Повзик Анатолій Захарович, 1916 р.н. з дружиною Повзик Євдокією Дмитрівною

− Ну, сотня, мені казали, що як козацьке село, тоді розділялося на сотні.

А. З.: Сотня дворів. І по сотнях так воно считається і січас даже.

− Захарович, а у вас сім’я як вважалася в селі: багаті, середні чи бідні? як?

А. З.: Ну, я як зоставсь, то бідні були.

− Батька ж не було уже, да?

А. З.: Батька не було і ми считалися бідняки.

− А бідняки, що у вас було, як у бідняків? що з худоби? що з того реманенту? 

А. З.: Була конячка, реманент нескладненький.

− А корова була?

А. З.: А корова періодами була.

− А вівці були, да?

А. З.: Не було.

− Кури, гуси, це було, да? птахи.

А. З.: Та кури були, а гусей не було.

− А ось вважалось, діти з якого віку до роботи призвичаювались?

А. З.: Та хто й зна! тоді вони не дуже знали.

− А як ви називали своїх батьків? на ти, чи на Ви?

А. З.: На Ви.

− А ваші діти вже вас називали?

А. З.: По-всякому, той на Ви, той на ти. 

− А після втрати господарства чим почала займатися сім’я? Після колгоспів. Чи було таке?

А. З.: Та.

− А у вас больше бедних или богатих було в сєлє?

Є. Д.: Та богатых мало было! Ну, какие богатые! Богатые это сами робыли и дома хорошие. Сами ж робили.

− А наймиты были?

Є. Д.: Наймиты ни! Это одного дядька, Романов фамилия была, еще и звали Романом, наверное, 3 сына и 2 сестры, одна слепа така, а дом красивый! Дом красивый был! И не было ни одного работника.

− Ну, а хозяйства, земли много было, да?

Є. Д.: Я не знаю. Ну, земля была, конечно, трудился ж. Уже и хлопцы подросли, больше меня были хлопцы. 

− Но не раскулачивали ж их, нет?

Є. Д.: Раскулачили! выгнали из села, выехали они! Куды их увезли всех? А в дом пустили киргизов, казахов. Перевели дом, весь перевели! Что они развели! Ни культуры нема никакой, Боже! Сел там, оправился. А мы, детвора, боялись. так напротив жили же, хату нам дали. А так этот дом пустили, потом уже учителя жили.

− Ну, а колхоз у вас был заможный такой, хороший потом? Без радости шли, или уже как сказали идти, так уже шли?

Є. Д.: Не, шли. Ниче, веселые всегда все. Как воскресник, и председатель грузит сено, убирает. Там и радость, детвора бегает. даже ягоды давали, там нам ягод, клубники.

− А у вас до того село какое было? оно, наверное, там не хутора были, а такое община была, да? Староста, наверное, в селе был до того.

Є. Д.: Не знаю. Я знаю, что дежурили в пожарной. Кони были. По селу ходили.

− А большое село было?

Є. Д.: Та одна улица так, другая, третью уже начали строить.

− А были у вас ворожки, повитухи? Бабки-повитухи. А вы родились где? у бабки или уже в больнице? вы же какого года?

Є. Д.: 21-го. Была одна бабка там. Ходила то роды принимала, то лечила.

− Шептуха?

Є. Д.: Ага! Печки ж железные, детвора – пху! на печку. И даже от этого. Пойдем, она вылечит. Вот что-то шепчет.

− А просто шепчет и больше ничего, да? Какие-то она еще, может, прикладывала что-то?

Є. Д.: Она шепчет, а когда так уголь уже погас в печке, она водичкой какой-то польет, пошепчет. А тогда вот так потычет, проходит.

− А ведьмы там в селе были?

Є. Д.: Я ее не видела. Она и ведьма, и еще и все бачила. Вот так подводила через себя. Через Иртыш уже ездили. Огонь!

− Сами видели?

Є. Д.: Видела сама. Боялась. Вот этого боялась!

− Анатолій Захарович, а хто проводив в вашому селі колективізацію? свої чи чужі? Хто був жорстокішим – ті, що приїхали з інших місць, чи свої? Ну, розкуркулили батька, да? 

А. З.: Розкуркулили батька.

− А куди ж батько?

А. З.: А син одногодок зо мною, так окончив 7 класів, так він устроївся десь учителем, виїхав і устроївся вчителем. І те все позабирали, шо було, а батькові ніде жити. А мати й каже моя – давай ми пустимо його до себе, діда та бабу. Дід та баба зосталися.

− Того, що сам розкуркулював, своїх батьків пустив по світу, да?

А. З.: Да-да-да! Зосталися вони без нічого. Ну, а я ж шо кажу, якусь хату поставлю, в нас хата здоровенька була. так ми й пустили до себе їх.

− І вони в вас жили. А що отримували в колгоспі?

А. З.: А так, як я ходив на роботу, то нічого не отримував.

− А заставляли на роботу ходити?

А. З.: Заставляли.

− А якщо не хотів іти на роботу?

А. З.: Не хотів, тоді приміняли всякі.

− Ну, наприклад?

А. З.: Штрафували на ті палички в перву очередь.

− Відбирали їх, палички ці, да?

А. З.: Ну да, штраф, на скільки трудоднів оштрафували.

− А де ви харчування добували, одяг, взуття? Це ж на палички не будеш одягненим та взутим. 

А. З.: А жили, хто як зумів. Доставали. Ходили, канєшно, одівались скверно. Нічого було одівати. Ходили в чому попало. І в полотняних штанях ходили, і все. У школу ходив і я, то сумка полотняна і карандаш один, тєтрадку робив. І так 4 класи окончив.

− Це в якому році закончили 4 класи?

А. З.: Та наче в 29-му. В 30-му я в ФЗУ вже поступив.

− А в колгоспі як ото працювали, були крадіжки в колгоспі? Чи наказували за це?

А. З.: Наказували. І тоді не було ще й моди, боялися так, шо ніхто нічого не крав.

− Щоб не вислали, не вигнали з хати. А власницькі ось такі інстинкти, як власник, вони зникли після того, як колгоспи з’явились, в колгоспників? Тобто людина вже перестала бути таким, як раніше, господарем, сам по собі, ви казали?

А. З.: Сам по собі. перестало почти шо. Так зробили, шо у колхоз пішли всі. Хто й не хотів.

− І з примусу.

А. З.: Да, і з примусом заставляли. Як не хотів записуваться, так там наложували план побічний, шоб виполняли.  А як не виполняв, то могли й судити.

− І висилати, да?

А. З.: І висилали.

− А ось таке господарство, як було у ваших дядьків, а раніше у батька, чи хотіли б ви, щоб у ваших дітей або онуків було? Як ви вважаєте?

А. З.: Та, я знаю…

− Анатолій Захарович, а чи були у вас в селі музиканти? Якісь ансамблі з кількох інструментів, що грали на весіллі, ще в 20-ті роки, коли ви були хлопчиком?

А. З.: В нас.

− На свадьбах на скрипку грали? було таке?

А. З.: На гармошку, бубна.

− А більше на гармошку, да?

А. З.: Більше на гармошку. Бубна, гармошка.

− А чи грали в клубі в 20-ті, 30-ті роки. Вже з’явились клуби? у вас в той час в селі був клуб?

А. З.: Та наче був.

− Ну, був, потім він з’явився. А там були ансамблі? робили музиканти?

А. З.: Нє, не було нічого.

− А такого, щоб оркестр був з якихось інструментів? нічого такого не було?

А. З.: Нічого.

− А яке було у вас весілля? як воно відбувалося? В чому вбрані були молоді? Там спеціальний одяг, молода як вдягалась?

А. З.: Молода, дружка була, наряжені були в вінки на голові, лєнти кругом були навішувані. Даже дівчата ходили, й так дівчата ходили, так із лєнтами ходили там. В центрі, і отак туди так наряжались, лєнти кругом.

− А сорочки вишиті були? 

А. З.: Були.

− Наречена була в вишитій сорочці. А намисто?

А. З.: І намисто було.

− А що було, плахта чи спідниця?

А. З.: Та більше спідниці, по-моєму, були.

− А плахт уже не пам’ятаєте, не було?

А. З.: Ні. Спідниці рясні й довгі. Коротких тоді не було.

− Я розумію. А наречений в чому був?

А. З.: Та хто в шо вбирався.

− А на весіллі робили гільце таке, як рясне деревце, да?

А. З.: Робили. Гільце було. Було. Обсипали канфетами, грішми обсипали молодих.

− Це ваше дитинство коли було, да? як ви молодим були, да?

А. З.: Так, так.

− І коровай робили? калач?

А. З.: І коровай,  і калач.

− Спеціальні пісні співали, да? А світилка була?

А. З.: Була.

− А світилка це з боку з боярами вона разом була? з боку молодого?

А. З.: Та я й забувся вже.

− І калину робили, прив’язували? калина була на столі? До бутилочок прив’язували, да?

А. З.: Була. До бутилки ставили на столі.

− Прив’язували калину. А ви одружувались там десь в Сибіру, коли брали свою дружину? чи тут уже свадьба була?

А. З.: Я без свадьби був.

− Одружувалися вже по-сучасному.

А. З.: Вобще тоді музика була, пісні співали скрізь.

− Музикантів, що грали на інструментах, менше було, да? А чи були у вас старці? Знаєте, сліпі музиканти.

А. З.: Знаю, знаю.

− А на чому вони грали? вони були місцеві чи зайшли звідкись?

А. З.: Та хто й зна, може місцеві, та я їх не знав. а на бандуру грав в нас, Кучугура грав.

− Ви його пам’ятаєте? 

А. З.: Пам’ятаю трохи.

− Ну, він уже старий був?

А. З.: Старий вже був.

− А вам скільки років було?

А. З.: А я там помню!

− Ну, це ще до колективізації?

А. З.: До колективізації.

− А після він зник?

А. З.: Після колективізації вже не було нічого.

− Тобто все понищили. А старці ще були? Ви вважали, що Кучугура це старець чи музикант? як ви його вважали?

А. З.: Хто й зна як! А слухати його багато ходили людей. Він часто там в центрі де-небудь під забором на лавочкі ото.

− А як він харчувався?

А. З.: Хто зна! я не в курсі.

− А сім’я в нього була?

А. З.: Не знаю. Та не знаю. Там центр далеченько, де я живу. Не знаю.

− Так він у Мурафі жив?

А. З.: Та, жив мабуть і в Мурафі, потом він усе врем’я там був часто.

− А ще, крім нього, були бандуристи саме, що на бандурі грали? він самий знаменитий був?

А. З.: Він самий знаменитий. Я других не знаю.

− А що він співав? про що? 

А. З.: Та все, Морозенка співав.

− А крім нього ще були бандуристи?

А. З.: Та були, мабуть.

− Ну, грали, і менше їх слухали, а його найбільше. А крім того, на лірі ще були такі старці, що грали на лірі? Так, знаєте, вони крутять ручку там.

А. З.: Старці, шо я знаю, ходили просто просили.

− Як жебракували, да?

А. З.: Да, просто через плече торба. Вони просто ходили по дворам і просили. Їм давали кусок хліба чи там щось.

− Це ще до голоду?

А. З.: До колективізації, до голоду.

− А як до них ставились в селі?

А. З.: В селі люди? Та харашо ставились.

− Подавали їм? ніколи не виганяли, да?

А. З.: Подавали, не виганяли. не виганяли й подавали.

− А чи була церква?

А. З.: У нас було дві – Михаїльська і Миколаївська.

− Михайлівська церква і Миколаївська. Це тільки в Мурафі?

А. З.: В Мурафі, і недалеко одна од другої. Церкви дуже були хароші.

− Кам’яні чи дерев’яні?

А. З.: Кам’яні, хароші, з хрестами, з куполами. Все так, як нада. Дуже хароші церкви були, а в колективізацію їх порозвалювали.

− І одну, і другу?

А. З.: Обидві. Познімали сперва дзвони. Дзвони, там багато ходило, но я не був, як знімали вони дзвони та спускали. Дзвони були великі там, і дзвони були дуже хароші. 

− А чого їх просто понищили? тому що треба було?

А. З.: Колективізація як стала, та не хватає в нас міді, то те.

− Начебто придумували причину. А люди як ставились до того, що руйнують церкву?

А. З.: Та канєшно, всі не хотіли, шоб руйнували, но хто їх слухав? Ніхто не слухав. 

− А хто руйнував? Комусь давали завдання?

А. З.: Комусь заданіє було, і вони.

− Так це свої хтось руйнував? чи приходили?

А. З.: Хто й зна! я не скажу. Не скажу.

− А як вони розбирали? Це ж така будова міцна. Як же вони її могли зрушити з місця?

А. З.: Розібрали. Та обидві їх мабуть розібрали і хотіли построїти клуб замість церкви. І начали, і зробили, стіну аж вигнали. А тоді він як зостався, то так, мабуть, і осталось. Я перейшов жити, то не знаю. 

− Тобто клуб уже інший був там, де самодіяльність.

А. З.: Не зробили його. Стіни поставили, й так і зостався, і верха не зробили.

− Господь не схотів, щоб з храмів робили клуб. А коли знищили, в 30-ті роки їх? церкви.

А. З.: В 30-ті.

− А хто ж співав на похоронах тоді, якщо церкви понищили?

А. З.: Ходили, собирались спеціально, вони і січас занімаються, єсть женщини. Вони організовувались там, збиралися і ходили співали.

− Ну, це похорони були. А вже службу ходили, якщо хтось хотів у церкву, куди ходили? десь була церква? Чи в Краснокутському районі вже не було ніде? Може, десь ближче село якесь? Козіївка? чи там далеко до неї?

А. З.: Та Козіївка далеко, туда не ходили.

− А там теж церкви поруйнували, да?

А. З.: Я не знаю, по-моєму, там одна зосталася. В Козіївці.

− А Пархомівка дальше?

А. З.: До Пархомівки воно почти шо одинаково, но з двох сторон. 

− А весілля ось ви пам’ятаєте, воно змінилося? Те, що ви малим ще пам’ятали там, наряджена була мабуть з намистом наречена така, дуже нарядна, да. А потім, уже після 30-х років, весілля якось змінилося? по-іншому стали грати? чи так же грали, як і раніше?

А. З.: Наскільки я знаю, то так грали. Я ж до 39-го году тільки побув. Воно після голодовки ж, от, тільки начали трошки давати в колхозах хліба, начали трошки жити, о! А тоді ото в армію пішов.

− Це на фінську війну, да?

А. З.:  До 48-го года. Там не на фінську війну, а я попав у Сибір служити. На фінську посилали мене, а зразу так у Сибір.

− Ну, добре. А ось який національний склад села був? українці в основному?

А. З.: В основному українці. 

− А росіяни були?

А. З.: Мало.

− Тобто вони не місцеві були? завезені, да?

А. З.: Да.

− А якою мовою розмовляли в селі в основному?

А. З.: По-українськи.

− І в школі вчили, да?

А. З.: В школі по-українськи вчили.

− Там тільки російська потім з’явилась, як мова?

А. З.: Російська там було один урок у нас російської, а то українська.

− Українською викладали. а як в школі, казали, що це вже старе колядування там, щедрування? треба від нього якось, як від старого всього відмовлятись? Такого не було? в школі не казали?

А. З.: Та хто й зна! я не знаю. 

− А ви колядували? щедрувати ходили?

А. З.: Ходив.

− А як ви колядували чи щедрували? З зіркою ходили? наряджались якось? 

А. З.: Ходили. Робили зірку, вирізали, тоді робили 5 кутів.

− 5 кутів чи 8?

А. З.: 5 кутів.

− Це коли, в 20-х роках?

А. З.: Та уже считай, шо в 20-х роках, у 30-х роках то вже не ходили. А в 20-х роках. А всередині свічка в каждім углі. А бумагою обклеювали, 4 сторони уголочки у зірки. І кажда сторона – там зелений, там красний цвєт бумаги.

− Так зірка була 4 сторони чи 5?

А. З.: 5. а угол, угол! самий угол, угол з 4-х сторон зроблений. А всередині свічка тут стоїть засвічена. Угли робили так височенькі. І бумагою обклеювали з 4-х сторон разною, шоб свічка як горить… 

− Різнокольорова була. Чи наряджалися під час колядування в кожух там вивернутий? було таке?

А. З.: Було. перед Святками. У святки.

− Це на Різдво?

А. З.: На Різдво, да.

− Це з козою ходили?

А. З.: Та ходили!

− А з живою козою ходили?

А. З.: Із живою я не бачив, правда. А наряжені були, кожухи одівали. Дівчата одівались разно. Сапоги кидали через ворота. Ворожили.

− А як вони ще ворожили? крім того, що чобітки кидали. 

А. З.: Не знаю.

− А якщо хлопці ходили самі собою гуртом, а дівчата самі собою колядувати?

А. З.: Да. Хлопці отдєльно, дівчата отдєльно. Воно ж заразом не ходять.

− А чому не заразом? Тобто по черзі? Чи в різні свята? Ніяк не зустрічались? не було?

А. З.: Нє.

− А Купала було свято?

А. З.: Було.

− А як ви його відзначали? 

А. З.: Купала було, викопували круг в землі глибокий, робили сідєніє для каждого, скільки збирається людей, от. А тут посередині ставили так, як стіл, і вбирали. Дівчатка наряжались, вінки собі плели.

− А в цвітки наряджали що? дерево ставили й наряджали його в цвітки?

А. З.: Та і дерево наряжали, і самі цвітки вязали в вінки собі на голову.

− А дерево як називали наряджене? Наряджене дерево як називали?

А. З.: Не знаю.

− Не Купайла, нє? не називали Купайла, нє? А ляльку не робили на Купала таку, щоб потом топили в воді, нє? А дерево це наряджене топили потім в воді, нє? 

А. З.: Не знаю. По-моєму, в нас не було такого.

− А вінки, гадали на вінках? ворожили? кидали не воду?

А. З.: Кидали дівчата.

− І як воно ворожилось, як виходило? А через вогнище стрибали на Купала?

А. З.: Пригали через огонь.

− А що іще робили на Купала? не пам’ятаєте?

А. З.: Не пам’ятаю.

− А ви брали участь?

А. З.: Я малий був.

− А коли, в який це час було саме?

А. З.: Середина літа.

− Нє, я маю на увазі, в 30-х роках уже не було таке? вже мабуть після колхозів не до того було? Вже менше грали? чи все одно грали?

А. З.: Мало грали, після 30-х уже, я не знаю, все одпало. До 30-х годів, до голодовки, були співали, вулиці були, вечорниці були. В бабки договарюються в хату, і ходили туди. Дівчата збирались, і хлопці туди приходили. Співали, помню. А після 30-х годов нічого немає. Де все ділося. Було 33-й год як зробив, так не то співать, а і балакати не балакали.

− Вже тільки з голоду попухли.

А. З.: Та з голоду помирали.

− А багато людей померло з голоду?

А. З.: Дуже багато. Сильно. Я в Козині вчився, то в неділю приходив на вихідний день додому. І було, утром же ж на 8 часов було кілометрів 6, я ходив додому. Іти лісом большинство. Трошки тільки посьолком пройти, а то большинство лісом, лісом, усе лісом. Так я ото в 8 часов рано вставав і біг туди, як приходив додому. Другий раз ідеш, шось чорніє на лавочкі. Підійду, гляну – або дід, або баба, більше дід неживий.

− Більше дід помер? 

А. З.: Дід.

− Чоловіки більше.

А. З.: Ото стану, постою та бігом як ужарю! А лісом ідеш, дивишся – під сосною неначе сидить. Я підійду подивлюся – опять ходу звідти!

− Страшне було, да?

А. З.: Страшно.

− Тобто після цього уже перестали і свята.

А. З.: І співати, і празники справлять. Та куди там!

− Ну, а колядувати все одно ходили хоч трошки?

А. З.: Та це, як уже прийшли в себе трохи. Як уже начали давати хліб. То в 34-му годі начали давати на трудодень потрошки хліба. Трошки начали оживати. А то так за 32-й, 33-й год куди там співати! Не то співати, а й балакати не балакали.

− Тобто ви з 34-го року вже в Шарівці були? А в Шарівці тут колядувати ходили?

А. З.: Не знаю. В 34-му ото той прийшов, після голодовки ше плохо було. А в 39-му трошки начали тільки оживати, начали хліба давати. А тоді в армію забрали. Просвіту і не побачив.

− Ви як були ще хлопцем там, від когось переймали пісні? Від кого в основному, від родичів чи від людей сторонніх? як? 

А. З.: Та й від родичів переймали. Збиралися й родичі.

− Ну, співали в основному з родичами чи з сусідами, з друзями? чи як?

А. З.: Я з хлопцями співав, з товаришами.

− Ну, у вас хлопці самі по собі співали, а дівчата окремо?

А. З.: Ага, ага. Та бувало, як де сходилися, то зберуться, вулиця ж тут у 34-му було так, оце тут одна вулиця, напротів друга вулиця. Дівчата, хлопці збиралися.

− Але співали вулицями чи сім’ями? як скоріше було?

А. З.: Ну, хто компанія збиралась. Хоть дівчата, то гурт. Хоть хлопці, то гурт уже приспівувалися.

− А про що пісні співали?

А. З.: Та всякі.

− Ну, які найбільше вам запам’ятались, що були? про козаків? про чумаків? співали? нє?

А. З.: Про чумаків співали, но мало співали. Я знаю про чумаків.

− А чого мало співали? не дозволяли?

А. З.: Ні!

− А називали їх частушки? якщо співали. Чи якось по-іншому, по-українському? Триндички може називали? чи нє?

А. З.: Приспівували, да. Приспівували отам під гармошку, чи під гітару, чи під шо. 

− Під гармошку? і пританцьовували, да? Але не дуже це співали? мало, да?

А. З.: Не дуже, мало.

− А любили такі пісні про життя, про кохання? такі любили, да, пісні? Це багато співали?

А. З.: Дуже. Багато.

− Гуртом? чи більше соло співали?

А. З.: Гуртом більше співали всякі пісні. Які були, такі й співали.

− А під скрипку не співали там частушок чи чогось там? Щоб скрипка грала і співали під неї?

А. З.: Ви знаєте, шо при моїй пам’яті хлопців молодих, правда, один був, у батька навчився. У батька була скрипка, він навчився. Ну, він на вулицю з нею не ходив почти шо.

− А чого не ходив?

А. З.: Та хто й зна! якось.

− Робив, мабуть?

А. З.: Він молодший, на вулицю мало ходив. Не знаю.

− Так він грав на слух, без нот, без нічого, да?

А. З.: На слух. А так грав харашо. Батько дуже харашо в його грав, по свадьбах батько грав на скрипку. Там, де збиралась компанія, грав.

− Ну, одна скрипка була, чи кілька чоловік? Він з кимось іще грав? Скрипка і ще щось грало?

А. З.: Ну, ще де-небудь гармошка грає, і він на скрипку грає.

− А гармошка разом з скрипкою, це дозволялось грати?

А. З.: А чого ж!

− Тому що я знаю, там була в Килійському районі, гармошки самі по собі грали, а скрипки самі. Чи аби воно співпадало?

А. З.: Якось співпадало.

− І бубон був, да?

А. З.: На сопілку сусід у мене один дуже грав.

− А сопілка з скрипкою грали?

А. З.: Грали, і здорово грали.

− А такі були троїсті музики? такі були? Називали троїсті музики? капела?

А. З.: А хто його зна! Я його й не знаю, шо таке було.

− Щоб таке було. А таке, як ото велика скрипка на землі стоїть така, була? басоля? не пам’ятаєте такої?

А. З.: В нас не було такої.

− А цей хлопець з батьком удвох грав? чи в них одна скрипка була?

А. З.: Одна.

− Одна на двох. А десь по інших селах грали на скрипці? тут у Шарівці грали, нє?

А. З.: Не знаю.

− Не звертали уваги на це? про музикантів не знаєте? Ну, добре. А якщо ви їхали десь, наприклад, з села в райцентр, в Краснокутськ чи кудись в велике таке селище чи місто, розмовляти продовжували українською мовою, чи на російську переходили?

А. З.: Нє, тільки українською, російською ніхто тут не балакав, тільки українською.

− І не знали, і не дуже полюбляли, да. А якщо вже хтось такий скоріше на міщан був, а не на селян?

А. З.: Балакали тоді українською. І в школі, я ж кажу, тільки один урок був в нас російський, а то українські.

− А якщо росіяни у вас були в селі, вони якою мовою розмовляли? росіяни.

А. З.: Ви знаєте, тоді мало й було росіян.

− Але вони на російській мові розмовляли?

А. З.: На російській.

− На своїй мові, да?

А. З.: Вобще-то їздили у совхози буряки копати. Приїжджали з Воронежа там. З Бєлгорода приїжджали. Ну вони на своїй мові.

− А місцеві кацапи на якій мові? на своїй, да?

А. З.: На своїй. Та у нас же січас вони тоже не по-російськи, не по-українськи балакають.

− Відрізняється, як ви говорили в Мурафі?

А. З.: Відрізняється.

− А чим відрізняється?

А. З.: Совсім багато кой-чого такого. То в мами родичі, то язик зразу відчувається.

− Відчувається? Вже заскакує язик? А ось ваша дружина, Євдокія Дмитрівна, вона ж росіянка?

А. З.: Росіянка. 

− А вона ж якось деякі слова і українські вживає. Вона розмовляє українською?

А. З.: Не деякі, а вона по-українськи січас балакає. Трошки як запитається – по-рускі.

− Да, видно, що вона руска. А так уже ви її переіначили, да, на український манер.

А. З.: З 48-го году, считайте.

− Так у вас діти розмовляють всі українською мовою? Одна тільки Ніна, да, російською? Чи вона дома тоже?

А. З.: І Ніна тоже українською.

− Всі вони, так би мовити, в цьому котлі варилися і розмовляють. А ось ви кажете, що частушки не дуже приймали. А якщо вони відкілясь приходили, так від кого? від якихось людей, що прийшли звідкись? чи як? звідки вони з’явились, ці частушки?

А. З.: Ну, хто й зна, де вони взялися. Може, де хто чув тамечки, та тоді.

− Тобто їх не було тут, а воно принесене?

А. З.: Ага, принесене.

− І гармошка, мабуть, принесена, да чи нє?

А. З.: Ну, гармошка була. Гармошка давно була. Гармошка, скрипка була.

− А ви, якщо співали гуртом, то як любили, без гармошки співати чи під гармошку? як луче любили співати? 

А. З.: Та, з гармошкою в нас, ви знаєте, шо отак із товаришів почти шо мало хто й грав, музики не було.

− Тобто, любили більше без гармошки. Співали. А про що співали?

А. З.: На балалайкі правда товариш один грав.

− Ну, балалайка це ж теж не український інструмент, він же ж тут мабуть звідкись взявся, да? Ну, а у вас, якщо весілля були тут, старі весілля, то вони як, чи влада не забороняла там по-старому їх проводити, чи нє? Начальство. Сільрада там, наприклад, нічого такого не було, щоб з забороною?

А. З.: Нічого такого не було.

− Не було, що там клуб якось перешкоджав? такого не було?

А. З.: Нє-нє-нє! не було нічого.

− Тому що бувало таке, що люди хотіли, в деяких селах ось я чула, а вони наче б то поперек становились, щоб старе весілля. Кажуть – по-новому тільки грайте, і все!

А. З.: Ні, такого не було. Хто як хотів, так і грав. 

− А якщо воно змінилося, то чого воно змінилося? весілля по-новому почали грати. Як ви вважаєте? І де його проводили? Тільки вдома, чи в клубі, були такі весілля, що в клубі проводили?

А. З.: Були такі, шо це не свальба, а просто гулянка в колхозі справляв октябрьську, перве мая справляли. Колхози справляли. В нас школа була, отутечки в школі. Вже начали в 38-му году, в колхозі збирали октябрьську. Видавали по півлітри на сім’ю горілки. Готовили, там столова була.

− Ну, це гуляння замість свадьби було, да?

А. З.: Та ні! просто празник.

− А дід сам з Мурафи був?

А. З.: З Мурафи.

− Чумакував з Мурафи, да? Муравським шляхом пройшов. А у вас там шлях цей Муравський проходив через село, да? Муравський. Якраз через нього йшли, да, сіль везли. Так, а як вона починається, ця пісня? “Горе тій чайці”. Ну, так заспівайте!

А. З.: Горе тій чайці, я вже не помню, шо воно там. “Чумак їхав, та чаєчку кинув. Чаєчку зігнали, а маленьких чаєнят взяли і забрали. А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється: віддайте мені, чумаченьки”… Землі мало було, ніде построїться. А тут начали землю оцю роздавати.

− Це коли було?

А. З.: Та, це в 21-му годі, в 20-х годах. Так оце і моєї сестри чоловік, тоже, кажеться, він жив з братом чи шо. І землі в них мало. Так він осюди й перейшов жити.

                                                  

− Це в Шарівці хто був, відьма була? 

А. З.: В Мурафі.

− А! так вона була відьма чи знахарка?

А. З.: Та нє, казали – відьма, ходила корову ноччю доїла.

− А вона якось по-особливому виглядала?

А. З.: Особливо.

− Як саме?

А. З.: Вже жила вона, в хаті так не топила. А вона сама пєчку протопить оту, шо в печі, і просто в одежі туда лягла спати. Даже зима коли, от.

− Незвичайна вона була, да?

А. З.: Незвичайна.

− Неакуратна вона.

А. З.: І страшна аж!

− Страшна, а як? Чорне волосся чи сиве неприбране було? І що вона, крім того, що коров доїла, що вона іще робила? 

А. З.: Хто й зна! не знаю. Це казали, я сам не знаю. Казали, розказували, шо раньше там чи вона, чи хто другий, і колєсом робилася, і вила там, то розказували.

− А як її прозивали в селі? було прозвище?

А. З.: Та я не знаю.

− Але прозивали, да?

А. З.: Не знаю.

− А знахарі були в селі?

А. З.: Та я не знаю.

− Шептуни, щоб лікували.

А. З.: Шептати десь ходили, ну я їх не знаю.

− Ну, були шептуни такі?

А. З.: Були. Ходили там і зуби лічили.

− А ви ніякого замовляння не знаєте на зуби, проти крадіжки? нічого такого?

А. З.: Нє, не знаю нічого.

− А баби-повитухи були в селі там, в Мурафі?

А. З.: Були.

− Багато їх було? чи не пам’ятаєте?

А. З.: Та воно мене не касалось. Я ж був молодим пацаном ше.

− Нє, може пам’ятаєте, що там були такі? А лікарні не було ж в селі?

А. З.: Була! В Мурафі була.

− А скоріше де там, ось у вас там може в родичів, народжували у баби чи в лікарні? чи ви не знаєте?

А. З.: Більше дома. В больниці мало.

− Тобто не довіряли медицині, да?

А. З.: Не довіряли, та її тоді мало було, якось не понімали. Тоді було так, шо я ж не  сліпий, і матері й дитині зроблю.

− І повитухи, і больниці не треба. Лікарні не треба. А хто був іще, крім шептунів, відьм там, ворожки були такі, да?

А. З.: Та були вроді десь. Ну, я їх не бачив.

− А як ворожили, не знаєте. Ну, а були такі бондарі, пасічники, ковалі, шевці, кравці були в селі? Таке було ще в 20-х роках? 

А. З.: Було. Такі були. То спеціальності такі були і в нас.

− А в вас ніхто там з родичів не займався цим, нє?

А. З.: Нє.

− Такого не було, не пам’ятаєте. А ось любили слухати там оповідачів, що розказували цілі казки, оповідання народні?

А. З.: Казки дуже розказували тоді. Взнавала дітвора в батьків. А тоді передавала дітвора десь, от мені розказала мама чи тато розказав. мама розказала, чи папка розказав сказку, от хароша, ось я розкажу.

− А так спеціально дорослої не було людини, до якої спеціально всі ходили слухати, як оповідач був в селі. Такої не було? тільки між собою і батьки і матері розказували?

А. З.: Ну, воно збиралося, ну я мало в курсі дєла.

− Ну, була така людина, да?

А. З.: Були, були.

− Так любили і дорослі, і діти слухати?

А. З.: Любили, любили. Сказки розказували, всякі сказки.

− А зараз такого немає вже? це втратилось, таких оповідачів вже не залишилось в селі? такого немає? позникало все? А коли ця традиція почала зникати? після голодомору, да? Тобто, щоб збирались. Після голодовки, да?

А. З.: Після голодовки ізмінилось. А потом война ше. 

− А після війни чому? тому що повбивало багато, да?

А. З.: Багато повбивало. Друга жизнь настала.

− А друга в якому плані? Що змінилось, як на ваш погляд? Ви ж прожили,  багато бачили. 

А. З.: Ми прожили, от січас вобще то з однії сторони, оці ціни так заганяють. Не поймеш, на шо хватає. Ну, жили ми хуже багато, чим січас живем.

− Тобто кажуть, наче б то зараз погано, а жили тоді ще…

А. З.: А жили ми хуже багато. Ну, пойміть, у колхозі робиш, в тебе по 200 грам на трудодень. Скільки трудоднів? А там ще або поштрафують, або обідав, та за обіди вивернуть. Підеш получати – нічого. Гроші, гроші вже совсім не давали, считай.

− І паспорта ж не було у колгоспників, нє? вони ж не могли нікуди?

А. З.: Та ні, в нас отут не було паспорта, так не одпускали ж. Колхози не одпускали. Тоді всі в селі молодьож зоставалась. Тоді трудно, шоб кого одпустили. А то не дають справки, і всьо. Ніде не приймуть же. Так шо січас, як по тій жизні, шо я прожив, то січас багато лучче. 

− Ну, а молоді, от ми з вами говорили, що б хотіли, щоб молодь мала свою землю? чи ліпше б у колгоспі робили?

А. З.: Та я як бачу, воно січас лучче в колхозі робить. Понімаєте, землю свою обробляти – це нада буть внутрі як рабом. Казав один дід, його розкуркулили, тут недалеко він живе, то казав – от я, як  розкуркулювали та землю в мене одібрали, я думав – пропав. А заставляли в колхоз, його вигнали з хати, забрали все.

− Це вже в Мандричинах, тут?

А. З.: В Мандричинах, тут. Недалеко, у ярку. А тепер я як став в колхозі оце робити, так я тільки світа хоч побачив. Бо я, каже, світа не бачив.

− З ранку до ночі працював.

А. З.: Не бачив білого світу, каже, там тільки в полі, в полі. Там сіяти. Там орати. А треба самому ж.

− А прогодовував він себе, як отак працював?

А. З.: Ну, він жив нічого, то ж його розкуркулили. Та не хотів в колхоз записуватися, ото його й розкуркулили.

− Ну, а в колхозі в якому плані лучче? що можна, як машини тепер же, велику площу обробляють, більше зерна дають? 

А. З.: Більше зерна, та і робити легше. Хіба він в колхозі так робить, як дома робив! Дома нада робити, а там – де як прийдеться. Сьогодні пішов, така робота, шо нічо почти шо не робив, продовбавсь і все.

− Тобто час іде, робота лічиться.

А. З.: Да, а там треба робити, шоб його зробити. Попробуй, я сам і орав в колхозі, й буряки копали ми з бабою копальницями копали. На завод возили. Пололи. По гектару, це вже після войни давали, по гектару дадуть на сім’ю. І так ходи на роботу, а гектар буряків шоб обробив. Це ж їх прополоти, прорідить два рази. Три рази, считай, прополоти.

− І що за це платили? нічого? трудоднями?

А. З.: Нічерта не давали! Даром. Грошей же нічо не платили в колхозі. Паличку ставили.

− Ну, а чого ж тоді ліпше в колгоспі робити, якщо нічого не платили? Просто це зараз вже лучче в колхозі, а тоді погано було, поки не наладилося, да?

А. З.: Відітє лі, й тоді, як наладилося, уже ж давали хліба й по 4 кг на трудодень, на паличку. Давали по 5 кг. Давали й по 2 коли. А сперва давали по 200 грам. Було всього. А як стали давати побільш хліба, люди начали робити, привикли. 

− Ну, ось раніше, ви кажете, в 30-х годах, якщо щось в колгоспі там візьмеш чи колосків назбираєш, так спеціально могли і засудити, да?

А. З.: Це не в 30-х, а це ось після войни було, он дітвора моя, і Галя ходила, хай вам розкаже.

− Так колоски збирали, а їх ганяли, да?

А. З.: Та об’їждчик конем наїжджав, перелякував дітвору. Колосків і то не можна було назбирати. Жменю в день. А тепер несуть, везуть.

− А тепер уже нічого, да?

А. З.: Тепер шо хотять, те й роблять. І платять харашо, аби тільки робив. А тоді ж даром робили.

− Даром робили і не дозволяли розтягувать. А тепер і роблять, і платять, і все одно розтягують.

А. З.: І розтягують.

− Так тепер добре, канєшно, в колхозі, шо можна щось взяти там, щось, так би мовити, нєучтьонне. А тоді було погано, да?

А. З.: Да, тоді важко було.

− Так зараз тому не хочуть, що в колгоспі можна десь щось дьорнуть, а тоді важче було, да? Якщо сам працюєш, так уже ні в кого вкрасти було, да.

А. З.: Та, канєшно. Та, він піде до другого, та там возьме.

− А раніше, як хазяєва були, то не крали один в одного? нє ж, такого не було?

А. З.: Рідко. Бувало, но рідко. 

− А от думка людська до цього ставилась як? якщо у хазяїна щось вкрадали, – погано, да?

А. З.: Та, канєшно.

− А якщо в колхозі щось там вкрали, то тоді нічого, да? Воно таке гуртове було.

А. З.: В колхозі як крали, я ж кажу он, возьме кілограм, його осудять, дадуть 3 года, або шо. За кілограм.

− А коли змінилась ситуація, то нічого не можна було взяти, а потім вже почали тягнути. Це коли вже таке?

А. З.: Це січас.

− А років 10 – 15 тому назад?

А. З.: Після войни було строго. Строго й строго. Це оце тільки так стало.

− В останні 10 років.

А. З.: Да. А то строго було, строго, так не можна було. Боже упаси, шоб там привіз що-небудь, украв, чи буряків, чи що-небудь. То тільки випишеш шось, як получиш.

− Ну, випишуть по трудоднях, да?

А. З.: Ну да. 

− Так а люди вже почали співати менше, ви думаєте, чому? Оце із-за голодомору і колективізації? як змінився спосіб існування їх, да? То, ви кажете, особно кожен жив, воно якось більше співалося. А коли вже почали по-іншому, да…

А. З.: Ви знаєте, при колхозі я учився, а тут прийшов в 34-му годі, так я ж кажу, отут через 10 дворів і вулиця – там дівчат душ 10, хлопців душ 3. Тут хлопці зібралися, на вулицю пішли. Гуртом тоді пішли на другу, на третю. І з пєснями все время.

− Це ще при колхозі було?

А. З.: При колхозі! А вже оце як придавили так, шо то ж за горілку начали прижимати.

− Ну, це вже в останній час, да?

А. З.: Да. 

− Евдокия Дмитриевна, вот вы говорите, что веснянки вроде как вы не помните. А какой праздник вот на весну, на 40 Святых, да? А какой праздник? что вы делали на 40 Святых?

Є. Д.: Ну, птички печут. Птичек, на 40 тесто месишь, масла, сметанки, ну, что есть.

− А как они выглядят?

Є. Д.: Ну, как птичка. Делаете, как птичку.

− 40 штук, да?

Є. Д.: Да.

− А вовнутрь что-то кладете?

Є. Д.: Раскачаешь, нет. Раскачаешь вот так, а тогды носик сробишь, хвостик, крылышки. А другое раскачаешь тоненько, вот так вокруг шейки крылышки. Потом ножиком порежешь вот так. И точно птичка. Тогда чи вишенька, чи косточка как глазки сделаешь там. Смородина може суха. И все, птички. Вот 40 штук. Яичком так смажешь и в печку сажаешь. 

− И потом дети с ними бегают по селу? или просто к столу подают их? как? 

Є. Д.: Та, бегают, едят, и на стол ставят.

− А не подбрасывают вверх, чтоб летали они?

Є. Д.: Нет, нет, что вы! Подбрасывать!  кто им разрешит? Нет.

− Хлеб нельзя, да, подбрасывать. А почему хлеб нельзя подбрасывать?

Є. Д.: Грех же.

− Хлеб должен быть на земле.

Є. Д.: У нас в Сибири целый ставили, а то не давал дедушка резать. Ломать.

− А резать чего нельзя?

Є. Д.: Грех.

− Как живое было, да?

Є. Д.: Не давал никогда. Оце разламывать только. Всегда оце, хоч хлибына там, в печи ж пекли тогда раньше. Розломаный тоже на стол. 

− Ну, а в Сибири колядовать ходили?

Є. Д.: На Рождество, на Паску.

− А на Паску разве колядовали?

Є. Д.: Аякже! Ходили яйцы.

− Величали, наверное, на Великдень, да?

Є. Д.: Да, поздравляли. 

− Ну, Паска называли?

Є. Д.: Да, паски святить ходили.

− И пели на Великдень? или просто поздравляли ходили?

Є. Д.: Просто с праздником поздравляли.

− А на Рождество как?

Є. Д.: На Рождество спивали, я уже забыла.

− А колядки пели?

Є. Д.: Да.

− А со звездой ходили? со звездой нет?

Є. Д.: Просто ходят, спивают.

− А поздравляли только хозяина, да? или всю семью?

Є. Д.: Ну, всех, всех. Всех. Заходили, спивали.

−  А звезды не было, и вот этого козла не было? козы в вывернутом кожухе?

Є. Д.: Нет, нет, у нас такого нема. Просто собираются уже ж и взрослые девчата.

− А Захарович рассказывал, что козу делали тут в Мурафе, и с козой ходили. А у вас не было? 

Є. Д.: Ну, тут заведено так, а у нас нет. Под Новый год ворожили, бегали.

− А ворожили как?

Є. Д.: Гадали.

− На блюде гадали? или как?

Є. Д.: Як-то валенки кидали, замуж выйдешь. То слухали там под окном.

− Кто там что крикнет, да?

Є. Д.: Да! ну таке.

− А вы приехали, по-русски разговаривали, да? а счас изменилась у вас речь? Вы уже стали вроде, как по-другому говорить.

Є. Д.: Я не знаю, мне одинаково. Я балакаю.

− Балакать начали, да?

Є. Д.: Поеду туды, мне говорят: Дуся, чё ты так калякаешь? чё ты не балакаешь по-нашему? Сюды пойду чи в магазин, чи где – докуда ты будешь так по-русски? балакай по-нашему.

− Так что вы и не там, и не там. В Сибирь поедете к себу, уже вроде по-украински, по-хохлятски говорите, да?

Є. Д.: Ну, я не замечаю так. Но уже чисто по-русски ж не балакаю. И по-украински чисто не балакаю. Так читаю я.

− Но вы стараетесь уже, вроде как слышите, как разговаривают, и сами себе так же, да?

Є. Д.: Да, я читаю украинские все газеты. Книжки читаю все украинские. Понимаю все. 

− А тот, кто в Марьино живет, они похоже по-русски говорят? русские?

Є. Д.: Нет, у них как-то совсем другая речь.

− Хоть по-русски говорят, но другая речь, да?

Є. Д.: Там интересно бы интересно побалакать, они же предков за собак у пана купили. Там бы интересно записать.

− У меня есть там одна женщина, которая сама с Марьино. Она говорит, что у нее мама хохлушка была, а отец кацап. И она говорит и так, и так. И так чисто говорит, и по-русски чисто говорит.

Є. Д.: Это другой разговор совсем.

− И не украинский, а русский особенно не такой, как у вас, да?

Є. Д.: Нет.

− Совсем другой. Но это слобожанский русский.

Є. Д.: В Марьино она помещица была, продала чи купила.

− Это Марьино, да? название.

Є. Д.: Да, Марьино.

− Интересно, а вот у вас там частушки пели в Сибири? Вы ж, наверное, помните свою молодость, частушек много пели, да? Под гармошку пели?

Є. Д.: Та всяко. Я туда не дуже ходила, то училась.

− Но помните, что там частушки были.

Є. Д.: да-да!

− Это было популярно. Вот дедушка говорит, что у вас здесь частушки так, между прочим. А у вас там много было, да, частушек? Под гармошку пели, да?

Є. Д.: Да, и гармошка, и балалайка была, и гитара.

− А скрипок не было там?

Є. Д.: Были! чего ж, были! Уже были скрипки.

− А они ж не по нотам играли?

Є. Д.: Та хто там по нотам? хто как.

− А колядовать вот когда ходили там молодежь, там у вас в Сибири не запрещали, нет?

Є. Д.: Нет! никогда никто.

− Щедровать, колядовать. Здесь, например, в Чугуевском районе, не знаю, в Купянском спрашивала, говорят, что в школе даже запрещали. И вот дети, которые ходили. Так специально их подымали там. Такого не было, да? 

Є. Д.: Никто никогда не запрещал ничего.

− С пережитками не боролись. Не считали, что то старое, надо с ним бороться.

Є. Д.: Не-не-не!

− А счас много осталось вот, вы когда там бываете, народу, который поет, помнит? А колядуют сейчас там ходят, нет?

Є. Д.: Я уже была Бог зна, с невесткой, с Таней ездили с Толиковой. мама болела сильно. Мама умерла. А брат там приглашал на 60-летие, это прошлый год, та не поехала. Я не доеду туда уже. Трое суток ехать.

− Омская область?

Є. Д.: Да. Долго ехать.

− А у вас русское село или смешанное было?

Є. Д.: Не, там и украинцы, и русские,  все. Дружно жили. Дружно. Никто не спорил, никто не ругался. В гости приезжаю, так каждый зове, каждый зове. Был и Вовка. Была Галя. Был Микола, Рая, Толик, Таня. Все заразом ездили туды. Так приехали довольные. Там приглашают всех. Сегодня если приехали в гости, придут и уведут обязательно туды, до себе. Все село почти водило. А то даже я с Раей поехала, и Галя, и Мыкола. Ездила. А счас уже не могу ехать.

− Ну, там празднуют так вот Рождество, не справляют? 

Є. Д.: Обязательно! Октябрьские!

− А Рождество?

Є. Д.: Рождество, Паску. Ну, так и все престольные праздники. У нас пристольный Митрев День называется.

− Ваше село?

Є. Д.: Да, да, да!

− А церковь, которая там была, осталась церковь?

Є. Д.: Не, ее разобрали. Сразу же. Увезли и поставили в районе.

− А! разобрали, но в районе сделали, да? А из села забрали, да?

Є. Д.: Да. В Омске багато. Наверное, наибольше в Омске церквей. Вот багато!

− А там не уничтожали их?

Є. Д.: Нет. Багато их там! Много церквей в Омске.

− Больше, чем в Харькове, да?

Є. Д.: Бильше, бильше. Город чистый, чистый. Мы с Таней, Таня каже – Боже, какой, ни сориночки нема! Такой чистый город.

− За этим следят.

Є. Д.: На берегу Иртыша. Пароплавы плавают.

− Интересно. А у вас в селе старци были? 

Є. Д.: Были. Не наши, наших не было. А приходят. Приходили, бо в нас баня на берегу. И Иртыш впадает в озеро, а озеро еще впадает в речку. И там бани, и они пришли в бани, приходили.  

− Ну, а к ним как относились в селе?

Є. Д.: Хорошо.

− Хорошо, подавали им?

Є. Д.: Подавали.

− А они пели что-то?

Є Д.: Нет, просто просили.

− А не играли на лире этой? не играли?

Є. Д.: Не-не!

− А тут не видели старцов таких, чтоб на лире играли?

Є. Д.: В Совках один жил у нас через Иртыш, так то вязал скатерти, носил продавал.

− Но они слепые были, или просто нищие?

Є. Д.: Нет, нет! просто хто й зна, кто они такие. Были, но не багато. Не багато у нас было.

− Вы своих родителей называли на Вы, или как?

Є. Д.: У нас не зовут на Вы, у нас на ты зовут.

− И вы своих на ты называли, да? 

Є. Д.: Да. А тут на Вы. У нас не заведено на Вы.

− Интересно. А семья вот, если глава семьи был отец, то мать, так сказать, все подчинялись? Он и деньгами распоряжался, и все только он?

Є. Д.: Он. Все покупал нам батька.

− И за пределами семьи?

Є. Д.: Просто мы к нему, и все.

− А если вдруг отец там что-то…

Є. Д.: Он погиб на фронте.

− А потом глава семьи мама стала, да?

Є. Д.: Да, мама. Работала, трудилась. Мы уже подросли, работали.

− Но такого не было, что, если маму называли главой семьи, кто-то был недоволен этим? считалось, что женщина не может быть главой семьи.

Є. Д.: Нет, у нас багато было, после войны особенно.

− А до войны, если так назовешь?

Є. Д.: И до войны у нас были вдовы, никто ничё. Помогали, наоборот помогали. Ну, а сейчас оце тут вдова ходит плачет – орать, а у нас в первую очередь орут вдовам. Первым дрова завозят. А тут нет. Тут так. Живут украинцы неплохо.

− Это там, в Сибири?

Є. Д.: Да! Коров пасти, коней. У нас же вольно там, коси, кому не лень.

А. З.: Они ж там живут, рядом Иртыш. Луг там.

Є. Д.: Дают коней, косилкой косят им всем. Ну, може, сгребают там сами. А так помогают.

− Лучше, да?

Є. Д.: Да.

− Коллективнее живут как-то?

Є. Д.: Да, да! 

− А тут каждый себе.

А. З.: Ви знаєте, дружніше. В них, скільки приходилось мені, так у них просто весь посьолок збирається, й усе. Сьогодні там у них сиділи, а завтра вже договорилися, чуть світ – прибігає, бо треба, пішли до нас.

− До інших.

А. З.: На другий, на другий день, на третій день у тих.

Є. Д.: І там от не поніжают батька й мати. Старенькі вже, ідуть молоді і беруть їх гуляти. Нє поніжают.

− А тут понижают, да?

Є. Д.: Ну, а тут Боже сохрані, шоб взяли батько, мати! Ну, вони то ще.

А. З.: У них дружнєй, дружнєй багато.

Є. Д.: Тьоткі було 90 лєт, а Вовка єздів, всє вони єзділі, приїжджають, кажуть, тьотка моя там же гуляла, прівєт передавала. Скажітє Дусє, как я ще танцую! Передавайтє прівєт єй, і как я іще танцую! (сміється).

− Вона іще танцює, да?

Є. Д.: Да! (сміється).

А. З.: В них дружнєй.

− А у нас так дружно не было вот в то время, когда еще до колхозов, так дружно не жили?

А. З.: Ну, як-то в общині в них дружнєє, понімаєте.

− В общині. А у нас кожен по собі, да?

А. З.: А в нас кажен по собі.

Є. Д.: Ну, тут я скільки, так Боже, шоб я батька, мати, мати іще не старі і все. Пошлите компанией, если там на какой-то праздник великий.

− Так, а ви коли молодий були, Захарович, у вас як було, дружніше в селі чи наоборот? як? в 20-ті годи, ще до голодомору.

А. З.: Із ним, із ними рівняти ніяк. Разниця яка. Ну, в них я не знаю ж там, як було раньше, а це я вже в войну.

− А у вас?

А. З.: А у нас, у нас було, ну, і в нас так тоже, ну сусідів там бувало гукали, або рідня яка. 

− Ну, а дружніше коли було? коли ще до колективізації, чи після колективізації? коли дружніше жили?

А. З.: Люди?

− Да, люди в селі у вашому?

А. З.: В колективізацію жили дружніше.

− А до того кожен по собі, да?

А. З.: Кожен по собі. Ну, воно тоді ділилися так, як ти бідний, то до тебе ніхто не хоче й іти.

− Так зневажливо ставились, да? А як багатий, то тоже завидували?

А. З.: А як багатий, то вони багаті збиралися, без таких бідних, як ми! (сміється).