Олійник Віра Трохимівна, 1918 р. н.

— Чи була одна хата, чи кілька?
В.Т.: Одна хата була, та ше й така хата, на причілку одне вікно, а спереді два вікна. І в глухій стіні одне вікно. І на печі маленьке вікно – шибочка, о! І це всі там розміщались.
— А хто був як би, якщо можна так сказати, хто був глава в родині? глава сім’ї?
В.Т.: Глава був дід! дід. Потом баба. Це встали рано, оце треба те й те робити. Ага. Той іде в поле, а той туди, а той туди. А як начався сінокос, город в діда був дуже гарний, великий, того шо дід купляв землю, от. То город був великий, а більш сажали на полі отаке картоплю, буряки, у городі мало. Але в городі був садок і сіно. То це встають до сходу сонця, батько мій і дядько, накосять сіна, накосять. А уже сушить – це дід і я. Ото вже дід мені порозказує, які лікарські рослини там, і як що! Аби ж то був розум тоді, у дитинстві теперішній.
— А скільки землі приблизно було?
В.Т.: У діда? У діда було 90 соток. Да ше й був лісок, от. То колгосп вирізали ліс, а він жив у такій хаті, і плітка мурована, бо все ж хотів, шо синові треба буде збудувати хату. То в колгосп вирізали 28 дубків, забрали. А він отако зостався.
— А як ви кажете, що ви і дід там, всі отак, а що мати робила в цей час, або баба?
В.Т.: Баба? баби діло варити їсти. А мама це корову подоїть, вирядить мене з вівцями, як я вже стала більшенька. А в 5 років то мене вже послали пасти корову. То я дома я знала, шо наша корова рижа і на лобі біла латочка лиса. А як на полі, то я казала на чужу корову, бо вона відлічалася від усіх. Вона така була корова дурнувата така, то питають – Вєра, а де твоя корова? а оно! А як іти завертать посилають мене, то посилають, як теї корови нема, бо вона ше й билася. А як іти додому, то я знаю, шо то наша корова, бо вона йде в двір. І вона мене не троне, я можу і попід нею пролізти, і все. Но діти змалечку працювали! Працювали. І в нас одна, вона служила в багатого, пасла свині, а я з нею пасла четверо своїх овець. І ми гонили пасти аж до Віталівщини! до озера.
— Працьовиті були дівчата, так? Віра Трохимівна, а як, чи можна сказати, ваш дід як би мав поле, господарював, землероб, так. А чи може дід або батько мав ще таке якесь ремесло?
В.Т.: Мали вони й поле, і дбали на полі – сіяли пшеницю, і овес, і все. І було це гуртуються селяни. Певна ділянка було оце, знаєте, шо хлопці оце в цьому полі, там на скількись ділилось поле рук, ми тут посієм баштан. Це сіяли кавуни, дині. Там сторожують, возять, продають скрізь. І ремесло мали. Батько мій дуже гарно шив чоботи. А дід, царство його душі! люди добрі! він все вмів. І шив кіріївку, як хлопці женяться, то це до кого? До Маломужа! бо він найкращу робить відлогу.
— А що таке відлога?
В.Т.: А відлога це накидка осьо сюди на голову. Так він так було її вирізає, отако го. Можна навіть нарисувать її. І свити. Як молоді, то тре свиту. Дід дуже гарно робив оці бурки, о. В мене є свита ше дідові роботи. Тільки рукава одрізала, бо з рукавів пошила валянки, по-моєму.
— Було як би йшли і спеціально замовляли, так?
В.Т.: Да, так.
— Чи він часом так, що пошив а потім повіз на базар продавати?
В.Т.: Ні. Тільки так, шо людям заказували. А його батько, дідів, шив у панів. Шив у панів ті кімерки. То називали камзельки, о. Бо вже дід мій як дав присягу йти за брата служить на 25 років, то батько йому пошив оцю камзельку, о. А ішли рекрути, ну рекрутів заковували, а він ішов так. Бо як він утіче, тоді ж було так – як утік, відбудеш 3 роки чи скільки, то вже армія його пропала, солдаткіна. А їхали пани в простіж, о. У простіж знаєте, шо таке?
— Ні.
В.Т.: Їхали це 4 коней, або 6 пар коней, і на каждім цім, парі, є той, шо керує ними. Їхав, і раніше даже пани якого великого не були сословія, я так буду мішати слова, бо як швидко, то. То як ішла молода, то вони ставали, виходив пан із брички. Молода кланялась, і він її дякував і благословив. І шо небудь дарив на весілля. Як ішли рекрути, тоже ставав і виходив і значить благословляв на харошу службу, на довге життя, і так далі. Якраз тут дід мій ше не жив, а вигін оце, як їхать на Звенигородку, та ото посаджене деревце і колгосп отам. То оце, де деревце, йшли якраз рекрути. А їхав пан, став, і підізвав мого діда – а чого ти ходиш в камзельці панській? А він каже – нє! це не панська. Я син Маломужа Івана Степановича, який в нас шиє. І він мені оце пошив. Аааа! ну тоді! а чо ти ходиш разом з рекрутами? Він каже – бо я йду за брата служить в солдати. На 25 років? Да, каже, на 25 років, я вже дав присягу. Ну, то йдіть! Він тоді благословив. Рекрути постояли, відпочили. Пан поїхав собі, а вони собі далі.
— А як пана звали? який то був, не знаєте?
В.Т.: Це мені тре згадувать.
— А ви сказали, що батько вашого діда, він шив, да?
В.Т.: Свекор, не свекор, а тесть уже. Тесть. Бо мій батько пішов до моєї матері як в прийми.
— Той, котрий шив у пана?
В.Т.: У пана то це мого діда рідного батько. Шив у пана.
— І його батько, чи ви знаєте щось про нього? Це був ваш прадід?
В.Т.: Прадід, да.
— Чи ви знаєте щось про нього? Чи він шив також?
В.Т.: Він шив, геть усі вони шили. Брати їхні були майстри по дереву. Робили із дерева оленячі роги. Даже пани їх возили в Польщу на продаж. А пан був Сікніцький. Багато їх мінялося.
— Чуєте, а як тоді до батька, до діда приносили шити ту перед весіллям, що вони платили йому?
В.Т.: Шо вони платили йому? Ну, звичайно,просили на весілля, о, і платили в більшості хлібом. Ну, скількись там, чи пуд, чи півтора, чи скільки. Ну, плата була невелика тоді.
— А матерьял вони давали?
В.Т.: А матер’ял несли свій, от. Бо це ж, як дівка на виданні, то сукно роблять, валять і все, о, шоб було гарне. А сукно ж овече, просте.
— Чи він міг швидко шити? чи він швидше шив, ніж інші? Я маю на увазі, чому вони хотіли піти до нього, щоб він шив, а не зробили самі? я маю на увазі дівчина. Бо мама дівчини могла сидіти і сама зробити.
В.Т.: Того шо він робив дуже гарно.
— Дуже гарно.
В.Т.: Дуже гарно робив. Дуже гарно робив. Це ж свитка ви бачили, яка? Це отут ото брижі оце. То він їх так поліпить, ті брижі, шо воно як ото на академії правиш, так воно в його.
— То він був справжній майстер, так?
В.Т.: Такий майстер був.
— А коли він шив, коли встигав? Вдень він був в полі працював, чи це тільки ввечері, що він шив? чи це було зимою?
В.Т.: В більшості зимою шили. І працював він вечером, то каганець горів, то це пряли то шо отаке го. І ткать уміли, то ткали. А він в більшості робив удень, бо це така, на свиті тре робить стібки, то шо. Тре, шоб вони були рівні, шоб вони були рівномірні. Даже на сукні посчитає. Так, як я роблю хрестики, він так посчитає, скільки оцих ниток вовняних, шоб був стібок гарний же.
— А де він купував нитки?
В.Т.: Нитки пряли.
— Пряли?
В.Т.: Пряли. Пряли нитки з конопель і з льону. Пряла баба. Було пряде, і мама пряде. Дуже тонкі, крепкі, а потом сучать і красять їх, і то.
— А як вони фарбували?
В.Т.: Фарбували то і фарбниками, або цими, ой! чорнобривці, гвоздики. То це як треба було нитки, дивлячись які ж до чого які, о. То фарбують. А то і в дубовій корі. І в вівсі. Варять, туди кидають нитки, мотають такими мотками, о. Покрасять. Кип’ятять дуже гарно, скільки там. Я вже позабувала, скільки треба кип’ятить.
— А голки?
В.Т.: А голки купляли. Привозили, а з кудова привозили, чи з Польщі, чи шо. Більше то дід шив, каже – це польські голки.
— А в кого він купував?
В.Т.: А був магазин. Магазин був.
— Лавка така, чи як?
В.Т.: Да, лавки тоді казали, лавки. Отам, де тепер автобусна станція, то колись там єврейка Манка торгувала. А колись то був базар отам, як вам розказать, де до Тупчієвого ставка ото дорога, то оце там колись був центр. Там була церква Івано Богославська, о.
— То ми дійдемо до того.
В.Т.: Отамо все було, і туди приїжджав, казали Кричман, але нє. Прадід уже ж мій, Іван, то казав – та нашо вони брешуть! шо це Кричма. Як у його родимка так, як у Тараса, і все. І приїхав, та там гончарні вироби продавали із Єльця. А він купив калатушку, і все, і приїхав двуколкою, о. Та оце й побачив його та й підходить до його. Та поздоровався, а він каже – знаєш, Іван, на калатушку, нею калатай, язиком не болтай! Бо він же назвав його Тарасом.
— Ага!
В.Т.: Добрий день! каже, Тарас Григорович. А він каже – Іван! на калатушку, покалатай, а язиком не болтай! І даже при цьому була, оце де Кириченко, вчитель ото був, де Софка, то Софчиної свекрухи мати була разом з цим Іваном коло тих горшків.
— Так, цікаво. Віра Трохимівна, а чи ви пам’ятаєте, щоб килими ткали?
В.Т.: У нас килими не ткали. Не ткали. У нас ткали дорожки, о!
— Рядна, да?
В.Т.: Рядна. Потом, як стали краски появляться, то стали рядна красить, оці нитки стали в клітинку ткать, о. Бо десь і в мене є крашене рядно, тільки далеко, в клітинку. Це чоловікової матері.
— Це цікаво.
В.Т.: І я його храню. І скатерті в мене ткані, о, шо мама пряла і ткала. Бо тоді майже в кожній хаті верстат був. Бо це ж треба на сорочки наткать. І треба й на спідницю наткать. І на кофту, й на штани, і на все. Бо для свята уже було з матерії.
— А на кожен день?
В.Т.: А на кожен день то полотно.
— Віра Трохимівна, а до колгоспів ваша родина була хто? середняки? бідняки? чи такі багаті?
В.Т.: Діда считали середняком.
— Середняком. Угу.
В.Т.: І це в нього позабирали усе – і клуню, й коня, й корову! І це дерево, й лісок забрали! і землю! геть усе, забрали й плуг, й усе! А ми вже од діда вийшли на поле жить. Дідова земля була, там було в його 60 соток. І він дав, уже дуби порізали, нема дубів. Так він дав дві черешні, о. То в нас були оці вуглові стовпи на хаті там з черешень. То як з хати колгосп виганяв, то акація уже і стухла там, а черешня стояла. Крепка така.
— Це означає, що ваш батько будував хату більш-менш, як колгосп починався?
В.Т.: Да-да! перед самим колгоспом. Вже СОЗи, СОЗи були, о. То нас вигнали з хати. Як стала Сталінська конституція, то нас вигнали звідтіль, бо сказали – це поле, то з полів у нашому селі скільки? 5 сімей вирядили.
— З села виїхали?
В.Т.: Нє! із поля! Та той собі строїть, той то, а в нас матері зробили операцію якраз, а я вчилася. А батько каже, продавалася оце хата на нас у Порівлі, та ми купили цю хату. А колгосп нам пообіцяв, шо сплатить за ту хату, бо взяв її під колгоспний курник. Та й нічо нам не заплатив, бо началася війна та батько пішов на фронт, я пішла на фронт, а матір каліку зоставили в хаті. Та матір вигнали німці, як тільки зайшли. В общем, це вам розказувать, люди добрі, це не хватить дня і не хватить ночі.
— Це правда, що важке життя. Віра Трохимівна, а все-таки так як би, як починався цей колгосп, вам скільки тоді було? років 10?
В.Т.: Та вже більше було.
— Вже більше?
В.Т.: Я 18-го, а у 28-му вже ж колгосп начався, СОЗи, СОЗи! Перша комуна в нас комуна на тому, на Демковому. Організував її Демченко, і колгосп красо. То наші сюди не йшли. А вже як СОЗ начинався, шо вже всі, хоч не хоч, а йди. Бо забрали вже все, й коня, й плуга, й геть усе, то мусиш іти. О!
— А це було коли?
В.Т.: Оце у 29-му році.
— А що, люди прийшли забрали? чи як це було?
В.Т.: Ну так, приходили комісія, о! забирали. Строїли, уже конюшню строїли, туди коні. Тоді було оце напротів піде та обізветься, а та коняка там заірже, а він іде додому й плаче.
— Чуєте, Віра Трохимівна, а чи це були люди з свого села, котрі були в тій комісії?
В.Т.: Вони із свого, а керівники були чужі. Чужі.
— Звідки вони, не знаєте?
В.Т.: Хто й зна! були й руські.
— По-російські говорили?
В.Т.: Да. Більш у керівництві були руські.
— А хто не пішов в колгосп, то?
В.Т.: то вони все забрали, й забрали землю, а ти собі живи, як хочеш.
— А чи було, що виселяли з села?
В.Т.: Було!
— А скільки приблизно сімей виселили?
В.Т.: Приблизно? так мені трудно сказати, скільки.
— А як уже забрали землю, все хазяйство, то що люди їли? з чого годувалися?
В.Т.: Ну, в колгоспі це ж робили, то давали там по кілограму чи по скільки. Це тільки пам’ятаю, шо у 38-му році, у 39-му давали дуже багато хліба в колгоспі. Так урожай такий був, шо даже ми, школярі, ходили скиртувать вночі. Скиртували, значить, клали скирти. То ми носили, та був тоді голова Жорновий Нестор Іванович.
— Школярі, то вам в 38-му році скільки, може раніше було?
В.Т.: Та раніше.
— Чи це було після голоду, чи перед?
В.Т.: Після. Після 33-го.
— Чуєте, Віра Тихонівна, а чи можна було вкрасти щось тоді в колгоспі? чи люди крали?
В.Т.: Та не можна! де там! судили!
— Правда? Чи як би, я просто, щоб зрозуміти, щоб ви, наприклад, вкрали, а хтось бачив, свої люди, чи це засуджували так, знаєте, між собою?
В.Т.: Засуджували. І між собою засуджували – краде, то буде добре жить, а я не вмію красти, то мені буде горе.
— А з скількох років ви працювали в колгоспі? чи ви не працювали?
В.Т.: Я ходила ж у школу. А в літній період мама весь час варила їсти.
— Для когось там на бригаді?
В.Т.: На бригаді вона трактористам варила. І було кого-небудь візьмуть – нє! ґвалт – Марію Ісаківну давайте нам, і все! то я ходила замість неї на ланку сапати буряки, і копати. То копали з батьком.
— Чуєте, а як це ж була родина материна? ким був батько материн?
В.Т.: Як це?
— В селі тут жив батько материн? цей Ісак?
В.Т.: Да! в селі, селянин!
— Чи він також щось майстрував як?
В.Т.: Майстрували! Я ж вам кажу, шо хароші були і плотніки, і столярі, і все. І шив це ж він. І його батьки, батько так. А жили вони, ці Маломужі, над громадським ставком. та він засватав, цей Степан засватав там Явдоху, Григорія сестру, тітку Тарасову. А сімя там була дуже велика, а робили ж у пана. А робили чесно. То пан дав їм, сказав якомусь Габі, шо дай у лісі там, а це був ліс, дай скількись там сажнів, та нехай собі там строяться та живуть. Та вони викопали землянку, там жили. А потом той Габа їздить та каже – ох ти ж! хіба в пана ліс считаний, шо ти й досі в землянці? Та та баба Явдоха тоді давай уже з онуками та тошо, та вони ж оце построїли хату, о.
— Віра Трохимівна, а хто там до колгоспів у селі, як би хто керував? От, як не було ще колгоспів, не пам’ятаєте? може батьки говорили про це?
В.Т.: Хто керував? Та багато їх сюди присилали.
— А як вони, староста? чи що це було?
В.Т.: А! був старостою, то були наші сільські. Був, ну як його фамілія?
— Чи може ви пам’ятаєте ці сходи сільські?
В.Т.: Були, даже в нас був міністр закордонних справ.
— Приїжджав?
В.Т.: Нє! сільський. Сільських назначали, вибирали сходами! Вибирали, був Зерновий Євдоким, по-батькові забула. А цим, у селі був главним, ну як же його?
— Ми вас замучимо.
В.Т.: От знаю фамілію, а вилетіло з голови.
— Чуєте, а яка була роль попа в той час? яку він владу мав?
В.Т.: Роль попа була велика. Це вихованець считався на селі. В нас же в селі була семінарія, о, бо ше й в діда яка була сім’я секретаря, вчилися в семінарії. То було попів багато тут. Було ж 2 церкви. Причащанська й Івано Богословська. До Причащанської церкви було дуже мало. Це Будуща туди, то шо. А Івано Богословська це почти все село, хутір і село Боровиків. І мені з боровичан приходила Катя і розказувала, каже – був із Причащанської церкви батюшка у нас на кладбищі, а ми всі ж думали, шо це Івано Богословський, та даєм гроші на будівництво церкви. А воно не туди, каже, пішло. От і не туди воно пішло. То правили все время по-українські. А потом, як Кошиць сюди, син десь його вчився та й став по русько – слов’янські править.
— Син Кошиця?
В.Т.: Да. То його стали прирікать, шо чого ж це правиться по-руські? То мого діда брат, Степан, ходив у Київ 7 раз до якогось там самого главного, шоб його або звільнить, або шоб він правив по-українські.
— А чого він був так?
В.Т.: А він не хотів, навчився так. Ну, то його тоді таки ж і звільнили. Звільнили. та після його став Козицький править. А після його вже багато, після Козицького багато було. В мене даже одного Миргородського, то даже й часослов є слов’янський. Якого витягли, не пам’ятаю року, шоб він відрікся від попівства, від релігії, бо це як дурман, і все. І він цей часослов взяв і кинув, відрікався. Моя мама підібрала його, принесла додому. Ми оце храним.
— А як він відрікався? що він говорив?
В.Т.: Ну, говорив, шо релігія це є дурман, шо нас так примушували, шоб ми у це вірили все, о. І тоді на перший день Паски прийшов, я пішла в 1-й клас, це 29-го року. Приїхав Форзун із артілі банківської.
— Хто такий Форзун?
В.Т.: Трактор, трактор такий Форзун. Я тільки бачила на виставці у тому, як називалось село, забула. Цею дорогою Звенигородською. Там музична школа.
— Нехай. Приїхав той Форзун.
В.Т.: Приїхав і орав це рівчаки. Ми перваки садили акацію. А люди йшли з церкви й плакали.
— Бо саме він тоді відрікався на Паску?
В.Т.: Да.
— А хто йому сказав це зробити?
В.Т.: А? Власті, власті! Уже партія була. Вже партія комуністів. Я знаю, шо тоді був Баранюк. Уже в діда нашого був на квартирі, прислали його. А дід сказав, шо нє, не треба, в мене тісно в хаті, і то. То він пішов тоді до Усачки, та там і оженився тоді.
— А звідки він приїхав?
В.Т.: З Росії!
— З Росії. Чуєте.
В.Т.: А потом якийсь був Воробйов. То Воробйова того застрелили. А хто застрелив, я вам не скажу. Бо в діда в хаті робили вінок на нього.
— А за що його застрелили?
В.Т.: А не знаю, він комуніст був заядливий такий то. А за шо, не знаю. Це не в моїх роках воно було.
— Це до війни було?
В.Т.: Та, до війни! Ше мене на світі не було.
— Чуєте, Віра Трохимівна, а що там Новгородський той піп робив? уже після того.
В.Т.: А після того він виїхав.
— Виїхав. Церкву закрили.
В.Т.: А церкву, церкви ж позакривали. І хрести, і ікони палили. Отам, де коло технікуму ото фонтан зроблений, ото місце я як сьогодні пам’ятаю, там палили ікони. А нам сильно хотілось піти ото взять собі. То деякі палили, а деякі зоставили та робили в колгоспі чорну й червону дошку. На червону, хто йде рано на роботу й харашо робить. А на чорну, хто, малювали й черепаху, й все, і того. І батько мій покойний поїхав коровою і телицею, в нас була корова і телиця, та він шо мався спрягати, то він свою запрягав і поїхав. Йому дали ці дві ікони, о, і він віз це ж на колгосп, шо там обтешуть і зроблять ці доски. То забіг до баби до своєї там – віддайте мені! я хочу оставить оце Рождество Христове, то в мене воно й зараз є із Івано Богословської церкви. Як построять її, я її отуди оддам. Так баба яку ж доску дать? А раніше з скрині були з таких, ну, як ящики, тільки рівні зверху. Бо в мене вже мамина скриня, то там. А та баба каже – Трохиме! дивись! якщо годитиметься тобі оце го, то бери. Та він одірвав, та повіз той верх із тої скрині, а ікону зоставив оцю. І зоставив, ну, в общем, дві ікони зоставив. То це в нас залишилась, а ту в мене, як були вже після війни церкви по хатах робили, то мама дала і не найшла краю, хто де її взяв. Хтось десь взяв.
— А що було на тій другій іконі?
В.Т.: На другій іконі, я нігде її не бачу, хоча я вже й пробую читать, шо облако, і Ісус Христос в облаку. Там над облаком. І я її от нігде такої не бачу.
— Ми вже про церкву говоримо. А от, як церкви знищили, позакривали там, піп виїхав, як тоді похорони відбувалися? хто читав на похороні? От до війни.
В.Т.: До війни? Читав мій дід.
— Просто люди вже пішли, так?
В.Т.: Да, люди пішли читать. Читала баба Катерина. Читав дід Степан з хутора. А тоді після того вже стали молодші читать, стала Ліда читать Яровенчиха. А вже.
— Чи співали псалми тоді також? чи та пєвча співала?
В.Т.: Не співали. Уже діда мого хоронили в 41-му році, о, то читала баба Катерина. Ніхто не співав.
— Це ніби жінка була покійна, чи сестра?
В.Т.: Нє-нє! Просто.
— Просто баба?
В.Т.: Да, баба. Тоже родичка по Маломужах. Бо у Маломужів оцих велика родина була. У діда мого і сестра була, в Боровиковому замужем, Варка. То оце її праонука забрала.
— А чому ніхто не співав?
В.Т.: Того шо не давали. Не давали. Презирали це. Презирали. В мене ж батько й мати співали дуже гарно, то вони ходили в церкву весь час співати. Як церкви позакривали, то вони стали ходить у сільський хор. Організовували сільські хори, клуб був, о! У нас був даже театр у селі. Отам, де школа – інтернат, то був театр.
— Чи це Микола Пантелеймонович керував хором?
В.Т.: Еге! До Миколи Пантелеймоновича ше керівників було, і Тіліжінський, і багато було. А я вже ходила з первого класу, мене забрав цей Артем Артемович Баличенко. Його репресірували.
— Правда? Ми тоді ще поговоримо про нього. Добре?
В.Т.: Забрав він мене. Він ходив до нас столовуваться, мама варила.
— Приїжджий?
В.Т.: Він був з Морениць. Та як в суботу всігда, да і вобще тако, часто, він же мав землі, дали йому там на полі. Йому далеко було, то він прийшов із якимось з Києва артистом, з Бойченком з якимось, о! А я співаю! на всю хату, якої мені хочеться. Воля, нема ж нікого, ніхто мене не слуха, нічого. А вони прийшли обідать, та й посідали на ганку, в нас був ганочок, та й слухають. А потом я вже у сіни перейшла, бачу – вони сидять на ганку. Чого ж ви не кажете, шо ви прийшли? мені ж невдобно так! А він каже – нічого – нічого! А той Бойченко каже – оце ж, аби отака дитина та жила в Києві або в якомусь городі, то й училася б, то й розвивала б голос. Бачте, який в неї голос! А той Артем Артемович каже – а я її візьму, піде в первий клас, і я її візьму до себе. Хай ходить та вчиться. То в мене є й фотографія, як відкриття було пам’ятника отуто, то я в центрі. Наш, селянський Шевченко був. Відкриття його, то співав хор. А потом фотографірували, то батько пішов додому, бо корову треба доїть, а я з мамою сфотографірувана. То даже на підтяжках спідниця була, бо ше ж дитина.
— А чого ви кажете – його репресували?
В.Т.: Ну, бо він учив пісні. Учив такі пісні. І хтось видав, шо ми співали – “Ще не вмерла Україна”, о! І потом якусь, ой! як же ж? так, аби то я нагадала її. В общем, ті пісні, які заборонялися.
— І його забрали в вашому селі? чи десь?
В.Т.: Да!
— Вони арештували, чи що? як вони репресували? що вони зробили?
В.Т.: Ну, забрали його, а ми ж не знаємо. Забрали. А куди його діли?
— Не повернувся?
В.Т.: Не повернувся, не повернувся. А після його іще був учитель. Микола Пантелеймонович то це його учень. Потом Микола Пантелеймонович пішов знов учиться. А керував, а керував, а керував учитель. В общем, учитель. А потом знов став Микола Пантелеймонович керувать. І вже керував весь час. То при Миколі Пантелеймоновичу ми сім’єю в 36-му році, я ходила в 9-й клас, то їздили в Київ співать сім’єю. То їздили батько, мати, я. То програму вів Павло Усенко, як сьогодні пам’ятаю. І в ложі сидів Косіор, Любченко, Постишев. Я перший раз це була на такій великій сцені. Та й сміються шось там. Світло так горить, а я сміюсь собі. А прийшов Усенко та каже – Вєрочко! не смійся А то ж люди бачать. А я кажу – канєшно. А він – ось побачиш, як будете співать. То ми співали пісню “Калина – малина”. І співали, од діда ми вивчились, яку співав Тарас Шевченко, як приїжджав в 59-му році в село, то приходив до тітки, його пригощали і він співав – “Ой, судома та нам, браття, ой, судома!”. І вона, дід вивчився її, і вона пішла од нас скрізь. А тепер вона уже і на нотах є записана. А Постишев узяв, встав і сказав – ми дуже просили сім’ю, шоб заспівали, яка в них побутова пісня на які-небудь празники. Батько такий дуже проворний був, та до нас – “На Івана на Купала”, давай! І ми ше заспівали “На Івана на Купала”.
— А ви так як би втрьох співали?
В.Т.: Втрьох. То нам дали премію, відрізи на костюми і патефон із пластінками. Але пластінки були всі – рєчь Сталіна.
— Правда?
В.Т.: Да!
— Після концерту. А як вам вручали ті подарунки? на сцені? чи після концерту?
В.Т.: Нє! це вже був заключний ше концерт, то ми на заключному ше виступали. То так торжественно вручали. А як приїхали. Ми їхали туди, в той Київ. Батько не хоче! Це ж селяни! це ж хазяйство! І не хоче їхать. І я ж у школу хожу. А батько каже – не поїдем! Та приїхав з політвідділу Іван Григорович Дячков.
— Із Звенигородки?
В.Т.: Нє! Був Вільшанський район. Приїхав з політвідділу, і ше якийсь приїхав, того я не знаю, як. І прийшов голова сільської ради, шо таки треба поїхать. То цей голова сільської ради це Світлани цеї Микитівни батько. Та це й просить, шо послухайте, та поїдьте! Ну, ви ж все по формі беріть та їдьте! А батькові каже – та ми договоримся, корову вам доглянуть, усе. А ви тільки поїдьте. То приїхала за нами й машина. Із Вільшани! Дячков прислав машину. І поїхали. Це ж бесплатно усе. Ми забрали костюми свої українські туди. Приїхали на станцію. Тільки злазимо із вагону, об’являють! Кажу батьку – слухайте! До Києва прибула сім’я Трохима Микитовича Олійника, яка буде виконувати українські народні пісні. А той батько мене за руку – тікаймо! каже, і тут хтось знає мене, шо це вже об’явили. А Усенко, Усенко, Семен Скляренко упротів нас. Каже – Микитович! куди ви? ми за вами спеціально приїхали.
— Вони влаштували.
В.Т.: Да! забрав він нас, о! Бо Семена Скляренка всі письменники майже знали. Всі їздили до діда записувати все. Самий Скляренко, то він казав ото – Володимир, Святослав, то шо. І весь час їздив до нас. Він, було, каже – я їду в Шевченкове, як до себе додому. Та даже до діда приїздив Ніколай Толстой. Він найшов. Говорять, з Скляренко сиділа разом. Ти знаєш, я найшов, каже, такі записі у брата. От, аби такі люди були в селі! Скільки там в їх можна чого розпитать! А він каже – хто? А він каже – в Кириловці, там Маломуж Ісак Іванович і Ткач Яков. Вони, каже, служили на Кавказі, служили із Львом Толстим. А він каже – став могорич! то я тебе повезу. Ткача нема, а Маломуж є. Живе, каже, у дочки, живе з дочкою і зятем. То в мене є й фотографія, де Толстой сфотографірував діда і брата мого двоюрідного. він зараз живе в Білорусії, у отставці, о! Та повезу! І ше жили на полі там. І приїхав він. Приїхав, мама топила листям лежанку дідові. А дід сидить на стулі та слухає патефон. мама глянула в вікно – шо ж то за така машина під’їхала чорна і йде якийсь, каже, єпіскоп, чи шо, бо в нього ж чуб такий довгий, о! Шо ж то таке? А він каже, входить до хати, а мама ж листя в піч. А потом так метелку підняла, шоб не було ж пилюки. Він заходить в хату, й зразу до діда відрекомендуваться, шо хто він такий. Та каже – ви мене будете понімать, як я буду говорить по-руські? А дід каже – а чого ж не буду? Я, каже, скільки, 15 год дійсної служби прослужив, і 3 годи Кримсько – Турецької войни. То чого ж, каже, я не буду понімать? Я все прекрасно понімаю. А я була в хаті, та була в такому старенькому платтячку поганенькому, бо збиралася, оце ж зараз мама потопить, а я тоді долівку помию. Так я ховалася в кімнату й не виходила, бо мені було невдобно. Та він у діда брав, договорився. На другий день приїхав брав діда, возив скрізь по селах, і дід йому розказував. Де були які економії. Де шо було, дід йому розказував все. Але ж настала война, він каже. І він узяв уже третього дня, як діда возив, на другий день і Толю взяв із собою. Бо Толя дуже плакав, а мама похвалилася, шо каже – ви знаєте, скільки хлопчик плакав, шо дід поїхав, а він же дома зостався. А він підійшов до його та – моя дєточка! ах! какой я болван! (сміється), не взял рєбьонка! Та взяв вже на другий день Толю. І на третій день Толю брали з дідом возили. А потом уже при віз і взяв положив на стіл дідові 200 рублів. А дід – шо ви? каже, Бог, з вами! я ніколи не візьму таких грошей! це гріх великий! Він каже – ні, я зараз за ваші труди, за ваші слова матиму в нєсколько раз по 200, о! і оставив. То за ті гроші купили діду черевики. Купили діду, не купили, а набрали костюм. І ше й послали дядькові Іванові, він кончав інститут, послали грошей, він собі купив сірий костюм у полосочку на випуск.
— Віра Трохимівна, я ще вас забула запитати – як ви їздили тоді на концерти, що це за свято було? чи якась олімпіада? чи що це було?
В.Т.: У Києві?
— Так!
В.Т.: Це була Перша Всеукраїнська, була обласна, а потом Всеукраїнська олімпіада.
— А це в якому році?
В.Т.: У 36-му. В 36-му році. А так було нас таскають по району. І в Вільшану, і де тільки наскільки якийсь там празник роблять, або шо. Та сім’ю Олійника треба! А ми пісень знали ой-ой-ой!
— Віра Трохимівна, а як називалися голоси тоді на селі? до колективізації. Коли дівчата співали на вулиці ще. Не на сцені, а просто так собі самі співали?
В.Т.: Вже і на сцену ходили співать, то так на селі співали. Село не було мертве таке, як зараз. Зараз можеш вийти на вулицю, сонце зайшло, нікого нігде не побачиш. А то скрізь, на каждій вулиці пісня. На каждій вулиці пісня.
— Віра Трохимівна, а як називались голоси? як казали? перший, другий? чи шо?
В.Т.: Ну кажуть – та ти можеш тонко тягнуть, а ти товще. А та тягне горяка, о! Отако. Це та, шо вгору веде, то горяка.
— А чоловічі голоси як?
В.Т.: А чоловічі тоже так. Ну, в чоловіках чогось більше розбиралися. А чого більше розбиралися? Це пішло все від пана. Як ці Маломужі там шили, та було співають. І, як дід мій співав уже, то пан Баклан казав – о! Ісак! аби в мене такий голос, як у тебе баритон краше Тараса, то я б тут не панував! Я б служив, каже, або в Лодзі в театрі, або в самій Варшаві. То вже після цього пішло, шо то баритон, а то кажуть – о! бас! реве, як бугай! Бо казали бугай був сильно басом співає це.
— А цей пан, як він називається?
В.Т.: Баклан. Баклан. Чи правильно, чи ні, знаю, шо казали Баклан.
— А ці жінки, хто там дуже добре співав, ваша мати ні?
В.Т.: Мати співала. В мене в мами був прекрасний дискант. Потом вона перейшла на альта, бо уже не витягувала дисканта. Вони як виступали в Києві, то виступала Зоя Гайдай. Це я їй позичала свій вінок. То її й мене залишали, шоб ми вчилися там, в Києві. То вона залишилась, а батько мене не залишив.
— Не хотів, чи що?
В.Т.: Да, не хотів. Я любила дуже шить, то він – та! поза сценою там терти, каже. Машинку купим, будеш шить, о! Ну, шо ж! Шо батьки сказали, те закон.
— А чи ви хотіли залишитись трошки?
В.Т.: А я й хотіла залишитись.
— Правда?
В.Т.: Я вже побачила скрізь Київ, того шо мені хотілося побути. У Харкові як я вчилася, то я ходила у клуб співать, там Клавдія Шульженко співала з нами. Та тоже було каже – Вєрочка! ну оставайся! Тебе ж будуть вчить, і все! Ну, як це я зостануся, як дома батьки? Я батьків не залишу.
— Віра Трохимівна, а чи, як ви дівували ще, то були в вас тоді досвітки чи вечорниці?
В.Т.: Уже, як малою я була, то були. Бо до нас ходили. Ми на полі жили, то ходили на досвітки до нас дівчата, і хлопці ходили. То це ж вони як ідуть на досвітки, то несуть там і гас, і все, шоб таке, шоб більш лампа. То вже в нас лампа горіла. То батько шиє чоботи, о! а мама пряде або мережку шиє, о! Або мама шила рушник 27-го року, то думали мене повести в Канів. Дід ше такий бадьоренький був. Повести на могилу Тараса. Бо дід скільки ходив був туди, і мама ходила, а то, шоб мене вже повести. Ну, такий грязний, це я нічо не стіраю. А то, шоб мене повести, і на хрест шоб був рушник.
— Ага, повісити.
В.Т.: Да. То отой рушник. То я вже собі так його бережу. Я його найменувала, шо віддам у музей десь, о! А другий то я собі такий перешила, на такому полотні, о!
— Віра Трохимівна, а хотіла запитати, коли ви дівували, там досвітки були на полі в вас, чи було часом, що музиканти приходили?
В.Т.: А було! Мій дядько цей тоже ж приходив, материн брат туди шось робить. Він дуже грав на всі інструменти. Він як пішов поступити в Уманський педагогічний інститут, то його з-за самої музики прийняли!
— Правда? а на чому він грав?
В.Т.: Він грав перший на скрипці, о! В мене десь є й фотографія – перший гурток, музикальний гурток. То скрипка й то. То він ту скрипку, бідний, купив у діда чумака. Була побита скрипка. Той дід десь був у чумаках, і грали десь там. Як їдуть, дорога велика. То побита, розклєєна й усе. А той дід сказав йому – дай фунт табаку! то я тобі оддам. Ну, де ж його брать? Так йому всі хлопці собирали той табак на той фунт. Та взяли ту скрипку, то клєєли! Це вже я пам’ятаю. Бо я запам’ятала, я малою така була дуже послушна. І це дід казав, шо не можна було мене витягти з тої миски, як вони клєїли її. А він каже – а тепер як міліція, будеш у міліції сидіть і там танцювать. Вони ж, було, грають, а я танцюю. Танцюю й співаю. Ну, то це вона мені дуже в пам’ятку, та скрипка. Шо саме її клєїли, а я в миску ту залізла. А скільки мені було років, не помню. То він організував. Вони так було на свадьбах грають.
— А хто, як би який ансамбль був?
В.Т.: То це грали на весіллях. Оце добре пам’ятаю, як ішла Марія Холоднівська за Блену, Коваленко оце, знаєте? Та у їх у клубі грали, бо дощ ішов. То дядько мій грав на скрипку. Сашко грав на оце, як його звати, чи контрабас, о! А забула, хто грав на цимбалах. Тоді називали цимбали. Ото барабан великий, і ото.
— Такий великий барабан?
В.Т.: Да, і там тарєлка, і тут б’ють. Називали цимбали. То правильно чи не правильно?
— Це контрабас, чи він великий був, контрабас?
В.Т.: Та чималий такий. То це грав Сашко Біленко. Оцеї Ніни батько, шо за, ой! вони построїлися хату на вуглу до колгоспу, він в інтернаті вчителював.
— Грає смичком?
В.Т.: Смичком.
— І чи це був саморобний інструмент?
В.Т.: Не знаю, чи то був саморобний. Бо вже після того робили їм і скрипку, і оце віолончель, робив Грицько Гуть.
— А він уже не живе?
В.Т.: Мабуть рік, як помер. Він і бандури робив. Я не знаю, чи в його бандуру взяли. І ремонтував, і вмів робити.
— І ті музиканти вже повмирали, так?
В.Т.: Да! то вже часу скільки пройшло, Боже мій!
— А чи ваш дядько, він по інших весіллях ходив, чи нє?
В.Т.: Ходили, де запрошували. А то грали на гармонії і бубоні. То першу гармонію привіз із, десь він, в Одесі Маломуж тоже. Вони мужики були такі, казать розвиті, чи як, чи о! Маломуж Грицько. То він перший грав весілля у Медвідя на свадьбі, о! І Медвідь йому дав 5 пудів пшениці.
— Це дуже багато.
В.Т.: Дуже багато! Бо каже, шо ніде ж не було тії гармонії. А він в село як вийшов, як заграв, той Медвідь почув і все – скільки скажеш, стільки заплачу, тільки заграй! Тільки відграй весілля!
— Правда?
В.Т.: І він грав там весілля йому, о!
— Віра Трохимівна, а коли вже почалася колективізація, чи ще були досвітки і вечорниці?
В.Т.: Були. Були, тільки так потаємно. Бо вже вони презиралися. Презиралися, це казали розврат! та то собираються ледачі, тако.
— А хто так сказав?
В.Т.: Ну, хто? керівники в селі, начальство! Голови сільрад та парторги. Були не парторги, якось вони називалися іначе.
— Віра Трохимівна, а яка різниця між вечорницями і досвітками?
В.Т.: Різниця? та, шо вечорниці це роблять увечері. Роблять там до 12-ти годин, чи до 2-х і розходяться. А досвітки, якшо дівчата оці залишаються, там вони поспали годину чи скільки, і встають дуже рано вдосвіта, чи в 3 години, чи в 4 і начинають свою роботу, прясти то шо, то це досвітки.
— Ага, зрозуміло! Віра Трохимівна, а чи була така в селі жінка, яку б попросили часом, коли хтось помре, та голосити?
В.Т.: У нас не було.
— Не було. А чи була така, як сказати, котра приймала роди?
В.Т.: Були.
— Як вони називались?
В.Т.: Баби повитухи.
— Повитухи. А бранки не казали?
В.Т.: І бранка, й повитуха, це таке.
— А чи ви знали випадки якісь? чи ви можете розказати?
В.Т.: Була, баба Безентерка була. Її фамілія Безентер. Безентерка була, шо приймала роди.
— А чому вони такі були, чому вони вміли? як ви думаєте?
В.Т.: Ну, вони так вміли, їм воно передавалося, як то казав, в спадкоємництво. Від своєї там матері, баби, і все передавалося.
— Чи їх так як би шанували?
В.Т.: Їх і шанували, а як же! Прийме роди вона, то бабі повитусі дають на рукава полотна.
— На рукав?
В.Т.: На рукава, на два рукави полотна. Або дадуть даже й нову сорочку пошиту, о! І баби знахарки були. Потом була баба, як вона? Бондивка, казали Киянка, но Бондивка. Тоже вона знала. І трави знали вони, і все.
— Це означає, шо вони також лікували?
В.Т.: Да, вони таке шось там, то пристріт лікували, то там ше шось. Бо моя баба Соломія, то діда жінка, то вона служила у Кошицях, і він був у Тарасівці, старий батько цих Кошиців, служила 13 років!
— А той Кошиць, ким він був? чому вона в нього служила?
В.Т.: Попом. Попом. Попом, о! То вона дуже знала багато трав. Попи дуже знали багато трав. Знали усяке замовляння, тошо. То вона знала багато всього, о! Але було вона каже – якби люди не давали нічого, то я б і того. І в нас даже зараз є жива, це Смальчиха, цього Андрія Андрійовича мати. Шо в неї виїжена голова, вона була лиса. Дівчина уже така 13 год і лиса, не було в неї кіс. І моя баба побачила це, і як стала її чимсь лікувать, робить усякі мазі там, тошо. І в неї виросли коси. Отак, бачите. Смальчиха. І виросли в неї коси.
— А ці, котрі такі баби, отримували гроші за це, коли допомагали?
В.Т.: Вони допомагали й люди платили.
— А хліб чи гроші?
В.Т.: Хто шо хотів. Хто шо мав.
— А ці, вони всі знали трави?
В.Т.: Не всі.
— А ці, котрі знали трави, могли лікувати трошки?
В.Т.: Да!
— А люди питали таких людей?
В.Т.: Діда мого кликали, дід багато дуже трав знав. Дуже багато знав трав.
— А чи люди давали йому також за це щось?
В.Т.: Я знаю, один раз тільки, шо дідові на Паску приніс один паску і закутану в рушник. Це мені так у пам’ятку воно. Каже – це вам, діду, за мої очі. В його сильно боліли очі, а шо з очима було, не знаю. Но знаю, шо дід мене заставляв збирати траву. Як тільки вранішня роса спадала, ромашки. Оті о, шо тепер на клумбах, а то вони були по травах. В садку по травах. Ромашки і тисячеліснік. Шо дід робив з ними, я знаю добре, шо оце кип’ячою водою заливав оці ромашки. І які мазі давав він ше, о! шо той заложував мазь, а потом оцею ромашкою полоскав.
— А коли збирались на досвітки, то чи треба було платити господарю, трошки хоч?
В.Т.: Нічого не платили. Ну, це вони несли своє шо небудь там. Готовили отам вечерю. То вже господарі не готовили, а це дівчата приносили, готовили, разом з господарями вони вечеряли там. Поспівають, потом пограють трошки. І звичайно, як у когось чужого, у якоїсь удови там, то шо збиралися ці досвітки чи вечорниці, ну то платили. Хлопці наймали музики. Платили там, купляли хазяйці або хустку якусь гарненьку, або шо, шоб було для неї. А як збираються так, як ходили оце до нас, то це приходили то товариш, а то, то ті нічого не платили. Приходили та й усе.
— А хто приходив? Я маю на увазі, чи це тільки люди з кутку? чи з села взагалі? чи тільки з кутку?
В.Т.: Як де, то з кутка приходили. А як де до родичів або шо, то ішли і здалека із села. Да, до родичів. Бо там збираються, то піду. Бо так не дуже батьки й пускали ж на досвітки, то шо, шоб не було нічого поганого. А вже як до родичів, то вже пускають.
— А чи були відьми в селі?
В.Т.: Кажуть, шо були. Були.
— А що вони могли так зробити най таке більше?
В.Т.: Ходили корови доїти, о!
— Кажуть, що відьма перетворюється в собаку, нє? чи це можливо?
В.Т.: Я не знаю це, я не бачила.
— Ви тоже не вірили в це?
В.Т.: Я в це не вірила, но мені було два рази таке, я й сама не знаю, шо. Це вже доросла я була. Уже мабуть ходила я в 8-й клас мабуть ходила, о. І у Коротельниках у нас це ж там, та й було всігда гуляєм. Ніхто ніколи нічо не зачіпав. І то збиралися коло пам’ятника, уже в нас свєт був коло технікума. А технікум обслуговував центральний, уночі це до 11 годин в кого свєт горить, а потом в 11 свєт, хто там орудував, раз! два! три! мигнув, значить, скоро виключать. В 11 виключать. Оце до 11-ти. Ми розходимся од пам’ятника, усі на свої кутки йдем і співаєм. То дід покойний мій було в себе на перелазі і слухає. Як гарно йдуть хлопці співають, то він і пройде за ними, послухає, бо сам же гарно співав. Якшо йдуть погано співають, то він вийде аж на дорогу та – хлопці! Га? діду? поздоровкаються – ви шось хотіли? Та хотів вам сказать. І якраз ми жили ж на полі, і був місточок і проти нас їде копиця сіна. Ну, копиця, обикновенна копиця їде сіна. А ми хто куди! од тої копиці сіна. А Голуб Міша, він погиб на фронті, о! то каже – січас ми ту копицю у цегельню зіпхнем. А там була цегельня, короче, де тепер парк, та люди брали глину. Та до тої копиці. А тої копиці не стало. Як він тільки торкнувся до того сіна, його не стало!
— І це на очах?
В.Т.: І це на очах у нас! Якби одна я йшла, а нас ішло більше десятка. І не стало нічого. Та аби це одна я бачила, я б подумала, шо це там шось. А тоді нас багато йшло. А потом бачила шо ше я таке, якраз тоже ходила я із Сашою, це Ніни Гаврилівни сестрою аж туди до Бугаїв, чогось нас посилали, і так уже припізнилися ми. І якраз ця Саша звернула додому, до баби сюди, де сюда на городи. А я чую – шось гуде, і кричу до неї – Саша! іди гуде! А він летить отак, як від кладбища летить туда на Маломужівську вулицю. Я і тепер знаю, я так запомнила, на Маломужівську вулицю летить отаке завдовжки, горяще, од нього летять іскри. І сильно гуде. Так сильно гуде! і я тоді вертаюсь до цеї Саші, а вона вибігла тоже у дворі, бо вона почула. І ми дивимся. Я боюсь додому йти. Вона каже – січас я позву діда, а дід у їх спав у клуні. Вона гукнула діда, то дід Грицько вийшов – а! то нечиста сила полетіла! якась прижурила. Ходім, я тебе проведу додому. Провів мене той дід додому з Сашою. Вони вернулися, я дома ж зосталась. Розказую я дома, шо ото таке й таке ми бачили, то й дід це бачив уже.
— А воно полетіло?
В.Т.: Полетіло!
— А повільно чи швидко?
В.Т.: Повільно. Повільно летіло. Не так, як я вже бачила тарєлки. Помалу полетіло. І прийшла уже тоді, а мама – чи тобі не стидно, шоб це дід вів тебе додому? де була? Кажу – Мам! таке летіло. Вона тоді батька розбудила та каже – ти чуєш, шо Вєра бачила? Кажу – то не я одна бачила, бачила й Саша, й дід Грицько. А він каже – а то ж ту Явдоху візьміть добре в оборот на буряках, шоб він більш не літав до неї. А то якась жінка прижурила до себе чоловіка, о! І нечиста сила, та нечиста до неї, і вона робиться дуже худа, нємощна, прямо з ніг падає. Так вони як начали, то вона призналась їм, шо приходить чоловік кожної ночі до мене. Я з ним набалакаюся, націлуюся, все, о! Та повели вони її в церкву, найняли молебень. Батюшка святив їй воду на голові, о! Після цього до неї перестало літать, і вона поправилась і стала обикновенна гарна жінка.
— А чи вона це зробила, чи їй зробили?
В.Т.: А хто й зна! чи воно їй зроблено, чи вона зробила. Ну, вона жалілась, всігда плакала за чоловіком.
— Ага! за своїм.
В.Т.: Да, за своїм чоловіком.
— А як ваш батько взнав про це?
В.Т.: Ну, усі знали, шо вона плаче, журиться за ним. А як ми ж оце побачили таке, то ми взяли йому розказали. Так її вже жінки взяли.
— А за ту копицю ніхто не знав?
В.Т.: А за ту копицю ніхто нічого! Ми розказуєм дома кожде, сміються. А це наші бабки оце, котра по батьку, побачить та – це вас багато йшло, ви перед тим. Кажу – та Мішка ж хотів перекинуть, а вона десь ділася! А шо воно, хто й зна!
— Ми говорили раніше трошки про склад ансамблю на весіллі. Я хочу запитати, чи там були також такі інструменти, як труби або кларнети?
В.Т.: Нє! такого не було. Я знаю, шо десь зробили сопілку.
— Зробили?
В.Т.: Зробили самі саморобні сопілки. Та вже було оце скрипка, сопілка на весілля як десь тако, і в клубі. Це вже да. А такого не було. Ви хотіли ше, казали за ікону шоб я. То ікона та, шо обновилась, ото вона стоїть, Ісус Христос. То вона діду подарована. Як дід ішов з Кримсько – Турецької войни, а йшли ж, як той казав, голі й босі. Та найнялися в Одесі смітникарями, носити сміття. І за гарну роботу якийсь поляк, Ян, подарив дідові ото Ісуса Христа. І вона вже була така, ну темна – темнюща, темнюща! Як була війна в 41-му році, то у 43-му вона обновилась, ця ікона. То були хлопці на квартирі, то там даже вони рамку порушили, та гвоздьом таким забито великим, отаким більшим, о! Обновилась половина, а половина була темна. І як я лежала оце з переломленою ногою, то не знаю, ніхто уваги не звертав туди. А як я вже стала ходить з табуреткою, давай же я хоч трошки шось повитираю. Стала витирать, дивлюсь – Боже! геть усей, геть уся світла. Я тоді гукнула Василя Матвійовича, кажу – ану подивись! ну новенька ікона, новенька. А він каже – а де ж те, шо було чорне? немає його. Отак ми подивилися, потом прийшли ці музейні работніки, я їм показала. Бо це скажуть – а! вона відьма! вона чародєйка! а в неї отаке го! Ну, я вірю дуже, я вірю в Бога! Ну то шо, я від себе цього не відкину. Вірив в нас усей рід. Усей рід! І дід, і прадід, і геть усі вірили, і я вірю!
— Віра Трохимівна, а як вона обновляється?
В.Т.: А я не знаю. Отоді, як ми в 43-му, то отако із того угла начало наче отака хвилька.
— І потрошки. Чи це було видно? чи просто?
В.Т.: Видно було, видно. Потому шо така хвилька, наче передвигається. Наче передвигається хвилька. І до половини вона дійшла, а хлопці взяли ж, шоб це побачити, і воно так і залишилось. А аж тепер зробилось геть усе світле. І даже половина серця тоді було темного, хрестик тільки був і рука, о! видні. А тепер стало геть усе видно.
— А чи ваша мати щось таке пам’ятала? чи вона часом розказувала про чудотворні ікони? або щось.
В.Т.: Вона не розказувала, а дід розказував, шо, як він служив в Одесі, то оцього хазяїна, шо держав двір, то якась була ікона тоже у дворі там у тому, взяли десь її там, шо як і ті чумаки тоже молилися Богу, і все, о! то шо обновилася Матір Божа. То це дід розказував так, о!
— Віра Трохимівна, чи ви пам’ятаєте, як були ще дівчинкою тоді, чи ви бачили старців, щоб ходили по селу?
В.Т.: Бачила.
— А як це було? це були жінки чи чоловіки?
В.Т.: Були й чоловіки, були й жінки, були й діти.
— Чи вони грали на чомусь?
В.Т.: Таких, шоб грали, я не бачила. А так ходили. А так ходили.
— Ходили, чи вони тільки просили, чи вони також часом співали?
В.Т.: Були такі, шо й співали, і то. Був якийсь руський у нас тут. Він у Бурлуку десь собі там квартірувався. То було всігда заходить до мого діда й плаче, шо у його вимерла вся сім’я з тіфу, а він залишився. І він каже – я не можу вернуться у свою Росію, у своє село те, де померли геть усі. Каже – я умру луче на чужині, о! То він було співає. Співає, все такі жалібні-жалібні пісні співав.
— Чи був він сліпий?
В.Т.: Нє! зрячий, тільки старий вже. Старий такий, немощний. То було співав. То добре помню, шо він було співає – “Ой умру я, умру я, похоронят мєня, і нікто нє узнаєт, гдє могіла моя”. Оце добре мені у памятку. І оце заспіває, і тоді плаче! Просто люди давали із жалості, шо старий уже такий, нємощна людина, нікому не потрібна. То він там у Боровиковому пристав, бабка жила собі сама. То він уже оце ходить просить, її годував.
— Ті, інші старці, чи вони часом ходили, щоб чоловік і жінка, і співали? Чи сліпі?
В.Т.: Це були чоловік і жінка, ну не знаю, звідкіля вони були. Сліпі обоє, о! то співали. Співали, й давали люди їм. Ходила дитина з ними. А чия дитина, чи їхня? Знаєте.
— Чи ви пам’ятаєте, чи вона також співала щось?
В.Т.: Нє! дитина не співала. Дитина собі, воно натомиться. Як вони й співають, то гурт там збереться або шо, то дитина та сидить куняє. Воно втомлене.
— Чи ви не пам’ятаєте, що вони співали?
В.Т.: Співали всігда жалібні пісні, жалібні пісні співали, о! А оці то співали, знаю, всігда співали вони Шевченкову “Тополю”.
— Ці чоловік і жінка?
В.Т.: Да, чоловік і жінка. Ми так казали, шо чоловік і жінка. А може то брат і сестра, а може хто й зна! То всігда було співають, шо “По діброві вітер віє”. Всігда було співають!
— А релігійні пісні не пам’ятаєте, щоб вони співали такі?
В.Т.: А співали якісь і релігійні, ну я їх не пам’ятаю. Не пам’ятаю.
— А чи були після війни ще старці? чи ви бачили?
В.Т.: Після війни? після війни голод. То не були старці, а голодающі ходили. Ходили голодающі. Бо мені Людмила Іванівна Батрачка, бувша голова сільради як сказала в магазині, шо її аби піти голосувать за Бандеру, о! то я думала, якшо я завтра її побачу, то я їй скажу, шо аби мені написали Бандеру і Лєніна, я б за їх обох голосувала. Бо тоді хотілося Лєніна, партію, а мені хотілось на Бандеру, бо я його не знала, а хотілося, у западну я їздила 6 раз. Міняла там хліб за шо було. В мене шинель була, а я з неї пошила жакет, і я його одвезла в западну, виміняла хліба. Бо голод, голодающі були, о! Дитина сидить на припічку, а Толя мій, той, шо полковнік, пішов у школу і пухлі ноги. А мати його приїхала з двома дітьми, мати. То мати й вмерла під тином (плаче).
— Це вже в 47-му, правда?
В.Т.: Да. А я носила їм їсти дать, думала, де вона?
— Віра Трохимівна, сидіть, сидіть! Віра Трохимівна, чи в 30-х роках уже весілля були коротші, ніж раніше, чи ні? як у вашому селі? скільки днів було нормальне весілля?
В.Т.: Весілля залежало від урожаю. Якщо гарний урожай, то й весілля довше. Бо є хліб, є до хліба. То гуляли і дівич – вечір, о! І в неділю. І циганщина в понеділок. В общем, все залежало від самого людського життя.
— Чи було таке, чи ви може чули, щоб родичі одружувались між собою?
В.Т.: Це був такий случай, це мама розказувала, но уже їх немає. Це оці от Скрипники, о, шо узяли двоюрідних.
— Чи люди трошки засуджували це?
В.Т.: Люди засуджували дуже це. Дуже засуджували. Бо люди казали, шо їм життя в сім’ях не буде, і все. І дійсно, в сім’ях у їх весь час негаразди. Негаразди.
— А чи трошки раніше, як би, може ви пам’ятаєте із материних розповідей, чи що, чи раніше розлучалися так як би, до колективізації? чи було багато розлучень? чи можна було розлучитися?
В.Т.: Рідко. Рідко було. Це дуже засуджувалось.
— А потім вони могли одружуватись другий раз? ті, хто розлучувався.
В.Т.: Ну да!
— А де ховали в вашому селі померлих зазвичай родичів?
В.Т.: На кладовищі!
— Одне було кладовище на селі?
В.Т.: Одне це, де осьо, де технікум, то там була церква. А це було одне кладовище. Не ховали нігде по городах.
— Не ховали?
В.Т.: Не ховали! і я прочитала в газетці, воно мені не наравиться все це. Ви знаєте, шо? нє? за його матір.
— А розкажіть, що це таке?
В.Т.: Ну, скрізь у книжках пишуть! Шо мати Тараса похована на кладбищі. І ким похована, який піп був, і все. А казали, шо вона там. Не знаю, це тре читать, спитать у начальства. Так як і спитать за пам’ятник, де діли? шо він у кожусі був українець. Де його діли? А було поставить коло музею, чи де, нехай буде собі. Це і скульптура. Це Терещенка робота, нашого ж земляка.
— А чи ви пам’ятаєте Терещенка? чи ви були знайомі з Терещенко?
В.Т.: Я харашо його знаю! це ми ходили в школу. В нашому класі 7-А, нас освободили. паралельні класи, ми стали ходить одні зранку, одні з півдня. А в нашому 7-му класі він працював, оце робив цього Тараса. І як його везли, знаю! Поробили ж такі сани, все! Всі чоловіки й жінки тягли ці сани, тягли! А та, Мурзи дочка, та вона це два роки да тільки померла. Оце Світлана, шо робить в 10-річці, та мати її несла портрет Шевченка в вишитому рушниці, а всі тягли. Тягли, і коли притягли, тягли й співали “Заповіт”. Я так не можу розказувать це бистро. Бо я як лежала оце з ногою, то я написала 3 зошити спогадів своїх. Бо Тамара Вікторівна казала – оддасте мені. Нє, не оддам я їх нікуди. Поки я жива.