— Скажіть, коли починали грати на скрипку?
— До війни, в 36-му році починав, чи в 35-му. У клубі була художня самодіяльність. І я ходив. Спочатку грав на гітару. Ще там грали на мандоліну, на балалайку. У стариків вчився грати на скрипку. Після війни, то вже грав тільки на скрипку.
— Чи то був оркестр в клубі?
— У нас тут був Гриша Слюсаренко керівником оркестру. Струнного, Учив тут сільських хлопців грати.
— Чи ви пам’ятаєте, що керівник отримував гроші за керівництво?
— НІ, він і всі ми працювали безплатно.
— Ви також грали на весіллях?
— На весіллях ми мало грали. Бо після і до війни більшість на весілля брали духову музику. І якщо вже не було духові, то брали струнні.
— То ви рідко грали на весіллях?
— Так, це було рідко і тільки в своєму селі. У нас тільки духові беруть. Як заграє духова, то всім дуже подобається — голосно, браво. І не в грошах діло. Любили духову. Тепер духова музика на два-три дні коштує 450 карбованців. Вони грають і в молодого і в молодої. А цей джаз — 250 рублів. Духовикам важче граєте, тому вони менше грають, багато відпочивають.
— Чи до війни був у вас державний податок для музикантів, які грали на весіллях?
— Ні, тоді так не було розвинуто це. Це тепер більше.
— Чи була у вас гармошка?
— Ні, в нас гармошка не була популярна, це вона була в Буках. У нашому селі вважали, що гармошка — це музика для базару. У нас струнні грали — бубон, скрипка, дудка-кларнет. Не такий як тепер – спрощений. Він як сопілка, але не сопілка. Це називали дудка-кларнет. Цей кларнет ще повинен бути в Маньківці, в того Несторовича, його батько все грав.
— Скільки тоді коштувала така музика?
— Дуже мало. Може й заплатять десять рублів, а ще рахувалося те, що вони у весіллі.
– І сільрада тоді податків не брала?
— Ні, до війни не платили. Це вже пізніше.
— А пізніше в який спосіб ви платили?
— А як вас запрошували грати на весілля?
— Молодий, чи його батько прийде перед тим, щоб домовитися за ціну і загодити цих музикантів, бо ж їх не так багато було. Платять за кожен інструмент.
— Які мелодії грали на весіллях?
— Вальси, польки, краков’янки. Фокстрот не грали. Ритмічних також, струнні не грали. Це цей джаз тепер грає.
— Ви граєте народні танці?
— Так, гречаники, польки, кужіль. Як танець грали яблучко ще. Не пригадаю.
Цю мелодію — «А до мене Яків приходив» — грали на весіллі, коли перепій, тобто коли гості отримали подарунок молодих, а тоді й самі дарують молодим.
Марші часто грали, коли йшли до молодої.
Музики мали слідкувати на весіллі як танцюють. Бувало п’ять хвилин грали, а ніхто не танцював, а тут мати весільна пішла. То мусять поважливо продовжувати. Може близькі родичі танцюють, то мусять їм пограти.
— Чи було, що музиканти й танцюристи сперечалися, хто кого перетанцює?
— Було, було. Це коли хотіли пожартувати, посміятися чи коли випили. Перед колективізацією було так, що музикантів запрошували на степок — такий великий простір. Музикантам ставлять лавку, скількись там заплатять парубки і все село сходиться. А то якийсь хлопець замовляє танець, щоб потанцювати з дівчиною своєю, то платить музикантові 5 копійок чи більше. То були великі гроші — 5 копійок.
А вже при клубах, то такого не було.
— Чи було так, що гуляли цілу ніч?
— НІ, так було, що в неділю з трьох годин і до вечора. На стільки-то найняли музику. А ввечері вже на вулицях гуляли. Грала тільки скрипка. Але за це не платили. То музиканти самі хотіли вийти на вулицю з скрипкою.
— Чи колядували з скрипкою?
— Ні. І не щедрували. З дзвінком ходять на 14 січня. Василя вдягають, Меланку і ходять.
— Чи ви знаєте, чи була різниця в справі музики — до і після колективізації?
— О, звичайно, і дуже велика. Все завмерло по колективізації. Все відпало. Яка музика, коли людина з голоду вмирала? В 30-му році в нас колективізація прийшла, то у людей все забрали, нічого їсти не було. А до революції — кларнет, бубончик, скрипка. Ці троїсти, в голод вони повмирали. І почали за нього говорити після 35, 36 року. Клуб став, учнів збирали, художню самодіяльність зробили, в магазинах інструменти з’явилися. У війну трохи надивилися; як там на Западі живуть, що грають і помаленьку почали сюди переносити. Тепер і в селах є інструменти, але вже не має молодих людей. Пізно схватилися.
— До війни як і хто організовував музику на селі?
— І партійні і комсомольські керівники були не проти, щоб у клубі була музика. Люди трохи сходилися, робили вечори, концерти. У нас той Гриша Слюсаренко багато робив. А в клубі був такий Михайло Якович — секретар комсомольської організації, голова сільради.
— А хто вибирав музику?
— Ми самі. Знали, що на початок треба патріотична, а тоді й народна. В репертуар тоді входило, що перша пісня повинна бути обов’язково про Сталіна чи про Леніна. Були такі репертуарні книжечки, а там ці пісні, що рекомендували співати.
— Ви читаєте ноти?
— Добре читав; але вже трохи забув.
Із-за гір та з-за високих,
Сизокрил орел летить.
Не спинити крил широких,
того льоту не спинить.
Не зламати крил широких,
Того лету не спинить.
— Це була гарна мелодія!
— До війни ви не уживали в селі слова “троїсті музики”?
— Почті не називали, а говорили — музики, а тоді струнні.
Розказує байку про трьох музик, які на підпитку верталися з весілля, де грали, а їх догнав пан, і запрошує їх на ніч грати іще у панів. Той, що грав на барабан замітив, як усі пани мазали пальцем око, вмочивши його спочатку в якесь відро у кутку стояло. Він також попробував, одне око помазав. І що оді з ним трапилося — одним оком бачить панів, другим — чортів. Злякався, підговорив інших, щоб швидше їхати додому. Пан добре заплатив і відвіз на те саме місце, де вони ділили копійку, але музиканти, ніби проснулися — нічого не пам’ятали. Тільки барабанщик розповів про панів — чортів. Розійшлися вони додому. Але якось на базарі барабанщик упізнав пана — заплющив око. Підводить до нього:
— Пану, а ви мене знаєте?
— Ні, не знаю.
— Ви ж наймали нас грати.
— А як ти мене упізнав?
— Тій признався: що тим оком упізнав.
— То пан як увірвав, то й око вискочило.
— Звідки ви знаєте цю байку?
— Від старих музикантів.
— Чи бувало часом, що люди скажуть, що музикантам чорт помагає?
— Ні, знаєте, є музиканти які дуже добре грають. То їм і помагають.
