Однорог Ольга Василівна, 1922 р. н.

—  Побилися сильно, да?

—  Да! побились. Бо вже дід не видержував його, і побив його, і той і пан умер, і дід умер. А баба прачкою, прабаба прачкою робила. То оце було, як де цяточка, муха така сяде, то цяточка, то тоже бабі різок дають. Дають різок добре.

—  Б’ють?

—  Б’ють різками.

—  Ай— ай— ай!

—  Ото таке було життя.

—  Ну, а ваша сім’я вся жила в одній хаті оце в батька?

—  Та в одній. Купили були у пана хату.

—  Оце там, де Віктор живе?

—  Нє, отуди були, отуди була хата батьківська одна, і там і друга. Називається на Дворецькій. Дворецька чого звать, я не знаю. То батько був купив собі.

—  Може дворець  там був якийсь.

—  Ну, то дворці були, хати такі. Купив. А другий пан приїхав та засів тут, та вигнав, виганяв. То батько ходив в Канів, це було ше Канівської губернії, чи як воно там називалось, Канівська, да. То батько було пішки ходить туди, та все до суду ж ото його, то батько туди ходив за ту хату.

—  І хто переміг?

—  І таки ж пан одібрав! пан одібрав.

—  І де ви жили дальше? 

—  Тоді вже батько купив оце цієї матері, купив цього, вони виїжджали в Сибір.

—  Сім’я, да?

—  Да, раньше в нас 50 сімей виїхало із села у Сибір. Бо тут вже було землі дуже мало, не було де. А там тоді було ж землі багато.

—  Це в самому Трахимирові, да?

—  Да. То 50 сімей із села поїхало в Сибір на житєльство. То оце ж моєї матері усі поїхали в Сибір, і брати, і дід, і баба. Усі поїхали туди. А батько купив їхнє дворище. Оце була стара хатка. Стара— стара, оце ж на цім місці.

—  На цім самім?

—  Да. То батько все собірався ж строїть хату. А робив на кар’єрах, на камінні, там же тяжка робота.

—  А де? де кар’єри?

—  Отам ото, де був клуб, там ото.

—  Зробили зараз, да?

—  Ні, воно уже давно. Там, де була ото.

—  Камінь ото стоїть?

—  Еге! каміння там багато ото. І колгоспники ото там робили, та десь, не знаю, куди його дівали, те каміння.

—  Вивозили кудись?

—  Да, батько ж там такої хвороби тоді достав.

—  На тій роботі?

—  На такій важкій роботі. Та й помер. А мені ше було тільки 3 годи.

—  Скажіть, а от чим займалася ваша сім’я до колгоспу? 

—  Хазяйнували!

—  Земля була?

—  Да, земля була, ось наша земля була.

—  І скільки десятин було?

—  А це вже я не знаю. Не скажу.

—  Ну мало? хватало, чи не хватало?

—  Мало! мало.

—  Як вважаєте, так до якого розряду власників можна віднести? чи до бідняків? чи до сеедняків?

—  До бідняків.

—  А от таких бідняків багато було в селі?

—  Мабуть багато. Я ж мала була, то я не знаю.

—  Нє, ну так, а багатіїв багато було, чи ні?

—  та були. У кого більше було землі, так той і краще жив. А в кого менше, то той бідно жив.

—  Ну, так а хто був главою сім’ї оце?

—  Мати.

—  Мати була, да, в вас?

—  Да, як після батька, як батько помер, то мати була.

—  Ну, а це шо, вона грошима розпоряджалась, да?

—  Ну, а як же? діти ж ше ж малі, ше не совсім взрослі, то вона розпоряжалася і грішми, і всим.

—  Ну, а це сіяти там, садити, це хто? 

—  Мати!

—  Мати, да? ну, а де ж отак от сили бралися на все?

—  Ну, раньше ж хазяйнували тільки. не було ж ні колгоспу, а самі ж хазяйнували. Так і передавалося.

—  З покоління в покоління?

—  Од батьків до дітей, а тоді знову од батьків до дітей. Так і передавалось.

—  Скажіть, а от цей, наприклад, які у вас були, скотина якась чи реманент якийсь був? 

—  Було. І коняка ше як батько був, то ше була коняка. І бугай був. І дві корови було. І овечки були. І свині були. Оце була тамечки в нас така повітка, то там ото були овечки, тоді коняка, тоді свині були. Все там хазяйство було. Корови були.

—  А скільки корів було, дві?

—  Дві було.

—  І оце все було в повітці?

—  Там загорода була, де оце внизу, де ото виноград. А то був раньше трошки. То ото ж там мати ходила. І було, ото ходить оце ж мати, зімою надіне кожушанку, і ото сіна шукать. І ото було мати туди через лід то пошла питать сіна.

—  А чому не було сіна? 

—  Ну, тут мало, тут тільки випаси, а сіна ж не було. Це тепер то під хатою накосить, та зимою саночками перевезе, то й вона розумна дуже. А тоді хай би попробувала.

—  Важко було?

—  Ой! важко! важко. Це ж робить все.

—  Ну, а так, шоб сім’я займалася чим от, ви кажете вели господарство. Землі хватало, шоб забезпечити себе?

—  Ні, не хватало. Ходили на заробітки. Ходили в Кагарлик на буряки. Ходили осьо на цю сторону в Згуровку на буряки ходили, та ото ж заробляли.

—  Ну, а так от де можна було взяти гроші, шоб купити шось?

—  Ну, оце на буряках на тих. Продать шо можна було там, чи овечку, чи то. То не в усіх же є. То там масла, чи шо понесуть, як були дві корови.

—  Ну, а Трахтимирів, воно наче як місто було, чи село?

—  Село.

—  Село. А кажуть, шо це було містечко. 

—  А то кажуть, шо в 16— му году було місто.

—  То не нада, то пізніше. Та то таке. Ну, а фруктові сади багато у кого були?

—  Ні! оце вже стали послєднє время сади більше. А тоді це було то мало.

—  А чого садів мало?

—  Оця в нас оце яблунька це вона не прищеплена. То ото було, як хто заболіє, то їли оці яблучка.

—  А шо, вони такі хароші?

—  Нє, просто зімні вони.

—  Шо вобше ні в кого не було?

—  Не було. Не портяться. Оце ще й зараз в мене там в погребі лежать.

—  Яблучка, да?

—  Вона така яблуня ця була, та так же рясно родила! оооой! А це вже всихає.

—  Ну, вона вже постаріла. Скажіть, а от ваш батько, наскільки був чоловік багатий, мав популярність, авторитет серед селян?

—  Да! мав батько, і торгував у магазині. То на кар’єрах робив, а то робив в магазіні. Батько був дуже в почоті. А писав як красіво! я б тобі понаходила, ще є й досі. Як тільки батько красіво писав! І ото ж грамотний був, добре грамотний. Хоч тоді мало грамотних було, а батько був. І хто його навчив, я не знаю. Бо торував в магазіні.

—  Ну, так люди до нього ходили питати шось, шоб зрозуміти?

—  Люди ходили, і батько був в почоті, і дуже авторитетний. І в магазині, і так вобще в сім’ї.

—  Скажіть, а оце от таке питання, от получається, шо сільське господарство. А батько може ще якимись іншими справами займався? може чоботарював? може бондарював?

—  От у магазині він робив.

—  Вже після революції?

—  Ні, це ж мабуть в революцію. Після революції то вже люди іначе жили. А то ше й до.

—  До революції, ага. Перший був, це лавка була?

—  Да, лавка, і батько там заготовлював в цю лавку. Сам. Заказував, привозили йому.

—  Ну а скажіть, оце от ще в ті далекі часи як от по— вашому пам’ятаєте, з якого віку ото діти привчалися до роботи? 

—  Оооой! уже у 6, у 5 свині пасли.

—  А свині тоді пасли самі?

—  Гонили на колоски ото.

—  В сажах не сиділи свині?

—  Ніііі! тоді пасли. А в саж зачиняли вже оце після Покрови. Це вже на зиму. А то свині пасли. Все время пасли.

—  Ну шо, вони траву їдять, свині, чи шо?

—  Ну, бур’яни. А як ото вже після жнив, на колоски на поле.

—  А! збирали наче то.

—  Да! по полю ото просто постають.

—  Ну, свині слухняні, як пасли?

—  А як же! його можна все зробить до тями. І завернеш, і все.

—  Так шо дітям поручали?

—  Да! ото. А вже у 6 год, уже моя сестра, я то ще не пасла, бо була мала, а вона в 6 год уже 6 займанок пасла. І ото іше там друга, і ото гонять на поле. Та то таке, вона пасе. А вони ото туди, і зерна ось тут.

—  Получається, шо з самого дитинства, да?

—  Да! з самого дитнства! гулять нема коли. Оце воно ше пока ото таке, научилося ходить, та за бабою ото десь отам тягнеться на город, чи шо. А то вже як 5 —  6, то вже.

—  Уже все, до діла? води принести для того, для сього?

—  Да! гуси пасли, качки пасли. 

—  Ну, а скажіть мені, просто було таке розподілення робіт, шо ото старші шось повинні робить? а то менші робить?

—  Було розподілення.

—  Ану! а шо вони робили?

—  Ну, старші на полі робили. А удень оце на полі робить, а на ніч треба воли гнать пасти, і ночувать коло їх. Бо там такий сон. Ото й такий сон на полі. Ляже воно та й ото тамечки пасе їх. А тоді чуть— чуть, та треба гнать додому, та запрягать, та їхать на поле. Оце й сусіди наші тут були, то там хлопці були. А наші дівчата ото гонять, і остров, ото в остров гонять туди.

—  Скажіть, а як тут кутки в Трахтимирові називаються?

—  Кутки? А це Злодіївка ото.

—  А чого Злодіївка?

—  А там злодії (сміється).

—  Оце там, де Марія живе?

—  Еге!

—  Так вона зараз називалася, чи давніше?

—  Я не знаю, чи давніше, а це вже, скільки я була, то це так. А там ото, ото Серби, ото, де.

—  Олег живе?

—  Де Олег, да. А оце було сюди далі до ярка Клейки.

—  Теж хати стояли?

—  Ага! Бо хати ж були, скрізь оце занімали там ото. А то були Ями, де оце був в нас магазін, і оце такий куток, то Ями називався. А туди далі до Дніпра аж далі.

—  За церкву вже?

—  То туди вже, туди.

—  Там, де Іван, да?

—  То Ялти. Там, де ото Іван живе.

—  А чого Ялти? а на горі Новоселиця, да?

—  Да, на горі Новоселиця.

—  А ваш куток?

—  А наш куток Дуби.

—  Дуби, а цей, як воно, Дворецький?

—  Аааа! ну, ото ж Дворецька, чи воно й раньше може Дворецька звалося. 

—  А в їх хто робив? і як куток називається?

—  Там не було ж хатів. Ця хата вже після війни, там не було ніякої хати.

—  Ну, ця хата послі войни построєна?

—  Да, да. А там не було ніякої хати. Оце, де Іван тут жив, то не було ніякої хати. Аж поки Іван построївся оце. А то не було там.

—  Зрозуміло.

—  А сюди оце отак понапд рівчаком були.

—  А! скажіть, а от ваші батьки наймали наймитів?

—  Нє!

—  Не наймали. А чи були такі сім’ї, що наймали наймитів?

—  Не знаю, мабуть у нас не було.

—  Не було, да?

—  Не було.

—  А як, я забув спитать, прізвище вашої матері було дівоче?

—  Красюк.

—  Красюк, да. А батька?

—  А батька Шлобонко.

—  Так, а як ви кажете, шо ваше дівоче прізвище Однорог?

—  Нє, то я кажу того, чоловіка.

—  А! зрозумів. Харашо. Так а получається, шо десь в кінці 29— го чи 30— го року утворився колгосп, да?

—  Да.

—  Коли приблизно?

—  То було в 30— му.

—  Ви пам’ятаєте?

—  Пам’ятаю.

—  Ану розкажіть, будь ласка, як воно все получилося?

—  В нас була клуня в батька. То, як організувався колгосп, то сюди поставили коні, до клуні. А мати ше ж переживала, і не було нікуди діть їй того всього. Ше ж воно таке, ше ж й поля були, ше й зерно треба було ж. Мати переживала. Бо нахально прямо поставили. Значить, мати до куркулів. Так на неї взялись!

—  Чого це? 

—  Ну, бо мати ж, нема вже батька, а мати сама вдома і дівчата. Так вони давай поставить куди? сюди! а ніхто ж не хоче, шоб поставили. А тоді мати заболіла, і вже в 31— му лічили— лічили, і не вилічили. Я ще мала була.

—  Ну, а скажіть, от так колгосп, хто провадив? свої чи чужі?

—  Свої і приїжджали ті з района.

—  З Переяслава, да?

—  Ну да, були там такі, шо помагали. І то агроном чужий. І бригадір чужий.

—  Ну, так когось вислали кудись з села? чи нє?

—  Ні, в нас нікого не вислали. До нас було тоді понаселяли із того боку.

—  З лівого боку, да?

—  Да! Значить, куркулі, так це їх сюди у Кручі.

—  Куди, там, де оце Нудівка?

—  Нє! туди на Яр, де ото.

—  Важкенько їм дісталося, да?

—  Ой! важкенько. То вони то до нас привозили то куркулів.

—  А їх одразу в колгосп погнали робить?

—  Та ні! вони сиділи, ото посиділи там у Кручах, а тоді вже, вони не довго.

—  І вернулися назад, да? Зрозуміло. Ну харашо, а от колективізація сама, получається, шо всі стали однакові? середняки, і багатії, й бідняки стали тепер однакові, да?

—  Да.

—  Ну, а тоді все ж таки, ви кажете, шо бідняків більше було, чим середняків?

—  Я не знаю, як сказать, бо я ше мало в тому розбиралася.

—  Ну харашо, дивіться, оце до колгоспу якось приробляли собі на харчі, батько робив. А от після колгоспу як стало, де треба було взяти гроші, шоби купити собі шось, і так дальше?

—  До колгоспу?

—  До колгоспу! і після колгоспу. Як було, шо змінилось.

—  Та! заробляли. На буряках їздили сестри та заробляли.

—  А після колгоспу як воно получилося?

—  А коли ж, після колгоспу, ше мабуть і досі ж колгосп.

—  Нє, ну то ясно! Я кажу, а де гроші брали, шоб кормиться?

—  Після колгоспу?

—  Ну да, як колгосп оце став. 

—  А! як колгосп став? В колгоспі все було! і на трудодні, і гроші були! і хліб був, і все давали. Усе!

—  Тобто, все вже нормально стало?

—  Да! і хліб давали. І даже, і даже таке зерно якесь давали на трудодні. Заробляли ж трудодні, 120 днів. А моя сестра робила на доярні, то вона 900 трудоднів мала за год.

—  Мільйонер?

—  То її хліба, а хліба було! Навезе було, навезе! Але ж і робить було важко. Бо не так, як тепер, підвезуть машинкою, та подоять, та й повезуть назад. А тоді тре було в 4 часа встать та нагодувать скот, та розкласти всім коровам своїм, розкласти треба було в ясла кождій. І напоїть треба було вигнать. І вичистить. І все чисто кого його зробить. І видоїть! Еге! а тепер що ж? Їде, як бариня, причепить машину, видоїла і назад поїхала. Еге! теперечки. А як моя сестра одробила, та й заробила вона. Вона бідна не бачила й світа перед собою. Зимою завірюха отака, сніг по коліна, а треба йти.

—  Скажіть, а от крадіжки в колгоспі, вірніше, взагалі серед людей було таке, чи нє? хтось крав отак от взагалі серед селян один у одного?

—  Один у одного нє!

—  Не крали? випадків таких не було?

—  Не було. Може там у колгоспі де хто шо взяв, не знаю, бо я ще.

—  Ну ясно, все одно, ну от дивіться, зараз крадуть, так? а коли воно зявилося? коли?

—  Зараз розбирають та розвозять машинами, мотоциклами, хто чим може.

—  Ну, до війни такого не було?

—  Не було, не було!

—  Не було? і люди ніколи так один у одного не крали?

—  Нє, не було. 

—  Ну, а коли воно з’явилось?

—  Ну, оце ж як, оце не дуже давно. Стали машин багато мать та мотоциклів, та всього. Та поїде на поле, набере, і ніхто йому нічого й не каже. Розбірають, розбірають! а тоді не було. Тоді було, як піде оце соломки взять оце ввечері моя сестра, як піде, шоб соломки, і скирти загниваються, а ти не маєш права брать тії соломки. Бо то колгоспна. Бо як застане тебе якийсь там наблюдатєль, то будуть судить за ту солому.

—  І що, когось посадили, чи ні?

—  Та наче ні.

—  Наче нікого не посадили. Ну, а так получається.

—  А тепер розбирають, розкрадають, і ніхто нічого. Ой! це ж я балакаю, я ти його оце десь пишеш?

—  Нє, то я счас не записую. Счас я не записую.

—  А куди це ти його записуєш?

—  Куди? та це мені, кажу ж.

—  Ой ні! не кажи, не кажи! ти оно напечатав.

—  Та це я питання собі, я запитую це питання, питаю вас.

—  А хто ж тобі його дав?

—  Так я, он мій почерк, ви подивіться, надруковано.

—  А як я оце тобі намолола, намолола.

—  Та не переживайте, шо воно таке, Боже мій! Так я хочу спитати, батько не крав же, да?

—  Та хай Господь милує! ми не маєм понятія, я боюся його всього!

—  Ну, а звідки воно то все взялось, шо то красти стали? чи хто його знає?

—  Я того не скажу.

—  Харашо, тоді запитання таке. Отак от уявімо, шо вернулося б ото все господарство батька, матері, хотіли би його взять назад?

—  Нема коли вже! (сміється).

—  Нє, ну так в душі хотя б? 

—  Уже нема коли! вже я не можу нічого робить, вже старость накрила.

—  Ну, а хотіли б, чи ні? не хотіли б, да, шоб вернуть?

—  А нашо ж воно мені, як я не подужаю вже робить. Нашо ж воно мені?

—  Ну да, був би для вас би зайвий клопіт од того. Ну скажіть, а ото ви розказували, шо до революції головою села був наче якийсь староста сільський, голова управи, чи якось воно таке?

—  Голова колгоспу?

—  Нє, не він. До революції якась управа була, чи староста?

—  Управа наче.

—  Управа. А хто то такий в тій управі був? А піп був в селі?

—  Піп був.

—  А як, його поважали люди? він користувавсь авторитетом?

—  А як же!

—  А чого?

—  Ну чого? у церкві правив. Жив там коло церкви.

—  Він місцевий був, да?

—  Не знаю.

—  Ну, люди його поважали? за совітом до нього ходили?

—  Да! у його був там дом. Потом контора була в попівській хаті. Там комната, там і хрестили.

—  Не в церкві, а в нього там?

—  Та і в церкві ж, і в його як коли.

—  Ясно. Ну, так получається, шо можна сказати, тут до колгоспу влада знаходилася у попа в руках?

—  Та нє, чого?

—  Ну, піп не був при владі?

—  Піп собі церкву мав, він все. А чо ж він при владі?

—  Нє, ну він таку, може, моральну владу мав? а хто, у кого влада тоді була в селі? ну, хто правив всім селом? голова сільської, да?

—  Нє, тоді ж так не називалися, сільська рада.

—  Ну, то посада була виборна, чи назначалися?

—  Не знаю, бо я ше, бо я в тих ділах тоді не общалася, мені воно не нужне було. Я мала була ще тоді.

—  Ну, а це, дивіться, збори може якісь в селі пам’ятаєте за вашої пам’яті? шоб село все сходилося на сходку?

—  Ну, це ж було при колгоспі.

—  При колгоспі, да? а шо ви вирішували?

—  Вирішували всі хозяйственні діла.

—  Шо там посіять, шо посадить, да? 

—  Ну, які питання там, то те самі вони роблять. Там же правління колгоспу є. Там же не один голова колгоспу керував, а правління було, і складалося воно із 7— ми чоловік. Вони й вирішували все.

—  Всі питання.

—  Було скликає, голова колгоспу скликає правління колгоспу. Тоді вони сходяться, і кого там ще призве, кого треба йому. І вирішують. Агроном тоже знає, шо де посіять. Він же учився на це, він знає, яка де земля, шо де посіять, посадить.

—  Ну, а харашо, от життя відбувається, і якась людина, наприклад, з кимось поспорила, шо до суду не доходить, а вирішити не можуть.

—  Коли колгосп, я знаю вже це діло, то це сільрада розпоряджалась.

—  А тоді батько не розказував ніколи, да, шо там було? чи мати, мати!

—  Батько вмер, мені 3— х год не було. Мати не розказувала. То тепер я знаю, як уже колгосп оце вже був, я робила вже то в сільраді, то в магазіні, то в колгоспній конторі, то я це все знаю. А то ж я, шо ж я в школу ходила.

—  Ну, а скажіть, а оце от ви пам’ятаєте, наприклад, були багатші сім’ї, то як вони себе поводили відносно бідніших? чи поважали? чи може ненависть якась була між ними? як раніше взагалі люди ставилися один до одного? з повагою?

—  З повагою. 

—  Не так, як зараз?

—  Я так тобі не скажу. А я так тобі скажу, шо осьо, де в нас хата осьо, коло хати було оце ж осьо недалеко отут хата. Тоді була хата осюди знизу туди. Тоді була хата осісьо коло нашого самого двора. Тоді осьо була хата. І в каждого були двори, в каждого була скотина. У каждого було і овечки, і свині. І ніхто ніколи не лаявся! і ніхто ніколи, бо знає, моя сьогодні пішла курка, а твоя завтра прийде. Ніхто нічого не казав нікому! Все уважали один одного, бо знали, тісно було дуже, в нас оце тут було тісно так жили. І тоді було воно ж скрізь таке, хата коло хати. Хата коло хати.

—  І на Новоселиці таке село було? 

—  Таке! і ото на Новоселиці там ше рідше, а оце тут у нас на долині, то це ж і на горі, скрізь були самі хати, і нічого!

—  А землі скільки було коло тих хатів? чи все на полях була земля?

—  В кого дома не хватало, була шнурова книжка своя, і там було записано, скільки. У кого не хватало дома землі, то додавали на полі.

—  Ну скільки, 60 соток, чи скільки?

—  У кого було 60, у кого було 30, у кого 40. Всяко було. А як де, то й по 60 було.

—  І обробляли, плуги свої були?

—  То вже при колгоспах.

—  Ну, а скажіть, а от до старших яка повага була?

—  Старший, Боже сохрани, шоб шось погане. Оце в сім’ї шоб ти на старшого шось сказав погане таке, чи не так обратився, так оце мати та батько кажуть —  а ти мовчи! на старшого нічого! на старшого не можна! гріх, кажуть.

—  І слухалися?

—  Слухалися! а як же, слухалися.

—  Скажіть, а при колгоспі порядок вже більш —  менш восстановився вже? не було там нічого такого, шоб?

—  Не було! і вже ж привикли люди старі, це ж в 30— м году, а зараз уже ж колгоспи кончились в 80— х, чи вони й зараз же радгоспи є. Жити гарно було, гарно —  гарно!

—  А ви в колгоспі вже поробили, так?

—  Да, я робила в колгоспі!

—  Ну, а хто в колгоспі вважався бідняком?

—  Хто не хотів на роботу ходить, або мало був дуже того, город. А на роботу треба! а в кого мало було города, а на роботу гарно ходив, то й мав усе.

—  А багатий це той, хто робив харашо?

—  Да! в мене одна сестра була на доярні, а друга була в ланці, о! А я вже в 47— му, то я в конторі вже була, тоже зарплату вже гарну мала. То в нас було всього, і свиней тоді так було, і скотину годували. Робили.

—  А до бідних не було зневаги такої?

—  Ні!

—  До них ставилися нормально?

—  Да! а як же, ніхто нічого, кому клопіт там.

—  Ну, не було такого, шо, наприклад, бідний з бідними товаришує, а багатий з багатими?

—  Та ні! всі однакові.

—  І родичалися було?

—  І родичалися.

—  Не сварилися, короче?

—  У клубі всігда було оце, як п’єса якась там, то хтось оце якусь лекцію там читає у клубі, як ото уже осінь та ніч чимала. Новий клуб у нас там був.

—  Ото коло церкви? чи замість церкви? 

—  Еге! ото коло церкви, та так було гарно! Оце як вечором, гулять у клуб. А діди ото в того грають.

—  В доміно?

—  В доміно.

—  Теж туди ходили? Ну, а діди, ви замітили, шо діди в вас ходили ще в широких полотняних штанях? ану розкажіть!

—  То ж було тей, батьків той, батьків батько. Так ото ж такі були штани, як ото ви кажете, такі з полотна, і сорочка полотняна.

—  Широкі?

—  Широкі такі! та той дід, ото ж вони мішають, воно ж плутається ото, а тре ж робить. Так дід узяв та скинув ті штани, та до дривотні поодрубував (сміється). Ой! то вже ж тоді шо робить? то треба вже бабі шось думать.

—  Прясти шось нове, да?

—  Так тоді вже годі такі шить широкі.

—  А ви ще замітили, щоб діди інші в таких широких ходили?

—  Та знаю, шо це в діда було.

—  Ну, а ще інші діди ходили, чи ні?

—  Та мабуть ходили, я не бачила.

—  А в батька бачили. А баби як одягались? в такі корсети, сорочки?

—  А баби вже ж кофти такі ватяні з юпками.

—  А! свити з юпками.

—  Юпки у брижах такі ото, як гармошка.

—  З вусами?

—  Не з вусами, а брижі такі. такі були, красіві такі! То на Полтавщині з вусами юпки були. А в нас такі дрібнесенькі, дрібнесенькі отакі го складочки ото. І красіво, красіво!

—  І в вас така була?

—  Ні, я ще ж не носила.

—  Ну, а так в вас, наприклад, ото в церкву в неділю, всі в українському йдуть?

—  Да! да.

—  Всі в українському йдуть. Діди в широких штанях, да?

—  Да. Я оце ж ждала іти у церкву, думала, оце ж приберуся, та й піду до церкви. Та й людей побачу, як воно ж оце біда така. Ой, Боже мій! так стало, так стало!

—  Може дасть Бог, колись буде.

—  Ой! як мене не буде.

—  Та ви не кажіть уже такого.

—  А коли ж воно уже буде?

—  Та колись може буде. А чужих людей багато було в вас в селі тоді? чи в основному всі свої були?

—  Свої, виросли тут. То ж я кажу, шо поїхали в Сибір. 

—  А оце в 70— му році село виселили, да? чи в якому році?

—  Та почали ж оце виселять ше в 58— му.

—  Потихеньку, да?

—  Заявились, я робила тоді в сільраді, то приїхала комісія, кажуть, шо той, шо оце таке й таке ж, будуть виселять, бо буде води 9 метрів. Проект такий зробили, а тоді цей проект отмінили, потому шо затопило Переяслав. То як оце його затопить, то це ж біда. А тоді давай другий проект робить, уже чи 4, чи 5 метрів піднімать. А Переяслав обгородить дамбою. Ото так зробили. А тут вже ж сказали, як 9 метрів, то це все переріже, одріже оце.

—  Острів буде.

—  Еге! так ото ж давай виселять уже. А тоді переробили той проект, а виселять усьо равно. Раз 12 хат, а тоді іще половину села, а тоді вже все.

—  Зруйнували стару козацьку нашу станицю.

—  І чого вже, і чого вже, уже заповідник, уже не козацька станиця, вже заповідник. Чого? ну чого? нащо він, той заповідник? Та й послухайте, я тоді кажу —  це ж осьо глянь на карту, отако цей Трахтимирів, отако, отако, а тоді сюди, туди вона пошла. Який же тут воздух! яка ж тут красота! Я вже не можу передать, як було. Як було оце їдеш пароходом, а тут церква виходить аж у той, аж у Дніпро, оце пароходом було. І ото помаленьку так. Церква виходить осісьо Трахтимирів. Це ж обминаєм цей островок, ти бачив карту?

—  Бачив. Дубина, Дубина оце, острів був Дубина.

—  Отак острів, а тоді ж ушло ото туди на Монастирок, а це ушла сюди. І яка ж була красота! А туди була дорога до церкви, ряд верб отако посаджені, шо одділяють. А тутечки, з другого боку дорога. Тут городи, рощі. Городи людям давали ці пайки. А тут виходиш осьо на степок, а кругом село! а кругом село, кругом степка.

—  Як казав Шевченко. 

—  А туди далі йдеш, а там гора Кустищина, а туди йдеш далі, а туди Балки Малі, Балки Великі. А туди йдеш, та горб веселий такий, та в Дніпро входить. де не глянеш, то така красота! яка була красота! Боже мій! А ті ж луги! а ті ж вали!

—  Чекайте, а я не зрозумів, баба це яка, по матері, чи по батькові?

—  По матері.

—  А як її звали? 

—  Баба Настя.

—  Анастасія, да? а про які вали вони казали? коло Новоселиці?

—  Малі Вали, а то Великі Вали.

—  А оце коло Новоселиці то Малі Вали?

—  Да.

—  А де ж Великі Вали?

—  А Великі осюди отако, дальше осюди направо. Хіба ти не бачив, Вали які?

—  Бачив. Бачив. Так а шо кажуть, шо шапками наносили, да?

—  Да, баба моя так розказувала, шо її так казали, шо козаки шапками наносили. А отуто нижче ціх валов так такий був, каже, яр, яр отакий о! Отакий яр на валки, і сюди. А тут біжить по травичці вода. Яка вода тільки бігла! це ж не передать! чиста така! Та ой, там тоді гонять овечки пасти. Не було ж ні кручечки! не було ж нігде нічогісінько, а отако яр! аж туди, да, аж туди до Рукавиці.

—  А лісів мало було?

—  Лісів не було багато. Бо це ж вали були пусті, тепер оце заросли.

—  Вал було видно.

—  Видно, а тепер же його не видно. Ой! а сюди яка ж красота! і городи, й хати. А ти йдеш, та як же гарно! як у Кисловодську станеш на гору. А тепер ідеш, та самі недогарки лежать, самі недогарки! Та дурніє скрізь! Я це списала, як була ше раньше. 

—  Хотілося б помінять тему розмови, спитать вас про пісні. Чи приходилось вам тоді чуть пісні? розкажіть, будь ласка.

—  Приходилось, бо в нас же приїхав із Сибіру родич з гармошкою, а ми з бабою Настьою сиділи на печі.

—  Той, шо виїхали 50 сімей, да?

—  Ото, шо виїхали материні брати, сестри їхньої.

—  Це брат получається ваш.

—  Еге, це десь перед колгоспом. А я ще на печі була. Ми тільки виглядали оттуда. Це вже построїли цю хату. та як насходиться це їх, Боже! повна хата! Та гармошка, та танцюють, та співають. Та досвітки ті.

—  А шо таке досвітки?

—  А сходяться та прядуть чи шиють.

—  І хто це сходився?  

—  Ну, молодьож! молоді.

—  Так там наче ваші такі сходилися, чи ні?

—  Еге, еге!

—  І це із— за нього, із— за цього? а як його звали?

—  Андрей.

—  Теж Одноріг, да?

—  Нє! його Красюк. Ні, не Красюк, то ж брати материні Красюки, а тітка це була Филипенко.

—  Так скажіть, будь ласка, а отак от за дитинства вашого пам’ятаєте, шоб дівчата от співали по селу по кутках?

—  Да! а було оце, як на Рождество та сходяться, оце ж до нас сходяться. Та мої ж сестри, ну, одна правда, та той сусід отой угорі ще був, чоловік уже, сходяться ото та йдуть колядувать. Воно ж ввечері.

—  Посівать чи колядувать?

—  Колядувать і посівать, і щедрувать, і все! А це ж колядувать так ото ввечері йшли. То рушником перевязаний той дядько, а вони ж усі чисто йдуть ото ввечері —  Позвольте колядувать! —  Позволяєм! заходьте в хату! Приглашають усіх. Поколядують же. —  Сідайте за стіл! Та горілки, та закуски, та каждого усе, Боже! Та на празник як виготовляють на стіл. А тоді ідуть іще в другу хату.

—  Ну, колядують же, так же? співають?

—  Да, колядують, а колядки ж усякі!

—  І ви їх знали, да?

—  Трохи знала. Я ж ходила колядувать, то це ж я вдень ходила, ше без чоловіка була.

—  Ну, а скажіть, а отак от, щоб дівчата просто не в свята, а так в буднішній день, співав хтось, чи нє?

—  Співають! ото було в нас вишивають та прядуть, та співають! співають.

—  А яких пісень? може ви пам’ятаєте хоч назви?

—  Ой, всяких таких же пісень! там одна витягує, та як же гарно співали, та такі ж голоси, Боже мій! Я ж хіба так придумаю ото зразу, позабувала. Таке життя, шо позабувала. Всяких пісень стародавніх.

—  “Ой, у лузі, ще й при березі”.

—  Да! ой, як ше згадаю, то й не згадаю.

—  Ну, які такі козацькі співали? або такі про кохання?

—  Ну, оце ж “Ой, у полі нивка”.
—  “А кругом материнка,
Там дівчина жито жала,
Сама чорнобривка”.
—  Да, да, да! знаєте таку?

—  А чого ж не знаю!

—  “Їхав козак дорогою, не міг шапку зняти …”

—  Скажіть, ну а отак от кутки, оце ж Новоселиці, Дубина там, інші, на кожному кутку наче свій гурток, так же? чи нє?

—  Так, так.

—  Хлопців, парубків, і оце співають дівчата.

—  Да, і оце до нас ходили з усього села. Було, оце повна хата найде!

—  Ну, з— за того, шо мати ваша була вдова? із— за цього, чи нє?

—  Вдова ж, і то ж була ж музика. Місяць він грав.

—  Скажіть, а були такі баби, наприклад, баба повитуха? або кухарка ото казали, шо такі в селі?

—  Я не знаю.

—  Не знаєте.

—  Так культурно все було.

—  На Ви зверталися, ге? на Ви, да?

—  На старшого на Ви. Старші всі на Ви.

—  Ну, ви зараз і досі мати тільки на Ви.

—  Да, а тепер на ти на матір, ти! ти! А то ж було, Боже сохрани! це ж мати! ти! наче товариш.

—  Скажіть, а от музичні інструменти, які от ви пам’ятаєте?

—  Мандоліна, балалайка, гітара. Тоді ця, бубон, гармошка.

—  А от приходилося бачить колись небудь бандуру?

—  Бандуру я бачила.

—  Ну, тоді ще, в давні часи?

—  Тоді я не знаю, тоді я не бачила.

—  І ліри не бачили ніколи? не бачили. А ансамблю був якийсь в селі музичний?

—  Оце ж уже в клубі в нас був.

—  І керівник в них був?

—  Керівник був, і всякі музики були. То було ж грають, а ми вже танцюєм! а ше новий клуб, та на полу, та так же гарно та легко танцювать!

—  Слухайте, а які от танці ви пам’ятаєте? Метелицю знаєте, наприклад?

—  Краков’як, полька, гопак. Оце такі знаю.

—  І співали, правда? 

—  І співали там, і те. Вже радіо понаслухувалися там.

—  Ну, а в основному так же народні пісні співали?

—  Да, народні.

—  Ну, як по— вашому, люди веселіші були? 

—  Ой, веселі ж були люди! а зараз що? А зараз куди ходять? 

—  Зараз тільки романи про веселе, да? (сміється)

—  Да, зараз вже нікуди не ходять. Шо за веселость, як оце дома сів, у той телевізор утупився? А то ж ідуть та поміж люди! та сміши, та ой!

—  І весело? і капостей не говорять, тільки смішне.

—  Ні! Боже сохрани! оооой!

—  Скажіть, а от хтось може дома домашні інструменти виготовляв музичні?

—  Да, були такі, тільки в нашому селі не було.

—  Може скрипки ви бачили саморобні?

—  Хіба я до їх придивлялась? шо воно таке.

—  Да, які вони там. Ну, а так були такі баби, шо наприклад казки ото розказували?

—  Мені баба на печі моя розказувала.

—  Ану! оце розкажіть, як воно було.

—  Прекрасного Йосипа. Телесика.

—  Івасика Телесика?

—  Еге! тоді ше, я його вже позабувала.

—  Нє, ну це ж, а про богатирів? А про прекрасного Йосипа це про шо? коротко так.

—  Це як було їх, та був дуже красівий один, Йосип. А ті ходили на роботу, а він дом стеріг. А шо воно таке? наче кричить хтось.

—  Та ні, ніхто не кричить. А це, а старців приходилося бачити?

—  Ходили старці.

—  А які вони, з інструментами ходили, чи ні?

—  Ні, просить ходили.

—  Просить ходили.

—  Були такі, як Храм ото у нас, то ходять.

—  Ага! Так, тепер таке питання, на весіллях бували, чи ні?

—  Да! а як же!

—  Веселі були весілля?

—  Ох і веселі! та яких веселих пісень співали! “Пусти, свате, в хату …” Та оце як заспівають, дуже ж гарно, тільки так. Ох! та на тій свадьбі ж було весело! А тепер, ой! нічого ж нема. Нема ж того нічого! може по других селах є, а тут нічого.

—  Ну, а молода красива? молодий?

—  А як же! вбиралися!

—  Скажіть, а от сім’ї були міцні, як ото раніше? 

—  Міцні! не розходилися. Ні! це було гріх розходиться.

—  Ну, а от, наприклад, як розходиться, то як на нього люди дивилися?

—  Дуже погано тоді дивилися.

—  А отакі байстрюки, наприклад, або хто?

—  Менше їх було.

—  Ну, менше то було, а як до них ставилися? чи були такі?

—  Вроді вони як були, а ставились, не знаю.

—  Ну, знали, шо це байстрюк?

—  А чо ж не знали? знали. Однаково, а шо ж воно винувате.

—  Ну, а ви кажете, шо чоловік, жінка його слухалася? чи навпаки?

—  Слухалася, а як же?

—  Був головою сім’ї  завжди чоловік, да? Зрозуміло. Так шо таке. Так я хотів в вас таке запитать. Значить, церква. Розкажіть, будь ласка, про славнозвісну Трахтемирівську церкву так в двух словах, шо вона собою являла?

—  Церква називалася Троїцька. І вона оце ж стояла, та золотії ж ці хрести!

—  Дерев’яна була? 

—  Ага! тут же ж була ж та, хрестили ж дітей у церкві, і каждий же, кажду суботу правилось, кажду неділю. А на Храм скільки чужих людей йшло! така церква на всі церкви! А тоді вже розбирають по домах на обід чужих. Да, розбирають усіх, у кого немає знайомих, беруть до себе на обід.

—  Це пропонують, да?

—  Да! бо воно ж прийшло, воно ж їсти з собою не брало, то треба ж, шоб воно пообідало. І церков була в нас гарна, дерев’яна, викрашена.

—  Іконозал був всередині?

—  Да! було, все було.

—  Ну, це у вас ікона з церкви, да? чи ні? чи це домашня ікона?

—  Це домашня! це мій батько, той, дід у церкві служив дяком. Та було в його 4, то два сини, і дочки. Так він на імя святих оце поробив своїм синам.

—  Це получається ваших дядьків, чи шо?

—  Великий Василій, це мій батько. А то Тихон Задонський, той тоже святий. А то Парасковія, то жіноча.

—  Ну, а хто її намалював, цю ікону? хто ікону цю намалював?

—  Ну, комусь же оддавали.

—  Ну, були в вас богомази тут в селі?

—  Да! навєрно були, це ж дід іще віддавав.

—  Це давня історія. 

—  І вона оце ж закривалася, золота— золота вся ж така була! А це, ну шо ж, пообтиране вже.

—  Скажіть, а куди ікони ділися з Трахтемирівської церкви?

—  Я не знаю.

—  Кудись розібрали. В якому році церкву розібрали? у войну, чи перед?

—  Її не розібрали, її кажеться тільки верх, а то там була комора. А при німцях правилося в церкві.

—  Відновили, да?

—  Відновили при німцях.

—  А куполів не було вже?

—  От я і не помню, чи були, чи не було.

—  Ну, а куди ж вона ділася потім, та церква?

—  А в війну згоріла.

—  Як наші брали? і попав снаряд, і все? зрозуміло.

—  А при німцях ше ходили до церкви.

—  І ви ходили? і іконостас ше був?

—  Да, все було. А тоді розібрали.

—  Харашо, скажіть, будь ласка, а от, наприклад, хто вас навчив співать?

—  А у школі.

—  А не з дитинства співали, нє?

—  Ну, від сестер навчилася. Моя сестра дуже гарно співала, та, шо в Єсентуках оце. І друга сестра. То у нас у хаті співали.

—  Постійно спів чули. І колискових вам бабуся співала?

—  То канєшно, шо тепер оце уже старость прийшла, то забуваєш ото. Тепер уже ж пам’ять не та. Вже позабувала все.

—  Ну, а то не згадуєте, як бабуся вас виховувала? хто вас виховував? 

—  Та бабуся мене мало виховувала, бо бабуся ж тоже була поїхала в Сибір. А тоді ж, як батько помер, то бабуся покинула там і діда, і тих синів два, і приїхала сюди жо цієї дочки. То вже ж мені було, вже ж я мабуть, мати строїлася.

—  Великі були?

—  Та ні, не велика, мати ж строїлась у 27— му году. То баба приїхала та помагала ж тут все. Помагала, бо ми ж ше такі, тільки на ноги попідіймалися.

—  А як їй там жилося в Сибіру? нічого?

—  Та я не знаю.

—  Ну, вона ото й вас виховувала, да? розказувала казки?

—  Ну да, оце ж я знаю, шо ми були на печі, то бабушка мені розказувала.

—  Старі історії і так дальше. Ну ви скажіть, оце обряди Івана Купала, русальські, веснянські пісні, то молодь справляла ці всі свята?

—  Справляла.

—  Справляли, і ви вінки колись одягали?

—  Я ні, а це раньше було плетуть вінки на Івана Купала, і йдуть до Дніпра і пускають.

—  Ну, русальські пісні, і веснянки, гаївки?

—  Веснянки було ми оце йдемо сюди, де тепер сосни насадили, а то ж були горби на степку оце. І отуди ідемо та то співаєм веснянки. Дівчата сходяться та на Великдень. То ж уже весна, тепло. І платочки вже тоненькі на голову. Так воно гарно.

—  Скажіть, а от не чулося десь таке, шоб ікони обновлювалися?

—  Чулось.

—  А де? може ви бачили самі?

—  Не бачила, а я чула, шо обновилась ікона.

—  А де? тут в Трахтемирові?

—  В Трахтимирові, а де, то я не знаю.

—  І люди ходили, да, дивиться?

—  Да, казали десь там, там. 

—  А таке питання ще, от як от люди раньше лікувалися? де от, наприклад, хтось захворів, де треба було вилічиться?

—  А ото були баби такі, шо шептали.

—  Як вони звалися?

—  Ті баби?

—  Знахарки?

—  Та ніяк! просто знали у селі, і так ото йшли.

—  І шо, вони шептали, чи шо?

—  Шептали од пристріту там, бишиху там, ше які там хвороби. То шептали, вишіптували.

—  І таких декілька було бабів у селі, да?

—  Горшка було це, як оце горшка моя бабушка знала.

—  Знала це діло?

—  Знала (сміється), то горшка на живіт такого ложе. А воно ж терпить.

—  Скажіть, а оце травами ше лікували, так же?

—  Травами, да, трави всі були.

—  Ну, а цікаво, відьми такі були в селі? не чули?

—  Були! були.

—  А шо це таке відьма?

—  Оце ж вєдьма Романова!

—  Да? а чого ж вона відьма?

—  А ти з нею говоритимеш, то ти ж не кажи нічо.

—  Та я її вобще не знаю.

—  Та чо ж не знаєш, як вона тобі предлагала корову.

—  Так вона ж мені не корову, а дочку привезла (сміється).

—  То з коровою ж!

—  Так я сказав, шо дочку залиште собі, а корову відьмі дайте (сміється).

—  Так і сказав?

—  Та я шучу! я такого не скажу ніколи. так а шо? ну— ну, шо таке відьми?

—  Молоко одбирають у корови.

—  Як це може бути?

—  Я не знаю. Знаю, шо було мати каже —  оце вже якась відьма, нема молока. Ногами б’є, і рогами б’є, і нема молока. То це вже відьма якась одібрала!

—  Ну, а так було, до смерті доводили?

—  Та не було такого.

—  Ну, а шо відьми це тільки молоко забирали?

—  Та всякі були!

—  Ну, а шо саме? шо там було?

—  Ну, я не можу тобі сказать, то вже давно було.

—  Ну короче, шо воно було правда.

—  Було, кажуть. Було. 

—  Це треба було в церкву йти для цього якось спасати, чи як воно? якшо найшло в людину, то шо, куди діваться?

—  Я не знаю, шо треба робить. Треба ш одшіптувать навєрно. мабуть такі були ще, шо одшіптували на таке. Я не знаю.

—  Ну, відьми шось творили погане людям?

—  Погане! відьми це погано!

—  Ну, шо вони когось зманювали? парубків чи дівчат?

—  Та! то таке, я не хочу говорить.

—  Ну, ясно. А мова яка була в селі? російська?

—  Українська!

—  Українська, да? і говорили між собою по— українські?

—  Да, да!

—  А от Росія, російська мова, пісні якісь були, чи як?

—  Були й російські пісні!

—  Частушки співали?

—  І частушки співали. І наші українські частушки, і російські частушки.

—  А не знаєте, були такі на Сталіна такі смішні частушки? про колгоспи? 

—  Не знаю. 

—  На борщ приготували, чи сьогодні будете варить?

—  Завтра! просто нарву на борщ.

—  Ну шо, дякую, шо поговорили.

—  Добре! це пожалуста. А я ж тебе хотіла ше просить.