф.: Куди?
– Коли закликали людей вирішувать питання?
С.Ф.: Коли, значіть, там же ж і правління було. І ті ж, як вони, депутати, та хай вони згорять, забулась.
– Ну, а збори були, збирались в селі колгоспники, так вони звалися збори, чи собраніє?
С.Ф.: Їй Богу забулася, чи, ну, собраніє, значіть, чи сєльсовєта, чи колгоспу, чи шо-небуть, ну. Збори колгоспників, це збори колгоспників. А у сєльсовєті це, значіть, той.
– Ну, то засідання.
С.Ф.: Засідання яке там, чи шо.
– А де збиралися оці збори, у тому самому будинку, де була зборня, чи був інший?
С.Ф.: Друга, друга, не в зборні. Був уже й клуб. У клубі. А кантора ж, кантора колхоза була.
– Так вона була велика, шо там можна збори проводити було?
С.Ф.: А чого – можна.
– І запрошували так само, як і колись на сходку? Бригадир звав, чи хто звав на збори?
С.Ф.: Брігадір же, там же і ланкові були ж уже ж, да.
– Бригадир скаже ланковій?
С.Ф.: Ланковій, о.
– А в колгоспі, скажіть будь-ласка, от у колгоспі уже ж получили землю всі, так же? А все одно були бідніші й багатші, чи всі стали рівними?
С.Ф.: Ну, то зависить уже тоді од їх, шо – як не хоче робить, так можить і город запустіть, а як робе, і поробе і у колгоспі, і дома встає опівночі, і дома поробе. Це зависить от того, от каждого хазяїна вже, як він буде робить.
– Так до таких от, хто був бідний, через те шо погано працював, як люди відносилися?
С.Ф.: Ну, так а шо йому робить? Ну, шо йому казать, як він сам для себе не хоче їсти зварить, або на городі висапувать, або шо-небуть зробить, ну. Воно і в колгоспі так само.
– Ну так трошки із зневагою ставились до тих, хто не хотів працювати, да?
С.Ф.: Так у сімні, у сімні оце буде вайло якесь, дак і то, якось і мати шо-небуть скаже – шо ти ж ото і не зробила, або пувички не пришила собі, да?
– Та так же.
С.Ф.: Ну, ото ж.
– А уже під час колгоспів якось було так шоб помітно, шо багатші між собою більше спілкувалися, родичалися, а бідніші між собою?
С.Ф.: Та вже й тоді нічого не було, ніякого спілкування. Попривикали і робили, і все. І гуляли, і первого мая, і жовтневе, і все на світі гуляли, і співали й танцювали, й шо хоч було. Оце й усе.
– А от коли співали, то як називалися голоси, коли збиралися гуртом дівчата співати, та й хлопці ж інколи? Так єсть така назва – перший, другий голос, єсть там бас, дискант. Як у вашому селі звалися голоси? То у вашому селі було слово «виводчиця»?
С.Ф.: Ми не звали виводчиця.
– А як звали ту, хто першим голосом?
С.Ф.: Давайте заспіваєм! У тієї альт, у тієї діскант, у того бас, у того тенор. Оце і ріжемо.
– Так шо на чотири голоси співали, да?
С.Ф.: Да, да.
– І це на всіх кутках у селі так співали?
С.Ф.: Да.
– А який куток у вашому селі за вашого дівування вважався найбільш співучим? Був такий, щоб найкраще дівчата там співали?
С.Ф.: На Костях ловко співали, Кості, тамечки куток був. Гарно співали.
– А було таке, щоб голоси переходили з одного кутка та на другий? Кидали дівчата своїх дівчат на кутку, та йшли на другий куток співать? Не було такого?
С.Ф.: Е ні. Ну, це було в клубі. Як зійдуться, та й збори колись будуть, о, загадали на збори у клубі збіраються, там дівчата співають.
– Уже з усіх кутків?
С.Ф.: Да.
– А на вулиці ні?
С.Ф.: А на вулиці шо – на другу, на другу вулицю з свого, з своєї вулиці йти куди [сміється].
– А конкуренція була, було, шо на одном кутку співають, а на другому хочуть їх переспівати?
С.Ф.: Так воно з другого кутка не буде чуть.
– Як кутки невеликі, то недалекі.
С.Ф.: Хлопці переходили. Поспівають на одному кутку, чуєм – ідуть на другий хлопці. А дівчата, вони там співали такі, не дуже й чуть такечки.
– А були в селі жінки, яких вважали найкращими співачками? Щоб дуже гарно співали?
С.Ф.: Да, були всякі. І жінки, були й ловко так співали, були й…
– А таких хороших співачок не запрошували, наприклад, на весілля тільки через те, щоб вона там повеселила, поспівала? Не тому, що родичка, а тільки через те, що гарно співала?
С.Ф.: Ну, в нас так – оце дівчата, як іде заміж, о, так вона ж і збірає, в нас кажуть – дружки, да. Собрала і родичів, о, і подруги, да, ну і співають.
– Ну, а так, шоб от жінка не родичка й не подруга, а дуже гарна співачка, шо знають, шо вона буде веселити це все весілля, шо вона буде заспівувачкою там, таких не бувало, не було, шоб запрошували таких людей?
С.Ф.: По-моєму, якщо вона харашо співає, так це ж можить вона й подруга буть її, о, така знайома, вона її гукає, ну. І хлопці так само. Як жениться, так бояри ж вони звуться, да. Буває так, шо не того шо із цього кутка, де він, а буває, як товариш отам, на другому кутку, з того, або там родич такий, о, оце.
– Скажіть, будь ласка, а у селі в вашому були вечорниці? Чи звалися вони вечорниці, чи досвітки?
С.Ф.: Досвітки.
– Досвітки?
С.Ф.: Були.
– А хто їх організовував? Хлопці чи дівчата?
С.Ф.: Дівчата.
– І це шо, якось якусь хату знімали, наймали, чи як?
С.Ф.: Наймали хату, о. Прясти ходили туди, на прядку.
– А хлопці ходили туди?
С.Ф.: А хлопці ходили тоже туди.
– Так ви оплачували ту хату?
С.Ф.: Ну, а хто ж? Отпрядали за ту хату.
– Давали прядиво?
С.Ф.: Там у хаті пряли їм, там у хаті пряли. Ото двадцяток. Це значить – оце вже як на святки гулять там будемо, о, у тій хаті, гулять, о. Так треба попрясти по двадцять пасок, двадцять пасок на мотовило.
– І тоді вже ви будете гулять, і не будете платить нічим?
С.Ф.: Будем, ага, одпрядем, тоді будем гулять.
– І хлопці будуть ходить?
С.Ф.: Ну, ходитимуть же, аякже.
– І музика якась уже там була?
С.Ф.: То вже ж можуть і з другого кутка, і з села з другого прийти, не тіки шо співають, все.
– А шо хлопці там робили? Ну, дівчата на досвідках пряли, допустім, а хлопці приходили тоді, коли дівчата працювали?
С.Ф.: Та як коли прийдуть, а як коли ж і немає [сміється].
– Тільки вже на свято, тоді ходили?
С.Ф.: Да, на свято.
– А не було в вас у селі такого, шоб забороняли оці?
С.Ф.: Досвітки?
– Досвітки?
С.Ф.: Ніхто нічого не казав.
– А це вже у 30-х роках, от перед війною ще були вони?
С.Ф.: А-а-а, не було вже.
– Не було?
С.Ф.: Е-е-е, ні.
– А чому вони щезли, як ви думаєте?
С.Ф.: Ну того шо, ніколи було, да, тоді вже ходить, тоді вже не було.
– А не було в селі таких женщін, які дуже гарно готували їсти, і через це їх запрошували готувати обіди на весілля, й на похорони?
С.Ф.: Це було.
– Були такі кухарки?
С.Ф.: Це було. Було.
– А їм шо-небуть платили за те? Чи давали щось?
С.Ф.: Ну вони ж, ті, шо запрошують, ті і платять.
– Так платили грошима, ви не знаєте цього?
С.Ф.: А хто зна.
– Чи подарунками якими?
С.Ф.: Подарки, може, купували. Я ж не знаю, це ж. А запрошували, да.
– А голосильниці, таке слово ви знаєте? Не було в селі людей, жінок, яких запрошували, щоб вони плакали за покійником?
С.Ф.: Як ця казала – тужу по чужому мужу, так не знаю, як його звуть, а друга каже – ??? [сміється].
– А серйозно, були такі голосильниці?
С.Ф.: Та нє, не було, не було. І не понімаю я цього.
– А на похоронах співав хто?
С.Ф.: Хто співав? Півча.
– Була півча, скільки було чоловік у півчій в селі? Скільки жінок було?
С.Ф.: Ну, вони ж мінялися. Ну, півча ж була, співали, ну. А тоді ж уже, як і церкви не стало, і попа не стало. Ну, так уже ж піп у нас такий був, так ото вже такі бабочки зійдуться, которі вже можуть співать.
– Люди їм платили якось за те, шо вони співали на похоронах?
С.Ф.: Ну, перев’язували, отож несуть ті віко, о, а ті тіло несуть.
– І їх так перев’язували?
С.Ф.: І їх же перев’язували.
– А грошей не платили окремо?
С.Ф.: Ніхто не платив їм тим, а ото вже тими, тряпками разними, да.
– А ви не згадаєте, коли було в давнину весілля, ще може ви пам’ятаєте, як ви ще були і підлітком, яка музика грала на весіллі? Чи це була бандура, чи це була скрипка?
С.Ф.: Яка, яка була музика, гармошка, я забула.
– Забулися, не пам’ятаєте? А на вашому весіллі яка грала музика?
С.Ф.: Не було на моєму весіллі ніякої.
– Ніякої?
С.Ф.: Ми розписалися.
– Це було під час війни?
С.Ф.: Да. Не було. Була й гармошка.
– Ну, до війни ви пам’ятаєте, які музичні інструменти були у селі? На чому грали в селі?
С.Ф.: Ну, гармонія була. Гармоністи грали. Хто на балалайку грав.
– А скрипки не було, так, не пам’ятаєте таку музику?
С.Ф.: Скрипка була, так це раньше.
– Я вас питала про раньше.
С.Ф.: Я знаю, циган у нас був один, так на скрипочку грав.
– Це в коли ще зовсім молодою були?
С.Ф.: Та ще невелика була.
– Невелика були? Так це тільки циган грав?
С.Ф.: Циган один, один. Федя, Федя був, циган.
– А не можете ви сказати, коли от навіть гармоніста там запрошували на весілля пограти, то як йому платили – чи дарували шось, чи гроші давали?
С.Ф.: Не знаю, це по договору їхньому. А як уже із другого кутка, або і зовсім із села, може, із другого, о, так це ж і платить треба.
– А не знаєте ви, наприклад, єслі у селі в вас хто грав, то де він учився грати: чи він самотужки грав, чи навчався, чи були якісь люди в клубі, хто навчав грати?
С.Ф.: Ну, буває ж так, шо як оце там на балалайку грає, так там которий товариш, о, – отак, отак, оце.
– Один од одного?
С.Ф.: Один, один од одного. А у нас один на гармонію грав, так я не знаю – він сам із другого села пристав у прийми тамечки, так де він учився, і хто його вчив, я не знаю.
– А в селі був шинок? Ви такого не чули, від мами може?
С.Ф.: Не було.
– Не було шинку?
С.Ф.: Не було у нас шинку у селі. Не знаю.
– А у клубі, от перед війною уже, які музичні інструменти, були які-небудь, шоб грали люди на них? Може, самодіяльність, якийсь колектив був, шоб грав на якихсь інструментах?
С.Ф.: Ну, оцей на гармошку, шо цей, я ж вам кажу, той.
– Так це він і в клубі грав?
С.Ф.: І в клубі, було, грає, о, оце грає.
– А у клубі керівника не було ніякого, який би вчив? Не пам’ятаєте? Шоб, наприклад, якийсь там музикант був, у клубі якісь гроші получав, і вчив людей?
С.Ф.: Не було, не було. Завклуба був, таке – одкриє ото клуб та замкне, як підуть із клубу, о.
– А на які свята грав оцей гармоніст – на релігіозні чи на радянські?
С.Ф.: Ну, на радянські, на радянські. Ну, там на жовтневе, чи там первого мая, чи там, на такі. А то було, як коли там збори такі які колхозні, так тоже прийде, грав, от.
– А пізніше, уже після війни от, ближче до нашого часу, концерти в клубі бували? Шоб чи селяни сами, молодь сама ставила ці концерти? Чи приїздили звідки-небудь там концерти давали?
С.Ф.: Ні, свої були тільки. Ніхто не приїжджав нізвідки.
– У вашому селі доводилося вам бачити старців, які б грали або співали?
С.Ф.: Ну, це ж ще й раньше, й раньше…
– Раньше, раньше, да.
С.Ф.: А чого? Були.
– Були?
С.Ф.: Були.
– А яких ви бачили старців? Чи вони тільки співали?
С.Ф.: Не бачить, не бачить, водив його той, такий.
– Поводирь?
С.Ф.: Поводирь.
– Так це був чоловік, який не бачив, чи жінка?
С.Ф.: Чоловік, чоловік.
– А на чому він грав?
С.Ф.: Якась реля.
– Реля?
С.Ф.: Шось таке, реля якась.
– Звалася вона реля?
С.Ф.: Ага.
– Може, ліра?
С.Ф.: Та ні, не знаю, релєю звали.
– Ну він як, струни перебирав, чи крутив колесико?
С.Ф.: Круте.
– Круте колесико?
С.Ф.: Шось крутив, угу.
– А вам доводилось чути його, да?
С.Ф.: Угу.
– А не пам’ятаєте, чи він співав якісь українські пісні, чи це були псалми церковні якісь?
С.Ф.: Ні, не церковні, а пісні, пісня якась співав.
– Але яка, ви не пам’ятаєте?
С.Ф.: Ні, їй Богу, та хіба ж здумаєш його, чи шо, хай Бог милує, ну…
– А вони заходили в кожну хату, чи десь?
С.Ф.: Вулицею, вулицею йдуть, о, вулицею.
– І люди виносили їм?
С.Ф.: Виносили, виносили. Оце ж там дітей, вскакує в хату або той, хто там на тому, на дворі, кажуть – старець, старець пашов, о, а хтось же веде. Ну, ото ж винесеш.
– А доводилось вам бачить таких, шоб не грали, а тільки співали?
С.Ф.: Таких не бачила.
– Не бачили?
С.Ф.: Тільки йшли співали та й усе.
– А ви бачили тільки чоловіків, чи були й жінки?
С.Ф.: Жінки не бачила. Бачила тільки без релі, без нічого, тільки заходили в кажду хату, заводе ото поводирь.
– Тоже вони були сліпі, да?
С.Ф.: Не бачили, не бачили і заходили без релі, без всього. А ті у кажду хату заходили, просили.
– Просто просили?
С.Ф.: Просили.
– Чи молитви якісь казали?
С.Ф.: Та ні, просто просили.
– А не доводилось вам бачить, щоб ціла сім’я старців була, шо там був чоловік і жінка сліпа, з ними там, може, й діти їхні?
С.Ф.: Не бачила. Семнями не бачила я таких. У нас, у селі два було – сини, і обидва не бачили.
– І вони теж старцювали?
С.Ф.: Ні. Сім’я багата була, багата. Олексій десь вивчився, співав, і він тоді в Чернігов виїхав старший, а менший Іван оженився, о, тоже вже вмер, немає його. Обидва сліпі, не бачили. А Іван ходив до колодязя, прийде, витягне води, повертається, і йде додому тією стежкою. Так же ж жили на тому, на вулиці, а тутечки на клиночку колодязь. І він, якби це хто побачив, шо то Іван пашов по воду, витіг води зводом, звід такий, зводом витягне, і вертається, і додому дойшов. І не одно відро несе, двоє, двоє відер, да.
– А як ставилися у селі, у вашій сім’ї до старців? Чи їх жаліли, не ображали?
С.Ф.: Моя сімня?
– І ваша?
С.Ф.: Моя сімня. Моя сімня, було, оце ввійде нища женщіна, і той, так буде шматок хліба, і мати покойна оддасть, да.
– Вважалося гріхом – образити старця?
С.Ф.: Не дай Бог! Не дай Бог!
– А не пам’ятаєте ви, коли зникли старці з вашого села? То, коли ви перестали їх уже бачити, зустрічати?
С.Ф.: Ну, хто зна.
– Після війни ще були старці?
С.Ф.: Не було.
– Уже не було?
С.Ф.: Не було.
– І ви не знаєте, чому?
С.Ф.: Де вони, чи вони де їм приют якийсь дали, цього я не знаю. Не було вже, не ходили вони.
– А у клубі не старці, а бандуристи, не виступали у вас після війни?
С.Ф.: Бандуристи? Та де вони взялися, ті бандуристи?
– Не було?
С.Ф.: Не було.
– А в селі церква є зараз?
С.Ф.: Нема.
– А була?
С.Ф.: Була.
– А коли вона – знищили її, чи чому її не стало?
С.Ф.: Зразу забрали ікони.
– А коли це трапилося?
С.Ф.: Я не знаю, в яких воно саме годах.
– Перед войною чи вже після?
С.Ф.: До войни.
– До войни?
С.Ф.: До войни.
– А в якому році, ви не пам’ятаєте?
С.Ф.: А тоді стояла вона довго, довго стояла, а тоді розкидали.
– І це теж перед війною розкидали, чи вже після війни?
С.Ф.: До войни.
– До войни розкидали?
С.Ф.: До войни.
– А коли церкви не стало, то на похоронах хто співав – продовжувала півча співати?
С.Ф.: Як не стало?
– Да.
С.Ф.: Ну, я ж вам розказую, шо тоді ото сходилися баби.
– Ті ж самі, шо співали раніше?
С.Ф.: Ну, ті ж уже отживші були, те туди пошло кудись те, те не стало співать, о. А тоді вже ж, оце там уже дід такий організував таку півчу, бабок. Ото вже як несуть, так душ чотирі, чи там три яких, у кого голос є який там. Так оце було, одна так – слуху в неї не було, куди ти, каже, ото преш? [сміється]. Їй Богу, оце руководив же ними, а вона хто й зна куди тягне.
– А в вашому селі колядували?
С.Ф.: Аякже!
– Перед Різдвом?
С.Ф.: Ага.
– А ви колядки знаєте?
С.Ф.: Ага [сміється], забулась.
– Забулися?
С.Ф.: Забулася.
– А дозволяли партійні місцеві органи колядувати?
С.Ф.: А чого?
– Не забороняли?
С.Ф.: І ще й чоботи кидали, шоб…
– Ворожили?
С.Ф.: Еге, ворожили. І колочки щитали. ??? ж тоді була у селі ото, така плетена із лози, а там воно ж плетено, а там колочки такі щитали. І чоботи кидали.
– Так, а щитали колочки, так шо то тоді було? Ну, пощитали, і шо?
С.Ф.: Як натичка попадеться, так то удовець попадеться чоловік [сміється]. А як у корі, так то багатий буде [сміється]. Ото.
– Зрозуміло.
С.Ф.: Ото таке, а.
– А ви не можете порівняти, от, весілля у селі – до голоду і після голоду, чи після голоду стали коротші весілля і менш бучні, чим до голоду?
С.Ф.: Ну це ж, до голоду так ще ж жили люди одноосібно, жили заможно. Ну так, як каждий живе. Каждий по одьожкі простягає ножки. Значіть, той як живе харашо, условія, значіть, лучче – лучче весілля. А як уже слабше живе – значіть, і весілля буде слабше.
– І після голоду тоже также було?
С.Ф.: Ой, Господи, після голоду. Після голоду уже, по-моєму, було лучче, після голоду, о. Пережили ж той голод.
– А на весілля всіх родичів запрошували, чи могли минути когось?
С.Ф.: Та хто й зна, може, с ким посердилися, так можуть і не пригласить. Я цього не знаю.
– А дівчину сватали?
С.Ф.: Аякже!
– А хто сватами був, кого обирали сватами?
С.Ф.: Ну, кого? Буває, старшого себе якого родича бере, о.
– Одного чи двох?
С.Ф.: Та нашо їх два здалося?
– Одного?
С.Ф.: Багато вести.
– А дівчина готувала посаг, придане готувала?
С.Ф.: Ну аякже.
– А шо це було, подушки?
С.Ф.: І подушки, і усе шоб було в її. І вдягтися, й убуться, і все шоб було. І подушки, і одіяла, і простинні, і все шоб було.
– А після заміжжя дівчина обов’язково брала прізвище свого чоловіка, чи могла залишитися на своєму прізвищі?
С.Ф.: Тоді на його всігда переходили. А це вже тепер, я не знаю, як воно.
– Були у вашому селі випадки, коли одружувалися близькі родичі, наприклад, двоюрідні брат і сестра?
С.Ф.: Шось не пам’ятаю цього.
– А дітей після революції хрестили, от у 20-х роках, продовжували хрестити?
С.Ф.: Хрестили.
– А кого брали хрещеними батьками?
С.Ф.: Ну, родичів же якого там, чи сестра там хрещеною вже буде його, чи її, чи там. А буває – подругу бере свою. Це ж по усмотрєнію вже батьків, да.
– А розлучення були в селі у той час, у 20-30-і роки, розлучалися?
С.Ф.: Коли розлучаються двоє.
– Еге. Так розлучалися чи ні, не пам’ятаєте? Були випадки, коли в селі розлучалися?
С.Ф.: Шось мені і ніяк і в пам’ять не прийде, шоб хто оце так розлучився.
– Значіть, не було, мабуть?
С.Ф.: Наче не приходе мені на думку нікого.
– А у яких випадках чоловік чи жінка могли вдруге одружитися? Тільки коли помре його дружина, чи чоловік? Чи могли покинути одну сім’ю, а піти одружитися з другою?
С.Ф.: Ну, як розвод там беруть, розвод же ж треба брать. А хіба такечки – покинула та й пошла, оце й усе.
– І таке могли бути?
С.Ф.: Да. Це, по-моєму, так. А як розвод уже візьмуть, так тоді уже ж законно.
– І вдруге тоді можна одружитися?
С.Ф.: Да, можна. А як такечки – покинула, перейшла в другу хату, та й усе.
– А не знаєте ви такого, чи діти жінки, яка, наприклад, помер у неї чоловік, вона вийшла заміж за іншого, і з дітьми уже вийшла, і її діти повинні були брати прізвище нового її чоловіка, чи могли залишатися на прізвищі свого батька?
С.Ф.: На свого батька.
– На свого батька?
С.Ф.: На свого батька.
– А як у селі ставилися до байстрюків?
С.Ф.: Ну…
– Поважали їх, любили їх, чи зневажливо відносилися?
С.Ф.: Ну, це вже завісить од батьків, од тих. Бувало це й раньше, так ви знаєте шо, так уже батьки тієї дочки так ставилися, шо. Один, це ще я малою була, дуже малою була, так до того її добив бідну, бив, так бив, шо не дай Бог, шо вона і на той світ пошла. Да, це раньше, раньше, раньше, ага. Ой, Господи!
– А у вашому селі були дитячі яслі?
С.Ф.: Це вже теперечки, як колгосп став, так дитячі ясла були, о, носили дітей.
– А там директором була колгоспниця, чи присилали когось іншого?
С.Ф.: Ні, своя, своя колгоспниця була у яслах.
– Вона получала гроші?
С.Ф.: Да.
– Чи трудодні?
С.Ф.: Трудодні, трудодні. А тоді вже на ті трудодні, шо припаде.
– А хто у селі, ну, це не тільки в вашому, взагалі на Україні отак традиція одна – хто повинен батька догодовувати старого і матір?
С.Ф.: Ну хто ж? Діти. Син, як є син, о, так син повинен догодувать. А нема сина – дочка. Як уже той так, тоже ж повинна.
– А кому доставалося господарство батькове після його смерті? Чи воно ділилося ще між дітьми?
С.Ф.: Раньше закон такий був – самий меньший син повинен догодувать, от, і йому оте все майно остається. Це закон був раньше й раньше. А тепер це од совісті вже.
– Якщо колись будували дім, наприклад, хату одному з синів, то всі родичі помагали? Брати, сестри помагали йому будуватися?
С.Ф.: Ну, хто як вони сімнею жили, жили. І построїли разом ту хату, да. Шо ще вони не жонаті були. А бувало так, шо одстроїли сина, отдєльно одстроїли його, о. А коло його там менший, дівчата заміж пошли, меньший остається. Уже меньший остається на тому самому тому місці, і батько коло його доживали.
– Парубки та дівчата з вашого села на сезонні заробітки ходили куди-небуть зароблять гроші? Кроме того, шо там наймалися куди-небуть, може, який завод там був десь?
С.Ф.: Ну так це.
– У ті давні часи?
С.Ф.: У давні?
– Да.
С.Ф.: У давні нікуди вони, кроме, як бідні, так наймалися, у давні часи. Оце наймалися до багатшого, там служили, так я ж уже казала його, да.
– Ваші родичі ніякі не брали участі у громадянській війні, у революції? Такого не пам’ятаєте?
С.Ф.: Такого ні. У тій, у гражданській войні?
– Да, да.
С.Ф.: Ну, як вам розказувала, шо був брат, у тому, чи в 1914-му году.
– Ну в 1914-му то не гражданська, Миколаївська так звана війна. То не гражданська.
С.Ф.: А гражданська коли?
– А гражданська після революції зразу.
С.Ф.: Після революції?
– Ото, коли дєнікінці були, коли петлюровці були. Такого не пам’ятаєте?
С.Ф.: Ці ні, тут не були.
– А з вашої родини з близьких родичів хто-небуть перейшов у місто жити?
С.Ф.: Куди?
– У місто, в город?
С.Ф.: У город?
– Да.
С.Ф.: Нема нікого в мене в городі.
– Партійним працівником чи головою колгоспу родичі ваші ніякі не були?
С.Ф.: Не було.
– А, от ми з вами вже говорили трошки про пісні. Від кого ви переймали пісні, від кого ви навчалися співати? Чи від мами, чи від дівчат?
С.Ф.: І мама співала, і сестри співали в мене, о, співали пісні. А тоді уже підросла, так уже й дівчата сходилися гулять умісто ж, повиходимо, полотняною спідницею накриєш ноги, сядеш, підобгнеш отаково, о, і співаєм оце.
– А коли більше гуляли на вулицях – чи до колгоспів, чи після колгоспів?
С.Ф.: До колгоспів.
– До колгоспів?
С.Ф.: До колгоспів.
– Чи ви вважаєте, що співали в навколишніх селах так само, як у вас? Чи там були якісь інші мотиви там? Я не маю на увазі, що самої пісні якоїсь другої напів, а наприклад, одна й та пісня побутувала в вашому селі, і десь іще в сусіднім, то її співали так само, чи були там якісь зміни?
С.Ф.: Якби ж я їх чула, як вони співалися.
– А на храм не ходили в навколишні села?
С.Ф.: Ходила, так я ж як піду, так там до родичів пошла, там побула.
– Не чули там співу?
С.Ф.: У кожному селі, от у кожному селі і мотів не один, і все не одно воно, от. Даже балачки, газговор – і то не один. Оце Рябухи, наше село, а Красний Колядин через меліорацію зараз перейти, то там балакають зовсім, і як співають, от, трясця твоїй матері, трясця твоїй матері.
– Чи були в вашому селі веснянки, русальні, купальські свята?
С.Ф.: У нас оце Івана Купала. Так шо ми робили, о, – палили той, віхоть отако, і плигали через його.
– Так віхоть, чи це вогнище розпалювали?
С.Ф.: Вогнище таке невеличке. А тоді, як коли вже, так кропиву, так як повжалимось, так…
– А чому кропиву? Забороняли вогонь палити?
С.Ф.: Ну, не забороняли, а сами, бо дуже погано через вогонь.
– Скакати?
С.Ф.: Да.
– А чому кропива?
С.Ф.: А кропива жалиться.
– Так, як вогонь?
С.Ф.: Да.
– Її з вогнем порівнювали?
С.Ф.: Порівнювали, о. Так тоже обжалишся тіки так!
– А що це значило, шо ви скакали через вогнище, або через кропиву? Ви самі скакали, чи з хлопцями?
С.Ф.: Самі, самі.
– Одні дівчата?
С.Ф.: Не було хлопців коло нас, не було, сами дівчата, о.
– І шо це – якісь загадування було?
С.Ф.: А тоді вінки плели, несли на воду оті вінки, да, і як упустиш вінок, і він зараз потоне, то кажуть, шо як підеш заміж, так умирать, да, смерть. А як по воді плаває вінок, то значіть будеш жить, буде довгий вік, будете жить удвох.
– Це купальне свято.
С.Ф.: Це купальне.
– А русальні ви пам’ятаєте?
С.Ф.: А цього я не знаю, русальне.
– А веснянки?
С.Ф.: Шо?
– Ну, навесні, коли співали, хороводи водили, співали, такого в вас не було?
С.Ф.: Ми не водили хороводів.
– В вас тільки купальне свято було?
С.Ф.: Купальне, купальне було.
– А коли воно перестало святкуватися, чи воно святкується й досі?
С.Ф.: А воно може так і святкується, я не знаю, зараз.
– Ви скільки років уже тут?
С.Ф.: Тут? Шість.
– Ну, так от останні роки, поки ви були в селі, ви пам’ятаєте, бували дівчата там святкують?
С.Ф.: Ну шось там гелентуються, а шо там, я вже ж не участвувала тамечки, не знаю.
– А які вам пісні подобаються такі із обрядових? От на купальські свята співали пісень? Купало на Івана, якісь там пісні співали?
С.Ф.: І співали, і я, ну позабувала вже, дорогая моя. Позабувала пісні.
– А взагалі пісні от вам подобаються більше – обрядові, чи такі про любов, про життя?
С.Ф.: Вони гарні. Ото тіки забула їх та й усе.
– Ви колядували з вашою родиною коли-небуть? Чи ви з дівчатами ходили?
С.Ф.: Та з дівчатами ж ходила.
– А не було заборони у 30-х роках на те, шоб колядувати, щедрувати?
С.Ф.: Ніхто не забороняв нам нічого.
– Так що можна було щедрувати й колядувати?
С.Ф.: Да, колядувать.
– А колядували, щедрували дівчата окремо, а хлопці окремо? Чи хлопці взагалі не ходили?
С.Ф.: Хлопці й не ходили, це дівчата вже витой, виробляли.
– А пісень чумацьких, козацьких співав хто-небудь у селі, про чумаків? Не пам’ятаєте?
С.Ф.: У нас оце про оцих чумаків та про козаків так і згадки не було у селі оце ніколи.
– А ви не можете пояснити, чому зараз пісні пам’ятають переважно жінки, а не чоловіки?
С.Ф.: Шо ви, шо я…
– Ви не можете пояснити, так, не можете, не знаєте? А у вашому селі частушки співали?
С.Ф.: Та співали якісь.
– А звались вони частушки, чи приспівки, чи припівки?
С.Ф.: Ні, частушки.
– Частушки? А якою мовою, ви не пам’ятаєте? Хоч би одну частушку ви не пам’ятаєте?
С.Ф.: Та даже я й не знаю і частушок уже.
– А от коли собиралися дівчата у клубі, іграла гармошка, а вони танцювали і приспівували, там страданіє які-небуть, було таке?
С.Ф.: Ну було, так їй Богу позабувала, ну було.
– А таку пісню ви знаєте, чули “Сірєнь галубая”?
С.Ф.: Шо у мєня по окном?
– Да, да.
С.Ф.: Облєтала сірєнь.
– Да. А ще “Сломлю я вєтку із вінаграда”?
С.Ф.: Не знаю. Таку не знаю.
– Такої не знаєте? А про сірєнь знаєте?
С.Ф.: Да.
– Вона вам подобалася?
С.Ф.: Хароша.
– А ви з молодості її знаєте, з яких пор?
С.Ф.: Давно, давно знаю.
– Іще молодою були зовсім, да?
С.Ф.: Да.
– А ви знаєте, від кого ви навчилися її?
С.Ф.: Ну, взагалі співали дівчата, і співали й мені її.
– Вам отакі пісні більше подобаються, чим щедрівки, наприклад?
С.Ф.: Так я щедрівки, це ж ще змалку щедрували, так те вже й позабувала. “Щедрий вечір вам, добрий вечір”.
– А на весіллях коли ви бували, ви співали?
С.Ф.: Співала.
– Вас запрошували на весілля тільки тоді, коли там по хатах справляли весілля, чи може, бувало так, шо в клубі весілля справляли?
С.Ф.: Ні.
– Не було такого?
С.Ф.: В клубі ми весілля ніколи не справляли. А такечки це ще ж, як дівкою поганою була, так у дружки, було.
– Так співали?
С.Ф.: Да. Співали.
– У вашому селі не було такого промислу гончарного, гончарів не було?
С.Ф.: Нє-нє. Нічого, нічого.
– А жили люди різні у селі, чи тільки українці? Чи були там росіяни, євреї, поляки?
С.Ф.: Раньше й раньше ж – були євреї, а тоді євреї кудись повиїжджали, о. Небагато, у нас чотирі сімні було, жили євреї. А тоді куди вони виїхали, я не знаю.
– А ви в школу ходили?
С.Ф.: Ходила.
– Ви пам’ятаєте, якою мовою? Це в які роки ви ходили? Це ще десь до революції?
С.Ф.: До революції, аякже.
– А не пам’ятаєте, якою мовою викладали тоді? Українською чи російською?
С.Ф.: Я почала ходить у школу, так отак це ж пошла я, так був, приходив до нас і батюшка оце зразу, о, і був там Грибаненко, вчитель, той почав учить. А тоді мигом перевернулося, уже і батюшка не ходе, і Грибаненка, і вже другий вчитель став. Ну, я ж мала була, так а чого і все, тоді вже стали на українській.
– А до того була російською, да?
С.Ф.: Російська якась.
– Тоді, як священник ходив?
С.Ф.: Ага, ага, а тоді вже стали вірші учить – “Я маленький хлопчик, виліз на стовпчик, у дудочку граю, о, якось, когось велічаю”. Ну, вже забула.
– Ну, в общем, ви стали, ви, мабуть, якраз почали вчитися ще до революції російською мовою викладали, а потім після революції вже тоді українською?
С.Ф.: Да. Ото таке.
– А ви не пам’ятаєте, у сільраді, наприклад, якщо якусь довідку вам брали, то якою мовою її писали? Чи вам не доводилось?
С.Ф.: Не доводилось ходить тоді по ті довідки, о.
– А не знаєте ви таких людей – богомазів, які б малювали ікони?
С.Ф.: Не було.
– Не було в вашому селі?
С.Ф.: У нас не було.
– А скільки ікон повинно було бути у хаті?
С.Ф.: Я знаю, шо в нас багато було. Отакечки у кутку отож материна мати Божа і Спаситель батьків, а тоді вже, а тоді отако у хаті отак отуди іще ікони, це я малою була.
– На стінах?
С.Ф.: Ага, отаково. Така поличка, і воно ото отак стоять, і рушниками позапинані.
– А назви ви не пам’ятаєте святих?
С.Ф.: Ну хтозна. Я знаю, шо мати Божа і Спаситель були, то казали благословенні батьків – материн і батьковий. А то уже стояли такі разні ікони. Ну багато було.
– А чому вішали рушники на ікони, ви не можете пояснити, чому накривали ікони рушниками?
С.Ф.: Ну, по-моєму, украшали ж, шоб воно ж ловко було.
– А лампаду чіпляли перед іконою?
С.Ф.: Була.
– А от лампада для чого? Пояснення ви не можете дати?
С.Ф.: Ну, для того отож, як празники які той, так той, так світять лампадку, о.
– А іконку клали й кладуть і зараз у домовину.
С.Ф.: І зараз кладуть.
– Ви можете пояснення дати – чому?
С.Ф.: Ну, чого, я не знаю. А чого кладуть, хоч отако у нас стоїть. У нас Спаситель стоїть.
– А коли в армію виряджали, було так у селі, шо тоже іконою благословляли або навіть у дорогу давали?
С.Ф.: У дорогу іконою оце благословляють, і з іконою випроводять, о, і ікону поцілує, і тоді піде. Да, батьки випроводжають.
– Це щоб на щастя, навєрно?
С.Ф.: На щастя, шоб вернувся.
– А не було в вас такого, шоб молилися до однієї якоїсь ікони? А хресні ходи із іконами у вас у селі були? Шоб хресний хід із іконами був, виходили з церкви із іконами, із хоругвами, і йшли кудись на поле?
С.Ф.: Наче ж раньше.
– Раньше?
С.Ф.: Виходили, на жито ходили.
– А коли це таке робилося?
С.Ф.: На Григорія, Григорій.
– Угу.
С.Ф.: Ходили. Тоді ходили, у нас яр там такий, підкупник, так казали, ну шось, криниця там така була, і там ікона якась.
– Молилися, да?
С.Ф.: Ну, не ікона, а це, значіть, становишся отутечки, а вона така глибоченька криниця, і отак, наче коло того і ліжко отам отако, не цябринка, а ліжком обтой, обплетена. І оце отако дивишся – так хто баче, а хто ні. Отака наче іконка, наче Матір Божа, понімаєте.
– А вам, ви бачили?
С.Ф.: Бачила. От бачила, їй Богу, о. І як людей було, як людей із усіх сіл із бліжайших.
– Того, шо свята криниця така?
С.Ф.: Ну, хтозна.
– Так туди хресні ходи теж були?
С.Ф.: Так приходили з усіх ближайших сіл. І я отак прийшла. Оце, хто подивиться, каже – нема нікого, нема нічого там, я прихожу, помолилася Богу. Встала, дивлюся. Ну, отак, як ото Матер Божа на тому, і отако під боком і так наче, отако дитинку держить, шось держить, руки зчеплені. Я кажу – бачу. Ну шо ти там бачиш? Ну, кажу, он дивися – ну ото, кажу, той, наче, колочок, вона ж поплетена такою хворостой, о. Кажу – дивися ото колочок, ото такий, чорна цятка, кажу, а ото, кажу, униз дивись, о. Ну, багато бачило, багато бачило.
– А влада, партійні органи, не забороняли, нічого, можна було робити?
С.Ф.: Нічого. Ніхто нічого, не казав нічого в світі.
– На церковні потреби гроші збирати теж дозволялось, можна було ходити збирати гроші?
С.Ф.: Да, ходили, збірали.
