Підгрушня Оксана Дмитрівна, 1916 р. н., Чухліб Марія Семенівна, 1909 р. н.

— 9-го року. А в вас теж батько мав землю?

М. С.: Батько мав землю, да, тоже.

— А скільки в нього було?

М. С.: 3 гектари.

— 3 гектари. І мав реманент, і все таке? 

М. С.: Да, мав своє.
О. Д.: Тоже в колгосп забрали.
М. С.: Забрали в колгосп.
О. Д.: І коняку, і все забрали.
М. С.: Позабирали в колгосп. І клуня була, то забрали.
О. Д.: І брат був рідний, казав, упокой його царство душі! уже, як лежав у лікарні, та каже, позвав мене та каже — Саню! уже із нас нікого немає, а ти продавай хату, шось заплатять, дідову. А я ото заслабла та по больницях все, то мені вже й не до того.
М. С.: Ніхто нічого не дав. Позабирали цю скотину.
О. Д.: Нє, тепер уже шось там сплачували людям. У нас дядько получив.
М. С.: А в батька не повернули ні реманенту, ні корови.
О. Д.: То то ж батько не розкуркулений, його не розтягли. В колгосп усі здавали. І дід мій здавав.
М. С.: Як здали? Сидониха прийшли та забрали.

— А хто то така Сидониха?

М. С.: Та вона партійна була, комуністка. Розкуркулювала.

— Із своїх, вільшанських?

М. С.: Да, із своїх! да! сусід сусідові робив, бо хотів же.
О. Д.: А в нас, а в нас сусіда вигнав ше, як не виселяли діда. Вигнали ж діда з хати, в його була одна хата так, не перегорожено, нічого, така хата старувата. А він вигнав діда з хати, каже — діду, в моїй поживіть, а я, каже, в вашій поживу. А в діда була гарна хата, з віконницями, і поли в сінях, і в коморі. Ну, в общем, була гарна дуже хата на всю Вільшану. Та побув трошки, а баба повимазувала так, і ікони поставляла, рушники повішала. Поки вбирала, одна хата, коли вже так було. та він прийде — а! а! А тоді знов прийшов та каже — знаєте шо, ідіть у свою хату, а я йтиму в свою. У діда ліса було десятина, пів городу. З того боку річка, а з цього боку річки був город, і трохи ліса тоже. То в діда було чим топить. А в його не було чим топить. В його садок був, яблуні, то він же рубать їх не буде. Отаке тоді ше було.
М. С.: Про старе время можна по-простому сказать, було всім добре! Бо в кажного поле було, свій ячмінь, просо своє, своя пшениця. У всіх було! А як розкуркулили вже, розтягли!
О. Д.: Нє, як у колгосп уже пішли, тоді затягували в колгосп, тягли, з чогось же колгосп треба будувать. то в діда була клуня під желізом, забрали. Комора надвірня була дерев’яна здорова, більша, як ота хата! забрали. Конюшня була, там у конюшні були коні, дрова зложені на горищі, уліки, бо бджоли були в діда. Ой! Боже мій! повітка була!
М. С.: Я кажу одно, шо оце ж вони розкуркулювали, бо це ж вони спали на соломі раньше, на соломі спали, і кожухами вкривались.
О. Д.: Спали то спали, але як колгосп заснувавсь, усе забрали в колгосп. А хату на читальню повернули, читальня була в дідовій хаті. А потом Голова сільради був із Старосілля, та взяв та вигнав, то це зараз Голова сільради живе. Вигнав цього чоловіка з хати в дідову хату, а його зайняв. Таке робилося.
М. С.: Та воно й зараз робиться.

— То вони самовольно це, як хотіли там?

О. Д.: Нє! голова!

— Ну, я ж кажу — сам.

О. Д.: Того чоловіка напроти млина, де Голова сільради живе, вирядив того чоловіка у дідову хату, а діда ж розкуркулили, виселили. А сам сів у Савчину хату. Це ж є і син Савчин, і дочка, вони це знають, шо це таке було. Отаке робилось. Та а потом продали вже ті, де ставки, хату, та купив дід і баба, та дід умер, а бабу дочка забрала, а та хата стояла, пока вже впала.

— А не могли так, щоб подавати на суд? він же незаконно зайшов туди, в ту хату?

О. Д.: А на кого ж ви тоді подасте, як тоді права вєздє їх? Це ж дід куркуль, це ж вредітєль считали. А дід у матері моєї, баба в другого сина жила, то шо ж ви подасте? А як вернувся дядько з войни та требував хату, а Голова сільради, не знаю, вже забула, хто був, та каже — як вам вернуть, то всім треба вертать хати. Ми не можем на це піти. Таке було.
М. С.: Таке воно було, таке воно і зараз. Воно таке й кажеться, шо воно й зараз.
О. Д.: Тепер хоч силою не гонять, а хто може, наживаються з колгоспів із нетруженого. А отакі, як ми і наші діти, вони ніде не проб’ються, нічо ніде не достануть.
М. С.: Зараз велике горе молодим осталось, молодим. Шо вони осталися в колгоспі ж, а тепер цей колгосп тоже.
О. Д.: Осьо Іхтим, мій брат Іхтим робить в колгоспі, вже 3 місяці зарплати не получає. Оце невістка получає пенсію, то це хлопець і мати, а ті два поженились, то в Сільхозтехниці роблять, два брата. А цей коло матері в колгоспі, то до армій бідний робив, складав гроші, і прийшов з армії, і хотіло машину бідне купить, та Голова колгоспу по дві машини взяв, і кому хотів, і побільше, а йому, на очереді другий був, і не дали. Та пропали гроші. Тридцять соток городу.
М. С.: А шо з ним робить, як нема реманенту, шо робить?
О. Д.: А є такі, голубко, шо набрали в трьох місцях аренду. Хто дужчий, той сильніший. Таке воно.

— А люди беруть таки в оренду землю? 

О. Д.: Беруть, которі дужчі. Которі дужчі, беруть оренду, трактори в кого є. Бо вони понабирали, посіяли буряків, у них є чим, та понасівали буряків, та по машині сахару попривозили. А тепер понасівали стільки жита, пшениці, і це будуть жить. А ми шо?

— А в вас не було наймитів?

О. Д.: Та Боже з вами! В нас 13 душ своїх було, куди того наймита брать?

— Свої робили? 

О. Д.: Свої робили! невістки були! сини були жонаті, парубки, вдови ті материні були вже жінки. Нє! не було наймитів! Він бідний тільки зіп’явся на ноги після тих пожарів, а тоді вже ж поросли діти, то він нікого не наймав.

— А як, чи батько розділив тоді землю?

О. Д.: А батька я ж не знаю, як мені ж годочок був.

— Дід, дід!

О. Д.: Дід дав і нам, тільки чи дві чверті, чи скільки, не знаю, дав був. То в нас був і баштан, і пшеницю мати сіяла.
М. С.: Сіяли ми й самі баштани, каждий своє.
О. Д.: А такі, голубочко, були в діда кавуни! більше, як пуд кавуна! На виставку возив.
М. С.: Ше й кавуни ж які добрі були!
О. Д.: Хочу ше розказать. Отак в нас хутір там, де я росла, там коло хатини була наче дідова те земля, та дід там посадив, може було гектар, а може й не було, баштан як засадив, то отакі кавуни!

— А де їх, на базар возили?

О. Д.: Возив кіньми на базар у Шевченкове, то сюди було везе.
М. С.: Та раньше ж було тільки на базар.
О. Д.: Далеко ж не повеземо кіньми, знаєте, а так в ближчі села. У Шевченкове, знаю, я ше й мала була, та з дідом возили. Там, де зараз технікум, там був базар і церква. Туди дід возив кавуни.
М. С.: Хіба тілько дід? це вся Вільшана возила. А в нас був найбільший базар у Вільшані. У нас найбільший, несходімий! Несходімий оце Вільшана базар був! І шо хоч було! Це коні продаються! а це свині! а це кози! а це воли! Ну, базар страх! от вся Вільшана базар був!
О. Д.: Це був базар отуто, в центрі, а потом став був базар, знаєте, де музей, та на горі. То й там, було, лавок понаїжджа кругом! Та там було машин, шо хоч, те купиш.
М. С.: А при старім времі Вільшанський ото, Вільшанський! при старій владі. А то вже таке було.

— Скажіть, а чи були там на базарах такі прошаки? або хто просив там милостиню?

М. С.: Нє, по базарі не просили. По селу було ходять.

— Старці?

М. С.: З торбою, було, собі людина ходить, то шо да. Не багато їх і було, не багато. Мало було.
О. Д.: Але були такі, були. Ті, шо були, Маріє, ті не ходили, а таке старе вже, шо воно не заробе, не обробить вже землі, то були.

— Скажіть, а чи були такі, що грали? сиділи і грали там на лірі?

М. С.: Були! були!
О. Д.: В Вільшані їх не було, а так по городах. Або було на базар приїжджають откудась. А самих вільшанських не було.

— А ви не пам’ятаєте, що вони співали?

О. Д.: Вони співали Богові пісні.
М. С.: А все до прикладу вони, хіба його все вдержиш.
О. Д.: Було співають — “Взяв би я бандуру, та й заграв, що знаю”. І ше таких жалібних було пісень.
М. С.: Жалібних було грають.

— Ну, а про кого? Про Лазаря співали, чи ні?

О. Д.: Було співають, знаєте, яку пісню? І було і дорослі співають, як гуляють — “Катерино, вража бабо! шо ти наробила! Шо ти нашу Україну та й занапастила!”. Оце я знаю добре, було, кажуть. І ше було співають, ой! підождіть! “Ой, пустили коні по долині! та занапастили Україну! Якось пішла слава по Україні”. Я забула вже, це ше ж я мала тоді була, як було то співали. В общем, усе таке протів панів було.

— Скажіть, а де збиралися дорослі, щоб співать?

О. Д.: Оце гулять? А це ж ото, де на хуторі була хата читальня, то гуляли. То в клуб ішли.
М. С.: В клуб тоді не йшли!
О. Д.: А чого?
М. С.: Не було ніяких клубів! Раньше було до церкви, коли вечірня, та до церкви йшли. А тепер клуби!
О. Д.: Підожди! це ше я була мала, Маріє, то отуто, де больниця, над шляхом був клуб. Ти не знаєш. Ше я мала була.
М. С.: То вже, як артіль була, артільці начали ходить.
О. Д.: Та було там представляють таке все, Пісні, все готовлять. Ну, концерти проводять. то це я знаю. Це ше я була мала. А то було в церкву йдемо. Як Великдень, було.
М. С.: Це було, не можна діждаться ніяк Великдень, паски. Не можна дождаться Різдва. Не можна діждаться, шоб крашанки красить уже! А тепер якось і ніхто не знає, коли воно.
О. Д.: Їдять усе чисто підряд, ні посту не знають, нічого.

— А тоді постили? 

О. Д.: А постили! а як же! Було, заріжуть кабана, готовлять на Паску і ковбаси, і все, а не можна. Було кажуть, одна дівка, та поїхали паску посвятить, чи воно було правди, чи ні, а вона ковбаси вломила в коморі, батьки поїхали. Та їла, та вдавилась, кажуть, ковбасою. Та було й боялись. Колись боялись. Було і на страсті йдемо, і говіть йдемо. Це ж говіться яка була  радість! бо бубликів вже накупимо!
М. С.: Тоді постились три дні, а тепер ввечері, і все!
О. Д.: Маріє, не три дні! не кажи. Було, йдемо до вечерні, доїдаємо, та на другий день причащаємось.
М. С.: На третій день!
О. Д.: На другий! А шо ж ти третій день було робиш? шо ти вже балакаєш!
М. С.: Цілий тиждень говієм!
О. Д.: Нє! ввечері! То до Плащаниці вже було йдемо. А було ввечері йдем до вечерні, а на другий день причащаємось. А вже на третій виносять Плащаницю, та було всі ідемо до Плащаниці, цілувать Плащаницю. Був у нас страий дід на хуторі! вони були в його. Та було, всіх дітей з хутора, повен віз набере, і везе до Плащаниці.
М. С.: І мені чудно таки, все-таки чудно! Шо мали землі, по стілько землі, і було время говіть, стілько днів ходить, і до Плащаниці ж тре йти, і вобще до церкви ж треба йти, і сповідаться тре йти. І роботи ж скільки було! земля ж була оброблена! І все кидаєш, шоб у руках не було нічого! бо вже вдарив дзвін! Дзвін ударив, кидаєш все, бо празник. І пороблено було, і празнували.
О. Д.: І по вербу було йдемо, і до Плащаниці йдемо, і на Страстний четвер йдемо, о! І всю роботу кидаєм. І було отаке.
М. С.: І все поробили!
О. Д.: Вже кидають люди всі роботу. Я була ше ж мала, та на Паску було дід запряже коні, і везе паску святить. Та ходить вхождєніє кругом, дівки ставники носять, такі завтовшки, як ото держак, тільки такі ж отдєлані. Така наче чашечка, а тут горить свічка. Та дівки ж у цвітах. та носять кругом ставники. А хлопці носять хрести. Вхождєніє ходять пока до 12-ти часов. А тоді Плащаницю носять кругом церкви, було, та заносять у церкву.
М. С.: Та як заспівають Христос Воскрес! то аж коси піднімаються!
О. Д.: А потомечки було оце ж уже паску посвятимо, вже пообідаєм, уже тако го підемо на дзвони. Дзвони, парубки, дівки позбираються, гуляють! дзвони тра-та-та! Тра-та-та! така ж радість прямо! сонце виграє на Паску було! А яка ж радість була! А тепер була церква там коло млина, і була церква, де початкова школа. Це була наша, Миколаївська, а то була були Пречистівська. Як же гарно! А коло церкви кругом базар, толкучка, був. А туди наниз була сінна. Драчка була, клочки дерли, вовну дерли, пшоно дерли. Жиди тримали драчки, о! А туто, де млин, через дорогу ше було петлює борошно.
А тепер борошно запетлювать не можна, голубко! Засіяли пшеницю ше давно у ярі, а млина ніяк не могли справить, а воно там зрослось. А тепер кажуть, я не знаю, люди кажуть, шо те лушпятиння і цю пшеницю, шо люди здають, перемішують і людям дають. І як повезеш молоть, оце в таке время, то така сама лупочка з пшениці, висівочки такі, наче лупа сама. А тепер оце осьо замінили, та половина борошна у тому, у висівках.

— Робили цукерки? 

О. Д.: Ото понад дорогою люди сиділи, і воно собі цукерки робить, продає. А тут сидять платки красіві шерстяні продають. Руки гріють, як холодно, і платків, яких хоч! І магазіни були, це ше я дівчиною була малою. Магазіни були, в магазінах було такого краму, шо ви його зроду не бачили, і не побачите!  А за шо куплять, як нема грошей ні в тебе, ні в мене? Бери! — жид каже — бери! оддасиш! Та людина візьме, тоді оддає гроші, бо на другий раз не дасть ніхто. А було, в борг дають. Отакі колись моя мати.
М. С.: Тоже було знаю, шо місяць ходю на роботу та получу гроші, шоб спідничку набрать, та піду та насіння куплю два стакани.

— А коли це? в колективізацію?

М. С.: Да. А краму лежить! золотий крам! плати і все бери! а заробітку ж тільки нема!
О. Д.: А коли це ти ходила на роботу?
М. С.: В завод, в радгосп ходила.
О. Д.: А! в радгосп!
М. С.: А мала була, то хочу на роботу, а не приймали.
О. Д.: Я й так невелика ростом, а ше, як була молоденька дівчинка, як хочу на кузьку піти, як начнуть одбирати, котрі більші, беруть. А малі ше луче збирають кузьку, бо стараються, як великі. А вже як колгосп був та була стільниця садить, мамочко! одно поперед другого копнуло, втикнуло!
М. С.: Жили пани тоді , а ми що були? Ми робітники! А приїдем тоді получать,  мені ту получечку, шо я зароблю там за дві неділі, чи за півмісяця, шо я за них куплю?
О. Д.: Не кажи, Маріє, бо й мати моя старіша була, та було кажуть — підеш день, чи шо, та набереш костюмчик за день.
М. С.: Лежав той крам, його ніхто не брав! бо не було за шо.
О. Д.: 10 копійок було платок. Було мати розказують.
М. С.: Шо ж вони розказують, як було ходиш—ходиш.
О. Д.: Ти молодша, а я ше молодша, а мати ж моя вже ж 18 год, чи 19, як немає, а в 83 вмерла, то матір більш зна, а баба ше більш зна. Отам, де ми росли, там у тітки лізок, там за ліском була панська земля. Ше я мала була, знаю.
М. С. — А моя мати ходила в Звенігородку, шоб мені спідницю набрать.
О. Д.: На кофту. Та було на буряки ходять, то мені баба каже, шо 10 копійок заробиш, то купиш платка найкращого. А потом уже, як я вже підростала, тоді таке було, шо простинь різали на четверо, чи на скільки там, та платки запинали, бо не було.
М. С.: І полотняні спідниці красили бузиною! Це з полотна спідниці шили. А краму лежало! який хочеш. А його купить не можна, нема за шо.
О. Д.: А в діда були вівці в  мого, це я пасла вівці. Мати пошиє з полотна мені пальтішко.
М. С.:Ти кажи за всіх, не за себе! як усі жили.
О. Д.: Як я пальтішко пропалила, та йду додому, та мати ж битимуть, бо пропалила пальтішко. Та я взяла та підлатала, а мати й не били. Тоді була строгость і батьки гарно виховували дітей, гляділи. І було батьків і старих слухають. Оце каже батько або мати, як оце хоче дівка піти погуляти, як мати не розрішить і батько, вона не піде гулять! І батько отакий старий, я старий, вона ше старіша, такий батько старий, у хазяйстві батько командує, шо робить кому. Понімали батьків. А тепер шо робиться? Отаке го й воно каже вже тобі, шо ти мені таке?

— Батькам в вас дома Ви казали?  

О. Д.: На Ви, на Ви. І на бабу на Ви, і на батька Ви, і на тітку Ви, на дядька Ви. А в нас же була сім’я велика. То як оце дядьки й тітки ше не замужні, я було кажу ти, а як уже тільки вийде заміж або ожениться, тоді вже я кажу Ви було.

— Бачите, як воно. 

О. Д.: Таке було колись. А як не жонатий або не замужня, це наче ше не дядько, бо воно ше не одружене. Таке було. Шось мати, мати тоже строго були, ми, двоє нас сиротя було, хазяйнували, це знаєте, строго було. Та знаю колись розсердилась, шось мати приказувала, і я розсердилась, та кажу — а ти, іііі! ой, як сказала ти, то я пока й виросла, думаю — шо ж я сказала на матір ти? А всігда ж Ви. А тепер шо кажуть?
Шо без батька ми росли, то я не хуже ходила, як ті, шо з батьками. Я не ощущала, шо я без батька. Канєшно, обіда була, шо батька нема. Ну так, шоб ми сильно горювали, то нє. Не ощущали. Нас двоє було. Корову було держимо. Сало було кантуємо. І землю держимо, хазяйство було, й свиноматки, й все. То наче я не бідувала.
М. С.: Я знаю, шо мій батько мав 3 десятини, 3 гектари, а стеля гнулася од хліба на горищі, зерна ше й на повітці. Та й комора забита! Та й надворі ше клуня стоїть снопів повна набита ж! бо молотили ж дома, машини зазивали додому та молотили. То хватало й свиням, і собі, і курям. Ну, а було таке, реманенту нема, а шо ж земля без нього? і скотина. Вона ж дурна, кому угодно скажіть.
О. Д.: Тоді, Маріє, люди таки корови держали та обробляли. А хто одну коняку, та спряжеться, та вам зробим, нам зробим. А вже за колгоспу гонили в колгосп, як я маю корову, йди на роботу з коровою. А весною, знаєте, вийде паша, нема чого дать, воно отелиться, бідне, гонять! А в колгоспі нема шо дать, соломи там дадуть, січки, та й усе. І городи орали, впрягались коровами, і в колгоспі робили, я й сама робила в колгоспі коровою.
М. С.: Було, вони тягали, а при кінці стало добре і в колгоспі.
О. Д.: А вже як тракторів набрали, то всьо, то вже луче стало.

— А вечорниці пам’ятаєте? 

О. Д.: Вечорниці? я чого ж не пам’ятаю! по хатах гуляли. Парубки, дівки було гуляють. Парубки приносять горілку, гуляють. І сплять було хлопці й дівчата, ну тільки по-чесному, тоді не було оцього. І як оце вже ото було носяться, та калиту печуть, та гуляють. Гарно було гуляють! І як оце Різдво, колядують дівчата ходять, дають люди їм паляниці, кусок сала. Кажуть — дайте латочку, бо собака вирве осього спідницю, чи там шо, дають кусок сала. Або кажуть — дайте зав’язь! то ковбасу дають і сами було люди. В нас було мішок прямо назбирають цього і сала, й ковбаси. І жарять це сало, ковбаси! Парубки приносять горілку, і гуляють було.

— А в кого?

О. Д.: Отак оце в баби збираються де, іначе ніде. Тако, в кого є де сім’я, то пустять гулять, о. Например, оцяя дівчина була в нас, як попросила матір.

— Скажіть, а музики наймали?

О. Д.: Музики? музиків не було.

— А як? зовсім без музики? а як танцювали? під шо?

О. Д.: А було не дуже танцюють, як отаке. А було літом як попросимось до людей, та вони ше соломкою стелили, то так гарно. Це так було гуляєм, чудять, в шось гуляють, то в тикало, то такого. То співаємо було. О! а вже як літо, то шо ж, тоді було бєдно. Та там у нас така на хутторі вулиця, шлях Заходить нижче, а будто такі окопи. Оце шлях і оце, то гуляємо!

— Це вже за колгоспів?

О. Д.: Вже колгосп був.

— А до колгоспів скажіть, як гуляли? 

О. Д.: А до колгоспів то це так було гуляють, сало справляють, ідуть тоді на досвітки.

— Що справляють? сало?

О. Д.: Ну, як оце ж ковбаси палять, і сало, на Різдво це, ковбаси. А у будень то сходяться, например, я до вас пішла, взяла шить чи прясти, якшо не свято. Беруть люди собі роботу, й збираються парубки й дівки. Дівки шиють, а як близько, то візьме прядку, та й пряде. Парубки поприходять, гуляють було. Як має ухажора, то й спить там у хазяйки було з тим хлопцем. Тільки по-чесному спали. О! а вже як у суботу, це як уже надворі, ми тільки в суботу та в неділю гуляли, в будень не йдем. В колгоспі наробимось. То було балалайка грає, а люди танцюють там на тому, о! А як у дівчини є ухажор, то проведе її, та й так. Співають було. Було там, напротів нашої, то ми гуляли, чоловік  один і другий жили, сім’ї, діти. Та було вийдуть, пока ше парубків нема, почудять, погуляють, бо до машини ж ходили разом на роботу, от. То погуляють та кажуть — тікаймо!
До церкви підуть, а ввечері ходять до людей. Хто такий бідний, то там йому шось дадуть, та воно й пуска гулять. Отако. Де вдова сама живе, або шо.

— То шось заплатять?

О. Д.: Та там принесе, як вона бідна там, те сала трошки принесе, те ше шось принесе. Ото так і гуляли. А більше й не платили. Я знаю, коли ше Вітя був парубком, то там жінка жила бідно з матір’ю, то було впускають скільки дівчат, стільки й хлопців пустять, а лишніх нє. То ті хлопці між повітками ходили. Бо знають, шо тут же сидять парубки, то вони так попід хатою, а хата мурована, то вони так палицею по хаті! бухтить хто! Чудять було! Чоботи було через хату кидають.

— Це на Андрія? 

О. Д.: На Андрея, куди впаде. На Катерини сім’я було зав’язують, а на Андрея сіють. Скільки буде паростків. Це все вже нічого не робили. Я в 36-му заміж йшла, о! а в 19 год ше таке робили. Він з колгоспу, було, прийде. Колгосп заснували в 29-м годі. Скільки мені було годів, я з 16-го. Я вже пішла по партії, так людей багато! партія звалась. Полють буряки було. А тоді вже на весну, в 29-м годі на весну, та пішли у машини молотить уже. В’язати за жаткою ходила. Скільки мені год було? 14 наче, ходила за жаткою в’язати. А бригадір був, та було сапу викидає, бо мала. Каже — я за тебе отвічать не буду. Хоче, шоб я один рядок полола, а я ж бігом уже хочу два полоть.
А на вулиці, хто можеть гарно співать, співали, й горяк був, і те все було. Раньше було на шляху, до вечора робили в колгоспі чи де, ввечері вже збирається гулянка. До півночі дівчата, хлопці гуляють. Музика, дівки, парубки зберуться, гуляють.

— В неділю?

О. Д.: Да, в неділю. І в суботу, як празники, то ми гуляли. Музика грає.

— А яка музика? 

О. Д.: Гармошка або балалайка. Балалайка й бубон найбільше. Або й так гуляли — гармошка й бубон. А свальба як було оце, то йдуть і йдуть із усього села на свальбу. Подивляться, не піде за стіл непрохане, а тільки рідня там, дружки, такі сідають. А отако. А тепер як свальба, всяка шантрапа найде, й непрохана, й хто хочете! А рушника дадуть.

— Музикантам?

О. Д.: Да, по рушнику дадуть, квітку дадуть.

— І все? і не платили?

О. Д.: Да! було співають так — “Квітки не крайте, музикам оддайте”. Таке. Я як ішла заміж, то платили. Тоже була гармошка й бубон.

— А скільки їм платили? ви не пам’ятаєте?

О. Д.: Та тоді ті гроші ж були!

— Це після колгоспу вже.

О. Д.: Це ой! це ше ж до войни! до колго, нє! брешу! в колгоспи. В 36—м годі я йшла заміж, то була і гармошка, і бубон.

— А ви не пам’ятаєте, чи не розказували вам, чи був шинок колись?

О. Д.: Був! оооо! баби й діди пили! І землю пропивали, продавали! Ооой! був! був! Мій не ходив, а було баби й діди ходять у шинок. Ходять.

— А співали в шинку?

О. Д.: А чо ж ні? може співали, може й не співали.

— А музики не грали так, щоб танцювати там?

О. Д.: Нє! нє! нє! такого не було. Тільки нап’ються! це як тільки неділя, та й ідуть у шинок.

— У шинку не грали весілля? 

О. Д.: Нє! нє! Вдома, тільки вдома! і в хаті. Це вже проводи за всіх, за всіх! і за діток, за всіх! Я знаю, шо було голодні баби, там став був, було зносять усе й гуляють, і купаються було! А ми сюди ходили на поле, на буряки. Я не любила в городі ходить. То там баби було старіші збираються, там русалки.
М. С.: Русалки всі справляли раньше.
О. Д.: Справляли.
М. С.: Раньше всі люди справляли.
О. Д.: І кажуть, було, коржики пекли, маком мішали,  і хто шо винесе.
М. С.: Там і дітки ховали. І не хрещені. Хоть воно і маленьке, а як не хрещене.

— То справляли ці жінки. А дівчата не справляли?

О. Д.: Дівчата в Русалки не гуляли, нє. А було дівчина ходила в школу, вже в 10-й клас, то справляли в клубі, гуляли в Русалки.

— Казали, щоб не спали на полу?

О. Д.: Да, на цей понеділок, шоб ніхто не спав на полі, бо залоскочуть русалки.
М. С.: Русалки померли, а душі їхні тут.
О. Д.: Живуть.

— А де душі живуть русалчині? 

М. С.: Де й наші! де й наші.
О. Д.: Це вже чималі дітки єсть такі, і за тих тоже треба. Хто нехрещений, за тих і справляли. Буває, шо нехрещений умре, то справляють.

— І за цих тоже.

О. Д.: А піп же, як не хрещений, то й не печатає.

— Скажіть, а тих дітей нехрещених хоронили де? на кладовищі?

О. Д.: На кладовищі, а хто дома де.

— Під вишнею десь у садку?

О. Д.: В моєї тітки двоє недоношених було, то два горіхи, та між тими горіхами ховали.

— В садку?

О. Д.: На городі, і там під тими горіхами поховали. А то і на кладбищі ховають. Як є рідні, та прокопа ямочку коло свого, та й ховають.

— А не було так, щоб ховали десь на роздоріжжі, чи це тільки вішальників? А як вішальників колись ховали? 

О. Д.: А! то я знаю в тій хаті, де баба була, там зробила собі смерть, то хотіли, шоб батюшка поховав, а він каже — замотайте в рядно і ховайте.
М. С.: А тепер ховають на кладбищах, ховають.
О. Д.: О! моя тітка ця, шо материна сестра, то вона з усього хутора ловила дітей! І вона так знала.
М. С.: Вони знали, ці бабки знали.
О. Д.: Як дитина не так лежить, то вона й поверне було його помаленьку, і все. Як той, як шось там несправно в животі, то тоже було отако поправля якось. Осьо тітка моя багато ловила! А мати й одного не ловили.

— А бабі за те щось давали?

О. Д.: Платок, хлібину, вгощали. В мене тоже двоє баби повитухи, одно баба Катерина так ловила. А середню в цьому, в больниці родила. А ту третю, Ольгу, то в больниці німці саме стояли.

— Кухарки були?

О. Д.: А як же! оце пример, ви там шось робите, то я йду готовлю. Уже й я дочку оддавала, і то були такі. І тепер же так.

— А що їм платять?

О. Д.: Ну, коли як. Тепер платять добре, а колись було у нас, як я йшла заміж, то тітка готовила, материна сестра, мати.
М. С.: Колись так, а тепер як?
О Д.: А шо ж робить? і батька немає, чоловіка немає, о, то шо ж робить? То я, мати варили.

— Такі жінки, які голосили за покійником, і їх спеціально наймали, щоб вони голосили?

О. Д.: Не було таких.

— Не було?

О. Д.: Тільки як було чудять, кажуть, шо одна, одна та найняла, шоб плакав. Найняла жінку, шоб голосила, було чоловік приходив. Найняла, та дала гороху сито. Та кажуть, найняла їх, шоб голосили, та голосять та кажуть, мені треба голосить по совісті тому чоловіку.
Старий, я, ця баба, всі збираємось, і йдуть до машини. До хазяїна. Молотять вал. Потім знов оце було машина їздить, так і змолотять. Та й харашо було. А дід було жито ціпом молотить, зимою було закинеться, та й молотить. Така була здорова біла клуня, і туди брама, і він там мотиляв. То було машина помолотить оте все, а те все не хоче дід молотить.

— А писанки чи писали в вас? яйця на Великдень?

О. Д.: Красили! а як же!

— А чи малювали такі квіточки на них?

О. Д.: Нє! прямо красили якоюсь такою розовою, червоною, і цибулинням. Є тепер то, шо ото обмотують листком, то шо. В нас не робили таке. Може де й робили, а в нас так.

— А що на Паску пекли?

О. Д.: Памку, бабки, калачика маленького, це підпасник було, як батюшка ходить з мішком, то дають калачика маленького.

— А ще що пекли?

О. Д.: Порося було жарять. Ну, наші не жарили. М’ясо було одварюють, тоді обжарюють. Сало в пару обварять, обжарять. Крашанки. Ковбасу. Все таке.

— Кіньми везли?

О. Д.: Кіньми, на возі. І ми сидимо було. Та було, як почнуть їхать уже розговлять паски, та наввипередки, хто швидше. Удосвіта було приїдуть.