Поліщук Віра, 1919 р.н.

П.В.: Кут він називається.

— Це був Валківський район?

П.В.: Валківський район, отам поле, ну як вам сказати… Отам поле як ви їхали, ми жили отам ото. Мати, дід-баба отдельно вони жили, в них земля була і ліс.

— Ви ще пам’ятаєте те…

П.В.: Я ж з бабушкой прожила невелика, відтею в школу ходила, була, я це знаю.

— Ви народилися дев’ятнадцятого року як Поліщук?

П.В.: Це тепер я Поліщук, а тоді як з бабушкой тій жила, ну їх розкуркулили…

— А дівоче прізвище?

П.В.: Ну я була Кіндратьська, мати моя ж вже замужем була. А батьки моєї матері, ті що багатші були – вони Андрієвські.

— Андрієвські? А мати була Кіндратська, тобто бабине прізвище Кіндратська тоже?

П.В.: Ну вона ж заміж ходила.

— Ви живете бік дороги і батьки землі скільки дали?

П.В.: Мої батьки нічого мені не дали землі, тому що… О, це велика історія. Мою матір вкрали.

— Як це?

П.В.: Побачив в одному місці, а не збалакались батьки ж не знали й те.

— Це означає що хтось з батьків був проти?

П.В.: Батько ж то проти.

— Материн? Чи його?

П.В.: Ні, її, її.

— Материн батько був проти?

П.В.: Угу.

— Той багач?

П.В.: Угу. Проти ж був. А тоді як вони ж виїхали відсіля, то він був і на паровозі робив, і він такий артист був. А з багатства моя мати як пішла, їй же дико це все купувати, а то все своє було

 — Чи ви сказали «жиди»?..

П.В.: Кажу: «Дико ж було». Куди не піде – своє, а тут нема… А то дєдушка і бабушка – вони жили багато дуже.

— Чуєте, а вони мали млин чи пасіку чи шо? Як це було?

П.В.: Здрастьє, що ви тут роз’їжаєте?

(Склейка)

— Яке в діда було багатство?

П.В.: Ой ну…

— Чи він був такий…

П.В.: Та ні він…

— Землі багато?

П.В.: Землі багато.

— Лісу багато?

П.В.: Багато усього було.

— Чи він мав найманих робітників?

П.В.: Це я помню, ото ж там жили й поле було, ну і хазяйство там хороше було, куди там, там тепер з роду не скажеш. Там на низ ставок був, там на горі їх син жив, дядько Андрій це вже мій, отам гаївка, до села луки… То дід же давно вмер, бабушка жила, колективізація вже зайшла ну це я знаю. Дядя Коля мій, це був красноармієць, його не тронули, його не розкуркулювали тоді ж.

— Що це означає «Червоноармієць»?

П.В.: Документи були що в армії був, і в колхоз сам пішов, і коня здав, його не тронули. Хазяйство покинув він, ушивсь звідсіля, шустрий такий був, на що йому той колхоз. Він продав корову і пішов, учився на шофера.

— В Харків?

П.В.: Ні в Валки. А я невелика була, у бабушки жила тоді й бабушку розкуркулили, а нам де дітися? Пішли в колхоз і всьо.

— Чуєте тітко Віра, це трошки цікава історія. Ми робимо такі і на Черкащині…

 (Склейка)

— … заміж, то був такий, часом практикували? Батьки були проти, вони домовились з чоловіком з котрим жинились, втекли, а потім вернулись?

П.В.: Ні… Знаєте раньше як було – багачі ж до багачів. А отут жили в цім селі, тоже такі тут багачі, моя мати оттуда ж не пішла, а до них явився парень ну і вони полюбилися там.

— Він був місцевий?

П.В.: Та він був Смирової…

— «Смирової» це інше село?

П.В.: Ото так же вони поженились, бабушка ж дізналась, віддала, батько ні. Було тій бабушці, де вона ділась. А тоді, бачите як раньше було – раньше надо все одно нескоро-позно у батька прощення просить. Дали телеграму, що мати присмерті, щоб приїхали. Ми й кабана закололи, понабирали, приїхали, а мати моя… Вона і в долг улізла но стол накрила, то вони як явилися, глянули та й сказав: «Ну я тобі дочко прощаю, була б і я баришньой… (Не чутно)» хе-хе-хе. Ну а потім моя мати з ним розійшлась, приїхала до бабушки, жила.

— А чого розійшлась?

П.В.: Того шо… Вона такої жизні не привикша, він став підгулювать, її бере, а вона куди ж іти – у неї діти. Вона в такій жизні не могла жити. Раз і додому, каже, покликала женщину, другий раз до дітей, третій раз. А тоді – да що ж це таке… На танці йти танцювати, а мати до цього не привична була. Ну вони ссорилися, у нього були побочні…

— Жінки?

П.В.: Вона раз розійшлась – він до неї приїхав, вони помирились, другий раз, на третій раз вже приїхав моєї матері брат, забрав. То він приїжджав і просивсь –  мати вже не пішла. І так ото. Хлопці мої старші в Харків пішли, один з войни не вернувся, інший і сьодні є інвалід войни. А ми з матір’ю тут і залишилися в колхозі.

— Коли колгосп прийшов, діда вже не було?

П.В.: Та, я його даже не знала. Бабушку знала.

— А фотокарточки може залишилися?

П.В.: Нє, колись у мене і була, вона стара вже така, й не знаю де вона. Це був сорок п’ятий год як он умер.

— Він хворів?

П.В.: Не знаю… Таке ото було.

— Що у баби позабирали все як колхоз прийшов?

П.В.: Тоді ж розкуркулювали, приїхали, були ж такі там… Були такі люди.

— Місцеві чи приїжджі?

П.В.: Місцеві ж канешно.

— Правда? Вони мабуть з великим задоволенням приходили?

П.В.: Бабушка вже така старенька була, в неї діда очки жили, а моя мати тоже, її дочка, вже в колхозі пішли, дядька ж Андрія мого тоже розкуркулили, а ми у колхоз же як пішли. А тоді так моя мати й пішла на те хазяйство: там вівці були, корови уже, ну променяйся к жизні…

— На бабину…

П.В.: Нє, на дядьковий. А бабушка заперта, в моєї матері ключі. Дивимося серед поля 18 підвід їде, бабушку вигрузили, прийшли плачуть. Я невелика була, а помню, оцей дядько в мене, Микола, я кажу що його не тронули, він красноармієць був та поїхав у Валки за… ну не знаю, за покупкою. Косили люди й в’язали в’язівці. Їде, його останавлює міліція. Хто в тебе косе, отакі-отакі? «Звідки я знаю? Вони в мене, сонце зійшло – у мене, і до темна, за ніч я не отвічаю». Ну прийшли, їх арестували, я ж невелика і я побігла. Там лісок був, поле ж велике… І я прибігла, отак лавка уся викрашена ж, сахар там. Підходе каже на жінку: «Маруся ти б ходила у таких туфлях» от помню… Ящичок такий, держи цигарку і бабушка каже: «На те сахарок, а то ти сахарку не купиш». Ну ото нас попрогонили відтіля, цих мужиків арестували.

— А за що, не сказали?

П.В.: Ну що не сказали – були в місті ночю… Там вони роблять, а ночю своє, а хто його зна. Знаю ото шо я невеличка була, так і знаю шо у нас росло дуже багато було, натиралось на ніч.

— А чи багато людей не пішли в колхоз?

П.В.: Їх же, бачите таке время було, тоді звалися багачі, середняки, їх же повивозили. А таке осталися отут, оті в колхоз пішли і я пішла в той колхоз. Отак жили, хоть як нехай не я, ну моя рідня. А я покинула школу, шість класів не доходила із-за голоду. Із-за голоду, бо моя мати вже пухнути начала і я покинула школу. Мене стрінуть учителя, я хорошо занімалася, «Чого ти не ходиш?» таке, а я… отак вже й було. Як покинула ту школу, як зосталася з матір’ю, а мати ж щоб я нікуди не йшла. Я тоже могла тут не бути, молоді виїжджали й мене два брати в Харків звали… Та я осталась з тою матір’ю. Так тут вийшла, це я її й поховала. Це вже 12 год, у войну з нею кучувала, в мене в войну двоє дітей було, я дуже рано вийшла.

— Скільки вам років було?

П.В.: Вісімнадцять-дев’ятнадцять і в мене вже син. В мене один син з тридцять восьмого года, інший сорокового. Оце два було довоєнні, а третій це вже після війни – п’ятдесят другого. І так як ото я осталася тут, то вже я хорошо не бачила, тіки помню в сні. А казали мені там, коли плакала за матір’ю…  Ну матір шкода, їй було вже дев’яносто було на п’ятому. Мені її однак… Ну жалко. Я так плакала за нею, шо в мене й діти в войну були, я сама молода тікала, ховалась, дітей кидала з матір’ю. Ну мені матір дуже в помоча́х була. Я і плакала за нею. Мені одна там і каже на Кобзарівці в магазині: «Та тобі Вєра і плакати за матір’ю. Як в школу ходили разниє разності плаття́ кожен день міняла, вдівали харашо, а потом де все те ділося, тоді ніхто тебе, хто там тебе щітав ніхто ні за шо». Так я колись не сказала голові своєму, у мене отут 40 соток і отак мене орендатори забрали кругом мене. Я казала голові перед цим, дайте 20 ото на корову, а він каже – нашо вам, каже: «Діткам? Хай беруть». Не діткам. Дітки взяли, в них тоже є, вони не сидять – вони роблять, вони живуть не плохо. В мене три сини. В мене два в Валках живе, а другий аж у Магадані. Та не дав же ж. Ну я вже не сказала, що ото, якщо ви чуєте, то земля вона так і називається Бугаєвий і ліс Бугай…То все мого сродства, а мені 20 сотих не дали. Отак у середині сидю – кругом усе арендаторське, ото вам і правда така на світі. Отам є на Бугаївці старушка живе, вона моя тітка, рідна.

— Якого вона року народження?

П.В.: Та їй вже дев’яносто сьомий. То вона за ото все оте давнє, вона дуже все зна’ вона ще при пам’яті. Оце моєї матері сестра. Вона за оце все старе, вона все дуже знає. Татьяна Хванасівна Салієнчіха. Вона вас не злякається. Син каже, коли косив: «Я ховаюся від неї, так говоре». І все спомнить – згадала те, се, те давнє, як жили, та як багачі жили, як тепер. Та був хворостяний туалет. Хоч і багачі та просто вони жили. Вони багаті були, а жили просто.

— Ви пам’ятаєте як церкви розрушали?

П.В.: Як мала була, хіба мені казали? Знаю, колись і мене брали в церкву. Тут була церква невеличка, а так не можу я розказати.

— Коли Ви дівували, це припадає 40 рік чи 39? То чи були вечорниці?

П.В.: Хлоці-дівчата приходили. Хлопці йдуть ще з Катричівки й ото пісні. І хлопці й дівчата співають.

— Чи пряли на вечорницях?

П.В.: То було, тілько я того ще не застала. Помню колись я в клубі отут була на Кобзарівці, ну десяток може год назад. Визивали отаких стареньких, прядка була і сиділи рядочком шили, співали, а там варенички ліпили. Ото колись в них там було вечерушки, варенички й нам там роздавали по вареничку хто сидів, а я того не застала. Сама не вмію ні прясти, ні шити, ні вишивати, бо я в такі годи попала… Вже нікуди не пішла як запряглася в оцей колхоз, будь він не ладний, де він мені взявсь і досе. Колись мене тут, Мосенцов нас записував, з якого я году, скіко землі імію, яке образуваніє. Я, кажу: «В мене образуваніє – сапка, шо ви не знаєте і пішла з дєтства, школу покинула із-за матері». Питає в школу скіко ходила, ну та шість. Ну то конечно, могла б вийти людиною, я занімалася хорошо… В мене син, є один, той шо в Магадані, а тут як він кінчив у Кобзарівці школу невеличкий такий, 7 класів тоді було. А куди його віддавати? Тут у Валках технікум був такий, ветеринарний, ну ми його туди й віддали. А тоді він год побув та розформували та його аж за Полтави бозна-куди 44 кіло́метри, там колись жили, казали, монахи там жили, що вообщем там 400 гектар землі вони обробляли це все. Розформували… Хотіли забрати, я приходжу до директора в Валки, кажу що такое-такое дєло, він каже: «Хай приходить прийму в школу хай кінчає 10 класів». Він не захотів каже: «Знаєте шо, піду з армії…»

— Коли в 30-40-х роках дівували, були на весіллях? Яка музика була на весіллі?

П.В.: Балалайка, гармошка, гітара… Гармошка на весіллях. Там у нас дядя був такий гармотенький і ото у кого свадьба, таке большенство. Так весілля, гості не було, так співи та й усе, а як свадьба…

— А скрипка?

П.В.: Тут у нас не було. На свадьбах то одна була, дівчата танцюють та хлопці. — В клуб ходили до війни?

П.В.: Не ходили та й клуба не було… Я ніде не була, я жила так дуже бєдно. В мене мати була одна, дуже спокійна вона, дуже така людину не обіде. Її можуть тіко, я в неї не вдалася. Я якби в неї вдалася мене б кури загребли. Вона така була – все плаче. А сама була, вдовою була, мужиків тулила, така скромниця, що ніхто не скаже. Та хіба дураків мало і тоді було?

— В дитинстві, може Ви памятаєте чи старці ходили?

П.В.: За те знаю, ходили.

— Чоловіки чи жінки?

П.В.: У нас рядом отут сім’я така і в їх сліпа була. І вона так по миру пішла, вроді б то як ходила вона заміж. Був у неї чоловік він такий… Сорок сьомий, в Харкові вона була, та сиділа. Він її посадив, а сам десь… Ні теж сидів коло неї. Хтозна-хто такий прийшов як забрав його від неї і його й не стало. А вже як прибула сюди та й розказує…  Її же підібрав, сидить же женщина сліпа… А тоді в неї тут сестра була її рідна, приснився сон, каже: «Сидю я, іде Марія і сніг промітає». Та Марія поїхала і так сидить. До войни були люди… Вона підійшла до неї прозналася, що «Я ж Марія твоя сестра…» й забрала її. Забрала її додому, вони тут жили. Тут сходились старці́, то з Водолаги сліпці такі. Нічо такого не робили, то просили. Як пасха, святять, у церкву йдуть, люди ж дають.

— Вони співали?

П.В.: І співали, а як даси щось на блюді, вона молитвена і каже, і співає. Хороша женщіна була.

— Як її звали?

П.В.: Її звали Ходосія. Племінниця така в неї була, то вона її в престарелий віддала і вона вмерла.

— Вона старша за вас?

П.В.: Не зна’, може й старша.

— А прізвище яке в неї?

П.В.: Овсієнко, та шо старчиця.

— У вас казали на таких жінок «старчиця»? А той її чоловік, він також був сліпий?

П.В.: Ні, він її водив. А потім від неї його забрали, і так його і не було.

— А хто забрав?

П.В.: А хто зна хто, у неї забрав там на базарі. А потім, він так с приветіком був, не каждий ж буде водити, не каждий. Но він же взявсь, водив ну то й умер. А тоді вже старці ліквідовувалися, то їх порозганяли, то ходили попід дворами.

— Чому ліквідовувалися?

П.В.: Їх же порозганяли, вроді власті стидно, що просять. Їх же як то… Ну я вам не скажу… Оприділяли де хто, розузнавали за їх, як, шо, хто безроднічих, десь їх отак. Їх не стало. Ну а тепер же оце живеш і боїся, а хтозна-хто такий ходить. Таке время, там оте всяко, там оте. Щас завелось ракалів.

— Ракалів?

П.В.: Ті що крадуть.

— Чи її чоловік співав з нею на базарі?

П.В.: Я не знаю.

— Коли вони приходили до неї тут, що вони робили?

П.В.: В їх же понімаєте, в їх же була така… Не дружба. З Водолая один сліпець, його жінка водила. Оця, Ходося у неї оцей був. Сідають і випивають, і співають усяких, і божественних співали й таких.

— Вони грали на інструментах?

П.В.: Ні… Отой сліпий, що їздив із Водолаги, грав на гармонії.

— Він ходив по селах?

П.В.: Ні, отут вони приїздив, тут вони як друзя були. Він ходив там де він жив.

— До війни були концерти бандуристів?

П.В.: Ні, я не знаю.

— Ви чули чи може бачили у вашому селі малярів, богомазів, що ікони малювали?

П.В.: Нє такого не знаю. Отаке носили тут, як приносе під двір «Божа матір», свічечки, це вроді як смерди отак ходили і я теж брала.

— Після війни?

П.В.: Так. І ще церков як не було тут у Валках. Тепер воно все в церкві є.

— У вашій матері чи бабусі були образи, ікони?

П.В.: Знаю що ікон багато було, отак від гори й до низу. Там такий угольничок був і ото із вугольничка аж у гору. У них гарно було і чисто в хаті… Багаті були, велика хата.

— Там тільки бабина сім’я чи ще хтось жив?

П.В.: Бабушка як жила і син Микола, то вони отдельно жили. Він із жінкою, а бабушка отдельно жили. А ото тоді до дочок пішли бабушка. А Маруся, дядькова жінка, вона сама литеїстка, прийшла туди в хату. Як глянула, а там один сидить у тій хаті, там його звали у нас тут Барабанщик, та вона як злякалась і втекла відтеля. А потом він цей Барабанщик, він ще своїх і дітей поїв.

— Чому вона його злякалася?

П.В.: Ну він же такий був чорний, уже голодовка страшна людина була. Вона зайшла в хату, а він там ходить, то вона ходе відтеля, покинула й хату. Порозбирали й хазяйство, все розібрали у колхоз, отак я пам’ятаю.

— Чи Ваша мати була панською дитиною, незвикла працювати?

П.В.: Нє, вона була найстаршою дитиною вона робила як Катюха. Їх сім’я велика була, так їх поочережно: оце сьодні моя мати куховарить, а та надворі вправляється, а завтра ота, ця вправляється. Вони всі такі – і роботники, і роботниці. Моя мати баренею не була… У багатстві баренею не будеш потомушо там робити треба. Та ще моя мати удовою зосталась та прийшла, а кому воно нравиться прийти з трьома дітьми до брата, нужна вона? Вони й хати строїли, оцей дядько строїв хату вдовам.

— Скільки було дітей у вашої бабушки?

П.В.: Моя мати найстарша, Танька – дві, Маруся – три, Паша – чотири, Юра – п’ять, ще там одна, Тоня, вмерла, – шість, дядя Коля – сім, дядько Андрій – вісім, дядько Петро – дев’ять і дядько Антон – десять. Вони ж порозходились, поженились, повіддалялись.

— Ви з самого початку розповідали про Олексія Терентійовича, чому в нього люди запитували коли буде кінець світу?

П.В.: Він же старенький був, богомольний був, він сторожував ходив з Катричівки. А там одна жінка, така потєшна в нас була й пита. У нас голодовка, їсти ж хочеться м’яли зернечко, терли та варили. Вона каже: «Олексій Несторович, ну чи ми хліба наїмося?» Він каже: «Наїмося дєточка хліба і жизнь буде хороша і булки будуть у коминиці ну тільки не довго».