Надежа Микита Миколайович, 1907 р.н. та його дружина Надежа Текля Іванівна

журнал: скiки корова дала. А доїли только мужики, не любила страшне женщин. Сидить на стуліках, пише.

⎯  А як прізвище того пана, де батько доїв?

М.М.: Пан Єфіменко, Яхновський, Яхно. І батюшка був в нас Яхно, і він Яхно.

⎯  А чому Ви кажете Єфіменко?

М.М.: Звать його Єфіменко, а фамілія Яхно.

⎯  Чи він просто жив там?

М.М.: Нє-нє, купив земельку, он не українець, латиш ілі… А земельку купив. Там у нас було три сестри удовами, князь їх був отєц, вони були вдови. Не знаю, як воно получилось. Когда умєр їхній отєц, оні ту землю продалі, і оні в’єхалі, не знаю, куди вони в’єхалі. А он ото хазяйнував, хазяйнував он до революції.

⎯  А потім що з ним було?

М.М.: Уехав, восемнадцятий год, революція, оні всє в’єхалі.

⎯  Як батько до революції працював у пана, чи ті пани були добрі до людей?

М.М.: Ну, як вам сказати, добрі такі були. Так воно було, і сійчас є. Як ти добрий роботнік, то добрий до тебе пан чи хазяїн. Тако сійчас, так воно і тоді було. Добрий роботник жалів. От як на утро, кажде утро бутильок дві літри молока. У каждого такий два літри. Поставила бидон, налили собі мужики: «Ото ваш бидон, розливайте». Оце так в них була постанова. Ну, а були такі, що й бив, дуже бив. I нужно було любити, і нужно було бити.

⎯  А що батько заробляв у нього?

М.М.: Сім рублів у місяць. Жизнь, канешно, була тяжолая.

⎯  А мати що робила?

М.М.: Домохазяйка, восьмеро було дітей наших.

⎯  Що батько почав робити після 17-го року, як пан втік?

М.М.: А нам же дали землю. О! Ми тодi зажили. Ленiн же дав землю, получили восемнадцять гектар землі, хоч тоді були десятини. Гектар менший од десятини, десятини були більші. Нємєц нам попахав землю, пахана була земля. Вийшли ділити, поділили. Тож був закон у його: кріпосне право, землю давали тільки на мущин, на женщин не давали землі, на мущин. А ми вже ділили при совєтській власті, коли в сімнадцятом году, на всех. Таке було, що ділять землю, ділять. Там народилось якось у селі, тих же не було уже баб, бабка-повитуха називалась, по-сільському, ну, бабка, там освобождала. Біжить: «Дядьки, мужики, ну, народилась дитина». Так, а хто зна, що народилась вона? «Ну що, мужики, дамо землю?» «Аякже, дамо». Тіки тому дали, біжить другий: «Двойняшки, баба Габилиха приймала». Габилиха, це вона по селі все приймала.

⎯ Це й iм’я було Габилиха?

М.М.: Да.

⎯  А хто ділив землю?

М.М.: Мужики самі, самі селяни.

⎯ І ніякого старшого не було?

М.М.: Ніякого старшого, вибрали старшого і самі вже ділили. Все сами.

⎯  А як вибирали старшого?

М.М.: А як вибирали? Власть же советов були. Обично так вибиралося з мужиків таких толкових. Тогда, було, не допускалося, шоб офіцери, а їх пропустіли. Пройшли вони полковую школу, і було два офіцери. To Oфiцepa ті вoзглавляли совецку власть.

⎯  Як ділили землю, то кожному однаково давали?

М.М.: Одинаково, на душу.

⎯  А скільки землi на душу давали?

М.М.: Півтора десятини.

⎯ Чи Ваш батько мав садок пiсля 17-го року?

М.М.: Мав, мав землю, мав хазяйство, все мав. Все було: і корiвка була, і конячка була, все було.

⎯ А де гроші брав тоді вже?

М.М.: А здавали, кооператiв же був. Здавали зерно. Це та ж сама була ферма, шо і сiчас. І зараз так же само. Хто занімається земльою, хто занімається чимсь зовсім другим. Тот тому здає, а той тому.

⎯ Батько займався землею чи ще чимось?

M.M.: Не, тiки землею, більш нічого.

⎯ Він щось возив на базар продавати?

М.М.: Продавав.

⎯ А куди возив?

М.М.: В Чугуїв.

⎯ Чи Ви також з ним їздили продавати?

М.М.: Та, я тоді ще такий був, як у мене онучок. Їздили, їздили з батьком. Тодi дєньгі очень дорогі, а продукції було страшно много.

⎯ Чи був у селі шинок ще до революції?

М.М.: Шинок був.

⎯ А де він стояв?

М.М.: Шинок стояв у старій хаті.

⎯ А хто його держав?

М.М.: Такий пройдисвіт, спекулянт. Спекулянт був умний мужик, знав відкiль копійку льогко наживать. Це мій батько був малограмотний, ну що він, дояром був, шо він знав? І я, що ж я закончив, три класи закончив.

⎯ А куди Ви в школу ходили?

М.М.: Там, в свойом селі.

⎯ Це церковна була школа?

М.М.: Та, а как же, був урок церковний. Тоже був батюшка. А батюшка мене за шо бив? Ну, подходе сімнацятий год, революція, а у мене дядьки, брати робили там у пана Ретермурта Вейса. Ну, а виходний день – зійдуться у хату, в карти грають, п’ють. А там ікона стоїть: Петро Вєлікій їде на белом коне с копйом, а на лошадь обмоталась гадюка. А він тим копйом гадюку. А дядько дивиться та: «Та який же він Бог, на його гадюка напала, а він копйом. Хіба ж на Бога може?» А я почув та приходю в школу, та кажу отак і отак пацанам. Ну, а приходе ж батюшка на урок: «Отєц-батюшка, а Надежа Бога хулив» «Як хулив? Ану, Надежа, скажи, як ти хулив Бога» «Я не хулив» «А, казав, хіба то Бог, що Петро Велікій їде на коні, копйом заколов змея?» Ето ж було в четирнадцятім годі. Ну, то як іде батюшка на урок, біжать пацани, дежурять же пацани: «Надежа в куток». Так я простояв в кутку всі його уроки.

⎯ Хто тримав шинок?

М.М.: Крєстьянін. Лавка просто була, то він закупав, п’ють, гуляють. В магазіні бутилка водки стоїла сорок копейок, а він сорок дві ставив, отак.

⎯ Там чоловіки пили чи також жінки?

М.М.: I чоловіки, і жінки пили, гуляли, робити не хотіли.

⎯ Чи музиканти часом грали там?

М.М.: Грали. Музика – виставе у вікно, грамофон називався, і кричить на все село.

⎯ А музиканти не грали там?

М.М.: Не.

⎯ Як Ви ходили в школу, то якою мовою вчили там?

М.М.: Большинство українською.

⎯ А священик якою?

М.М.: А священик умiв всі, тоді ж була i слав’янська, і слав’янську ми учили, руську, но это мало преподавали, а большинство українську.

⎯ Коли Ви почали парубкувати, як Ви прийшли до гурту хлопців?

М.М.: Да, послі семнадцятого года, после революції. Тодi організовали зразу, штани у мене були такі полотняні, ото прямо небiлене, нічого. Ото як зняли прямо в крутілках, пошили мені, то ходив я в них. А в школу ходів з мішком, крестьянскій. Самі робили. Мама одріже половину, туди вірьовку пришие, і то менi туди книжку «Буквар».

⎯ Чи Ви мали книжки?

М.М.: Аякже, мав.

⎯ Чи були тоді газети якісь в селі?

М.М.: Нічого не було.

⎯ Скільки класів Ви закінчили?

М.М.: Три класи. Вобше в посьолку було три класи. До революції сімнадцятого года, трьохкласка була віздє. З сімнадцятого года вже пошлі, где большие сьола, культурні, там стали десятікласки. А таке село небольшое, як у нас, то тут обично були пять класов, сем класов.

⎯ А скільки дворів було в селі?

М.М.: Чотириста.

⎯ Велике село?

М.М.: Нет, средне.

⎯ А скільки Вам років було, як Ви почали на вулицю ходити до хлопців, до дівчат?

М.М.: Годів шістнадцять.

⎯ Як Ви ішли перший раз на вулицю, хлопці знущалися над вами, заставляли щось робити?

М.М.: Нє, начав я свою культурну жизнь вже после семнадцятого года. В нас пошла совсім другая жизнь. Ми тоді світа, нічого не бачили. Ніякої культури, началась пiсля сімнадцятого года хата-читальня, якесь кіно крутили. Показували не часто, а щось два рази в місяць. Начали гуртувати людей, начали журнали поступати до нас в хату-читальню, посходимось. Вечорниці одпали, ті, що ото кажуть на Україні вечорниці, ці одпали вже. Хата-читальня, там уже були газети, наушники. Ти послухав, даєш мені. Це одні були наушніки, потом стали больше-больше покупати, припливати-припливати, начали кружки вже, начали організовуваться спіктаклі, концерти разні.

⎯ А вистави про що?

М.М.: Про бандуру, про козачество, отам таке. Перша вийшла «Наталка-Полтавка». Оце начали організовуватися кружки. Церква ж уничтожилась. То ж була церква, у церкві співали, значить, люди. То церква уништожилась, то співуни перейшли до нас у клуб. В нас називався не клуб, а хата-читальня.

⎯ А що там співали, церковні пісні?

М.М.: Ні-ні, співали такі первобитні, українські всі пісні такі.

⎯  Чи співали про Леніна?

М.М.: А как же, про Леніна. Як Ленін родився, як жив, яку жизнь дав. Я вам прямо скажу: нам власть совєцька дала і січас должна дать. Треба вернути колишню совєцьку власть, шоб мужик руководив.

⎯ А коли мужик руководив?

М.М.: Тоді, коли нам дали совєцьку власть, сімнацятий год. Ленін дав землю, дав право: вибирайте собі власть і живіть.

⎯ А як прийшли колгоспи, то землю забрали? Це була совєцька власть чи ні?

М.М.: Совєтська власть, ніхто у нас землі не забрав. Хто це вам каже, що землю забрали? В нас є акт на вєчне пользованіє.

⎯ Чи Ви маєте цей акт?

М.М.: В нас у канторі. На вечне пользованіє наша земля. Ніхто в нас не одбирав. В колхозі наша земля на вечном пользованії. Написано золотими буквами: земля передається колхознікам на вечне пользованіє. Там написано золотими буквами, здорова книга, і там написано: земля передається колхознiкам на вечне пользованіє.

⎯ Як прийшов 17-ий рік, то життя зовсім змінилося на краще?

М.М.: Не набагато, а совсім краще.

⎯ Чи Ви ходили на вечорниці?

М.М.: Аякже. В те врем’я це було харашо. А коли вже пройшло воно, коли стала советська власть…

⎯ А де збиралися, якусь хату наймали?

М.М.: Це дівчата збиралися, там їх п’ять, шесть, одбирають собі хату, договарюються з тьоткою там чи з дядьком, шо там платитимуть, як платитимуть.

⎯ А що платили?

М.М.: А платили по-разному. Це, може, помазать вам, бабушка, отопити вас, обмити вас та пиріжок вам принесем це договарювались. Такі не пускали, шо зажиточні, а пускали большинство бєдні, вдови. А коли вона пустила, то її потоплять, і їй веселей жить, і пиріжок принесуть.

⎯ Дівчата цілу зиму до неï ходять?

М.М.: Цілу зіму.

⎯ А хлопці?

М.М.: Хлопці заходять, дівчата прядуть, це прядуть до п’ятниці, а в п’ятницю Боже сохрани, только шить. Такий був закон, видно, Богословіє. В п’ятницю тіки шить, прясти не. Субота всьо примазати, постірати.

⎯ А хлопці як прийдуть, то що роблять?

М.М.: Сидять, співають, насіння лускають.

⎯ А в карти грали?

М.М.: Не, не було такого.

⎯ Чи дівчата часом ходили на вечорниці в інший куток?

М.М.: В нас село було не дуже велике, хат чотириста було. Ну, вечорниці були, штук десять таких хат було. Ну, большинство ходили так: село розтяглось, так ми тут ходим. Це ж на той край іти, то не всі ходили, а большинство тут.

⎯ Чи хлопці ходили постійно до одних дiвчат?

М.М.: Нi, розрішали, i туда ходили, i туда ходили.

⎯ А дiвчата?

М.М.: І дівчата. Це одна вулиця, то тi там збираютсься.

⎯ А дівчата з цієї вулиці могли піти на другу вулицю?

М.М.: Могли піти, але це рiдко. Могли, розрішалося, і ходили, ну редко, може, це не сподручно чи невдобно.

⎯ Чи хлопці часом наймали музикантів?

М.М.: Музиканти були, гармонія, більшість гармонія.

⎯ Вони наймали дядька чи хлопець грав?

М.М.: Такий же хлопець, той же парубок, того ж возвраста, як і всі. То оженивсь гармоніст, вже він одпав, то молоденькі наростають. Отак.

⎯  Коли той гармоніст грав, то всi танцюють?

М.М.: Танцюють.

⎯ А які танці танцювали на вечорницях?

M.M.: Єx! Польку, більшинство польку, гопак.

⎯ А в хаті-читальні музика часом була?

М.М.: Була музика. Начали купувати музику. Коли вже совєцька власть була, то вечорниці одпадали, тоді вже хата-читальня.

⎯  Чи всі дівчата, котрі ходили на вечорниці, пішли в клуб?

М.М.: Приходили туди і дівчата.

⎯ Чи можна було там прясти?

М.М.: Тоді вже в хаті-читальні вже развітая культура больше була, больше.  Церква одпала, а ті люди, які співали в церкві, збирались тоже, церковний староста підбирав же охотників і співунів, он же підбирав хор. Сiчас церковний хор лучше спiває, подобрані. А церкву як закрили, признали, що вона ненужна. Вона й ненужна, для мене ненужна.

⎯  А Ви не вiнчалися в церкві?

М.М.: Ні, я їх ненавіжу всіх.

⎯ А в якому році ви одружилися?

М.М.: После войни.

⎯ Що робили в хаті-читальнi?

М.М.: Концерти були, читали, спектаклі.

⎯ Хто керував?

М.М.: Керували комсомольцi. Шефи воєнні приїжджали, приїжджали, постанови ставили часто. Власть советов дала нам жизнь совсім другу.

⎯ А Ви казали, були п’єси про бандуру?

М.М.: Бандуристи. Грав же на бандуру той Тарас Шевченко, так і пішло бандурист, бандурист, це про нього.

⎯ А коли почався у вас колгосп? Чи перед колгоспом був СОЗ?

М.М.: Був СОЗ.

⎯ В якому році СОЗ був?

М.М.: В двадцять восьмом году.

⎯ А хто починав у вашому колгоспі?

М.М.: Бiднота, СО3-біднота. Я ж у нього вступив, в той СОЗ, менi було шістнадцять год. Нашi землю оддали, були зажиточнi люди, обробляли землю, а бідняки, який землю ту получив, там душ восем було, пощитайте – по півтори десятини на душу, получив дванадцять десятин землі.

⎯ То дуже багато?

М.М.: Це дуже багато, а обробляти нічим було. Вибрали двох мужиків і женщину, i послали до Леніна, шоб дав він нам трахтор, біднякам. Організували комнезам незаможні селяни, Ленін розрішив. розрішив, дав на Харківську область ноту, документ – получити трахтор. Дядько у мене був комнезам, організовував це все, председатель комнезама. А мене послав у Харків, я підучився там місяць всього на той трахтор, коло трахтора, i получив той трахтор, а тут же ждуть мене. А я їхав-їхав з Харкова та доїхав до Чугуєва, та й поламавсь той трахтор, а я ж, дурак, не перевірив, шо я там підучився. І той трахтор розплавився, потекло з його, згорів. Ну, а я босий, встав і пішов на Харков, трахтор бросив. І пішов оп’ять у Харков. Прихожу туда: «Шо таке?» Отак і отак. Дали мені другий трахтор, дали мені механіка, з механіком ми приїхали аж у моє село, наладив мені, показав там усе, хоч я там місяць був, показав усе, розказав, і то я на ньому керував.

⎯ Що це була за організація?

М.М.: «Сільхозснаб».

⎯ I що Ви робили на тракторі?

М.М.: Так у нас же організувався цей СОЗ, незаможні селяни, дали нам землю, харошу землю дали.

⎯ А ваш батько мав землю, то він не пішов?

М.М.: Не пішов.

⎯ Скільки вас було в СОЗі чоловік?

М.М.: Чоловік пітнаціть.

⎯  I вони також прийшли без землі?

М.М.: Без землі.

⎯ А де ж ви взяли кращу землю?

М.М.: А в нас же общество було, а був запас землi. Понімаєте, от приїжджає чоловік з сім’єю, хоче у нас жити. Значить, нада йому дати землю це так постановило общество. Земля ця должна бути для цих людей. Приїжжають люди: беженци, поляки до нас приїжжав, з Польші беженци, полякам давали.

⎯ Вас в СОЗi було чоловік 15, а скільки землі було?

М.М.: Землi тоже давали по півтора гектара на чоловіка.

⎯ Земля разом була?

М.М.: Разом. Ото я пахав трахтором, убирали. Уберем, поділим хліб, все поділим к концу года, поділили всьо, хто що получив, що заробив. І общественні і коні були, і трахтор, і корівки були, все на общество оддiлялось, це общественна худоба була, це був CO3 – совмесна обработка землі.

⎯ Де ви жили?

М.М.: Там.

⎯ Не в батька?

M.M.: Hi.

⎯  То Ви збудували хату?

М.М.: Нi. У батька жив, все було на місці.

⎯ А не будували комуну таку?

М.М.: Ні-ні, нічого цього не було.

⎯ Чому не залишився СОЗ, чому почалися колгоспи?

М.М.: Із СОЗа перейшли на колхози, бо взнали, шо СОЗ це мелкобуржуазне хозяйство, а колхоз ето уже больше поддержує і старичків. Вже стали делать ми обше пітаніє, стали помагати старим людям. Артiль совсім друга була стадія. СОЗ, це шо ми, дожили до Нового года, шо заробили, розділили і все. А артель, це вже не то, це вже другое. Тут хазяйство вже держали, і які там незаможні, старики, то їм помагала артель. Це вже совсем друга стадія.

⎯ А в якому році колгосп почався?

М.М.: В тридцять третьом. В Сталіна ж головокруженіє стало в тридцять третьом году, он же всеобщу колєктівізацію сказав. Це йому подклали пляму, і він, який сільний був, не побоявся, взяв на себе яку кляузу. В Сталіна получилось головокруженіє обща колектівізація. А вона не дала, зігнали. Так, як оце перестройку зробив Горбачов, так і то. I Сталін сказав: «Розпустить колхози».

⎯ То в 31-му починаються колгоспи. Той, що керував СОЗом, ваш дядько, як його звали?

М.М.: Павло Надежа.

⎯ Чи він став головою колгоспу?

М.М.: Ні, став другий.

⎯ Чому?

М.М.: Він же був председатель комнезама, а це вже став, в нас був організатор з Харькова, стотисячник. Тоді були стотисячники, тих посилали, молоді хлопці,

Комсомольці. Поїхав до нас і жив, Погорєлов, з Курська.

⎯ Як починався колгосп, то Погорєлов керував?

М.М.: Не керує, а веде вперед. Техніки ж не було, тягловая сила – лощадь

⎯ В СОЗі вас було 15 чоловік. А як Ви сказали, щоб іншi люди прийшли в колгосп?

М.М.: Самі прийшли люди. Подивились, що жисть дуже хароша, і самі прийшли, записувалися у колхоз, і їх приймали.

⎯ А багаті?

М.М.: А ті, що були куркулі, вони не хотіли іти в колхоз. Їх обкладали, просили, вговарювали. Обкладали, землю в них не одбирали, їх страшенно обкладали. Ну, наложать, чоловік не виплатив, а викладує, іще обкладають більш, виплатив. I доплативсь вже до того, що нічого нема. Тоді приходе: «Запишіть мене в колхоз». Отак це було. А як умніші люди були, то ті попродали своє хазяйство і потікали.

Большинство тікали в совхози. В совхози їх приймали, в совхозах лучша була жизнь, як в колхозах. Там нiмножко платили гроші, в нас палички писали, а там гроші платили і трьохразове, саме главне гроші платили. А в нас в колгоспі палички писали трудодень, аж в конці года виписували, давали все, тіки не гроші, грошей не було, а гроші платили аж в концi года.

⎯ Що Ви робили в колгоспі?

М.М.: Я з двадцять восьмого года на трахторі робив, «Хвордсон» нємєцкій. Отєц в нього «Хворд», а він син – «Хводсон». 

⎯ Як ішла колективізація, то жінка каже землю забирали, а ви кажете що самі прийшли.

М.М.: Нічо ніхто не забирав. Ніхто нічого не забирав. Ми прийшли в колхоз і нам дали книгу, собраніє було. Зібрали великий сход всіх колгоспників золотими буквами написано: земля передається навєчно колхознікам. Земля на карті, і колишко побиті на карті. Щоб ніхто в чужу не заліз.

⎯ А хто дав цю карту чи книжку? Колгоспну книжку.

М.М.: Совнарком.

⎯ А чому інші люди казали, що примушували іти в колгосп?

М.М.: Я знаю цю агітацію.

⎯ Це була брехня?

М.М.: Це було таке саме, як оце зробив перестройку. Вона кому наравиться, а кому не наравиться. Спекулянту, хабарнику, шкурнику ж наравиться перестройка, хулігану. Так само і тоді було. Ленінський закон був очень харош: трудiсь, получай. В калхозі дуже харашо було.

⎯ А навіщо іти в колгосп багатшим, тим, що мали землю, господарство?

М.М.: Хай робе, тiки хай плате ж податки. Але так зробили податки, шоб він пішов у колхоз, того що він мiша нам.

⎯ А чому вiн мiша?

М.М.: Того шо він лучше буде жити од нас. Нам же треба робити, а він шо – лежить у холодку, земельку обробив і сидить.

⎯ Як же він буде краще жити, якщо він лежить у холодку?

М.М.: Того шо землю ж ми дали йому оддєльно, між нашою землею його пайка лежить. Шо він там крутивсь-крутивсь, ьросив і пішов.

Т.І.: Не кажи того, скажи шо в колхозі були большинство лодирі, ото й усе. Іванів батько ходив риу ловити, а по хліб приходив получати, і такі вони скрізь були.

М.М.: Я знаю, шо ви хочете сказати. Там же кореспонденти ждуть, шо як землю, чи рзділили чи крестьянам землю дати. Нічого не получиться. Як роздати землю, будуть бур’яни і не вспіватимуть хоронить людей.

⎯ Тьотю, як роздати землю, чи будуть люди її доглядати?

Т.І.: Ніхто не візьме. У нас  в селі отут один-єдінствєнний взяв землю, а то ніхто.

⎯ Скільки він взяв?

Т.І.: Ну гектара чіттирі, може, взяв.

М.М.: Він же не плате нічого, од пользи нічого не буде государству.

⎯ Чи він щось заробляє?

М.М.: Та заробляє собі.

⎯ Чому держава не хоче взяти в нього нічого?

М.М.: Так він же пока законче. Втягли ж, так само як у колхоз втягли, так само і тепер.

⎯ Так ви ж кажете, що в колгосп не втягали, а люди самі ішли.

М.М.: Та, iшли ж (сміється).

⎯ Що ви говорили про головокруженіє?

М.м.: Був закон такий для Совнаркома: на добровольних условіях, добровільно должнi соорганізовуваться колектівні хозяйства. От наш СО3, нас пятнаціть чоловік було, ми добровольно зійшлись, увійшли туди, нам дали трахтор, попросили в обшества: дайте нам цю землю, яка в вас н.з. єсть, держите, то дайте нам цю землю, і ми будем добровільно робити. А найшлись же такі люди, о, шо це, а давайте, ми в колхоз. Не хоче – давайте ми в колхоз заганяти їх. А якби правільно вони шли по путі так, як Лєнін сказав, на добровольних началах. Та й сами крестьяни селами організовуються. Це ж Сталін, він же неправільно повів же. Он же потоптав всю ленінську політiку под нос.

⎯ Люди тоді в 33-му думали так само, як ви зараз, чи вони тоді не розуміли?

М.М.: По-моему, не розуміли… Советська власть не Могла обеспечить государство, понімаєте, нi хлебом, нічем. Як вона могла? Вона ж только войшла, молода іще, не окрепла. А армію, а государство то должно бить чiм-то жить, держать.

⎯ Ваша сусідка сказала, що забирали в людей продавали на дорозі?

М.М.: Ніхто не забирав. Забирали вот: жили індивідуально люди зажиточні, хліба не здавали, хліб прятали. Государство должно було жить. В їх, в етіх людей забирали хлеб. Вони обкладали їх, но вони не здавали ще.

⎯  Те зерно, що забирали в людей, привозили в комору?

М.М.: В комору, а потом віддавали государству, в район. Ніхто ніде ні зернинки не родавав. Ето всьо делала партія, ето всьо делала совєтськая власть – керувала, нужно було кормить армію, нужно було кормить народ, государству. А хлебушку прятали.

⎯ Чи всі розуміли в селі, що треба було віддати державі?

М.М.: Ну, дивіться, от щас орендатори четвертий год пользуються земелькою, а не здали нi грама.

T.I.: То ж йому не дають рознарядку, то куда він піде?

М.М.: Це ж йому дають помiч, держуть його, чи з його буде толк, чи він же ж схаменеться, продасть государству. Сійчас дають государству колхози, совхози дають же ж, план є, а він – ні. Трицять процентов он должен дать, колхоз государству з свого дохода.

⎯ А що він робе?

М.М.: Худобу держить, по трицять кiло, м’ясо продає.

⎯ Може держава хоче, щоб більше таких було, та не бере в них?

М.М.: Нічо в їх не получиться, только надо колхози, совхози держать, только так. Так я щас, одно государство – ніяк не можем вийти із крiзіса. Щас борьба iдьот, шоб Росія, Білорусія, большинство імели контак торговий, а без етого ж не можеть бить, і без колектiвного хозяйства не может бить. Треба повернути только назад, только назад, только колектiвне хозяйство, только на добровольних условіях.

⎯ По-ленінськи?

М.М.: Не сталінське, а ленінське.

T.І.: А комуністів отих усiх уничтожити, нащо вони здалися.

М.М.: Та ні, якщо ленінське, то комуністи, їх же мало ленінських комуністів.

⎯  А як знати, де ленінські комуністи, а де сталiнськi?

М.М.: Отак по селу пройдеш, і вже знаєш.

⎯  А якщо не комуністи, а з Західної України?

М.М.: Що з Західної? Знаю я про Західну Україну, що вона хоче. Хоче самостійності, щоб нікому нічого не давати, жити самостійно, нікого. Даже, шоб остатня Україна не мішалась, а руських шоб даже і ноги не було.

⎯ А тепер самостійна Україна? Так написано в Конституції.

М.М.: Та яка ж вона самостійна? Це так написано, так писати можна. Констітуція, а що ж толку, а толку ж нема.

⎯ Скільки у вас в селі було комсомольців у 31-му році?

М.М.: Чоловік шістдесят.

⎯ А комуністів?

М.М.: Комуністів мало було. Чоловік десять-пятнадцять.

⎯ Ви були комсомолець чи комуніст?

M.M.: Hi, не був.

⎯  Чому?

M.M.: Нi до чого, нi Бога, нічого не понімав, пока вже не окультурився, пока iще не признавав цього.

⎯ I в комсомол не хотіли записатись?

M.M.: Hi.

⎯ Не хотіли, чи треба було там щось мати спеціальне, щоб прийняли?

М.М.: Нє, не приймали мене, я не хотів, мені ніколи було. Там же в комсомольцiв треба ж сидіти в хаті-читальнi, слухати, ці ж навушники одiвати, слухати, знати, що завтра буде прийнята постанова про Тараса Бульбу, про кріпака, про «Наталку-Полтавку», це вони все. А мені ніколи було. То як получив у двадцять восьмом году той трахтор, то лежу під ним, лазю, замазаний, босий.

⎯ I не женилися?

М.М.: Який з мене женiх: босий, замазаний, шапка на менi була, оце все вирване, як босяк. А тоді ж поступити, мені треба інше життя мати, а мені ніколи.

⎯ А чи був у вас в колгоспі голод?

М.М.: Голод? Це вже я не знаю, це вже діло політіческе.

⎯ А скільки людей загинуло?

Т.І.: Трохи не всі.

М.М.: Голод же був на Україні.

⎯ А в селі у вас?

М.М.: Голод тоже тут був. Я був трахторістом. Люди дохли, от ходе-ходе, пішов в бур’ян щось там їсти, картошину прошлогодню чи травину, і помер. А ми орали, такі бур’яни прошлогодні проорюєш, приорювали людей. А де ж їх дівати? А хто їх буде убирати, як весь народ пухне? Це вже якось, це діло політіческе, це вже ви должні знати, чо це Сталін зробив.

⎯ Тьотю, чи ви бачили, щоб людей їли?

Т.I.: Оно тутечки женщина розказувала: тут хат через десять жила одна. До неї, каже, як зайшло дiтьо, воно ж голод, як зайшло, не вийде, як зайде, не вийде. А потом, каже, я заходю, а вона лежить: «Леночка, у печi м’яса там два чавуни, подай одне». Вона каже: «Я насипала, вона їсть». А тоді вона каже: «Насип ще». Вона насипала, а там децькі ручки. І я, каже, тоді як вискочила, і она умерла, і м’ясо там в печі осталось. А як уже вмерла, то тоді повно, раньше були не плити, а лежанки, то повна та лежанка тих кісток людських. Ото воно.

⎯ Чи у вас було таке, що мати великої сім’ї залишила на станції дитину?

М.М.: Та бросали.

⎯ А чому вони їх залишали?

Т.І.: Ну, вони щитали, що государство підніме, може, воно живе буде, а дома вмре.

М.М.: Подбирали в дітдом тоді.

⎯ А що люди думали, чому голод?

М.М.: Думали, що це просто создана атмосфера десь там. Агiтацiя ж була: неврожай, засуха, не було хліба. А воно як поняли, що тiки на Україні. Розуміли люди, не всі, понімали кое-хто, но нiльзя ж було прямо сказати. Ви ж знаєте, як Сталін руководив. Знали люди, що це голодовка зроблена на Україні, хто це зробив, політіческі люди, партія. Знали, в нас були комуністи, а хто ж це мені скаже, що це неправильно. Так же агітірували, що недород, засуха на Україні, а в Росії там зовсім друге положеніє. А чо ж в Росії, там же тоже совєтська власть. єто уже опосля можна було говорить. Ето було політіческое дело, це тут вопрос очень тяжолий.

⎯ Чи було так, що після голодовки люди приходили записуватися в колгосп?

М.М.: Були.

⎯ Бо хтось сказав, що голод був тому, щоб всі прийшли в колгосп?

М.М.: Не, ето нє то. Ето Сталін сделав. Сколько він унiчтожив бiльшовиков: Кiрова, Постишева он же убіл. Може і ето, щоб унічтожить людей, щоб революції не поднялі, што-то такое. Ето дело політіческоє, ето діло очень трудно роскусіть. Так шо і до сіх пор ніхто не розкусить. Я вам прямо кажу.

⎯ А як ви тоді працювали? Щоб працювати, треба було мати силу, а їсти не було чого? Чи в колгоспі варили?

М.М.: Варили, давали, допомагали, в нас шефи були кубинський полк, в Чугуєві стояв кубинський полк, вони були шефи в нас. Давали нам, крупу давали, хлеб давали, особенно механізаторам давали. Ну я, було, уже стало сєм трахторов, уже був бригадіром, то шефи допомагали, і народу помагали. А большинство получали, кукурузка ото облущена, привозять, кочерижка ото, на мельніцу, самі кочерижки, без зерна. Кидають у катьол і варять. Тяжоле було положеніє, очень тяжоле. Ну, а почему ето, я не могу етого росказать. І щас ето точно ніхто не докажеть, с какой целью ето Сталін сделал, так як он поубівал большевіков, шоб його не змінілі, понімаєте. Так, можно понімать, і народ  он сделав, шоб народ менше був, шоб боявся. Вот под етім можно було понімать, а точно – нiхто не мог.

⎯ Розкажіть, як ви одружились?

М.М.: Я й сам не знаю, як ми поженились, це вона мене… Вона ж молода, а я старий, бачите, вона на шістнадцять год мене молодша. Ходила тоді, без матері, без батька осталася, а я ж трахторіст, бригадір, потом механік МТС, герой. За мною так вони бігали.

⎯ Чи ви мали хату вже тоді?

М.М.: Так вона прийшла до мене та й каже: «Я, мать, з тобою буду жити».

Т.I.: Ну, не болтай.

М.М.: Ну, а як же було?

Т.I.: Поженились, та й усе.

⎯ А хто мав хату?

T.I.: Ні в нього, ні в мене нічого не було.

М.М.: Ми на квартірі жили.

⎯ А приходили свати?

М.М.: Та які там свати? Після войни які ті свати?

Т.I.: Це сiйчас сватаються, а після войни, знаєш, що, як воно жили, не було ніде нічого. А тепер вже онучка.

⎯ А як церкву в вас закрили?

М.М.: Памятаю. Закрили, попа вигнали з церкви, одібрали в нього дом.

⎯ А що з тим домом зробили?

М.М.: Сєльській совет. А попа переселили, прикажній церкві є сторожка, імущество там сохраняється, як сарайчик, складік. І там сторож, і ото попа там поселили.

⎯ Чи він мав сім’ю?

М.М.: Сім’ю мав: матушку, дочку мав, умер в трицять в третiм годi, тяжола жизнь була. Там старушки носілі йому харчі, кормілі його.

— А в якому році закрили?

М.М.: В тридцять третім.

⎯ Що з нею зробили?

М.М.: Розібрали, розтянули, хрест турнули, метал, дзвони, позабирали, одправили в Харьков. А ікони розтянули, якi женщини понiмали богословiя, вони позабирали. Були ж старі люди, вони богословіє понімали і розібрали.

⎯ Хто цим керував?

М.М.: Комнезам.

⎯ Голова комнезаму, тобто ваш дядько?

М.М.: Мій дядько, незаможні селяни.

⎯ Чи він не переживав після цього, що це гріх?

М.М.: Чо йому переживать, як він жив – вот так!

⎯ Чи ви трошки допомагали?

М.М.: Я? Я тоді ще не в курсі дєла був. Мені не нужно було. Я як в двадцять восьмом получив трахтор, я од його не одходив. І ото з того СОЗа перейшов в артєль, з артелі в МТС, машинно-трахторна станція.

Т.I.: В МТС як перейшов, то уже до колхоза і не касався.

⎯ Ваш дядько в колгоспі що робив?

М.М.: Так же комнезамом і був, там же ж тоже комнезами, незаможні селяни так і существовали.

⎯ Що той комітет робив?

М.М.: Нічо він не робив. То бідняки зібралися, ïм пока землю дали харошу, я їм обробляв на трахторі. Шо проп’ємо, прогуляєм. Розділили, скіки заробив там хазяйства.

⎯ Де горілку купували?

М.М.: В магазіні.

⎯ Хату-читальню з якої хати зробили?

М.М.: З попової. А попа ж вигнали, в нього дом був хароший, його ж вигнали.

⎯ I сільрада, і хата-читальня?

М.М.: Так у нього ж там було шесть комнат.

⎯ Але хата-читальня була раніше?

М.М.: А, так, раніше. Потом дядька розкулачили, вигнали, а в нього хату-читальню забрали. А потом ця уже отжилась, некультурно в дому. Тут у попа одібрали той дом, в нього шесть комнат, туди вже перейшли і сєльсовєт, і хата-читальня.

⎯ А перша хата-читальня в якому році була?

М.М.: Та приблiзно у двадцять восьмому.

⎯ А раніше не було, десь у 21-му, 22-му?

М.М.: Нє-нє.

⎯ Як почався колгосп і дівчата ходили на вечорниці, чи їм хтось забороняв туди ходити?

М.М.: Нє, воно само отпало. Переборола ота жисть, ота хата-читальня переборола усе, там нечего було делать, тут уже ні прядуть, ні шиють.

⎯ Тут можна відпочивати, а там працювати?

М.М.: А там прядуть, да отпало само по собі.

⎯ Чи були в селі маляри, котрі малювали ікони?

М.М.: Не було.

⎯ А де люди купували ікони ще до колективізації?

М.М.: В магазінах всьо було в Чугуєві. Магазіни спеціальні були, продавали кони. Тоді ж женяться, обiзательно невеста і женiх, по іконі дарять, обiзательно шоб були. Це спеціальні були магазіні такі, шо продавалися ікони. А вже як стала власть совєтов, то ікони вже отпали.

⎯ Ще до революції яка була музика на весіллях?

М.М.: Гармонія і бубон.

⎯ Скрипки не було?

М.М.: Не було. Ото в нас були такі двоє: вона на бубон, а він на гармонь. Ото їм заказують, що на таке-то число свадьба. Три дня одграють. Їм там чарку дадуть випить.

⎯ Платять?

М.М.: Та, платять. Пиріжків зостається, то набере.

⎯ Вони були чоловік і жінка?

М.М.: Чоловік і жінка.

⎯ Як ви були малим, чи сліпі старці ходили по селу?

М.М.: Ходили. То не старці ходили, народники.

⎯ А хто це?

М.М.: Старці ходили, коли нещастя. Погоріло хазяйство, оце вони тоді ходять, просять на погорелих. А вот еті люди, що ходили, старці називали їх, то не старцi, ето народники ходили.

⎯ Приходить народник до двору, і що він каже?

М.М.: Та расказує, що ми живем плохо, шо нам не дають жити, буде жисть, отака буде жисть. В нас був в нашому селі, називали його Хведька Бурта, то бєдний-бєдний. Така хатьонка була хужа, вросла бур’яном. І він то ходив. Він раз в год приходив в ту хатьонку, там соломка лежала. I то вийшла газета «Іскра», а церква то ж робила, а попи то робили, а урядник робив, поліцай, поліция була. Сусіди: «Хведька прийшов». Біжать до Хведька. Хведька витяга газету і чита. Газета в якому вийшла?

⎯ В п’ятому,

М.М.: О, правильно, в п’ятому. От, витяга ту газету і чита: шо це за газета, як це буде, що це буде, а ті ж бабочки до батюшки приходять та: «Отец-батюшка, Хведька Бурта прийшов і витягав газету і читав, шо Богів не буде, церквів не буде, все буде». А батюшка: «А де ж той Хведька?» ⎯  «Та дома». А той же Хведька тоже умний чоловік, дурак же не піде, за торби утром і пішов, змився той Хведька. Батюшка, урядник приїхав туди. Ну, був Хведька, лежав на соломі нема вже. Ну, а батюшка вже тоді: «Бабушки, як прийде Хведька, скажете мені». От той Хведька явився, через год явився, тоді вже рекламації другі були, брошури розкидав. А вони ж пошли: «Отец-Батюшка, прийшов». Той урядник, урядник з поліцією: «Стоп». І всьо, як хапнули Хведьку, і всьо, по цей день нема Хведька. Ото той самий народник.

⎯ А сліпі були?

М.М.: Були, ходили. Ну, вони большинство брали дєньги: пятачок, копієчку, пиріжок. А большинство давали дєньги, потому що йому прожиточно нужно було.

⎯ Чи люди завжди їм давали?

М.М.: Давали-давали, помагали, об єтом і разговора не було, давали.

⎯ Чи вони часом співали?

М.М.: Співали.

⎯ Що вони співали?

М.М.: Та оце ж «Отче наш» та про Бога, божествєнні.

⎯ Чи грали на чомусь?

М.М.: На бандуру.

⎯ Чи у вас в селі хтось на бандурі грав?

М.М.: Не було. То ходили, з других сьол приходили.

⎯ Чи ви знали того, що в селі жив?

М.М.: Ми ж приєжжі, в піїсят третім году приїхали.

Т.I.: Он був бригадіром в трахторній бригаді, сюди його направили.

⎯ Як стотисячника?

М.М.: Угу. Я до войни вивоював, потом мобілізували. Я вже не думав в сельське хазяйство вертаться, не думав уже, надоїло мені. Поробив всього два місяці на заводі, приказ. Визивають в оддел кадров: немедленно розщитайсь і йди. Куда? Іди в Чугуїв в оддєл кадров, там скажуть, куда.

⎯ А чому ви пішли в Харків на завод? Чому кинули трактор?

М.М.: Да набридло мені буть в сєльськом хозяйстві. Важко, очень даже важко було. Прийшов в оддел уадров. «Ідіть, ви механізатор, есть приказ: всi механiзатори, агрономи, спеціалісти, всі роботніки сєльського хозяйства беруть на міста». І ото нас куди кому, ідіть, хоч-не-хоч, подимай сельське хозяйство. Оце мене сюди загнали, оце я прийшов сюди страдати. А це гамно, а не село. У нас хороше, у нас земля була Ретермуртська, земля очень хароша. І сiчас зємлі тут не очень, тут жить плохо. Там земля, там лучше жить. Там люди живуть очень харашо. Там людям скажи: на тобі землю безплатно. Та він не схоче, скаже: давай менi тiки колгосп. Це за Чугуєвом, в той бік за Харків.

⎯ Чи там ще є комсомольці?

М.М.: Є.

⎯ Як їх звати?

М.М.: Та вже позабував. Там найдете. Там колхоз живе – во! Там люди всі такі. Хароша земля там. А шо тут: земля гадка.

Т.І.: У нас у селі всі люди наші, хахли одні. А що тут у нас: і грузіни, і жиди, і євреї, і руські.

М.М.: Большинство євреї. Тут мєсних 100 чоловік.

⎯ Це вони дачі купили тут?

М.М.: Потікали. А знаєте, чого потікали? Ото як в орухнули атом там, Амєрiка заворушилася.

⎯ Америка заворушилась?

М.М.: Так, а що ви не чули? Шо ви за кореспондент? Ви, мать, мене випитуєте. Все ви знаєте.

⎯ То в 60-их євреї ще приїхали?

М.М.: Вони отовсюди тікають. Ото тікають сюди, і тодi тiккали

Т.I.: От ви кажете: Україна самостійна. Та де ж вона самостійна? Ви в Чугуєві на базарі були? Підіть подивіться. Яка ж вона самостійна, як там самі грузіни? Сидить продає губи красити, які-то сірьожечки, разну ірунду, то очі намазувати. Він сидить, а українець на полі вдома робить. А якби то була Україна, українські люди, шоб усі вони свої були. А підіть подивіться в Чугуїв, і таке ж у Харкові, і ше хуже. А от один у нас був, казав: «Я був у Львові, у Львові на базарі люди продають тіко своє: молоко, м’ясо, огірок, баклажан». А в нас підіть подивіться, стоїть з водкою. В магазіні водка двадцять восєм, а він стоїть і просе сорок. І ніхто нічо не каже. От і кажуть: яка ж вона Україна? Хоч вона була при совєтській чортовій власті, так ніхто ж не той, хоч ніхто того не продавав.

М.М.: Нада всьо переводить на кооперативний строй. Шо я преобрів, пожалуста, здай на кооператівний,кооперацiя, как обміняй, обмен.

⎯ Все на базарі було до радянської влади?

Т.І.: Да, на базарах тіко те, що ми придбали: баклажан, капустина, м’ясо, а магазінного нічо не було.

⎯ Тьотю, як вас звати?

Т.І.: Текля Іванівна Надежина. І діти написані Надежині.

⎯ А чому дід Надежа, а ви Надежині?

Т.І.: Ну, як розписалися, як нам ото написали.

⎯ Як ваше дівоче призвіще?

Т.І.: Велика.

⎯ А вашоï матері?

T.L.: Не пам’ятаю.

⎯ Ви казали, шо в тому селі всі були хохли, а тут місцеві жителі хто? Бо та баба по-російськи говорить.

М.М.: Та баба, то вона корiнна.

⎯ Але ця баба говорить по-російському. Ще така Ганна Іллівна, вона також Так тут жили не українці?

М.М.: Пятницьке то руське село.

⎯ А чому воно тут на Україні і руське?

T.L.: А ви знаете, казали, що тут тюремщики якісь Були, каторжани, і так як вони остались, так і руське.

М.М.: А щас Харьковська область, вона руська, і щас іде борьба за неї, сильная борьба, щоб перейти до Росії.

⎯ Яку ви хочете Україну?

Т1: Шоб була самостійна Україна, ніякої спекуляції, ніякої Грузії, ніякої Армянії, щоб ми всі одні були українці. Ну, руські, то руські, це всьо равно, шо руські, шо українці. А що ж, ви подивіться, хоч де-небудь грузін робе? От у нас у одної тут зять. Він спекулірує, і машини поїде у Польшу купе, тут продасть. Йому нада там воювати? І сестра тут, і вони не хочуть туди їхати, поки там война не кончиться.

⎯ Ви казали, що раніше в селі був клуб, кіно, а чому зараз немає?

T.L.: Того нема, що зараз саме хуліганство, туда ніхто не ходе.

⎯  А яку Микита Миколайович хоче Україну?

М.М.: Дружеську Україну, щоб дружить не только там з Росією, з всєми народами, які только є на планеті.

⎯ А чи тепер вона не дружна?

М.М.: Вона, як ви сказали, самостійна і єсть. Пускай самостійна, пускай свою релігію держе, богословіє своє, язик свій, пожалуста. Руський язик зучайте, ну дружба, только дружба. Совхози, колхози ні в коєм случае не розпускать, помочь їм нада, государство помогло їм і тєхнікою, і дєньгами, всєм помочь, оплатить труженіка, хлібороба. О, вот ето перва задача, єслі новий президент учтьот вот ето всьо, обратіт внiманіє на сєльське хозяйство, подиметься економіка. Єслi не обратить, нічо не получиться. І дружба, только дружба. Самостійна Україна, пускай она так і буде самостійна, без дружби ми економіки не поднимаем.

⎯ Чи зараз вона не дружна?

М.М.: О, це ж я не знаю, як там буде новий президент. Трудно нам буде, переживьом. От в який прогрес пошла страна: первий хто полетев в космос? Буржуазні кажуть: Гагарін-це син князя. А виучив хто його?

Т.I.: Хватить болтати, ти не знаєш цих людей, може, вони з Америки приїхали.