СПІЛЬНИЙ ПРОЕКТ ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК КУЛЬТУРИ ПРЕЗЕНТАЦІЯ НА СТОРІНКАХ “РОДОВОДУ”

У квітні 1992 року була підписана угода про співпрацю над проектом реставрації та перезапису воскових циліндрів (валиків) на магнітні стрічки (касети) із записами музики кобзарів та лірників перших десятиліть нашого століття. Українсько-американський проект дістав назву “Спільний проект збереження пам’яток культури”, а підписали його директор Інституту. мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського професор Олександр Костюк (Київ) та Директор Центру Фольклору Бібліотеки Конгресу доктор Алан Джабор (Вашингтон). В Україні ця інформація відома неширокому колу спеціалістів, кільком митникам, чия уява та некомпетентність коштували немалих  нервів учасникам проекту, можливо, ще кільком людям, які взагалі цікавляться спільними проектами як такими. В Америці знання цього ж факту  набуло публічних форм великої акції з участю  Голови Бібліотеки Конгресу, Посла України в США, журналістів різних газет та інших представницьких осіб. Така американська ідеологія: якщо людина або країна має гроші, то мусить їх дати, допомогти добрій справі. Можна помилятися із визначенням  “добрий”, проте краще помилятися, але робити  й пробувати робити більше. На реставрацію та перепис валиків із записами музичних жанрів української культури початку століття Бібліотека Конгресу планує витратити близько чи понад сто тисяч доларів. [Значну частину коштів надала Фундація Мурованих / The Maria Yasinsky Murowany Foundation]

Історія дослідження кобзарства та лірництва, що мала кілька різних періодів протягом двох останніх століть, до сьогодні ще повно не написана. Більшість дослідників ХІХ ст. головним у цій справі вважали записування, публікацію та вивчення походження текстів дум. Інші аспекти репертуару, музичний стиль, побут виконавців залишався поза головною увагою.

Якісно новий період побутування й дослідження кобзарсько-лірницького епосу настає з початком століття. Епохальною подією став ХІІ Археологічний з’їзд у Харкові в 1902 році, який вже у своїй підготовці приділив значну увагу сліпим (і не тільки) сільським бардам. Кілька дослідників готували наукові доповіді з своїх експедицій, а молодий тоді Гнат Хоткевич — концерт. Ця увага науковців мала кілька різних аспектів, але мабуть, найголовніше є те, що кобзарі та лірники зі своїх традиційних старцівських місць — вулиць, ярмарків, вийшли на сцену. Як артисти. З того вечора, який мав величезний мистецький та політичний успіх, поряд з традиційним почався концертно-сценарний напрямок кобзарства з відповідним репертуаром. Катерина Грушевська, найвідоміша дослідниця українських дум першої половини ХХ століття, аналізуючи виконавський репертуар кобзарів на з’їзді і після нього, відзначила, що він фатально змінився — менше дум та давніх псалм традиційного епосу, а замість того — історичні пісні як „нові думи” та інші твори, що подобалися публіці своєю гучністю. На початку ХХ століття сталася інша епохальна подія, щасливіша для історії збереження епосу кобзарів та лірників. Вона пов’язана з іменами Лесі Українки, Філарета Колесси, Климента Квітки, Опанаса Сластьона та інших. Була проведена експедиція з метою „схоплення” співу кобзарів та лірників на фонограф. У 1908 році Леся Українка, яка задумала фінансувати експедицію, так писала про два аспекти свого плану до Сластьона: „Перше, – аби затримати при життю стару кобзарську манеру гри й співу, що затрачувався у новіших концертованих кобзарів… і знайти спеціаліста музики, що зайнявся б фонографічним записом музики дум і приготував би їх до видання” (Грушевська К. Українські народні думи. -К., 1927 –C.LXXVII). Пошуки спеціаліста були зупинені на Колессі, який влітку 1908 року виїхав до Миргорода і почав запис на фонограф репертуару полтавських кобзарів. Перед тим Сластьон вже деякі речі записав і передав Колессі, як і свої пізніші записи. До Колесси перейшли також записи Лесі Українки та її чоловіка Климента Квітки від харківського кобзаря Гната Гончаренка. Як результат, Колесса видрукував 65 записів  у виконанні 13-ти кобзарів та лірників Полтавської та Харківської областей — два томи „Мельодій українських народних дум”, 1910 та 1913 р., коштом наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Попередньо було записано М. Лисенком лише три мелодії. „Схоплювати мелодії на фонограф повинно бути найпершим завданням української музичної етнографії не тільки тому, що цей рід української народної творчості зникає, але й тому, що музично формальною стороною він становить явище у найвищій мірі оригінальне і має величезне значення для студіювання історії Музичних стилів” (Квітка К. Професійні народні співці й музиканти на Україні. Програма для дослідження їх діяльності та побуту. –К., 1924.–С.13).

Записування дум на фонограф пізніше продовжив Кабінет Музичної Етнографії, утворений 1922 року при Всеукраїнській Академії Наук. Його робота тривала приблизно десять років, за які було розшукано й записано багато сліпих і несліпих старців, що співали думи, псалми, пісні. Ще пізніше цей матеріал став безцінним, бо не стало старих бардів — були репресовані, знищені або просто повмирали. Ці роки колекція валиків зберігалася у рукописних фондах ІМФЕ та приватних колекціях. На жаль, після багатьох прослуховувань восковий шар валиків був пошкоджений. З колекцією валиків у фондах ІМФЕ, а також у архіві Львівської консерваторії, де зберігається окрема велика колекція фоноваликів, ознайомився американський дослідник Вільям Нолл, який починав працювати у Києві над студіями інструментальної сільської музики. Можна зрозуміти ентузіазм дослідника музики села, який побачив таку гору записів живого голосу музикантів 20-30-х років. Звичайно, він почав шукати можливості їх реставрації. Через два з половиною роки, протягом яких тривало обговорення з Бібліотекою Конгресу пропозиції проекту реставрації та перезапису валиків, була підписана угода про співпрацю з ІМФЕ. А після полагодження офіційних формальностей та гарантійних зобов’язань перша частина фоноваликів була передана в Архів Бібліотеки Конгресу до рук Джо Гикерсона (додамо, що після реставрації оригінали та перезаписана копія повернуться до Києва). Ще через кілька місяців відреставрований голос лірника Назара Поклада прозвучав на великому вечорі у Вашингтоні. 

Але про цю приємну подію докладніше.

Опанас Сластіон:

Саме тепер я записую згаданого вже сліпця Івана Скубія, що оце приїхав до мене з Кобеляцького повіту; він знає багато дум, пісень, псальмів і такого иншого.

Кожну вхоплену думу ми вже разом слухаємо з фонографу. Тут до речі згадати, яке враження робить на сліпця його ж спів, – коли він уперше чує його з труби.

Сивий, вельми поважний кремезний дід ридаючи приказував: „Слухайте, слухайте! се Скубій співає!.. коли він умре, то й тоді знатимуть, як він співав!.. не дармо вік на світі прожив”. Дівка, дочка Скубієва, теж у голос плакала, а дід, вдаючись до неї, далі поміж плачем промовляв: „Як умре, дочко, ваш батько, та схочете його добром згадати і послухати, то приїздіть сюди, до пана, та попросіть його — нехай ваш батько заспіває: він співатиме …Бач, як жалібно про Самарських братів виходить!”

Мелодії Українських дум і їх записування.//Рідний край.– 1908. – Nº24. –С.7

On the evening of December 8, 1992, the American Folklife Center presented an illustrated lecture at the Library of Congress entitled “Music, Life, and Death Among the Village Bards of Ukraine,” featuring William Noll and Valentyna Borysenko, chief archivist of the Ryl’s’kyi Ethnological Institute of the Ukrainian Academy of Sciences and lecturer at Kiev University. At the event, a donation of $10,000 was presented to the American Folklife Center for the Ukrainian Cylinder Project by Maria Yasinsky Murowany, representing the Maria Yasinsky Murowany Foundation of Greenville, Delaware. Pictured here with a cylinder machine and sample cylinders from the collection are (left to right) Center director Alan Jabbour; Maria Murowany; William Noll; Valentyna Borysenko; Oleh Bilorus, ambassador of Ukraine to the United States, who delivered opening remarks at the event; the ambassador’s wife, Larysa Bilorus; Joseph C. Hickerson, head of acquisitions for the Center; and Bohdan Yasinsky, Mrs. Murowany’s brother and a Ukrainian specialist in the Library’s European Division. Photo by Yusef El-Amin

Вечір кобзарства у Бібліотеці Конгресу

„У Конгресовій Бібліотеці у Вашингтоні 8 грудня минулого року відбувся унікальний вечір, присвячений українському кобзарству та лірництву, зорганізований Американським Центром Фольклору. З доповідями виступили: д-р Вільям Нолл (науковий співробітник Українського Наукового Інституту Гарварду) та д-р Валентина Борисенко (голова архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського у Києві). Кульмінацією вечора був виступ Дж. Біллінґтона, голови Конгресової Бібліотеки, який привітав присутню пані Марію Ясінську-Муровану, меценатку багатьох українських культурних установ і оголосив нову пожертву десяти тисяч долярів Фундації Марії Ясінської-Мурованої, призначену на дослідження та консервацію збірки давніх воскових звукозаписних барабанів, перевезених з Києва. Американці вважають, що консерваційно-дослідча праця Конгресової Бібліотеки з українськими восковими барабанами є прикладом плідної співпраці цієї установи з дослідчими інститутами в цілому світі”. 

Інформація про цей вечір зʼявилася не лише в Обіжному Листку Фонду Катедр Українознавства (Кембрідж), який ми цитуємо, а в більшості українських газет та журналів Америки. Вечір був величним і багатолюдним, насамперед через те, що американські представницькі особи надали особливої ваги цьому проекту. І це було підкреслено у виступах Голови Конгресової Бібліотеки Дж. Біллінґтона, Директора Центру Фольклору Алана Джабора, Пані Марії Ясінської-Мурованої, посла України в США Пана Олега Білоруса, короткі нотатки з яких ми подаємо. 

Джеймс Біллінґтон:

Ми раді, що маємо сьогодні такий вечір з нагоди “Спільного проекту збереження пам’яток культури”. Циліндричні валики цієї великої колекції презентують різні жанри української культури початку століття. Серед них — мистецтво сліпих бардів Українb, що було знищене в період сталінських репресій. Цей Проект продовжує давню традицію співпраці нашої Бібліотеки з інституціями різних частин світу. У добу політичної непевності і культурних дисльокацій — інституції консервації знання щораз сильніше відчувають спільність зацікавлень у необхідності проведення їхньої основної місії навіть понад межами державних кордонів. 

Такі проекти, як цей, потребують спеціальної підтримки від приватного сектора, і я маю велику честь сьогодні представити Пані Марію Ясінську-Муровану, яка уможливила роботу над проектом. 

Цей проект дуже цікавий особисто для мене, як дослідника російської історії. Цікавий не стільки з технічної точки зору збереження пам’яток культури, скільки з точки зору змісту валиків. Це щось унікальне, це дуже важлива частина спадщини великого народу. Брати участь у цьому проекті — це честь і велика приємність для нас усіх.

Марія Ясінська-Мурована:

Я віддавна стараюся підтримувати мистецтво у різних його проявах, бо мистецтво — це спілкування між людьми у світі. Цей проект дуже особливий для мене. З дитинства пам’ятаю скривджені долі, репресії, арешти і навіть убивства. Думаю, цей проект буде служити як живий пам’ятник кобзарям та лірникам, а також як дар майбутнім поколінням. 

Я вдячна Бібліотеці Конгресу за можливість брати участь у цьому історичному проекті. Фундація Марії Ясінської-Мурованої передає для його потреб десять тисяч доларів.

Олег Білорус:

Я вірю, що нова, демократична Україна буде відновлювати всі її культурні цінності. І культура, мистецтво буде найважливішим фактором нової демократичної державності. 

Ми маємо сьогодні багато проблем економічних, політичних, інших, але найважливішими є проблеми духовні. Ми потребуємо відновити насамперед духовну природу, відновити почуття співпраці, довіри. 

Наступного року ми будемо мати більшу підтримку та кошти на культурні програми. Сподіваюся, що будемо мати Український Дім, центр культури та інформації і будемо мати більше уваги на подібні проекти.

Валентина Борисенко: 

Насамперед, хочу подякувати Бібліотеці Конгресу від імені Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського за сьогоднішній вечір, за бажання допомогти нам зберегти унікальні матеріали кобзарсько-лірницького епосу, що записані на фоновалики в перші десятиліття нашого століття. 

Колекція фоноваликів, частина якої вже передана до Бібліотеки Конгресу на реставрацію, має свою історію. 

Перші відомі валики були записані в 1903 році Леньовою на Полтавщині. У 1904-1910 роках записував кобзарів та лірників відомий художник-етнограф Опанас Сластьон. У 1908 році відбулася відома експедиція Філарета Колесси до Миргорода, яку фінансувала Леся Українка. Після перерви, починаючи з 1924 року, коли Кабінет Музичної Етнографії під керівництвом Климента Квітки придбав новий фонограф, настає новий період збирання та запису кобзарів. Працівники Кабінету В. Харків, М. Гайдай, Т. Онопа, К. Квітка записували на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, Волині від таких відомих тоді кобзарів, як: Ільченко, Кравченко, Пасюга та інших. Ця активна робота тривала десять років. З 1932 року починаються репресії української культури, які в першу чергу торкнулися етнографів — членів Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук. Живими залишилися лише Квітка та Харків, які переїхали до Москви. Останній продовжував записи із фонографом ще у 1936-1938 роках. У 1939 році ця робота переривається і відновлюється лише 1946 року, але вже записами фольклору югославських партизанів. 

На багатьох валиках цієї колекції записано багато дум, псалм та майже всі жанри обрядового фольклору: колядки, щедрівки, веснянки, жнивні пісні, весільні мелодії. 

Ще раз дякую Бібліотеці Конгресу, працівникові відділу європейських літератур Богдану Ясінському, а особливо Вільяму Ноллу, ініціатору та координатору цього проекту. Ми дякуємо всім, хто зацікавлений зберегти нашу духовну спадщину для наступних поколінь.

Вільям Нолл:

Підготовка цього проекту тривала кілька років, і я дуже радий, що він розпочався, і вже сьогодні ми чуємо перші відреставровані й переписані голоси з валиків. 

Чому так важливо переписати мелодії з фоноваликів на магнітні стрічки? 

Хімічні елементи, що входять до складу валиків, протягом часу псуються, знищуючи сам валик. Можна чистити валик, продовжуючи його життя, але не можна зупинити процес руйнації взагалі. Тому цей проект переслідує дві важливі акції: прочистити фоновалики, щоб зменшити саморуйнацію та переписати, щоб уможливити їх використання для сьогоднішніх дослідників. 

(Після демонстрації думи „Про трьох братів Озівських” у виконанні лірника Назара Поклада). 

Цей запис, мабуть, дещо колючий і нечіткий для слуху, але для етномузикологів та інших спеціалістів — це чисте золото. Він звучить краще, ніж більшість валиків, що існують у світі, бо чути кожну ноту ліри, кожний момент співу. 

Від того валика дістаємо специфічну  унікальну інформацію про вже втрачений стиль виконання, що існував в українському селі.

Джо Гикерсон: УКРАЇНСЬКА КОЛЕКЦІЯ ЗБАГАТИТЬ НАШ АРХІВ

З головою архівно-бібліографічного відділу Бібліотеки Джо Гикерсоном ми розмовляли про проект після вечора.

— Наші бібліотечні можливості не такі великі. Питання не лише в тому, що всього кілька осіб виконує великий обсяг робіт у Архіві, а в тому, що немає коштів. Витрати на реставрацію, перезапис валиків потребують не одного десятка тисяч доларів. Старалися, шукали гроші, що, звичайно, є довгим процесом. Нарешті Бібліотека знайшла гроші, аби розпочати проект — тоді пані Марія Ясінська-Мурована підтримала проект. Ми запросили до цієї роботи знаного майстра, керівника Лабораторії магнітних записів, спеціаліста консервації звукозапису Джона Хауела.

— Скажіть, чому Бібліотека Конгресу зацікавилася цим проектом і готова піти на такі значні витрати?

— Наші архіви зберігають народне мистецтво, музику, пісні багатьох народів світу. Ми також стараємося поповнювати наші багаті колекції. Після реставрації валиків з кобзарськими мелодіями ми перезапишемо їх у кількох копіях.

Одна разом з оригіналом повернеться до Києва, а інша залишиться в нашому архіві. Це справді прекрасне мистецтво і ми хочемо, щоб воно було доступне для користування не тільки в Україні, а й для дослідників у світі. До нас приїжджають працювати буквально з усього світу.

— Джо, хотіла б запитати про Ваші особисті зацікавлення в музиці.

— Це почалося з сім’ї. Мій старший брат грав на піаніно. Мама також грала і співала з нами, дітьми. Навчаючись, багато чув народних пісень, як у записах, так і на концертах. У 50-х роках дуже популярними були кафе, де співали народні пісні. Звичайно, це були обробки у виконанні співаків. Закінчивши Оберлін коледж, продовжив навчання в аспірантурі (як ви називаєте) за спеціальністю фольклор, етнологія, етномузикологія в Університеті штату Індіана. 1963 року почав працювати в Бібліотеці Конгресу в архівному відділі, яким тепер керую. 

1964 року разом з кількома колегами почали створення Товариства фольклористики у Вашингтоні, яке дотепер організовує виставки, концерти…

— Кілька слів про Джо-виконавця.

— Майже всі роки, починаючи з ліцею, граю на гітарі. Виконую народні пісні, а також ті, що сам написав. Співав також із сином. Записав три соло касети та кілька касет, платівок разом з іншими виконавцями. У моєму репертуарі пісні, балади, пародії англійського походження, ірландсько-американські морські, трудові, гумористичні, дитячі пісні, інші також.

— Чи Ви хотіли мати свій концерт у Києві?

— Так. Я отримав запрошення і вже збираюся поїхати.

Записала Лідія Лихач