Панич Іван Васильович, 1908 р. н.

— Вони наче ховалися? ясно! 

І. В.: Да. А тут у нас Рожбіна, Розбойне.

— Село таке?

І. В.: Яр такий. Ліс був коли то, були розбойники. А тут проходе в нас старий і центральний шлях. Там відкіля він береться, до Москви може йде скрізь, через Україну і аж

— На Крим?

І. В.: На Одесу, от.

— Як він називається, той шлях?

І. В.: Ой, їй Богу забувся.

— Та нічого, то таке. Я хотів запитать у вас, а як вашого батька звали? чи була в вас велика сім’я в батька?

І. В.: В мого батька сім’я була троє дітей.

— Ваших братів, да?

І. В.: Оце брат, я й сестра.

— Як вашого батька звали?

І. В.: Василь Федорович.

— Василь Федорович.

І. В.: Ну, мій батько трудився здорово.

— Хліборобом?

І. В.: Да! почему? потому шо при старому времї не було у нас землі своєї. Було, тоді трьохполка була, так у каждому полі в нас по 7 сажень, десятина 60 сажень, по 7 сажень. Потому шо вони там вдвох з братом, і усадьба це була на двох. Ми жили там унизу, а це перейшли сюди. Ну, так він наймав тоді, брав і в Юновку, наймав за Юнаковкою де там. І в Монахинське там. Монахи, воно од якогось Білогорського монастиря отдєлєніє. Там брали поля і робили, ну, і картоху сіяли, й просо, гречку, шо нада. 

— А з половини брали, чи як?

І. В.: Брав з половини, а у Юроковці просто закупляв, гроші оддасть, поле експлуатірує. Збере і все. Це він розсчитався. У другого бере.

— В батька якісь і коні були, чи що?

І. В.: Були коні.

— Воли може?

І. В.: Були по двоє. І корови були. Були овечки. Були свині. Були кури, гуси. Це було все.

— Пасіка була?

І. В.: Не було. Такого він не занімавсь ше. Він просто крестьянин.

— Ясно, селянин. Значить так, у нього, можна сказати, що землі своєї було небагато, а наймав.

І. В.: Наймав, викупляв там.

— І як батька можна було віднести так, чи він був середняк, чи багатій, чи бідняк?

І. В.: Бідняк. Він считався бідняком. Так і в колективізацію його считали бідняком. Скрізь ходили шукали там ото, вибірали, шо нада, бо то кулаки, то середняки считали. А до батька ніхто ні з чим не приходив.

— Бо він бідняк?

І. В.: Да! нас не тревожили, ніхто не тривожив. Ні при старій власті, ні при новій, нічого.

— Ну, батько був ваш просто сильний трудяга, да?

І. В.: Трудяга! він робив.

— А як вашу матір звали?

І. В.: Парасковія Максимовна. Вона тоже тутешня.

— Теж сільського роду, да?

І. В.: Да, тоже сільського.

— Скажіть, ваша ото сім’я жила в одній хаті?

І. В.: В одній хаті жили.

— В одній хаті жили, да.

І. В.: В одній, як ото на дві половини, так ми і жили.

Жінка: Раньше із одної миски всі їли. 

І. В.: То січас бачите як? сини є і синів нема.

— А тоді всі сини при батькові були? 

І. В.: А тоді були при батькові. І батько дбав за те, шоб купить їм землю, чи ще що-небудь. А січас шо ж? А нашо той батько нужен? Там він пошов у Суми, квартіра йому і живе.

— А батько тепер не нужен?

І. В.: Та ну, в мене таке, син нічого.

— Слава Богу, да? 

І. В.: Да! помага мені. Як там свою ж роботу робить. Він робить механіком в автобусному парку. І дома помага мені.

— Приїжджає?

І. В.: Приїжджає, шо нада, город посадять, і уберуть. Ну, а я вже таке роблю.

— Ну, ви вже, як кажуть, як вже не молода людина.

Жінка: Саме главне те, шо помагає город копать картоплю.

— Скажіть, так що, вечеряли за одним столом усі з однієї миски, ге?

І. В.: Так було.
Жінка: Раньше було так. Мене він заміж взяв, так ше з однію мискою. А то тепер для кажного.
І. В.: Череп’яна миска, дерев’яні ложки. Це сідає батько. Батько должен це там, як Богу помоляться. Батько читає молитву, ми стоїмо, от. А тоді вже сідаєм усі і той. А то батько значить і регулірує. А ти бери перед своїм краєм, тут не лізь, а їжте ж порівну. Такий порядок був. І ви знаєте, от січас кажуть — діти хароші. Ні! тоді, єслі я ще маленький був, і шоб не послухав чужого дядька, то мене батько битиме. Єслі я в шкоду поліз, мене там дядько за вухо потріпав і батьку сказав. А батько до мами.

— Не сам дядько накаже, а батьку скаже, ге?

І. В.: Дядько накаже, єслі надо, і батько накаже. Так шо ідеш, в чужу чергу не залазь, бо буде біда. А січас йому скажи — не лізь! ти ж пошкодиш там. Ну, к прімєру, у нас там он, де колонка, то крутять. Не крути! а воно язик показує. Ну, шо це таке? 

— Да, неслухняні.

І. В.: Я у школу ходив, так школа в нас була, Ліщинський нам построїв, бо в 908—му году вона строїлась, ровесник мені. Я там 4 класи кончив. Так я був по наукі мене уважали і учителя, і тоді ж попи їздили в школу. Я такий був, прочитаю і розкажу.

— Напам’ять?

І. В.: Напам’ять, в мене була пам’ять хароша, вот. Він, як тільки піп шо небудь задає, так хто? я подніму руку. Нє, ти сиди, сиди! а другого. А як не зна який, начина бить в лоб отак от.

— А піп з Писарівки?

І. В.: З Писарівки, Писарівки. Й церква там була в нас, а тепер там немає. Харашо було.

— Скажіть, ну от батьківське господарство, батько видно сильно трудяга був, робив з ранку до вечора.

І. В.: Да, працював, а колхоз прийшов, все забрали.

— Він жалів сильно за своїм господарством?

І. В.: Він почти і вмер через те. Так ото заболів. Ну, знаєте, як? А як же, одібрать коня, одібрать там усю, все, і інструмент, і землю. Що я? він каже — шо я тепер? А він тільки занімався, хоть і такий, шо всігда він знав погоду.

— Ану розкажіть, як це він знав? 

І. В.: А хто зна, як він. Він так — ото завтра буде така погода. Значить ми шось от будем робить. Ну, якісь старі, старі ще люди ото пригадували дні такі, шо віщали на погоду.

— А може він по почуттю своєму знав?

І. В.: Нє! то хоч я больний астмою, так я чуствую, як чуть де сиро, вже в мене давлєніє, давить.

— Ну, зараз дощ іде, тим більше. Скажіть, будь ласка, от батько займався в основному тільки хліборобством? може він якийсь майстер був ще?

І. В.: Нічого! ніякого мастєра. А шо дома робить, він сам робив.

— Сам робив, да?

І. В.: Сам робив! Сам робе, і сані поладна, і воза зробе. І бочки ж тоді були дерев’яні, сам оце. Де шо там поламається, ніч сидить, пока зробе. Це в його весь інструмент був. Всьо! Разні буравчики, все. І куда їде із возом, раньше їздили зароблять, з Січі чоловік 20 – 30 їдуть, от, він послідній їде. Каже — а! Паничов їде послєдній, значить сміло їхать, хто обламався, він поможе. А його всі минають. Каже — минай-минай! ти останешся. Шо нада, він, чи оглобля поламалась, полагодить.

— Комусь, да? Тобто, він був добрий чоловік такий? 

І. В.: Да. Пойди он, сокиру возьми, пойди вирубай, я тобі вставлю. Ну, він такий, любив уважать людям так, як і я. Я тоже люблю каждому уважить. Почему? потому шо нільзя так жить, грубить людям. Грублять люди, а я мовчу. Хай представляють там, шо на мене кажуть. Казав один — хоч горшком назови, аби в піч не ставив. Лай, а я своє роблю. Дражнять там, такий-сякий. Ну ви ж понімаєте, шо чєловєк не завісіт  сам од себе, який він є. Дар природи, як родився, то я ж себе не перестрою, правда?

— Правда. 

І. В.: Значить я так і кажу, шо то прєждє, чем на чоловіка шо небудь сказать, нада подумать і подивиться на себе.

— Засудить його, да? Як казав Ісус Христос.

І. В.: Не нада судить, шо в його те не так, те не так. Суди природу.

— Вона все це створила. Перед тим, як викинути скабку з ока співбесідника, то витягни колоду з власного ока, як казав Ісус Христос.

І. В.: Да, да.

— Скажіть, будь ласка, а от хто був главою вашої сім’ї?

І. В.: Як? главою? Батько!

— Не мати, ні?

І. В.: Батько, а мати по хазяйству. Це вона.

— Гроші в кого знаходились?

І. В.: Гроші заробля мужик, а тратить баба. Це закон. Як я жив, я, іменно я, я приносив, і своїй хазяйці гроші віддавав. Вони мені не потрібні, ті гроші. На роботу я ходив, робив тракторним бригадіром у Варачино, чули?

— Чув, чув.

І. В.: Отам я робив, прийду дому, переночую, получу гроші, оддам. Другий там оставля на горілку, я нічого не оставляв. Колись оставив 10 рублів, а я нічо не сказав.
Жінка: Так собирається наче в карман рукою, а я тоді думаю, ану давай, погляділа, а там 10 рублів.
І. В.: Ну, а я тоді вийшов, подумав, як узяла, потом пропали.

— Так, а це вас батько так навчив так розпоряджатися грішми?

І. В.: Нє! я сам!

— Ну, так воно по життю?

І. В.: По природі батько такий був, він тоже не любив такого, значить, як кажуть, самолюбивства, не був самолюбивий. Він поважав всіх.

— Не гордий, а гідний.

І. В.: Не гордий, а чо гордиться? Гордиться нічого, чим гордиться?

— Не пихатий, як кажуть.

І. В.: Гордость, гордость нічо не дає.

— Да, крім зла. 

І. В.: Кроме зла. Горде, кажуть, телятко одну матку й то не пососе, а ласкаве й дві. Нада преждє, чим поспорить з чоловіком, нада поговорить, в чом дєло? в чом заключається це зло? Так ото дипломатіческі підійти до всього, і розрішить його мирним путьом. Я ніколи в спор нікому, там на мене казали — та, він боїться! Ні! я не боюся, но я не хочу!

— Все правильно.

І. В.: Я родився під звєздою Віси, я й зважу дєло, зважу.

— Терези українською?

І. В.: Терези, да, Терези. Значить, я зважу, чи отак можна, чи отак? Договорився, все!

— А ви це давно узнали, що ви під сузір’ям Терезів народились?

І. В.: Я колись ще маленьким як був, так одна там баба гадала так, казала, шо ти під такою звіздою.

— Баба знала?

І. В.: Ага, баба така чужа. Вона знала. Та й були ж тоді, воно ж передавалось з рода в род це знаніє, шо отакі й такі звьозди є.

— Астрологія, да.

І. В.: Там, який бушує, той такою, а той такою. А то так.

— Скажіть, будь ласка, давайте ще про вашого батька, про сім’ю поговорим. Дід, наприклад, якось допомагав батькові може вашому? або баба, дід, прадід? чи ви їх пам’ятаєте, чи ні?

І. В.: Ніхто йому не помагав. Він значить так, дід наш був каменщик, він робив десь там у Сумах, десь там впав со второго етажа, і він вмер рано. Батько остався з братом.

— Сиротами, да?

І. В.: Да, самі. Ну, шо мати там осталась. А тоді повиростали, жили на пів усадьби, пів усадьби було ції. А тоді вже батько оженився, нада одділяться, купили ту половину. Одділився, і це вони так жили до 23-го года. А тоді в 23-му годі в Краковщині там давали усадьби, хто хоче, і заходе. Ну, батько каже на свого брата меншого – ти меньший, ти виходь, а я буду тута.

— Так ви так і залишились?

І. В.: Абсолютно він тільки землю знав і все. Вже землю він робив так, начне розрабатувать, так шоб ніде і бур’янинка не осталась. А пирій де є, так і висмокче, да викине.

— Чиста в нього земля була?

І. В.: Чисто любив. До 11 ночі держе, й гулять ніколи ходить, а нада, нада здєлать.

— Нада батьку допомагать. Ви йому допомагали?

І. В.: А як же!

— І брати допомагали ваші? брат і сестра? 

І. В.: Брат старший мене, він мало помагав. Він як підріс, так його у 14-м году забрали в солдати. Він у всяких там.

— Уже пішов, да?

І. В.: Да, в революцію де вже тільки не був.

— За червоних воював, да?

І. В.: А як же! А я як тут родивсь, то тут все.

— А ви вже тут все життя прожили?

І. В.: Я тут, тут.

— Скажіть, будь ласка, а ваш батько, люди як до вашого батька ставилися? авторитет, вважали його за авторитет?

І. В.: Та! знаєте як, воно як на бідного, так всігда смєшки, багаті підсміхуються. Але оце так воно є. Бідний кажуть так, шо як багатий скаже, шо я заховав косу у стріху, а миші з’їли, дак бідний вроді віре. А як скаже шо небудь багатий неправду, тоже вірять. А бідному ж, і правду скаже, так не вірять. То так воно було. Все таки раньше уніжали.

— Унижали, да?

І. В.: Уніжали бідного. Бідний єсть бідний. Ну, мій батько не любив вихваляться так здорово. Він казав, шо не нада побираться ходить. Каже так — убирайся так, як ти по своєму хозяйству.

— Як ти можеш, да?

І. В.: Да!

— Ну, тобто, наприклад, це його душевно не гнітило, що він такий бідний?

І. В.: Ні! він радувався цим ділом, шо він бідний, не вихвалявся.

— Ясно. А дружина як, от ваша мати, його підтримувала в цьому ділі? 

І. В.: А дружина підтримувала, як йому нада, вона підчинялася йому. Тоді, знаєте, в те время женщини вобще слухали, шо мужчина скаже, то і робить. Це січас бачите, як? Як чуть, вона одвернулась, я не хочу там з тобою жить, розвод. А тоді, тоді нічого.

— А що, тоді не розводилися?

І. В.: Нічого, ну може й, може там із тисячі чи двох одна як така й бросе, так тоді вже її заклянуть. А січас направильно це. Нада так, бачила, за кого йшла, і живи. Бачив, шо брав, і не виганяй. А не так. Тоді воно буде кріпка сім’я, і кріпке государство.

— А тоді кріпкі сім’ї були, ге?

І. В.: А як же! тоді шо? він більш зна, шо вона нікуди не піде. І вона зна, шо він.

— Не піде на сторону нікуда?

І. В.: Да, нікуди на сторону не піде. Тоді горілки не пили так.

— Не випивали, да?

І. В.: Кажу, хто там випивав? Оце примєрно бутилку на 8 чоловік. До нас у гості прийдуть 4 мужики, 4 женщини, бутилочку поставлять, іще й останеться. Погуляли, поспівали й пішли. А тепер на каждого півлітра. Шо це таке?

— Але ж зараз міцніша горілка? чи тоді була міцніша? зараз крєпка горілка?

І. В.: А чоpть, я її!

— Нє, зрівнять от?

І. В.: Нє! не ака, нє! не такий вкус даже. Я ще малий був, так Риковка була вже в Совєтський Союз, як совєтська власть була, так аж солодка. А це! так вона ж вредна, вона вред дає.

— Смердить, да?

І. В.: Вона, її пить нільзя.

— Скажіть, будь ласка, а от з якого віку от діти призвичаювалися до роботи?

І. В.: З якого? із 6 год.

— Із 6 год? 

І. В.: Да! я, ви знаєте, мені 6 год було, так мене заставляли свиней пасти. Хоч плач, хоч не плач, та вставай утром і гони свиней пасти.

— І на цілий день?  

І. В.: Ну, поки, а там тоді трохи попас свиней, то може де й телят погнать старший, або овечок пасти. Воно не ціле літо пасти, а весною, пока пастуха найдуть, да пасти нада овечок, чи корів там. Мені ще 16 год було, я корів ганяв. Уже такий парубок, шо на вулицю хлопці ходять, а я корів пасу. Шо я й не то.

— Своїх корів, чи людських? людських корів, чи своїх? 

І. В.: Нєт! своїх. У нас тоді було дві корови і два бугаї. Ну, це вже в совєтську власть.

— Батько получив якусь землю?

І. В.: Землі ж нам дали 4 гектари.

— А! вже дали, да?

І. В.: Вже дали, ми тоді трошки вже.

— Батько вже тоді не був бідняк?

І. В.: Да! не бідняк, середняк уже став. Ну, всьо ровно ніхто не трогав. Як колектівізація началась, не трогали батька. Коняку забрали, збрую забрали, і всьо. А батько в колхоз не пішов, і так ето.

— Ну, а скажіть, будь ласка, от колгосп, як воно це получилося, чи як воно? чи гарно було? чи погано в колгоспі?

І. В.: Колхоз? а шо я вам скажу, я понімаю так, якби був порядок, порядок, так там неплохо було б. Потому шо, як кажуть гуртом можна й батька бить.

— Ну да.

І. В.: А то шо ж, колхоз начався, за паличку робили і ніхто нічо не получав. От вам і народ розстроївся. А єслі я одробив літо чесно, я должен на зіму буть обєспєчєний всим, шо нада.

— І так і було, да?

І. В.: Отак якби було. А то не було. Не було. Голодовки, бачите, 33-й год, голод перенесли. Ну, якось у нас в 33-му годі трошки обійшлось. А в 47-му я чуть не вмер. Прийшов з армії в 46-м годі, робив на тракторі. В 47-м на тракторі роблю, а їсти нічого. Чуть не вмер, пухлий ходив.

— І скільки днів ви тоді не їли?

І. В.: Десь як, считайте, до урожая.

— То ви взагалі не їли, чи воду тільки пили? воду тільки пили?

І. В.: Та, воду! шо попало, їли! Їли даже, красна бузина у лісі росла, й те їли. І семено бурячне їли. Ну, листки з лободи там, з чого попало. З липи, з всього це їли. Спасались так. Ну, а тоді став я временно, отстранили мене од трактора потому по болєзні, другого тракториста поставили туди. Ну, а трактор стояв, не робив, Челябінець трактор. Я то спеціаліст був, а без мене стояв, обратно мене попросили. Тоді приходили вже кой де то жита насмикаєш, волєй – неволєй це. І так до того, до уборки. А тоді вже пошло луче. А тоді пошло луче, і пошло й пошло.

— Скажіть, а от тоді, як колгосп влаштовувався, хто його проводив колективізацію? 

І. В.: Та колективізацію проводили мєстні наші, ше й приїжджали. Був, помню, Байда. Байда був, я не знаю, відкіля він є, той тут із пістолєтом бігав.

— Чого?

І. В.: Ну, шоб у колхоз ішли добровольно.

— А! люди не хотіли, да?

І. В.: Ну, всього було. Я убігав од такого, не слухав. Я вже став почти парубком, так я більше не вникав у це діло, от. Був і все, а мені всьо ровно, якось не касалось.

— Тобто, воно, як кажуть, вас обходило стороною?

І. В.: Да, вроді стороною. Саме в той момент, шо розкулачували, дак я до баришні до ції ходив гулять, так мені оце саме! а те не нужно. Нема! померли всі ті, шо занімалися розкулачуванням, оце все робили.

— Не покаялися вони? вони вважали, що вони хорошу справу робили?

І. В.: Да! як там, нема ні одного. Ні одного. Померли. Ну, а чо там робили.

— Нє, я кажу, що да, що забирали у людей останнє, да. Багато людей виселили звідси?

І. В.: Браж, та виселили Неблонського, Чувая, це Гармаш фамилія. Оце більше їх вивезли, а так кой яких, Загороднього вигнали із хати. Ну, а більш нікого так.

— В основному нікого, да? а одноосібники ще були?

І. В.: Ні! не було! не було.

— Одразу всі вже пішли в колгосп?

І. В.: Я таких не замічаю, шоб одноосібники. Тоді так придавили, шо всі пошли в коллхоз.

— А як настрій у людей був після цього?

І. В.: Ох! страшенне діло розказувать! Ви знаєте, трагічне діло! В колхоз тоді звели всю скотину, а їсти нічого. Коні начали падать. Весна, робить нічим. І так усі коні й пропали. Тоді, як начали вже трактора поступать, тоді вже кой шо луче стало. А те все трагічєскі загинуло. Вони кинулися й корів зводить, ну шось не получилось, корів таки не зводили. Так шо в нас ні одного не осталося чоловіка такого, шо занімався цим.

— А як батько переніс?

І. В.: Мій?

— Ну да, це колективізацію? переживав? 

І. В.: Мій батько плакав. Плакав, шо це одібрали в мене й землю, і одібрали коня, одібрали все. Як я? я вміраю. Ну, він і вмер в 39-му.

— В колгосп не пішов робить?

І. В.: Ні! в колгосп не ходив він ні одного дня.

— Не робив в колгоспі.

І. В.: Та, я робив вже в совхозі, обеспечував уже.

— Його, да?

І. В.: Да, так, шо батько не пошов. І так він зажурився, і так і вмер рано.

— Тужив сильно за цим всім ділом, да?

І. В.: Да.

— Скажіть, будь ласка, ну, а отримували спочатку в колгоспі дуже мало? люди получали дуже мало зарплати?

І. В.: Ну як? Он хай скаже, скільки вона получала, робила послі войни в колгоспі. Думала справлю, заробила 400 рублів, дума справлю дітям у школу одежу, пошла получать, а в єї висчитали все. Оце так вона получала. А я в колхозі не був, не робив. Я робив в совхозі все время.
Жінка: Ну, 200 грам хліба.
І. В.: Там хоч копійки платили, та платили. Гроші були. А в колхозі тільки воровством жили. Оце вам начало ученія воровства, колхози научили красти. Не дають соломки пойди виписать, нема! А він іде і краде! це вже вор. Пшенички не дають? ні! А він таке, чи молотять, чи шо, вкраде. І все, це вам і вори получаються.

— А за батьківської пам’яті, коли він господарював, багато тоді крали люди?

І. В.: Вори було тільки коней крали. А такого ніхто не крав. Не чув я такого.

— Не було такого?

І. В.: Не було такого. А коней крали. Як оце счас машини крадуть, а тоді коні крали. Як де хароші коні, то крали. А послі бувало так, шо, ну, воно так уже на переломі, там 17-й, чи 18-й год, 19-й, так дядьки були такі, шо ходили красти, так били їх, убивали, понімаєте.

— За крадіжку?

І. В.: Да! Одного тут, Ячмінька, так його на доску прив’язували, метрів 3 доска, його піднімали, кидали отак.

— За те, що крав, да? що не своє брав?

І. В.: Да! да. Бери своє, ну не крадь чужого. Отак і нада дєлать.

— Зрозуміло, да. Тобто, практично серед селян один у одного ніколи не крали нічого?

І. В.: Не крали. Луче попросе шо небудь, він дасть обізатільно. Поміняє там шо небудь.

— А поступово – поступово ця крадіжка почала? 

І. В.: Ну, приучились, ви ж понімаєте? Раз, ви самі пойміть, раз немає, не дають мені соломки корові там, а є корова в кого підросла. А я взяв вірьовку та й пішов красти. Це вже я вор. Нема буряків їсти, тоже пошов. Тоже. І началось. Тоді вже в чоловіка як зайшло воно охота красти, так він тоді не може. Він не може тоді, шоб не вкрасти. Ну, слава Богу! я не крав. Одно єдінственне крав, оце в 47-му буряки ходив красти. Умірав, а ходив красти буряки їсти. Оце. А то не трогав нічого. Обходивсь, і живу.

— Столові ці?

І. В.: Своїм трудом, того шо де хто крав, то луче жив. Ну я думаю — нє! буду як жить, но не буду красти, потому шо а хто зна? може завтра посадять, так я ж буду радоваться цьому?

— Ну да. Тут таке діло, мене дуже цікавить одне питання, я на нього наштовхнувся недавно. От уявіть, наприклад, ваше батьківське господарство, ну, в батька вашого була земля і все. І навколо взагалі нікого ніде нема. Прожив би батько отак от?

І. В.: Нє! батько красти б нікуди не пішов. 

— Не красти, не красти! коли в батька було своє господарство.

І. В.: Шоб своє господарство?

— Да, своє господарство, він міг би прожить от взагалі без ніякої допомоги?

І. В.: Ні, на тій землі, шо він був, він би не прожив. Він би не прожив. Ну, шо там? ну.

— На 4 десятини?

І. В.: А! так це, як уже получив? 

— Ну да! да.

І. В.: На 4 гектари, о! отак би жив!

— Получається, що він міг би і ні до кого не звертатись?

І. В.: Він би держав двоє коней. Він би держав би дві корови. Він би держав 10 штук овечок. Він би держав свині, гуси, утята. Все це було б. Іще й давав государству хліб. Ви представляєте, шо. Ну, а січас уже ніхто не хоче робить з молодьожі. От шо. Молодьож уже не хоче браться. Вони привикли так — а! зроби оте! прибери оте! то він робе. А як не сказав, він ітиме, лежатиме воно, він не прибере.
Приучать обратно нада з самого начала. Приучать до роботи, тоді будуть. Ви знаєте, я, єслі мені роботи нема, я больной. Я больной! я не могу! я не влежу! Я не лежу. От ми з бабою живемо, я й не лежу. Возок у мене є, так я дрова таскаю десь там ото, завелося оце декоративний той кльон, він засоряє всі поля, понімаєте, ми їх вирубуємо. То ото на дрова. То ото я все літо займаюсь. Прошлий год, і цей год. Я не могу, шо є, як заходюсь шо робить, то вже я не сплю й ноччю. Я вже привик.
А у мене єсть уже такий, нє! не хоче це робить. Приїде внучка, покрутиться з города, покрутиться і пошла гулять. Гулять до двох часів, а спать до 12. Оце вам уже трудно приучать. Приучать його нада дівчаток і хлопців з 6 годів. От 6 год йому, шо небудь би йому давайте, от гусей паси. Гуси держать, нада держать дома шось таке, от. А дівчина, ага! вставай посуду помиєш там. Хоть вона й неправильно помиє, ну шоб вона мила. Вона як привикне, вона сама вставатиме і кричатиме — мамо! я буду мить! Отоді вже його не одтягнеш од роботи. А як йому не дає, хай! каже, воно підросте! хай воно підросте! хай воно!
Коли коні росли, і його приучали з двох год. Воно мати запряжена, і воно боронкою збоку ходе з нею, з матір’ю. Тоді його й запрягать можна. А як хай воно погуляє до трьох год, до чотирьох, його тоді не запряжеш. Воно поб’є, полама все. Так. Так воно.

— По природі? 

І. В.: Да, шоб мати кажда виучала своїх дітей по своєму назначенію. Хлопець до батька шоб привикав, а дівчина до матері. Отоді діло буде. А так оце їх розбалували, до 18 год не нада робить. Шо це таке? попробуй тоді його заставить робить! йому тоді вже не хочеться. Як одна дівчина казала, передавали Суми по тєлєвідєнію, шо кончила ти 10 класів, шо б ти оце хотіла робить? — Ще б у первий клас пошла!
Жінка: Аби не робить.

— Ну да.

І. В.: Потом писала одна, шо писала в редакцію — дорогая редакція, посовітуйте, шо мені робить? їсти хочеться харашо, одіться харашо, а робить не хочеться. От шо! от шо! Так вони вже, дівчатка, бросаються на всяку подлость, понімаєте? Це, це нехарашо, некультурно. Некультурно! Нада їх змалку приучать. Може й матерки є такі, багато таких є матерок, шо гуляють там, батьки пють, не вбиваються в це діло. Тоже тут нада вмішаться власті в сім’ю. Іначе не можеть бить. От. Не нада разводів давать таких.

— Щоб не розводилися, еге?

І. В.: Так шо він одну взяв, другу, третю! Пошов погулять, понімаєте, як начав. Це не годиться. Яка разниця? ти бери, дивися ж. Походив, погуляв з нею, побалакав. Бачиш уже, як вона, чи вона робитиме, чи ні? І скажи, шо я отак, отак думаю, отаке, таке. Вона согласна на це? хай буде. Як вона скаже, шо нє, я туда, туда. Одійди.

— Блудниками, щоб блудників не плодить, да?

І. В.: Не нада! Блуд ето, як би сказать? нехароше дєло. Презреніє це, презреніє.

— Люди не поважали тих блудників?

І. В.: Та ну а шо воно?

— Ну, а раніше в селі блудники теж були, чи ні? 

І. В.: Та є, є вони, і в нас тут такі дядьки були, шо має жінку, і йде до другої там на ніч.

— Не поважали таких людей?

І. В.: Ні! ні. Узяв одну жінку, шануй її, а вона тебе буде шанувать. Я в 5 часів устаю іти на роботу, а вона вже мені зготовила завтрак. Я жодного разу не ходив голодним. Тільки по своїй вині могу я. Ну, бачите, дощ пошов, чи шо там, та по чарці випили, не хочеться їсти. Ну, іди так. А січас не п’ю, не курю. Воно організм таки держиться. Од астми скоро вмирають, ну я бережу себе. Горілки не п’ю. Правда вчора отако трошечки з товаришами випив. А курить я не курю.

— Кинули курить? чи курили, да?

І. В.: Курево сильно угробляє організм чєловєка. Він же куре, а легені то забиваються тою смолою, як же вони будуть одбирать кислород, правда? А тоді воно й задихається, кашляє. Як утром устане, кашля, як 100-лєтній старик, а молодий. А я цього ні.

— Скажіть, будь ласка, давайте ще до колгоспів вернемося, пробачте, будь ласка. Я хотів запитати в вас, а от в селі до того, як були сільські ради, були такі от посади, називалися старости.

І. В.: А були! були! 

— Хто такий людина староста? хто його обирав?

І. В.: Обществом вибирали.

— Громадою наче, да?

І. В.: Ага! громадою вибирали. У нас оцей сусід, дід був старостою.

— Він живий ще? ні?

І. В.: Та! давно він  умер! Йому б оце було 120 – 130 год. Він був старостою. А я помню, тільки не знаю, хто був старостою, общество собиралось, староста дає розпоряженіє, це весною обізатільно перед тим, шо сіять, общество собирається. Загадують розправа, тоді називалася розправа, не сільсовєт, а розправа. І там хлопець був якийсь. А тоді він команду дає — там Сальцівка оте шоб починила дороги, Село отам починили дороги.

— Староста, да?

І. В.: Староста оце ж розпорядився, шоб як їхать сіять, шоб дороги були в тємень. Ну, оце люди гуртом виїхали, хто підводою, хто там самі вийшли, з лопатками, поладили.

— І всі слухають його?

І. В.: Обізатільно! обізатільно. Він сам збірав. При царю це я знаю, мій батько платив 3 рублі всього налогу за год.

— Скільки?

І. В.: 3 рублі.

— А! мало, да?

І. В.: Ну, а для тоді то й ні. Ви знаєте, тоді руб дорогий був! дорогий був. Тоді було 15 копійок пуд муки. А шо ж тепер? Отаке дуло.

— Ну-ну! так про старосту ще розкажіть, будь ласка. На скільки часу його обирали? на рік? на два?

І. В.: Оце не знаю, не скажу.

— А де збиралися? де общество збиралося? 

І. В.: Була спеціально отут на углі така хата, управа. А потом її в революцію розвалили. Тоді там вже це ж я, бачите, мало захватив цих старост старих. А вже я знаю, ше й совєтська власть стала, ше був староста, пока не вибрали сєльсовєт. Так вони там зробили клуб, і там все собіралось.

— А жінки ходили на збори, на общество?

І. В.: Ні! раньше Боже упасі! жінку там, вони її палками повиганяють, шоб не була.

— А чого?

І. В.: Жінку раньше не считали ні за шо! Ви представляєте, кажуть жінчине діло діти і піч. Ото, каже, твоє діло, а тут не твоє дєло. Жінка як під між людей, то з неї діла вже немає.

— Немає діла, да?

І. В.: То вже її діла немає. Яка вона не жінка! А ви саі должни учитать, шо женщина, її такий характєр, так її природа создала, шо вона ідьот льогко на обман, і все! мабуть, я не знаю, якийсь, чи Пушкін казав, шо єслі б она не поддавалась обману, вона б не була матірю. Отакі вот женщини. А січас – ну і шо, шо женщина? Ну, є женщини умні. Єсть і толкові женщини. Ну, женщини!

— Ну, тоді на общество не допускали, да?

І. В.: Не допускали, да!

— Чоловіки самі вирішували?

І. В.: Та ніхто там даже й молодих тих хлопців таких, шо тільки оженився, і того не признавали.

— Ще досвіду немає?

І. В.: Треба, шоб була борода.

— А усі були з бородою? 

І. В.: Усі з бородами та з палками.

— З ціпками такими? Там сидять, гомонять, да?

І. В.: Казав мій брат, як сидять у шинку старики, не заходь, молодий, іначе битимуть. Єслі батько там, так лучче, як хто вийде, так перекажи, вони позвуть, а то буде! Женщин не допускали ні до чого.

— Скажіть, а от між людьми сама повага така, ну я маю на увазі отак чоловік до чоловіка, більша, чим січас? 

І. В.: Січас нема ніякої поваги. Счас, ви знаєте, просто один одного ненавидять, ненависні. Живуть недобре. Як тільки де хто узяв, о! диви! о! о! він узяв!

— Заздрість? 

І. В.: Да! чи там везе, чи несе, чи шо. Воно не нужне, це дєло. Зависть, зависть у кажного, потому шо воно кажде хоче, шоб було, а не всім же воно попада так.

— Ну, якщо і попаде, то все одно у сусіда більше. Я маю на увазі, що заздрість з’їдає, що у сусіда більше.

І. В.: Один на одного і брешуть іще. Хоч би один там сказав, шо то неправильно ти дєлаєш, як украв він, цього не кажуть.

— Скажіть, будь ласка, а от яку роль відігравав сільський піп? піп в ролі села?

І. В.: Ну, шо ж, я вам скажу, шо так, ми, ніхто з нас не знає, правильно це чи неправильно? є Бог, нема Бога? Ну, хто-то нами управляє. Природою управляють, вищі сили управляють. Конєшно, попи це той же самий театр, но вони ж не несуть слов поганих.

— Не несуть?

І. В.: Ні! вони ж не несуть, шоб ти розбойник був, шоб ти таке й таке. Вони несуть мир, злагоду, усе шоб по-харошому. По-моєму, хай вони і дєлають. Я не протів. Я не протів.

— А як ви дійшли розумом до того, що природою управляє чиста сила?

І. В.: Ну, це для нас невідоме.

— Ви спостереженнями своїми дійшли? чи десь прочитали? чи батько вам говорив?

І. В.: Як? а я сам, мене ніхто не учив. Я занімався літературой багато, понімаєте. Читав, вот, багато.

— І спостерігали багато?

І. В.: Да, і я так признав, шо вищі сили є. Ми бачим в конце концов, шо раньше як сказав, шо Земля крутиться, так його палили, вбивали. Ну, а це ж воно є. Ми ж годи на Землі живемо, ми летимо, ми крутимось, ми хто зна, шо дєлаєм. А ми всі тут споримо – партія така, партія така, партія така! Зачєм оно це нужно? Не нада цього! тоді буде толк. Одна париія на себе тягне одіяло, друга на себе, та на себе. Розірвали і обратно драка. Шо це таке?

— А як треба?

І. В.: Не треба цього!

— Нє, а як треба правильно?

І. В.: Правильно треба так! Безпартійні і одна якась партія.

— А вона тоді буде всіх притіснять. 

І. В.: Нє! притискувать не нада! Нада, шоб притиску цього не було ніякого. Чоловік должен буть вольний, не нада так, як схватили зразу, арестували, посадили там. Ні! не нада! Слідить за цим ділом, шоб один на одного не дєлали зла. Так постараться, як кажуть,  укоренить міжду людей таку злагоду, шоб харашо було. Оце я за таке. А шо ж, ми люди крошки у природі, у Всєлєнній. Ми сьодні є, завтра наша Земля розсипеться, і тоді пропало усе. Откуда ми знаєм? Шо пишуть там конець світу. Конець світу буде каждому. Як дожив, вмер, і далі, міліони лєт служила вона й служитиме, і буде. А як нада, перенасєлєніє буде, вони самі помруть, пропадуть і обратно реанімірується. І нічого врачі не зроблять, як болєзнь попадеться. От, де вона всялася? СПІД? Де воно взялося?

— А щоб люди не блудили. Природа наказує тих, хто блудить.

І. В.: Ото не так наказувать. Нада, шоб розстрелювать їх, шоб вони цього не робили.

— Ну, природа і розстрілює. Не люди розстрілюють.

І. В.: Природа розстрелює.

— Правильно, вона ж і розстрілює. Розумієте, вже гіршого розстрілу не придумаєш.

І. В.: Я знаю оці начальніки, вони так, шоб йому корились, все йому корилось. Це йому жінка, чи шо?

— Несправедливо. Скажіть, будь ласка, а от одяг, наприклад, при батьку вашому, то де брали ви одяг? купували десь? чи мати шила?

І. В.: Кого?

— Одяг, одяг! 

І. В.: А! тоді одяг була дешева, як в старе время. Тоді чоботи півтора рубля стояли. На мужику це витяжка 3 рублі, от. Ну, заробляли, трудно зароблять. То у Ліщинського заробляли. То ями почистить, то ше там, подзаробляють і купують, шо нада.

— Ліщинський був багатий дядько, да?

І. В.: Оооо! це ж його завод, Корчаковка, Пролетарське, Юнаковка, Водолаєвка економії його були.

— Кияниця, да?

І. В.: Харош був, помєщик був харош. Даже такий, шо єслі узять якого-небудь, шкода якась получилась, ну пропала корова. Пойди, попроси, шо там пропала в мене корова. Дасть 50 рублів на корову, корова ж була тоді 30 – 50 рублів.

— І бесплатно, да? 

І. В.: Та й! У нас отам, це там дядьки розказували, шо люди закопували корову, пропала, а він їхав. Він на кучера — ану давай звернем, шо то за дядьки стоять? Приїхав, шо тут таке? Та, кажуть, оно в дядька корова пропала, та в його там багато дітей. Прийдеш у касу, скажеш, шоб дали тобі 50 рублів. 

— На корову?

І. В.: Да. він прийшов, каже — отак, отак сказав пан. Той видав, він пішов, без ніяких, не розписували, нічого! А січас 100 раз розпишуть, і 100 раз обдурять.

— Це правильно.

І. В.: На роботу ходили, мій брат ходив, ше я малий був, не ходив ще, а брат мій ходив. Піде, десь там пролеже на дорозі. Їде табельщик — гей, ти! шо тут робиш? Та я ж бур’ян тут виривав! Як фамилія? на номерок! Він номерок взяв, той приймає, шо нада, й візьме. А він в касі получе. Довєріє було. Счас же не довіряють і родичі. От шо дойшло! 

— Скажіть, а от наприклад подорожня людина в село заходить, як його пустять?

І. В.: Обязатільно! в нас тоді ходили, так називали, нищі, нищі.

— Старці?

І. В.: Старці.

— Ану розкажіть про них, будь ласка.

І. В.: Старці, і в нас був один дід Захар і Михайло. І це вони в нас часто ночували.

— Оці старці?

І. В.: Оці старці. Це може проходять, вони там муки їм накидають. Той грав, і співає.

— На ліру? на ліру? 

І. В.: А в його там та торба іззаді прив’язана. Ну, женщина бере ківш муки, висипала і далі пішов. А тоді може продають у лавку, чи куди там, дають гроші їм. А в нас ночували.

— А як їх звали, ану скажіть, будь ласка. Як їх звали? звали як їх?

І. В.: Одного Захар, одного Михайло.

— А звідки вони були?

І. В.: Юнаковські. Юнаковські. Вони тут ходили, тоді в Корчаковку.

— А що то за люди були, ті старці?

І. В.: Сліпі, вони сліпі були. У їх поводарі були. Малиші хлопчики.

— А де вони їх брали?

І. В.: А я вже це не знаю, де вони брали, як там воно получалось? Ну, значить, вони їх оце, шо назбирають, годують і одягають там, обувають. Самі одягаються.

— Ну скажіть, оці люди, ви з ними спілкувалися, батько з ними спілкувався, це були толкові люди? грамотні? мається на увазі не письменні, а по життю?

І. В.: Нє, по житті вони просто не грамотні люди, а такі спокойні.

— Спокойні, да?

І. В.: Спокойні. Оце приходять — О! Василь Федорович! ночувать! — Та лягайте! Соломи постелить. Вони довго казки разні розказували.

— А які ж казки розказували? які казки вони розказували?

І. В.: Я вже, їй бо, не помню. 

— Згадайте, будь ласка, хоч приблизно, про що вони розказували?

І. В.: Да, дід там співав усе Хому та Ярему, родні браття. Ну, разні такі. та воно.

— А казки розказували про багатирів, да?

І. В.: Ой! їй бо, ви знаєте, це ж пройшло кільки годів уже? 80 год пройшло.

— Ну, 80 год, ну правда, ну будь ласка! Іван Васильович, треба згадать!

І. В.: Ніяк не згадаю.

— Козацькі пісні співали? 

І. В.: Співав оцей дід, всякі пісні співав. Ну, я менше вникав у те, та я просто їх і в голову не заносив. Ну тоді, бачите, як було. Ми малі були, а казали так, у нас один чоловік у Січі газети виписував. так він тільки знав, шо де робиться, а то люди не знали. Каже, шо це значить, про царя, Боже упаси! шоб це шо сказав. Шо там царя скинули, чи там шо небудь. Так січас, каже знаю, шо на бєлікє робить, лучче не нада цього знать. А нада, шоб гарно робили, та гарно шоб жили. Оце саме главне.

— Щоб не сварилися. 

І. В.: Шоб бандітізму не було. То діти балувані. То бандіти, то діти людей ті, шо вони балувані, вони робить не хочуть, а хочуть харашо жить.

— Скажіть про старців ще, то вони от, ті два старці, тільки вони були? чи ще більше було?

І. В.: Ні! більше до нас ніхто не заходив.

— А по селу ви бачили других?

І. В.: Ні! других я тоді не бачив. Тоді чи як померли вже, то їх не бачив.

— Старі вони вже були, оці два?

І. В.: Старі, старі були.

— Вони голоси сильні мали, да? Співали, голоси в них красиві були, сильні? Як вони йшли, до кожного двору підходили, чи як?

І. В.: До кожного двора приходять, грають, співають. І з каждого двора виносять і хліба, і муки.

— То що вони, божественних пісень яких співали?

І. В.: Всякі пісні співали. І божественну, і просто селянську пісню.

— І гумористичні якісь, да?

І. В.: Ну, це вони гумористичну тільки дома могли співать.

— Батьку, да?

І. В.: Да, в хаті.

— А батько любив їх слухать, ге?

І. В.: Ну, батько там з ними занімався, я то мало, я то так ляжу засну. Посидю, посидю та засну.

— А чому, чому вони до батька ходили, а не до когось другого?

І. В.: Вони так познакомились, батько такий добрий був, шо пускав усіх ночувать. 

— Усіх пускав додому?

І. В.: Ага, всіх. Хто там він не є. Там чи враг, чи який він є. Мати кажи — якого ти? Та хай чоловік переспить, нічого не станеться! Переспить і все. А шо, каже, в мене брать? Душу? От і все. Не защіпалися так.

— І вони раз в рік приходили, чи частенько? оті діди.

І. В.: Та вони так, да нє, може в год разів два чи три заходили.

— А так вони мандрували по всім селам, да?  

І. В.: А так вони ходили по всім селам, не тільки в нас.

— Оце цікаво ви розказали. ну, а скажіть, будь ласка, наприклад, могли діти чи хтось інший образити таку людину старшу, старця наприклад, чи когось іншого?

І. В.: Як це?

— Ображали їх, чи ні? ну, старих людей?

І. В.: Нє! нє! нє! Боже упаси! ніхто нічо! Йдуть вони, свої діти нічо на них не скажуть. січас би їх, так ганяли би, а тоді ні! тоді побіжать додому — мамо! винеси!

— Діти говорили?

І. В.: Да, діти.

— Раніше молоді.

І. В.: Діти привикли до харошого. Дітей приучали до харошого. Я ж вам казав, дітей до харошого приучали. Єсть і січас дітей, все завісить уже од самих батьків. Єслі син шо небудь там робе шкоду, то батько виноват. не можеть бить, шоб батько не вправивсь з сином. За душу бере батька, значить тут употребляється влада. Просто раньше, ще як розказував мій батько, казав, шо єслі на батька шо небудь сказав син, то батько його засуде на каторгу.

— І таке було?

І. В.: Отаке було. І єслі син десь ошибся, то єсть попавсь, батько мовчить, а його вже другі в суд. Шо батько скаже, те й, скаже батько — пустіть його, хай іде! і люди будуть робить.

— Так що батько це вже все?

І. В.: Батько це все. Ото батько тоді був, і мати, й батько у почоті. А тепер не нужні стали. Я ж вам кажу, шо одного одділив, а той по наукі своїй став там робить. Оце таке зараз. Дочка вийшла заміж. А ми вдвох з бабою.

— А так би з дітьми були? якщо по старому.

І. В.: Да. Так вони сперва, покамест там у їх не було дачі, так з дому то все брали. Мати ше була крєпка, все робила, все було. Ну, харашо, приїдуть наберуть. Ну, тепер уже хай нам везуть.

— Час прийшов такий. Скажіть, будь ласка, а от ми говорили з вами про старосту села, про попа. Скажіть, будь ласка, як оце помінялася картина, коли радянська влада прийшла? Голова сільської ради й староста це одне й те ж саме? чи це різні люди? 

І. В.: То же саме, то же саме! Голова. Тільки бачите, січас уже зробили так — голова на нєсколько сіл. На Січ, на Корчаковку, на совхози. А тоді в каждому селі. От нада в каждому селі чоловік шоб тутешній і був. У його под надзором єжеминутно вся робота. А шо сільрада? побаче, шо шкоду роблять? шось тут робили? А староста побачить! Отак нада.

— Скажіть, ну а староста це обрана посада?

І. В.: Обрана.

— А голова сільради прислана, чи теж обрана?

І. В.: А тепер вибирають. А раньше присилали. Раньше тоже назначали. Раньше був назначений. Хто їх назначає, не знаю, чи той, чи район назначить по партійній лінії тоді.

— Ну да, а попів повиганяли.

І. В.: Попів повиганяли, попів побили. А воно напрасно. Цього нільзя було дєлать.

— Церкву поламали, да?

І. В.: Чого, а чого в Китаї не вигнали кулаків? Чо вони їм, не хочеш іти, землю дали і роби. І в В’єтнамі так. Чого вони? вони глупіші нас, чи шо? А нашо це робить? Шо вони, шо вони вислали? скільки дітей померло. Повивозили. От розказував Никифор Никонський, шо увезли в Архангельськ, станція Няньдом, викинули у сніг, усьо! оце ви тут довбіть землянки й живіть. Нашо це дєлається? Так, каже, маленькі діти померли, померзли. А трохи більші, ті трохи вижили.

— І зараз там деякі живуть, чи нє? чи вони вернулися?

І. В.: Та, це він тільки вернувся.

— А батьки де?

І. В.: Там, там померли, там їх і поховали. А він прийшов негодний, там у його руки покрутило од холода. Старший брат тоже вернувсь, так умер, от. А він повернувсь. Отаке діло. А шо там? горько було! Це не, по-звєрські. Ну який, який він кулак? У їх тільки одно те, шо хата в їх обложена кирпічом, раз. І лавочка була там. Лавочка в їх, вони це заторгуються, закриють. Трохи грошей підработають, ще одкриються. А вони не випрягалися, день і ніч робили, і все. В їх сім’я велика була. Вони работали.

— Оце і кулаки такі? 

І. В.: Ну, я вам скажу, не стільки їхня вина, скільки зробили устрашеніє, шоб другі боялись та йшли в колхоз. Оце так. Другий же боїться, скаже, шоб мене не вислали, розписавсь, заявлєніє подав.

— Скажіть, будь ласка, от я хотів в вас запитать, от оці от багатії і бідняки, то стосунки які були? багатії не часто?

І. В.: Та нє! шо з багатим трудно бідному балакать.

— Трудно, да?  

І. В.: Ну, єсть такі багатії, шо помагали, не цурались, дружили. У нас оце сусід багатий був, з нами він нічого жив, харашо.

— Може навпаки і харашо, що ви такі виросли, як кажуть, носа догори не перли. Що батько вас так привчив, що він такий, як сказать, такий терпимий був, толерантний, як зараз кажуть, такий до всього такого, що не свариться, наприклад. 

І. В.: Та батько в мене був строгий.

— Строгий, да?

І. В.: Строгий! єслі сказав за шкоду битиму, то хоч втікай, а утечеш, два рази битиме. А луче не тікай, раз битиме. А шоб не бив, слухай. Отак.

— І тоді  харашо все.

І. В.: А ви думали, шо ото, думаєте, шо як у гаранах це чоловік спортився геть. Нічого подобного! Це все брехня, шо нєльзя там дитини бить. Смотря як бить, кулаком нельзя бить. Не тільки дитини, і взрослого нільзя, а дубцем таки можна.

— Трішки?

І. В.: Трішки, шоб поняв, шо єсть дисципліна. А кулаком нільзя.

— Скажіть, а бійки між селянами були часто, чи ні? 

І. В.: Всяко бувало. Хлопці. Це більше хлопці, молодьож такі там.

— За дівчат, там таке, да?

І. В.: Чорть їх зна, шо вони, понапиваються, начнуть драться. Поб’ються, на другий день миряться. Такого не було, шоб уже мстили, чи шо. Ну, я вам скажу, шо я, тільки прийшла совєтська власть, од 17-го году, 18-й, 19-й тут уже начали виганять денікінця. Ружья кой які придбали, то начали вже й бандіти. А счас тих бандітів! Тут була Наталовка село, відтіль один такий був, шо вся округа боялася! Ну, його тут наш один шевірним тюкнув добре, шо й заснув. А прокинувся, і револьвер загубив, і все. І більш не ходив у Січ.

— О що ходив вимагать?

І. В.: Та просто розганять усіх, устрашеніє дєлать. Бо Микола Коханий прийшов, так шоб усі боялись. Ну!

— А той не побоявся?

І. В.: А Юхим не побоявся. Став за воротами, поки він зрівнявся, вискочив, по потилиці вдарив. І заснув отак. 

— Зрозуміло. Трішки поміняєм тему розмови, ви вже стомилися. Хотів вас запитати, як раніше люди от по-вашому, пам’ятаєте, сильно співали? чи ні? Що в нас була пісенна культура?

І. В.: А! в нас я не чув. Та, дівчата на вулиці співали, от. Я до їх не дуже ходив.

— На досвітки ви не ходили? 

І. В.: Нє! я не ходив! я не любив болтаться.

— Ви до роботи ближче? до батька?

І. В.: Робота і книжки.

— І книжки ви любили?

І. В.: Нас і то, так і дражнили, в нас тут було 4 чоловіка, вони так валахи, до дівчат не ходять, а тільки у книжки! (сміється).

— А ви любили читать, ге?

І. В.: Да! я багато книжок перечитав! хароші книжки!

— І в вас же пам’ять, ви кажете, хароша, не забували, да?

І. В.: Отепер то було іспанська, там ото про Єгипет, про Марокко. Всякі такі, понімаєте, єсть расскази хароші.

— Історичні, да?

І. В.: Да, історичні.

— І знали історію. А історію України знали, чи нє? історію України люди знали, чи ні? 

І. В.: Та тоді чось вже, я скажу вам, шо як бросив це, уже воно забувається. Забувається.

— Скажіть, а от люди раніше знали, що вони українці? що вони нащадки козаків?

І. В.: Нє! раньше ми не думали цього нічого.

— А батько ваш знав це?

І. В.: Нє! батько знав, шо він українець, ну він нічого цього, він не грамотний був вобще.

— Нє, ну не передавалося це з діда, з прадіда, що. Ну дивіться, село називається Нова Січ, це ж козацька назва.

І. В.: От він і казав, шо це сюди позбігалися козаки, які тікали од панщини. оце в Дебіль. тут ліса скрізь були кругом.

— Ну, козаки це вільні люди, правильно?

І. В.: Да. 

— Значить він знав, що колись була якась культура ж козацька?

І. В.: Ну, знав!

— Ну, люди це знали якось, вони поважали, чи їм було плювать на це?

І. В.: Нє, люди мало знали. Люди мало знали.

— Що був Хмельницький, наприклад, гетьман?

І. В.: Ніхто про цього не знав.

— А що Шевченко був Тарас Григорович?

І. В.: Ну, Тараса Шевченка може хто й знав. Це такі тільки багатії, які читали, а бідні нічого цього не знали. Не було в нас таких людей, шоб це діло розпространяли. Це вже в совєтську власть начали. 

— А старці оті, що до вас заходили, діди? старці ті, що до вас діди заходили, вони були на счот цього діла грамотні?

І. В.: Вони, ні, вони про це ніколи не казали. Я не чув, шоб вони розказували.

— Про історію і так далі? вони не співали козацьких пісень ото “Ой, на горі та й женці жнуть!”?

І. В.: Нє! ні, такої пісні я тоді не чув. Не чув. Це я чув уже при совєтській власті. Оце вже, як уже я трохи розбирався з літературою, з усим. Стала поступать література.

— По колишнім каналам такого не було?

І. В.: Не було нічого! Я ж кажу вам, шо в нас не було ні бібліотеки, в нас не було нічого. Один Чугай получав газету. Ніхто нічо не знав, шо дєлається. Так він, революція як началася, так це він тільки сказав, шо царя скинули. І то кажуть — мовчи! Кажуть — царя скинули, мовчи! а то хто зна, як воно буде. 

— Скажіть, будь ласка, а от все ж таки оце досвітки, що воно таке? чи ходили, може ви інших бачили, що ходили на досвітки? як раніше люди, співали? чи веселіші були, як зараз? Можна порівнять те село і сучасне село? 

І. В.: А чого? люди раньше були веселіші. Вони раньше так, роботу як кончають, чи празник який, чи літом празник, вони всі гуляють.

— Ніхто не робить?

І. В.: Ніхто не робе! Любий празник от був оце Ілля вчора, от, була Мокрина, чи Мокріда, гуляли. От буде Маковій, Спас, Пречиста, оце ті дні обізатільно гуляли. Тільки в жнива, як уже край нада, то до обід коє як, а після обід ідуть на жнива. Оце так. А то гуляли. Управлялись. Паска підходе, і сіять нада, ніхто нікуда, 3 дня ніхто нікуда. На 4-й день поїхали, день — два посіяли, і все.

— Рукою сіяли, чи сіялкою?

І. В.: Сіяли рукою, рукою сіяли.

— Тобто, свято всі зберігали?

І. В.: Обізатільно!

— А неділю?

І. В.: Та неділя обізатільно, неділя це ж неділя.

— Це вже в колгоспі перестали вважать вже неділю, нє?

І. В.: Та в колгоспі забули все. Людей даже так приучили, шо січас не знають ні празника, нічого. В любий день роблять і роблять.

— Без кінця роблять, да?

І. В.: Роблять. Ніхто не заставля, а він в самий великий празник начинає робить. Ну, празник це отдих для чоловіка. Єслі беспреривно робить і не отдихать, це чоловік можеть, понімаєте, сильно переутомляться. Нада робить чесно, правильно, єслі вийшов робить, так роби, шоб ти сьогодні вправився, а завтра гуляв. А як ти й сьодні не вправився ту роботу робить, полінився, й завтра, й послізавтра, то ніколи й гулять. 

— Ну да. Скажіть, будь ласка, а от ви пригадуєте, щоби люди в вашому селі грали на якихось музичних інструментах?

І. В.: Я не чув такого.

— Ну, на гармошках, наприклад?

І. В.: На гармошку грали! а як же, гармоністи в нас були.

— Скрипалі може були?

І. В.: Було так, хлопці грали, дівчата танцювали. Танцюють, гуляють. Як празник було, дівчата, хлопці по вулиці рядами ходять, співають.

— А які пісні найбільше любили?

І. В.: А якісь дівчачі пісні.

— Ну, ви не співали ніколи, ге?

І. В.: Я не співав, я вобще не співав.

— Ніколи, да?

І. В.: Ніколи я не співав.

— А батько?

І. В.: Батько мій співав.

— І мати, ге?

І. В.: Мати ні.

— Ну, а батько вам може колискових співав?

І. В.: Нє! нічого такого.

— І казки не розказував?

І. В.: Нє, батько мій цим не занімався. він каже — діти то не моє діло! (сміється).

— Вони більше до матері, да? А дід може вам щось розказував?

І. В.: А діда я не знаю.

— А! оце ж погиб він. А баба?

І. В.: Бабу, бабу я знаю, раз – два побачив, і все, тоже вона вмерла. Невеличка була, така, як моя жінка, тоже сумська.

— Це вона з Сум, да?

І. В.: Да, сумська. Шкуратові якісь там. От. Я малим ще був, я малим ще на руках, помню, оце помню на руках сидів. А баба в нас була стара чужа, батько взяв на воспитаніє, шоб докормить її, шоб вона вмерла. Сижу на руках, ото жінки йдуть, здоровкаються, так баба не вправиться, то я отвічаю — здрастуйте! Кой шо таке. А от такого, шо не касалось мене, я його не запоминав. Воно, знаєте, як буває таке, шо встромиться в мозок, та ніколи не виб’єш.

— Не виб’єш, да? хоч топором. Так, а про ансамблі. Було таке, що дядьки сходилися, хто на гармоні, хто на балалайці, хто на гітарі?

І. В.: Та, ніхто в нас не грав!

— Ну, на весіллях може грали?

І. В.: Я не ходив, не ходив на весілля.

— А ваше весілля як пройшло?

І. В.: Та! моє весілля пройшло грали, гуляли, я не обращав вніманія. Там молодьож гуляла.

— Чи ви сильно любили свою дружину?

І. В.: Та, дружину я любив. Дорожив, і на сьоднішній день так, шо вона в мене дорога жінка. Ну, хворь її забила, а тут лікарств нема таких. Нема лікарств. Хоч ти пропади. Поки були лікарства, так вона ще так піддержувалася харашо.

— Скажіть, а так от на весіллях, як ви кажете, що так не приходилось вам часто бувать, да? 

І. В.: Та на весіллі шо ж? співають то ж дівчата, я не знаю, то баба знає, які вони пісні, а я його не знаю.

— Скажіть, а одруження, отак от між собою родичі одружувалися? були такі випадки, чи ні? родичі між собою не одружувалися? Родичі, ну сестри, брати? Такого не допускали, чи допускали?

І. В.: Нє.

— Не дозволялось?

І. В.: Нє, такого не було, шоб брат сестру брав, ні! Не було в нас, це строго було. Нільзя цього дєлать. Кажуть, шо це діти будуть безумні.

— В них, да?

І. В.: Ага! це так казали.

— А наприклад, хто доглядав малих дітей от в сім’ї? малих дітей хто доглядав? мати тільки, чи старші сестри?

І. В.: В нас то самі ми доглядали.

— Один другого, да?

І. В.: А пока мати була, так мати доглядала. А вже послі мати вмерла, батько вмер, мати вмерла, так я був один син. Було діти доглядали самі. Сама жінка, на роботу не ходила моя жінка. Я сказав — будь дома! оце твої діти, оце твоє хазяйство! а заробіток мій, все! Ми там нанизу жили, нельзя бросать нам хати, нічого.

— А там ви жили?

І. В.: Ото там жили. А тепер там вода стоїть, де ми жили.

— Я хотів запитати ще про сімейні стосунки. От наприклад такі люди, які називаються байстрюками, незаконно народжені.

І. В.: Як?

— Байстрюки. Чули ви про таких, чи ні?

І. В.: Та знаю за таких.

— Багато було, чи ні?

І. В.: Та були, раньше були. І раньше були. В нас був один байстрюк у селі. Хароший хлопець, а його звали байстрюком.

— А чесну дівчину, батько може віддати свою дівчину за байстрюка?

І. В.: Це так, та ні! раньше може й ні, а тепер.

— Ні, ну а раньше? 

І. В.: Раньше може й ні. Раньше так, єслі дівка удова з дитиною, всьо! вона вже заміж не вийде! тільки може вийти за вдовця. Тільки за вдовця! а за парубка вже вона не вийде. Такий закон був.

— Все було строго?

І. В.: А хлопець, дитина же ж не виновата, вона як буде воспитана вона, як вони полюбляться. Єслі він, батько дивиться, єслі з його діло є, шо він хазяїн, батько оддасть дочку. Єслі він не хазяїн, батько і за законного не оддасть. Так раньше придивлялись, шоб як оддать дочку, так шоб вона не плакала. Бо назад же її не візьмеш. Такий закон був.

— Ну, а якщо ви кажете, вже розведена була з дитиною, то вже ніхто не візьме?

І. В.: Єслі дівкою привела дитину, то вже вона покритка. Вже вона більше заміж не вийде за хлопця, а тільки удовець може взять. Отак. Та були, й мужики були разні. Та були! в нас два в селі таких, два в нас було, три! Третій там. Були! Ну, це вже при совєтській власті. 

— А до того? Ну харашо, а наприклад людина ну порушує закон. Ну от наприклад, вона покритка, а парубок її бере до себе дружиною, то батько не дасть? чи хто не дасть? хто заборонить? чи общество заборонить?

І. В.: Раньше батьки забороняли, а тепер хто заборонить?

— Нє, ну тоді хто? батьки?

І. В.: Такого я не чув, шоб брав. Я не чув такого, шоб брали. Це вже завісить од його. Ну бачите, так воспитано було, шо раз уже ні, то хлопець до її не підійде. Хлопець не підійде до єї, шо вона вже йому не нужна. А хлопець уже бере собі дівку. А там ше й батьки придивляються. І її батьки придивляються до його, і батьки придивляються цього хлопця до єї, як вона, чи вона способна? чи способна робить? Тоді більше брали, шоб роботяга була. Каже — ото надо оту брать, ото роботяга!

— А дівчат тоді і хлопців було багато в селі? 

І. В.: Хлопців багато було.

— Дівчат менше, да?

Жінка: А січас наче й нема їх.
І. В.: Хватало всім, не дрались. Не дрались. Такого не було, шоб дрались.
Жінка: Кругом дівчата грають, співають, танцюють.

— А розкажіть, ви на досвітки ходили, чи нє?

Жінка: Я нє.
І. В.: Вона в заводі жила, так не ходила.
Жінка: Я не ходила.

— А бачили, як танцюють, співають?

Жінка: Нє-нє-нє! нє!

— Ні? а ви?

Жінка: В клуб кой коли то я помню ходила. Скільки там мені год було. Я нікуди.
І. В.: Я її взяв ше 17-ти год. Вона в Заводі жила, мати там робила, й вона жила з єю, вона й на роботу 4 часа робить начала, а її забрали.
Жінка: Батько вмер в мене, мати осталась. Одіваться треба.
І. В.: Дивлюсь – бідна сирота, нада взять, жаліть. Роботяга хароша. Всю роботу селянську знає. Всьо от кажуть от А до Я. Так шо указувать їй я ніколи не вказував, і нарди не давав. Вона сама знає все. Наоборот, як прийду, так вона тоді мені скаже, шо нада зробить.

— Скажіть, а наприклад, якщо в сім’ї батько помирає, то кому достається господарство?

І. В.: Кому? сину меншому.

— Меншому сину, да?

І. В.: Ну, єслі вже нема сина, значить дочка. А вобще як нема, то так остається якимось родичам.

— Комусь переходить, да?

І. В.: А в нас такий закон був, шо менший син це должен остаться при батькові.

— Такий закон завжди був?

І. В.: Такий закон був. Старший должен буть. А потом ше й так, кого батько понаравиться, який син робочий, в порядку, тоді батько вибирає.

— Получається, батько справедливо ділив?

І. В.: Ага, скаже там – хай середньому, останеться старший, менший, або старший хай останеться. І так і буде. Так і буде. Так і буде. То січас уже воно одмінилося.

— Ясно. Скажіть, а от раніше, от ви кажете – свято, Маковія там і так дальше, були ж іще інші народні свята. Як колядки, наприклад, щедрівки, Івана Купала?

І. В.: А от ви знаєте, в нас оцього нічо не робилось.

— Не робилося?

І. В.: Нє! Ото, шо на Западній, отам робилось! там я бачив, шо так показують. А в нас так не ходили тако. Забіжать, поколядують.

— Ну колядували, все одно ж колядували?

І. В.: Колядували!

— І лірники тоже колядували, ці старці колядували?

І. В.: Я не поняв?

— Старці оці, дід Татарко, Михайло?

І. В.: Нє, ті часто не приходили. Так на такі празники я не знаю, де вони були. Чи дома, чи де вони, от. А так діти бігали, колядували. В кого є, давали. тепер, бачите, як, тільки шоб гроші давав, от. Або приходить такий здоровий, йому би чарку налив. В мене нема, кажу, нічого такого. Та ще було шоб з молодими пить, шо ти с ума зійшов! 

— А що, раніше молоді не пили?

І. В.: Я і в рот не брав до 25 год. І в рот не брав! Я ходив на вулицю, я стидився, шоб випить, шоб вона почула запах. А це вже, як я пішов служить по роботі, та уже потроху став.

— А ваші ровесники теж не пили? чи різні були? 

І. В.: Та різні! може й пили. Різні. Ну, оцей, шо січас, то й не пив, той і січас мабуть не пє. Савка. Савєлій. Той то трошки вони такі зажиточні, як його звали, та хитрі люди, вот. То ті не дуже в чарку вкидали. В чарку вкидались ті, шо не робили. Раньше в чарку не вкидались. В той час.

— Скажіть, а це Росія, як їх називали, кацапи чи як називали росіян?

І. В.: Та разно! Кацапи кажем!

— Кацапи, да?

І. В.: Кацапи!

— А от вони по характеру з нами різняться, чи ні? чи вони такі самі? 

І. В.: Нє, нє! вони, ви знаєте, вони дружні. А наші розслоєні люди. Наші так один одного підшпигують, українці. А там один за одного, я знаю їх. Бо в мене там родичі в Троїцьке були, вони мабуть померли, бо це ж тоже. Но я вам скажу, шо російський народ, він більше любе гулять.

— Любе, да? не як ми, не як наші, да?

І. В.: Чого в їх січас така бєдность? Поля позаростали. А чо ж на Україні старі єлє ходять, ногами йдуть на поле обробляють. А чо в їх немає хліба? Хіба в їх землі менше, чим на Україні? а їм пшенички дай.

— А так от по характеру вони самі були не злі люди? завжди товаришували, да? чи всякі? 

І. В.: Та товаришували! і знаєте в армії, коли ми кончили войну, от, і нам якраз випало, шо нада  коней переправить. Создали таку команду кавалерійська дивізія, от, і ми із самої Чехословакії і на Западну у Івано-Франківську область перевезли там нєсколько тисяч коней. У мене був друг із Сталінграда, Міша. Нічо ми з ним жили, харашо дружили. Тоді ми не считалися, це січас розслойка ведеться, чорті відкіля вона береться! та розслойка. Він такий же чоловік, тільки в того такий характер, а в того такий. Він руський. Всьо ровно ж Росія то проізошла от України.

— Ну да!

І. В.: А чого воно так, шо вони на таком язику балакають, а ми на таком? Вони хвалять свій язик, а ми свій.

— Ви розумієте, тут нема поганого, нема харошого. У них такий, у нас такий.

І. В.: Да. Ми понімаєм їхній, а вони понімають наш.

— Головне, як ви кажете, щоби не свариться, правильно?

І. В.: Да! По-моєму не нада.

— І що ж там Міша? 

І. В.: Ну, ми з ним їдем, у нас построєні будки. Сіно і овес, все в нас є. І ми проїхали од Праги до самого Станіслава. У нас коні на 100%, ми ще получили бумажки благодарності од воєнкомата за те, шо коні харашо довели. Ну, дружно було. Як там — ти, Вань, готов їсти, а я буду коней порать. Отак! Але харашо було.

— За часів батька, от я кажу, що тоді в гості приїжджали хтось з Росії, чи ні? ви тоді бували ще до революції в Росії? 

І. В.: Батько їздив мій у Свердликовку, їздив у гості, там в гості. У нас от тут женщина була відтіля, та тоді не, тоді не обращали вніманія.

— Нормально все було, да?

І. В.: Тоді дорога одкрита, куда хочеш їдь. Вобще тоді єдіна Росія.

— Я хотів запитать у вас, а були такі люди, що, наприклад, займались домашніми ремеслами? Наприклад,  гончарі, кузнєци, там бондарі, стельмахи?

І. В.: Кузнеці були, кузнеці були. Кузнеці були значить одна, дві, три, чотири, п’ять кузниць було в селі. Да. Померли кузнеці, і сини нічим не занімаються. Ось у мене тут тоже бригадір тракторної бригади, не кузнець, а тракторістом тепер.

— А гончарі були?

І. В.: Гончарів не було, шоб робили ето, а один кирпич робив.

— Так, а от сапожники, оце ж мабуть?

І. В.: Сапожники були. Сусід у нас був сапожник. У його були ученики. Ох! уже як пошиє чоботи, так у воду стань, стій день і не пропустить.

— А зараз вже нема таких?

І. В.: А! січас тяп-ляп! Не тяп-ляп, признаюсь ось у мене ботинки є, один такий, це є пара йому, один такий (сміється). І є такі один більший, один менший. Це брежнєвські. Ну, хоч вони качественно тоді робили, воно так аби побільше. А тоді робили дак так, ага! давай, каже, до Тимохи неси, той пошиє. А до того, той не пошиє. І даже на ярмарок виїжджали, ще була совєтська власть.

— Ви бачили ті ярмарки?

І. В.: О! ярмарки! Ще й совєтська власть настала, так ярмарки були це на Спаса, на Миколая. Виїжджають, оглоблі попідняли. Чобіт як навішають згори донизу! і там, і там.

— І можна вибирать, які?

І. В.: Вибирай! — Сколько стоять? — Та півтора рубля, женщина! — Та нє, та скинь 20 копійок! — Да ні! Ну, на! — Давай!
Жінка: Там не тільки чоботи, там все.

— І мед продають, да? 

І. В.: І мед продавали, й булки. Січас булки не спечуть! Я не знаю, у нас он у Хотіні хліб, який чорний хліб? білий. Білий отак візьми, так звьозди ліпи. Тоді як булку спечуть, так булка на булку, 5 копійок вона стояла, так бублики пекли, сахарні бублики. А січас я не знаю, як вони печуть. Просто ні вкусу, нічого! коли вони, тяп-ляп! налили, води багато наливають.

— Скажіть, будь ласка, а по національному складу, то багато було не українців в селі? чи всі українці жили в селі?

І. В.: А всі, то січас багато.

— Ну, тоді всі по-українські говорили?

І. В.: Тоді всі, ні! ми не балакали так. Оце так, як оце я балакаю, то так ми балакали. Ну, чисто українські не виражався. Воно мішане було. Потому шо ми в школу ходили на руском язикі. І все руське й руське! тоді не знали ніхто українського. Ніхто не знав.

— Ви говорите дуже гарно. Ви гарно говорите. Так, як і цей. Короче, тоді не так було. Скажіть, а от зустрічалися вам такі люди, які ікони малювали? чули ви про таких людей, які ікони малювали?

І. В.: У нас не було тут. Це в  Юнаковці були, богомази називались.

— Богомази, да? 

І. В.: Богомази, да. А в нас не було.

— А ви бачили тих людей?

І. В.: У нас оце такі дикарі люди, немає в нас ні гуртка пєвчого, шоб ото ходили співали. Ніяких ігрів, нічого. Як кажуть, глухарі, глухарь і все! село. Нема такого організатора.

— А раніше ж співали?

І. В.: І молодьожі нема в нас. В нас тут самі старики. Це діти  це понаїжджали на літо з городов. А то, а зімою тут, знаєте, нікого не вгледиш. Каже, подивися, чи по хліб ішли? а шо ж дивиться, як два чоловіки пройшло, і все, і більш нема. Самі старі. 

— А не чули ви часом таке діло, як ікони обновлювалися?

І. В.: Та казали, ну я, як би це, сумніваюсь.

— А що ви чули?

І. В.: Казали, шо появилась ікона, шо плаче, а воно оказалось, шо туди підвели таку тєхніку, автоматіческі вода капає. Це ж можна сдєлать? можна! Ікона це дерево. Малює чоловік. А того, хто нами управляє, його ніхто не намалює! Я не знаю, хто як називає, ну я одно знаю – нами управляє вища сила, яку ми не бачили і не знаєм. Но ми должни чувствувать душою, шо ми не самі.

— Що вона якось нами управляє, да?

І. В.: Да, шо нами управляють. І оце, шо збувається, оці революції, ці войни, це все відтіля зависить. Не од нас. От бачите, як нада унічтожать було соціалізм, значить підбили Гітлера вроді капіталісти, послали на Росію, от. Росія пошла на Германію, розгромила. А найшлись люди, і Росію розгромили. Значить, як кажуть, шо вєк такий, вєк, послєдній вєк. Колись казав один, шо Бог дав всього 1900 лєт жить, а диявол зачеркнув, написав 2000. Бог дивиться, каже — Хто це справив? — Це я, Господи, справив. — А як же вони житимуть? — Ааа! не журися, Господи, вони ці 100 лєт один одного будуть обманювать, і проживуть.

— Це ви десь чули ще тоді, чи зараз?

І. В.: Та оце тепер. Раньше, та казали раньше, шо царя не буде. Чув таке.

— Були такі віщуни, да?

І. В.: Були такі. 

— Так що це за діди такі були, що віщуни?

І. В.: Вони тихенько мєжду собою балакали, дядьки. Я не знаю, чий дядько чужий, шось батьку моєму так казав, шо, Василь, каже, царя не буде. — Цить! шоб малий не почув! А я почув. А воно ж мені не нужне, я й пошов. Як це царя не буде? Як це? я подумав. А воно сталося. Ну, нада так. 

— Скажіть, будь ласка, а от такі люди, наприклад, шо погоду узнавали, такі от догадувалися, такі були?

І. В.: Ну, це ж самі люди уже замічали, шо в такий день обізатільно.

— Це як ваш батько, да? 

І. В.: Да, оце Мокриня, каже так! єслі на Мокриню дощ, осінь буде мокра. А от Іллі вже куда вітер, туди й тучі йдуть. Ну, а хто зна!

— Скажіть, будь ласка, а от що-небудь чули ви, наприклад, про відьом? про знахарів?

І. В.: Відьми це ж тоже нечиста сила, чорна магія.

— А що ви можете розказать про це?

І. В.: Та шо я? в мене ж нема відьми. А чуть таке чув, шо відьми є.

— А що вони роблять?

І. В.: Та шо вони роблять? корів портять! Вони більше по скотині. Зробе так, шо корова не допуска хазяїна до того.

— Від заздрощів чи з-за чого?

І. В.: Та не підійде й доїть! отак і зробе. Чи й молока не стає. Ше шо вони там?

— Перекидуються на різних тварин, да?

І. В.: Да, єсть такі люди, шо одходжують ето дєло.

— Шептухи, да?

І. В.: Да! ті одхожують. Якусь молитву читають. І оце єсть таке.

— Ну, а такі випадки в вас батько може розказував, чи мати, чи ви самі пригадуєте такі, що зустрічі з такими людьми? з відьмами?

І. В.: Та хто там, казали, шо є, а як її взнать. на ній же не написано.

— Ну да.

І. В.: Вони тепер уже одкрилися. То раньше, коли запрещали це все, а січас це все пошло свобода. Їх тепер маса появилась, одна другої луче.

— Ну да.

І. В.: Так, шо людині спортить здоров’я можна, а настроїть трудно. А більше отакі, а отаке ото екстрасенси, я так не вірю.

— Шарлатани, да? 

І. В.: Гроші беруть. А чи лічать? кажуть — він лічить гроші. Той, шо виліче, той грошей не бере. А хто гроші бере, той не вилічить.

— Все правильно. Добре, Іван Васильович. Я дуже вам дякую за розмову. Ви так все дуже правильно, я так вважаю, і мудро розказали мені, відповіли на запитання. Я вам за це дуже дякую.

І. В.: Ну, вже як жизнь сама требує, так воно і нада.

— Просто, як кажуть, зараз вже таких людей, як ви рідко зустрінеш.