Охріменко Василь Йосипович, 1928 р. н.

— А де вони ділись, ті буряки?

В. Й.: А Демченко вивозив на орден!

— На орден, да? 

В. Й.: Хіба ви не знаєте, як то робиться!

— А в якому це році було?

В. Й.: А то десь в 35-му.

— В 35-му, да. І що? потім до батька якісь претензії мали? 

В. Й.: А тоді батька зняли, та на свинарник бригадіром. А тоді через тиждень у 2 часа ночі приїхали, бо тоді брат робив там, но брат тоді тоже робив коло свиней там. У 2 часа ночі приїхали і кажуть, і поліцаї, і ці ж наші, і той душмен. А шо душмен робить? як 12 душ сім’ї, 12 душ! То нас було шестеро, тітка каліка, баба. І вони лазять попід лавами. Тоді ж була така хата, лава була і піл. А я самий менший. Боже! уберіть ту дитину!

— То забрали, да?

В. Й.: Да. А шо вони шукали, як нема ніде нічого (сміється).

— І судили батька?

В. Й.: Да.

— А що йому приписували?

В. Й.: Нічого, в мене он касація є, я вам принесу касацію судова в мене є. Брат як приїхав із войни вже, то там воно було у Бобруйську, полк був, артполк. То вони ото аж до цього, до Смоленська. І з полка осталося 28 чоловік.

— А ви не знаєте, де він помер?

В. Й.: Чого? тюрма Вірки, Архангельська область.

— А в кого ви навчилися виготовляти ці горщики?

В. Й.: У дідів, горе заставило! Я, як батька забрали, мені було 7 років. Забрали мене в майдан, майдан там був коло, де ото зараз, та, якшо ви не тут, то ви не знаєте, де зараз комора і то, то там Яреми хата була, його репресірували. Нє, він утік, а хата осталася. Він утік, бо тоді вже при німцях він приїхав, то після війни вже він був. Вже він помер. А там майдан одкрили, та й мене.

— Це ясла такі?

В. Й.: Да, ну сім’я така, і той. Я там дві неділі побув, мене короста як напала! А там ше я застав, а там був млин монастирський, і дорога була туди. Я по тій дорозі, і додому. Був я у корості, і на піч! Мати та плаче! тітка плаче! шо ж тепер робить нам? Заходить кум материн — Кума, як діло? — Та шо ж, як діло? Василько втік з майдану! — А чого? — Отаке й таке! А на печі віконце ото було, піч і віконце (сміється). Заглядає туди, мати трошки, батько тут, то мати трошки занімалася, то купить крейди і той.
Каже — кума, счас я принесу лікарство. Васько, де ти? я тебе не той! Оце я помню — та я тебе не той! де ти? Я нікуда не піду! Задирай ті штани (сміється). А тітка ж була калячка в нас, батькова сестра. То шо вона портніха була, в них батько портний був ісключітєльний. А вона тоже портніха була, та пошила мені пальто. Та — не займайте дитину! Приходить той дід увечері, приніс мазь. Як змазали вони мене, іііі! я вам кажу, шо я мєста не знав! на стіни, оте, шо хотів стіни гризти! Нічого, нічого, нічого! (сміється). А дід каже — шо ви з дитиною робите? Шо ви зробили з дитиною?! Отаке. А тоді дід мене забрав до себе.

— А як діда звали вашого?

В. Й.: Не мого діда, це того діда, шо я і в школу пішов, і пасти. — Вівці підеш пасти? — Піду!

— А він тримав вівці, дід, да?

В. Й.: Да.

— А в колгоспі робив дід? 

В. Й.: Да! конюхом робив, а тоді розрішалося. Оце тут барана брали, і то там парували. І ше баран був такий, шо хлопцям давав, шоб покататься. Хай покатаються.

— То це вас дід забрав до себе?

В. Й.: Ні! то дядько, то не дід.

— Дядько забрав до себе?

В. Й.: Материн кум. Та то я пас ягнят. На друге літо вже було п’ятеро.

— А він вам платив щось за те, що ви йому це робили? цей дядько.

В. Й.: Та ні! яке?! мені поїсти треба було, та й все! А він платив ото 3 рубля восени.

— Матері дав, да?

В. Й.: Мені, а я там додому їх приніс.

— А коли ж ви це горшки навчилися робити?

В. Й.: При німцях.

— При німцях, да? А скільки вам років тоді було? 12 років?

В. Й.: Та нє, більше мабуть, 14 уже. А тоді горе заставило. Тоді ж міньки йшли.

— Як це міньки?

В. Й.: Горшок даєш, або пів горшка зерна, або глечик зерна. Як договоришся (сміється). Або кусок сала.

— То це ви самі пішли? чи вас хтось надоумив на те, що треба? навчиться горшки робить.

В. Й.: Судьба!

— А як цього дядька звали, в якого ви навчилися?

В. Й.: Та це був такий у нас дід Руденко.

— А звали його як?

В. Й.: Оце я не знаю. Дід Рудий, оце я знаю.  А Донець був дід, то той був такий — забирай Качана! бо в них наче чисто!

— Це хто? 

В. Й.: Нас по-вуличному називали Качани, як батька. Мій батько такий здоровий був, та його прозвали Качан, шо він такий був здоровий той. Забирай,бо він нас пережене!

— Пережене, боявся, да?

В. Й.: Ну, не хотів показувать. А дід той Рудий мені каже — сідай. Ну, а мати вже, а давайте ось я кажу той! А дід — ану сідай, моя дитино! І давай робить. То я за дві неділі начав катать їх вобще, та шо! За день це півсотні зробить. Це треба покрутить.

— А тоді гончарів багато було?

В. Й.: Ой! багато.

— Ну, скільки десь душ? 

В. Й.: Та там у нас самі гончарі були. Тут не було, тут оце було їх два тільки. А то там на Заселлі. Там же завод був ото черепичний, отут, де хімсклад ото зараз, де Шаповалов ото старий построїв. Отам же був черепичний завод. Там було, та куди!

— А черепицю виробляв хто?

В. Й.: Колгосп, колгосп! там було все.

— І це ви там жили, і там робили, да?

В. Й.: Да.

— А скажіть, будь ласка, а де ви брали глину для горшків?

В. Й.: Глину брали осьо тут у Косолаєвому оно в яру, у Бондаревому. І ше у Львів їздили, Львівська та була крєпка.

— А в Львів, це де брали саме в Львові?

В. Й.: Я не знаю, як воно повністю називається, де ото Сукачів міст, знаєте може, де Сукачів міст?

— Знаю. 

В. Й.: А то тільки там дорога, а тоді ото направо дорога є, і туди аж туди вгору! Там брали і на Городище!

— На Руденкове?

В. Й.: Мабуть, вона не доходить до Руденкове, не доходить. Руденкове пішло прямо, а це отако йде косиною сюди.

— То там брали на Городище?

В. Й.: Да, да.

— А чим же її брали? як? возили її?

В. Й.: А як же! кіньми! Тоді який транспорт був?

— А глина глибоко залягала?

В. Й.: Нє! там глина.

— А яка вона на колір була? глина.

В. Й.: Сива така. Сива.

— Це було 2 метри? чи більше?

В. Й.: Три, три з половиною, отако.

— А чим її доставали?

В. Й.: Шурфи. Копали яму, а тоді ідеш, як кріт отако. Йшли ото тако.

— А слой був сантиметрів скільки десь?

В. Й.: Та смотря який, і 50 був, і 60.

— То це як? на землю ставлять медальйон, так?

В. Й.: Ото така доска, або ото такий брусок такий, например, оце тепер на землю. А це ставиться осюди. А тут осьо спускається осьо ця, і так до цього дерев’яного, і оце до шийки. Тоді вже точили. А то хто як умів, той так робив. А то вже точили, вручну точили. Ото виточать, то вже капітально. І цей виточать же, і той. То це й буде такий там вже. А тут ото крутиться, отако круг вертиться унизу. І тут сидиш і ногами так раз-раз! Раз-раз! і отак.

— Обома ногами крутили? чи одною?

В. Й.: А як же ж! обома. А вже як підводить, то тоді тре легенько, легенько, легенько.

— А що це значить — підводити?

В. Й.: Ну, уже доводить до кондиції. Бо вже як горшка, там було тако, як уже обороти великі береш, та просто тягнеш угору. А тоді вже сюди у шейку. А тоді вже, як береш, набираєш вгору, то вже помаленьку, помаленьку, помаленьку, і пішли! пішли!

— Самими руками робили, чи ще чимось помагали?

В. Й.: А чим же? руками!

— А ножика не брали такого?

В. Й.: Дерев’яний! дерев’яний! ложать отакий, худий же такий він, дерев’яний, а всередині дірочка.

— Це мабуть сантиметрів 10 такий в величину?

В. Й.: Мабуть 15. Та такий він був.

— Так ви ножик в яку руку брали? в ліву? в праву?

В. Й.: У праву! отакий він, отак. Отакий ножик.

— Руку мочили в воду? 

В. Й.: А як же! вода рядом.

— А в чому вода стояла?

В. Й.: Так уже там стоїть чи горщик, чи що там, чумаки.

— Цю воду якось називали?

В. Й.: Вода, та й вода! Йшла ночь уже, оце вже, якшо то, то вже йшла ноччю. То це як йшла ноччю, то це ж шланоча називалася (сміється).

— А цей горщик з водою стояв справа чи зліва від вас?

В. Й.: Посередині! посередині біля мене!

— Я кажу горщик з водою, що руки вмочали?

В. Й.: А! справа!

— А круг кріпився до лавки, да?

В. Й.: Да, оце тако, то оце веретено сюди.

— А оце переробляли глину, і потім робили посуд, це в хаті? чи надворі? де це робили?

В. Й.: У хаті, канєшно.

— У хаті, да? і зимою, і літом?

В. Й.: Сушить же треба, шоб воно висохло і то, шоб сухе було.

— То це ви його крутили на крузі, так, а потім як його знімали? 

В. Й.: Ставляли?

— Нє, знімали.

В. Й.: Та осьо трубочкою тоненькою. Чи з радіо, тонесенькою. Різак називаєм. Раз! гострячком відрізав, і взяв і поставив. А тоді все так ставляєш. А тоді колки були, і на колки тоді ставляєш їх.

— І довго вони стояли на колках?

В. Й.: Поки висохнуть. Закузявили, дальше їх перенести. Аж поки висохнуть.

— А довго сохли горщики?

В. Й.: Ну, це як воно коли.

— А який посуд виготовляли от у вас? по асортименту. 

В. Й.: Та я все робив. І тикви робив. І глечики робив, да.

— Тикви, глечики, а ще що робили? перерахуйте.

В. Й.: А то таке більше.

— Горщики робили?

В. Й.: Горщики, макітри, миски.

— А миски розписували якимось узором?

В. Й.: А як же! Була глина така, тоже ми її брали. Червона така. Вона просто глина така, червона. Але тоді вже, якшо то, то ше добавляли оце свинець. Ото перепалювали, шоб із свинцю получився порошок ото, і терти.

— А чим терли?

В. Й.: Ото ж чи макітра, воно треться! перетерли на порошок. А тоді пересипать. І воно получається надьожно.

— Полив’яні, да?

В. Й.: Да.

— А як цей чіплявся, свинець, як він до горщика чіплявся там?

В. Й.: Це вже обпалили. Їм пересипать ото тільки той. Як складеш у горно уже той, у піч, і посипав, і посипав, і посипав, і посипав. А тоді обпалиш, а воно плавиться!

— То посипали зверху по сухому горщику?

В. Й.: Да, да!

— А я хотів ще запитати — скажіть, будь ласка, а це от розписували горщики цею глиною, то чим? пір’їною? чи чим?

В. Й.: Пір’їною!

— А пір’я з чого?

В. Й.: Під кролем ото 4 їх є, пір’їнки такі. Отакі невеличкі вони (сміється). І ними зараз малюєш.

— То це розписували, коли ще на крузі  стояв? чи вже, коли висохне?

В. Й.: Ні! як робиться! да! да! 

— А які узори були?

В. Й.: Який хочеш, такий зробиш.

— А які ви робили?  

В. Й.: І малюнком, і такі.  Які схочеш, такий зробиш.

— Вони якось називаються?

В. Й.: Не називались вони ніяк.

— А я хотів спитать, як ліплять горщики, то чим їх змазують? Мені казали там, чи шо?

В. Й.: Це брехня. Так як на роботі, так і там. Той зробить таке, а той таке. А як прийдуть горшки отакі, то це го. А як ото довбанки такі.

— А назви якісь були?

В. Й.: А як же ж! хетнарі.

— Це на скільки літрів?

В. Й.: На 3 літри. Той весанта, той на 2 літра отакий. А це були, оце на 10 літрів, то це були. Оце вони тоже.

— Ви випалювали посуд?

В. Й.: Та горен був там! там не один горен був, багато було.

— А ви свій мали горен?

В. Й.: Ні.

— А в кого випалювали? 

В. Й.: А оце ж у діда в цього, шо робив. А там баба була, вона ше жила, то я до його ходив.

— Це ви в них позичали наче горен, да?

В. Й.: Ні! платили горшками!

— Горшками платили. А скільки горшків платили?

В. Й.: За горен два десятка. Палиш ото, і два десятка забирає самих кращих. Бо я чого знаю, шо якшо чересчур перетой, то получиться. Отак, як ото кирпич пале, так получається той. Так і це получається. Там млинці получаться. Там тоже треба дивиться.

— А брак був, це як перепалене, чи як недопалене?

В. Й.: Перепалене, тре, шоб воно було нормально.

— А як це нормально? що це значить?

В. Й.: А це значить треба дивиться по виходу огня. Сюди кладеш дрова, а виход туди оно йде. Відсіля вход, а тута виход. Як уже пішов білий огонь, і горшки начали горіть. Як білий огонь, всі горшки білі робляться. Всьо! а так ото дров накидай, і там воно вже поплавилося, а там так, як треба. Внизу так, як треба, а вгорі сирі. Так, як кирпич, так і горшки. 

— А горен з чого складається? який він, цей горен?

В. Й.: З горшків. З горшків! ото де такі горшки, которі такі, шо той або трещина, або шо. Сушив, а не замітив. А вже як він випалиться, його чуть, як він там ге-ге-ге! дризкотить. То його потом ні на базар, нікуди.

— А якого розміру це горно? розкажіть.

В. Й.: Такий, як яблуко той, це я той. Якшо кирпичний, то він довго гріється.

— Довго, да?

В. Й.: Ага! а якшо із горшків, то, то він держить температуру, бо він же пустотєлий, понімаєте?

— То такий з горшків був кращий?

В. Й.: Да. А там горщик до горщика.

— Це наче з двох частин складався, там, де топили, і там, де горшки.

В. Й.: То називається як той, як кочегарня тут оце. то з кирпичу треба. то не з горшків. А туди вже, то туди вже треба той.

— Оце верхня частина?

В. Й.: Да.

— А вона якось називається, ця верхня частина?

В. Й.: Чорт її матір знає!

— Не знаєте, да? І довго випалювали ці горщики?

В. Й.: Ну, так ото, например, у 4 часа затопив, то часов у 10 і той. То дрова ото наколоть, шоб температуру велику давали. Туди прикурить, то набирай, набирай, набирай. А тоді вже як начали, то вже горить із цього краю. Огонь пішов, ото вже вони прогрілися і начинають. бо тут же тоже ця сторона замуровується горшками, замуровується. Вже ці начинають красніть і той. А то тепер тільки білий пішов із цього краю, всьо. Воно гаряче і все готове.

— Ну, це скільки дров треба було, щоб випалити один горен?

В. Й.: Горен, ну 3 метра дров гарних.

— А гарних це яких?

В. Й.: Пеньки! Основне, при кінці шоб були сухі, то десь з півметра, а з метр то дуже добре.

— А яка порода має бути? 

В. Й.: Люба! Ото було як береста, то горять! вогонь такий дають!

— І це як випалили, тоді складали надовго?

В. Й.: На другий день!

— На другий день, і виймали їх, да?

В. Й.: Да, на другий день розпечатували. Оце просто так він двохсторонній. А тоді бачимо.

— І де ви їх дівали, горщики?

В. Й.: На базар!

— Купували на базарі?

В. Й.: А як же!

— А куди ви на базар їздили?

В. Й.: До Надвіря, Мошни, Лозівок. У Лозівок було туди як завозять, то там весь базар коло нас.

— А чого?

В. Й.: А гречаною соломою як пересиплю, а воно той (сміється). І то так як тільки звонить, як той, то ото хряпотить тра-та-та-та! а той уууууу!

— Допомагало, що це ви ці горшки робили? 

В. Й.: За шо я й вижив. Іду ж у колгосп та дурно роблю. Прийду, а гулять хочеться! А куди гулять, а горшки ж треба робить. А сім’я? Я ж тоді малий був ше. Дочка каже — тато, то ти робив вночі?

— Вночі робили?

В. Й.: Да!

— То це ви вдень працювали в колгоспі, а вночі робили горшки, да?

В. Й.: На полі. І то глину носив. А так вобше то підводою. Один ззаду, один спереду, і пішов на Беренківець!

— Це продавати, да?

В. Й.: Да!  

— А багато гончарів було, які продавали?

В. Й.: Та ой-ой-ой! там їх грядки!

— А податки великі накладали на вас? за горщики. 

В. Й.: Нє, не було. Я був малолєткою, то не було.

— А взагалі податки великі накладали тоді?

В. Й.: Ну, тоді хто-то, якшо він занімався, то бере патент. Не помню, скільки платили, ну небагато платили.

— Небагато.

В. Й.: А як патент є, то він уже тоді спокойно продає.

— То це вторговували гроші і оплачували ці всі податки, які на вас накладали?

В. Й.: А я знаю (сміється).

— А садок у вас був біля хати?

В. Й.: Не було.

— А з чого люди жили тоді? в колгоспі платили мало, то що ще, крім того, що горшки робили?

В. Й.: А так і жили. Хто чим, тим і спасався.

— Ясно. А коли ви перестали вже робить горщики?

В. Й.: Як я пішов в армію вже.

— Як пішли в армію.

В. Й.: В 50-му годі.

— А з армії прийшли, то вже не робили?

В. Й.: Не робив! 

— А чого не робили?

В. Й.: Та прийшов вже, хотілось шось робить, і на сверхсрочну службу оставляли, а я їхав додому. Треба було вернуться назад.

— Так вам не хотілося вже робить горщики більше?

В. Й.: Ну, тоді воно не такий вже ход був. І воно, знаєте, время перейшло. Все пішло на комунізацію. То я тоді то, та пішов у школу механізації. Хотіли всі на машині їздити, на тракторі. А шо ж це я!

— А я хотів ще запитати, а ви ходили вже після війни на вулицю? збиралися на вулиці дівчата?

В. Й.: Оце я вам розкажу. Яка то жизнь, на каждій вулиці гармонія грає, балалайка. там на гітарі грають. І це хлопці ідуть, а там дівчата вже вийшли, то пішли! На кожній вулиці реве село! Пішли! та це! пішли оно туди, там дівчата, і той (сміється). І були голодні. На роботу йдуть — співають. З роботи йдуть — співають. А тепер дурнуваті стали.

— А на яких інструментах оце, кроме тих, що ви сказали, грали? на скрипці грали в вас тоді, чи ні? 

В. Й.: Це був тільки в нас дід Вакула такий, шо грав на скрипці.

— А на сопілку, на дудку?

В. Й.: А на сопілку грав Татро там такий в нас є, Петро, сам робив сопілки. То ото як заграв, ііі! то це в понеділок я їздив до млина. Василю, тобі могорича! — За шо? здоров! — Шо ж ти мені пособив! — Ти ж, кажу, робив. Я знаю, ти ж, кажу, робив після війни на участку. Чого ти, кажу, не добєшся? — Я от був, ніде нічо. То ми в собезі з ним були. Заїхав — Братику, ну як? — Ну й шо? і заплатили мені чисто оце, як я з тобою розсчитаюсь? (сміється).

— А як його фамілія, того Петра?

В. Й.: Як же його? Не Сидоренко, як же його?

— А на весіллях тоді, в 50-ті роки, то на таких самих інструментах грали? Як женились люди, одружувались.

В. Й.: Гармонія була!

— І все, да?

В. Й.: І більш нічого. не було отого тралі-валі, це все. І танцюють, і грають. І свальба така, людей стільки! А тепер ото тільки чілі-чілі! Чілі-пілі!

— А ви в клуб ходили після війни?

В. Й.:  Повне село було людей! повне село! забито!

— А чого ви клуб ходили? в кіно?

В. Й.: А як же, гуляють! да! да!

— А після війни ходили колядувати, щедрувати?

В. Й.: Да, ходили. І ше й дружно.

— А потім вже перестали ходити?

Жінка: А тоді стали забороняти. Стали попів гонить. В нас така церква стояла, так руховці були, її розкидали. Там така гарна церква була, ой—ой—ой! була церква. Та вона заїхала, зробила собі хату із тії церкви. А тепер зробили у конторі церкву.

— А дітей хрестили після війни?

Жінка: Хрестили. Нишком хрестили так.

— А де ж хрестили, якщо церкви не було?

Жінка: Додому ходили.
В. Й.: Шоб не знали.
Жінка: Попів гукали там. Було так, як піде на роботу, а він там. А тоді всі партійці, але ніби так, шо він не знав, шо вона хрестила (сміється).

— Це в макітрі розчиняли тісто? да?

В. Й.: Да.

— А криночками пили воду?

В. Й.: Да.