Панченко Василь Ілліч, 1932 р. н.

⎯ А бабусі знаєте чи нє?

В.І.: А бабусі не знаю як її…

⎯ Як дідова була фамілія, нє?

В.І.: А дідова Панченко була!

⎯ Так, як ваша, ага.

В.І.: Ну, да.

⎯ А як називався куток де жила ваша сім’я?

В.І.: Марче́нки.

⎯ Так?

В.І.: Рядом були Матяші́, Крищинки, Циби… В нас було багато кутків.

⎯ Скільки було кутків там?

В.І.: Оооо, там кутків десь сотня була!

⎯ Правда?

В.І.: Да.

⎯ Це дуже велике село, да?

В.І.: Да. П’ять тисяч домов.

⎯ Да? Чи була в селі церква?

В.І.: Була. Була церква до революції, після революції церкву розбомбили, розібрали, пристроїли до неї зал клуба і зробили із церкви сцену. Прийшли, война началася, прийшли німці, закрили клуб, з церкви зробили, з сцени зробили обратно церкву. І ті, хто дзвони скидав, їх заставили обратно витягнути туда.

⎯ Чи пам’ятаєте ви, із розмов, може, ваших батьків, як проходила колективізація у вашому селі?

В.І.: Дуже тяжело, дуже, понімаєте, страшно проходила. Приїжджали ночью, хто, самі главні ⎯ голова сільської ради, там пару виконавців, які при совєті района. Людей забрали, понімаєш, увезли, хату розграбили, розбарахолили всьо на світі та й всьо на цьому, кінець. Хто хотів в тей колгосп ⎯ то ще так йшли, знаєте. Ну, йшли в колгосп то самі бідні.

⎯ Так?

В.І.: От.

⎯ А хазяї що хотіли?

В.І.: А хазяї не хтіли йти, понімаєш, в колгосп.

⎯ Чи у вашому селі було багато хазяїв?

В.І.: Багато, наше село багате, понімаєш, таке воно дуже… Це отам було дуже багато хазяїв. Дуже багато потерпіло людей там, від цеї колективізації.

⎯ Да? А свої проводили колективізацію чи чужі?

В.І.: Нє, свої. Які там чужі, я ж тобі кажу, там були навіть голова сільської ради, там пару якихось виконавців і актівістів його і якісь представники з района, і робили вони шо хотіли там, понімаєш. Перевертали цих, власть в їхніх руках була всьо время, що це, це такі времена.

⎯ Були жорстокими вони?

В.І.: Жорстокі були, Боже, страшне діло було.

⎯ Чи висилали з вашого села людей?

В.І.: Вислали, багато вислали людей.

⎯ Правда? Чи вони повернулися потім?

В.І.: О нє, звідти ніхто не вертався.

⎯ Василь Ілліч, ви може пам’ятаєте ще той період, коли почали в колгоспах, чи крали тоді в колгоспах?

В.І.: Во время колективізації чи як колгоспи зробили?

⎯ Ну, порівняйте во время колективізації і пізніше.

В.І.: Нє, в ті времена було строго, Боже збав. Ти представляєш? В ті времена понятія ніхто не мав, а от вже, ось, особенно, понімаєш, во время войни, ше було так… При німцях то тоже не крали, бо німці дуже били. А от після войни, ну, там жизнь така була тяжола, ти понімаєш? За яких п’ять колосків давали п’ять років тюрми. От. Було дуже строго, було дуже тяжело, понімаєш, таке. Тоді, понімаєте, тоді люди не крали, а брали їсти, не було шо. Оце підуть на поле, назбирали, зловили ці актівісти ⎯ всьо. Поб’ють, поламають кістки, п’ять років ше.

⎯ Угу. А як жила ваша сім’я, що ви можете розказати про свою сім’ю?

В.І.: Багачі. Моя сім’я там… Дід у мене цей робив, він робив на верстаті радна, й полотна, й рушники робив. Вози робив, верьовки плів, він мав великі гроші, понімаєш? В ті времена ше.

⎯ Він був великий майстер?

В.І.: Великий майстер був він, помер.

⎯ Чи пам’ятаєте що йому платили, наприклад, як він зробе воза?

В.І.: Нє, я не пам’ятаю ці времена про гроші, но я знаю, шо в нього гроші були багато. Та й ми мали ж, і корова була своя, понімаєш, і городина своя, то було понімаєш, не так.

⎯ Як цього діда звали?

В.І.: Гнат.

⎯ Угу. Це батьків тато?

В.І.: Да, батьків тато це. От. То він нас виручав, в нас було ше. Понімаєш, особенно возьми сорок сьомий рік, це був страшенно тоже. Люди пухли, ходити не могли, падали. А ми мали по малу шо купити, там десь якоїсь муки, та й шо… От.

⎯ Чи було таке, що помирали люди з голоду?

В.І.: Було, дуже багато повмирали з голоду люди, ооо…

⎯ Пам’ятаєте ви про це, да?

В.І.: Ну а шо…

⎯ Ви кажете, що було багато хазяїв у вашому селі. Чи були в них великі сім’ї, в цих хазяїв?

В.І.: Були. Були, були. Такі дуже великі, знаєте, по п’ятнадцять, по двадцять чоловік не було, но десь було, понімаєш, по десять чоловік. Були такі сім’ї у нас. У нас не було такої великої сім’ї.

⎯ А тепер про пісні трохи. Коли ви парубкували, то які пісні співали?

В.І.: Я любив з товаришем своїм, Васильом, ми співали «Тонкая рябіна».

⎯ Ага.

В.І.: Ходили до дівчат, оце вечором, тільки вийшли, коло своїх дівчат постояли, а у нас дівчата були на другом кутку.

⎯ Ооо.

В.І.: То ми обидва підійшли до цих дівчат, як заспівали «Тонкая рябіна», то це вже всі дівчата чують, що ми йдем. З Марчанок хлопці йдуть.

⎯ (Сміється) Чи була така конкуренція між кутками, що хотіли, один куток хотів, щоб до нього перейшов кращий співак з другого кутка?

В.І.: Нє, та не було такого, понімаєте. Так було десь хлопці до дівчат ходили на другий куток, то це вони прийдуть, там поспівають, потанцюють. Ну, й так, понімаєш, хлоп із дівчиною, проводе додому, але так ідуть, як то… Далеко одне від другого, не то шо современная молодьож.

⎯ І там не дуже говорили, да?

В.І.: Боже збав!

⎯ Як, про шо говорили тоді?

В.І.: Ну, говорили там про хазяйство…

⎯ (Сміється)

В.І.: От. А щоб так сказав що: «Я тебе люблю» чи «Я тебе обнімаю», та Боже збав! Не дай Бог хтось побаче, та батьки її там приб’ють, ту дівку. То було строго дуже, понімаєш, в ті времена. Ше не було такого, понімаєш, ето самоє… Розпущеності, як в дані времена, понімаєш.

⎯ Як ви думаєте, що тоді було краще, так, в цьому плані?

В.І.: Діствітєльно.

⎯ Про музикантів що ви можете сказати? Які були музиканти у вашому селі?

В.І.: В нашому селі був великий духовий оркестр! І була велика дисципліна того духового оркестра, всігда, понімаєте, на якісь збори чи якесь торжество, то руководітєль вийшов, на коронат тільки потрубив і всьо ⎯ музиканти, духовий оркестр цей, сходилися і грали. Великий оркестр був, грали дуже добре.

⎯ А я хочу спитати про таку музику, яка грала на танцях, або на весіллі. Про цих, що на весіллі музикантів.

В.І.: На весіллі в ті времена, понімаєш, десь в моїй молодості ше, то грала шо? Гармошка, бубен і всьо. Це вся музика була. Духовий оркестр, понімаєш, на такі весілля не ходив тоді ше. Нє…

⎯ А на які вони свята грали?

В.І.: Ну, на радянські свята, понімаєш. Перве мая і октябрське, дев’яте мая, понімаєш. Новий рік потом встрічали, то грали.

⎯ Чи були у вас сімейні ансамблі?

В.І.: Нє, не було.

⎯ Не тільки в вашій сім’ї, а взагалі в селі.

В.І.: Понятно, не було.

⎯ Не було такого, да?

В.І.: Нє.

⎯ А чи був керівник у цих музикантів? Ви кажете, що у вас був…

В.І.: Духовий оркестр?

⎯ Да.

В.І.: Конешно, керівник був! Там духовой оркестр складався з двадцяти чоловік.

⎯ Чи він знав ноти, цей чоловік?

В.І.: Аякже. Грамотний був…

⎯ Це він грамоту вчив, так?

В.І.: Так.

⎯ А коли ви парубкували, чи ходили ви до клубу?

В.І.: Аякже.

⎯ Яка там була музика?

В.І.: Гармошка.

⎯ Так? Пам’ятаєте того гармоніста?

В.І.: Тааа, чо нє, це ж мій друг був.

⎯ Як його звали?

В.І.: Валерій.

⎯ А фамілія?

В.І.: Трушківський.

⎯ Трушківський Валерій. Чи це вважався перший парубок?

В.І.: Нє, в нас там було цих гармоністів багато. Но він, понімаєте, там недалеко коло клубу жив, і він ходив там до клубу, це, понімаєш, збиралися на танці хлопці з дівчатами, та він там грав всьо время.

⎯ Чи платили йому за це, що він грав?

В.І.: Нє, ніхто там нічо не платив в ті времена.

⎯ А які мелодії, ви пам’ятаєте, тоді найчастіше грали?

В.І.: Ну, це полька, краков’як, карабак, понімаєш, отакі…

⎯ Більше ніякого не було?

В.І.: Та… Коробочка.

⎯ А вальс?

В.І.: Ну, вальс ще був, знаєш, там бувало таке, якийсь простенький. А інших танців в ті времена не було, в молодості моїй. Вже після, понімаєте, то началось і фокстроти, понімаєш, танги разні, все на світі. А в ті времена не було ше тих танців, тіки ці такі прості, старинні танці.

⎯ Василь Ілліч, а за вашого дитинства, чи ходили старці по селах?

В.І.: Були, ходили. Ну, десь якісь з чужих сіл. В нас там, понімаєш, такі бідні села як Мизяків, (…), Гущинці, то бідні села були, то ходили звіти старці́, просили хліба. Особенно після войни, багато дуже ходило цих старці́в тоже.

⎯ Чи були такі, що грали на чому-небудь?

В.І.: Нє, вони не грали, тільки просили: «Хліба кусок дайте» та й всьо.

⎯ Чи була у вашому селі церква?

В.І.: Була, я ж розказував.

⎯ Ага, що її знищили, да-да-да. Про колядки ми ще поговоримо. Чи колядували ви в дитинстві?

В.І.: О, да! Оце було. В дитинстві ходили колядувати групами, понімаєш, так, як ото хлопчики збиралися, ходили. Потом, як підросли, то колядували отдєльно, збирались десь в одній хаті. Хлопці, дівчата. Вип’ють по сто грам, та як заколядують! Аж лампа тухла!

⎯ (Сміється) Василій Ілліч, а на які свята такі збиралися, наприклад на Івана Купала або на Андрея, як проводили ці свята?

В.І.: Ну, як сказати. До войни гарно проводили. Во время войни не проводили, бо войни була. Після войни сразу начали, гарно тоже проводили. А потом, со врємєнєм, понімаєте, воно стало відходити, відходити і не збираються вже послєдні времена. Особенно зараз, в дані времена, молодьож, то вона не збирається, не помне, не знає, як воно, хто його гуляє і шо як справляли. А тоді колись, то гарно справляли. То там, понімаєш, виламували такі гарну вербу, квітчали її будяками дівчата. Такими, з череше́нь плели такі, як їх…

⎯ Віночки?

В.І.: Не віночки, такі… Ну, такі довгенькі, понімаєш, як…

⎯ Китиці, да?

В.І.: Да. Клали і цепляли там, ну, й тоже, понімаєш, співали, танцювали кругом, понімаєш. Купалу, понімаєш, цього. А потом момент находив такий, шо ламали його, і в кирниці́ кидали і (…) кидали, щоб (…). Весело проходили ті времена. Особенно сорок сьомий, сорок восьмий, сорок дев’ятий года. Проходила молодьож, весело. І тоже там, шо? Гармошка грала. І всьо, більше музики такої не було, сама популярна така музика була… Ну, була молодьож якась така культурна ше трохи, понімаєш, та через то було харашо.

⎯ А чи пам’ятаєте ви як проходили весілля?

В.І.: Та чо не пам’ятаю, скільки на тих весіллях… Весілля проходили разно. Як в якій сім’ї і де як. І дружні проходили весілля. А в других містах нап’ються та начнуть драку там, понімаєте, то всі через вікна летять. От. А так, большенство, понімаєш, хорошо весілля проходили.

⎯ Угу. Чи були випадки у вашому селі, що могли подружитися близькі родичі?

В.І.: Не знаю я цього, щоб тако було, щоб близькі родичі дружились. Потомушо це був гріх. (…) близькому виходити заміж. Там я чув, що десь там сестра втретє чи брат в третьому, і женився на сестрі, і там… Чув такі розговори, бувало, но в нас в селі не було такого.

⎯ Чи були розлучення в ваших сім’ях? В сільських.

В.І.: Були, канешно. Канешно, бувало.

⎯ Серед ваших ровесників розлучалися?

В.І.: Да. Мій друг Василь, з которим парубкував вмєстє, женився, пожив шось трохи і розлучився з нею.

⎯ Чи одружився він вдруге?

В.І.: Одружився вдруге (…).

⎯ І та дівчина також вийшла ще заміж?

В.І.: Канешно, вийшла замуж.

⎯ До них добре ставились дуже, да? Ще хотіла вас спитати, від кого переймали найчастіше співи? Від… Дома від бабусі, мами, чи на вулиці?

В.І.: Нє, від разних, як тобі сказати? Ну, де молодьож, понімаєш, встрічається чи з старіками, чи з старшими товаришами, ті співають. А менші, понімаєш, собі підхватують, співають і перехватили пісні разні такі.

⎯ Як ви парубкували то ходили на другі села?

В.І.: Нє.

⎯ Тільки в свому селі?

В.І.: В свому селі. На другий куток тіки, то ходили.

⎯ У вас було дуже велике село, так що можна було вибрати дівку?

В.І.: Канєшно. Там у нас був вибір великий.

⎯ (Сміється) Чи були у вашому селі майстри такі, от як ваш дід був майстер?

В.І.: Ой, бааагато було!

⎯ Які ще були майстри?

В.І.: І столяра були великі, понімаєте, і майстри по кузні робили разні, понімаєте, і бондарі були, понімаєте, робили бочки і всьо таке. От. Хватало. Хуторі, понімаєш, вони майстерні. Вони великі спеціалісти.

⎯ А чи були у вас такі люди, що малювали? Ікони наприклад.

В.І.: Були. Ікони нє, но картіни рисовали.

⎯ Так?

В.І.: А ікони не рисовали, не було таких. В нас був один товариш, талантлівий такий радіми́й художник, то він нарисовав одну картіну, і приїхали, понімаїш, хлопці, забрали його, і по сьоднішній день нема.

⎯ А за що?

В.І.: Ну, він був мастєр великий, понімаєш, руки в нього стояли до рисування, та й забрали, знаєш, на якусь подделку документов чи Бог його знає шо. Так вони…

⎯ Пропав, да?

В.І.: Ну, він десь може й живе ще, може помер, я й не знаю. Давно я його не чув і не бачив.

⎯ Василь Ілліч, а чи мали ці майстри учнів? Чи приходили до них вчитися?

В.І.: А, нє. То колись давним-давно, то казали, що були майстерні, мастерять, подмастер’ї, понімаєш. А в нас не було. Сам знав ⎯ сам і робив. (…) дядько. Вот. А таких, щоб учнів, то я не чув і не знаю.

⎯ Ага. Не пам’ятаєте скільки треба було заплатити за якийсь виріб?

В.І.: Ну, це було, понімаїш, не можна сказати скільки заплатити. В ті старі времена, то це було так: або дай пуд пшениці, там, понімаєш, або шось мені зроби, понімаєш, то я тобі зроблю. Ті времена такі були. Бартер на бартер.

⎯ Чи були може такі майстри, що робили прикраси?

В.І.: Які майстри?

⎯ Наприклад, сережки чи дукачі?

В.І.: А. Нє-нє. Таких не знаю.

⎯ Таких не було, да?

В.І.: Нє.

⎯ Ага. Скільки було іконів тоді в хаті?

В.І.: У нас, батьків?

⎯ Наприклад, у вас.

В.І.: Десять іконів було.

⎯ Що там за святі були?

В.І.: Ну, Ісус Христос, Матерь Божа, там були апостоли, такий образ був, ікона здорова. Апостоли були Ісуса Христа, ці єго друззя. Я не помню які там ще були, це було, понімаєш, п’ятдесят років тому назад, як я з села, зара там його нічо вже, всьо. Розграблено (…).

 

⎯ Василь Ілліч, ви, мабуть, добре повинні пам’ятати ті роки, як влада боролася і розорювала церкви. Пам’ятаєте? У вашому селі були всі люди одної віри чи також було багато сектантів?

В.І.: Нє-нє-нє. Були, понімаєш, большенство хрестьяне, було малоє колічество штундів.

⎯ Угу.

В.І.: Оце було дві, понімаєш, таких як сказати…

⎯ Секти?

В.І.: Да, дві секти було. Більше нікого, нічого не було там. От. А церкви то всьо, церкви, спеціальна була тоді ця комісія, зібрана. Всі передовики ці. Чи як сказати було… Розграбили церкву, розтаскали, розбили. А один був там, понімаєте, якийсь пльонний галичан, женився в нашом селі, то його заставили дзвони скинути з церкви, і він скидав дзвони з церкви, і так церкву розграбили. А то німці прийшли, то заставили його (…) заставили його назад ці дзвони витягнути туда. Після войни заставили обратно знімати ті дзвони, ой…

⎯ І зараз немає церкви, да?

В.І.: Нема! Десь мають строїти там (…) церкву.

⎯ Чи пам’ятаєте ви ті часи як друкувалися в місцевих газетах зречення священників, попів?

В.І.: Нє, не було такого врем’я, я вже не пам’ятаю, щоб десь в газетах щось печаталося, понімаєте, з церковних там виступлєній, не було цього.

⎯ Ні-ні-ні, що їх примушувала влада зрікатися сану.

В.І.: А, нєт. Я можу сказати, я…

⎯ П’ятдесяті роки могли бути.

В.І.: Да, но я не помню вже цього.

⎯ Не пам’ятаєте, да?

В.І.: В п’ятдесятих роках попів не було, нікого не було, шо тут (…) всьо розібрано, всі порозстріляні, переміщені були.

⎯ Угу. Як, не пам’ятаєте це, як переводили священників, виганяли їх з церков? Не пам’ятаєте про це? Може, батьки розказували?

В.І.: Його ночью арестували, того попа. З церкви ніхто не виганяв. Ночью арестували, забрали, вивезли, і ніхто не знає й не помне де він подівся.

⎯ Угу. Це у вашому селі, так?

В.І.: Ну, а шо.

⎯ А він був чужий чи сільський?

В.І.: Нє, чужий був. Сільських не було попів.

⎯ Василь Ілліч, а який був національний склад села?

В.І.: Большенство українці жили.

⎯ А крім українців, хто ще жив?

В.І.: Ну. було там десь може якихось пару євреїв, було, понімаєш. А то одні українці, село таке…

⎯ А от євреї жили, чи вони мали так само господарство, як українці, чи вони жили по-іншому?

В.І.: Нє, вони то такі люди, понімаєш, шо вони любили торгувати. От.

⎯ Якою мовою викладали в школі?

В.І.: В школі викладалося українською мовою.

⎯ А в сільській раді документи писали?

В.І.: Всьо українською мовою.

⎯ Чи були у вас проблеми, коли ви, наприклад, приїжджали у Вінницю, і вам треба було в райком там зайти, чи підписати якусь справку, чи були у вас проблеми, чи ви повинні були переходити на російську мову?

В.І.: Нє. Такого не було тут.

⎯ Не було?

В.І.: Тіки українська мова була і є.

⎯ Угу. А чому так буває, що деколи люди починають говорити мішаною такою мовою?

В.І.: Ну, правильно, я сам говорю мішаною мовою. Потому шо після школи шаферні курси, потом в армію пішов ⎯ чотири роки в армії на руском язику, 6 років на цілині ⎯ на руском язику говорив, і я вже й забувся український язик. Вже привик говорити на руській мові. У мене так і зараз ще остався акцент, понімаєш, такі слова (…) русько-українська така.

⎯ Розкажіть як ви поїхали на цілину. Чи це ви по своїй волі, чи так вербували вас?

В.І.: Нє, після дембілізації, нас часть дембілізувалася ⎯ п’ятдесят чоловік.

⎯ Угу.

В.І.: І нас вистроїли: «Комсомольці вперед». От, і нас на автобус із Севастополя та в Симферополь (…) комсомола. А там вручили комсомольські путьовки нам. Дали подйомні гроші, і на поїзд і на цілину (…). Туда приїхали ми поїздом, а виїхали з Криму ⎯ було тіпло, март місяць, тіпло вже було. А туда приїхали, а там метр снігу лежить ще. І нас завезли, понімаєш, на відкритих машинах в обласноє управлєніє сєльського хазяйства. А звідти трактора, вагончики на санях, і троє суток все! Відвезли, привезли ночью нас, трактора відцепилися, ушли. А ми два місяці сиділи в тих вагончиках.

⎯ Холодно, ні?

В.І.: Нє, ну, там нам привозили вуголь, дрова, то ми там недалеко п’ять кілометрів село Льодяновка було. То звідти нам привозили це, добріво і єду, і ми там сиділи, а потом ше начали десь март-апрель-май місяць, десь половину мая, понімаєш, начав уже сніг таяти. Привезли нам лопати та й кажуть, шо оце осьо один бугор ⎯ машин, автомашини, а другий бугор ⎯ трактора. Трактористи чистить, понімаєте, трактора, а шофери чистить машини. Ми начали чистити, понімаєте, витягувати ті машини. Там було сто тракторів і сто автомашин стояло. Начали чистити, начали обживати, заводити вже. А сніг розтаяв, стало сухо, понімаєш. Начали посівну. Кончили посівну ⎯ начали строїтєльство там… От. Построїли зборне общежитіє, дома зборні, контору, столову. Начали помаленьку обживатись, і я там, понімаєш, ото шість років відбу́хав в совхозі в цьому.

⎯ Як ви згадуєте ті роки?

В.І.: Ох, тяжело…

⎯ Тяжко було?

В.І.: Ой, Боже… Я там чуть не замерз і чуть не здох.

⎯ Голодні були роки, да?

В.І.: Нє, не такі голодні, там понімаєш, тяжело. Дорогі тяжолі ⎯ зимой снігом замітає дороги, а літом, понімаєш, хто не знає дороги, в солончаки попадає та й топляться. Там не один шафьор, не один утонув в солончаках. А зимою, понімаєш, дуже тяжело, сніга там великі, там по два метра снігу дує. Особенно (…). Там раньше трактора, понімаєш, канаву зроблять таку. Зараз, понімаєш, ці роторні машини кидають сніг далеко. А тоді шо? (…) почистили раз на машину. До району було дев’яносто кілометрів. Поїхав в район, які-небудь запчасті чи шо брати ⎯ їдеш назад, сам один. І позьомка подула ⎯ занесло в ту канаву. І всьо. І замерзай. То я машину спалив всю ⎯ кузов, резину, бензін. І вже не було чому горіти. Чоботи зняв, підігнув під себе, і вже прощай білий світ. На щастя, понімаєш, боком їхав трактор, С-80, і побачив трошки кабіни ше було видно, з снігу. То він останови(…). … жив. Покуда здзвонилися, де я находжуся. А машина згоріла, так і списали, що ж там. Не одна машина, не один спалив, і втопився, і… Там був случай такий, розказували… На отгонні участки їхали трактористи, щось десять чоловік. Трактор тягнув, тоже на санях. На санях вагончик. В том вагончику, понімаєш, сиділи десять трактористів. Воно як попала на солончак, та тільки бульк ⎯ зверху такі булічки стали. І трактор, і сани, і буда ⎯ всьо втопилося. Сільнєйші солончаки.

⎯ Угу.

В.І.: Зимой не замерзають, літом не висихають ніколи. То я тоже це, попав був в снігопад такий, понімаєш, буран. А потом раз був попав, понімаєш, в солончак тоже. Возили на отгонні участки зерно ⎯ чотирнадцять машин нас їхало. Туда завезли зерно, а назад верталися –⎯я їхав в колоні третім. Дві машини пройшло, я думаю: «Шось вода вийшла, я возьму трохи лєвєє», як тіки взяв лєвєє ⎯ бульк і провалився. Геть, до (…). То всі машини коло мене справа пройшли, аж самих задніх дві, там ішов ЗІЛ один і (…), підцепили мене ⎯ не получається. Кажуть: «Ночуй». Чи то: «Будь тут, а ззаду трактор іде, то він тебе витягне». Та й той трактор, понімаєш, ішов-ішов… Я виліз ⎯ іде трактор, уже темніло. Ну думаю ⎯ спасьон! Він десь кілометра два до мене не доходя розворачується, бо баче, шо машин нема, і пішов назад. А я остався в стіпі. Сотня кілометрів кругом ні душі нема. І ночю, понімаєш, тоже, ну, я вже так… Не так боявся ⎯ шакали не залізуть в кабіну, но все одно очень ужас великий. Ночю десь, понімаєш, коло дванадцяті, як забралося тих шакалов в стіпі (…) як начав заводити. Страшне діло. А на утро приїхали тих дві машини обратно, ЗІЛи разом за мною. Вирвали мене з того болота. Приїхали в цей посьолок, де вони ночували, а там шійсят кілометрів вони ночували. Нема їх, вони ушли. Вже уїхали. А ми покуда переїхали до цього посьолка, від посьолка там одна долина була, приїхали тої долина, а та долина залита водою. То ми там, понімаєш, то вскочили в ту долину, там і ночували в машинах.

⎯ Угу. Василь Ілліч, а чому так хотілося додому?

В.І.: Ну, як сказати. Родіна єсть своє.

⎯ Правда?

В.І.: Да.

⎯ Не прижилися ви там?

В.І.: Нє.

⎯ Так це, можна сказати, що з примусу ви були на цілині?

В.І.: Та нє, це по комсомольській путьовкі, тоді були такі времена при Хрущові. Шо всі впєрьод, на цілину.

⎯ (Сміється)

В.І.: Тоді ж була ця пісня, «Зємля цілінная». Хто її де тіки не ходив та й співав. Ми як їхали туда, понімаєте, тіки ця пісня і на губах була, шо: «Земля цілінная». «Здраствуй земля цілінная», о…

⎯ Я вас питала про частушки, де найбільше співали частушки?

В.І.: В росії.

⎯ В росії?

В.І.: Да.

⎯ На цілині співали ви частушки?

В.І.: Нє, частушок, понімаєш, то єсть таке омський народний хор, которий співає частушки.

⎯ (Сміється)

В.І.: На Україні, понімаєш, їх менше співається, цих частушок. Особенно, понімаєш, в селах так, то це… Не модно. Там, понімаєте, большенство народні пісні співають.

⎯ Угу. Василь Ілліч, а я хотіла вас ще спитати чи з вашої сім’ї, чи з ваших родичів, хтось брав участь у революції чи громадянській війні?

В.І.: Нє.

⎯ Не було таких, да?

В.І.: Нє.

⎯ Чи став хтось партійним працівником або пішов працювати в місто?

В.І.: Нє.

⎯ Або головою колгоспу?

В.І.: Нє, не було такого.

⎯ Не було таких, да? А чи багато людей з вашого села пішли в місто?

В.І.: Послєднє время багато пішло.

⎯ А ваші ровесники?

В.І.: І мої ровесники тоже. Зара роблять в Вінниці багато таких. Ні, в ті времена, понімаєш, в моя молодість ще (…), тоді ніхто нікуда не двігався, не було такого понятія. А це вже десь, понімаєш, після пітідесятих років, та ше й, понімаєш, після шийсятих, оце вже потяглися по них всі в місто. Потомушо представляєте самі, шо яка жизнь в колгоспі була тоді. На ці трудодні шо давали?

⎯ Так.

В.І.: Нічо там не давали, (…) через то в місто начали тікати. Молодьож особенно вся тікала.

⎯ Василь Ілліч, а коли одружувались, в якому році?

В.І.: В шійсятому.

⎯ Так? Коли приїхали вже з цілини?

В.І.: Да.

⎯ Де справляли весілля?

В.І.: І в жінки, і в мене.

⎯ Так?

В.І.: Да.

⎯ Яке було в вас весілля вже?

В.І.: Ну, як… Гарне!

⎯ Так?

В.І.: Атож.

⎯ Яка була музика?

В.І.: В жінки грала духовий оркестр, бо батько її музикант іграв. А в мене там баян іграв. Та ше й до вечора погуляти було, понімаєш, дощ як вліпив… Та всі до хати повтікали…

⎯ Ага.