НАРОДНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ В ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ

Питання досліджености і наукової презентації традиційних народних музичних інструментів українців досьогодні перебуває в стані поширеної донедавна концепції «загальноукраїнського» та клубно-художньо-самодіяльницького підходів. Втім, «загальноукраїнських», наприклад, сопілки, цимбал чи трембіти не існує в природі: кожна із регіональних традицій витворила свої самобутні форми й різновиди музичних
інструментів, які подібно до так само оригінальних зразків народної вишивки, декору й кераміки ніяк неможливо уніфікувати до «загальнонаціонального» чи «загальноорганологічного» рівня.

Відтак, окрім наукових розглядів специфіки і будови інструментів, потрібні також і спрощені їх каталоги, які б давали не надто спеціялізовані, а розраховані на загал характеристики музичного інструментарію і, водночас, не вводили б його в оману профанованим і застарілими паралельно-культурницькими визначеннями та підходами.

Попри згадану всеосяжність універсальних систематик, необхідно мати також на увазі, що клясифікація інструментарію усних традицій має свою специфіку і беззастережне застосування «загальноорганологічних» принципів та підходів до проблеми групування НМІ, може давати окремі збої або й приводити дослідників до відверто хибних висновків і тлумачень. Так, наприклад, якщо універсальність систематики Е. Горнбостля-К. Закса, з огляду на головне її завдання (систематизувати інструментарій усної та писемної традицій всього світу) виявилася цілком виправданою, то застосування її Г. Хоткевичем та його послідовниками (А. Гуменюк, І. Мацієвський, Б. Яремко та ін.) призвело до серйозних з погляду фолкльористики похибок і недоліків. У систематиці Г. Хоткевича – це, зосібна, включення в поле зору етноорганологічного дослідження інструментів цілком не властивих усній традиції українців міського і придворного середовища ХІХ ст, а у його послідовників – інструментарію кічевого, напливового і навіть політично грубо і неприродно нав’язаного народній традиційній культурі „культурою” паралельною, (клубною).

I. Народні ідіофони (самозвучні) – джерело звуку: сам інструмент або окремі його частини. Це група традиційних самозвучних (джерело звуку- корпус самого інструмента) інструментів, які згідно з систематикою Е.
Горнбостля – К.Закса в традиціях України поділяються на:

1.1. – Ударні: а) з визначеною висотою звуку. Інколи до неї різні дослідники відносять дримбу: то до розряду “щипкових ідіофонів”, або, як у І. Маслова, до язичкових аерофонів , то, як у Н. Привалова та Г. Хоткевича до, власне, ударних, дзвони і дзвіночки.

Дзвони, дзвіночки (загальноукр.- дзвін, дзвінок, дзвіночок ; гуц.- колоколи, колокіу, колокірец, дзвинок, дзвоник; закарп.-дзвоники,
колокули ; клясифікаційний індекс за систематикою Е. Горнбостля – К. Закса
–далі- H. – S. -111. 242. 122; дзвіночки- H. – S. -111. 242. 222.-В ) – ударниковий підвісний язиковий ідіофон великих (висотою близько 50-85 см, діаметр нижньої частини -35-45 см), середні (відповідно- висота – 35-50 см., діаметр – 25-35 см) та малі (10-35 см та 5-25 см.

На великих, середніх та малих церковних дзвонах, підвішених на спеціяльних архітектурних спорудах-дзвіницях й окремих дерев′яних піддзвонних конструкціях грають за допомогою посмикування шнура, прикріпленого до “вуха” великого, рідше, й середнього дзвона або ж до самого металевого підвісного “язика” малого та середнього дзвонів. Перший спосіб з використанням одного або кількох великих дзвонів більш характер ний для римо- та греко-католицької (а на західноукраїнських теренах – також і для православної) церковних традицій; другий,- із застосуванням набору щонайменше п′яти-восьми дзвонів різних розмірів типовий для церков московської православної традиції .

Крім ритуально-релігійних функцій великі та середні дзвони нерідко й сьогодні використовують як сиґнальні інструменти: для сповіщення про лихо, що сталося або наближається: “ на сполох” (смерть, наліт сарани, пожежа, повінь, військове нашестя тощо). Розрізняють три найрозповсюдженіші на українських теренах типи сиґнально-ритуального дзвоніння: а) описаний щойно “сполох” (моск. “набат”), виконуваний одним, рідше, двома, великими дзвонами у якнайповільнішому темпі з великими паузами між кожним з ударів; б) “благовіст”, що виявляється у рівномірних ударах в один дзвін та в) згадувана вже традиція багатоголосного дзвоніння “у всі дзвони”в зоні поширення московської православної традиції (моск. “трезвон”). Маленькі дзвінки та дзвіночки у гуцулів використовують в церковних, (колядницькому та великодному обрядах), у бойків і підгір’ян у “ Вертепі”, а також на всій території України підвішують коням до шиї для перестороги-убезпечення від руху брички чи екіпажу та коровам, рідше, вівцям і козам, щоб не погубилися в лісі.