Одним із предметів, що викладається в багатьох університетах Північної Америки і пов’язаний як із гуманітарними, так і з суспільними науками, з яких він бере витоки, є етномузикологія. Це, поза іншими речами, – вивчення світової музики, музичних систем, музичної манери. Оскільки етномузикологи мають справу з такою великою кількістю складових частин музики і музичного мислення (свого роду цілий світ), – однією з проблем, із якою вони постійно стикаються, є проблема формулювання суттєвих порівнянь різних музичних культур світу. Деякі проблеми, з якими вони зустрічаються, могли б бути цікавими для етнографів та фольклористів на Україні, зокрема через те, що внаслідок багаторічної примусової ізоляції у знанні про багато музичних культур світу утворилася величезна прогалина; причому це спостерігається не лише серед дослідників на Україні, а й у Радянському Союзі загалом. Причини провадити порівняльне дослідження йдуть нога в ногу з широким діапазоном методів порівняння. За ідеологічного клімату останніх десятиліть такі проблеми просто-таки не обговорювалися. Тому більшість дослідників у Радянському Союзі мають тенденцію фокус свого дослідження зосереджувати у вкрай вузьких рамках, не беручи до уваги те, чим і яким чином музичне (і культурне) життя на їх рідній землі подібне чи відмінне від музичного (і культурного) життя інших земель.
Це – не просто питання академічної риторики. Якщо невелика кількість людей довгий період часу керує використанням і розподілом інформації про окремий культурний елемент і якщо ці люди свідомо не допускають такої інформації, як порівняння різних фактів і різних точок зору у звичайній дискусії, то, певна річ, самі дослідники, а навіть і цілий народ можуть дійти до того, що бачитимуть свою культуру в незнайомому, відокремленому вигляді, так начебто існували тільки вони, чи так ніби решта людства існувала окремо від них, ніби кожна людська група була невідворотно відірваною від інших груп, з якими вона або не має зовсім або має дуже мало спільного, крім, хіба що, в теоретичному розумінні. Зайве говорити, що такі викривлення небажані. Як тоді ми можемо обговорювати ідею порівняння тим способом, який багато важить для українських дослідників музики та фольклористів, і в чому полягає доречність цього способу для українців загалом?
Культурні порівняння можуть бути сформульованими багатьма способами і можуть охопити широкий діапазон предметів та методів. Нижче я порівнюю “певні аспекти” музичного життя музикантів із регіонів у трьох різних континентах: на Україні, в Західній Африці та Японії. Без сумніву, для такого порівняння можна було б узяти й інші регіони світу, однак для наших цілей тут це не є необхідним. Три обговорювані регіони не були обрані довільно. “Певними аспектами”, що нас у даному разі найбільше цікавлять, є взаємозв’язки між музикантами та урядовими особами (представниками адміністрації), а також характер впливу таких зв’язків на життя музикантів та на музичне виконавство. У кожному з цих трьох регіонів світу жили (а подекуди й досі живуть) співці-виконавці (виконавці на інструментах), яких ми можемо назвати «бардами». У кожному випадку барди грають на унікальному інструменті і співають в епічних та релігійних жанрах (в одному з двох чи в обох заразом). В умовах України, на мою думку, це кобзарі та лірники, відомі нам зокрема із обширної етнографічної літератури, що з’явилась у XIX та на початку ХХ ст. Українські барди мають прямі аналоги в інших частинах світу. У такому разі – що ж ми можемо дізнатися про всіх цих музикантів, якщо ми ставимо питання, порівнюючи їх життя та музичне мистецтво?
Можливо, першочерговою засадою, в якій можна було б зробити порівняння бардів із цих регіонів, є та, що історично вони були виконавцями сільського мистецтва. У кожному регіоні це були самобутні виконавці, що вийшли, по суті, зі сіл, а не з міст. Їх мистецтво було пов’язано з сільським життям. Але їх музика була тільки малою частиною всього музичного життя села.
Скрізь, у кожній частині світу сільська музика – це складний комплекс різних жанрів, стилів, ритуалів і музичних рівнів. Наприклад, маючи на увазі Галичину, ми на одному рівні можемо говорити про сільських жінок, котрим люди віддають перевагу під час ладкання. Деяких жінок збирають спеціально для співів на весіллі. Такі жінки не є професійними співцями, проте всі в селі їх знають і поважають саме за їх талант – ладкання.
На другому рівні маємо сільських музичних спеціалістів, що грають на музичних інструментах по весіллях, але через те, що в більшості регіонів заробляють таким способом мало грошей, працюють фермерами, не стаючи професійними музикантами. До колективізації мешканці села були переважно фермерами. Навіть сьогодні майже всі сільські майстри, включаючи музикантів, більшість прибутків мають із землі. Музика для них – лише додаткові гроші. Дуже часто музика стає заняттям цілої родини (сім’ї), і синові батько вручає інструмент, потрібний для ансамблю.
Нарешті можемо говорити про рівень, котрий уже не існує (зовсім не існує) на селі, – це кобзарі та лірники. Такі музиканти, як і решта мешканців села, звичайно, мали сім’ю, певне господарство (мабуть, невелике, скажімо, деякі – лише хату). Частина з них отримувала прибутки з землі, але більшість заробляли на життя музикою. Із джерел XIX ст. відомо, що найбільшу частину їх тогочасного репертуару складали твори на релігійні теми. Таким найпоширенішим жанром були псалми (наприклад, “Псальма про Лазаря”). Виконувалися також думи, але дещо рідше. Цікаво, що стосовно своєї музики барди ніколи не вживали терміну “дума”. Для означення своїх творів вони використовували слова “притча”, “розказ” чи інші назви. Ці твори були мистецтвом, що відображало цілу низку джерел впливу. Перше місце тут належало продуктові українського села. Це було сільське мистецтво, виконуване вихідцями із села. По-друге, цьому мистецтву були властиві стилістичні особливості (типи музичних ладів, речитатив, обмежений діапазон), які споріднювали його з давнім музичним практикуванням Західної Азії та Близького Сходу. По-трете, характерними ознаками цього мистецтва були тексти або релігійного (православного) змісту, або такі, що включають величні національні міфи (на козацькі теми), які не втратили своєї важливості у символіці української культури донині. Це були барди, які передавали у спадок багатьом поколінням найважливіші із символів та інших елементів української культури. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що вони були найважливішою групою народу в історії України, яка розвивала національні символи в українській культурі.
Починаючи з 1920-х рр. бардам було заборонено подорожувати, а саме таким чином вони заробляли собі на життя протягом багатьох поколінь. У 30-х рр. їх було піддано посиленим цілеспрямованим репресіям. Від 50-х рр. залишились лише поодинокі. Нині сільське мистецтво зникло цілком. Справжньої музики бардів уже не існує, а в міських консерваторіях зберігся лише її тьмяний відблиск.
Такими є три рівні музичної спеціалізації на селі. Представники кожного із цих рівнів – жінки-співці, весільні музиканти та барди (кобзарі та лірники) – є у певному сенсі музикантами.