Павло Капловухий (скрипаль), 1907р. н.

– Так.

– Реве (сміється). Ну, я найбільше свадьби грав, і на беседах. На беседи.

– А шо таке беседи? 

– Беседи, ну, от ти надумала собирать суседів там, тоє, а тоді ж воно одноосібно було, то такого ж не ніколи було. Собираєш ти, а мене звеш, шоб грав. То я ото граю, вже надоїда, та візьму та втічу! Одвезуть додому. Побуду трохи, приходять опять. Пограю, пограю (сміється), приходять опять. То я так. Ну, вона не обідиться на мене. Я на нею обідився, а вона на мене не обідиться!

– А ви на її чого?

– Нє, я на неї, чо ж я на неї обідюсь? Вона, ми ж їдемо граємо, то вона каже – будем пити, будем їсти. А бубон каже – та побачим, як там буде. А як уже не дали їсти, та вона каже – я ж казала, шо так буде! І не пили, каже, й не їли. А бубон каже – а я ж казав, шо так буде! а я ж казав, шо так буде (сміється). 

– Чуєте, а весілля, коли ви перший раз на весіллі грали?

– Первий раз? я вже не первий раз, я вже.

– Нє, я кажу, чи пам’ятаєте, як перше своє весілля грали?

– Ну, то шо?

– В кого?

– Ааа! Та в селі ж. Я, я в селі жив, це сюди мене баба переманила. Це я сюди замуж пішов.

– Правда? а де ви жили?

– У центрі.

– В центрі?

– Прямо в самім центрі, ото туди так трошки, туди до трьох криниць, трошки так.

– А на весіллях ви грали, ви на скрипку, а хто ще грав?

– Брат помагав мені.

– На що?

– На скрипку. Я не наймав, бо думаю, я пограю, а потом брат. То так ми скрипкою.

– То на вашому весіллі, да?

– На мойому.

– І бубон був на вашому весіллі?

– Обізатільно! я без бубона, стара казала – умреш, я покладу оте все. Клади, клади. 

– Чуєте, а як коли ви там, в селі вас наймали на весілля грати, то ви пішли грати на скрипку, а хто грав на бубон?

– Ну, там один із Охоти, чи його друг, чи я не знаю. Ну, він мені найшов, тобі ж бубоніста нада, каже – я найду тобі. То він оце другий прийде та на бубон гра, а він ше й на сопілку грав. Та я скрипкою, а він на сопілку, то в нас таке все було.

– А сопілка гарно звучить, коли на весіллі? гарно?

– А як же! оооо! Вона разом з скрипкою видєлує. А так, то сопілка, вона дуже вообщом хароша.

– Чуєте, а які ще були інструменти в селі? сопілка, скрипка, бубон, гармошка була, да? А такий бас був?

– Хто такий?

– Бас, чи контрабас?

– Такого не було, бо його ніхто не любив. А ти думаєш, як ото та?

– Як мандоліна?

– Нє, мандоліна, то мандоліна це під скрипку грав.  Мандоліна і той, і балалайка, то тільки я як граю, і вони грають, то наче хвиля отак у танцях. Наче тебе уносе, понімаєш? Так воно харашо аж видєлується там то шо нада!

– І на весіллях ви грали, ви на скрипку, а хтось на мандоліну?

– На бубон, на бубон, він не той, не наймав, тільки в мене самого.

– А на мандоліну коли ви грали?

– Це ми так, як гуляємо. Як гуляєм, та той каже – бери скрипку, а я мандоліну, а той – а я балалайку. То ми так на кутку осьо був один, но він уже вмер.

– Чуєте, і на балалайку тут. Це було до війни, чи після війни?

– До войни це було діло. 

– До війни. 

– Тепер, теперечки вони, вони мені не давали грать. Я отако був роботою за. Я було й сплю на базі. Ох! мені роботи було!

– А де ви були?

– Отут у себе в колгоспі.

– На базі, на якій?

– На базі там, вона ж ото далеко, бо там, я там жив, то я, шо там, там мені 10 минут, та нє! 5, даже 3 минути йти. А тут оце почти два з половиною кілометра до бази.

– Кожен день?

– Кожен день. То я ото, вона каже – ти спи, а я снідать принесу. Бо я приїду, та оце время, я приїду так у два часа, у первім часу, з Фундуклєєвки. А вона тоді дивилась – дивилась, та каже – ти поки дійдеш, то з півчаса заснеш. То я ото там робив. 

– А ви шо там, грузили шось?

– Возив то зерно, то еспорт, то… Оце еспорт, поки до жнив. А тоді ото на Фундуклєєвку пашню!

– А скільки вам платили за це?

– 300 грам, 300 грам, 300 грам хліба і грошей. А тільки грошей мені не хватало. Я, шоб діти не били кошолки, то отак шо була б труба мені, були б розкуркулили. А то, шо діти били кошолки. Та півтори тисячі налогу було.

– Це до війни?

– Ну да, ну да, це ж до війни. Як нас збили докупи.

– В колгосп, да?

– Да, і 33 кілограми м’яса, 100, 150 крашанок, позики на 300 рублєй, міліорація 80 рублєй. Ми почти голі ходили. Хоч би хоч те було, шоб той, купить то шо, а то його ж нема. Привезуть то, которий знакомий, то пропаде, а якшо так. Оце я би, я би розказав на пльонку, шоб узять та ше й в історію завести! Отут би було б шо читать!

– Як важко робили?

– Як, да, як важко, і як глумились вони.

– А хто був таке, хто був в начальстві тоді?

– Хто? Допущеніє таке було! Шо-небудь скажеш таке, шоб, інтересне таке, шо тобі важко, або. Як знаєш, то мовчи! Та й мовчиш. Вони балакають, шо хотять, те й роблять, а ти мовчиш. Бо зараз тебе туди одтарталять, і не вернешся.

– А в вас багато з села забрали людей? десь в селі? багато? Тих, шо то називали, шо то розкуркулювали?

– Которі хазяїни. Которі хазяїни. Ну, деяких і так забрали. Вже у Коцура були, у Коцура. тут в нас такий був один грамотний, шо войськом завідував. А тільки, шо він не захотів до власті до отії приставать. А шоб був пристав, то він би був би в ЦК, а то пішов у ліс, та в лісі сидів – сидів, а тоді десь, десь пішов. Ну, в його золота багато було. І золото саме ж він брав, которі помещики, то в його золота було багато. То він може, то він може заграницю й пішов. Бо раз золото було, то заграницю пішов.

– А невідомо, чи його зловили, чи шо?

– То невідомо.

– А як його звали?

– Коцур Свирид. Свирид, красівий дядько! такий красівий і такий, шапка сива, а така вона, з таким верхом, шо лежить, ше й китель, і тут браунінг 10-зарядний. Красівий! Казав, у войні цій німці його казнили, а він каже їм, каже – я доб’юся до того, шо, чим я буду вік рабом, то я, каже, буду хоть 4 дні корольом. То так в його й вийшло, шо він мав взвод. Оце він по Суботові. Коні такі, шо, хваетон, пулємьот максім! Два тих, кавалєрісти, ззаду, два по боках, один вперед. І він оце по Суботову катається. І максім пулємьот.

– А він мав сім’ю?

– А ти думаєш, шо за Максім?

– Я знаю, пулємьот. А я кажу, чи він мав сім’ю там, дітей? цей Коцур.

– Не мав!  Не мав, він не женився, шоб не мучили.

– А цей, а батько у нього був тут, Суботівський?

– Був, був.

– А батька як його звати?

– Счас, якось Свирид, а як його? Забув, вже давня річ. Давня річ, забув. Отако, чи Кузьма, ну, під отаке ймення.

– А цей Свирид, то він на роки був десь такий, як ви, чи старший? 

– Старший, старший! Такі хлопці, шо оце правителі в нас були, шо вже вимирали, отакого він роду. Я ше, він як в жида оббирав, то я конфети хватав, він викидав на дорогу.

– Суботівського жида?

– Да! Каже – Дай золото! А він йому виніс так у торбинці.

– Золото?

– Золото виніс, в нього багато було. А він тоді каже – Ше! А жид же не дурний, та так ото коло вікон стоїть, оце отак відтіля, а він подійшов за хату в вікно, та за хату в вікно, та якраз воно там у город. Ну, вони, в общем, не видно було. То він за остальне та й хода, а вони тоді – Де? де? де жид? де жид? Нема! Удрав. То він ото матерію на підводу, а конфети на дорогу, то таке було.

– Чуєте, а чим той жид займався в селі? шо в нього грошей так було багато й золота.

– Так, як і усі, все за золото. Він же ж, ну, хитрий, як жид. Він оце, мій батько сани робив. Сани знаєш которі? 

– Так, так!

– То він ото прийде – Марк! батька Марко звали, каже – Мені копійку тільки вваж, та і то в мене харашо. То оце таке. Ну, та вобше вони спекулірували, вони ж не робили.

– А він торгував, так?

– А він торгував! він оце й насінням торгував, і ото бере набирає там, шо там которе взнає десь у Кременчузі або там, шо воно або картопля, або там, ну, шо воно вже дефіцітне, він тоді набирає і туда везе. А в їх, а воно ж жидва, вони ж, знаєш, як вони один за другим. Не так, як у нас, як ото привів, то і в двір не пускає. А жиди вони нє.

– Між собою добре. А було багато жидів у Суботові?

– 4 було.

– 4 сім’ї таких?

– Да, 4 сім’ї було.

– Чуєте, а ви, вам не доводилось у них грати? на весіллі?

– Вони сами грають!

– Вони самі грали?

– Вони сами грають, тільки на скрипки!

– Тільки на скрипки?

– Тільки на скрипки оце. Та ото ше такі, шо ото, знаєш, як еті ото трубки наче. Таке, як ото січас грають, як ото, шо то соло воно таке.

– Зараз я скажу, кларнет?

– Я не знаю, як воно.

– Не знаєте?

– Не знаю. Ну, ото таке то вони. Бо я гуляв, я гуляв, я гуляв отак. Гуляю собі, і вони, свальба в їх. А на смітті, де то сміття, яма, таке викидають, ото там вони вінчаються. Ото тамечки ото постоять, постоять, а тоді так, ото такий у їх закон. ніби закопують.

– Чуєте, а які вони пісні грають? грали?

– А вони пісні не грали, вони грають те, шо танці тільки.

– А які танці?

– Це жидівські.

– А ви не знаєте?

– Я їх не знаю. То жидівські танці. То не такі в них. Ну, якби, якби це я, шоб тоді я більш вже великий, то я б може б і ловив би, я би й грав тоді, а я ж саме тоді не грав. Воно мені без інтересу. Я тільки дивлюся, чи не дасть маци, маци.

– А шо таке маца?

– Маца, це в їх таке, як у нас паска, а в їх такі круглі коржі, так вони харашо так потикані! Таке пісне. То таке, то я таке хотів.

– Чуєте, ну, їх так люди не любили в селі? чи нормально було?

– А чо вони? люди любили їх, вони не зачіпали. Вони такої подлості не робили. Нічого.

– Тільки, шо обманювали, да? трохи?

– Нє! ну то те, як не продаси, то він тебе ж не обмане. ну, це він, аби не батько сказав, шо я сам повезу, то вези сам. Я ж одному дав яблука, а він вихваляється, шо добре поторгував. Думаю – підожди, гадина! я діждусь. Він приходить, кажу – Нє-нє-нє! я раз попробував, а воно дєло! то я тепер, кажу, сам одвезу.

– А! ви давали йому яблука, а він віз їх продавав?

– Да! я йому дома продав, а він тоді у Кременчук повіз. Він поторгував добре.

– А ви почули, шо він так сказав?

• Так сказав ну гадина. Ой! моя ж дитиночко! яка ж ти вивчена!

– То таке!

– Так вже ж вніматільно слухаєш! Це вже таке. Хоче все шоб узнать.

– Ну, то ж треба так. Чуєте.

– Ну, чую, чую!

– А ви грали у людей так, як би на весіллях? 

– Ну, грав же, ну грав.

– Ну, заграйте!

– Чи ти хочеш ше?

– На скрипку заграйте.

– Та оце кота випустю.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

[00:18:23] Полька (танець)

[00:19:09] Яблучко (танець)

– Це «Яблучко».

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:20:09] Метелиця (танець)

– А це шо? «Яблучко»?

– Оце? це «Метелиця», «Метелиця бабська».

*далі Павло Маркович грає цей танець і називає його «Дудочки»

– Правда?

– Да, це «Яблучко», я тобі казав, ото «Яблучко» (*попереднє).

– А заграйте ще раз «Метелицю».

– «Метелицю» хочете, так «Метелицю».

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:21:46] Метелиця (танець)

– Ше?

– Угу.

– Так тобі другої, чи тії самої?

– Другої.

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:22:45] Полька (танець)

– Полька, полька.

• Видно кобилка низько та трошки не ясно дуже виказувать. 
• ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:23:17] Полька (танець)

– Чи пальці вже не так (сміється).

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:23:30] Козачок (танець)

• Це як підуть гопак танцювать, так хата тісна! (сміється) Але ше щоб під бубон, так дєло! Дєло!

[00:24:55] награє фрагмент Яблучка

• Оце «Яблучко» я буду грать.

– Чуєте, а шо ви найбільше любите грати? яка ваша така сама любима?

– Та, вона вся хароша!

– Хароша. А «Яблучко» коли ви навчилися грати? тоді ще?

– Тоді ж! тоді, тоді. В нас було, дядько або сосєд робив горшки, в його землянка була.

• А як його звали? 
• Шо?
• Котрий робив горшки? як прізвище було того чоловіка? як фамілія того чоловіка?

– Каплоухий.

– Правда? дядько ваш?

– Нє, сусєда, чото вони шо, чи воно діди, чи прадіди, чи ше й вперед, шо вони обидва сказали, питали ж, яку фамилію? То він Капловухий! А той собі – і мене, і я Капловухий! Та оце тако. Було багато Капловухих. А оце, а оце го ці всі, і я ж між Капловухі попав оце.

– Тут всі Капловухі?

– Оце уже по мене. І по вулиці уже ото, де річка поверта. Оце, оце всі Капловухі. Це сродство таке було. Оце воно одне в одне, в одне. Сродство.

– Родичі?

– Родичі, так вони Капловухі й Капловухі. А то вже по той бік річки, то вже Кравченко, був Трегубець далі, Яжела, Довгий. Це вже пішло туди.

– А жінка ваша не Капловуха була?

– Капловуха, я не поміняв (сміється). Я не поміняв.

– Чуєте, а це, а той дядько, котрий ліпив горшки, сусід, як його звали?

– Фокій.

– Фокій. А які горшки він ліпив? Макітри чи миски? 

– Макітри, і глечики, і горщечки, і маненькі. Ну, в общем, усякі. Ну, всякі в общем. І палив він їх. Палив. Оце накладе, багато накладе! і тоді ото соломи дві, три випалює! Оце отака пічка оце вишиною, отака вона шириною була, отако, ота пічка. І отако ширина. І оце ми носимо, а він туди таскає. Бо тоді, знаєш, вони як займуться вже, він їх, вони як так розжаряться, шо прямо палалає! Як ото дрова горять, то прямо високо огонь іде. Той, сторож коло церкви думав, шо пожар, та дзвонив. Бігав син його та каже – То горшки горять!

– Так вона така піч, і тут так підпалено, і ті горши прогорюються, да? 

– Отак вона, з отако буде вона дліною. Оце отако ото відтіля, оце така вона. І оце вона тако вишиною. А отуто оце сюди б`є вогонь. А тутечки площадка отака го, як оце о, на оцю площадку він ото кладе їх, і кладе, й кладе, й кладе. Скільки цей горен висотиною, чи він і отако може. І він оце так накладе, а в отій площадці отут дірка отака го, і отуто го дірка у тій площадці. І отамо дірка. І тоді оце він підсував оцю солому сюди, і воно горить. І в оті слюси, слюси оті. Це називається, він каже слюси, то й я так кажу. Оце сюди вогонь проходить, і відтіля. А надворі така ж сама пічка, така ж сама пічка, тако вона вишини.  Та туди ото і дим іде, й вогонь.

– А потім він за них та на базар, да? чи жид у нього  продавав?

– А це в його той, і в’юни, і молоко виміняє, і сала. В общем, хто шо, в кого шо є. І сира, і масла, в общем, всього там йому. Багато, багато того. І ото він таким ото занімався.

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:29:42] Полька (танець)

– А я думаю собі, як би тебе побачить, та шоб той. Оце добре, шо ти оце здєлаєш, та підеш, та хай він мені голови не морочить за вас.

– Добре.

– Да, оце отако здєлаємо. А тоді він буде мене питать, а я скажу – не було! та й усе! Та хай він вам голови не морочить.

– Добре, я скажу. Я маю там документи.

– Та, чи ото вони мені, раз ти прийшла своє діло робить, не той, шо там, бо він хоче там той. Нашо ти мені здався. Будеш людині голову морочить. Це ж він буде чіпляться, шоб ше платила.

– Нє! це точно не буде!

ГРАЄ НА СКРИПКУ. 

[00:31:30] Фрагмент невідомої мелодії 

– Така пісня.

– А як називається?

– Та, хто його зна! так граю.

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:32:05]  Полька (танець) 

– Ше?

– Марш заграйте мені весільний.

– Марш?

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:34:14] Василь (танець) 

* Ця мелодія відома як танець «Василь»

– Це ти ловиш його?

– Да. Хочете послухати? Павло Маркович, а коли грали марш на весіллі? коли саме?

– Коли марш? коли я іду із двору, і я марш граю. І тоді йду я дорогою, і граю його, бо я ж іду з беседи. Ото всю дорогу я його печу.

– На дорогу? Ну, в дорозі її граєте? А як молодий приїжджає до молодої, то що граєте?

– Шо граєм? шо я придумаю. Придумаю польку – танцюють польку. Танцюють гопака, чи гопачка, то вони й гопачка танцюють. Це тут нема разниці, ти однаково плигаєш, шо польку, шо той гопачок.

– При цареві була свобода? 

– Ну, я не знав, я не знав, шо я держу й 10 коров. Він же мене не питав, я 50 овець держу. Він же мене не питав, шо я і сотню курей держу. І все. А тепер же ж осьо в мене собака, й то записана.

– І собака записаний?

– Обізатільно. Собака. Свиней, свиней держиш 10, а тоді ж воно було, дитино, дешеве, дешеве все! 5 копійок хлібина отакесенна, отакої вишини, і кілограм чотири з половиною, а вона 5 копійок стоїть.

– Хлібина?

– Хлібина, теперечки осьо кілограм 15 копійок. Це тоді, шоб купив оті 3 хлібині на 15 копійок, по 5 копійок, то ото б примєрно на двох ото на цілий тиждень. Це ж отака! Тоді капуста, огорок ти набрала таке собі, діжа називається слрепки. Ти набрала, скільки ти отако поворушила, лопата та, лопата дерев’яна, і ото піч. На розтопкі так в печі. Паску, паску тільки, паску пекли в формі. І бабки, і пиріжки, і оце таке. А це житній хліб, то оце на ту. А сім’ї ж були великі. То тепер, бач, сім’ї нема. Оце, де це Микита ото живе, там тільки було 17 чєловєк. То де є счас 17 чєловєк? 

– 15 дітей було?

– 17 дітей самих, самих дітей 17.

– Оце в Микити було 17 дітей?

– Да-да-да-да! оце в Микити. І опять ото нижче, там. Тоді, я тобі скажу, дітей багато було.

– Чуєте, а так як би стало гірше жити, коли почалася колективізація, так? чи коли революція?

– Революція? Ну, оце вони оцю власть зробили, то вона, вона дуже нас мучила. Я ні на кого не пеняю. Власть допустила їм, шо хотіть, те й робить. То вони ж, вони ж у нас, прийде до тебе, і там десь квасолька в горщечку, висипають. Ну, на голод робили, понімаєш.

– Чуєте, а там є отам чоловік живе, знаєте, вірніше, жінка вже така живе стара. А її чоловік у 31-му році колгосп робив, такий був завгоспом. Знаєте, зараз я скажу, як її фамілія. І ви пам’ятаєте того чоловіка?

– Шо він робив в колгоспі?

– В колгоспі.

– Голову колгоспу?

– Нє, він як би робив завгоспом.

– Він робив?

– Так, так!

– Ну, та тоді шо?

– Чи ви знаєте його, зараз.

– Прийдуть, і той, переночував і як пішов. І вона так ото і осталася. А деякі в нас подоставали діти, та тепер і добре, той. А вона, я їй казав, достань та й догляне. Не схотіла. Тепер оце була як заболіла, то добре, шо сестрина той бублялась. А шоб не оце сестрина, то хіба б мене сільрада забрала та  доглядала б.

– Павло Маркович, а хто цей килим ткав?

– Оце ж ті молдовани.

– Правда? 

– Він хароший був, та Грицько якби був не мочив, а то взяв та помочив. Він красівий, 45 рублів я оддав. То молдовани так ото робили. І воно оце на такий лад, і ше і квітки так, сильні рози такі! Тільки ті по 100 рублів. То я не схотів то брать. А це 45 рублєй.

– А ваша жінка не ткала покійна?

– Хто?

– Чи ткала ваша жінка?

– Ткала. Є й верстат, усе є. Про чорний день держу. І купували вже, кажу – нехай! Будуть мої правнуки жить, і то воно колись пригодиться. Так не пойдьоть, як оце го, оце го воно є. Нє-нє-нє! які царі не є, своє правлять! і Миколу скинули, Лєнін скинув, Лєніна скинули, і цих скинуть. Це так воно в общем отако колєсом. надумає якийсь учений, отак, як Лєнін учений був, народиться, і тоді він запахне. Тоді ж яке, жандармерія ж була яка ж крепка жандармерія! І він отак здєлав, шо бач! скинув. Це, а тоді, а раз революція буде, бєдность. Треба ткать. То ото в мене там коні за хатою, а те все є, все чисто. Хай воно буде. Приходили й куплять, кажу – не продам я! Приходили й ікону купувать, кажу – придбать було б собі. А я ж їх і не дбав, оце мені жінка покинула. Бо це вона купила оцю, і оцю вона купила. А ті були. А потом я дочці одну дав. Ше хтось узяв. Чи воно син узяв. А тепер оце один прийшов сіна куплять, і побачив. Я, кажу, Богами не торгую. Було б собі, продавались, було б куплять. Ото таке. 

– Павло Маркович, а шо ткала ваша жінка? ряднини?

– Ряднини, ось я тобі покажу.

– А скільки заплатили?

– 3 рублі.

– 3 рублі? правда?

• Ото, якшо я вип’ю, то це як де я вип’ю, а вони знали, шо я вмію. То ти тоді приходиш до мене та кажеш, я вип’ю тебе, а я ж не продаю тобі скрипки, а вип’ю. А ти тоді ідеш у лавку, платиш 3 рублі, і ото за те пограєш. Твоя буде скрипка тоді.

– Правда?

– Да!

– І скрипка коштувала 3 рублі?

– Да, 3 рублі.

– Скрипку в Суботові купували? 

– Це мені син наділив в Олександрійові, вона не нашого іздєлія. Вона видно італьянська. 

– То повинна добре грати, правда? Павло Маркович, гляньте, а було так, шо сюди кидали гроші?

– Це гроші?

– Нє! нє!

– А таке вже й забув.

– Краков’як?

– Да, не оце ж скільки, годів із 20, більше, не грав. Ті я ото тепер граю, бо то такі, шо бач, вони до горілки пристосовані. А краков’як це так, як гуляють надворі, то сидиш – сидиш, та думаєш, то ції ше їм заграю, то ції. А це не той.

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:46:06] Фрагмент польки (танець)

– А циганські ви не граєте? циганські танці ви не граєте? а які ше такі? ну, може польку другу якусь заграйте?

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:46:58] Полька (танець)

[00:48:08] Дудочки (танець).

– Ой, моя баба танцювала! ой, танцювала! Та не пропустить ніякий. А оції якось вона так її видєлує. Це називається «Дудочки».

– Оце «Дудочки». Спочатку тоді грайте, і шоб не говорили. Шоб була повністю.

– Шоби шо?

• Шоб не було розговору. Спочатку так і до кінця, і шоб без розговору. 

• • А то шо?

• І розмовляємо, коли я слово, чи ви слово, то потім не можна записати. «Дудочки».

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[00:49:09] Дудочки (танець)

– Ше пісню, ти казала.

– Гарний цей танець. Цей ваша жінка любила танцювати, да?

– Да! ох! вона спеціаліст той, видєлувать там. Вона, вона така була, як би тобі сказать, друга то така або не вміє, а вона вже… Хист у неї, у неї хист. А співать, то це вона пряде або тче, а я кошики в`яжу, і то ми співаємо. Хароша баба була. Ну, я її доглянув добре! Я її вже доглядав так, як вона мені казала, так я її доглянув. І теперечки, знаєш, шо? Баби, сватайте! я харашо доглядаю! я харашо доглядаю. Бо й один так не догляда.

– Правда?

– Та куди там! Вона вже почуствувала, шо вмирать, не йди, каже, нікуди, бо, каже, я буду вмирать. Я тоді сів там коло стільця, і вона лежить – лежить – лежить – лежить. Ти знаєш, каже, я буду вмирать. Шо ж я, кажу, я ж нічо не здєлаю. А тоді вже шось хоче казать, а вже й мови нема. Я тоді її той, устав і дивлюся так на неї. Вона хлипає, хлипа, хлипа, хлипа. Та я тоді надумав, як баби, як умира людина, та шоб довго не хлипала, то я держу свячену воду. Я її такечки трошки налив, вона ковтнула. Ковтнула й тише, тише. І всьо. Я тоді, побіг ото до Моті та кажу – іди, Мотя, це баба Юхтина отуто і Мотя. Кажу – йдіть та вберете. Та вони ото вбрали.

– А вбрали в полотняну сорочку, чи в шо вбирають? 

– Нє! в общем, усе, усе хароше. Тільки крамне. Крамне. Я купив, у мене й сорочка єсть. Я покажу тобі, яку я купив на ото, на смерть. А тільки вона каже важка мені буде (сміється). Шо ж там тобі, кажу, важке? Воно зогниє! Ну та вона пошила, в общем, з перкаля. тапочки їй купив. Я все приготовив. У мене і свічки були на смерть. Я й собі поробив, шоб вони не шукали. Я то ловко, шоб нікого не просить нічого. Я вмерла, я зараз той. В мене все готове. 

– А шо треба? свічки тут же запалити, да? коли людина вмре?

– Да, як вмирає, воно бач, нема моди, а я бачив так, то я, вони тільки начала ж вмирать, то я їй свічку в руки дав. А Микита прийшов та каже – не нада! Кажу – чого ж не нада? нашо воно тобі? ти молодий, тобі воно абсолютно не нужне. Я те, шо я роблю, я по-старому роблю. То він, правда, взяв та узяв то. Він то мішається, якось в його такий характер.

– То напевне ви свічку. Потім її перевдягнули, да? одежу змінили?

– А! тоді вже, як поприходили вони, це все поскидали, обмили. У мене все було готове. Чулки, труси. Ну, і кохта. Ну, все, все-все готове. І платочок шерстяний. Бо я посправляв. 

Я грошей маю вобще. Я тобі кажу тільки. Я й садок продав. І оце, і кошики я плету. В мене гроші є. Я без грошей не буду. Оце я як вийшов із строю, мені сказав бригадір, шо ти вже, уже года тобі, 60 год, купи мені могорич. Кажу – Добре, шо ти й сказав! я зараз тоді в Алєксандровку до сина, кажу, ти звари мені первака, я бригадіра вгощу за те, шо сказав, шо я з годів вийшов. Бутилку. Так от я взяв цього первака, заходю в лавку, взяв вина бутиляку, і так розпечатав його харашо, оставив отако вина, аби тільки шоб, а туди спірт! Кажу – йди вже! а він загадує на роботу. Кажу – Йди, я тебе вгостю. Вина стакан налив, він випив. А тоді у плачі, давай синів згадувать. Кажу – Чо це ти? – Де ти його взяв, таке крепке? – В лавці взяв, а може, кажу, хто помилився (сміється). А тоді він мені каже, аби я ше пішов. Кажу – Не піду я! 

Куди там я піду, як я вже підготовив сливи, в мене живці отакі 45 штук, яблунь 10, тут мені вже нада розсадить. Та це я його все порозсажував. Та як уродили сливи, та я за його 4 тисячі, по 50 копійок повіз у Черкаси машину. До обід утрьох ми, до обід утрьох, дочка і син, і я розпродали. Наготовили у Кременчук раз, другий раз, третій раз, 4 раза. То я їм хати повистроював. То поуходили вони і в хати.

– Бачте, аби не той колгосп, як би то можна було і гроші заробити! правда? 

– Да! Я, бач, такий, шо я, я не можу так, шоб його не робить. Я ушивать хати, я вшивав сам, це я вчився. Дивлюсь, як ушивають. Я нікому не платив! Я сам. Сапожнічать пішов подививсь, сам. Я ніде грошей, у мене всі гроші цілі. В мене всі гроші, в мене ніхто не заробив.

– Чуєте, а як ви, коли вже померла жінка, то як треба співати? як ото треба приказати? як жінка відходить. 

– Так це, це жінка плаче так. Жінка, жінка!

– А ви не плакали?

– Та так плачеш, а не так. А вже жінка, а ше, котора вміє. Єсть уміють, а єсть. Ну, більш теперечки вони так ото скривиться, та й так.

– А не знаєте, хто в Суботові так уміє?

– Мабуть їх і нема, повмирали.

– А ця Параска не вміє?

– Нє, нє-нє. Ця, ця тільки пісні. Тако. Вона, вона й матір доглянула, шо й черви аж завелись. То не Параска, а то два клопоти.

– А ви не бачили?

– І качата, і дівчата, і їдять тобі, кажу. Як сяде, і ото півдня, ох! на бандуру приспівує!

– На бандуру, да?

– На бандуру. То ти кажеш, шо там бандуристи?

– Да-да-да!

– Оце він один був.

– У Суботові?

– Да. Ох! він, я тобі кажу!

– А як його прізвище? фамілія.

– Та, він вже умер.

– Просто так, шо може зустрінеться де.

– Я тобі це не можу сказать. Це давно вже було.

– А давно вмер?

– Він сам аби з Суботова, то я може знав би і фамилію, а як він із Новоселиці. Ох! отой! оце ж і я ж тобі кажу! і до качок! і до дівчат! І ох! та ше ж і тіло так пливе, і він грає! Ну він дяком був, там в Новоселицях.

– А чого він тут жив тоді, в Суботові?

– А він приходив сюди до Микити, бо рідня вже ж. І він ото, він тут грав. Отой до дівчат, ого! Отако, шоб ото це сфотографірував, і шоб він співав був. Єсть у його хист на це все. Давай я тобі вишкварок дам. Гусиних!

– Нє!

– Чого?

– Слухайте, я ше хотіла попитати. А ви вчилися в нього шось грати? якусь пісню?

– Так він, бач! це та пісня, шо він до бандури, вона ж не до того.

– Не годиться?

– Для скрипки вона не підходить.  

– Чуєте, а той вінницький кобзар, то він розказує, шо в них там був.

– Шо ж воно за дядько такий?  Тебе питали цього, якої граєм? Як наравиться, харашо полька, то танцюють. Та вобше! 

ГРАЄ СКРИПКА

[01:01:40] Фрагмент мелодії

– Ну, це погана, пальці не роблять.

Чоловік: — Пальці не поміщаються. Дайте польку ту, шо ви грали тільки шо.

– Оцю? оцю?

ГРАЮТЬ МУЗИКИ.

[01:01:57] Полька (танець)

– Добре, шо, закінчили, бо там хтось іде.

– Хтось іде сюди?

ГРАЮТЬ МУЗИКИ

[01:03:35] Яблучко (танець)

– Лінди – лінди

ГРАЮТЬ МУЗИКИ

[01:06:02] Козачок (танець)

– Чось гарчить (сміються).

Чоловік: – Ми якшо записуєм, то мовчать треба. Як взялись грать, то все грайте, не паскудьте.

– Та я понімаю. Я ж думаю, шо це так, як ми сами.

Чоловік: – Тре так, а потом оконцовку. Ну, давайте грайте. Готові, ні? вже?

– Ну, можна.

ГРАЮТЬ МУЗИКИ

[01:07:13] Козачок (танець)

– Це було Лінди – лінди?

Чоловік: – То баба Палажка ось, та каже – А як мене так рот болить! вони й записали (сміються).

– Чуєте, а це було Лінди – лінди? а як це?

Чоловік: – Та нє, це… там її знають… 

– Полька, да?

• Нє, не полька.
• Це так гопачок!

Чоловік: – Чи мазурка…

– Да, Мазурка. Так і кажи. Та, як запишеш, так і той.

*мелодія нетипова для мазурки, а більше схоже на козачок.

– Чуєте, а скажіть, які назви польок були? просто так скажіть, як називалися польки?

Чоловік – 23-тя.

– 24-та.

– Ну, згадайте.

– 25-та, і так і дальше (сміється).

– Ну, згадайте ше.

– Ми ото, як ото ти перву граєш на гармонії, то вона називалась харена, харена називалась.

– Угу, харена.  

Чоловік – Я їх вобще, в нас їх. Я самоучка тоже.

– А «Гречаники» ви граєте?

– Кого?

– «Гречаники», «Дудочки»

– «Гречаники» грав.

– Ану, спочатку – спочатку «Гречаники». Давайте, давайте! Ну, виключила. Скажіть слова саме такі.

Чоловік – Гречаники учиняла, пеленою накривала. Ой, гречаники, гоп! мої.

– Білі, чого ж, мої гречаники на шкурині сіли. Це шо, спочатку?

ГРАЮТЬ МУЗИКИ.

[01:10:34] Полька (танець)

– А це полька?

– Полька, полька!

• • А ви не знаєте номер?
  • Полька!

• А номер?

– А номера нема, харена.

– Оце та харена, шо ви казали?

– Та пиши воно харена полька, та й усе. Аби там у Черкасах поняли, шо це полька. Бо так вони ж не поймуть. Ну, шо ж іще? шо ж іще?

Чоловік – Ну! розтягайте, розтягайте її там.

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[01:12:35] Фрагмент польки

– Та, якось тоді то я грав польки, то вона грала, а це то, як придавлю на перву, а вона ото гарчить.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

[01:13:17] Василь (танець)

– А шо це було? шо це було?

Чоловік – «І юшечка, і петрушечка».

ГРАЮТЬ МУЗИКИ

[01:14:39] Фрагмент «Дудочки» (танець)

– Польки не роблять. Пальці не роблять.

Чоловік: – Роблять. 

– Пальці не роблять. Пальці не роблять.

Чоловік: – Ну, ви молодці, шо це робите.

ГРАЄ НА СКРИПКУ

[01:15:17] Полька (танець)

ПРИЄДНУЮТЬСЯ МУЗИКИ

Чоловік: – То вже стародавня, стародавня.

– Це була полька чи пісня?

Чоловік: – Полька.

ГРАЮТЬ МУЗИКИ

[01:17:25] Полька (танець)

– Чуєте, а шо це було?

– Оце ж та полька.

– Харена? (сміються). То ж інша була, здається. Правда? чи то, шо в хаті співали?

– Ту шо