Побережник Никифор Максимович, 1915 р. н. та Побережник Ілина Андріївна, 1919 р. н.

— Ви це помните вже, да?

Н.М.: Да, а шо ж!

— Які це вже були роки?

Н.М.: Ну, 24-й, 5-й.

— Шо були дуже великі налоги?

Н.М.: А як же!

— А ще до колективізації то можна було сказати, шо ваша сім’я була чи багата, чи середні це були?

Н.М.: Середні.

— Середні. Що батько мав? Яке господарство?

Н.М.: Мав 4 гектари землі.

— А худобу мав?

Н.М.: Мав бики, мав корову, мав вівці, мав свині.

— А як почалися колгоспи, то він це все мусив здати?

Н.М.: А шо він міг здати? Була, була одна коняка, він здав її в колгосп, і всьо.

— А поле? 

Н.М.: А поле тоже здав у колгосп!

— Як тоді батьки до цього відносились? Чи вони жалкували? Плакали за тим?

Н.М.: А чого вони мали плакать? Це дурниці, шо кажуть, шо плакали, шо примусово робили. Це всі бандеровці, западенці ці хтять землю роздавати. Бо хто її візьме зараз, землю? Шо він буде робить?

— Відвикли люди, да?

Н.М.: Ну, дай твому батькові Дмитрові землю.

— Та він не годний! Він не може, він слабий!

Н.М.: А хто може? Хто ж може?

— Молодь може. 

Н.М.: Ну, а молодь хоче?

— Не хоче! (Сміється). Чуєте, а ви знаєте, що вирощували ваші батьки? Чи вони для себе? Чи вони шось мали на продажу?

Н.М.: Яке вони мали для продажу!?

— Нє. А як їздили на ярмарок, то що вони купляли на ярмарку?

Н.М.: Ну, шо вони можуть купувать? Горщик?

— А скільки треба було заплатити за той горщик?

Н.М.: Я не знаю.

— Не знаєте. Чи шось виробляли, якусь одежу дома?

Н.М.: Ну, шо робили? Сукно робили з овець. Тримали вівці, стригли вовну, пряли, ну й виробляли сукно. Це на верстаті ж робили так, як рядно, а потом давали в млин, у Шашківцях був млин, де били кожухи і робили сукно грубе таке, шили свитки там.

— Таку верхню одежу, да?

Н.М.: Да.

— А штани, сорочку, це мама робила в хаті, чи нє? Чи це треба було купити?

Н.М.: То купляли. 

— Не знаєте, скільки це треба було платити? Не пам’ятаєте? А голод ви пам’ятаєте?

Н.М.: А як же ж!

— Який рік?

Н.М.: 32-й в нас голоду не було фактіческі, не було, ні один чоловік з голоду не вмер.

— Уже аж потому люди казали, да? Після війни, да?

Н.М.: То після війни в 47-му році це вже списували на войну. Не то, шо каже ходили там, витрясали. В нас з голоду ні один чоловік не вмер.

— Мали люди урожай, да?

Н.М.: Да! Мали шо? Якби витрясали, то би врожаю не було, а так в нас такі бригади були, шо ходили собі так, аби ходить. Так, аби ходити!

— Це в ті ж самі роки, да?

Н.М.: Ну, 32-й, 33-й рік же ж це!

— Як заганяли людей в колгосп, да?

Н.М.: Да! Це не заганяли, чого це заганяли? Туди, як ти кажеш, робили мітінг чи збори і об’являли. Але котрі не хотіли йти в колгосп, то аж у 35-му році пішли в колгосп.

— Пішли, да?

Н.М.: Оце, шо було, шо був Шевченка колгосп.

— Чуєте, а хто приїжджав на ці мітінги?

Н.М.: Як хто? Самі.

— Самі робили, чи приїжджав хто із району?

Н.М.: Нє, я таких не бачив, шоб агітатори приїжджали.

— Але ж якось це організовувалось в селі. Ну, не могли люди самі від себе тако, чи як?

Н.М.: Ну, було якось так, така була команда вища.

— Ну, з району?

Н.М.: З району, з Москви.

— Але ви не бачили? Ті люди не приїжджали в село?

Н.М.: Я не бачив, шоб хтось був. Ну, а може й були, то шо мені тоді було інтересно? Як мені в 32-му році було 15-16 років, 16 років було, то шо мені було тоді інтересно? Шо мені то усьо було в голові?

— Нє, але чи ви вступали в комсомол тоді? 

Н.М.: Я в комсомолі був.

— Це ви були перші? Чи не перші вже комсомольці? 

Н.М.: Нє, я не перший.

— А старші були за вас?

Н.М.: А старші були, Пола Нестор, Фуніймас Іван, Орлик Василь, шо в Марії був, тепер помер недавно, от. Йосип Коновальчук, він був організатор осередка, Коновальчу Йосип.

— Організатор осередку, да? Це він був самий старший?

Н.М.: Да!

— А в селі приймали? Чи кудись везли?

Н.М.: В селі! Ну, а в райкомі комсомола принімали, бо там білєт получав.

— А в ті роки вручали білєт?

Н.М.: А як же!

— І ви пам’ятаєте?

Н.М.: А як же! А як же.

— Чи є той білет? Чи нема вже?

Н.М.: В мене? Десь є.

— Нє, ну але ж вручали то всьо?

Н.М.: Ну, а як же! 

— Я хотіла ше в вас спитати, а до колективізації, коли дітей в сім’ї привчали до роботи? І яку саму першу роботу ви робили особисто?

Н.М.: Я? Я пас худобу, свою корову пас! Я пас, почті вже мені було 15 років, і я ше пас. Бо я, як то кажуть, не було більше шо робити, то й пас.

— Бідна була сім’я?

Н.М.: Да. Не дуже така багата, й не дуже така бідна.

— А як ви пам’ятаєте, чи був такий розподіл на жіночі роботи і на чоловічі?

Н.М.: А цих робіт нічого не знаю.

— Нє! дома! Шо чоловік мав шо робити по хаті?

Н.М.: Та шо, хто шо вмів, те й робив. Ну, а шо? Шо мама може за тата зробити, як тата нема вдома, то і дрова рубає, і шо треба, то і робить.

— Так було, да? А чи була у вашій сім’ї прислуга? То не було. А чи знаєте ви, чи були сезонні заробітки у хлопців, дівчат?

Н.М.: Були!

— А куди ходили? Куди?

Н.М.: В радгосп, і в Колотинці було зараз де за селом Колотинка, по ту сторону дороги це всьо було радгоспне поле. Оце зараз, де наш садок, тоже було всьо поле аж почті до битого шляху. Це всьо був радгосп.

— І скільки там платили?

Н.М.: Я знаю, скільки платили? яЯходив, 20 копійок получав за рядок буряків, я ходив ше сам.

— Ше хлопчиком. Я ше хотіла вас спитати, як, яке тоді було положення жінки в сім’ї? 

Н.М.: Ну, яке положення?

— Чи вона була нижча від чоловіка, чи така сама?

Н.М.: А чого вона мала бути нижча?

— Це рівня була?

Н.М.: Ну, яка ж? А як же це так? Ну, як це чоловік і жінка, і він її буде принижати, свою жінку? Як це може буть?

— Рівня була?

Н.М.: Ну, а як же! Шо ж. Канєшно, шо це ж у сім’ї то, як то кажуть, чоловік же старший, считається глава сім’ї.

— Я вас про це хочу спитати, як тоді воно вважалося?

Н.М.: Ну, то так, канєшно, глава сім’ї був.

— Чуєте, а шо тоді отримували в колгоспі? Чи ви пам’ятаєте?

Н.М.: Ну, шо тоді отримували? Я пам’ятаю в 28-м году тяжко було.

— Вже в 28-му році було?

Н.М.: Нє, в 26-му ше. Мій батько був же, ше було в селі 20 чоловік.

— В колгоспі? 

Н.М.: В колгоспі. Мій батько був, це в 26-му році, був такий СОЗ називається, спільний обробіток землі. Отак і було. А потом більш, і більш, і більш.

— То тоді платили за роботу в колгоспі? 

Н.М.: Трудодні платили.

— Це означало шо?

Н.М.: Від норми. Від норми считали дні.

— Але не платили грішми, а продуктом, так?

Н.М.: Натурою.

— Натурою. Не можете згадати, скільки це було натура?

Н.М.: Ну скільки було? Навіть на трудодень получали по 4 кг, по 5 кг получали. Наш колгосп був Червона зірка, наш колгосп був багатший, получав 5 кг на трудодень. Ну, а заробляли по 300-350 трудоднів. То считай, скілько получали.

— А якшо грішми колгосп не платив, то де люди брали гроші, шоб купити собі взуття?

Н.М.: Платив гроші. Копійок 20 на трудодень.

— Можна було купити взуття за це?

Н.М.: А як же!

— А куди ходили купляти? Де був ярмарок?

Н.М.: В Джурині!

— В Джурині. І можете згадати, скільки коштувала тоді куртка, пальто?

Н.М.: Ну, куртка, я знаю зараз по цьому времені, шо назад тому років 5 чи 6.

— Ні! Давно колись?

Н.М.: Ну так, курток тоді, цих куфайок я то не бачив.

— А в чому тоді ходили?

Н.М.: Самодєльні ці, шо із сукна робили, вона валена така. Кожухи робили.

— А були в нашому селі такі майстри, шо робили ботінки, чи сапоги, чоботи? 

Н.М.: Ну, були сапожніки. Тільки не такі, як би сказати, шо хароші сапожніки, шо він чоботи шиє, а так латали старьйо.

— Вже государственні такі ремонтірували, так?

Н.М.: Ну, старе то, шо уже несе ремонтірує там.

— А таких, шоб самі шили, не було?

Н.М.: Шоб самі шили, я таких не знаю.

— А чи було тоді в селі таке, шо замість грошей давали, обмінювали на продукти одежу? От, наприклад.

Н.М.: Такого не було. 

— Не було, да. Ви кажете, шо памятаєте колгоспи з 28-го року, так?

Н.М.: Раньше.

— 26-го. Чи тоді в колгоспах крали?

Н.М.: Нєа!

— Не знали цього люди?

Н.М.: Не знали.

— Чи думали, шо це гріх?

Н.М.: Ну, я знаю, чи як воно виходило. А може десь і крали, шо я знаю?

— А якщо таке було, що крали, чи їх карали за це?

Н.М.: Карали.

— З колгоспу це карали, чи звідки? Чи влада?

Н.М.: Ну, як би сказати? Канєшно влада на селі, а шо ж? На селі влада.

— А можете згадати такі випадки, як хтось там крав?

Н.М.: Не знаю.

— Не знаєте? А як, як тепер в колгоспах? Чи так само, ви думаєте, ставляться до цього? Тепер же то більше крадуть. Але чи так само ставляться? Я хотіла питати, шо як вони тільки організували свій колгосп, чи вони не крали тому, шо вважали, шо це їхнє? Чи боялися?

Н.М.: Тоді була така дисципліна, шо всякий боявся. А зараз ніхто не боїться, і краде. Хто вміє, той тащить.

— Ви думаєте, що це просто пропала дисципліна?

Н.М.: Да!

— Чи може у людей свідомість помінялася?

Н.М.: Ну яка, я б сказав, як кажуть, хто дужчий, той лучий. Як хто має чим, то й він тепер краде, привезе. А такі, як вже старі, як ми, то наче він не має ніякого средства передвиженія, шо він принесе на плечах? А тепер, хто шо возить, краде. А тоді не крали. Тоді знали дисципліну, хто шо получив, то получив.

— Як ви думаєте, чи було в людей вболівання за колективну власність?

Н.М.: А чо ж не було? Якби не було того, то би не було ніякого доходу в колгоспі. Шо б колгосп такий був, шо.

— Колись ще, як ви пам’ятаєте, чи були багаті колгоспи?

Н.М.: Канєшно були.

— От до війни?

Н.М.: Багаті були.

— Наш колгосп?

Н.М.: Да, а шо ж?

— А коли почали вже люди так красти з колгоспу?

Н.М.: Коли почали? Ну це вже тепер оце ж. Це вже, як розпустили оцей союз.

— Саме більше тепер?

Н.М.: Саме більше, шо дисципліни нема, не судять за кражу, нічо. І хто, як він вже має 10 убійств, і його на їден день узяли, а на другий випустили, це шо? Він шо хоче, те робить. 

— Як ви думаєте, з кого повинна починатися ця дисципліна?

Н.М.: Як з кого? З виполняющих людей!

— Наприклад, в селі?

Н.М.: Ну з кого? З кого? Раньше казали совєтська власть на селі була голова сільради. А зараз хто? Голова сільради? Голова сільради зарплату получив.

— І нічо не робить?

Н.М.: І нічого не робить абсолютно. Де якась небудь кража є, хтось небудь шось зробив, ніхто даже палець об палець не. То шо це?

— А ви пам’ятаєте, хто був першим головою сільради у нас? Чи не так першим, як ви пам’ятаєте кого?

Н.М.: Я пам’ятаю в нас був Себастьян головою сільради. То був жосткий чоловік! Ратушняк його фамілія, то був жосткий голова сільської ради! При його дєйствії оцих всіх репресірували, цих, шо націоналісти.

— Але ви його пам’ятаєте, чи це батьки просто розказували про цього Себастьяна?

Н.М.: А як же!

— Пам’ятаєте?

Н.М.: Да, да! Я пам’ятаю це. Він такий був мстітєльний, шо були такі хлопці, шо їх тоже примерно Нестора Пони брат був, Андрей це Пони батько, Андрея Пони знаєш? Це ж, як ти кажеш, свої считаються. Це його був брат. І був Павла Тимофійчиного цього тоже Іван, може знаєш тоже? То вони були хлопцями тоді, і вони, знаєш, голова сільради, а я ж тоже був при цьому. Перші сходилися.

— При владі був?

Н.М.: Той був голова сільради, а він його назвав сукиним сином, а той почув. На другий день їх обох.

— Вислали?

Н.М.: Вислали, і всьо! Отакий був.

— Чи вернулися ті люди додому?

Н.М.: Дехто вернувся.

— Ну от наприклад за цих, шо ви кажете, шо це просто за погане слово.

Н.М.: Їден вернувся цей, як його, Івана Тимофійчиного, а ті не поверталися.

— Пропали, да? От тоді ше, за вашої молодості, за перших цих колгоспних років, як тоді ставилися до таких понять, як «моє», «твоє», «наше»? Як казали на поле тоді?

Н.М.: Наше! Колгосп наший.

— Да, і такі люди думали, шо це їхнє?

Н.М.: А як же ж! Люди боліли за це за всьо. Не так, як зараз. 

— Чи хотіли б ви тепер самі мати таке господарство, як було у ваших батьків?

Н.М.: Нашо мені здалося?

— Не можете. А тоді люди, старші люди тримали велике хазяйство, чи нє?

Н.М.: Ну, яке велике? Ну, таких великих господарів, шоб багато землі було, не було.

— Не було, да. Чи, якби зараз вам запропонували цю землю, ви б її не взяли?

Н.М.: А нашо вона мені здалася? А ти бись взяла?

— Нє! Бо я не вмію на ній робити! (Сміється). То як ви думаєте, шо це вже просто люди відучилися?

Н.М.: Да, да, люди вже. Тре дисципліну вводить.

— А як ви зараз думаєте, чи вважаєте ви крадіжку з колективного, ну з колгоспу чи з радгоспу, шо це злочин?

Н.М.: Ну, а як же? Ну харашо, я принаймні вже старий, і баба тоже. Ше є такі, як я. Я ж не піду уночі на соняшник і молотити буду, шоб я мав олію. Я не піду, я не можу. А ті молоді йдуть, молотять, і крадуть! І шо хоч, те й роблять.

— Так шо ви думаєте, шо це злочин?

Н.М.: Злочин! Канєшно злочин. Це не то шо, а значить обідно для таких, шо не можуть. Шо за вопрос?

— Чи маєте ви почуття хазяїна таке саме, як його мали ваші батьки? Почуття хазяїна?

Н.М.: Ну, яке почуття хазяїна? Ше маю господарство, а шо ж, маю. Ше пока хазяїн.

— Я хотіла ше в вас спитати, як було до колективізації, ше за тих давніх часів, ви про це нічо не знаєте?

Н.М.: Та нє!

— Не знаєте. А може від батьків чули.

Н.М.: Чо я не знаю? Я знаю ше навіть, як своє поле було.

— А хто був тоді таким авторитетним чоловіком? До кого ходили? До голови сільради? Чи може до церковного старости?

Н.М.: До попа.

— До попа ходили, угу. А знаєте, так в 20-х роках там після революції, то було таке гоніння на цих попів, чи закривали в нашому селі церкву?

Н.М.: Вже відкрили.

— Ну, це вже тепер. А перше? Самий перший раз, чи ви пам’ятаєте?

Н.М.: Нє. Примерно начали, начали осьо з цими церквами в 30-х, в 31-х роках. Це вони з цими церквами начали їх розбирати. Десь так.

— А чи був у вас в селі тоді піп?

Н.М.: А як же, був.

— Пам’ятаєте його? 

Н.М.: А чо ж не помню?

— Хто це був?

Н.М.: Був Жулкевич.

— І де він тоді подівся? Це ж його зняли.

Н.М.: Не знаю, де він подівся. Але я чув, шо його, хтось там його написали сім’ї, чи з потомства його виїжджали у Шаргород. Тут, де редакція, то вони казали, шо це їхній дом.

— Там вони жили, да?

Н.М.: Але, а він жив у селі у нас.

— А сам був шаргородський?

Н.М.: Я не знаю, звідки він був. Жулкевич фамілія.

— Чуєте, а чи люди так жалкували за ним, як оце з ним таке зробили?

Н.М.: Яке?

— За цим Жулкевичем?

Н.М.: Я знаю, може хто плакав.

— Нє, так я ж то питаю, чи жалкували?

Н.М.: Мені принаймні, я не знаю цього.

— Ну, ви ж тоді були ше маленьким, чи як? 

Н.М.: Ну як маленьким?

— Ну, я хочу знати, як люди до цього поставилися, шо то його вигнали?

Н.М.: Його не вигнали, він сам поїхав собі, та й усьо!

— Чи його жалували, шо він був не винний?

Н.М.: Не знаю. А його шо винували? Його не винували.

— Не винували? Просто зняли, так. І шо тоді зробилося з церквою?

Н.М.: Ну, як шо? Було так, шо й правилося, шо й не правилося. І знімали купола. Познімали, але після того ше правилося. Всіляко було.

— А ці куполи знімали свої люди, чи чужі?

Н.М.: Та свої.

— Свої люди.

Н.М.: Під руководством цего Устіна Левченківського. Він тоді був головою колгоспу, і під його руководством це всьо розбиралося. При окупаціїї тоді заставляли строїть.

— Але це ж не він сам міг придумати? Це ж хтось наставляв таке?

Н.М.: А хто його знає, чи він сам, чи не сам.

— Про це він не казав вам?

Н.М.: Нічого він не казав.

— Дав приказ, всьо! Люди мусили це робити.

Н.М.: Я тоді в армії служив.

— В якому році були в армії?

Н. М. В 37-му.

— Ну, на фронті ви були, чи ні?

Н.М.: Це я в армії служив дєйствітєльну, 37-й, 38-й. А на фронті я був 4 з половиною роки. Доки война, доки я був на фронті. Я не був при окупації.

— Так шо ви про це не знаєте. Я хотіла ше вас спитати, ви то це не пам’ятаєте, але може батьки ваші казали, як ше не було колгоспу, ше не було сільради, то де збиралися чоловіки? Як це називалося? Збори, чи сходка?

Н.М.: То я не знаю.

— Цього не знаєте. І чи там брали участь жінки, чи тільки чоловіки?

Н.М.: Це я цим не інтересувався. Я тоді ходив за дівчатами.

— Чуєте, а як ви ше були малим хлопчиком, чи приходили часто до вас гості? От батькові брати? Чи мамині? На які, на які свята приходили? 

Н.М.: На які свята? На релігійні. Тоді ж не було ше свят советських.

— Чи родичалися вони? Ну, як родичі, кого ше запрошували в гості?

Н.М.: Ну, як кого? Братів, сестрів, так сусідів.

— Чуєте, ше про пісні, чи ви пам’ятаєте про пісні? Як ви були парубком, то співали?

Н.М.: Да, співали.

— Чуєте, я хотіла вас спитати, чи було якесь таке місце, де збиралася молодь? Хлопці, дівчата?

Н.М.: Клуб!

— А ще, коли клубу не було? Чи ви не пам’ятаєте?

Н.М.: Коли клубу не було, то принаймні на такі свята, як Різдво, як Паска, то коло церкви збиралися, ходили кругом церкви співали.

— А можете згадати пісні?

Н.М.: А я не знаю!

— Чи то дівчата тільки робили?

Н.М.: Ну, а хто ж? Хлопці тоже були, участвували. Але співали дівчата.

— А ви знаєте, як називалися кутки в селі? От як по-вуличному казали? Ну, Зарічка там?

Н.М.: Ну, це так знаю, шо названія Зарічка, і всьо, і більше те, більш не знаю.

— А коли збиралися співати, то збиралися по кутках? От там збиралися співати? Там зібралися, на тому кутку?

Н.М.: Де, де молодьож зійдеться, там співають.

— А може це була якась хата вдови?

Н.М.: Нє! Такого не було.

— А називалося це вечорниці чи досвітки? Як називалося?

Н.М.: Вечорниці називалися. Дівчата сходилися, то пряли, то вишивали.

— А хлопці приходили на ці вечорниці?

Н.М.: Ну, а як же ж! Без хлопців де ж може бути?

— Чи вони мали там якусь роботу? Чи просто так для жартів?

Н.М.: Яка там робота?

— Співали також?

Н.М.: Співали, да.

— А можете назвати, які саме частіше пісні?

Н.М.: Я не знаю.

— Не знаєте. А як були молоді, то співали? Який в вас був голос?

Н.М.: Такий, як зараз. 

— Нє, я хочу спитати, як називалися, перший і другий?

Н.М.: Нє! Хто як міг.

— Тоді так не називали? Ше хотіла вас спитати про музики?

Н.М.: Музики були.

— Були в нашому селі?

Н.М.: Духові музики да. І цимбали були, і музики духові були.

— А можете згадати, хто на цимбалах грав?

Н.М.: В нас не було.

— На весіллях грали, так? А вже, як ви женилися, це вже, який це вже був рік?

Н.М.: В 34-му році.

— То які, яка вже була музика?

Н.М.: Духова музика. В мене грали гарно.

— Це було добра музика?

Н.М.: Гарна!

— А знаєте, скільки треба було заплатити музикам?

Н.М.: Тоді? Не знаю.

— Це батько мав платити?

Н.М.: Батько.

— А в нашому селі музиків не було таких?

Н.М.: Були якісь такі там, я знаю! Наші музики не грали. Вже після войни, то вже тут були.

— Добрі музики, да?

Н.М.: І до войни тоже були, бо до войни ше більше.

— А ви не пам’ятаєте, хто їх вчив?

Н.М.: Якийсь був Юрко там з Тиньківки. Сімейства були, шо вчили.

— Вони самі підбирали хлопців способних?

Н.М.: Да, да!

— І ви пам’ятаєте, як запрошували? З яких найбільше сіл музикантів запрошували на весілля?

Н.М.: З яких сіл? Хоменки, Сатківці музики були. Калитинські музики. Ну, і дальше були. Ходили.

— Чи були серед цих музиків сімейні такі ансамблі? Що може грав батько з синами? Чи брати? Не знаєте. Про шинок чи про корчму тоже не знаєте?

Н.М.: Нє.

— А батько може вам розказував, чи дід?

Н.М.: Та нічо мені не розказував ніхто.

— Не знаєте. А про клуб? Коли у нашому селі побудували вже клуб? Не пам’ятаєте? 

Н.М.: Ну, в нас клуб був який? В поповій хаті. Де школа, був клуб в цих хатах. Ну, і ше не було такого клубу, шоб він був отвічав свому призначенню. А вже поклали цей, шо Дом культури.

— А ше перед цим же був клуб?

Н.М.: Та то з магазина колгоспного зробили.

— А яку музику грали в клубі тоді, як ви парубкували?

Н.М.: Ну, то яку музику? Вальс, польку, краков’як. Ше там були якісь. 

— Так він називався, да. Чи був керівник у клубі тоді, в ті роки?

Н.М.: А як же! Був.

— Це був чужий чоловік, чи з села?

Н.М.: Нє, був шось три роки тут, де зараз Ніна живе Палагнючка.

— Так.

Н.М.: Тут був клуб у хаті цій. То школа була.

— Шо вам приходилося робити?

Н.М.: Шо? Вистави ставили. А як же! Такі, як я артісти.

— Самі ви збирали тих артистів?

Н.М.: Ну, а хто ж!

— І які виистави? Можете згадати?

Н.М.: Всякі, «Наталка Полтавка», там ше. Які помню, такі.

— Ви кого грали?

Н.М.: Я не грав.

— Ви там тільки збирали їх, да? Організовували. Я хотіла вас ше спитати, чи ви бачили старців? Старці колись були такі.

Н.М.: Старці? Діди з торбами, да.

— А коли їх було саме більше?

Н.М.: Ну, коли? Я знаю, єсть такі, шо не хоче робить, так той іде в село і просить. 

— А були серед них такі темні? Може вони на чомусь грали? Співали?

Н.М.: Нє, це в нас не бачив.

— А може хтось бачив на ярмарку?

Н.М.: А я на ярмарок шо ходив?

— Не було часу. А з нашого села то старців не було?

Н.М.: Нє.

— А як до них люди ставились, як от вони приходили в село, до тих старців?

Н.М.: Ну як? Ти не знаєш, як? Хто хліба дасть окраєць. Таке во, шо зможе.

— Але чи їх жалували в селі?

Н.М.: Я знаю, чи їх люди жалували, чи ні?

— Ну, ви особисто?

Н.М.: Я канєшно, смотря як, який старець.

— Чи це були тільки самі чоловіки? Чи жінки тоже ходили?

Н.М.: Всілякі, всілякі.

— Коли старці ці зникли? Що з ними?

Н.М.: А вони й зараз є. Шо нема?

— Нє, але в село ж вони там не ходять?

Н.М.: Ну, в село нє, чого? Ходять! Буває ходять. То наводнєніє, то таке во це. Це не старець, а це просто так просять, потому шо їх є. Всяко буває. 

— А після війни були старці? Тако по наших селах не було?

Н.М.: Нє, не бачив.

— Про весілля ше хотіла вас спитати. Чи весілля в 30-х роках були коротші, ніж раніше?

Н.М.: Три дні! Три дні весілля.

— Угу. А музики скільки днів грали?

Н.М.: Так і музики грали.

— Три дні? Чуєте, а шо дівчата?

Н.М.: Считай, субота, неділя, і в понеділок ввечері молоду приводили. 

— Чи обов’язково сватали дівчину перед весіллям? Чи сватали дівку перед весіллям?

Н.М.: Чи сватали?

— Як це називалося? Сватання? Слово?

Н.М.: Як? Могорич випили! Як хто може зробити. Простягай ножки по одьожке!

— Спочатку був могорич, а потім договарювалися за слово, аж після того було весілля?

Н.М.: А потому весілля. Я ж кажу, як кому виходить.

— Чи обов’язково дівка мала взяти фамілію чоловіка?

Н.М.: Як хто хтів.

— Нє, ну а як було прийнято в селі?

Н.М.: Чоловіча фамілія.

— Чоловіча фамілія. А чи бувало так, що між собою одружилися родичі?

Н.М.: Як це?

— Ну тако, може якісь вони були двоюрідні?

Н.М.: Чи бралися?

— Чи дядько брав?

Н.М.: Були, були такі.

— Але шо тоді люди про це казали?

Н.М.: Ну, вроді казали, шо так не можна.

— Шо це гріх був, чи як?

Н.М.: Шо це гріх. Отак, як Іван Марущак, брата вбило на фронті, а він взяв його жінку. Перше считали, шо це невозможно.

— А я знаю, шо ше давніше то навпаки брат мав стати на це господарство замість загиблого.

Н.М.: Нє!

— В нас тут так не було? Не вірили так?

Н.М.: Так ніхто не вірив.

— І в неї були вже свої діти, да?

Н.М.: А як же! В неї ж була Ніна ця, як того брата вбило. Брат був з мого року. А він взяв його жінку. Без свадьби, без нічого так. І всьо, і жили.

— Тоді вже вони не мали права робити весілля? Ну, вже так, як хто хотів, да.

Н.М.: Як їм виходило. 

— А ви пам’ятаєте, коли в нашому селі з’явилися ясла?

Н.М.: Хто?

— Ясла!

Н.М.: Ясла? Ну, після войни.

— Ви не могли в тих яслах бути, так.

Н.М.: А чо я мав в ті ясла.

— А діти то ваші вже були в яслах, так?

Н.М.: Да.

— Але не знаєте, який це був рік?

Н.М.: Ну, який рік? З якого року діти, то той рік і були ясла.

— Ше вас хотіла спитати, ага! Я питала вже вас, да, чи ходили на сезонні заробітки?

Н.М.: Ходив, 20 копійок в день.

— Це ви самі тоже ходили?

Н.М.: Ходив.

— Чи може ваші родичі чи сусіди брали участь у революції або в громадянській війні? Не знаєте? Тоді з села нікого не брали? А чи було таке, шо хлопці співали революційні пісні? Чи які тоді були пісні, в вашу молодість? Шо не з дівчатами, а самі хлопці.

Н.М.: Ну, просто українські народні пісні, і всьо.

— А таких фронтових, революційних?

Н.М.: Тоді ше не було, до войни ше не було таких пісень.

— А тих дальніх, тої дальньої?

Н.М.: А то дальні ті то не співали.

— Не знали. Хотіла я вас ше спитати, чи багато з нашого села пішли працювати в город?

Н.М.: А я не чув, шоб наші йшли.

— Нє, ну за вашої молодості чи було прийнято, шоб молоді йшли в город?

Н.М.: Тоді не було.

— Ніхто не йшов?

Н.М.: Тоді ніхто не йшов.

— Так, а коли вже почали так виїжджати з села?

Н.М.: Після войни.

— Чи став хтось із ваших родичів партійним працівником або головою колгоспу?

Н.М.: Я був три роки головою колгоспу.

— Ви були? А в яких роках?

Н.М.: 47-й, 48-й. Нє, 46-й, 47-й, 48-й.

— Угу, скільки вам було років, пам’ятаєте?

Н.М.: Років було 30.

— Молодий голова, да?

Н.М.: Та тоді так не було. Є каже пословіца — як не гробовой, так пишуть на простой. Пішов з фронта та й послали.

— Чи тяжко тоді було? 

Н.М.: А як? Волами орали землю.

— Можете розказати, які роботи робили тоді? Ну, в колгоспі які роботи?

Н.М.: Ну, які?

— Це ж не було чоловіків.

Н.М.: Всі роботи польові робили.

— Приходилось орати, да? Коровами?

Н.М.: Коровами.

— Коней не було?

Н.М.: Були й коні, й корови, і бики були. Але орали тим, шо попадало.

— Чи пам’ятаєте ви ше, як співали колись веснянки?

Н.М.: Я не знаю.

— Це дівчат більше запитати, да? Не знаєте. Тут у нас ше такі питання про ремісників. А в нашім селі ремісників не було, шоб горшки ліпили? 

Н.М.: Нє!

— Не знаєте про це. Про мову. Який був національний склад села?

Н. П.: Хто як хтів, так говорив.

— Чи були в нашому селі такі, шо говорили руською мовою?

Н.М.: Всякою говорили.

— А які це були люди? Чого вони говорили другою мовою?

Н.М.: Які? Самі ці покутинські люди, вони вже не чисто українською, і по-руські говорить, і по-українські говорить. 

— Нє, ну так в основному українською мовою. А чи приходилося, наприклад, при владі російську мову застосовувати в сільській раді чи в колгоспі?

Н.М.: Це як хто хтів, так говорив.

— Таких приказів не було, шоб руською мовою. А чи співали в нас частушки?

Н.М.: Попитайте в кого іншого. Я шо, я знаю, хто співав.

— Не згадуєте ви, да? А колядки?

Н.М.: Колядували. І зараз колядують.

— Чи це діти колядували, чи старші люди?

Н.М.: Всілякі.

— Не знаєте ви. А чи виготовляли у селі посуд вдома?

Н.М.: Ніхто не виготовляв, не було таких.

— Треба було купляти це всьо. не знаєте, скільки треба було платити?

Н.М.: Я шо його купляв? 

— Не купляли. Ше в мене тут про образи. Скільки колись було образів у хаті?

Н.М.: Скілько хто мав.

— Чи є в селі старші чоловіки?

Н.М.: Є шість чоловік старші мене.

— Назвіть їх.

Н.М.: Пилип Коновальчук, Ольків тато, він 12-го року. Григорій Тимофійчин осьо 13-го року. Знаєш такого?

— Да, да!

Н.М.: Дальше Трощенко, він там з 9-го року. Дальше Іван Яворський, він 12-го року. Митровин Іван 12-го року. І Петунчик це.

— Я вас ше хтіла спитати, чи ви пам’ятаєте, такі були колись червоні весілля?

Н.М.: Їдно весілля таке було в нас.

— Пам’ятаєте ви, да? А як воно проходило? 

Н.М.: Ну, як проходило? В сільраді розписувалися і всьо, ніякого шлюбу, нічо. Це Килина Вировчина шлюбувалася так. Жених чужий, то вони робили червоне весілля там, де вона жила, де розходниця була.

— Так вони самі хотіли, чи це так сіольрада їм казала?

Н.М.: Це так вони самі схотіли червоне весілля. Так вони.

— Така була мода тоді, да?

Н.М.: Така була мода.

— Побережник Ілина, а по-батькові?

І.А.: Андреєвна.

— Андреєвна, 19-го року? 

І.А.: Да.

— То ви повинні знати ці всі. Це ми говоримо, як колись проходили весілля? Яке дівці придане готовили? Ви це знаєте? 

І.А.: То це то я знала, як ішла (сміється). 

Н.М.: Вона то знає, шо я.

І.А.: Вона ж тоже таке получала (сміється), як би й я, і вона получала. Таке время було. Тепер то там узяв і привів, чи вона там має шо, чи не має, чи принесла, чи там взяла книжку яку, чи як, чи шо. А тоді не так все було. Те, шо робив на верстаті, ті робили рядна. То вовна є, то кручені, то таке було придане.

— А чуєте, я хотіла спитати, як виробляли на верстаті, як називався, які методи були? Тако лучком, чи смужками, як?

І.А.: Батожками так осьо робили, так.

— А ше як називалось?

І.А.: А клинчики, то це тако тамечка вже таке вовняне рядно, то клинчик називався. Клинчики які там, чи які там таке. Ну, то вже тако подивишся на старе рядно, та то й видно, яке шо. А так.

— А вишивали яким методом?

І.А.: Вишивали шо нитками, на полотні нитками вишивали.

— Нє, шо хрестиком, гладдю?

І.А.: Хрестиком вишивали, гладдю появилося було таке. То це во.

— А раніше знали тільки хрестиком?

І.А.: Да, хрестиком. Хрестиком з вивороттю, шоб така шкура прямо таке. Є те, шо вибирають якесь таке, шо вже приматують шось. А шо ж?

— А ви згадуєте, хто саме краще вишивав з дівчат?

І.А.: Де, то тако ніби в селі? Я знаю, хто харашо. Небожка Ліза Мужичка дуже красиво вишивала, о! Але, але шо, мама ж знає її.

— А ви, а ви пам’ятаєте її?

І.А.: Я її отчотліво пам’ятаю.

— А шо їй за те люди платили? Наприклад, за сорочку? Щоб це вишити сорочку, скільки треба було заплатити?

І.А.: Не знаю, тоді грошей не було.

— Ну так, наприклад, скільки треба було дати там зерна, чи шо?

І.А.: Не знаю я такого. Не знаю, бо і сама не вишивала, то принесла сюди дві сорочки, так вони онде го стоять. Позацвітали вже, пожовкли.

— А шо давали дівчині? Це ви сказали рядна. А шо ше давали дівчині, як вона вже йшла одружена?

Н.М.: Подушки!

І.А.: Подушки, рядна, скатерки. По дві скатерті, чи шо там теє.

— Яка була сама багатша, то скільки їй могли дати ряден?

І.А.: Я знаю, воно може шо менший за мене несла, але то була багачка (сміється).

— А скільки вам дали?

І.А.: А мо я помню? Якісь налавники давали, на лавки давали налавники, таке о давали. 

— Чуєте, а як ви були малою, то вам розказували казки, чи пісні співали? Хто це робив? Мама чи бабка?

І.А.: Цього нічо не знаю.

— Не знаєте.

І.А.: Бабка була коло нас, і їдна бабка, і друга була бабка, то вони знають усе. То тре мати добру пам’ять, це до Пестимії аби пішла, то вона тобі розкаже.

Н.М.: Шо не помнить, шо вчера варила.

— Це ви не пам’ятаєте. А раніше то ж ви повинні пам’ятати, шо було колись. А хто дітей вчив, ігри діти ніяк не знали? Чи може ви забули?

І.А.: То сама я то в якісь класи грала, то якісь ше, то таке во було тоді, а так.

— А колискові над колискою співала мама?

І.А.: А я знаю?

— А в вас були малі діти ше після вас?

І.А.: Була дівчина їдна ше.

— Ну, то як мама її колисала, ви не пам’ятаєте?

І.А.: Я не помню, я не знаю нічо. Піди то і Марія тобі розкаже.

— Ну, Марія молода ж зовсім.

І.А.: Ну вона молода!

Н.М.: То вона більше знає.

І.А.: Та більше знає, як стара.

— Да? (Сміється). А ми говорили іще про пісні. Як називалися, як ділилися голоси, як ви дівували? Як казали співали? Першим, другим? Чи нижнім, верхнім голосом?

Н.М.: То в хорі розбирали, а як отако в житті.

І.А.: Як їдемо підводою з буряків чи на буряки, чи там шо, то й співали тако. Там співають, то одна витягає, та й всьо. Таке було. 

— А хто за вашого дівування вважався найкращими такими співачками в селі?

І.А.: Хто там в нас співав? В нас Данило Бабиляк співав гарно, виступав, всьо. Ще мамин брат.

— А ви калитинські самі, да? А! З Калитинки!

І.А.: Це Миколайчик, це вже з їхнього роду.

Н.М.: Вона не знає даже Миколайчика.

І.А.: А шо я? Вона то канєшно не знає, а я то знаю!

— А дівчата які співали?

І.А.: А дівчата це була Івася Менова, такі вдвох були це. А так ше.

— А в клуб ви ходили? А які там пісні співали? Пам’ятаєте трохи?

І.А.: А чо не пам’ятаю?

— А танці які були тоді?

І.А.: А танці якась коробочка, вальс (сміється), такі во. Полька, краков’як.

— Це були знахарки?

І.А.: Та до таких ходили, й яйця качали, і той о, і примовляла там чи до гречки, чи до серця, чи до чого. Так і було. А хіба тепер нема цього? І тепер яйця качають баби. А більше тоді як узялись за читання, за Псалтирі, якшо взять. І така, шо вона там все, шо знала, не знала, а пішла до церкви раз, другий. Має пам’ять, і вже годна читати. Вже береться читати Псалтир той.