Ольховська Мотря Порфирівна, 1913 р. н.

– А от у вас куток якось тут називався в селі? один куток так називається, а другий куток по-іншому. Такого не було? просто Огульці, та й усе? да?

– Та це батьки мої, мати жила на Свинарях, це тут з кілометр. А батько з Литвинівки був, туди до Валок, кілометрів 16 відсіля.

– А це хутір був, да?

– Ага, хутір.

– На хуторах жили. да?

– Еге, батько з Литвинівки був.

– А прозвища у вас не було у сім’ї? там, знаєте, буває фамілія, а буває прозвисько, як прозивають. Такого не прозивали ніяк?

– Та так нє, не припоминаю.

– Ми там почали про батька вашого питати. А велике у вас було господарство? скільки землі було?

– Землі 2 гектари було в нас всього.

– Це ще до колхозів, да?

– Да, да.

– Ну, це мало считається, 2 гектари?

– Це саме меньше.

– А ви считались бідняками? середняками?

– Бідняками, бідняками.

– А яка худоба була в вас?

– А худоба була, 2 корови було, 2 тьолки було, 5 штук було худоби. Конів пара була. Орали самі. Обробляли. А це ж тепер понасаджали, не самі все садять. А мене витіснили вже совсім.

– Тобто, городу щось трохи ще залишилось, а того, що було, того вже немає, да?

– Нема. Тоже клуня була в нас хароша така. все було, а нема, все позанімали. То вуличка, то тоже ж на моїй усадьбі все. 

– Так, Порфіровна, а в вас троє дітей було у батька, да?

– Троє.   

– Троє дівчат, да? а чого так мало дітей? батько рано помер? чи чого?

– Та ні, було ж чи 62, він помер. Це та карточка осталась, там батько й мати сфотографірувані, і сестра сама старша.

– Так уже її не можна взять, ту фотокарточку?

– Я не знаю, її може ті взяли дівчата, тре попитать у дівчат. В Люботині. Одна стерлась, а ту загубила. То таке.

– А ось у вас, цікаво, діти з якого віку призвичаювались до роботи? як малими були.

– Годів 10 ото, і 9, і вже і пасли, все робили.

– Порфирівна, а крім того, що батько землеробством займався, може якимсь іще там, чоботи робив?

– Сапожник.

– Сапожник іще був. Тобто, в нього ще на прокорм якась допоміжня робота була.

– Він їздив на опитне поле, тамечки ото він робив і відтіля корм возив. Скотини було 5 штук. Дві корови, дві тьолки, і телят ото двоє було.

– І птахів багато, да? 

– Да, було курей до сотні штук, а то й більше. І ото так.

– А наймитів ви не тримали, нє?

– Ні, пасли ми вдвох з сестрою старшою.

– А як хліб збирали? наймити не запрошували там, нє?

– Нє, сами, сами вбирали. І сіяли, й орали, й волочили все.

– Ну, а грішми розпоряджався у сім’ї хто? батько?

– Батько.

– А мати не мала там права дорадчого голосу якогось такого?

– Нє! вона не мала. Мати ніде й не вчилась, ні в школі. І на счоти вона считала, і вона дуже якось.

– Ну, а гроші свої в неї були, крім батькових? якось же вона заробляла собі іще?

– Та, корови були, молоко ж.

– Продавала.

– Возили молоко, сир, сметану й масло. Продавали на базарі, вони возили. А батько своїми ж. Ну, та й він віддавав, батько.

– Ну, а так було, що жінка виконувала чоловічу роботу? чи такого в вас не було?

– Ні, в колхозі вона не робила. Батько робив.

– Ну, а коли своє господарство, батько чоловічу роботу виконував, а мати жіночу, да? Тобто, розподіл був?

– Він і тоє, матері пособляв, і всім. А там ми підросли, ми вже пособляли. 

– Порфирівна, ну добре, а ось це ви кажете, господарство у вас було до колхозів. Колхози ж коли почались у вас тут створюватись? в якому це було году?

– Та чи в 30-му, чи в якому.  

– Ну, і що всім так пропонували, чи зганяли в колхоз? як там ішли? люди з радістю йшли?

– Вони то насилом зганяли. В нас кінь був, так батько й коня здав з усим, і з збруєю, і з возом, усе гамузом здали.

– А сам батько пішов в колгосп?

– Пішов в колгосп. Був тим сторожем там, була бригада в нас перва, він там сторожував. А вони ж вредні, такі вредні, шо не вірили, шо він больний. І він ото больний ходив і умер. було йому чи 59 год.

– А якщо хто не пішов в колгосп? що тоді з ними робили?

– Та я ж говорю, тягали їх. То там визивали Григоров, угрожали, таке шото. Ну, наш батько, той зразу пішов.

– Ну, а висилали з села кудись там, на північ, в Сибір висилали тих, що не хотіли?

– Висилали.

– А вони потім повернулись, нє?

– Багато вернулись, а багато не вернулись. Більш не вернулись, чим вернулись. Як попали вже туди, то вже відтіля не поверталися.

– А оці, що зганяли, ви кажете, Григоров в колхоз, вони свої були чи приїхджі звідкись?

– Хто?

– Оцей Григоров.

– Хто зна, відкіля він.

– Ну, він не місцевий, да?

– Ні, він в Валках жив. Там оселився і ото визивав. Там було все.

– Ви не бачили?

– Не бачили, я його не бачила.

– А що одержували в колгоспі за те, що працювали ? щось одержували, якусь платню?

– Платили по 12 копійок тоді ж.

– Копійками платили? чи паличкки ставили там? 

– Палички, а тоді платили вони копійками, а потом хлібом давали.

– Це коли почали хлібом давати? в який час?

– Ну, вже як трошечки воно там угальмувалося, так вони тоді ото вже стали хліб давати.

– Ну, ще до війни це було, да? А це ж палочками платили, так де ж брали на харчування, на одяг кошти?

– Ну, харчів своїх хватало, потому шо курей було полно, худоба була, свиней ми держали, по двоє, по троє різали на год. К Різдву, тоді к Паскі, к Троїці. Це було як 8 місяців скороспєлка, то різали. А воно 9 пудов був поросьонок. А тоді ше можна ж ото.

– А як оце почали, голод був тут?

– Голодовка була це в 33-му.

– А чого вона була? врожай поганий був? 

– І врожай нічого. Ну, вони позмітали ж горіща в людей. Змітали.

– А чим же худобу годували?

– В нас не було правда, не змітали.

– А що шукали там, на горищах? зерно?

– Ну, зерно шукали. Змітали вони зерно. В нас правда не лазили, не було в нас.

– Так вони у бідних і у багатих, у всіх змітали?

– Почти шо. І в горшках забирали. Ну, в нас правда не було, не змітали вони. То так було батько як там підвезе мішок, і не здасть, шоб кормилися.

– Це ж своє? у нього залишилась земля? не забрали землю, нє?

– У нас? нє. Тоді ше сіяли ми. То і на зіму жито й пшениця була. Так шо тоді можна жити було. Це вже тепер.

– Ну, добре, а чи крали в колгоспі хтось там? може там пшона, зерна там, колосків? такого, крадіжки не було в колгоспі, нє? не пам’ятаєте?

– Та собирали люди! я не ходила правда собирати. Ганяли там, казали, шо ганяли.

– Ну да, і засуджували, ні?

– Да, засуджували за колосок. Я правда не ходила. Було в нас своє. То було батько, голодовка як була, поїхав у ліси із сватом, із сестриним свекром, на отаву купили корову, таку сіру. Зарізали, і ото поділили напополам. Та не голодували.

– А за що купили? виміняли за зерно? чи за гроші купили?

– За гроші купили. Ну, воно недорого було ж тоді корова. Була 30 рублів, чи за 300, шось недорого. Пригнали і ото зарізали, і ото катлєти жарили. Ну, а хліба ото привезуть там, поїдуть на Полтавщину. То так для селян. Тоді вже ж хліба не було.

– Добре було, коли своя земля. А якщо б зараз оце вашим чи внукам, чи дітям знову власність вернути, ви б хотіли, щоб таке, як фермер був? щоб своя земля, як у батька була? 

– Ну, вони січас тоже ж дають, це, де дочка моя, так дають їм огороди там. Вона проходила, вони садять картошку.

– Ну, так огород це ж одне, а ціле господарство таке.

– А таке нє.

– Таке ви не хотіли, щоб вони мали? багато працювать треба, да?

– Ну, вони ж живуть на квартірах.

– Нєт, ну, якщо б вони тут жили? Хотіли б, щоб таке вернулось, як колись,  господарство?

– Канєшно, хотіла би. І роби все, і все.

– Порфирівна, а хто в селі був ще до колективізації головною особою? саме авторитетною такою, знаєте? найголовнішою. Хто в селі був? староста? чи піп?

– Староста.

– Ви пам’ятаєте старосту, да? в селі був староста?

– Був, я вже забула його.

– А хто іще був, крім старости, такий ось, що керували там ще до колхозів? як воно, громадське життя було? воно ж сільсовєтів не було тоді ще? не було сільсовєтів до колхозів?

– Управа була. Управа була.

– Управа. А хто там був? волосний?

– Голова був.

– А сотника не було там? чи як воно називалось?

– Може раніше.

– Не пам’ятаєте, да.

– Може раніше було, як мої батьки ше.

– Так, а що батьки казали? що тут було щось, да?

– Та ну да, староста ходив, підганяв на роботу.

– Ну, а у вас село яке було? таке панське чи козацьке? яке було тут село? чи хутора були?

– Хутора.

– А пан був тут десь ще, як ви зовсім малою були? це вам 4 роки було. Не пам’ятаєте, як тут пан був?

– Пан Духовський там був.

– Це де він жив? в якому місці?

– В Мерчі там.

– Ага, там у нього й маєток залишився, да?

– Да.

– А красивий маєток.

– Там у Мерчах Духовський був. Це ліс його ж оце. Це Духовський.

– А потім, після 17-го року, він десь поїхав, да?

– Да, десь поїхав.

– Ну, а хазяєва такі заможні, багаті у вас були в селі?

– Були.

– І що з ними? яке господарство вважалось таким великим, багатим? яке вважалось великим господарство? 

– Ну хто знає, як сказати. Жили харашо канєшно тоді. Ті, шо зажиточні були.

– І що з ними потім? їх повисилали? 

– Повисилали їх. Багато не поверталися.

– Ну, а вони там своїми силами, власними, чи наймали людей? як вони порались?

– В їх наймити були.

– А хто вважався середняком? або бідняком? не пам’ятаєте? чи багатим? як оце розподіл? Ось ви вважалися бідними чи середняками?

– Та, як вам сказати. Середняки то були ми канєшно, а землі мало було в нас. У батька було, раньше ж брали ото паї, то наймали ото землю обробляли.

– В оренду брали?

– В оренду.

– Ну, а як між собою, багаті і бідні спілкувалися? чи там може вони гидували?

– Спілкувалися.

– Не було такого, щоб там не одружувались, не брали в сім’ю?

– Та брали, брали.

– Ну, такі дуже бідні були у вас? такі, щоб зовсім бідні були?

– Було, но мало таких.  

– Ну, а чого вони бідні були, з яких причин?

– Ну, які? ото, як п’яниця, так і бідний. Як він тільки зна пити, а дома ж не робе. А сім’я, вона ж без руководітєля не зна, шо робити.

– Але таких небагато було, да? в основному хазяєва були. А як в селі збиралися? там збори були? сходка? ще до колхозу. Як воно називалось це, що збирались люди? віче може? може рада? як воно відбувалось, не пам’ятаєте? Де збирались? чи брали участь жінки в цьому?

– Та жінок наче не визивали, а мужики більше то були брали участь.

– Так це як називалось? сходка?

– Ага, як сходка, чи шось отаке. Позабувала.

– Ну, це ще до колхозів було, да? ще ви такою дівчинкою були?

– Да.

– Мені ж цікаво, як воно раніше було. Так же вже по пам’яті мало залишилось людей. так ви кажете, що родичались багаті і середняки між собою, да? такого не було зневажливого ставлення.

– Еге.

– Ну, а ось, коли вже колгоспи почались, хто був такою найголовнішою особою? Григоров, він хто був? голова колгоспу чи сільради, чи як?

– Він же ж був главарьом таким, як би сказати, чи як то.

– Реввоєнком, да?

– Ага, шось таке. Був такий кажуть вредний! і бив людей.

– А староста був в селі? потом уже.

– Федоровна, да, ото її визивав.

– Федоровна, та, що заспівувала щедрівку, да?

– Угу. Так. 

– А якого вона року, Федорівна? менша вас?

– Менша. Чи 14, чи 17, шось таке. Ну, вона то, голова все кружиться в неї.

– Ну, будем лічить, лікувать. А що при колхозах, як збиралися теж на збори? якісь були збори при колхозах?

– Нє, не було такого, я не помню.

– Ну, і хто там керував ними? не пам’ятаєте? як вони відбувалися?

– Там же ж бригадіра були. Голова в нас був Карбан. Тоже негодний чоловік. Оце січас хороший голова.

– Іван Іванович?

– Іван Іванович. Хороший такий. Підеш – пособить. Випише, шо ти скажеш – випише.

– Він бачить, що жінка сама живе.

– І він, Іван Іванович як приказав, то угля привезе зразу. Визве його на ковьор, нотацію дасть йому – Погребняк! шоб оцій женщині ти в 3 часа привіз вугля! Треба. А це будто запив, парєнь там 17 год чи 18 не пив, а це запив, кажуть. 

– Ну, а були у владі села чужі люди? приїжджі там може з Росії? чи з міста?

– Раньше?

– Ну да, коли колхози організовувались.

– Та були. Вони і січас їздять сюди робити.

– Нє, а керівники такі були, щоб чужі люди руководили? Ще тоді раньше, в 30-ті роки.

– А хто його знає, не помню.

– Не помните, да?

– Не помню я, не можу сказать.

– Ну, а з цим Григоровим люди не дружили місцеві, чи як? чи дружили?

– Та може хто й дружив.

– В основному ні.

– Так шоб так дружить. Він визивав їх на ковьор. Я його не бачила.

– Порфирівна, а ось ви пам’ятаєте, чи були старці в селі? старці. Люди, що співали.

– Були.

– Були. А вони місцеві були? чи приходили звідкись?

– Відкілясь приїжджали. Місцевих почти не було в нас. Ходив з тію, шо ото грає.

– Ліра, крутиться? 

– Еге!

– А що грали саме? що співали? які пісні?

– Та оце ж то, шо січас забулась, як його.

– А де старці грали ті, що на лірах ото крутили? де вони? в яких місцях? просто під домами ходили? чи у них на майдані вони? чи на ярмарку?

– Під домами. Може де й на ярмарку грали, в нас ярмарок був в Клинцях раніше, в Валках, і в Мерчику.

– І всюди були оці лірники, да?

– Всігда грали. 

– Так вони псальми співали, да? духовні пісні? божественні?

– Ага. А в нас запрещали співати. Це вже тепер вольно.

– А були такі старці, котрі не грали, а тільки співали?

– Були й такі.

– А що вони теж псальми співали, да?

– Співали.

– А були серед них жінки?

– Були. Один із своєю бабушкою ходив.

– А жінки теж співали? а співали теж божественних пісень?

– Співали, божественних співали.

– Так оце ви кажете, що були старці, що в парі мандрували, чоловік разом із жінкою, да? і обидва співали?

– Да. Обоє співали. 

– А були старці, які грали на бандурі? Знаєте, бандура, такий інструмент на струнах, щипають. Тоже були? Ну, це давно, ще ви малою були мабуть.

– Помню, давно вже. До колхозів.

– А куди ж вони потім ділись?

– Хто й зна, де вони ділись. Чи їх поубирали ото.

– Раптом зникли, й усе, да? то були-були, а потім. До війни вже їх і не було, да? після війни. Ага, а на гармошці грали стрці, чи нє?

– Так і не припомню. По-моєму, і грали.

– На гармошці тоже старці грали? чи просто так собі грали? під божественні пісні на гармошку грали?

– Наче ні. Не було. А тільки припєвки.

– Приспівки просто грали такі, да? А вони незрячі були, ці старці? чи не всі були сліпі?

– Та не всі вони були і зрячі, і сліпі були. Більше в двір заходили, та й в хату ходили.

– Ну, а ваше ставлення, і взагалі в селі до старців було, їх не ображали, нє? Як ставились? як до божої людини, да?

– Да, по-хорошому. І даєш йому, шо можеш. Раньше ж своє все було, і молоко, і масло, і все було, сметана. Коров же дві. Та й тепер є в людей.

– Ну, а коли колхози почались, до старців змінилось ставлення? В людей ні, а влада мабуть забороняла, да?

– Ну, навєрно забороняла, тому шо шось таке не стали ходити вони.

– Тобто, це коли вони зникли? до голоду? після голоду, під час голоду  були?

– Та тоді були вони, потом не стали ходити.

– Не помните, в якому годі вони зникли, да?

– Вже не помню. Вже ж воно таке, сьодні робиш, сьодні й забудеш. Шукаєш, де шо поставив. 

– Порфирівна, а ось бандуристи, це ж не старці вони були, а просто ходили грали, десь виступали у вас перед людьми? не те, що там на сцені, а десь, їм же теж щось сплачували мабуть, да?

– Я не знаю.

– А не залишилось у вас родичів бандуристів?

– Повимирали родичі. були музиканти в мене племінники, батькові ті племінники. Музиканти сильні були. Брати.

– А на чому вони грали?

– На гітарі, і мандоліна, і балалайка. Вони як заграють, як заспівають! А співали як!

– Порфирівна, а були скрипалі, щоб на скрипках грали? як ви ще малою були.

– Скрипка ше була там. То всі брати, 4 брата і всі на музику грали.

– Ну, а всі вони, той, хто на балалайці, на скрипці міг грати?

– Міг, міг.

– Тобто, вони і на скрипці, і на мандоліні могли грати там, і на балалайці, 4 брати, і всі грали на скрипках?

– Всі грали на гармошку. Як було приїдуть до нас у гості. А тоді ж клуні були здорові. Коней поставлять у клуні, особенно перед Троїцею, і на Троїцю, то днів на два, на три в гості. Гостюють та співають. Ой! співали як гарно!

– А крім скрипки, ще була така басоля може? як на підлогу ставилася, як велика скрипка така?

– Була і така.

– Так вони разом, скрипка з цією басолею грали, да? і бубон? чи сопілка? що там іще було?

– Та й сопілки були, і шо у їх там не було! Ну, вони як оце похорон, приїдуть. Ото і батька ховали, то приїжджали вони. Так висказувався там, такі красноречиві.

– А в кого вони вчились грати? батько грав? чи в кого вони навчились?

– Я й не могу сказать. 

– А іще були сімейні ансамблі у вас? хто це? прізвище не пам’ятаєте? Крім цих Литвинів іще були?

– Вони далеко були там, приїжджали.

– Це на Валківщині? А! це де посудний завод, що посуду робить?

– Еге.

– Це ваші родичі?

– Да, ото там родичі.

– А на чому вони грали?

– Та тоже на скрипкі грали. І бандура якась там була. І в общем, грали вони.

– А це в якому годі було іще? після війни чи до війни?

– До войни. Після войни вже їх тільки одного бачила брата двоюрідного. Гриша його звати, чи Петро, шось отаке. І Петро був, і Гриша був. Бо дівчата ті померли, потруїлися сестри двоюрідні. Ольга, вона десь тут.

– А чого не грали після війни? чи після голоду не грали вже?

– Ага, після голоду.

– Порфирівна, а у вас шинок був в селі? шинок?

– Був. 

– А музиканти там грали? не пам’ятаєте?

– Мені не приходилось туди заходить. Мабуть то грали.

– Так, а до якого часу шинок був? до колхозів?

– Ну да, до колхозів.

– А потім що з ним зробили?

– А тоді все розбіглось ото все.

– А клуб у вас тут в Огульцях був, да? клуб був в Огульцях?

– Та раньше клуба не було, тільки в Шарівці.

– До війни не було клубу? А в Шарівці коли з’явився?

– Та вже послі войни.

– Ви такого не пам’ятаєте, да. А чи у вас була назва – червоне весілля? такого весілля назви не було?

– Не було наче.

– А ви пам’ятаєте весілля, як ще ви малою були відбувалося? Наречену як одягали? в сорочку вишиту чи просто в плаття?

– А плаття були ж, та й сорочки були вишиті тоже.

– Ну, а що там, гільце робили? коровай, да?  

– Ага, гільце робили, приспівували.

– А як воно ось змінилось, весілля? до голоду і після голоду якась різниця була?

– Да, була, вже тоді не було того, таке все де ділося.

– А чого це, як ви думаєте, не було? люди поперемирали?

– Багато вимерло. А то вже остались такі інваліди деякі. То вже ото так.

– Вже зовсім інше було, да? А всі родичі на весіллі збирались, на старому ще в 20-х годах?

– Угу.

– І сватали перед весіллям обов’язково, да?

– Угу.

– А готували посах? посах на весілля? Знаєте, посах це придане чи як воно називається? посах на весілля був? називався він так?

– Та не помню.

– А дівчина завжди приймала прізвище чоловіка? такого не було, шоб вона залишала своє? нє? своє прізвище дівоче не залишала, коли заміж виходила? такого не було?

– Не було. Не припомню.

– А ось, хто обирався хрещеним батьком? це родичі в основному, да, були? Чи нє?

– Ну да, всі родичі. Батько, мати хрещена.

– Ну, так вони чужі люди були, чи як? з цього ж роду якась там сестра могла бути?

– Ага, з цього роду. Я ото ж хрестила в сестри сина хрестила, а в другої дочку хрестила. У ції Мані. У цієї.

– Ну, а наприклад, якщо будували нову хату для когось з родини, усі родичі збиралися? чи як? тобто, всі гуртом?

– Ага, мазати то родичі всі.

– Саме родичі? не сусіди?

– Та й сусіди вже ж, і родичі. Всі сходилися.

– А якщо помирали батьки, то хто наслідував? як розділяли хазяйство?

– Та так воно оставалося наслєдство вже тоді.

– Наслєдство залишалось, да? Тобто, його не розділяли ніяк?

– Розділяли те, шо діти ото. І судились вони, оції старшої.

– Нє, я маю на увазі в старі часи. 

– А в часи старі тоді ж не таке було время. Тоді на кого відпише, кому доручає.

– А чи молодь ходила на сезонні заробітки?

– Ходили. 

– А куди саме? на що?

– Ходили, й я ходила в посадку, пололи ми на желізній дорозі там. Ходила я.

– Це в якому году?

– Ще дівчиною, годів так у 20, може в 18, отак ходила. Вже даже й пололи в посадці. Ну, й так ходили по поденних.

– А це що робили?

– Пололи тоже, ходили тоже.  

– Ну, а на сезонні заробітки, я маю на увазі може взимку, як полоти ніде, там чи на цукроварні ходили.

– Зимою вдома сиділи.

– Всі в селі? чи хтось ходив?

– Почти всі сиділи. Робили все в сараях. Сараї великі були, треба було листя носити, підстеляти худобі. А скотини багато було. І ото те.

– Ну, а в революції, або в першій війні, або в громадянській у вас з родичів хтось приймав участь?

– Да, брали ж.

– Ну, а хтось повернувся може? співали тих пісень про війну?

– Та повернулись.

– Про першу війну, про першу, ще ту, першу світову.

– Наш батько так ходив на войну. Не ходив, а куди він поїхав у Ростов за рибою. І там його война  захватила. І він відтіль приїхав больний, кір його напав. Він приїхав живий, вижив. Такий був дядько, материн брат, то дуже больний був, то кір такий страшний був, синій, но тоже вижив.

– Ну, а ніхто там не став партійним працівником у вас в сім’ї? такого не було?

– Дальші родичі то може там були партійними.

– Або головою колгоспу там ніхто у вас з родичів не був? нє?

– Та в Литвинівці був той Мартиненко Федір.

– Це мамин?

– Батьків племінник. Він красноречивий був дуже.

– І став головою колгоспу, да?

– Вмів такий розказувать. на любім місці на трибуне скаже і вискажеться.

– Так це він став головою тому, що говорив добре, да? чи й хазяйновитий тоже був?

– І хазяйновитий він був. І то, шо він був красноречивий дуже. 

– А багато ваших родичів у місто поїхало працювать? Так, щоб не поїхав – приїхав, а зовсім? Крім дочки хто іще поїхав з родичів?

– Та багатенько їх повиїжджало.

– І тепер там живуть? не повертаються сюди, нє?

– Коє хто вернувся, а то пооставалися.

– А ось ви багато пісень знаєте, Порфирівна. від кого ви їх перейняли? від мами, бабусі?

– Від мами. Мама в мене дуже гарно співала, і багато знала весільних. І то вона нас учила. Ото Гавриловна, ну її нема, вона ж вмерла вже. Вона то з Гавриловною вчила співати весільних і всяких. Ото вона вже знала всяких пісень. Много співала. І батько дуже знав. Нас 5 душ було, і ото я вязала кружева, а менша й старша пряли сестри. І мама тоже пряла, а батько чоботи шив. То ми як заспіваєм вп’ятьох.

– То ви більше з сім’ї взяли пісень, ніж на вулиці. А на вулиці, як йшли, там від дівчат не чули нічого? 

– Та від дівчат, вони не понімали тоже, ми їх уже повиучували.

– А звідки ж мама знала ці пісні?

– А там тоже мати її вчила, та й батько співав же.

– Ну да, по сімейній традиції. Тобто, ви не на вуличних гуляннях переймали це, а саме в сім’ї. А коли більше гуляли на вулицях, буди ж гулянки на вулицях, щось там частушки співали? то танцювали. А коли більше гуляли – до колхозів? чи після колхозів? коли більше веселощів було?

– Та це після колхозів уже сходились, там на вулицю ходили з Гавриловною.

– А до колхозів що? молоді не було такої, щоб гуляла на вулиці? чи по-іншому гуляли вони?

– Молодь була, но ми тоді ше й дуже не захватили тих старших, менші були.

– Ну, це вам годів мабуть 10 – 12 було в 20-х годах. Це ж ви ще гуляти не ходили. Ну, 15 там, вже в 25-му році десь вам було. Там трошки більше. Так гуляли тоді, щоб наприклад на Купала не збиралися? Купальських пісень. 

– Та собиралися. Було йдем до ставка, там вінки кидали то ж.

– Це в вас тут, в Огульцях, да?

– Да, тамечки ото. Тут у Герасимівкі в нас ставочок був.

– А стрибали через вогонь? чи через будяк?

– Я вже забулась (сміється). Мабуть стрибали.

– Ну, пам’ятаєте, що щось було.

– Ну купаться не лазила, того шо не вміла плавать.

– Добре, а дерево наряджали? дерево, і навкруг нього водили хоровод, чи нє? таке не було?

– Не було. Тоді ше не було того. А так то ото ходили вінки кидали. Співали біля того. А так, шоб тоє, нє.

– А ляльку таку не наряджали? не топили її в воді? нє? не було в вас в селі такого?

– Нє, не помню.

– А веснянки які? А що співали?

– А вже забула, шо ми співали.

– А “Вербиця”? (співає) – “Ой вербо, вербо, вербице! пора тобі, вербице, розвиться!”. Такого не було?

– Не було.

– А там (співає) – “Та й скочив козел в огород, в огород! тай поїв козел часник, часник!”. Такої не було? не чули?

– Нє, не чула. 

– А ось те, що там русалок чи тополю, таке не водили? не знаєте? такого не було? Русалок, тополі.

– Такого не припоминаю.

– А колядувать, щедрувать ходили?

– Ходили.

– Оце було, да. То була Купала і було щедрування, колядування на Різдво, да? Тобто, це основні були такі.

– Щедрувати то тільки нас і пускали, більш нікого не пускали. А то ми в хаті щедруєм. А начальнік був тут у нас Черненко, він холостяк, і сестра, жили на вторім етажі. То заставляє двічі співати, щедрувати.

– Ну, це ще до голоду? до колгоспів було, да? ще малими ви були? чи вже парубки, дівчата?

– Еге.

– А коли колхози стали, забороняли колядувати чи щедрувати?

– Приходили щедрували.

– В школі не казали, що нільзя?

– А не пускали. Оце ше як дочка ходила, тоді не пускали. А нас ше то не забороняли, як ми ходили. А тим нашим уже дітям не давали щедрувати.

– А чого казали – не можна! Щоб від старих всяких звичаїв?

– Ну да, тоді ж не признавали Бога того ж тоже. Запрещали вчити даже.

– Ну, якщо щедрівка не про Бога була, ось “А чи дома пан хазяїн”, там же про Бога нічого немає, таку тоже не можна було співати, да?

– Цю співали.

– Ну, уже в 30-х годах співали іще? або після війни? я маю на увазі не зараз оце, коли зараз почали якось відновлювати все, а ось раніше.

– Ну да, співали такі щедрівки. А то так як багато, то звіздували хлопці.

– Ну це колядували коли, да?

– З звіздою ходили.

– А коли це вже почали забороняти колядки, це тільки по сім’ях ходили? до родичів? чи до всіх? От там ви кажете – дочці не дозволяли, так може вона там до хрещеної піде або там до тітки.

– Так у вас в селі мало співали так, щоб гуртами збиралися? тільки по сім’ях так, яка сім’я співуча.

– Ні! й гуртами співали ходили.

– Ну, а дівчата гуртом, чи дівчата і парубки разом співали?

– Дівчата й парубки.

– А окремо дівчата гурт, окремо парубки, таке теж було?

– Да ні, вмісті парубки й дівчата. Парубки ж самі не були.

– А може такі пісні там козацькі або чумацькі вони якісь самі співали, чи такі не співали? 

– Хлопці? Та не було. Не знали таких. Це тепер пісні оці козацькі співають.

– “А вже років 200”, такі вони не співали? вони не знали її?

– Нє, не знали.

– А частушки були у вас в селі?

– Були й частушки.

– А як вони називалися? саме частушками? а може триндички?

– Та й триндички, і частушки (сміється).

– А вони відрізнялися – триндички й частушки? чи нє?

– Ну да, та воно мені все.

– А якою мовою частушки? російською чи українською?

– Тоді українською співали.

– А не згадаєте якусь?

– Та разні були частушки.

– А може згадаєте якусь? А ви як співали частушки, під гармошку чи так?

– Під гармошку співали.

– А без гармошки?

– І без гармошки було.

– І пританцьовували обов’язково?

– І пританцьовували, танцювали, і я тоже.

– Тільки можна було під танець її? а так просто співать не дуже? А під язик було? Що там хтось язиком або там гребінкою щось вибиває, а в цей час частушки співають?

– Та було. Приказували тоже.

– А під скрипку не грали частушки? тільки під гармошку?

– Під гармошку. Під скрипку не співали.

– А якщо скрипки грали, то вони разом кілька скрипок, і ото велика така, що на землі стоїть. А що вони, танці грали? чи що? Під танці, да?

– Під танці.

– А як вони називались? не помните? ансамблі ці.

– Не припомню.

– Не знаєте, троїстими їх не називали? троїстими музиками, нє? не було такої назви? просто скрипалі приїхали, і все?

– Та наче так. 

– А раніше, якщо не частушки, от в старі часи, ще ви може дівчиною були, чи співали під інструмент? під гармошку?

– Співали.

– Таких гуртових пісень.

– Співали й гуртових.

– Під гармошку. А де вона взялась? в селі ж її не було, хто її привіз? гармошку. Коли вона з’явилась в селі, гармошка, у вас?

– Та давно вже, ше як ми були дівчатами. Хлопці в нас грали гарно на гармошку. Такі, шо хлопці.

– Добре, а такі пісні ви, наприклад, “Сірєнь голубая” (співає) – “А в мєня под окном”.

– Співали.

– А коли ви, де її почули? від мами? чи десь вона пізніше з’явилась?

– Та вона пізніше з’явилася.

– А коли пізніше? після війни?

– Після войни.  

– А де ж вона після війни? хто її завіз?

– Це дівчата в нас ото гуртом.

– Не від мами, да?

– Нє.

– Десь вони її взяли, вивчили. А це (співає) – “Зломлю я вєтку із винограду, скажу, що вітерець зломив”. Цю знаєте, да? (співає) – “Я не забуду того словечка”. Цю пам’ятаєте?

– Шо мені милий говорив.

– Це ще до війни вона була? чи вже тоже після війни?

– Та може й до войни ше, ця пісня.

– Це мама її знала, чи нє?

– Нє, не знала.

– А така (співає) – “Цвіточки ви, цвіточки, ромашка польова, було колись серденько, тепер його нема”. Таку не знаєте, нє?

– Таку не знаю.

– А яку ще з таких гарних пісень? не пам’ятаєте?

– Хто й зна, їх багато пісень гарних. 

– А які вам більше подобаються пісні? оці там “Сірєнь голубая”, чи козацькі пісні, чи щедрівки? як ось ваше особисте?

– Та всі вони гарні, всі наравляться.

– Всі наравляться, тобто, ви не відмітаєте якісь там, і то подобається, і то подобається. А як ви більше любите співати – під гармошку чи без гармошки? гуртом.

– Під гармошку співали.

– Ну, більше нравиться вам без гармошки співати?

– Та й з гармошкою, і без гармошки. Як харашо грають, і харашо співають.

– А ось на весіллях, коли ви співали, це як ось там влада чи в клубі забороняли весілля грати, чи нє? Було таке, що ось там колядки забороняли. А весілля забороняли, чи нє? чи такого не було?

– Не було наче такого.

– А в клубі в старі часи, там в 30-х годах, грали весілля? чи ще клубів не було?

– Грали. 

– А коли клуб у вас з– Я вже не припомню. Цей клуб не так давно став, а то там старий клуб, хазяйство зайняли багача.

явився? в 30-х же ще не було у вас його.

– Я вже не припомню. Цей клуб не так давно став, а то там старий клуб, хазяйство зайняли багача. 

– Це в якому годі?

– Не знаю, чи в 30-х, чи коли це було.

– Зайняли, і що там в клубі відбувалось?

– Ну, і там ото ходили в кіно там то ж. То тоді ж оті німі картіни були.

– А оркестру не було, щоб оркестр грав, чи щось таке. Не було такого?

– Та було якесь там, музика була то там, це там скрипка, балалайка, мандоліна, гітара.

– Ну, ви не ходили в клуб, да?

– Та ходила. ну тільки не часто.

– Ну, а що там іще, драмгуртки були драматичні? чи що?

– Ага, було там все.

– А якщо ви співаєте в гурті, то яку саме партію основну? ви заспівуєте чи якийсь голос ведете?

– Та заспівую, канєшно.

– Ви заспівуєте, ви саме? чи горяк виводите? Як ви, в основному ж горяк у вас, да?

– Ага, в основному горяк.

– Ну, а там “Ой тихий Дунай” ви заспівуєте. А “Тихий Дунай”, це від кого ви цю пісню перейняли?

– Від чоловіка свого.

– Теж багато знав, да?

– Да, багато пісень, і він харашо дуже співав.

– А чого ж ви мені не сказали, ще він живий був, нада було б, щоб разом з ним ви поспівали.

– То він, я пораюся коло плити, а він лежить і співає то ж пісню. Кажу – шо то за пісня? а я її не чула. Потім почула, і то співали “Тихий Дунай”.

– А які він іще знав пісні, крім оцеї? Можете ось хоч згадати? 

– Було сам лежить, ото заспіває, шо в я в Полтаві родився, в розпроклятий Крим попав. Але я забула дальше, як він співав.

– “Я в Полтаві родився, в розпроклятий Крим попав”. 

– Ага. І ото там тоже до конця співав, знаю.

– А що іще? які пісні?

– Та ше він співав багато пісень таких, було, як розкаже.

– Звідки ваш чоловік?

– Із того, із Верченківки.

– Це Валківський район, да?

– Да, Верченківка там. Таке якесь село.

– Верченківка.

– Верченківка. Він був закапьорщиком. то каже – парубки, хлопці йдуть до мене, значить – Василю, починай пісень. Як заспіваєм! каже, понад яром.

– Саме парубками співали?

– Парубками. І ото він ходив там. А потом ото ж.

– “Ой горе цій чайці” він знав пісню, да?

– Знав.

– А яку ще? рекрутські якісь знав?

– Знав він багато пісень, знав. На дівані заспіває сам на всю хату.

– А голос у нього який, низький був? високий?

– Хароший у його голос був. І низький, і високо він брав. І починав.

– І виводив, да?

– Да, і співав дуже харашо. 

– Порфирівна, а ось були у вас, багато ікон було в кімнаті?

– Та було багато, а потом перекрали їх ото, пусто осталося. Було там маминих ікони здорових дві, Матір Божа і той, Ісус Христос, чи той Спасітєль, ага. Ну, то німці взяли Матір Божу, а мені принесли другу, з другої хати таку невеличку.

– Так вони з собою її повезли?

– Із собою в танк узяли німці. А мені принесли другу. Ну, і ото Спаситель остався. А коли той прийшов Петро, він сидів у Шевелінці. Прийшов, ну то вони ж заходили, но я знов пішла, я була дома. А він видно стьобнув ту ж ікону вже. Він ото її стьобнув. І більше й не приїжджав. А він не знав, де він і живе даже. І ото такочки пропали ікони, багато розібрали тоді ото. 

– А у мами ікона яка була? крім Божої Матері і Спасителя іще якісь були ікони?

– А були ше там Миколай, там багато було. І так порозбирали їх. А то сестра брала, як вийшла заміж. Їй подарували іконки такі, як вона вінчалася в церкві.

– Так Микола, а ще які святі були? не помните? У моєї бабусі Петро і Павло був, ікона. Спаситель був. Це пам’ятаю.

– Ну, то я так і не пам’ятаю даже, які ше. Пам’ятаю, шо порозбирали, то порозкрадали.

– А чому чіпляли лампадку біля ікони?

– Ну, там же єсть і крючок.

– А чому її чіпляли?

– Ну, як празник якийсь, то запалювали ж.

– А не пояснюється, чого її саме чіпляли? А рушниками теж накривали ікони, да?

– Накривали, рушники хароші були. То вже в’язала сама рушники, кружева такі.

– А зараз нема рушників у вас?

– Та, є там тільки.

– Порфирівна, а були у вас богомази в селі? богомази були? що ікони малювали.

– А! були, були. Тільки вони відкілясь всі приїжджали сюди. 

– А церква була тут?

– В селі в нас в Огульцах церква красіва, хараоша.

– А до якого року?

– Ну, до колектівізації, а тоді її розкидали. Дзвони такі ж були, Огульци кілометрів 7 од нас чи 8, і чути було, як дзвонилося. Таких дзвонів ніде не було, як у нас в Огульцях.

– Ну, а священик куди подівся після того, як церкву розвалили?

– Ну, він той, не знаю, де. Він так тут жив, в його дом свій.

– Ну, його з хати не викидали, нє?

– Не викидали. В його сім’я була велика. Дочок штук 3 чи 4, синів 4 було. Остався сільсовєт у його в хаті.

– Так церква у вас, ви кажете, одна була в Огульцях?

– Одна. А в Валках, там багато було церков.

– А зараз скільки залишилось?

– Хто й зна, скільки счас. У нас звідтіля їздить батюшка. Ох! він прави похорон харашо. Молодий.

– А тут церкви зараз ніякої не відновили, да? не відбудували?

– Ні. В Огульцах тамечки нічо не завершили, там харашо було.

– А от хотіла спитать у вас іще, оці богомази, малярі, так вони працювали при церкві? чи приходили на якийсь час, малювали ікони і йшли далі собі?

– Ну да, вони десь приходили.

– А ніяких ікон ні у кого не залишилось таких?

– А хто й зна!

– Порфирівна, а були у вас тут монастирі?

– Були.

– Де? в самих Огульцах, чи де? 

– В Огульцях кажись.

– Що з ними зробили? що там міститься зараз?

– Хто й зна, я не могу сказати даже.

– Ну, а церкву розібрали, що з неї зробили?

– Та шо зробили вони там, комора була колхозна. Туди зерно зсипали. Церква, тоді ж її розорили совсім.

– А після того, як зникла церква, у вас секти всякі з’явились? сектанти. Баптісти там, отакі. Чи вони й раніше були?

– Та раніше не припоминаю, а тепер єсть. Ото бабка там умерла, ми були на похороні, так в неї син баптіст. Він їздив в Люботин, тамечки ото ж зборище, і то він тамечки.

– Ну, а ось ви кажете, що похорони були. Ікони клали, кладуть в домовину?

– Кладуть.

– Кладуть. А для чого це?

– Положено так. Іконки нада такі маленькі.

– А в армію тоже з іконами проводжали? А якщо в хаті якась ікона главна була, саме до однієї ж молилися. Їх багато може навішано було, а молилися до однієї ікони? чи до різних ікон?

– Та, було, як то ж там висять у мене, в тій хаті. то я і там спати, і там молюся.

– Порфирівна, а наприклад, що з старими іконами, якщо вона стара, що з нею робили? ховали її там? закопували в землю? чи спалювали? що з старими іконами? якщо вона вже негодна зовсім.

– Нічого, не знаю, не було такої, шоб це негодна. То в мене німець забрав харошу ікону, а приніс, така вона правда неважна. Ну, так вона стоїть там. Поставила там, Ісус Христос, чи той, Спасітєль і Матір Божа. так і поставила.

– А під час посту не завішували ікони? нє?

– Вішали.

– Нє, не завішували? У вас там ікони завішані, да?

– Ага, та то ж. 

– А чому ви завішуєте?

– Та так же повісила то ж, так ото й висить.

– Тобто, немає там якогось обичаю, звичаю на то, що вішають, там завішують оце, нє? Просто так взяли завісили і все, да?

– Да. Не пояснювали. 

– Ну добре, а як ото з священиком, його вигнали, то він не розкаювався, нє? не покаявся? такого не було, щоб все це, так би мовити, на всі люди виставили, його покаяття? такого не було? не заставляли його каятися?

– Нічого, він все время ото хрестив дітей же. Звали його додому даже, батюшку. В гостях піп був у нас.

– А хресні ходи були в селі?

– Були.

– Це коли було? ще аж до зруйнування церкви?

– Давно було. Ходили в поле раньше ж. Там молилися то, шоб дощі були, та й то.

– Це навесні?

– Та так шось, тоді ходили ж.

– А якщо псалми ви співаєте? зараз на похоронах псалми ви співаєте? Оце б якщо з Петровною, з Федорівною заспівали б, да, псалми? Ну, пішли тоді. Порфирівна, що таке кваша? як її готують і з чого?

– Нада гречаної муки й житньої. Ну, саме більше гречаної, тоді житньої. Запарюєш кип’ятком її. Дві дози води відливаєш, доливаєш тоді, кип’ятиш. І в холодну лити нада, дозу як би там каструля така, чи там чавунчик. Закипятиш, а тоді в кипячену холодну. А тоді ж ту кип’ячену, холодну кип’ячону, кип’ятиш і ллєш у те, у муку. Запарюєш і ото мішаєш, мішаєш. Ні дрождєй, нічого. І вона гра тоді до утра. А тоді ото те, як виграється. Я її вчу квашу варити (сміється).

– Як же вона називається? кваша, да?

– Кваша. 

– Ну і що вона, коли виграє вже, тоді що?

– Виграється, а тоді варити її. туди ягоди кладуться, чи сливи, чи вишні. Пшона сипати нада туда.

– Так воно як тісто рідке виходить, да?

– Рідке, а як ізвариться, вона ж тоді густенька. І вона така кисло – сладенька, ну вкусна вона!

– Так ви варите разом з ягодами?

– Да-да! все кладеш разом і в духовку там, ну не на вогні на такім.

– Треба. щоб парилась в духовці, да?

– В духовці то вона упріває, упріває. То вона така кисло – сладка. Гавриловна її як любила! все було їла в мене.

– Ну що, давайте, обіцяли псалми поспівати. Які саме? Псалми у нас будуть співати 

– Минак Антоніна Петрівна. Народження 19-го, 26 декабря. Полтавська область родилася. Полтавський район, село Черкасівка. 

– Сергіївна, як ваше прізвище?

– Гапоненко Анастасія Сергіївна, 13-го года рождєнія.

– А де народились?

– Колись була Велика Лихівка.

– Це який район?

– Наш, наш, Шарівка.

– Велика Лихівка, це в 13-му році вона була, да?

– В нас був сєльсовєт Великолихівський, а тепер оце Шарівський. Так шо як нам правильно казать? Велика Лихівка?

– Та кажіть, як воно було, було колись.

– Берець Раїса Федорівна, 27 августа 1915-го года. Село Велика Лихівка.

– Добре, який зараз псальм буде? І Порфирівна, да.

– А який псальм? а я не знаю. А який вам? 

– А який ви вважаєте. Отче наш, да?

(Співають) – “Отче наш”.

– Це ви співали похоронні молитви, да? А псалми ж які? Це псальми “Ой ви братья, ой ви сестри”.

(Співають) – “Ой, вы братья, ой вы сестры, ви по духу все друзья. Ой, вы братья, ой вы сестры, вы по духу все друзья. Приходите, посмотрите, Господь чудо сотворил. Приходите, посмотрите, Господь чудо сотворил. Взлетел с неба Божий Ангел, душу з телом разлучил. Взлетел с неба Божий Ангел, душу з телом разлучил. Лежит тело бездыханно и не може говорить. Приходите, братья й сестры, мое тело хоронить. Приходите, братья й сестры, мое тело хоронить. І тихенько і спокойно до могили донесіть. І тихенько і спокойно до могили донесіть. Святим крестом освятіте, у могилу опустіть. Святим крестом освятіте, у могилу опустіть”.