Поліна Карпівна, 1911 р. н., Артем, 19… р. н.

— А ще як до колгоспу, то кіньми возили?

— У колгоспі було найнять підводу, то треба пуд солі з’їсти. А день оце ви пішли сьогодні, робите тиждень, оце сьодні субота. Понеділок робите, вівторок, середа, четвер робите. А це ви осталися один день дома, чи п’ятниця, чи субота. Якшо бригадір такий, оштрафував, червоним вперед поставив, а вже, як червоне, то це вже значить ті дні скасовані. Тиждень ходили. а один день не вгодили, то вже оштрафували, вже 6 днів в вас пропало. Ото ше й таке було.

— А податки великі накладали на гончарів? 

— Ооо! через шо ж вони й кидали їх. Через шо ж вони й робили ноччю. Боялися, бо такі податки, шо не дай Бог! Оце я осьо робив в сільраді од фінотдєла, то оце оті бондарі, оце чоботи которі шили оце, которі оце штани шили, піджаки, то шо ж, вона пошила, податок такий має.
Або так, счас розкажу, як. Приходю я рано на роботу, а воно в сільраді б’ються. Він умер, Слісаренко Прохір б’ється з головою сільради. А чого б’ються, не знаю. А я між їх, я вже ж, вони молодші, я старіший. — Хлопці! хлопці! це ж вам, кажу, не вулиця, давайте роз те, розходьтеся. Розтяг їх.
А тей голова сільради зараз до телефона і бігом давай, інспектора визиває з фінотдєла. А інспектор був Яценко Гриша Дмитрович. Визивають того Яценка, він уже й на лапках, уже й в сільраді. Сідають вони на підводу, а мені кажуть — а ти їдь за нами лісапетом. Я на лісапет за ними.
Приїжджаємо до одного, отуди як їхать, то перва вулиця біля ріки, Косин Павло, він умер. Під’їжджаємо до нього, а цей же Прокіп, шо з ним бився, мурував у його хату, понімаєте, мурував у його хату. Під’їжджають вони туди, а це ж голова сільради вже значить, шоб його по заслугам. Приїжджають до його до хати, і я під’їжджаю вже лісапетом.
Той Павло без ноги отако, він вже вмер. Да, просять — Павло, хто вам оце домік мурував? Питає цей Гриша Яценко. А він — та мурував, а нашо вам? — Та я, по правді сказать, хочу найнять собі такого спеціаліста. А хто ж це такий? А цей голова сільради стоїть збоку, слухає. І я, а я вже ж чую, шо він бреше, но мовчу. — Та це, каже, в мене Прохор Слісаренко. Пішов, подивився — О, харашо, харашо! А скільки ж оце воно стоїть? — Та він оце взяв 450 рублів.
Той записав, ви розпишетесь? А той тоді Павло догадавсь, за шо ж це розписуватися? Та я нє, я. А цей голова сільради раз, розписавсь. А я, кажу, ні на кого не напишу. Моє діло, як будуть платить гроші, то в мене осьо квитанція, я виписав, і гроші забрав, і всьо. А ви як хочете. О!
Під’їжджають вони до оцього дядька, оце хата. Ото хата мурована. Тоже він же, цей же Прокіп тоже тут мурував. А він же, цей Гукдій, голова сільради, він же знав, хто в їх робив хати. А тут Гриша був, він умер тоже. Та Гриша, забув, як його по-батькові, хто то вам етот домік мурував? Цей же начальнік фінотдєла. А він каже — Прокіп Слісаренко Іванович, а зачєм воно вам? Він так по-руські балакає. — Та не мені, ви не бійтесь, мені треба такого спеціаліста, мені нада мурувать, такого спеціаліста. Ну, він мурував мені, Слісаренко Прокіп. Ну, скільки ж він узяв за те? — 450 рублєй тоже.
Ну, це тоді гроші були, знаєте. Ну, тоже записав. А ви не розпишетесь? — То зачем я буду писать? я вам говорю, шо Гриша мурував. Розписавсь, поїхали. 250 рублів подоходного ухвалили, а він не платить, бо уже ж він не заробляє, вже ж боїться. А ті, шо заробляв, уже потеряв. Та тоді шо ж робить? нема.
То вони беруть підводу, у школі була підвода, Макаренко їздив, він зараз живий є, він їздив. Беруть мене, і голова сільради, і цей інспектор їдуть до його до хати.  — То, Прохор, ти даєш гроші? 250 рублєй.  — Де ж я візьму, як в мене нема? Буду виплачувать потроху, як зароблю.  — Давай гроші! нема?
Там хароша радіола, він втік, думав, шо я дурніший його, шо я хоть і старіший — Бери, каже. — Нє! кажу, бери ти! я її, кажу, брать не буду! моє діло, кажу, таке, ото буде він гроші платить, ото в мене квитанція, осьо я виписав. Квитанція з печаттю, з усим, законна. Я гроші забрав, а ви як хочете. А те, шо я брать не буду.
То вони тоді з тим, з Яценком тим Гришою, за той, за радіолу, та привезли, та здали в кооперацію. Та не знаю, за скільки вони продали. І так він таки поступово виплатив ті гроші. Ото вам таке було.
А люди начали бояться, і вся робота прекратилася. Ото таке. А підеш, я обложував собі хату. Пішов, бояться йти, чого? Бо скажуть, шо ти, шо ми заробляєм на тому. Як розрішить правління колгоспу, то прийдем, а як не розрішить, то ми й не хочемо.
Пішов я до голови колгоспу — Товариш голова, отаке й таке діло, пожалуста! Я підготовив все, а вони ж бояться, бо обложать їх податками. То той голова колгоспу розрішив, то вони прийшли та обложили мені хату. То я заплатив, о, і всьо.

— А я хотів вас запитати, а це на базарі гончарі окремо свій посуд продавали, да?

— Продавали  посуд тільки з таким условієм, якшо в вас є, шо ви платите подоходний налог, то ви можете продать на базарі. А якшо немає, то як не заплатиш, то ше оштрафують добре. Було й таке.

— А оце від цих глинищ, то глей самі носили додому, да, гончари?

— Нє, я коровою возив. А то наймали коней там, кіньми або коровою, або волами там у колгоспі ото договоришся якогось там їздового ізподтішка, то він приїде та привезе.

— А де цю глину місили? в хаті? надворі?

— А лава така хароша, широка, і на тій лаві.

— А посуд робили зимою чи влітку?

— І літом, і зимою. Зимою в землянках робили, то отопляли землянки хорошо, і там робили. А літом, пожалуста, то можете і в повіткі робить. Літом же ж не нада топить.

— А це гончарі ревматизмом хворіли, що це вони в болоті цьому ляпались? чи ні?

— Як-як?

— Ну, ноги в гончарів боліли, що це вони в сирому?

— Я був молодий, то воно мені тоді геть нічо не було, я не ощущав ніякої болі.

— А скільки гончарів у вас було на село десь?

— На село було мабуть душ із 17, не менше.

— Це після войни вже, да?

— До войни, і з войною. А землянос мало було. Мало, 5 чи 6 на все село.

— А що ще тут робили, кроме мисок, у вас в селі? що ще виробляли?

— Більш нічого.

— Більш нічого? А оце макітри, тикви, де ви їх брали? купували на базарі, да?

— Макітри ми самі робили.

— Самі робили? для себе, да?

— Для себе, і на базар десь, продавали їх. Ми самі робили.

— А горщики?

— І горшки самі ж. І цвіт на, цвіт, або зараз як вони, цвітянські. Там у мене на печі ось побачте, яка макітра стоїть. Цвітянська. Ну, ми такої не робили великої.

— А чого не робили?

— Не було такого спеціаліста, а вони вміли. То ше сильніші. А вони не вміли нашої посуди робить, лядрувать не вміли. 

— Не вміли.

— Гляди ж, бо впадеш, не дай Бог, під колеса. Вони не вміли цього робить. Отакої посуди, як оце в нас, мисок. Вони зроблять миску, тільки така вона, не фасонна. А вже таких макітер здорових, як вони, ми не робили.

— А ще на базарі звідкіля миски привозили, не знаєте? 

— Не було, оце одна Головківка отлічалася на весь, на всю область і даже мабуть і на всю Київську. Оце одна Головківка. Ті не такі миски, не лядровані, не такого іздєлія.

— А миски на кучки міряли у вас?

— Як це?

— На кучки. Ну, на возі ото, віз не обплітали лозою в вас? не казали так?

— Ні, такого не було. А ото випалив, всьо зробив, і на базар! І як поїдеш Боровиця, Шабельник, в Будяках я продавав, в Олешках продавав. Ну, там були базари, туди возили. Коровою возив, коровою. А то циган наймали.

— А скільки миска коштувала одна тоді? до війни, допустим, яка ціна миски була?

— Була отака хароша то руб. А півтори тисячі зробили, та до двох тисяч п’ятсот, та считайте. До півтори тисячі у місяць можна було вигнать. Якшо горен великий, там по 1200, 1100, 1300 ну. А корова стояла 1000.

— А в селі продавали миски? у своєму селі?

— Ні, у нас усі пошти свої. Купували. А ті, шо робили, то ті ні, я не купував ні однії. Я коли там хату робив, то в одного жив сусіда, та літом робив там миски, а я ні курки не заріжу, ні півня, ну нічого! я жалію так, шо не дай Бог! А я наробив отаких 7 мисок чи 8, і на доску на таку, і виніс на сонце, шоб вони просихали. І отак і поставив.
А там два цапи було у того дядька в загороді. І той цап достав голову, і геть усі миски поламав чисто, шо я зробив (сміється). А  той парінь, шо я в нього, він ше був не жонатий, — от, хто б мені цього цапа зарізав? Кажу — давай я, і я тоді як ухватив ножа та тільки мах! кажу — оце за ті миски, шо ти поламав! (сміється). І зарізав.
Миски, та тут спеціалістів вже пошти нема, це я один, оце Яшко, ше хто? Я і там Василь. Дуже вже не вміють там, то кришки, то горшки, таке. А то уже померли всі! вже нема. Нема таких людей, як колись.

— А які гончарі були ще такі, що гарно робили? як їх звали? 

— Кам’янецький Кирило. Горбатенко Омелько, осьо була землянка. Джирма Максим, харош дядько був, спеціаліст хароший. І на Поселянівкі були там, і Джавець Антін був. Це Джавець один, на Поселянівці два, три, 6 землянок було на все село, 6 землянок. А так душ мабуть із 17 було тих, хто, шо вміли робить. А ота вулиця, почти всі гончарі були на ній.

— А я в вас хотів ще що запитати, а ви димарів не робили оце на хати?

— Ні.

— І цегли не робили ніякої, нічого?

— Ні-ні-ні! нічого не було такого.

— А я хотів запитать, а ви в школу ходили?

— Я ходив, кончив 4 класи при старім времені.

— При старім времені 4 класи, да?

— Да, а тоді 4 класи це як почти 10 класів.

— А хто тоді, ще за старого режиму, був найстарший у селі? 

— Був Микита Васильович. Євреєчка мати була в його, мати, й він у неї, син її. Ой! дядько був! Микита Васильович. У Чигирині був у бухгалтерії директором бухгалтерії.

— А ким він був тут у селі у вас?

— А він тут був ким хоч, ну, він самий главний був. Він сильно за людьми стояв. Ой! за людьми! Він за людей, оце вас суд буде судить, ви до його пішли — Микита Васильович, пожалуста, отаке-таке. Він послухав, яке шо до чого, уже він завтра в суді, він перебалакав.
Мій брат побився з жінкою, то їй око вибив. Йому пахло 5 год тюрми. А та жінка вже побачила, шо діло косе, та давай вже обратно чоловіка того свого визволять, понімаєте. Давай визволять того чоловіка, та до його. Тут на суді, я пішов туди, і він на суд приходить, а він вже там і сів, півтора года. А він год посидів, та й вийшов.

— Ясно. Скажіть, будь ласка, а колись. 

— У войну, то я за войну розкажу. Я в войну був забратий до войни на Сухум на роботу. Отуто я вагаював, отуто ото за селом коло кладбища. Важив хліб. А відтіля з отого поля, згори возили просо. І ото, як привезуть підводу проса, як змолотять, то чуть не проса не тона.
А така була обстановка, якшо остається хліб не вивезений із току, то вагарь, сторож єсть, і вагарь должен там спать. І ше должен один тамтоже спать. Ну, це таке направлєніє тоді було. Чую я, а я прийшов повечеряв, пішов же туди оддихать.
Чую, часа в 12, в час ночі їде підвода, а сторож мене й будить. Там будка така була, я встав — шо там? Їде якась підвода, і прямо їде сюди на тік. Приїжджає, і там має 10 чи 8 порожніх — казав голова колгоспу, шоб ви дали проса. Кажу — як же це так дать проса? — А я не знаю, він сказав, шо ви дали оце стільки. Кажу — якби він сказав, шо я, і мені оставить, взять і собі, то це ше може, а так, кажу, я не дам! І не дав.
А він тоді той голова колгоспу, на весну прийшло таке, значить, шо це на Сухум того самого году, як война началась, посилали. І мене первого. І там я на Сухумі проробив 2 місяці чи 3, а тоді забрали в Іран, та в Ірані 4 годи.

— А як називається?

— Оце моя макітра.

— Макітра, да?

— Це червінька.

— Це в ній мак могли терти, да?

— Це я такі робив. 

— А хотів запитати, а ще до радянської влади, то на селі був староста? чи волость була? що тоді було? не пам’ятаєте?

— А осьо ж волость була, пам’ятаю я, бо я ше в економії. Економія ж була отуто го в нас, а я в економії ше жучки ловив, збирав на тих, на буряках, 10 копійок в день, і цілий день. Ото прикажчик, нас душ 10 хлопчиків, і збираєм жучки. А був, от я от не скажу, хто був головою, хто був старостою. А волость осьо була, осьо зараз оце тут.

— А ви, на сходки люди збиралися тоді?

— Сходка. А як я знаю, шо раз собралась якась сходка, а тут якісь солдати оцепили, і кругом людей багато собралося. А вони оцепили і шось там вимагали, шо не знаю шо. А потом начали вгору стрілять. То там, звиняйте, попадали вони. Тільки не вбили й одного, наче лякали так. Там засмерділо все чисто (сміється). І розділися бідні! Ото таке.

— А колись попа в селі поважали? ше до. 

— О! піп був в почоті, а де ж ви бачили. Піп тоді був, у нас дві церкви було. Одна була отамо, а одна отамо. Там така була сильна церква! І один із Суботова найняли, він. Я, в мене голова крутилася, як він то ж хрести ото ті, і він їх там підрізував. А вони на таких рельсах, і він чимсь підрізував, і поваляв ті хрести. І оце вилізе в вікно, де дзвіниця, і отако кругом ходить. Як він їх обрізував, то я не знаю.

— А колись старці по селах ходили?

— О-го-го-го! тоді старців було повне село! із торбами ходили. І цигани. А тепер нема.

— А то чужі були вони, чи свої ходили?

— І свої були, й чужі. Усякі були.

— Всякі були, да?

— Всякі.

— А чоловіки ходили, чи жінки?

— І жінки, й чоловіки. Ну, чоловіки менше, а жінок побільше.

— А були такі, що в парі ходили, чоловік і жінка?

— Були, були, були.

— Були такі ходили. А ходили такі, що то співали там, грали на чомусь?

— Нє, таких нє. Тоді такого не було. Це десь там музика якась була, там гармонія десь, балалайка. Оце таке. А такого, як тепер, нє. Оце таке, шо я розказав. А про колєктівізацію це саме главне вам скажу, найдужче за колєктівізацію. Колєктівізація цей.
П. К.  — Ну, такий чоловік.

— То що він співав?

П. К. — “Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Жидівські пани веселі були, Ісуса Христа до гроба вели.
Божая Мати з Христом стояла, Божим гласом промовляла.
Плачте, люди, ридайте! Мого сина горе іскупляйте.
Мого сина воскресе, до вас радість принесе.
Будьте здорові, з святим Воскресенієм!”

— Так це їй тоді давали щось?

П. К. — Нє, чоловік ходив, чоловік. Давали,  давали. 

— І батька ж її розкуркулили за те, шо не хотів в колгосп іти.

П. К. — Та Єгора того ходив та співав зі святками Великодними.
— Якого?
П. К. — Оце ж розказувала, кого.
— А, оце його!
П. К. — Да, оце Мась Іван.
— Він трошки був зляканий.
П. К. — Ото ж і ходять було то бабки, то такі було.

— А такі були, що то сліпі ходили може?

П. К. — Були, тільки мало.
— Були, були, були.

— А вони не грали на лірах, чи на чомусь іще? чи на бандурах?

П. К. — Ні, ні, ні! Як було до церкви, там був базар, то там було сидить така жінка. така там береза, під тою березою співає. “Слава Всевишній, на землі мир”. Так співає тоненько. Їй люди дають гроші, а вона всі пропивала.
— Це дядько, вони Яшка знають ше.
П. К. — То мій соплеменник. 

— А я ще хотів спитати, а хор церковний був у вас у селі?

П. К. — Да, і зараз іще є. Да, хор церковний був. Була церква, то було ходять люди у церкву. А було собираються дівчата у хаті дячковій, у дьяконовій, і ввечері вчаться, репетицію там роблять. Бо й я ходила, як була ше дівчиною, ходила 4 годи.

— А на скільки голосів там співали?

П. К. — Ну, це альт. А це бас. А це тенор. А це діскант.

— А на вулицях оце дівчата збиралися, то вони по голосах співали, чи ні?

П. К. — Та так, як хто вміло, так і співало. 

— Як хто вмів.

П. К. — Да, як хто вмів.

— А я хотів спитати, а це колядувати не забороняли? щедрувати?

П. К. — Нє-нє-нє-нє!

— Даже за радянської влади вже?

П. К. — Теперечки нема, бо нема кому. Раньше ходили.

— Та Боже с пасі, вони тії і не ходили.

П. К. — Я й стара була, та ходила, тільки у тому году не була, бо нездорова. А то ходила й моя мати. І я ходила.

— А тепер нема тих людей старих, то молоді не ходять.

П. К. —  Ходили колись 15 душ, оце ше Ганна, Палажка. 15 душ 3 дні ходили колядували з звіздою. Підем батюшка дасть благословеніє, і тоді ходили з звіздою 3 дні. Те, шо наколядували, в церкву пожертвували.

— А ви з якого року будете, бабусю?

П. К. — 11-го.

— А вас звати як?

П. К. — Поліна.

— Поліна, а як?

П. К. — Карповна, Карповна.
— І його як ховали, як люди — Іван, Іван, Іван Іванович, нє, Бурячок Іван. Ну, я побачив, шо Івн, дід, у його сини Павло був генерал. Кирило — консул у Ірані був там, де я. Яким у Чигирині був секретар райкома партії. Омелько зараз у Білорусії подполковнік. Гриша у Вінниці зараз, в НГД робив він писарем самим главним в НГБ. А це їхній батько був. Їхня мати була єврейського духу, і вони всі такі понаучувані.
 І оцього діда вибрали, тоді сільрада наша і оце ж колгосп вибрав, поставив на зборах, шо ви, діду, оце ваша коняка, оце ваш віз. І пожалуста, по кутках їдьте і збирайте попід тином мертвих. Він їде. А той виходить єлє вже такий, шо вже умре — Ідіть і в мене заберіть, бо я нічого не зроблю. — А де? — У хаті. То цей дід піде, він його нічо не витягне, та сходяться люди та витягають ту людину мертву. Привозять, а ті два копають яму, а їм колгосп варить шліхт.
Та кого завгодно спитайте таких годів, як я. Варять шліхт з того, із макухи, й там трошки борошна. Шо він за тою шліхтою вкопа? викопа отако, отаку яму викопа, і їх два заразом.
Іду я колись, достав десь грошей. Іше я молодий же, думаю — піду пішки в Олександрівку, Олександрівка осьо, та куплю борошна, 25 рублів стакан оце борошна, попробуйте.

— Це коли було? 

— У 33-му. Іду. Доходю осюди осьо скраю, лежить один. Надійшов з кілометр, лежить другий. І вже, а дощі, дощ і дощ кажен день. І вже тіло в його як оте, мені вже 86 год, то вже тако поморщене, а воно молоде, і вже отако од дощу поморкло. Пішов в Олексанрівку, 5 душ на дорозі тих вглядів. Назад іду — лежать, ніхто нічого. От де було! Ой-ой-ой!
А я молодий, 22 вже, чи 23-й год мені, і вже на лаві лежу, а жінка, й мати коло нас жила — уставай, Артем! уставай! Та я, кажу, вже. Ну, не пухлий ше був. А то ноги отакі пухлі, як валянки. Чи попух, чи то. І то, ой! ото горе було! і я переніс. Колектівізацію переніс. Войну переніс. Голодовку переніс. І оце все. Все це було на моїх глазах. А тепер уже жить, і построївся, й в хаті браво, і все. І так нема сили.

— А оце як почалася колективізація, то старці ходили ще, чи ні?

— Ой, повно було.

— А їх, сільська рада їх не ганяла? 

— Нє-нє-нє-нє! ніхто їм нічо не казав. Люди просили хліба. У нас тут був Сахновський Кирило, його син Василь, і вся сімя ходила просила хліба. А цигани, тепер, бачте, цигани як ходять, спекулірують та ходять. А тоді торбину, хліба. Де ж я тобі, кажу, візьму, як я сам в колгоспі роблю, кажу, за паличку. А де ж я тобі того хліба візьму? — Та хоч трохи! — Де ж його, кажу, взять? де його взять? я ж його ніде не візьму.

— А я ще хотів спитати, а коли клуб організували в селі в вас?

— Клуб? А! то ж як перве, на перве це, в нас там попова хата, ото там клуб був. Отам, де оце зараз, де больниця оце наша, то ото там церква була, і там попова хата тако сюди була. Попова, дякова, і матушки, і тії, і проскурня там жила. Ото там.

— І що ж там у тому клубі робили тоді? 

— А оце прийде, як ми парубкували, то оце прийде Гура Йосип Трохимович, то там Трифон Маркович, проведуть лекцію. А тоді грає гармонія, а ми оці всі, молодьож, танцюємо! та й усе (сміється).

— А якісь пісні співали там тоді?

— О! там усякі були пісні. Всякі вчили там. Та був Мусій Тихонович Нестеренко, організував гурток тих, шо грать. Я на гітару грав, 3 скрипки, 3 гітари і 3 мандоліни. А він грав на бандуру. Дуже. І він був організатор учитель, вистави ставили. У Івківці оце в село ходили. Тільки шо оце ми як заробимо оце там гроші, то не ділим, а там шось купуємо. Хоч гітару, хоть шось таке для. То ото таке. То парубкували так (сміється).

— То це в яких роках було? це ще було за НЕПу?

— Це ше було в 37-м, туди, 37-й, 8-й, тако, 9-м годах, у 35-м, отако.

— Після голоду це вже було?

— Да-да-да! оце таке.

— А які пісні розучували там у клубі?

— Я вже їх позабував, ну я січас знаю хароші пісні. Ну, оце така пісня була —
“Ой, чиє то жито воли побродили?
Ой, то того козаченька, шо ми втрьох любили.
Ой, чиє то поле, такі довгі гони?
Ой, то того козаченька, шо чорнії брови.”
Як заспіваєм було, як заграєм, так душа піднімається. Ше така —
“Птичка невеличка по полю літала, травку розгортала”.
Та було пісень всяких тоді. А зараз позабували вже.

— А російською мовою співали пісні?

— Російською мовою? нєт-нєт! Вся українська була. А зразу, я знаю, шо в нас возглавляли церкву, то це ж ходили до церкви. Я як ходив у школу, то це ми собрались в школу, пожалуста, клас, ікона така, як двері, лампадка висить. І всі учителі, це перва група, оце друга, це третя, це все. Встаєм, молимось Богу. Приходить піп, на один урок це піп приходить. “Аз єсть Господь Бог”. А потом якось іще. Ну, якісь там заповіді такі вчив піп нас. Оце таке.
І приходив Федір Гордійович Скрипка, і співи викладав. А то вчителі Агрифинія Павловна, Марія Павловна учили нас.
І я ходив у школу, не кончив третьої групи шось місяць чи півтора, то мене без екзаменів перевели в 4-й клас. То я 4-й клас кончив. І батько тоді вмер, мати, і я так і остався.

— А що вас заставляли в дитинстві працювати, як вам було ше тем?

— Як ви кажете?

— Що вас робити заставляли, як ви були малий? от дома.

— Четверо осталось нас з братом, близнюки два, а мати вже пожила, дві сестри тоже молоді ше. А землі ж то не було. А треба. Ціпом ходили молотить до людей. Руб у день ото. І оце в понеділок начинаєм, і аж в суботу кончаєм!  Парубками. І заробляли оце так.
А построїлись, ту хату, шо я казав, вивели, то ми її не достроїли, і так ми її й не достроїли, та жили в сусіда, а потом я оженивсь, та оце тут купив місто, та оце. Шоб я тих мисочок  був не робив, то я б, знаєте, гівно собаче був би построївся. А то оцими руками ліпив-ліпив-ліпив, і на базар, і на базар.
А я не п’яниця, ніякий не злодій, шоб крав, а тільки з свого труда. А якшо ви будете пить горілочку, то нічо не зробите. Ніде ніяк. Я, якшо вона є, горілка, то можу випить, а якшо вона, 5 год можу без неї обійтися. Ото так. А тільки буде п’яниця чоловік або жінка, пропала сім’я навіки.

— А ви батьків на Ви називали колись?

— Батько та мати — Ви! Ви! Ви! Ви! У неї мати була, батько, вони сильно набожні були. Його розкуркулили бєдного. Хата, ну шо в його було? коняка, корова. І мав там гектар землі. Він вмів харашо шить на машинку. Взяли і розкуркулили. За то, шо він у колгосп не пішов. Він не пішов у колгосп, і розкуркулили його. Ото оце вам така, все, шо я розказав, все це, тут нема й отакої брехні. А якшо ви хочете провірить мою правду, чи ні, то коли-небудь приїдьте, я вас повезу на кладбище і покажу могили, де лежать по 3 душі. і по 5 душ у ямі. У 33-м році. Отаке. Ото такі єсть.
А тепер ше жить би, то бачте, які ми зробилися. Їй нема вже чого, і мені. А я ше кажу — якби були ше чуть-чуть молодіщі, то усадьби віднімали, оце моя усадьба оце го. так вони — заберемо землю! Так в нас же сімя ше десь на Донбасі, осьо дівчата. 31 сотка, ну беріть!
А тепер — бери землю! бери ти! Шо ж я тепер зроблю, як я осьо, якби діти не приїхали мої та не посадили города, то ні їм не було б, ні мені. А так, як уродить у людей, то буде їм, і в мене. А шоб не вони, то я б отуто сам би, шо я з оцію ногою зробив би? Ну, отуто може 10 соток посадив би, а це все гуляй! Або на Черкаси найняв, сказав би, та хай прийшли б та посадили б. 

— Скажіть, а в якому році ви одружилися? 

— Як-як?

— Поженилися в якому році?

— В 31-м, 23-го Юрія по-старому. Розписувалися 23 Юрія. Я считаю, як розписавсь, то то вже й женивсь. Як січас, 23 Юрія. Бурячок Яким був головою сільради тоді. Розписалися.

— А в церкві тоді вже не вінчалися?

— Вінчалися в своїй ше церкві! Ше в своїй церкві вінчалися. А потом її заваляли, усе розбили. І ше там чоловіка вбило. Уже він цеглу довбав, Кирило Сахновський, знаєш його?
П. К. — А! то ж він звона і зняв, то ж він мабуть.
— Я жучки збирав, 10 копійок у день, о. І пожалуста. А це тільки найде, а приказчик іде ззаду. Оце мій рядок, я, 10 душ — 10 рядків. А він іде ззаду з палицею. Авось жучок десь найде — чо ви проминули? палицею по спині. — Ей ти! ану вернись! жучка! (сміється)

— А колядували колись хлопці і дівчата окремо чи разом? 

П. К — Окремо.

— Окремо, да. І по скільки ж душ збиралося колядувати?

П. К. — Ну як, як, мало. Це ми вже колись ходили, ходили, ми були такі співать. І я ходила, а це не ходила співать. А ті собирались 15 душ дівчат, колядували ходили. Віділ же Бог, я й забулась.
Дочка — Ви заставте, хай мати вам луче заспіває.
П. К. — Ходили ми до батюшки, просили його благословення. Знаєте, така звізда була, ходили з звіздою. Ходили 3 дні, ну я ходила тільки 2, третього не пішла. А то наколядували шо там, чи гроші, чи хліб, то ше пожертвували в церкву.

— А ходили колядувати ви коли? на другий день Різдва, да?

П. К. — На другий день. І на первий можна, і на другий. Первий день, другий і третій. Це три дні ходили. А в нас ше ходять, як ото Меланка. То перед новим годом, це сьодні Меланка, а то ходять перед. А тоді ше після нового году посипають. Або на новий год.

— Посипають. А посипали тільки хлопчики, да?

П. К. — Тільки хлопчики.

— А ходили малі колядувати вдень чи ввечері діти?

П. К. — Удень, удень. Це тільки посипальники ходять ноччю. А такі ж ото дньом, дньом. 

— А що люди давали тим, хто колядував?

П. К. — Хто гроші, хто там яблуко, хто шо. Раньше гостинці. Ну це були такі, то вони гостинцями не нуждалися. Було розкидають. Бере которі кращі, а которі хужі було порозкидають. Бо я ходила до церкви, то вона в Медведівці. А як іду вже з тої церкви, то воно по всім тако кутку розкидані гостинці. Порозкидали, которі не наравляться. Ходили колядували, щедрували. А це вже годів скільки нема. У цім году ходив хлопчик один, тільки шо мене не було.

— А це, а вечерю носили в який день?

П. К. — А тоді ж оце сьодні Святий Вечір, а завтра Різдво. То носили вечерю.

— То це перед Різдвом?

П. К. — Перед Різдвом, да, перед Різдвом.

— А це до хрещених носили вечерю, да?

П. К. — До хрещеної, до тіток, до рідних, до хрещеної. В мене була хрещена, а другий хрещений. То була тітка. То було раньше, шо вишивали мережки, то то мережки було. Понесем до батька і матері, то вона каже — дочечко! яка в тебе мережка. Ой, дочечко, яка в тебе манішка! то порозстібає нас, подивиться на наші мережки, на манішки. Раньше, знаєте, 5 копійок дасть, то горішків, то коржиків. то тепер оце давали харашо, платили. А нам тоді так ото, і тоді було харашо, ми й тому були раді.

— А що несли до хрещених батьків? 

П. К. — Книш такий спечений, книш. Та чи пиріжків, чи шо поїсти. Ми прийшли, подивилися та й пішли. Ми було раньше прямо возимо. Отако хата наша була, отуто далі ми жили. А через дорогу була тітка наша. Оце Яшко, бо це Яшко мені родич, він племенник мій і хрещеник. А тоді була й мати, та отуто було до рідних. То запрягаємо, було, коняку, санки і то возимо. Оце до тітки до тієї, до тітки до тієї. Це до баби. Це до хрещеного. Це до хрещеної. І до нас несуть тоже вже хрещеники.
А це тепер вже ми старі, вже немає хрещеників. Це до мене вже ні хрещеників, ні вечірників, нікого не було. Вже поодходили. Повиростали, заміж повиходили. А ми вже старі. Я вже другий год болію, нікуди ж. Це так, пока ворушуся, як подають мені уколи.

— Псалми вчили колись вас? учили псалми? 

П. К. — У церкві? шо в церкві?

— Да, ті, що в церкві.

П. К. — Вчили, але я вже позабувала. Я ці знаю, оці, шо ми ходим і співаєм.

— А ви не скажете, а коли в вас паску пекли перед Великоднем?

П. К. — Дехто в суботу, дехто в п’ятницю.

— А яйця красили у вас?

П. К. — Красили, красили. Осьо я, в мене тут живе сестра через 3 хаті. То в мене піч, то ми печемо в п’ятницю паски, а в суботу печем пиріжки і крашанки красимо.

— А до церкви носили святити, да?

П. К. — Носим каждий год. Як в нас не було церкви, то в Ведмедівку носимо й возимо. І пішки ходили. й возили. А в мене в племянників та машини є, то вони мене возили. Торік я така була больна, шо ніхто мене туди не возив. А це думаю піти до своєї церкви.

— І де ви потім те свячене приносили, то ви його де дівали?

П. К. — Тре поїдать. Поїдать треба.

— Треба поїдать. А шкаралупи оці з яєць?

П. К. — Шкаралупи то треба їх сохронять, як ото таке то бишиха, то ми курим їх.

— А як це курили?

П. К. — Ну, хто вміє шептать. Хто шепче, так зробить огонь, а тоді на той огонь кидаєте ті шкаралупи.