Оклей Андрій Платонович, 1908 р.н. та його дружина Оклей Марфа Іллівна, 1917 р.н.
⎯ Ви тут народилися?
А.П.: В оцім селі і на цім місці.
⎯ Ви до якої церкви ходили?
А.П.: До своєї ходив, не до євангелістської, а до православноï.
⎯ А коли у вас у селі з’явилися євангелісти?
М.I.: Почали бути…
⎯ Тьотю, а з якого Ви року народження?
M.I.: З сімнадцятого. Марфа Іллічна.
⎯ Яке у вас було дівоче прiзвище?
М.I.: Буба.
⎯ Ви теж звідси, а не з Нижнього Бiшкiня?
M.I.: Hi, з Вищого.
⎯ Так коли у вас з’явилися євангелісти?
А.П.: Ну, євангелісти, це я був хлопцем, було мені трiнадцять год, вони, щас подумаю, який год, ілі піїсят первім годі, ні, раньше, потому що в піїсят первім, ну, не могу сказать вам точно, в якім годі.
⎯ Яка сім’я була у ваших батьків?
А.П.: Мені вже балакати нiльзя, я заплачу, в мене нєрви, нєрвна сістєма, і я обіжений. Батька не було, і остався в два год без батька, а в матері п’ятеро дітей було, остався неграмотний, і так я прожив, не прожив, а промучився, і тепер оце уже ж п’ятнадцять год нерви в мене, i негоден я.
⎯ Скільки в матерi було землі до колгоспу?
А.П.: Тоді землі було таке, давали такечка: я був таким, з годів було мені десять, так от, як дівчата єсть в хазяїна, а хлопців нема, так йому не давали землі. А тіки на мужиків, а дівчатам не давали. І ходили в наймити, були пани тамечки, туди – Олексіївка, Краснопаловка, Біляївка, то там жили ті німці, їх сюди поселяла та Перва Катерина, чи хто там, це ще я пацаном був, то все казали.
⎯ А там були німці пани чи були також російські?
А.П.: Були й російські, й українці. Ото лiс тамечка гектарів шіїсят, і німець оцей був його паном. І я коли це в революцію в сімнадцятім году, тікали вони відтіля. А я пацаном був, ходив, там рибу ловили. А вони лодками переїжджали сюди, тут їхні були підводи, колись не було машин, а кіньми тікали за границю. Ну я й питаю: «А чо це ви тiкаете?» А вони кажуть: «Ти малий, а бач, в голові робе в тебе, що ми тікаємо. Нас, – ка, – поб’ют, як ми не повтікаємо відціля». А тоді, коли не повтiкали, тамечка осталися пани тоже: Разнофаловка, Біляївка, Горохівка, ну, й там багато сел, тоже були пани. А такі, як би ось моєï подруги батько ходив найматься, двадцять копійок у день робив там, ото робили, що заставлят. Приходиш додому, підплати, у їх берут налог, хто не дає налогу, кладут льод у пазуху, шоб давав гроші, а в його немає.
— Це була ратуша?
А.П.: Ну да, була ратуша, голова сільсовєта був, він один був, тепер їх сорок, а тоді він один був на все село. В Чіті мене ранили, то їхали через Київ, стояли на станції. Мене ранило, тут і тут пробито, не робили в мене пальці і нога. Бо я був в танковій часті, і де йшли ми Варшавою, нас окружили тамечка, і ми тікали. В нас триста танк було, триста автомашин грузових, автоматчики, коні, сапьори, міньори.
⎯ Чи Ви пам’ятаєте громадянську війну?
А.П.: Помню. Революція була.
⎯ Чи з ваших родичів хтось брав участь у революції?
А.П.: Брав брат рідний.
⎯ Де він був?
А.П.: Тоді було таке. Як Лєнін ото робив революцію, так часть за німців воювали, а часть за советську власть. Ну мій брат за совєтську власть воював, а часть воювало багато за німецьку. Ну, оце в’їдуть, це ми построїлись, а то ми вище жили угору, жили ми вже вдвох із мамкою. Приїхало чоловік сім до нас, тоді були оружіє, було такі піки, і пішки не ходили, верхом. І ото один одного, хто кого штиком тим в живіт.
⎯ Це німці і червоноармійці?
А.П.: Ні, німці, наші повтікали. Там було так: оце ж тут Нижній, а це ж Черкаський, німці їдуть від Нижніх, а наші гоняться за ними, тоді наші ввійдуть на Нижній, чи ще німці там є, у Верхній Бишкінь тікають.
⎯ А коли брат прийшов додому?
А.П.: Брат прийшов з революції додому, як уже началась війна в сімнадцятім году, його забрали на войну. Та й не тіки його, а хто був з його товаришів. Він воював у Карпатах, як був там, бачив, які там гори.
⎯ А з тої війни коли він прийшов?
А.П.: А я не знаю, я ж пацан ще був.
⎯ В двадцятих роках?
А.П.: Ні, раньше, потому що в двадцятім году він оженився. Не оженився, оженився раньше, в дев’ятнадцятім, вісімнадцятім, що син був у його, мій племінник, а тоді він виріс, племінник, прийшов в армію.
⎯ Коли ваш брат прийшов, чи він мав почот, що брав участь у революції, чи мав владу?
А.П.: Ну, мав, конєшно, раз він не попадав до німецької армії, шо тіки він сам себе спасав і спас, ховався, не попадався, а некоторi попадалися, так їх, отут було селочко. А я пацаном був, і пацан був, там, де ото щас магазiн, так оце осюди пан жив, і оце його земля була скрізь того пана, і двір був огорожений кругом з дубових дощок. Його піймали в комишах і привели розстрелюовати Маври чоловіка Головлянської. Як война началась, його як забрали, він ніде в то вiдвоювали, прийшов. А він прийшов, був в Київі, а потом з Київа перегнали в Харків. Моя сестра носила істи ім, братові своєму. Ну, коли піймали його, а ми ж, пацанів багато, і туди побігли. Кажуть: «Он будуть розстрелюовати». Забув, як його звати. І так як ото могила, стовп стояв, і на тім стовпі дренаж стояв у того пана, а вони не пускают. А потом полковник каже: «Пустіть, нехай пiде попрощається». Ну, вона пішла прощаться, а ми дивимося, а вона впустила ту дитинку. А він сказав: «Запретить, не нада, не стріляйте, пущай ідьот, вiн з нами, куди ми, туди і він шоб пішов». Ну, і він сказав: «Піду і я з вами, раз ви менi простили». І вони, хтозна, де вони їздили, шо його не було, мабуть, годів три, а, може, менше.
⎯ Як ваш брат прийшов, вiн партійним мусив бути?
А.П.: Ні, тоді ж партії не було.
⎯ А як прийшли колгоспи, чи мати пішла в колгосп?
А.П.: Ні, мати не пішла, тоді ще не було колхоза. А тодi ото вiн оженився, і, значить, у двадцятім году в його синочок народився.
⎯ Чи були в селі комсомольці після революції?
А.П.: Не було. Комсомольці це вже у тридцять п’ятім, шестім, сєдьмім.
⎯ А як колгоспи починалися, то комсомольців не було тоді?
А.П.: Були комсомольці, і були бандіти. Виганяли дітей в вікна, вночі відкривають вікна, беруть дітей і викидають на снiг iз хат, розкулачували так – куркуль же.
⎯ Це когось так по сусідству?
А.П.: Так ось мій тут був батько хрещений, він в лісі там жив. Він жив, була мельниця, воли, дві корови там, ну, хазяйство було. Так вчора міліціонер приїжджав до нас, так приходила його дочка, він умер уже, і мати вмерла, а вона осталась, і приходила невістка, питала мене, як його розкулачували. А я бачив і знаю, менi було годів сімнадцять, коли тут жили iзбоку нас, Кочерга фамілія, так звали Кочергами. Ну, одного головою, це діла багато. Коли начиналась оця революція, начиналась, хотіли тут робить комуну, вобше скрiзь комуна шоб була. І в нас начали робити хату на четирнадцять комнат, шоб там усi жили, а встановити ту хату, отам в горах есть, Гомольша зветься. Шоб на тій Гомольшi поставити хату, перевезти, шоб там і жили вони. А потом перекрутилося таке, Сталiн не дав цеї комуни.
⎯ То це коли його розкуркулили?
М.І.: Як його вигнали, а хату розібрали.
А.П.: Да, він жив тутечка, вони прийшли i вигнали його.
⎯ Вони підводами приїхали?
А.П.: Та пішки прийшли, а його вигнали, так якби ви прийшли, а ми вийшли, а ви ввійшли в хату і сказали: «Не маєш права ввійти в хату». І він, мать, у марті місяці, зімою і вигнали його, було в його четверо дітей, діти хто куда повтікали, а вони вдвох остались. Ну, вони коли прийшли, його вигнали: iди куди хоч, геть, тут не твоє.
⎯ А хто прийшов до нього?
А.П.: Свої, Кочерги звались, брати прийшли. Ну й ще там були другi кой-які, одних уже нема на світі, а приходили. Ми жили з матір’ю, щитались бідняки, і тоже прийшли, і в нас забрали, хліб на столі лежав, взяли буханку, а ми остались без нічого.
⎯ А куди вони пішли, як хату забрали?
А.П.: Цi, коли з хати його вигнали, в його все осталось там. Це ж хоч ви, хоч ми, дбаєм кажний, шоб було шо їсти. Раньше жили по двоє свиней, по трое свиней, корови там, було мнясо там, свині. Вони забрали все те, а вiн, той батько мій хрещений узяв іконку таку, як оце завбільшки, і пішов поблагословив: «Дай, – ка, – менi пожити ще». І пішов, а вони остались хазяйнувати. Дві корові, пара волiв, коняка там, свині, там сало i мнясо, мука разна, і мельниця була вітряна. Ви знаєте, може, млин там стояв збоку в нього. Після осталося, а він пішов. А там жив його зять, тесть, його жінки батько, він пішов, перезiмували вони там. Тоді як хліба кусок найдуть, ходять по дворах. Та такі штики поробили, як в землю впре де-небудь: закопав хто-небудь там мішок якого зерна, а відтіля витяга, а там зернина або там пшениця, або ячмінь. Тоді відкопують і забирають його те все, i хазяïна: «Туди-во iди. Шо ти, – каже, – государству не віддаєш, закопав?» Ну, а той вже мій батько жив там і пішов на літо в Змійов. А тоді пішов по дворах кому що зробити. I два хлопчики було ще в його уже після того, як вигнали, вони десь повтікали, а як вони зійшлися. А один поїхав на Донбас. А тоді началися ті жнива, як оце начав косити хліб людям, а вони вже йому дають, платять. Він начав молотити, молоти там мукички собі, тоді мелнички робили такі ручні. Тоді він там жив, і там єсть завод у нас у Змійові, як його, ну, ладно, у завод пішов робити. Там заробив шо-то, купив конячку собі і начав робити там у заводі, із станції возят туди у завод, то дошки заставляют возити, цемент, що заставлят. Тоді зробив хату, там і зараз живе дочка його в хаті на станції. А тоді оце годи три, як він умер, так поховали.
⎯ Як Ви парубкували?
А.П.: Парубкував я так. Був я один у мамки, брат був і бросив, сестри пішли заміж, а ми вдвох були. А тепер же колхоз, так поняття не мають, коли орати землю, коли сiяти, а тоді треба самому, щоб посіяв сам і покосив, і повозив. А баба, що вона, бедна, зробе? Так і вона, бедна, шо: і пряла людям, ткала людям, і оте люди i орали, і косили, і сіяли все, і я, було мені годів десять, може, що я там. Ну тут по-сусідськи сестра вийшла моя замiж, так ото я в їх там і жив, і волів пас, і коров пас, і ти, я тоді поганяю там волів, коней, а вони нам снопи возять і косили. А земля була так: давали на десять год, оце нас скіки – четверо, п’ятеро, так оце земля хароша, дають землi харошої на їдака по два сажні, а паганої дають по сажню. Отак було. Так у кого сім’я велика, так і хліба багато. А в нас на двох з матір’ю шо там землі дадуть? Ну, проживали, не купували, а своїм проживали, я був маленький, так ото заставляють мене молотити, я ж не вмію так молотити, а по-іншому.
⎯ В скільки років почали на вечорниці ходити?
А.П.: Та я на вечорниці ходив, мені було двадцять п’ять год, так я тiки женився. Та ходити і вечорниць не було. Тоді була колектiвiзацiя, гоненiя були за те, що не давали, шоб вечорниці були, шоб ніякої банди не заводилось.
⎯ А хто не давав?
А.П.: Голова сільсовєта, і коло голови сільсовета там були тоже актівісти такі.
⎯ Чи вони приходили до вас і казали, що ви не можете піти на вечорниці?
А.П.: Ні, просто не розрішали. Ми, то там була хата, отут за забором, його розкулачили, то вони прийшли, нас піймали у хаті, нам пуговиці повистібали на штанах і позсилали сюди, тоді вигнали, шоб розстегнені ж не побіжиш. Ну, хто втік, а хто не втік, ну розбіглись однаково поростібані.
⎯ А дівчатам що зробили?
А.П.: А дівчатам, ми не знаєм, що вони робили. Це було діло давнє. А тоді став голод, тоже не женився. Куди ж жениться, я сам все їздив і на Колачі, на Комарище, міняв хліб, муку міняли. Барахла набереш, то сорочки, то полотно, а на Кубані не було. Ми Ходили в сорочках у таких полотняних, а вони ходили в сорочках, рядно називається, все таке рядно в общем, з ряден шили штани й сорочки, а чо це так, хліба в їх багато було, і хліб харош такий: білий такий, на вальцях мололи.
⎯ В них колгоспи були?
А.П.: Не було ще.
⎯ Як Ви їздили міняти, то Ви вже були в колгоспі?
А.П.: Ще не писався так. Я записався у тридцять п’ятім годі.
⎯ А перед тим Ви не писались і не примушували?
А.П.: Нє, не кричали. Так хлопець я був. А тоді вже, коли мені стало (хата в мене була, спалив один дурак) наказано, шо я четири мішки муки привіз, в мене хата друга стоїть. Я приїхав на Замки. Замки, знаєте станцію? Приїхали туди ми на станцію. А як іти ноччю додому? Так ломацькі були і відбирали. А ми ночували там. А тоді ми утра діждали і прийшли. Приходю сюди в Ламань, базар там був, i вiн там отей, що запалив, то каже: «Іди, каже, – твоя хата згоріла». А я так руки отрустив, кажу: «А хто ж її спалив?» «Та не знаю, хто». А він, значить, наказано, шо я четири мішки привіз муки. Та як я могу привезти четири мішки, як я, було, поїду виміняю півпуда пшена і півпуда муки і привезу, мамкі віддам. А тут базар був у нас, вони підуть, гроші вторгують, а я в Харків поїду та накупую там то сорочечок діткам, там в мене знакомство було, повезу, а вони менi тоді дають і пшона, і муки, і всього, не жаліли. І годували мене безплатно. Тоді ото привезу, бросю, і я бросив і поїхав. А тутечка сестра моя була двоюрідна, тоже сирота була, повмирали всі батьки, а вона одна осталась і прийшла до тьотки. Коли воно горіло і тріщав комиш, а мати лежала до стіни, це ж вона мені хвалилась, ка, тріщить, а я кажу: «Це дощ іде». Коли глядь – хата горить. Я як ще не зробив, хотів рішотки поробити на вікна, та зробив на одне, а тоді нема менi времня. А якби зробив, то згоріла б і мамка там. Ну, тоді сестра моя та вікно розбила та повискакували. І взяла ж моя мамка ті клуночки, і він стоїть. А вони кажуть: «Чо ти, сукин син, стоїш, думаєш, кину тобі свої продукти?» А до того отак, як оце діжка, так вона звалася жлукто, так вона туди десіть сувоїв полотна, метрів вони по двадцiть довжини, золили. І він, город оце тут і був наш, а жили вище туди, і мати тут була, а він прийшов перед тім, забрав і повіз додому.
⎯ А він був партійний?
А.П.: Та, сявка такий. Тоді коли вони ото вилізли, що вони зроблят, не потушат же. Тоді вже нескоро приїхали, вже тоді були комуністи, з Балаклея тут був присланий самий бандіт, тоді Балаклейського района ми були. І голова сільсовета прийшли, так дивляться, що хата горить, згоріла до самої землі, а хазяйство на горищі було брата мого і сестри моєї, і другої сестри, їх повиганяли з хат, і все кажуть: «Мамо, вас не будуть виганяти, так нехай наше хазяйство, там свитки, таке, ну, всяка одьожа». I те все погоріло там. Ага, я прийшов додому, в одних тих, нема чим переміниться, їсти нема чого. Їсти я приніс там півпуда муки, півпуда пшениці, сидимо це ж вдвох, мати готове їсти. Коли вони йдут, начальство отее, Шаповалов та Манденко: «А ти чо дома?» «А де ж, – кажу, – буду? Я тіки приїхав, ти ж бач, у подштаниках». А вони тоді пішли кудись, і я кажу: «Я возьму удочку, мамо, піду, мо, рибинку впіймаю». Та тоді іду, а вони: «Ти куда йдеш?» «Та, – кажу, – піду рибину виудю», «Ану, сіно класти!» Де оце щас мости пороблено, там покосяні були. «Та, кажу, куди ж я піду, коли, бачите, яке менi нещастя?», «Нам твоє нещастя… йди туда».
⎯ На роботу?
А.П.: Ага, ганяли, на роботу забирали, тоді воно було таке: голод і тікали, спасались, а тут не давали нічого їсти совсім. Я тоді остаюсь, остаюсь і тікати, а тоді в двір убіг, а він доганя та мене в спину ногами начав бити, забрав і повів. Повів, в погріб мене кинули, там була Мусіївна, і Холодняка піймали, вдвох ми там ночували. А тоді вже утром мати прийшла, принесла що-то їсти мені, і нас погнали на те сіно. І на тім сіні ми побули, клали день там, їсти, правда, давали бульйон.
⎯ Скільки ви були там на сiнi?
А.П.: Та два дні побули, повтікали. Там вода, через броди перепливеш і втічеш. А це парубкувати, то я парубкував, парубкував, хати нема, чужа тут була хата така заваляна, я поправив, повставляв вікна, двері, все поробив. Ну й що ж? Уже мої товариші і дівчата такі, як я, повиходили замiж, уже нікого брати немає. Ну й думаю, кажу я матері: «Буду я, мамо, жениться», «Та гляди, діло твоє». Ну, начав жениться, а жениться нада, за мною багато ганялися. Каже: «Я піду за тебе». Я кажу: «Я тебе не хочу». Не нравились. А ції я не знав, де вона живе, а вона жила у Харкові нянькою. А батька знав, батько старенький був, робив на бригадi сторожом. Ну, а я там був коло трахторiв тоже робив, і познакомились, вони полюбили мене, шо я такий слухняний, мене заставляют робити оте, оте, оте, а я роблю. А її не знав совсім, а потом там другий товариш був, я вже там не схотів робити, прийшов сюди в колхоз, а той товариш до неï приставав, вона ходила з одним, і він приставав до неї. А вона за його не схотіла, а він начав її славити, що вона, мол, хароша і хароша, ну, там всякі балачки.
⎯ А що він вам казав, що вона така хороша, і не хоче за нього йти?
А.П.: Ну да, він поганенький був, рябий і такий… Ну вона, коли робила, не знаю, скіки год оставалося, мені, може, двадцять п’ять год, а їй двадцять було. Вона прийшла додому, ну, я й думаю: як же мені її побачити? А її подруга була, я з подругою її дружив, та кажу: «Наталко, як би мені отаку-то де-небудь зупинити і побіседувати?» А я як їхав, там віз глину, а вона йшла: така повна, коса аж по сраці, така красіва. Там одні хлопці робили на полі, лупить серпчиком, та договорились так, що ти їдь, а я тут ляжу та засну. А він їхав та й наїхав на нього, та й задавив. Тоді його ховали, а вона ходила туди і йшла відтіля, а я якраз побачив, а вона до сестри йшла. Ну, думаю, оце ж і вона. Тоді думаю, ну як її побачити? А вже восени іду в магазін, і вона йде. Тоді вона пішла в клуб, і я в клуб пішов, я хотів тій подрузі сказати, шо, мол, гукни її сюда і побісєдую з нею. А нас усіх вигнали, будем убирати цей клуб. Ну, нас вигнали, вона пішла туда, а я ж тоді не пішов слідом, а пішов назад. Ну, думаю, всьо равно якось получиться. Був у мене тут дядько, вмер. Дядько такий, що не вміє балакати. Я кажу дядькові: «Дядьку, знаєте що, я дедушку знаю, і ми з ним біседували, любив мене, кажу, підіть до Губи і спитаєте, чи не віддадуть вони за мене дочки своєї». Він ка, шо піде. А водки не було ніде, а тіки в Харкові була водка. Я пішов в Лиман, узяв сім літер, приніс для сватання. Ну він пішов, начав балакати, там сусіда жила, каже : «То хлопець такий, шо непосидящий, він трудяга, хараш. Віддавайте, дєдушка». Ну, вони рішили віддати.
⎯ А в неї не запитали?
А.П.: А її і не питали. Вона мене не знала, шо я й є. Тут думала на другого вона. Тоді, коли дядько пішов, вони кажуть: «Та як вона скаже. Ми нічого не знаєм». Дядько тоді приходят: «Шукай водки». Кажу: «Водка є», «Ну, тоді завтра підемо». Пішли, приходю, а воно сніг, пішов брати той дядько, а я ше дома остався, тоді я взяв накидку, пішов, приходю, нема в хаті, кажу: «А де ж ваша молода?» А вони кажуть: «А там оно в сарайчику меле (така дерев’яна мелничка була) меле муку». То я пішов туди, вона меле. Я поздоровкався, вона оторопiла: хто, шо? Кажу: «Пішли в хату». Ну, пішли, вони кажуть: «Ну як, ти соглашаєшся за нього йти чи не йти?» Вона тоже ж тюлі-мулі. Я кажу: «Пiдеш?» А вона покрасніла, каже: «Піду». Ну, ото Бог дав, живемо і досі. Вона вже слабенька стала, а я тоже кантужений.
⎯ Чи ви мали весілля?
А.П.: Було весілля, чотири дні аж було.
⎯ В якому це році було?
А.П.: Тридцять сьомий.
⎯ Чи була музика?
А.П.: Та гармошка.
⎯ А у 20-их роках яка була музика?
А.П.: Та була така: і скрипка, і бас, балалайка, отаке було.
⎯ На весілля це все разом було?
М.I.: На весіллі все було.
⎯ Скільки струн мав бас?
А.П.: У басеві п’ять, це я точно знаю, у нас вдома бас був, мій батько чи купував, чи шо, но я пацаном був, як оце онучка наша, то все іграв.
⎯ Чому батько купував, може, думав, що хлопці будуть грати?
А.П.: Та нє, я це ж не знаю, я остався в два без батька. А був бас.
⎯ Чи був бубен в 30-их роках у вас на весіллі?
М.І.: У нас тіки гармошка.
А.П.: Ну, в нас тоді ж вони года такі бєдні були, ото після тридцять третього ше не зажились, водки не було, ну, а ми достали денатура, тоді була, дєнатури достали, четири дні гуляли.
⎯ Що таке денатура?
А.П.: Спирт такий є, що розводили з водою.
⎯ Не вінчалися?
А.П.: Нє, так розписались. Тоді ми пішли у сельсовет із нею вдвох, записали нас, і всьо, більш нічого.
⎯ В який день починалось весілля?
А.П.: У суботу, іще якраз були загороди вже на Пилипівку, якраз на Пилипівку була неділя, і в неділю свадьба була і в нас кончилась свадьба.
⎯ Потім не можна?
М.І.: Раньше ні.
⎯ Чому Ви пішли замiж, чи вiн Вам сподобався?
М.І.: Ну, та батько посовітував, що хароший хлопець. Раньше батьків слухали, а теперечка й не знають, що дитину приведе.
⎯ Чи ходили раніше старці сліпі?
А.П.: Були, грали на отакому, вона крутиться, був я пацанчиком таким.
⎯ Чи вони підходили до двору?
А.П.: Та в хату.
М.І.: Коло вікна.
А.П.: Я знаю, у нас в хаті були, ми жили в тій хаті, шо то спалив, так ходили в ту хату.
⎯ Чи серед них були жінки?
М.І.: I жінки і чоловіки.
А.П.: Та й чоловіки й жінки, ну жінок менш було.
⎯ Чи жінки також грали?
А.П.: Не, мужики, а баби водили, отак за руку возьме і веде його. Або він за паличку возьметься отакечка та йде ззаду, а вона вперед.
⎯ Чи вони співали?
А.П.: Співали, а що вони співали то це діло давне.
⎯ А Ви, тьотю, не пам’ятаєте, що вони співали?
М.I.: Не.
А.П.: Я помню, що співали: «Ой дайте, не минайте нашу прозьбу».
⎯ Чи Ви їх бачили біля церкви на храм?
А.П.: Це я не скажу, не буду брехати.
⎯ На базарi?
А.П.: На базарі було їх, хтозна скіки, та ше як ярмарок бува на Покрову, то підеш, то їх там хтозна скіки.
⎯ Грали на бандуру?
А.П.: Та всяк грали: і на бандуру, і так грали.
⎯ I на кобзу?
А.П.: Кобзи не було тоді.
⎯ А бандура яка?
А.П.: Ну, така, ящичок такий, і на тім ящичку сорок струн, і він грає і там перебирає, а тутечка ручечка така, і він перебира пальцями і співа пісню. Так як на кобзі, так кобза велика, а то такий ящичок невеликий.
⎯ А кобзу ніколи не бачили?
А.П.: Та кобзи не було.
⎯ Чи ви пам’ятаєте, як церкву розвалили?
А.П.: Та чо ж не памятаю в якім, сорок сьомім годі, кажеться.
⎯ Після війни вже?
А.П.: Да. Церкву завалили. Її підкопали, а тоді вона на бік схилилась і впала. А тут єсть село Шулитівка, і купили те дерево все, зробили ферми свиням, а дощ як iшов, як iшов, і грім як грякнув, і запалив усе – і церква, і все.
⎯ А коли були німці, церква була відкрита?
М.І.: Ну, церкву закривали.
А.П.: Ні, не закривали ніколи. Тіки одна дура була, комуністка у сільсовєті, і там же ж, як воно, плащаниця називається, серед церкви, і вона злізла туди і оправилась на ній, ну і вона здохла. Щось напало, і вона здохла.
⎯ Чи ви пам’ятаєте, щоб дівчата коло річки хороводи водили?
А.П.: На праздник козла водили.
⎯ А до річки йшли, як крига скрисне?
А.П.: Я не знаю, а колись вода, де магазін, сюди виходила вода, річка. І міст в нас був дерев’яний, сорок четири метри. Як я був пастухом і міряв ступнями. І як пішов льод, тоді були озера скрізь, а тепер немає нічого, а тоді озера були великі, і та крига пливла і міст знесла, усередині зірвала.
⎯ А коли козла водили?
А.П.: На Благовіщення. І в радіві передавали, що взавтра козла водити.
⎯ Що це означало?
А.П.: Мода була така. Оце начинають відтіля, оце ми звемось Березівка, то Замок, і ото відтіль начинаються, і йдуть, і ото низка йде так, і ото руки так піднімають, цi задні проходят, а тоді оп’ять повертаються назад і оп’ять спiвають.
⎯ Це усі дівчата?
А.П.: Усі.
⎯ А хлопцi?
А.П.: Хлопці слідом тiки йшли, а за руки не брались.
⎯ А той Замок чому називається Черкеси?
А.П.: А це Черкеси – діло давне. Оце того зветься Бішкінь, Черкаський Бішкінь, що були черкеси тут. Там отуди на гори, то есть могили, там були у них землянки, там і скотина в землянках була, і вони там, і як оце жнива, косят хліб. Так як отаке врем, я, так вони дньом сплят, а як ноччю вилазять, і наші от замківці, тут не було нікого, а там есть рiчка Теплянка, вона висохла, вже нема нічого. А була Теплянка, ще й я був хлопцем, так там текла водичка. І вони там загорожували заборами желiзними, замикалися, а вони як уберуться туди, так такі дітки маненькі дома, і вони їх убивали, за лаву запхне, лави звались колись, і ото як дасть.
⎯ Вони були татари?
А.П.: Оце я не знаю. Отам вони жили, їхнє житисько було туди, оце й зараз там позаростало, то черепки там разні були, стіки всякого.
⎯ Хто вам це розказував, чи ви бачили ті землянки?
А.П.: Та й зараз є, йдіть пожалуста, подивитесь. Там одна землянка, одна глибока, одна мілка, і ото там вони й жили.
⎯ Чи ви бачили тих людей?
А.П.: Ні, я їх не бачив, не було, і де вони ділись, хтозна. Річка там есть, зветься Довжик, так ярок глибокий. Із Дінця заходила вода туди, і вони, наші, туди їздили рибалити, і вони коли прибіжать до ції річки, і в їх рибу забирають. А вони тоді, що ви думали, нажарять та тоді водою поллють, а вони так поїдять, так нападе понос, так вони туді боялись ходити.
⎯ А хлопці до Нижнього Бiшкiня не ходили парубкувати?
А.П.: Тодi? За нас ми ходили й туди, й сюди.
⎯ Кажуть, що там росіяни живуть?
А.П.: Росіяни. Там російці ті, вони коли де-то, як оце зараз строїться, річка, і це пращі робляться, так і тоді було. Де-то вони були, їхали, як от-от цигани, і опросилися в кого там як в гості і в голови сільсовета: «Дайте нам тут переночувати». Ну, вони й кажуть: «Ночуйте, хоч і живіть тут». І вони тоді тут построїлися,і так оце тут стіки лет тут живуть.
⎯ Чи були богомази?
А.П.: Були.
⎯ У вас?
А.П.: У нашому селі.
⎯ Хто це був?
А.П.: Та таке, і мій товариш був, там на Лимані робив, малював, в його купували. Степан, фамілія Волосянка.
⎯ Він жив в Лимані?
А.П.: В Лимані, його жінка й зараз жива, і дочка есть. І він наробе багато, і ото тоді запрещали їх робити, шоб не було іконів ні в кого. А вони запріщали, і він робив тайкома. То хтозна, то йдут скуповуют.
На чому він робив?
А.П.: На дереві, оце дошка і стіки…, я й сам робив, он там в мене оті. Випиляв так я, скіки мені треба було. Тоді на стікло, був такий одбольник, вибрав, стікло затяг, а потом, правда, із старої іконки, ото шумиха зветься, поклав кругом.
М.І.: Була стара іконка, так він тіки кругом зробив, а то була Матер Божа, а зробив Ніколая угодніка.
⎯ А Степан для кого робив?
А.П.: Та наробе просто. Кому нужно, пожалуста, вiн продасть.
⎯ Biн був з вашого року?
А.П.: З мого. Ми на войні були разом.
⎯ Коли він це робив?
А.П.: До войни робив, після войни вiн, йому руку відбило на войні, так одна рука була.
⎯ А на базарi вiн не міг продавати?
А.П.: Тоді не давали, а додому ходили, а після войни я не знаю, чи робив.
⎯ Чи він трошки заробляв від цього?
А.П.: Не знаю я, за це я не добивався, скіки він заробляв.
⎯ Вiн тiльки продавав, чи часом міняв на шось?
А.П.: За це я не знаю. Вiн i рибак був, і рибу ловив, і ото ж іконки робив.
⎯ Вiн золотив іконки, чи тільки малював?
А.П.: Нє, серебряні, шумиха вона зветься, окрашував. Не знаю, де він доставав, привозили.
⎯ Як його жінку звати?
А.П.: Уляшка. Живе вона — вуличка Гниличка.
⎯ А хто йому забороняв малювати та продавати?
А.П.: Комуністи. От моя Манька ходила сюди до церкви плати п’ять рублив, тоді йди. Вона плате п’ять рублів і йде, а вже як завалили, тоді вже…
⎯ П’ять рублів як квиток чи як штраф?
А.П.: Ну, раз ти вєрующий, чи як уже казати, плати і йди моли.
⎯ Коли люди замовляли ікони, на благословіння чи просто так?
А.П.: Та просто так, робив і всьо. Оце ось я негожий, якби я умів таке робити, я би робив, а не сидів би. I робити те негожий, там треба писати.
⎯ Казали, що дяка син був в комсомолі?
А.П.: Ага, дяков син.
⎯ Його заставили, чи він сам захотів?
А.П.: Сам ходив.
М.І.: Був комуніст і ходив.
А.П.: Вiн, за його балакати не нада. Він мене обiжав, як тоже у сорок сьомім годі ходили облігації брали, а я лежав на подушках, а він прийшов, почав мене терзати: давай сто рублів. Кажу: «Ти возьми мене, де я тобі возьму?» А він і сам такий, як і я, больной тоже.
⎯ Він був агент по податках?
М.І.: Да.
⎯ Коли був голод, він ходив по селах, шоб забрати зерно?
А.П.: Ні, він не ходив, він тоді був малий.
⎯ А з якого він був року народження?
А.П.: Не скажу вам.
⎯ А той дяк довго в селі був?
А.П.: Того дяка, його розстрелювати хотіли, його батька, а він злякався, а він злякався і вмер до революції.
⎯ Як закрили церкву, що священик робив у селі?
А.П.: Нічо, жив та нашого сина хрестив крадькома. Поїхали ми додому, і він там похрестив його.
⎯ В 37-му, коли ви поженились, церква вже була закрита?
А.П.: Уже, але ще стояла. Церква дерев’яна була, хароша, робив моєї мамки свекор церкву. Тамечка есть, зветься Вунь, на тім Вуні був ліс, дуби. І пиляли тi дуби, і робили церкву. Гвозді робили в кузні, не було гвоздей,в кузнi робили iз проволоки: відрубають і головку зроблять.
⎯ Хто ікони малював в церкві?
А.П.: А за це я не знаю.
⎯ Чи були інші богомази?
А.П.: В Лимані там були ще, а вони не касались мені.
Ішла Матера Божа в Єлісейських горах,
Лягла спочивати, приснився їй сон:
ЇЇ синочка та й узято, на хрест розіп’ято,
Гвоздями ручки поприбивато.
Потекла з його кров трома рiками, трома стриями.
Послав Господь три янголи з неба золотими чашами,
Під його кров підставляти, його крові до землі не допускати.
Цюю кров’ю весь мир сообщати.
Хто цю молитву знає, нехай у полі й дорогі читає.
В воді не потопає, в вогні не згоряє, в дорозі не прозябає.
Бог – Дух Святий його спасає.
Це й усе.
I от ітимете куди, і вам нічо не буде, ніякого нещастя, а всігда Господь вас вируче, спасе, хоч упадете, то нічого не буде. Ця ікона, вона не одна була, а хата була там менша, нас чотири ікони, була одна хата, і так від угла i до того вугла були ікони. Ікон п’ятнадцять було. І оце дві і стояли: одна біла, а це така і була.
⎯ А потім згоріло?
А.П.: А тоді вона згоріла, вони викинули у вікно, стікло побилось, а тоді прихоронили її, і так вони й молились до неї, і так і ми перейшли відтіля, де ми жили, і тутечка ми молимось.
⎯ А що робили зі старими іконами?
М.І.: Палили, не ми палили, а є такі. У войну оце пропало, погнило. Ховали у погребах, у сараях, і були бросали, нас евакуірували, і так ото вони погнили ікони. А тоді прийшли і, які лучше, забрали, а то попалили.
⎯ Викидати ікони було гріх?
М.І.: Не знаю. Хароших не викидали, а як воно гниле.
⎯ Викидали чи палили?
M.I.: Та палили, актівісти палили, не ми, а ті, що в куркулей ходили і ікони палили, і все в людей. Ота Монька була напекла куті та поставила під припічок в глечику, а вони, сусіда ось прийшов, забрав у карман і всьо. А вони плачуть: «Шо ж ти забрав, шо я буду робити?», «Переживеш, в мене й діти їсти хотять».