Минак Антоніна Петрівна, 1919 р. н.

– А найматися ходили? якшо своєї землі не було, наймалися?

А. П.: Ми?

– Да. А ви з якого віку почали працювати? 

А. П.: Я? Я почала робити в колхозі із 33-го года. Я в тім, в голодовку я була у дітдомі. А тоді батьки в мене померли, багато в мене померло тоді.

– Це із-за голоду? із-за голоду.

А. П.: Осталося нас чотири… П’ять тих сестрів осталось і один мальчик. Самий найменший. Ну, він тоже ж умер, а сестра одна була, пішла до батюшки пасти гусей, а ті ж старші там вже в колхозі були, там шось для себе придбали. А я дуже була пухла, дуже! страшна! А тоді мене ото в дєтдом забрали, там у селі організували дєтдом. Забрали мене туди і ото спасли мене.

– А батька, мати ви так пам’ятаєте добре, да?

А. П.: Добре батька пам’ятаю і маму. Ну, батько вмер аж у Ростові, туди його послали робити якісь там мости, тоді посилали. І він там умер. А мама вдома вмерла.

– А батько, от коли ще малою ви були, він крім того, що селянином був, що він іще робив? Там, може, шив шось?

А. П.: Він плотникував.

– Плотникував.

 А. П.: Був хароший, ото таке там – столи, табуретки, ото таке він робив. 

– Тобто з цього харчувались, да? мали одежу, мали і одежу, і взуття з цих грошей, да, мабуть?

А. П.: Мама, мама пряла все время і чужим, і собі. І батько ткав тоже і собі, і людям. Ото тільки отим і одівалися.

– Ну, батьків тільки на Ви називали, да?

А. П.: Угу, на Ви.

– А тато головою сім’ї, головний був? шо він сказав, да, то те й буде зроблено.

А. П.: Да-да-да! 

– Ну, так стільки дітей, шо кожен собі як буде балакать, так який там порядок буде!

А. П.: Тоді так ні! Ну, і нас ото як в 33-м годі, як ото зачали роздавати нас із дєтдому, у 34-м із дєтдома почали по знакомих розсилати в колхозі. Давали там пайки і теє, і мене до сестри притоє, віддали. Одна сестра осталася. Вона, мол, як незамужня, ну тоді взяла та й прийняла до себе якогось там мужчину із дівчиною, з дочкою. Я їй там не нужна була.

– Так шо ви самі собі заробляли, да?

А. П.: Вона мене так мучила, шо не дай Бог!

– Це рідна сестра була ваша?

А. П.: Рідна сестра. Надворі я ночувала. Вона в хату мене зовсім не пускала. А хата мамина ж, наша ше осталась. Не пускала ні у хату, я дуже мучилася. А тоді люди посовітували мені за… там один молодий хлопець був сліпий. І посовітували, шоб я за нього заміж пішла. Я пішла за цього Минака.

– Так жебракували, може, тоді ходили з ним? він співав пісні, мабуть, ходив? заробляв собі? як він заробляв на життя?

А. П.: Він по поїздам їздив, просив. Хоть він грав на баян, а люди вже давали самі. Він так, шоб там казав – дайте, то він так нєт.

– А ви його супроводжували, да?

А. П.: Ні! хлопці в нас такі були найняті чужі. Я нікуди з ним не їздила. Я була тільки дома. То в колхоз ходила, поки не було малого. А я встану, в мене синочок той, шо вмер. Отоді вже я була дома. 

– А ви кажете, до колхозу ваші батьки. Як їх там потім примусили в колхоз, хтось працював у колгоспі чи нє? з них. Не помните це?

А. П.: Я  знаю, працював ото ж у колхозі батько, старша сестра. Мама ніде не теє, не робила. І ще одна сестра. Це такі, шо. А старша сестра була в нас оце, як, як же вам сказати це, шо така вона була предана для колхоза. Там ото раньше розкуркулювали дуже. Вона там участіє брала. Мама її було лаяла, і батько бив її, а вона таке ото, друзья такі, зібралась компанія, то туди ходили вони.

– І вони ото забирали потім їжу, коли голод був, да? оце от були активісти такі.

А. П.: Ага, активісти, еге ж. Були ото ж ті.

– А потім вона чим займалася? в місто поїхала? 

А. П.: А тоді вона, як оце от уже голод пройшов, нікому не нужна, і так вона сама жила, поки… нема вже.

– А у вас там на Полтавщині старці були?

А. П.: А! один молодий хлопець був. Оце було, як іде весело, торбинка полотняна через плече, і з паличкою йде. То діти такі малі ж, попідбігаємо та за торбу його хватаємо отак.

– А він незрячий був?

А. П.: А він палкою як махне, та як улупить нас, а ми тоді тікаємо (сміється). І ви скажіть, я його так боялася, і за сліпого й пішла заміж.

– А він теж сліпий був, да?

А. П.: А він у нашім селі був. А цей, шо я заміж, він аж з Лебедина.

– На Сумщині, да? А там, шо грали на лірі, по селу у вас ходили? 

А. П.: Була, тільки не в нас. Бачити я бачила, ну не в нас.

– А бандуристи були?

А. П.: У нас у батька було дві скрипки і бас.

 – У вашого батька. А хто грав на них?

А. П.: Батько, і в його два брати, і оце вони всі, як царство їхнє те. Оце як ярмарок, у нас на Пароївці ярмарок оце неділя й понеділок. Це вони там обізатєльно грають.

– Їх запрошують, да?

А. П.: І грають, і їм ото там по копійці, по дві платять. Заказують, напрімєр, я закажу танєц там чи шось, я повинна шото заплатити. А потом ото вони два дні там грали.

– На ярмарку, да? А якшо на весіллі, запрошували їх?

А. П.: Ага! на свайбах грали вони.

– Тоже грішми платили, да?

А. П.: Угу, тоді приносили відтіля й короваї, і лєнти, й все.

– Ну, так грішми платили, іще і лєнти брали? 

А. П.: Я вам за це то й не скажу.

– Ну, а лєнти ж вони приносили, значить, їм на свадьбах давали. Як наче подяку таку, лєнтами, коровайом, да?

А. П.: Короваї приносив там таке. А за гроші я не знаю. Так вони там чи платили їм, чи ні.

– Так це його брати грали. А ще там в селі, багато ще таких у вас скрипалів було? 

А. П.: Ні, оце в нас, у нашім селі оце тільки батько та два брати його.

– І сімейні. А де вони навчились, не знаєте?

А. П.: Не знаю.

– А ваш дід, його батько, не грав, нє?

А. П.: Я діда не знаю, і не знаю, чи він і грав. Не знаю.

– Ну, а шинок у вас був там? музиканти в шинку не грали? нє?

А. П.: Де?

– В вашому селі шинок був?

А. П.: А! ні, не було! Була там одна пивнушка, сама хазяйка в своїй хаті одкрила, так там вона така манесінька. Забіжать, випили й ходу! Не було там нічого такого. Клуб був хароший.

– А коли він з’явився, клуб?

А. П.: Клуб коли був? Ну, я вже, було мені годів 15, отак приблизно. То я туди ходила ото в клуб. Ну, уже я, в мене й не було там у чому ходити. Ну, мені ото товаришки як ідуть, принесуть удітися, я з ними йду. Бо я там співаю із ними. А тоді п’єси ставили там.

– А співали в клубі?

А. П.: У клубі, еге ж. 

– А що співали?

А. П.: Що співали? пісні оте отакі знаю, шо грізно за бої, оце ми співали.

– Це про громадянську війну, да?

А. П.: Ага! 

– А такі старі пісні, вибачте, що я вас перебиваю, старі пісні такі ось про козаків, це вже не можна було співати? не пам’ятаєте?

А. П.: Тоді вже ніт! тоді вже оце, оце козацькі, ото такі. Оце тільки знаю, шо “На городі верба рясна”, оце співали ще тоді.

 – Їх іще можна було.

А. П.: А так нічого такого не той.

 – Це про любов можна було, а про козаків не можна вже, да?

А. П.: Завклуба був, так він, як тільки оце яку-небудь пісню – давай оцю заспіваємо. Е, ні! луче, дівчатка, давайте якусь інакшу.

– Подалі від гріха. Я дивлюсь, що на Полтавщині, що на Харківщині, однаково.

А. П.: Да-да-да! запрещали скрізь. Боже сохрани!

– Я думала, може тут більше, а там менше.

А. П.: Ні! Ото там тоже таке було.

 – Так, а в клубі там і оркестр був, да? і співали хором?

А. П.: Не було оркестру, а ото було два хлопці з мандолінами, й два хлопці були з балалайками. Оце вони як яку там постанову роблять або шо, то це вони там участвували оце.

 – А гармошка була?

А. П.: Не було. Не було, гармошки тоді в нас не було. Це гармошка вже у нас стала уже оце після голодовки. Ото тоді вже зачали.

 – Перед війною?

А. П.: Еге! а тоді не було зовсім.

 – А скрипки грали в клубі? скрипки в клубі грали? нє? 

А. П.: Я не помню шось, шоб скрипки там грали.

 – Тільки мандоліна, балалайка були.

А. П.: Мандоліна, балалайка. 

 – А ось в клубі працівники, вони шось в клубі там настроювали на вас. Ось ви кажете, співали пісні про громадянську війну. Вони приходили і казали. Ось це по нотах ви співали чи на слух?

А. П.: Нє, на слух!

 – Тобто вам старі казали не співати, а те, що нове тільки, що вони вже в 30-х роках?

А. П.: А там ото таке, всяке таке. Я вже ті й пісні позабувала. А оце знаю тільки, шо найчастіше ми ото співали “І летіли ми з тобою у походах і в боях”. Це за войну за ту, за хтойзна колишню. То ми там усе розучали. А такочки там були старшенькі нас, це ми тоді ж молоді були. А старші були, то ті там вже співали всяких пісень. Ну, я при тому ні одної їхньої пісні і не знаю.

– А ось малою, ви кажете, що пісні багато від кого чули? від батьків? від мами?

А. П.: Батьки в мене співали усі, і сестри співали усі.

 – Тобто, не на вулиці ви навчились, а саме в дитинстві.

А. П.: Ні-ні! я од батьків. Оце вони тчуть. Батько тче, мати пряде, і оце сестри ж там ото вишивають чи там мички мичуть, там ото все таке. Ну, все таке для себе роблять. І ото повна хата співів. І мені було годів 9, мабуть, а може, й менше було, в общем я точно не знаю, скільки мені годів було, то я, вони співають, а я все время первого брала.

 – Тобто, ви в цьому гурті виводили, да? А заспівував хто?

А. П.: А заспівував батько.

 – Тобто, у вас і жіночий склад був, і змішаний.

А. П.: Да-да-да.

– А так було, що окремо тільки дівчата щось співали?

А. П.: У нас? чи на вулиці? На вулиці були.

 – Ви з вуличними теж співали?

А. П.: Співала.

 – Але в основному запам’ятовували те, що з дому.

А. П.: Дома, дома. 

– А що ви на вулиці вчилися? яких пісень? не пам’ятаєте?

А. П.: А на вулиці шо, я уміла на гітару грати. І я ото, а там по-сусідські була гітара. І ото в нас хата стояла, коло хати, напротив хати така, яр такий був. Туди низ, а тут така гора була. І ото ми на тій горі збиралися. І ото я на гітару граю, всякі припєвки приспівували там, всякі такі там, хто шо. І там ото хто на скільки. І старі було повиходять, і те. Ну, таких гадостних тих не співали, потому шо ми тоді совість якось мали. тоді оце при стариках нільзя нічо було такого, як оце тепер.

 – Що там тільки не кажуть!

А. П.: А так ото там, то сяке таке там ото приспівували. дівчата приспівують, а я ото підіграю їм помаленьку. А в 38-м годі вже, як я вийшла заміж це за цього ж, Минака цього, так тоді вже свайбу грали ми із ним. Ніде свайби не грались, не грали, а ми грали. Хоть він сам грав, бо я дуже була бідна. Я в полотняній рубашці і без чулок, без штанів заміж ішла. 

– Без приданого. А ось скажіть мені, тут ось веснянок не пам’ятають. А що, на Полтавщині веснянки співали там? “Ой, вербиця! пора тобі, вербиця, розвиться”. Такого не було? Чи весну, може, закликали?

А. П.: Ні, у нас веснянку ось яку співали, це я трошки так. “Прийшла весна, чорну землю сонну розбудила. Уквітчала її рястом, барвінком укрила”.

 – А наспів який був? наспів.

А. П.: (співає) 

“Прийшла весна, чорну землю сонну розбудила. 

Уквітчала її рясно, барвіночком укрила. 

І на полі жайворонок, соловейко в гаї, 

землю, убрану весною, вранці зустрічають. 

Бурхливая річка вже кригу лама, 

весела веснянка далеко луна. 

Сніги потонули і вкрились шумами. 

Весна молодіє, і вкрилась квітками. 

З чужої чужини, з далекого краю 

пташки прилетіли до рідного гаю. 

Гаї всі і луки піснями озвались, 

веселі проміння з небес засміялись. 

Веселе проміння з небес засміялось”. 

Оце.

 – Так ви ще в дитинстві таку там співали? чи може, пізніше?

А. П.: Ніт! ні, це ми ше дівчатками були. Оце ми, як оце тільки весна, у нас там річка велика, здорова така річка. І ото ми оце, як ото збираємося до річки оце, а вона, то ж вода такими хвилями гоне і розливається далеко і кригу несе. І оце ми стоїмо над річкою і співаємо.

 – А така була:6 (співає): “Ой, вийду я на мосточок і на голосочок”?

А. П.: Ніт!

 – Такої не було. А (співає): 

“Ой, вербо, вербо, вербице, 

пора тобі, вербице, розвиться. 

Пора тобі, вербице, розвиться”.

А. П.: Може вона й була, но я не зазнала.

– А в дитинстві не пам’ятаєте? оцю от помните, а цю вже нє.

А. П.: От цю я помню, потому шо вже я величенька була.

– А козла не водили? (співає) “Та й скочив козел в огород, в огород!”.

А. П.: У нас оце, хоть і щедрівка, хоть колядка, в нас оцього не було нічого – оце козлів, оце там перекидаються. Це ні. Це в нас позорно було. Це таке кажуть – ми природу  паскудимо, ми природу понижаємо.

 – Не одягались в козу?

А. П.: Ні! ні! ні!

 – А як ви колядувати ходили?

А. П.: Колядувати ходили просто. Збираємося дівчата, хлопці, і ото ходимо. Поколядуємо. А оце вже, як щедрівки, то самі ми бігаємо, без хлопчиків. Самі дівчатка. Тоді ходили ми ще, і старшенькі ідуть із звіздою. І ми ото їм бігаємо, помагаємо.

 – А звізду з чого робили?

А. П.: Я не знаю, вони чи з дощечок, чи з чогось там вони її ліпили.

 – А свічку ставили?

А. П.: Ні, без свічки.

 – Туда в звізду свічку не мостили?

А. П.: Ніт! 

 – А такого не було, що ось видовбували гарбуз, і там вікошечки робили, віконця?

А. П.: Нє! нє!

 – З таким гарбузом. Тому що я на Богодухівщині чула такі.

А. П.: Бачите, воно скрізь неоднаково. А тоді рождествувати на другий день ходили. Оце значить збираємося, дівчата й хлопці, ходим рождествуєм. От, це ви можете: “Рождество твоє, Христе Боже наш, осіяна нам свята зима. Небо, звізда со звіздою чахуйся, тібє кланяюся, сонце правди”.

– Так це ви співали?

А. П.: Співали.

– А як ви співали? який наспів?

А. П.: (співає)

“Рождество твоє, Кресті Боже наш,

осіяна нам свята зима.

Небо звізда і со звіздою чахуйся, 

тібє кланяюся, сонце правди. 

І тібє видно з висоти востока, 

Господі, слава тібє!”.

– Так це хлопчики чи дівчатка рождествували?

А. П.: Це дівчата й хлопчики.

– Маленькі, да? А старші колядували, да?

А. П.: А старші ото колядуют ввечері, і ото там.

 – А щедрували як?

А. П.: А щедрували самі дівчатка невеличкі такі.

– Тобто дорослі колядували, а маленькі щедрували. А посівали хлопці тільки?

А. П.: Хлопці посівали. 

 – Це перший день, на Василя, да? 1 січня, да? А у вас, наприклад, забороняли потім уже, в 30-ті годи? чи ви вже не пам’ятаєте?

А. П.: Да! да! тоді вже не давали нічого. Я ходила в другий клас, а перейшла у третій. Це у те.

– У 30-му?

А. П.: Да, перейшла в 3-й, вже я в школу не ходила. Уже тоді нічо нільзя було нам, нікуди ні ходити, ні співати, нічого.

– А навіть до хресної не можна було, хрещеної матері, нікого?

А. П.: Нє! нє! нє!

– Просто забороняли і все, да?

А. П.: Забороняли, і батьків штрафують тоді, як тільки де шо почують.  А оце на Купала,  уже на Івана Купала, оце на Купала вже я була й взрослою, уже я була й замужем, то ми оце все робили.

– А як у вас Купала празнувалось? не памятаєте?

А. П.: В общем, оце, як Івана Купала, збираємося ми в якої-небудь, до якої-небудь сусідки, о! такі самі молодиці, як би й я, я ж уже була замужем. Уже якось отой. А в мене чоловік грав дуже харашо на баян, о. І ото ми збираємося, ідемо до річки ото. Там вогонь розводимо, поплигаєм, вінки покидаємо там ото. А тоді збираємось у двір до когось і там гуляємо.

– А це ви вогонь, через вогонь стрибали? чи?..

А. П.: Ну, тії хлопці стрибали через вогонь. А ми ше не дуже так і стрибали. Це кой-хто там може стрибнути, а не всі. Бо боялися, воно ж горить полум’ям.

– Ну да. А ось у вас ляльку наряджали чи дерево?

А. П.: Як?

– Ляльку може робили, Марину? такого не було? Марину.

А. П.: Ні.

– А дерево не наряджали, нє?

А. П.: Ні! цього не було нічого.

 – Не називали там Купала, такого не було?

А. П.: Ні!

– А не сідали там по колу навкруги одне одного з їдою, нічого такого не робили, нє?

А. П.: Ну, уже ото ж, як поплигаємо там, то посідаємо, ноги попростягаємо та сидимо там брехні точимо. Те те каже, те те каже.

 – А тільки ворожили на вінках?

 А. П.: Ага!

– А дерево не наряджали?

А. П.: Ні! ні!

– А ось коли вам забороняли вже, і козацьких, і чумацьких не можна було, тільки оцю “Вербу” співати – “Верба рясна”. А такі пісні, наприклад, ви знаєте, чи ще малою, коли там дівчиною, чи мама може співала (співає): “А у меня под окном розцвітала”.

А. П.: Знаю! 

 – А коли вона у вас там з’явилася?

А. П.: Ви знаєте, я й не помню, коли я її те, оце.

– Ну, мама співала її чи нє?

А. П.: Ніт! це вже після мами.

– Це вже післявоєнна?

А. П.: “Розцвітала сірєнь”.

– А ця така (співає): “Зломлю я вєтку із винограду”.

А. П.: І цю я помню.

– А ви де її чули? мама теж її не співала?

А. П.: Це співали мої сестри цю пісню.

 – А мама не знала її?

А. П.: Мама вже ніт.

– А де ж сестри її?

А. П.: “Не скажу, шо вітер зломив. Я не забуду того словечка, шо мені шось там”…

– А звідки ж сестри цю пісню, якщо мама не знала, то це ж від мами.

А. П.: Ну, мами вже не було, як оці вже пісні я почала чути.

– Ну, це вже нові були, да? пісні.

А. П.: Да! да! це вже так для мене були вони вже як нові.

 – Тобто, старі люди не співали?

А. П.: Ні! ні. Ну, такі співали, такі, шо старші мене трошки? Ну вже мами тоді не було.

 – А таке там (співає): “Цвіточки ви, цвіточки, ромашка польова. Було колись серденько, тепер його нема”.

А. П.: Цеї нє.

– Не чули, да? А це “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку”, це, ви кажете, вже пізні вони, да? Тобто це не ваших батьків?

А. П.: Ага.

 – А де ж вони взялись? звідки ж вони?

А. П.: Я не те. Це старші сестри десь похватили.

 – Наскільки старші? якого року вони були?

А. П.: У мене сестра оце ось недавно, та ше год, як вона умерла, їй уже було 87 год.

– Якого це вона року?

А. П.: Я їй-бо не знаю.

– Так, це якщо їй 80, це було б 14-го, віднять іще 7 год.

А. П.: Вона чи 12-го года. Отак шось таке.

– Чи, може, другого?

 А. П.: Чи, може, другого. Еге ж. Ну, шось таке. Отак. Мабуть, другого. Бо я позабувала. Це сама найстарша в нас була.

– Так вона її співала, да?

 А. П.: Угу. А до неї ходили подружки, оце вони ці пісні співали. А я оце перехватила в їх. Вони в нас ото часто, в нас у хаті ото часто там, хоть і мама ше живі були, так як вечорниці, збиралися дівчата до дівчат, до наших. І ото там ото вони і співали. І ото хлопці з музикою приходили.

– А з якою музикою? 

А. П.: Оце ж балалайка, мандоліна, от. А один, там один хлопець у нас був без вух, так на його й кажуть Микола Безвух. В його позашивані вуха так, родимий такий. Так він на скрипку грав. У нас у батька скрипка осталася. Бас і скрипку продали одну. І чи, може, він кому віддав її, не доходило це. А одна скрипка осталася. То він ото грав дуже гарно на ту скрипку. Оце як хлопці начнуть грати, особенно це в празники, ой! у дворі прямо страшне шо.

– Приємно і згадати, да?

А. П.: Приятно і згадати, правда.

 Ну, а як воно луче жилося?

 А. П.: Тоді я хоть і мала була, ну луче було. Одно тільки горе було то, шо голодовка застала. Ото одно горе було. 

– А чого голодовка з’явилась? від чого вона? неврожай?

А. П.: Викачку зробили. Ні! позабирали хліба, де шо не є, все в людей позабирали. Викачку робили.

– А в колгосп у вас там люди, хтось багаті був в селі, не йшли вони? чи їх повиганяли з села? повивозили.

А. П.: Багачів?

– Ну да, багачі були в селі?

А. П.: Порозкуркулювали їх і повиганяли з хат, вони й самі коє-які повтікали.

– А куди вони повтікали?

А. П.: А Бог їх знає! не знаю я.

– То вони, мабуть, раніше, ніж їх розкуркулили, вже дізналися? 

А. П.: Нє, бували такі, шо й після того повтікали.

– Ну, але хтось повернувся після того?

А. П.: Єсть такі, шо їхні сини поверталися. І я знаю одних людей таких. Це я вже, канєшно, позабувала. А знаю таких, шо моя двоюрідна сестра за їхнього сина вийшла заміж. Безкровний Іван Васильович.

– Ну, а якшо багаті там і бідні у вас в селі поділялися, то вони спілкувалися між собою? Бідних багато було?

А. П.: Та ви знаєте, шо в нас село почти шо, більша часть була бідних, чим багатих.

– Середняки навіть скоріше, ніж бідняки.

А. П.: Да! да! да!

– Ви ж теж не бідні такі вже були.

А. П.: Не було ні коровки, не було ніде нічого. Ото як у кого є коровка на два хазяїна, то це дуже добре. А то зовсім не було нічого.

– А чого ж не держали? мало землі було, да? чи чого?

А. П.: Я їй-бо не можу сказати, чого вони так.

– А яке господарство вважалось багатим?

А. П.: Яке? У кого землі багато було. У кого були свої машини ті, шо молотити. Тоді коні були, воли були. Оце багаті. Оце багачі.

– А як же вони заробили? звідки вони землі взяли багато?

А. П.: Ну, тоді ж наділяли землю. Це ше до колективізації у людей було багато. Купували один у одного землю. І виплачували, хто мог, у кого були гроші. То вони ото ж і то. А такечко, як такий бідняк, наш батько, нічо він не купив. Там кусок землі оддали йому, так ми і в колхоз пішли, так той кусочок був у нас.

 – Так, а в колхоз мама пішла? нє?

А. П.: Мама дома була, а пішли дві сестри і брат старший, і батько оце в колхозі робили. А тоді батька 29-го года, забула якого году, перед голодовкою, послали ото в Ростов, і він там в Ростові умер. А нам тільки прийшло ізвєщеніє. А тутечки у нас тоже була дуже велика голодовка, ніде нічого не теє. І мама наша, не було ніде нічого їсти, так ті ото порозходилися дітвора, ті померли з голоду, як тільки почало голод, так і померли. А я ото пухла була. А мама пішла до одного хазяїна, рядом огороди, вирвала буряк той, шо вони посадили нам у садок, буряк, а мама пішла та вирвала. І він її дуже побив, і вона вмерла.

– Це за буряка. 

А. П.: А ми жили все время рогузом та очеретом. Ото поки мене у дєтдом забрали тоді, в інтернат.

– Ну, а як ви весілля, може, пам’ятаєте, як справлялось у вас? ще ви малою були, в 20-х роках. Весілля називалось червоним чи не було такої назви?

А. П.: Ні, ні! ні! ні! Нічого. А тільки мої сестри ото заспівали одну пісню, така, шо я вже її й забула. Ну, якось так, ми її співали колись, шо “Ой рада б я встати, та наклали на мене землі багато”.

– А! сирітська. Весільна.

А. П.: Да, ото ту.

– Ото ви співали. А вже змінилось весілля після голодовки? вже по-іншому там грали, чи ви не пам’ятаєте?

А. П.: Це в 38-м году почали грати весілля. А то нічого не було.

– Оце так люди й жили, аби вижити, да? Ну да, а з пісень оце, ви казали, що “Зломлю я вєтку” знали. А частушки були?

А. П.: Були, але знаєте, шо я й позабувала.

– Ну співали, да? під гармошку там тоже, да?

А. П.: Ага, під гармошку.

– І підтанцьовували, да? 

А. П.: Ага! отуточко воно вже забув багато. Отуточко пластінок у нас дуже було багато. Я всякі пісні вивчала. Я було вивчу, він пластінку купе, чоловік, та привезе, а в нас був патефон. Ми на патефон крутимо її, а я вивчаю слова і мотив. А тоді він під мене підбирає на баяні. Я співаю йому, а він підбира на баяні.

– Ну, бачите, здібний був.

А. П.: Уже позабувала дуже багато. 

– Ну, а у вас в селі старці були тоді? старці були в селі у вас, да?

А. П.: Старці?

– Да.

А. П.: Ну, таких не було. Оце, оце в нас називали мого чоловіка і там того, шо з торбою ходив, шо я вам казала.  

– А що він співав саме?

А. П.: Він не співав, а тільки так прийде, під хатою стане та й стоїть, поки шось винесеш йому.

– То це він не заробляв так гроші співом?

А. П.: А мій їздив по поїздам та ото грав на баян. І його вже всі знали. Він прийде тихенько собі – заграв в вагоні, пішов. І йому там гроші давали.

– А якщо сліпий, то такий промисел був.

А. П.: Сліпий зовсім.

– А бандуристи, лірники оці, що з лірою ходили?

А. П.: Їх в нас не було, і я їх і не знаю.

– А бандуристи були?

А. П.: Бандурист у мого чоловіка був один. Знаєте, хто? у Харкові він січас живе. І виступав він колись отутечки той, Анатолій.

– Захарович?

А. П.: Да.

– Пархоменко? 

А. П.: Да, Пархоменко. То ше даже мені й кум. От. Мого синочка, шо оце вмер, батько хрещений. Ото він у нас часто бував. І ото ми, я тільки його й знаю.

– Так він ще коли був? в яких годах?

А. П.: Та це ше давно! це вже давно було.

– До війни?

А. П.: Ніт! після війни!

– А до війни ходили у вас такі бандуристи?

А. П.: Я не за те, не замітила. Не замічувала. А оце він до нас їздив, і ми оце з ним. Знаю я його.

– Тобто старці у вас були такі, що тільки просили. А ставились до них, люди давали? чи проганяли?

А. П.: Давали, не проганяли, бо він же ж наш, з нашого села. Він же наш.

– А чужі, захожі були?

А. П.: А чужі, не було. Може, й були, та я їх, та я у скільки я прийшла із того, із інтерната, зачала корови людям пасти. Як пожену на цілий день ото дві-три корови, возьмуся, та ото й ганяла їх, пасла. То я почти шо й дома не була. Ото на луках там і була. Вони харчували мене, і там ото дивись, те плаття купить, те рубашку купить. Ото так.

– Так харчувались від случая до случая, да?

А. П.: Від їх ото ж, по очереді.

– Ну, а потім уже, коли заробіток з’явився, тоді чоловік там став заробляти, не став заробляти, а ви вийшли заміж, тоді вже можна було шось купити, да? міняти шось на харчі? 

А. П.: Тоді купили ми хату, купили. Та тоді тими грішми 1700 було, тоді ж гроші такі були.  То ми ото хату там ту купили. А тоді той.

– Щось іще, да? потім в хату щось і одяг?

А. П.: Ага. Хату ото ж купили. А тоді ото ж, як німці одступали, спалили хату, в хаті ве погоріло. А тоді ми ото виїхали в Машівський район в 46-му годі. І ото я із 46-го года там побула, 5 год побули там, і оце сюди приїхала в 50-му році.

– То ви вже тут більше 40 годів живете, да?

А. П.: Угу.

– А ось у вас у хаті які ікони були? у мами були ікони, да?

А. П.: Були в мами, в мами багато ікон було. Так дві стовпи, отак були до землі. Багато було. Рушників було багато. Хату було як уквітчає мама, багато було! І Матір Божа, і Миколай, і Микола тей же…

– Угодник.

А. П.: Еге. Еге. І Ніколай Угоднік. І всяких там, дві Матір Божа, одна меншенька друга більшенька. Звідтіля великі ікони, а тоді менші й менші. А Опалима Купина сама найверхня стоїть було. Багато було! Мама й батько дуже часто ходили в церкву. У нас там церква була хароша у селі. Дуже вони ходили у те, в церкву. А тоді вже оце, як стали вже оце після голодовки, так тоді вже нікуди ніхто, і церкву розібрали.

– А в яком годі?

А. П.: Та у 33-м, у 34-м годі розібрали церкву. І один мужик поліз розбирати і хотів зняти хрест, так воно як кинуло його і те, покалічило руку й ногу одібрало. І він так недовго помучився і вмер. І не зняв.

– От бачите. І дзвони, все розібрали. А що з неї збудували?

А. П.: Клуб. Чи той, кажу, клуби – під зерно те, сховище. Туди зерно зсипали. А тоді начали ремонтірувати цю церкву і зробили з неї клуб. Зачали ті, оці богомази там шось таке мазали стіни там то, а тоді таке встановили опять, церквою зробили її. Ікони вони малювали. Понамальовували там всяких, усяких таких. Правилося трохи. Харашо було там.

– Це коли вони відновили її? після війни? 

А. П.: Коли відновили? Я їй-бо не знаю, в якім годі. Ну, в общем, я не знаю, в якім годі відновили її, і той. Так отак, як ви йшли навколо, то отак, отак.

– Тобто ще до війни?

А. П.: До війни, до війни. Еге.

– І знов хрести поставили, да?

А. П.: Угу. Хрест той не зняли. Це ж зняли той, тоді хрест, коли уже це у войну розбили ото, розбили. Дзвіницю розбили, і ото отака була будочка для, як кажуть, сторожка її називали. Ото побило. А церква була трошки зрушена. Ну, а тоді ото познімали все, розтягали все. І ікони розікрали, й все. А січас немає церкви там.

– Ніякої немає?

А. П.: Нема.

– Ну, і тут же ж небагато церков відновили, да? 

А. П.: А січас там зробили із того кірпича, шо ото церква була, і зробили сєльсовєт і клуб. Оце воно під одним накриттям.

– А коли ж ото церкву зруйнували вже, а хто ж ходив тоді і співав на похоронах?

А. П.: Не ходили. В нас тоді не ходили. В нас тоді ось як було: як ховають, отак втихомолвку винесли, заховали і всьо. А як оце поминають, оце поминальний понеділок буває, так оце.

– Після Паски?

А. П.: Еге! так оце, значить, збираються люди на кладбищі, варять там їсти, гукають там, з слєдующого села був батюшка в нас. Він такий, церков же не було, а він там таке дома так, правив дома. Ото його гукають, він там ото поспіває, по кладбищу походи. Ото пообідають і розходяться. А так не було ніде нічого.

– Тобто псалмів не співали, цих божественних пісень не було?

А. П.: Пісень, ну там були такі коло його, шо бабоньки, шо підтягували йому. Такі, шо знали.

– Ну, а як проводи ці відбувалися? Там обов’язково треба, шоб харч був на могилі? яйця катали? чи це тільки на Паску яйця катали?

А. П.: Нє, це тільки на Паску. А на проводи зносяться всі, зносяться шо в кого є. Тоді там ото варять общий обід. Котли великі там такі понаходять, каструлі. І ото варять, і ото простеляють рогожки, рушники і сідають усі поминають. У нас там не було так, як тепер, шо кажен до свого гробика там прийшов, там знакомий, там ше хтось такий побув, та і пішов. В нас такого не було. А січас, канєшно, вже тепер і там так.

– Ну, так всі гуртом збиралися, так? поминали всім селом. А священика ж куди діли, коли церкву зруйнували?

А. П.: Він десь, він десь виїхав.

– Чи його вигнали?

А. П.: Хто й зна, куди він, шо він. Зачали ж ото преслєдувати, і він десь виїхав. Він ше не старий був.

– Ну, він не зрікався віри, нічого, свого сану не зрікався?

А. П.: Та ні! не було такого.

– А, наприклад, там в 30-ті годи, після зруйнування церкви, де люди, до чого притулялись? кожен собі мав якийсь іконостасик, да? якось сам по собі молився кожен. тобто, віра ж, віра ж, вона не зникла?

А. П.: Які старички, то ті вже самі собі до своїх ікон там же притулялися та вірували.

– Ну, не забирали ікони? не бігали?

А. П.: Нє, ікон ніхто не забирав. Ніхто. Був приказ такий одний, шоб позносили оте, у клуб шоб позносили ікони. Ну, ніхто не носив. Ніхто!

– А по хатах не ходили? 

А. П.: По хатах не ходили. А були такі, шо самі свої ікони палили дома.

– А старі ікони, що з ними робили у вас?

А. П.: Я не знаю! в нас були хароші ікони нові, даже в мене єсть така іконка, шо це ше мамина, Матір Божа, манесенька така. І ото вона в мене як так і єсть, я куди не їду, й вона зі мною.

– Це мамина?

А. П.: Мамина, да.

– Вона на дереві написана?

А. П.: На дереві. Така маленька дощечка, намальована і кругом така була гарна кайомочка.

– А маляри оці, що богомази, у вас були?

А. П.: Були там ото ж у тому робили, у церкві там малювали ікони. І там ото всякі ті. Були богомази.

– Так вони в церкві служили, да? при церкві вони там служили?

А. П.: Да, да, да.

– А як вони там, самі золотили? як робили фарбу, ви це не знаєте?

А. П.: Я не знаю, де вони її брали, ну а там таке усяке виробляли, так, як ото в церквах, то все виробляли там.

– А потім куди вони подівалися, невідомо?

А. П.: Не знаю, куди вони поїхали. Вони по селах ото їздили. Де ото церкви, і вони там ото малювали все.

– Так вони не тільки ікони, а і стіни теж розмальовували, да?

А. П.: Да, да! да! да! Але як вони побули там, так церква настояща зробилася. Всі Боги помальовані. Усі, де шо там є ото в церквах, ото все вони отак виробляли. А як вони там його виробляли! А там багато в нас такі були люди, шо заказували їм, шоб вони ікони ці, купували в їх.

– А скільки платили? стояли у них?

А. П.: Я їй-бо не буду казати, бо не знаю.

– Ну, тільки грішми вони розплачувались?

А. П.: Ну да! на да! тільки грішми.

– А може, там натурою якоюсь?

А. П.: Я не знаю.

– А знахарів у вас не було там в селі? знахарів там, шептунів? А тут, до речі, нема в Огульцях, ні? 

А. П.: Я не знаю тутечки. А у нас тільки один був той, Іван Захарович був. Так оце він сам жив собі, у його хатка маленька. І він у печі ночував, і сам жив, сам, не мав ні сім’ї, не мав нікого. Так він оце було так, вийде на базар. У нас у селі був базар – четвер і неділя. Оце базари були. Так він оце було вийде на базар, і оце, шо він там зроби, шо баби стоять. Ті стоять торгують, а ті, які попіднімаються це поки, бродять по воді, кричать – ух-ух-ух! (сміється). То оце вийде. А тоді ж голова сєльсовєта був у нас, вийде та каже: ну шо ти, Іване, виробляєш? ну шо ти? А він – нічого! Пішов у касу в магазин, у нас великий сільмаг був, і зробив так, шо грошей не стало у магазині. Тутечко продавець каже: ну, шо мені робити? каже, немає грошей і все! А він каже: та не волнуйся! я счас одвернуся й отам вони лежатимуть в тебе. Одвернувся, в общем, очі отак відводив він і то. Листи ото, жаровні тепер кажуть, робив. Ото на базар як вийде, то вже бабам буде ціла біда там.

– Чого?

А. П.: Оце такий він був. А більш таких я й не знаю.

– А тут нема? в Огульцях.

А. П.: Та, тут знахарок багато, так вони ж нічо не помагають! Тільки гроші беруть.

– А гончари тут у вашому селі були?

А. П.: У нас там є, були. У нас Опішня там недалеко ж од Полтави. І там же ж приїжджали й до нас, і ми туди їздили, хоть батьки….