Микола Будник (1953–2001)

І Товкайло зупинився на точному автентизмові, на копіюванні такому. І так він тримається, він не може вже, не має часу діяти в кобзарстві. Тому першого етапу завдання виконане, можна вважати. Він уже може співати так, як воно в традиції було, може так тримати. І він так тримається. Бо основний його фах це археологія, звичайно, дослідження, чисто наукова праця. Він цим захоплений до краю.

А я працюю нерівно дуже так, то бурхливо, то з перервами. Але весь час це в спілкуванні. Приношу інструмент, там зірочка трошечки не так, но я поставив її з певної причини. Я знаю, як я її поставив, чому так виходить, а не інакше.

А Ткаченко критикує, як правило, в живому такому спілкуванні постійному. Постійний процес усвідомлення, що таке є класика, прикладний інструмент. Або що таке класичне виконання думи. Чому от думи так і так виконуються? чому це є класичним? Тому відхилення якісь в той чи інший бік слабкі порівняно з класичним зразком. Чому вони прослаблюють? чому вони гірші? Морально — етичний критерій. Потім критерії доцільності от саме такого виконання.

Я іще задовжував думи, робив їх довгими, багато якихось здавалося мені актуальних мотивів. Для того моменту вони мені здавалися доцільними. Потім через рік — два слухаю, продовжив лишнє. Бо тоді воно було актуально, а зараз воно вже втратило актуальність. А зараз класичний зразок такий, шо ніхто вже не може до нього придертися. Ну, хіба що до імені Бога, це матеріалісти в на с придирались завжди. Або кажуть — скороти славословіє там абощо. Бо вже суть сказав, а без славословія ми вже можем обійтися. Ми вже знаєм і чули не раз.

Ну, а з цього приводу то Ткаченко каже так — існує в класичному співі там, наприклад, церковному, 40 раз — Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! він повторює. Це для того, що вже всі знають, що це повтор іде і заспокоюються так, як заспокоюється око на карнизі там того храму, як на архітектурній деталі. І цей карниз порожній, на ньому немає орнаменту, а місце для орнаменту в певних означених місцях там десь абсиди, або десь на акценти поставлені в храмі, і прикрашені там ліпнинами або геометричними. Але не всюди, є пуста стінка, порожня, чиста. Бо архітектор керувався певними мотивами, коли будував цей храм. Шоб акцент стояв на хресті, саме важне це хрест звичайно.

Оці поняття класики трудно й довго засвоювалися. В нас немає якогось терміну навчання. Є спілкування. Просто постійне спілкування на цю тему. Те саме, що Георгій Кирилович засвоїв мені здається також в результаті цього, цієї такої науки. І як би глибше сказати, то боротьби осіб все-таки працюючих.

— Мабуть то ми можемо грати щось таке?

— Я настрою інструмент. Зсередини реконструйований. Цей автентизм в якійсь мірі реконструйований. Ну, до класики я вимушений виходити.

Чоловік — Побільше отих твоїх канонічних таких. Він імпровізатор, розумієш? він тобі на основі якоїсь там думи може заспівати зараз Сагайдачного, чи кого завгодно.

— Я перепрошую, чи можна, я думаю, що треба так. Може бути?

— Може! я ще зараз підстрою просто. Може просто говорити, шоб зрозуміли, це цілком свідоме розділення таке в кращому значенні імідж в нас із Товкайлом, шо якраз зорієнтовано для тих, хто знає справу. Щоб наше завдання не сплутати, а якраз підкреслити, полегшити того, хто цікавиться цією справою, автентизм оцей, чистий автентизм. Оскільки Товкайло так і так не має часу до кобзарювання широкого, так як є науковцем. І це посильне завдання для нього, і він сам його створив, як би сказати. Він такого складу природнього, шо він може отак, а інакше він і не може. Як не старалися ми з Трегубенко колись переконати його в якійсь експресії, він лишився там, де був. Нічим не змінився, да! Він ніколи, він просто ніколи не міг інакше. Саме це ми й зрозуміли, і так. Ми так на цю тему жартували і спілкувалися. Ткаченко каже, приходить — О! це в тас такий-то, а це в нас такий-то! (сміється). Перепрошую.

Так що Товкайло треба взяти до уваги, тому що це на одній порі 80-х років, 80-й — 87-й аж нас ішло всього лише два — три чоловіки якраз, і основне розподілення якраз було між нами.

Потім в нас з’явився вже Кушпет, Кушпет з іншим завданням з’явився звичайно. Але в цілому вже ситуація стала кращою на три особи. Десь пішла реконструкція кобзи і таке от. Потім Сергій, нє! Сергій Редько раніше прийшов. Ускладнився образ цього навчання як би нашого такого товариства. Тоді воно не мислилось уже чітко, як цех, як мистецьке об’єднання.

Це зараз ми можемо говорити про мистецьке об’єднання саме як цех. Могли ми нарешті поставити завдання відроджування структури кобзарської саме організації цієї і навчання за тими принципами, як воно було, і все зв’язано вже з відродженням повноти кобзарської традиції і всього, шо туди входило. І обережно так пробується робити в усіх формах. Ну, ставлячи завдання відродити кобзарську традицію і науку, і виготовлення даже інструментів, і виконавську культуру, а також організаційну потребу осмислення історії і самого кобзарства також.

От зараз у нас уже Гриць може собі дозволити, тільки но зробив бандуру, один акорд він уже знає, і зразу ж вирішує взяти “Лист Орлика до запорожців”. Починається з прямого безпосереднього мистецького завдання, з самого початку! З самої, здавалось би, вищої ноти він вже починає навчання. Як би в цій системі немає значення, звідки потягнув. От школярства, як такого, немає. Бо школярство виховує школярство. А є завдання. І тепер він пробує діяти з тим, шоб притягнути до себе всі решта знань.

Він з натхненням ставиться до цієї потреби виспівати оцей “Лист Орлика до запорожців”. Там зв’язано з цілою трагедією державності, багато там є чого прив’язане. Багато мотивів, які є актуальні зараз. І, оскільки він живо переживає, живо так! от цей лист і всю трагедію, зв’язану з тим, шо таки не послухали Орлика, і шо його ідея оцеї рівноваги держав тоді не пройшла. Не найшлося суверена, рівного теперішньому, скажімо, хоч би трошки. Але було осмислення на рівні європейських монархів, було поняття ситуації. І от зараз шо може піднести кобзарство? Актуальні мотиви звичайно в повноті їх, так.

От для Гриця це завдання перше з самого початку робить. А далі він притягне все, всі решту знань, які потрібно. Ну, це педагогіка! (сміється). Я настрою, настрою зараз.

Це так зачепився та й кажу, я пояснюю просто для вас, шо то. Якщо він знатиме текст, він штудіює цей текст Орлика до запорожців на одному акорді (сміється). Коли він знатиме вже текст і не буде фальші у декламаціях, в його прочитанні, буде знято фальш як зверху, так і знизу. Вверх ідуть значить честолюбці. Коли він одверто показує своє честолюбство, то це ганьба просто. Або голос показує, ганьба. Коли романтизує текст, ганьба (сміється). Значить зніметься, лишиться зняти низ, фальш в голосі, яка існує. Фальш взагалі. Фальш голосу. Хиби слуху. Бо він ще, скажім, не чітко знає ноти. В голосі фальшує, голосом фальшує ноти. Потім почнем знімати знизу. А потім уже перейдем до другого акорду (сміється).

Пісні думи спершу ніколи не співали. Дуже така спокійна врівноважена пісня перша типу “Їхав козак за Дунай”, проще простої. Далі йде вже драматичніша козацька якась пісня, наприклад, про Саву Чалого, вже можна співати. А потом можна псальми, думи.

— Це Ткаченко так вчив, так?

— Так, Ткаченко казав так. Бо, якщо поставиш думу попереду, можеш не витягнути її, тому шо чоловік же звичайний кобзар мандрівний не розспівувався і не тренував голосу. Так, як ось і я, наприклад, хіба я перед цим, як зараз оце співати, я хоч щось пробував? прочистить горло, чи там щось співати? чи потренуватись? не тренувались! Це ганебно просто, вважалося. Так як показувати голос, гарний голос! соковитий, дисканта спершу, це надто серйозні речі. Ну, надто серйозні речі. З них теж ніколи не починали співати.

— Чи можете сказати, скільки псальмів ви знаєте?

— Кілька псальмів. І останній зараз штудіюю ще, кобзарську молитву особливо. Я її ще не співав. Так сам штудіюю. То я з простої якоїсь речі почну зараз.

— Окей! і це ми маємо тепер дума про, чи як ми маємо? чи якусь пісню?

— Ну так! перша якась просто пісня.

ГРАЄ.

МХ: — Давай про Саву чи про Супруна, але ті є студійні записи.

— Так! як ви хочете!

— Ну, я би вам те, що для мене зараз актуальне, заспівав. З імпровізацією. Оскільки ж я непорядний учень Ткаченка, то я можу дозволити собі якісь.

ГРАЄ.

— Оскільки цей запис, скажімо, йде до англомовної публіки, то треба сказати, що вони мають в себе на землі своїй, в Британії, теж народних співців з арфочками. Так от їхня увага до нас хай буде кращою, ніж була до їхніх власних бардів. Справжніх народних співців, які там ходять з арфами. В кількох селах всього-на-всього. Це Шотландія чи Ірландія. Де це, Михайле? В Шотландії, по-моєму.

— В Ірландії.

— В Ірландії, так?

— Там це було.

— Немає вже?

— Уже 200 років як нема.

— А Віктор Мішалов був там і бачився з ними.

— Це 200 років не було, і молоді починали ще раз. Але була перерва 200 років.

— Ну, в нас, на жаль, збереглося до сьогодні. Традиція жива, так. Скажіть, їхнє спілкування з нами, тих, хто нас може слухати, якби то отак широко вони могли послухати, бо товариші, які мої там бували в Англії, кажуть — така байдужа публіка. Іде, минає мимо і не стане! і слухать не хоче. Бо то 200 років було перерви. А в нас із 30-х років за той час, коли знищене було. Сталін з одного боку приступив. А Гітлер приступив з другого боку. І взяли в лещата. І що Сталін просто вигубив, завезли в лід, то Гітлер цивілізовано засадив в душогубки. І сліда ніякого не зосталось. При дорогах позакидав їх, тих кобзарів, бардів тих же ж.

Там у вас з іншої причини 200 років не співали, в Ірландії. От. З тої причини з 30-х років, це 60 років, як в нас на люди не виходили. Трошки менше, ніж 200. А потім в нас було своє лихо.

Не знаю, як там ваші переносять барди, но вони повинні були Бітлз добре переносити. Бо це було не на ірландському ґрунті, так? То було на англійському. Ну добре, тоді можна сказати англійцям так, скажімо, англомовним і англійцям, що вони мають прекрасний приклад того, що зробили Бітлзи.

Ми лишаємось із пробою нашого Кушпета, з одною єдиною спробою зробити тут ансамбль Кобза. Щось зробити з цією кобзою, якось ці народні джерела осмислити. І ця спроба тоді заглохла. Ну, зробити якесь осмислення народного мистецтва такими сучасними інструментами, скажімо. Багато інструментів, як це ансамблі робили. Але то заглохла спроба, бо з кон’юктурних міркувань, сказать так (сміється). Пропала вона!

Ото ж ви маєте справу з нами, з кобзарями тут в Україні. І як ви ставитесь до нас, то ви можете бачити те, як ви ставитеся до тих бардів своїх народних. Не скажу я, щоб дуже добре. Бачу я приклади, шо так само, як в Росії до кобзарства виховано їхніми царями було ставитися погано, так само і у вас там. Ну однак, ми од того не тужим. Ми маємо свою державу, слава Богу! Ця держава має історію. Як кажуть, іде вона ще з предковіка. Іще Гомер може записав.

МХ: — Ти май на увазі, Коля, щоб ми мали більше часу, то можна було б ще поговорити.

— Ну, просто я хотів тільки, чому мені закцентувати хотілося саме, ми не обманюємося в тому, що ми би попідтинню ходили в англомовному світі гірше, ніж в Україні. Попри те, що було зроблено, щоб поруйнувати нашу традицію, тут все таки вижити можна було. Можна вижити і там, звичайно, ну там нам не цікаво. Нам цікаво з тих людей, Білл, що цікавиться цією справою (сміється).

МХ: — Так! але це політика, а нам зараз треба музика.

— Історична пісня, скажім, про Морозенка. Вона в мене нейтральна така.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!

Не так всяя Україна,
Як рідная мати,
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.

Не плач, не плач, Морозихо,
Об сирую землю не бийся,
Ходім з нами, козаками,
Мед-вина напийся!

Ой, щось мені, козаченьки,
Мед-вино не п’ється:
Ой, десь мій син, Морозенко,
З ворогами б’ється!

Не вернувся Морозенко,
Голова завзята,
Замучили молодого
Вороги прокляті.

Замучивши, поставили
На Савур могилу,
Подивися тепер, Морозенко,
На свою Вкраїну.

Оце історична пісня про Морозенка. У нас тут приїхав шофер, чекає, ми будем перевозити матеріали. Там вантажать матеріал хлопці. Зараз, пару хвилин, я скажу їм. Оце ж ми чекали ці матеріали вантажити.

— Так що ви мали ще нам?

— Ну, от народні псальми про «Страшний суд» і «Нема в світі правди».

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Нема в світі правди, Правди не зіскати. Що вже тепер правда Стала з неправдою жити.
Що вже тепер правда Стоїть у порога, А вража неправда Сидить конець стола.
Що вже тепер правда Сльозами ридає, А вража неправда Бенкети справляє.
Що вже тепер правда Сидить у темниці, А вража неправда Засіла в світлиці.
Що вже тепер правда, Правда вже померла, А вража неправда Увесь світ зажерла.

МХ: — Давай ще про страшний суд.

— Да, страшний суд. Тільки я зовсім зараз не в голосі. Я не зорієнтувався, як чути.

МХ: — Ми ж не голос прийшли судити.

— Ну, так це для ввічливості говориться! ну, що ви не понімаєте! (сміється).

— Будь ласка!

— То ж говориться, що ми ж не виступаємо там на естрадах там, не тренуємо голос. То ж відомо. Лише бандура трошки заголосна зараз. Про страшний суд.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Когда час приходить, треба помирати,
Славу і богатство треба покидати.
Когда той час наступає, ой, лиха година!
Чи ж її нам, люди добрі,
Нам з вами вдасться побороти?
Ангели кажуть, ось трублять із високого неба,
Усіх грішних людей у одну мить розбудять.
Усі люди, вставайте! годі вже бо спати.
Отвіт Богу дайте,
Творцю своєму!
Горітимуть гори, горітимуть ріки.
Низькі і високі будуть стоять.
А ти, грішний чоловіче, що будеш гадати?
Як там на правиці стануть роздягати.
А той час не одкупить ні отець, ні мати.
Краще би не родитися, ніж у пеклі смажитися.
А ми всі з вами християни, гріхов своїх каємось,
Перед Христом Богом в крижму впадаємо.
Бо він нам дарує глас його послухать,
І в раю навіки, у раю навіки.

Отака псальма. Ну, я якось декоративно її виконав.

МХ: — Слухай, ти по-моєму її співав на іншу мелодію. Чи то мені так здається?

— Ні! вона так співалась.

МХ: — Ти настроївся на думу? чи ще історичні?

— Дума.

МХ: — Самарських. Чи яка? Поповича.

— Олексія Поповича, да? Зараз, подумаю трошки. Я щось зовсім не зібраний. Попович накатаний просто.

МХ: — Ну, давай Поповича!

— Зараз, зараз.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Гей! на Чорному морі, та на камені біленькому,
Там сидів сокіл ясненький.
Жалібненько квилив, проквиля,
Та на Чорнеє море з спином поглядає.
А що на Чорному морі щось недобреє починає,
Хвиля, хвиля великая уставає.
Ой, вона судна козацькі молодецькі,
На три часті розриває.
Що першую часть ухопило,
Дунайськеє гирло забило!
А другую часть ухопило,
В татарськую, турецькую землю розносило!
А третя часть і тут має,
Посеред самого Чорного моря,
На лихій хуртовині, на високій хвилі потопає геть!
Був же при тій часті старшиною
Грицько Коломийчин,
І по всему війську барзо він кличе,
То ж то він добре козацькі звичаї знає,
Наче до козаків словами промовляє.
Гей! козаки, панове молодці!
Гей! ви гріхов своїх не тайте,
Бо це не єсть те Чорнеє море розіграло.
Бо це не є так нас на три часті розбиває
Да на Чорному морі отут потопляє.
То єсть гріха поверх всякої міри ми набирали.
То ж то посповідайтеся ви, панове козаки!
Господи милосердний!
І Чорному морю, і мені,
Отаманові Кошовому,
І всему військові козацькому,
Товариству кревному сердешному.
То-то козаки теє зачували, та й усі замовчали.
Обізвався ж тільки один Олексій Попович,
Гей! пане отамане, і ви, панове козаки,
Брати мої сердешнії.
То ж то то правда Чорнеє море не так зіграло.
Бо це я тут між вами, Олексій Попович.
Ну, а козаки ж теє зачували, до Олексія словами промовляли,
Що ж ти, Олексію Поповичу,
Невже ж це ти грішніш од нас?
Та ти ж тричі на день нам Святеє писаніє читаєш,
На все добре научаєш.
Як же ж ти гріха можеш більше мати?
Тоді Олексій Попович теє зачував,
До козаків і до отамана, і до Чорного моря,
А найперше до Господа гріхи свої по чистій правді сповідав.

…

— Мені просто потреби якось треба набрати перед собою співати, тому що зараз я так якось прокрутив, граючися. Це треба робити часто.

Козацька дума про Марусю Богуславку.

ГРАЄ, СПІВАЄ –

Ой, на Чорному морі, та на камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яна,
А в тій темниці 700 козаків бідних невольників прибували!
Та ні божого світу, ні сонця праведного очі ніколи не видали!
А до тієї темниці дівка бранка Маруся Попівна Богуславка прибувала,
Та через залізнії ворота до козаків бідних, невольників гукала.
Гей! козаки біднії невольники, угадайте,
Який сьогодні день по нашій землі християнській.
А козаки бідні невольники теє зачували,
Дівку бранку Марусю Попівну Богуславку по голосу впізнали,
Та до неї словами промовляли
— Гей! дівко бранко Марусе Попівно Богуславко,
Відки ми можемо знати,
Який сьогодні день по нашій землі християнській,
Як ми уже 33 роки як у цій темниці пребуваємо!
Ми ні божого світу, ні сонця праведного на очі ніколи не видаємо, гей!
Дівка бранка Маруся Попівна Богуславка теє зачувала,
До козаків бідних невольників промовляла,
Гей! козаки біднії невольники!
В нашій землі християнській сьогодні Великодна субота,
А завтра буде святий день Великдень!
Ох, як тільки ж козаки такую новину зачували,
Заплакали гірко, заридали, білим лицем до сирої землі припадали.
Дівку бранку Марусю Попівну Богуславку кляли й проклинали.
Гей! ти дівко бранко Марусе Попівно Богуславко,
Десь ти серця не маєш, християнські звичаї забуваєш!
Шо ти нам о такій порі про святий день Великдень нагадала.
Да, дівка бранка Маруся Попівна Богуславка зачувала,
Та до козаків бідних невольників словами промовляла.
Гей! козаки біднії невольники!
Ой та не лайте ж ви мене та не проклинайте,
Бо я ж вам на теє про святий день про Великдень нагадала,
Що як буде завтра наш пан турецький до мечеті од’їжджати,
Буде мені ключі од вашої темниці доручати.
Ой! а я ж, каже, буду до вашої темниці прибувати
Та залізнії ворота одмикати,
Та усіх же ваших бідних невольників із темниць випускати.
Як став паша турецький до мечеті од’їжджати,
То став він дівці бранці Марусі Попівні Богуславці
Ключі од темниці доручати.
От вона тоді добре дбала, о темниці козацької прибувала,
Залізні ворота одмикала,
І усіх козаків бідних невольників із темниці випускала.
До них словами промовляла, сльозами ридала.
Гей! козаки, брати мої сердешнії!
Ой, скоріше ж ви Чорнеє море перепливайте,
Та тільки мого рідного Богуславу не минайте!
До моїх рідненьких отця-матусі завітайте!
Поклон їм передайте, та од мене їм знати давайте,
Та нехай вони з таких маєтків не збувають,
Великих скарбів не збирають.
Ой! нехай же ж вони мене із неволі не викупляють.
Ой! бо я вже тут потурчилась та побусурманилась,
Ради розкоші турецької, ради лакомства нещасного, гей!

Дай же Боже мирові християнському і народові царському, і вам усім головам слухавшим доброго здравія і щасливії літа до кінця віка.

— Ну, у мене є деякі такі банальні питання, і інші, котрі менш банальні. Ці, котрі банальні, це означає таке особисте щось про вас спочатку, що ми маємо точну інформацію. Рік народження. Де і коли починали учитися. І такі, якщо можна починати все про себе.

— Я народився 3 лютого 1953 року в селі Сколобів на Деревлянщині. І закінчив школу, і десь мені світився образ Києва, столиці, центру саме такого слов’янського і релігійного, і всіх сил, що збираються тут. Потім я спробував після армії 73-го року тут влаштувати якось своє духове життя. Готовився до університету, до художнього інституту. Побачивши, що там немає школи, заспілкувався згодом з художниками, з товариством. Я побачив, що школи, осередку немає. Є колгоспи, і нема, що робить просто. Іти на компроміс на горе я зрозумів просто собі, що компроміс обов’язковий з політичною системою. З цих міркувань я зайнявся самоосвітою, студіями різними. В бібліотеках, в товариствах. Згодом знайомлюся з художниками, малюю, їжджу в експедиції археологічні з істориками. Рлтім в своїх мандрівках по Україні я став потребувати якоїсь опори, тим більше, віршував там, мені потрібно було для ритміки десь.

І засвітився мені образ цеї бандурочки, буквально засвітився в підсвідомості. Десь в мене цей образочок є, я можу показати. І я прийшов до бандури. Зробив її з Товкайлом з одного окоренка, з Миколою Товкайлом, шо живе зараз і працює в Переяславі, веде той гурточок кобзарський. Про Товкайла я вже говорив вам. З одного окоренка з верби в ботанічному садові зробили ми з ним бандури. Це було 79-го року.

З того часу я постійно цікавлюся цим і сприяю по мірі того, як бачу потребу. На сьогодні це займає в мене, кобзарська справа займає майже весь час. Я не можу малювати, не можу займатися іншими своїми обов’язковими формами. І доводиться, виявляється, тут кобзарському товариству, такому самому, як я, хлопцям, студентам, тим, хто цікавиться, приходить до цієї теми щиро, віддавати весь майже свій час, от.

Кобзарську традицію я переймаю від Ткаченка. Коли ми з Товкайлом робили бандури, на той час він уже був знайомий з Ткаченком, з його виступом в університеті. Виступ в університеті був Георгію Кириловичу організований викладачкою відомою Дунаєвською. Там він розговорився з Георгієм Кириловичем, відвідав його дома і зразу ж перейняв цю справу, взяв креслення собі. Приніс його і показав мені. Ото ж ми почали робити бандуру. Оце Георгій Кирилович Ткаченко 1898-го року народження, 5 травня. На сьогодні йому 94 роки, він є нашим панотцем, керівником, духовним наставником нашим. І далі, як ланцюгова реакція, а нас друге й третє, так би мовити, кобзарське покоління.

А наш дід є Древченко. Георгій Кирилович то вже наш батько, от. Ну, а далі йдуть всі вже діти. На стадії такого засвоєння спілкування. Ну, на сьогодні це так.

— Я мушу сказати ще, що з приводу діда, що мабуть Георгій Ткаченко сказав про нього, що ви знаєте про нього? Мені цікаво, що люди дали поколінню, що вони знають про діда наприклад тепер? що ви знаєте про нього?

— Дуже мало, на жаль. Знаємо його дуже болісні, довгі його такі тяжкі мандрівки. Бо свідоцтво є про те, що він і пережив голодівку 33-го, 34-го року, його бачили в крайній бідності. Він ходив якось дуже змучений. Та, тоді ж усі, мабуть, так були змучені. Але що він був Панотцем іншим кобзарям, вже вчителем на той час, і в такому стані його бачили.

Георгій Кирилович слухав його в Харкові ще до революції на подвір’ї університету, де збиралося тоді з України чимало, з Харківщини, Полтавщини грати для тих, хто цікавиться. Бо в університеті якраз вдячна публіка була, і професура, і любили кобзарів, і нагороджували. Нагороджували працю цю. Там він собі, будучи в навчанні, собі слухав і переймав цю науку. Древченко, Кравченко і Гончаренко, та і інших бандуристів, він там багатьох бачив і слухав, маючи блискучу пам’ять, все це засвоював, а потім переводив вже на бандуру придбану, таким чином перейнявши традицію.

— А Древченко, де він був, коли помер? чи ви знаєте?

— Невідомо, як саме він помер. Скорше всього, він попав під ту саму мітлу в кінці 34-го року, чи як це може ще встановиться, от. Під цю програму знищення кобзарства. Бо знаючи, що це є не контрольована, її неможливо було контролювати, цю мистецьку громаду, цей осередок. На це мистецтво не можна було впливати, вони продовжували духовні речі. І от це знищення кобзарства було зроблене програмою отак. А єдине, Георгій Кирилович міг її засвоїти, і не показуючи нікому, так утримати до сьогодні.

— Що ви думаєте про сьогоднішнє відродження української культури, знищення кобзарів, як би сказати, таке велике питання, дуже важливе питання. Ніби всі кажуть, що це точно було, що ви думаєте з цього приводу? як це можна трактувати? як можна дослідити? як можна знайти правду?

— Я думаю, що з часом це все знайдеться. Ми вже зараз багао чого знаємо. Вже зібрано, от. Я збирався з Костьою Черемським в Харкові зайнятися обстеженням ймовірних місць поховання кобзарів. Ну, так мені ще не випадало просто ходити там по селах. І можна, можна ще раптом несподівано навіть таким простим ходом, як піти по тих селах, знайти свідків.

— Але це якось, знаєте, звучить дуже, можна вірити й треба вірити, що це було. Але факти всі, якщо вони є, якщо дивитись так пильно з опозиції, вони не є фактами поки що. І те, що пише Черемський, також. Тобто, він якось так хоче підвести під факти більше. Я так не хочу, мені хочеться читати це як факти. Але наприклад, спогади Парфіненка це не є факт, то, що він сказав.

— Ну, там спогади інших людей, це їхні свідчення. Вони так вважали. Ну, там ще не зовсім ця справа розв’язана. Вірніш, вона не розв’язана, ми не знаємо, де поставити цей пам’ятник. Ну, меморіальну табличку ми можемо поставити на університеті, чи там в художньому інституті, чи ще там, де вони грали. Ми знаємо багато імен. А от могили їхні не знає ніхто поки що. Може хтось і знає.

— Я хочу сказати як би з опозиції, що, якщо хтось хоче заперечити це.

— То ми ствердити не можемо нічого.

— А ви учились 13 років, так можна сказати?

— Ну, це 13-й.

— І чи можете описати не дуже багато, але трошки, як ви учились. Це означає, що чи вони були лекції такі справжні? чи ви ходили до нього, скажем, ну в вівторок кожен? або кожна середа? ходили до нього на 3 — 4 години. Чи це було трошки інакше? це означає, коли ви мали час, і він мав трошки час, ви могли мати зустріч? чи як це було?

— Ну, по-перше, я приходив сам як би сказати так. Системи чіткої щоденної там не було. Переважно між сезонами археологічними, тому що я щонайменше 6 місяців в рік працював з археологами. Значить, починаючи з осені, зиму і частину весни заходив до нього, коли зателефоную. Лише не можна було в присутності родичів, треба було самому заходити. Тому що, оскільки родичам поставили умову, щоб він не викладав нікому, тому що можуть зняти пенсію. Поставили такі умови кегебісти, держава тоді. Це можна було робити таємно так. Ну, не дуже й жорстко так регламентувалося. Просто за доносом сусідів там знизу, от. Або тих, що бачать — хтось до нього з бандурою йде, значить наука, от. Значить, треба було бандуру в якийсь лантух брати, щоб не видно було, що то бандура.

Хоча ми були на той час уже як ніби, офіційне пристановище в нас було при Товаристві охорони пам’яток в Київській міській секції товариства охорони, от, і відповідно кобзарській секції. Ми там могли брати участь в офіційних якихось заходах, чи там в університеті десь Георгій Кирилович, або в концертах, які давало Товариство охорони пам’яток для якихось там ювілейних відзнак. Або навіть пробували порушувати питання про видання підручника там навчання грі на народній бандурі. І могли ще запрошувати когось на засідання. Якась офіційна така позиція в нас була, і з другого боку також захист. Тому що Георгій Кирилович міг сказати, що от мене КГБ там порушує питання про це, і захистіть мене! Якось воно все-таки, Товариство охорони, могло б вступитися і захистити. В якій формі, не знаю.

Можливо в такій само формі, як і церкву в селі Чайках. Коли Георгій Кирилович одного разу відкрив собі, малюючи, козацьку церкву дуже гарної роботи, конструкції, композиції такої, із розписами. І доповів це в Товаристві охорони пам’яток, домовився через всі інстанції про її реставрацію. Вже виділили навіть бригаду, кошти і бригада була найдена. І бригада через тиждень повинна була приступити до роботи, як загорілась вона. Тому що інформація Товариства охорони пам’яток контрольована КГБ була тоді. Існувала група, бригада така, яка могла слушно скористатися інформацією, яка там оприлюднювалась, і піти і спалити її. І допустили навіть, щоб потішився, що вже добився чоловік реставрації, от. А потім знищили.

Таким чином кілька проектів було знищено. Виготовлення бандури на Чернігівській фабриці цієї народної старосвітської. Він же добивався, скільки це часу битва була, щоб це затвердити. А потім вже скасовано. Ну, потім я добивався в Мельниці, в Мельниці в Подільських майстернях експериментальних, щоб поставити її на виробництво, от. Це через Товариство охорони пам’яток. Ну, з відрядженням від Товариства охорони пам’яток я міг поїхати там, сидіти місяць і штудіювати самому стан справ в майстернях експериментальних в Мельниці Подільської майстерні. Ну, і міг найти навіть двох майстрів, котрі, вже відштудіювавши самі, цю справу могли робити. Але треба було зробити вирішальні зрушення самому начальстві музичного товариства в центрі тут. Це зробити не вдалося.

А потім я уже перестав цим клопотатися, тому що зрозумів таку просту річ, коли в мене ще була ніби потреба поширення, експансії. Тоді я ще міг цим клопотатися. Коли ж з’явилася можливість поглибитися у саму працю, то мені просто немає часу. І я бачу, що немає проблеми, немає потреби її дуже популяризувати і дуже багато виробляти. І використовувати фабрику для того, щоб вона тут наробила шкоди. Можна так сказати.

— Ви самі їх виготовляєте?

— Так, я роблю і Ткаченківську бандуру за тим кресленням, яке він зробив за тим, як він розуміє. З деякими покращеннями, як він вважає, от. І є варіантів 4 різних систем, в тому числі, в історичному музеї в нас тут є зразок один зроблений, зразок середини 18-го віку. І Недбайлівська, і різні системи бандур вивчаємо. Потім різні системи торбанів, кобзи, ліри, гуслі. Це, що стосується більше спадщини саме.

— А ви маєте тепер кількох знайомих, котрі прийдуть до вас, бувають у вас дуже часто з кобзарської секти, можна сказати так. Уже учні є. Якщо Ткаченко мав мабуть 5 учнів, а ви маєте уже принаймні мабуть 5 хлопців, котрі прийдуть до вас. Це інші чоловіки. Я перепрошую, чи можна наперед, перед тим, як поговоримо про це, чи можна запитати, будь ласка, у Ткаченка як учні були ви, Товкайло і ще мабуть два — три, ні?

— Радько Сергій. І ще кілька хлопців. І раніше було в нього ще кілька людей, але вони бажають не показуваться, бо для себе грають просто, для душі собі, і все. Не кобзарюють.

— А ви знаєте цих людей, так?

— Я знаю.

— І вони ще грають?

— Для себе грають, так. Ну, десь на якихось сімейних урочистостях, або десь в гостях, або десь може при нагоді трішечки так. Але вони не йдуть професійно.

МХ: — А чому? Тому, що вони стидаються, бо це такий заслабий на їх погляд рівень, чи просто через чисто кобзарську цнотливість таку?

— Дехто з них займається малюванням, дехто є там мистецтвознавець, чи там науковець, чи там адміністратор. Ну, вони не бажають так з’являтися, просто для себе, ану! раптом хтось буде просити або наполягати — покобзарюй! покобзарюй! Вони не можуть виходити в люди. Не хочуть. Не хочуть і орієнтуються на інше. В іншому напрямі вони просто працюють.

МХ: — Але як рівень їхній? пристойний? такий, як у Товкайло, чи слабший?

— Ну, от як Товкайло. Товкайло, слава Богу! показується на люди. А! іще одне місце, я хотів би звернути увагу, що кобзарська справа вимагає дуже багато віддачі і часу. І співпраці вимагає із цехом, з громадою. Постійно! І от просто так стається, що ті, хто не працюють, уже поза полем зору лишаються. Просто вони лишилися за колом, тому що вони не беруть участі, і все. А тут у цехові беруть тільки ті, хто працює зараз актуально. Костя Черемський з Харкова. Сашко Смик з Волині, Ярема, лірник. І ще кілька людей, які знову ж таки не працюють, значить вони поза полем зору лишаються нашим. Ну, Биков, то я забув згадати. Він гарно працює! дуже гарно! І з Пепелюком він спілкується. Крім того, незалежно бере від нього ці аааа! там різні всі ходи, от.

МХ: — В кого він ці ходи бере?

— В Перепелюка! Да, Перепелюкові ми повинні, започаткували ми ліру для нього, хочемо закінчити таки, і дати йому в руки. Бо виявляється, він багатьох лірників знав, і знає традицію лірницьку. І там зовсім не йде навіть оця хроматична бандура, на якій він грає.

МХ: — І манера співу в нього лірницька більше, ніж кобзарська.

— Так! то виявляється, що він давно знає якось так, лишився свого часу поза полем зору тих цехів, от, але знає. І оце його співання таке спокійне, таке од серця. Він багато що може. Ну, то його філармонія так уже привчила. Я думаю, що він наступного разу в ризових чоботях вийде знову.

МХ: — Він ходить в шароварах і в резинових чоботях.

— Ну, то в нього просто з реквізиту лишилося, бо там майже штанів немає ніяких.

— Ну, і точно все це не тільки музика. Це спілкування, і це робота.

— Це співпраця актуальна. Скажу так. Штудія, отак, як оце Володя Биков з Перепелюком. Як Олесь з волинською традицією. Як Ярема на Чернігівщині. От. Як Дмитро Білий в нас є в Макіївці, в штудіві. Сам він з козацького кубанського роду. І в родині співали кубанських пісень, і він сам приймає це. Маючи мою бандуру, він співає по-козацькі з цією бандурою, і виходить така цікава річ. Взяв собі тему — Кубанське кобзарство.

— Прізвище Дмитро Білий?

— Дмитро Білий. Живе в Макіївці. Вже близько двох років він грає на бандурі.

МХ: — Купував у тебе?

— У мене. Значить, завдання його штудіювати, знати, шукати історії кобзарства там. Ну, і брати до уваги те, як люди співають, як саме співають люди там. Прислухаться уважно. В чумаків там має якісь старі зв’язки родинні там по козацькій лінії. Знає свою станицю, і іноді буває там. Так чи інакше цим цікавиться. Потім ще в нас є в інших місцях так само люди працюють.

МХ: — Які?

— Ну, наприклад, Ярослав в Вінниці, але щось він давненько не з’являється знову ж таки, сказать так.

МХ: — Як його прізвище, Ярослава?

— Ярослав бандурист Вінницький.

МХ:— Чи він київський?

— Він закінчив інститут культури, навіть мав тему трошки, зв’язану з кобзарством.

— Там в Черкасах є також, Галина розказувала. Такий він молодий. Так, він такий молодий чоловік там, але я не пам’ятаю. Але він грає на фабричній бандурі. І він співає пісні.

— Ну, у Львові в нас є також троє хлопців, Сергій Радько Старійшин, потім Олекса, його учень. І Петро.

— Який репертуар був? вони співали псальми, думи, історичні пісні? чи переважно сучасні пісні і народні пісні? чи як?

— Сергій Радько співає козацьких, і любить Мовчана дуже. Від Мовчана можливо більше навіть взяв, чим від Георгія Кириловича навіть. Любить просто його.

— А як він взяв від Мовчана?

— З магнітних записів, у нас же єсть. Потім він в тітоньки буває своєї на Черкащині під Каневом в одної, потім в другої тітоньки в Золотоніському районі там. Теж знає, хто може навчити. Треба вчитися од серця, звичайно, але як люди співають. Львівська, ц Галицька традиція йому зовсім не пішла, і не цікавить його. Навпаки, він там, можна сказати, переховується від львів’ян, тому що їхня вимога співати маршеві ці стрілецькі пісні. Його, звичайно він сторониться, йому більше чумацькі такі речі хотілось би. Ну, от його інструмент тей, що в Кості Черемського, подивитися, він своєрідно зроблений дуже так. така якась, якийсь такий пошук якийсь такий в нього був. Притому я знаю, як він робив її, скільки він якось думав, якось так от малював ці головочки. От! по настрою собі створював такий образ.

А так сам він дешо співає, однак він не оприлюднює це. А співає дуже цікаво! Так само цікаво, так, як ніхто не співає. В Мовчана він щось взяв, дещо таке відчувається. Але тут же відчувається, що це Сергій. Зараз вже півтора роки він дуже інтенсивно малює. І прорив зробив в малярстві, от. І він цілком у малярстві зараз.

— Кобзарство для нього вторинне?

— Зараз вторинне. Свого часу, коли він провів 3 роки в науці тут, 3 роки він відвів для науки чисто, нічим не займався! Бандурою, співав, і все. Заробляв, там в пожежній частині працював по угоді якраз 3 роки. І от не мислив нікуди ні вступати, не малював зовсім. Потім найшов ключ в кобзарстві, свій оцей от, свою стежку таку знайшов. Зрозумів, що він може завжди вернутися до неї і жити в тому, якщо йому щось обтяжливо, чи щось його гнітить, то він знає, що він може вернутись психологічно до стану, коли переміг. І вже продовжити з того місця, де він вже був переможцем тоді, коли він опанував цю справу кобзарську.

— Він імпровізує?

— Да! ну не так широко. Я ж кажу, він як би закрився. Але, коли він співає, він дуже живо, і навчився іти од серця.

— Відхилення від канонічного тексту робить?

— Да, робить. Але знає, як було в канонічному зв’язку Георгія Кириловича. Оці ходи дуже трудно було йому штудіювати. Та й я ше не все відштудіював у Георгія Кириловича. Оце от ще лишається працювати суто як кобзареві. І от на цьому трудно зосередитись. Треба якийсь період, якийсь період потрібен для того, щоб пожити по-кобзарські, вижитися як би. От я планую може наступного року вже, до того часу я себе може підготовлю цехові справи на сезон кобзарські закрить. Одкрить сезон і піти на весь сезон кобзарювати в люди. Піти так, як це ходили звичайно для того, щоб я міг пройти період оце самим натуральним чином, як це ходилося і робилося. А тоді повернутися знов до цехових справ. Мене цього року стримало тільки те, що тут не все, не влаштовано в цеху життя. От в Серьожі десь такий же склад. Раптом можна сподіватися, можна знати, шо десь він в малярстві зараз живе, він знайшов свій ключ там в малярстві. Дуже цікаво оце, як монументаліст уже, можна сказати, що найцікавіший учень там в тому факультеті монументальному. Але буде час, я знаю Серьожу, шо він може десь вийти знову в кобзарстві і навіть засвітиться.

— Все-таки на вулиці він співав, чи ні?

— Співав, а як же! Я думаю, що він так само може повернуться, оскільки ключ найдений. Він вже переміг свого часу, от, шо він уже концерт просто. Це тільки, що він не оприлюднюється, але то особиста справа.

— А цей сезон, коли починається сезон? кобзарський сезон.

— З Зелених свят. Ну, можна з Великодня, хто хоче. Але так кобзарювати, як не одкритим чином, так кобзарювати.

— А ще я запитаю, це трошки не ясно для мене, бо в літературі етнографічній деякі автори кажуть, що більшість мандрували кобзарі і лірники від, скажем, Великодня до, я не знаю, до жовтня або десь так. І інші кажуть, що починається в жовтні, і вони ходили зимою до Великодня, або до червня. І вони були вдома літом.

— Та це можна, будь ласка, ми ж також кобзарюємо. Але це коли митець може от дозволити собі або іншим там, кому це буде бажатися. Ну, взимку просто ж трудно, от. Якщо чоловік має господарство, і влітку він не може, от, він тоді вже надолужує взимку. Це знову ж дуже плинна така ситуація десь із зміною зовнішніх обставин, то люди ж реагують відповідно.

— Не було такого суворого, що можна, не можна?

— Ну, й був час кобзарських зборів. На Зелені свята обов’язково, і на Покрову. І до того приурочено відкриття сезону і закриття. А решта, знову ж таки, це приватна справа. Якщо людина має визвілку, то це вже майстер, то людина сама собі розпоряджається і ходить в великі чи малі похождєнія, коли вона находить потрібним. А ці два пункти на рік це час зустрічів всього цеху. І відкриття, і закриття. Офіційні такі.

— А скільки, ви думаєте, було цехів, ну скажем, ще з початку століття?

— Цехів, так?

— Ну, звичайно, ми не знаємо, але.

— Ну, ми маємо, якби я говорив як науковець, там, якби мені не було нудно говорити, як науковцю, ну тоді би я почав перераховувати конкретно. Ну, можна сказати про кілька цехів, як Миргородський, Полтавський, Лубенський, там Харківський, Полтавський. Ну, кожне містечко, місто, і була своя громада кобзарська, яка десь мала своє пристановище. Ну, от відомий цех лірницький, я так дійшов висновку, що це цех в Городецькому селі. На Волині. Але на моїй батьківщині виявляється я в дитинстві теж бачив лірника, це ж цього Адама Іллюка. Так. І що я бачив його з лірою. То я вже, невже ж я своїм очам не буду вірить? Гуцульський. Багато, багато є. Я не вважаю необхідним так уже.

— А знаєте, мене дуже цікавить одна річ. Чи він українець?

— Да, українець! в Прибалтиці вчився самотужки. Ми йому дали бандуру. Там в одного з хлопців була бандура, він не грав, то він її передав потім цьому чоловікові, а вн з моїх записів, магнітних записів штудіював. Так він знає, де ми знаходимося. Може приїхати і повчитися.

— Знаєте, і в минулому столітті, і в нашому дуже багато людей, котрі займаються кобзарськими справами, і є художники, не музиканти, а художники. Цей сам факт мені дуже цікавий. Бо унікальна ситуація, я не бачив такої ситуації в інших країнах. Чому ви думаєте, що художники переважно так, можна сказати, якщо вони не сліпі люди, котрі займаються кобзарськими справами. Найважливіші люди були художники. І продовжується ситуація, ще є.

— Ну, от я в якійсь мірі також художник. Малюю, і знаю, шо це, як виникає цей інтерес до кобзарської справи. Якби музиканти її добре робили, якби традиція продовжувала існувати, і не було ніякої їй перешкоди і ущербу надано, то не було би мотивів зацікавленості, не було би причини так помагати, так втрачати час на цю справу, щоб вона існувала. Оскільки в нашій культурі брак цей, ця руїна настільки всевідчутна, особливо художніми натурами відчутна вона, брак цей, недостатність. Втрата кобзарства і кобзарської традиції для музичних, для художніх натур, дуже відчутна. Доводиться робити роботу за когось. Працювати на відродження цієї кобзарської традиції. тому що її хочеться малювати, образ цієї бандурочки хочеться мати перед очима. Хочеться чути, як вона звучить.

А оскільки, як сказано, як плакала старозавітна іудейська плакальниця, пам’ятаєте? Плаче Рахіль і не може втішитися, тому що дітей нема. Немає. Ну як, скільки можна плакати? Скільки їх немає, стільки і плаче вона. Тому що іншого стану вже вона не може мати. Бо ж це було в її дітях, а їх нема! От. І тут традиція також кобзарська, як ті діти Рахілені, це діти слав’янські звичайно. І епічна традиція відсутня. Відсутнє це сильне осмислення історії з боку партнера, кобзаря. І за цим нашим традиційним партнерством в віках, як би таких там існувало із кобзарями, його немає і ми плачемо без кінця. І поки не відродиться, поки не стане на місце, до того часу такі художники мабуть і будуть переважно цим цікавитися і співпрацювати. Це загалом справа честі.

— І раніше заробляти просто треба, кожна людина має заробляти, щоби прожити, мати життя. І заробляти від кобзарства ніколи не було, я думаю, дуже легко. Це і життя, котре для всіх. І ви вибирали життя для себе, котре не найлегше, можна сказати. Ви уже говорили щось про компроміси з системою, і я вас дуже добре розумію. А чи ви можете сказати, чому вибирали це нелегке життя? Ви дуже добре знали про це раніше, я думаю, але все одно.

— Звичайно знав, так, певне, що знав звичайно. Ну, я і так, і так би звичайно мандрував би там, чи жив би так, як мені потрібно. Тому що інакше втрачається сам сенс життя. Інакше просто жити на колінах не тільки не цікаво і нудно, не тільки ганебно і нудно, втрачається як би саме бажання жити в неволі. Не хочеться жить так, як, знаєте, пісня така про сокола й соколят. Соколя попало до Івана Богословця, і там же його жемчугами пообвішували, його годують. Ні! прилітає батько і забирає його з собою, каже — Ні! в панів є що їсти й пити, та тільки невільно по білому світу походити. Ми собі для прохарчування щось добудемо, звичайно, от. Ну, для мене було, захотілося, і я хотів мати право це зробити, тому що це мені потрібно. Цю потребу десь спроектовано може там такими гарними десь кобзарськими словами якимись десь колись там, які дійшли до серця. То Георгій Кирилович каже, що це адресувать треба до серця. І голос тут ні при чому, і всяка інша дія нічого не значить. В цім загалом в Україні є і буде продовжуватись традиція цього такого співання там. Спів обрядовий, і на побутовому рівні, і в походах десь. Згадайте мені ще, що вас саме цікавило? яке питання?

— Якщо можна поставити ще одне, чи ви тепер сподіваєтесь, що будете мандрувати ще кожен рік? чи ви бачите майбутнє, де можете ще і або на вулиці в місті, або навіть по селах трошки їздити і грати? чи є такі перспективи?

— Ну, перше, я десь бачу потребу загалом осмислити нашу історію і зробити такий цикл для шкіл, по школах можна співати взимку, там чи там, де завгодно. Тому що є в історії нашій речі, які я зараз відкриваю, я просто їх як би знав раніше, мені було ясно, що таке оце Україна в чумі, сіль. А так мені, я перетравлював тільки одну якусь там шкільну дезінформацію і мучився з нею. Що є по суті дуже простими речами, ясними. І годувався ними, і одмучився. Тому я повинен спрацювать для школи в першу чергу. А потім я хотів би самим таким звичайним способом покобзарювати, ну де? цього ніхто не знає. Де мені? зараз вся Україна це цілина в кобзарському розумінні. Мало ж дуже кобзарів. Раніше тісно навіть було, тіснява була така, шо розподілять доводилося там по селах території. Ну, то вже такі старечі.

— Це означає, що більш — менш і можна їздити по селах?

— Можна! можна. І треба. Треба іще реабілітувати цю форму і сам цей звичай. Я думаю, шо ми таки помаленьку реабілітуємо, шоб за кобзарем лишалося право кобзарювати. Але справа в тому, що люди ставляться з опором зараз уже. Для того, щоб ставитись так, як було колись, треба провести цілу роботу по реабілітації, от, і по звиканню до того здорового хлопця, зрячого, який раптом іде й співає. От. Ну, незрячому це можна було зрозуміти, то було прийняття звичайно. Незрячі люди насправді скорше кобзарювали так само, як і зрячі. Ну, правда сказати, зрячим все-таки трудніше бути серед загалу такого завжди.

— Чи не було такого, як ви, щоб своїми думами, піснями зацікавили, чи ви думаєте про це? І особливо серед молодших людей, чи вони розуміють то, що ви робите там для них?

— Ну, по-перше, ми вже десь знайшли підхід, підходи находимо. Наприклад, я йду з магнітофончиком. Мене цікавить, що в цих місцях знають поверх того, що я можу знати. Я йду для спілкування. Я находжу там старший людей або, хто цікавиться піснями, або хто співає. Я йду записувати, вчитися. І оцей видимий сюжет є приводом. Я записую, або проспіваю — а отаке чули, чи не чули? А от цікаво що до цього питання? а от ще знаєте? а ось я так знаю. Я спілкуюся з людьми. Тут же це записується. Я, по-перше. маю собі матеріал до штудії, і сам пробую розрізнити, що мене цікавить. Наприклад, до ходових сюжетів, як і до баладних сюжетів, до історичних пісень там чи до дум може щось. Так, як в Городецькому ми вийшли. З Богданом Чорномазом ходили ми опитувати людей про опізнання забитих під час німецької, перед німецькою окупацією в Умані знищено було НКВДистами десь 700 душ, і засипано хлоркою. Прийшли німці. Не хлоркою, а вапном. Німці, прийшовши, відкопали і скликали до опізнання з цих районів і області цілої. І з Городецького було на опізнанні мало не все село. Ми ходили, розпитували, кого там забрано, хто там був і таке інше. І з цим обійшли ми хат 20. І при цій нагоді я шось і запитував там про, чи не чули ви в 30-х роках там кобзарів? а чи знали лірників ви? а от співали такої чи такої? Тоді я зразу бандуру раз! і поспіваю якусь річ. Ага! чули-чули! виявляється, вони це чули. А ні! трошечки не так співали! цього не було, а це було! Починається все, вже я співаю нормально. Вже мені співають приходять сусіди, виходять на вулицю і співають. Все. І я отримав інформацію про оцей, вдалося мені встановити про існування цілого цеху в самому Городецькому, бо Городецьке там було центром лірницьким під Уманню. От будь ласка, таким чином. Воно форма така безневинна.

— А ще пам’ятали лірників там?

— Да! так з племінницями, двома племінницями я говорив самого Панотця Микити. І багато шо про нього дізнався. Але для цього треба безперечно повний час, скажем, пів літа, чи там літо, щоб я міг ходити од знайомого до знайомого, от. Вони може б послали мене, якби я там мав час, багато часу, вволю часу, то я міг би спокійно виходити по всіх зв’язках, я би зміг там багато познаходити таких цікавих речей. Повчитися, навчитися у людей. Тому ходити для самого спілкування просто є потреба. І оскільки мені гальмувалося це, то є і матеріали у мене там не оприлюднені, над якими я працював. І кобзарське життя загальмоване цим побутом, чи цехом, чи там ше чимось таким.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, у святую неділеньку та барзо рано пораненьку,
Ой, то ж то не тумани уставали.
Ой, то ж топили, запилили,
То із турецької неволі із города Азова
Три брати бідненькії утікали!
То вони за город вибігали,
Як сизії орли прилітали, коник у руки хватали,
А свого меншого брата із станиць на ясному сонці,
На буйному вітрі спокидали!
Менший брат піший пішаниться
За кінними братами біжить,
Та о сиреє коріння, та об білеє каміння
Ніжки свої козацькії оббиває, гей!
Кров’ю сліди заливає, піском рани засипає,
Но своїх братів рідненьких доганяє, за стремена хватає!
До братів лише слово промовляє —
Гей! брати мої рідненькі, голубоньки сивенькі!
Ой станьте ж ви, мене пішого пішаницю підождіте,
Та хоч на коні возьміте!
Милі, к істочніку з християнських городів відвезіте, гей!
А старшії брати теє зачували,
До меншого брата свого словами промовляли!
Гей, брате наш менший, не можемо ми тут ставати,
Не можемо тебе на своїх коней брати,
Вони в нас недужі, потомленії!
То ми й самі не втечемо, і тебе не вивеземо!
Тоді менший брат ставає, братів старших своїх зачуває,
Білим лицем до сирої землі припадає!
Гей! брати мої старшії, рідненькії голубоньки сивенькії
Ой! візьміте шабельки витягніте, мені голову з пліч збийте, гей!
Тіло моє білеє козацькеє у сирую землю поховайте.
Тоді старший брат теє зачував,
До меншого брата словами промовляє,
Гей! брате наш менший,
Не можемо ми свої шабельки із піхов виймати,
Не можемо ми кров братню християнськую проливати, гей!
Що ж ми будемо отцеві, неньці говорити, гей!
І всьому миру хрещеному.
Менший брат теє зачував, на рівнії ноги ставав,
Степами прохождає, тіло його біле козацькеє вітер прохолождає.
То ж він на теренях та на стеренях ніжки свої добиває.
На Савур Могилі одпочиночок має.
То ж він уже на ноги не стане, на очі не гляне.
То уже стали до нього з степів, з байраків вовки набігати,
Та стали вовки сіроманці круг меншого брата стрибати.
Ой, стали з небес тих високих орли  чорнокрилі налітати!
Ой, стали в очі козацькії пильно заглядати!
Тоді менший брат теє забачає,
До вовків сіроманців та до орлів чорнокрильців словами промовляє,
Гей! ви орли чорнокрильці та ви вовки сіроманці,
Подождіте, нехай уже моя душа козацькая з тілом розлучиться,
Тоді ви будете моє тіло білеє на часті рвати,
Ярами — байраками провозглашати.
Тоді вже ви будете тіло моє білеє.
Стала душа козацькая од тіла одлітати,
Стали вовки сіроманці тіло білеє рвати о ярам — байракам,
Орли чорнокрильці костями козацькими степи засівати.
А тим часом меншії брати до річки до Самарки добирались,
Стали їхнії серця совість дорікати,
Став середульший брат до старшого брата словами промовляти,
Гей! брате мій старший!
Ой станьмо ми тут, ой станьмо ми тут,
Бо тут трава зеленая, вода холодная.
Коней попасімо, меншого нашого брата подождімо,
Бо який же отвіт ми будемо отцеві, неньці давати?
Ой, коли будемо в города християнськії прибувати, гей!
Старший брат теє зачував, до середульшого брата словами промовляв.
Гей! брате мій середульший, не можемо ми тут ставати,
Не можемо ми тут брата нашого меншого дожидати.
То вже 9 день, як він вже хліба в устах не має, гей!
Десь досі вже нашого брата і в живих немає.
А то скажу тобі, брате,
Що як ми будемо в городах християнських прибувати,
То отцеві, матері такий отвіт будемо давати,
А що ми не в одного пана побували,
Не один хліб — сіль проживали.
Що як ми з турецької неволі з города Азова втікали,
Тоді і до нього забігали та будили, але не збудили.
А коли в отця, неньки ми будем перебувати,
То все ж не на три часті спадки, маєток будемо розділяти.
Ох, як тільки ж він теє промовив,
Ой, де не взялась турецькая погоня, посікла їх, порубала.
Тіла їх козацькії білії в чистий степ звіру, птиці оддали.

Так то полягли три голови козацькії. Одна на Савур Могилі, а дві біля річки Самарки. Слава їх не вмре, не поляже навік. Дай же Боже вам, всім головам слухавшим, одсьогодні всім на здравіє, щасливії літа до кінця віка.

МХ: — Сюжет.

— Ну, в сюжеті тут як би десь розгорнути? Там вже вони порубані — посічені просто лежать, і все. Там просто йде плач.

МХ: — У самарських?

— В самарських, да.

МХ: — А тут це просто побутовий момент, що вони його полишили самого. Ну, тут тоже оплакування цієї ситуації. Але там ідеться про послуги один одному.

• Так, дума про сестру і брата.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, в святу неділеньку то ж то не сивая зозуля закувала,
Як сестра до брата з чужої сторони
У далекі городи листи писала, поклон посилала,
Братіка рідненького, голубика сивенького у гості прохала.
Ой, брате мій рідненький, голубику сивенький,
Прибудь до мене, одвідай мене бездомную і безродную.
На чужій чужині при нещасній твоїй лихій вдовині.
Ой, що я на чужій чужині овдовіла,
З маленькими діточками осиротіла.
Сьогодні якраз святий день Великдень,
Люди до церков ідуть, як бджілоньки гудуть,
Один одного встрічають, на хліб, на сіль, на бенкет зазивають.
А я стою бідною сиротою, наче мене вже більш ніхто не знає.
Ой же ж прибудь до мене, брате мій рідненький!
Ясним соколом через високії гори перелети!
Білим лебедиком через бистрії ріки перепливи!
Одвідай свою сестру на чужій чужині.
Ой, як я на чужій чужині між чужими людьми,
Ото тільки піду до Божого Храму, до церковочки,
Богові помолюся не раз, не два,
Дрібними сльозами обіллюся.
Отам мій рідний отець і матуся.
А вийду з церкви, гляну в небо, високо!
А в свою землю глибоко!
А до рідного краю далеко — далеко!

Ой, не доведи, Господи! так в чужій стороні оставатися. Не мать опори, пристанку, ніде дітей навчити, ні з кимось поговорить, ні заспівать. Не дай, Боже! Ну, а вам дай, Боже, многая літа во здравіє, во спасеніє!

МХ: — То вони всі дуже плачевні.

— Забиті будуть сюжети, от по сюжетах потім можна щось.

Козацький плач, дума, козацький плач про Федора Безроднього, Бездольного.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, по потребі, по потребі да барзо царській,
Там того війська царського поначато,
А поміжду тим трупом Федір безрідний та бездольний
На рани смертельнії знемагає,
А біля нього Джура Ярема, гей-гей! род наш!
А Федір безрідний та бездольний теє замечає,
До Джури Яреми словами промовляє,
Гей! Джура Яремо! хотів би я хоч перед смертю сім’ю побачити,
Чи довго ти будеш поміж козаками прямувати.
Даю ж я тобі по смерті своєї коня вороного, а другого білогривого.
І шаблю булатную пещаль семип’ядную!
Але хотів би я побачить, чи подобен перше
Ти на коня мого вороного сідати.
На товариш же мого войськового.
А Джура Ярема теє зачуває, коня вороного за поводи торкає.
А як до товариша військового словами промовляє,
Гей! коню вороний, товариш пана Федора безрідного бездольного,
Дозволь же мені на тебе сідати,
Волю пана мого Федора безрідного бездольного сполняти!
Як став Федір безрідний та бездольний теє забачати,
Став же він з свого плеча червоний тяг знімати,
Зняв шаблю свою і пищалю Джурі своєму Яремі передавати!
І словами промовляти — гей! Джура Ярема!
Ой же ж добрий ти ученик, понад лугом та за лугом поїжджай.
То тоді то як ушкала гудуть, то ти схоронися,
Як лебеді ячать, до них озовися!
Як козаки йдуть понад Дніпром Славутою, то ти озовися.
Да шапочку на копійо і складай, сам низенько склоняй
Наперід Господу милосердному, отаманові войськовому,
І всьому військові козацькому, товариству кревному, сердечному.
Що нехай же вони волю мою сполняють,
Нехай же вони тіло моє білеє козацькеє
По звичаю християнському у сирую землю поховають.
Тоді то Джура Ярема добре звичаї козацькі знає,
На плечі на свої юначі червонії тягля
Біля коміра золотом гаптовані одягає,
Шаблю булатную почіпляє, і пищаль семип’ядную.
На коня вороного сідає, понад  лугом та за лугом поїжджає.
Та то ж бо не ушкали гудуть, а лебеді ячать.
Як понад Дніпром Славутою козаченьки ідуть, короночки мають,
Наперід отаман військовий виїжджає.
Тоді то Джура Ярема добре козацький звичай знає,
Шапочку на копійові складає,
Сам низесенько уклоняє наперід голову,
І отаманові войськовому, і усему військові козацькому,
Товариству кревному сердечному.
А отаман войськовий теє забачає,
До Джури Яреми грізними словами промовляє,
Гей! Джуро Яремо! бачу я не своїми ти кіньми по степах гуляєш,
Десь ти свого пана Федора безрідного бездольного,
А нашого всього війська козацького писаря військового чи стребив!
Чи душі його козацької не збавив,
Що не твої багряни червонії,
Не твоя пищаль семипядная, і шабля булатная!
Тоді то Джура Ярема, добре козацький звичай знавши,
До отамана військового словами промовляв, сльозами ридав.
Гей! пане отамане! і ви, усе військо козацькеє,
Товариство кревнеє сердечнеє!
Я  свого пана не вбив, не стребив, і душі козацької не вбивав!
А лежить він посічений, порубаний на бранному полі!
Ой, прошу вас, благаю, на браннеє поле прибувати,
Тіло Федора безрідного та бездольного в сирую землю поховати!
У сирую землю тіло безродного бездольного Федора поховайте!
Християнський звичай ісполняйте.
Тоді отаман войськовий, добре козацький звичай знавший,
Із 700 козаків 50 найкращих одбірав,
Із Джурою Яремою луг поза луг на браннеє поле одсилав.
Тоді тії козаки на браннеє поле прибували,
Тіло Федора бездольного безродного нахожали,
На червоную китайочку клали,
Та в святих чистих дніпрових водах тіло обмивали.
На крутую гору виносили, шаблями та копіями суходіл копали,
Та Федорові бездольному безродному,
Войськовому писареві, славному лицареві глибокую могилу засипали.
Шаблями та копіями копали, шапками переносили,
Та такую то хату Федорові безрідному бездольному збудували.
Із пищалей гримали, славу й честь козацькую учиняли.
А тим його ж поминали, що в себе на той час мали,
Цвіленькими войськовими сухариками.
Полягла голова лицарськая козацькая у лузі при лузі на бранному полі.
А слава його не умре, не поляже однині довіку .

Дай же, Боже! щоби так до кінця віка тримали, щоб не так чоловік вмирав, не оддавши все, що надбав. Знає  і сам звичай. Бо тіло людське пропадає, а добреє надбання, а найкращий звичай, а найкращая вольниця, а ще кращеє закон правий не пропадає! І сама правда, і сама воля.

 

Гей, на Чорному морі, та на камені біленькому,
Там сидів сокіл ясненький,
Ой, жалібненько квилив, проквиляє,
Да на Чорнеє море спильна поглядає,
А що на Чорному морі щось недобреє починає,
Злая супротивная хвиличная хвиля вставає,
Судна козацькії молодецькії на три часті розриває!

 

Славная голова Олексій Попович не по книжках мудрості набирав, свої гріхи по чистій правді перед Господом милосердним і всіми нами сповідав. І так то він доумів, що доброї години треба в старших людей питати. Добре діло треба починати із малого кроку. Старшим людям  Добрий день!  казати, шапочку знімати. З празником поздоровляти. Дай Боже вам мирові християнському і народові царському од сьогодні всім на здравіє, і щасливії літа до кінця віка.

Слава козацька не вмре, не пропаде, дай Боже!

 

МХ: — Дай Боже і тобі!

— Зовсім вверху не можу йти, зовсім.

МХ: — Це імпровізація, це твій варіант. Це основа є канонічна якась така. Самарських не зробиш?

— Щось в мене зовсім з голосом не те.

МХ: — В зв’язку з тим, що там не тягнеш, там же речитатив дається.

— Скільки в вас часу є?

МХ: — Майже 45 хвилин. Ще якраз на добрий варіант самарських.

— Самарські, да. Чи через призму Самарських решта світу дати.

МХ: — Він має на увазі, чи ближче до того сюжету традиційного, чи можна відхилитися?

— Не дуже, але трошки так, звичайно!

МХ— Скільки можливо, все-таки до основи притриматись.

— Самарських братів. Зараз мені треба згадати, настроюся на них. Настроюся. Це корисно для вас, що таке Товкайло, наприклад. Можна звичайно за школу говорити. То він і через те піддався на пропозиції школи, пішов на компроміс із системою освіти. Тому, шо він такого складу. Це ж доповнює тільки розуміння його образу.

От сказали йому, що це добре, що можна отак примістити діточок, набрати їх з інтернату там, чи що. І він веде цей гурток. Слава Богу, це близько біля нього, біля роботи, то він і може собі вести. Але водночас він же паралельно працює з своїми учнями, в якійсь мірі, відбиває традицію таку. Ну, напруги внутрішньої в тому житті немає такої, напруги якоїсь! Там передача така от спокійна якась, врівноважена така передача традицій. Ну, от він не зміг поборотися за, чітко заявити оці принципи, такі принципи от традиційної науки. Він не став боротися із системою освіти, із Міністерством освіти там, чи що.

Ну правда, і я тут не борюся з ними. Ми просто робимо інше, слава Богу! нам тут пожертви зробили, помогли хату купити, ми тепер цілком незалежні. Представники Президента якось приходили, от, і кажуть з порога — вам приміщення треба? а ми – маємо! Влада якщо зразу щось пропонує, то потім вона тим же другим кінцем і зв’язує, от. А Товкайло тут не акцентувався, та й не потрібно було, тому що це вже зробили. Або якби фірма Кобза там не була організована ше, то довелось би організовувать. По великому рахункові, якшо якоїсь конфесії нема в Україні, то треба зробить її якось.

Ну, коли є боротьба, у боротьбі воно краще все проявляється. Коли є якісь полюси. В цьому плані звичайно можна похвалити консерваторію там. Консерваторію похвалити, ну вона нам не треба. Тут от то ж пани, шо там казати! оце так. То це розуміння, отаке розуміння було у Велесівці десь. От вони, мені хотілося трошки вам з Велесівці дати з світоглядних таких принципів, воно в нас з давніх давен в Україні якимось чином. Ну, наприклад, із старих звичаїв наших. Ну, через призму, наприклад, Трьох братів Самарських. От, якщо, щоб бути цікавим співбесідником для вас, продовжуючи цю тему, то я через призму трьох братів зараз спробую.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, усі поля самарськії погоріли,
Та ясними пожарами погоріли.
Ой! тільки ж не згоріло біля річки Самарки
Та біля криниці  Салтанки три дубочки зелененькі.
Ой, тим же ж вони не згоріли,
Шо там три брати рідненькі постріляні, порубані.
Та й  на рани свої смертельні знемагають.
Там обізветься старший брат до середульшого словами,
Гей! брате мій середульший,
Ой, чи не міг же би то ти із річки Самарки,
Або із криниці Салтанки мені холодної води принести,
Рани мої смертельні промить, похолодити.
А середульший брат теє зачував,
До старшого брата словами промовляв,
Гей! брате мій старший, чи не одна ж то нас куля постріляла?
Ой, наче не одна ж то шабля булатная нас порубала,
Що маю я на собі стріляні глибокії та рубані широкії.
Не можу я встати, тобі холодної води подати,
Рани твої широкії рубанії, стріляні глибокі промить, охолодить.
От хіба дай нашого найменшого брата попросім,
Може ж він би міг хоч на коліньця уставати,
І з чохлів срібних військових сурівочку доставати.
Ой! голосненько на всю Україну засурмить, заграє.
А менший брат теє зачував,
До середульшого брата та до старшого словами промовляв.
Гей! брати мої старшії, ой, не можу я уставати,
Із чохлів срібную військовую сулімочку доставати.
Ой, Боже! як я ж стану срібну сурімочку із чохлів доставати,
Голосненько на всю Україну грати вигравати,
То ж встануть вороги недалекії голос сурівочки тої войськової зачувати,
Будуть же до нас прибувати та тіла наші білії козацькі на часті розтинати,
Звірю, птиці на подолу покидати.
А так же. гляди ж! може де козак буде подорожній проїжджати,
Тоді то він стане нам води холодної з криниці з Солтанки доставати,
Рани наші рубанії широкії, стрілянії глибокії охолоджати,
Або тіла наші білії по-християнські,
По звичаю козацькому в сирую землю поховає.
Ой, це то тоді, коли менший брат сулімочку діставав,
Тоді то він думав та гадав од ворогів спастися .

Полягли голови козацькії біля річки Самарки, біля криниці Салтанки. А слава про їх не вмре, не поляже. А тепер то ще можна сказать вслід, шо як хіба не в такому стані тепер вся наша Україна, як ті три брати, була не так то давно. А що воно і понині є так. Якшо нам доброї допомоги захожий чоловік милостині подасть із далекого краю. А хіба не стрілянії глибокії рани в землю глибоко, у небо високо, і не порванеє небо на часті.

Та хіба добру пшеницю земля наша родить? хіба то не тая та зона Чорнобильськая чорна, погоріла. А де то тії люди, шо злітали, чи не постріляні вони глибоко тею силою, шо в підкладці сіяли, білою, ясною і доброю, шо не на користь пішла вкрадена. Та то наші старі мудреці добре знали, шо то є явний образ видимий світу нам даний бачити, і знати, і чути те, що ми торкаємося між правом неба і глибини земної стоїть.

І тії три брати, ставши на обороні, себе доброю жертвою поклали. Їх три, їх сто. І споконвіку в голови свій образ закладали. Бо один шлях чоловікові або з честю свою справу зробити, і можна йти до Бога спочивати. Або ще десь в гірші світи ледачому. То тії три брати Самарськії стогнуть тепер біля Переп’ятної аж до неба. А де ж тії три дубочки зелененькії? Їх диханням вони зеленіють. І якби ж то перший день, якби ж то останній такий лиха не знали, як тії плачуть. Бо як між нав’ям і правим, явним невидимим підкладка свідомості, що між горем і сльозами, між веселим є сила явна.

Оце так згадаєш, та й довго можна думати, як то воно в світі цьому, на цьому великому гранітному щиті, шо Європу держить. І що тут було, і скільки було, скільки відбувалось. То не здумаєш і не передумаєш.

Шо ж, дай Боже вам многая літа!

МХ: — Епілогом вийшло.

— Я маю псалми, але я маю ще на касеті записані канти.

МХ: — Канти маєш?

— Ну, це власне канти оці. Про страшний суд це псальма така, а Правда, неправда , то кант, народний кант.

— А яка різниця між кантом і псальмом?

— Я розумію псальму як близьку до церковних псальмів. А кант це, наприклад, про Правду, неправду . Я розумію, це близькість до церкви.

МХ: — Не канти ближче до академічних текстів церковних, а псальми більш до світських? не навпаки?

— Псальми ідуть уже і до народних. Псальми і канти, вони близькі дуже, там майже немає різниці, народні псальми, кобзарські псальми канти.

МХ — Тобто, моралізаторські, канти, вони більше такі моралізаторські і світські, так?

— Там немає таких прямих моралізаторств, хоча є деякі моралізування. Але то ж все-таки образ.

МХ: — Псальми, вони більш канонічні.

— Що стосується саме в кобзарському виконанні псальмів, тобто, той сама там Варвара , і той самий ряд записаний Демуцьким, так, то народні псальми такі, більше близькі до церковних, поруч з церковною традицією псальми, да. Ну, а канти більш загальний образ такий, Ну, кант більш узагальнені такі, це от Правда, неправда . І Страшний суд , це знову ж таки, воно в церкві не співається, хор церковний цього не співає.

— Але образ церковний!

— Образ, ближче церковний образ. Більше прозиція церковного світобачення, християнського світобачення такого. Більш церковного саме такого. Ну, цей міф про страшний суд. Він же культивувався, він створений, він впроваджений в народ. А там якесь осмислення в цьому міфі є.

МХ: — А в ідеологічному, в інформаційному відношенні різниця є?

— Вони однакові. Кант і псальм, я ж співав оце про Страшний суд і Правду й неправду. Починаються однаково. Мелодія в псальмі й канті, в псальмах і в кантах, перед співом не подається. І між куплетами не переграється. Починається цим узагальненим таким вступом.

ГРАЄ.

— І йде Нема в світі правди , наприклад.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Нема в світі правди,
Правди не зіскати,
Що вже тепер правда
Стала неправдою жити…

І перегрувати.

— Чи можна було попросити ще раз  Правда ? ще раз це означає все. Я хотів би мати ще раз запис просто.

— Добре, добре, можна. А от ця сама про Страшний суд, вона більше псальми, бо там є моралізування в тій пісні. Є цей міф про страшний суд. Також от так.

ГРАЄ.

— Так починається?

— А тоді йдеться  Нема в світі правди , ой! бачите, воно навіть путається.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Когда час приходить, треба помирати,
Славу і богатство треба покидати .

— Мелодії близькі, ну, тут є в Страшному суді, є такі виходи

ГРАЄ.

— Ну, я їх походу й згадую. Згадую.

МХ: — Ясно! якщо нема псальма або канта ще крім того, давай ще раз, але з цим ходом.

— Так, якщо можливо!

— Можна. Кант  Нема в світі правди .

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Нема в світі правди,
Правди не зіскати,
Що вже тепер правда
Стала неправдою жити

 

Хоч рідного брата тепер стережися.

Конець світа наблизився!

Страшний суд! Це тільки в страшному суді. Це кант.

— Давайте ще  Страшний суд , але з переходом.

— Ну, тепер  Страшний суд , бачите, він в нас з’єднується. Прямо можна продовжувати  Страшним судом . Та ж сама тема.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:41:32.00]

Когда час приходить, треба помирати,
Славу і богатство треба покидати.
Час година прибуває, страшний суд приближає, готуймося всі!
Перст з неба покаже благовірним ясно,
Усім нам, християнам, усім нам стане страшно.
Як зійде восход, ангели нас збудять
На 4 часті, всім нам, християнам, усім нам стане страшно!
Усі люди вставайте, годі вже бо спати,
Отвіт Богу дайте, Творцю своєму!
Горітимуть ріки, горітимуть луки,
Приймуть грішні душі пекельнії муки.
Горітимуть гори, горітимуть луки,
Приймуть грішні душі пекельнії муки!
А ми, християни, гріхов своїх каймося,
Перед Христом Богом крижанку подаймо.
Бо він нам дарує глас його послухать,
І в раю навіки, у раю навіки.
А ти ж то, грішний чоловіче, що будеш гадати,
Як там на правиці будуть тебе виправляти.
Ой, же ж той час не одкупить ні отець, ні мати,
Краще б не родитися, ніж в пеклі смажитися .

Ото ж ми, християни, всі каємося перед Христом Богом, бо він нам дарує глас його почуть, і в раю навіки, у раю навіки. Ну, імпровізація.

МХ: — І ще третій варіант, а? (сміються).

— Ми маємо ще мало часу. Чи можна ще одну річ попросити? Дума, тільки така пряма, без нічого, тільки на порівняння. Або Олексій Попович, або Про трьох братів.

МХ: — Для порівняння, як в тебе вийде другий раз та сама дума, розумієш?

— Та сама дума другий раз?

— Просто так, просто так дума.

МХ: — Він тобі другий раз однаковісінько все одно не заграє! Це абсолютно виключено.

— Це для порівняння.

МХ:— Він кожен раз співає по-інакшому.

— Я розумію це, але текст думи напевне йде так.

МХ: — Напевне краще піде перша Попович.

— Хай буде Олексій Попович, гаразд.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:47:55.00]

Гей, на Чорному морі, та на камені біленькому,
Там сидів сокіл ясненький.
Жалібненько ж він квилив, проквиляв,
У Чорнеє море спину поглядав.
Що на Чорному морі щось недобреє починає,
Хвилечная хвиля уставає,
Судна козацькії на три часті розбиває!
Що первую часть ухопило в Дунайськеє гирло,
Що другую часть ухопило, в турецькую землю занесло!
А третяя часть і тут має посеред самого Чорного моря потопає.
А при тій часті був старшиною Грицько Коломийчин,
Десь по самому війську варта його кличе.
То ж то він козацькі звичаї добре знає,
До всього війська козацького словами промовляє,
Гей! панове козаки, ой же ж лиха година на нас нападає,
Не так то, панове козаки, десь ми гріха понад всякої міри набирали!
Ой, же ж сповідаймося ми та й перед
Господом милосердним і Чорному морі,
І мені ж, отаманові Кошовому, і всему війську козацькому.
Усе військо козацькеє теє зачувало та й замовчало.
Обізветься тільки Олексій Попович.
Гей! панове козаки, возьміть же мене, Олексія Поповича.
Ой, в Чорне море спустіте,
Нехай я сам один своєю головою буду Чорнеє море дарувати,
Аніж усе військо козацькеє,
Товариство кревне сердечнеє буде погибати.
Усі козаки, та й отаман Грицько Коломійченко,
Теє то слово Олексія Поповича зачували,
До Олексія Поповича промовляли.
Гей! Олексію Поповичу, хіба ж то ти один гріха більше од нас маєш,
Що ти ж то нам Святеє письмо читаєш.
Та як же ж то ти, Олексію Поповичу, теє Святеє письмо нам читаєш,
Якщо при цій лихій годині голову свою Чорному морю.
Гей! Олексію Поповичу,
Сповідайся ж ти Господу милосердному і Чорному морю,
І отаману войськовому Грицьку Коломийченку.
Олексій Попович теє зачував, до війська козацького словами промовляв,
Гріхи свої по чистій правді сповідав.
Гей! військо козацькеє! товариство кревнеє, сердечнеє.
Ой! як же ж я в охотнеє військо відїжджав,
У отця й матусі прощення не брав,
Старшого брата за брата не мав,
Меншую сестру згорда стременем у груди вдаряв.
А як я шляхами України проїжджав,
Вороним конем своїм на гурти діточок наїжджав.
А матері діточок на руки брали,
Мене, Олексія Поповича кляли — проклинали.
А як я мимо 40 Божих церков проїжджав,
На себе хреснеє знамення не накладав, шапочки не скидав.
А як я в охочеє військо прибував, то старшим козакам  Добрий день!  не казав.
То якби ж  Добрий день!  козакам би казав, то тоді би і рани питав.
То тоді б то так то чайок козацьких і війська
В недобрую годину би на Чорнеє море не спускав.
Якби старшим козакам  Добрий день!  казав,
Шапочку знімав, низенько уклоняв,
То би тоді то я доброї години козаків бувалих дознававсь.
Тоді би не прийшлось мені голову свою козацькую
Оце в Чорному морі топити, і перед лицем козацьким, військом ясним стояти.
Тоді би не довелось мені голову свою козацькую у Чорнеє море спускать.
Ох, як тільки ж встав Олексі Попович по чистій правді
Перед Господом милосердним і Чорним морем,
І перед отаманом Грицьком Коломийчиним, отаманом виборним,
І перед військом козацьким, товариством вірним, кревним, сердешним
Гріхи свої по чистій правді сповідати,
Як тільки почав він гріхи свої сповідати, та Чорнеє море стало затихати.
Та затихало, затихало, ніби на ньому й бурі зовсім не бувало.
А тоді то козаки добре дбали судна свої до острова Тембора доправляли.
А тоді то козаки на крутий берег зіходили,
Слово Олексія Поповича за писанієм слухали.
Що сказав тоді Олексій Попович,
Гей! панове козаки, хто отцевої й матчиної молитви не забуває,
Того Господь милосердний з дна моря винімає .

Такеє там на Чорному морі діялось, і так то Олексій Попович часть війська не дав згубити. Слава козацькая не вмре. Не пропадай, дай Боже! ж і звичай кобзарський.

…

(part 3)

…

 

Це дума про Петлюру Симона, головного отамана війська УНР, і потім Директорії. Це початок був отаманії на Україні. Потім він мав головного отамана над військом. Потім стояли поруч десь нові отамани, десь близько до усобиць, шо були на всій, на всій Вкраїні. І по Хмельницькому. І перед тим не раз в князівстві. І повторилось під новим іменем отаманії, що кожен був прав, прагнучи зробити так на Україні, як йому хотілося. Як одходив Симон Петлюра з частю вірних військ своїх до Дністра, і за Дністр. Як в селі над Дністром поставила громадонька поміст із свіжого струганого дерева та й трохи старого, сірого, під дощами, під сонцем на тім помості. І білий поміст, і чорний поміст був уготовлений. І зібралась громадонька, і старшини з старшин, і старійшини радоньку радить. І зібралась громадонька, їх хлібом встрічали і сіллю, і самого, і військо його. І словами питали. І словами питали, сльозами ридали — Ге! Симоне Петлюро! на кого ж ти нас покидаєш? На кого зоставляєш сироту Україну? І виступив Симон Петлюра, головний отаман війська Директорії на білий поміст, і на чорний поміст ногами своїми козацькими, селянськими, отаманськими у чоботях ставав. Перед громадою, перед старшинами лице своє показав. Словами казав — Іду я, і все військо моє піде у світ Орлика, у світ Мазепи. Бо настане на землі усім одностайне, бо знов послухали московити що сказали на рід, на дві, на три, на чотири, на п’ять частів воювали. Найпершую часть село од міста. На другую часть багатого од бідного. На третюю часть духовних од народу. На четвертий брат од брата, сина од отця, доньку од мами. А на п’ятую часть, ой, а на п’ятую часть. Тоді навічно на тому на громадоньці старший, старійшина виходжає до отамана, Симона Петлюри промовляє — Гей! Симоне! Сину селянський! Оце ти з частью своєю розбитого війська од нас одходжаєш, останній нас в такій лихій годині покидаєш. А скажи-но мені! а скажи-но! Симоне, а скажи-но громаді всій, ой! а скажи-но, нащо ж то ти гетьмана Скоропадського зі столу скидав?  Все ж, як не як, а було в його одна рука, все держаща. І як не як, була влада тверда на Україні. Що ж ти, отамане, когось чужого слухаєш? на свій там манір переводь хотіть. А Симон Петлюра теє зачував, до старшого людського і до людей словами промовляв — Ой! панове громадонько! якби мені той ум тоді, що тепер. Чи би став я гетьмана, од всього народу обраного, з стола скидати? Про те не скажу. Та якби вам, громадонько, той ум тоді, що тепер, чи ж стали б то ви заможних та багатих людей од себе проганяти, їх майно розбирати? худобоньку до свеї худобоньки. Панські маєтки до своїх статків, до своїх хат. Панські землі до своїх земель приначати. Ой! громадо, громадонько! Якби ви чули, якби ви знали, якби ви розібрались у тім, чийою рукою, слухавши ворогів, даруючих, одаровуючих безкоштовно землею вас, худобою вас, майном, маєтками. Опинитеся чи не під тею то рукою, що Україну вже паює на первую часть, на другую часть, на третюю часть, на четвертую і на пятую, що республіки одна за другою. Донецьк. Крим. Референдумом. Курщина. Поділ. Воронежщина. І часть Смоленщини. Отак промовляв Симон Петлюра, отаман військ. Отак став же він на поміст. Став же він на білий поміст, став же він на чорний поміст. Що білий поміст громада слухає. Що чорний поміст там за Дністром, уже зброя Шварцбардом готовлена на тебе, сину селянський. Там з-за кута вже стоїть націлена на тебе, що йдеш ногою через Дністер в слід Орлика, за Мазепою, за багатьма, шо пробували правду поставить, та не знали, як розділить. Ой! багато, багато хто з нас хотів по-своєму правду розділити на первую часть. На гетьманство по Хмельницькому, до Хмельницького. Що Правобічна, що Лівобережна, що козаччина. Що Дорошенко з татарами, що Бородавка з ляхами. Що многії одні за другими з москалями. Та не вдалось гетьманові Мазепі з порядним шведом. Що князь до князя, моє кажучи. Отаман до отамана з полотні махнув зеленим за правду селянську. І Юрко то, Юрко, син Коцюбинського з ордою з опричненою зі сходу знов. Розділена наново перва часть, брат од брата. Друга часть батько од сина. Третя часть село од міста. Четверта часть. І п’ятая військо розділене, одірване одне од другого. Одірваний ти, Симоне Петлюро, порадами добрими суверен нашого, історика нашого славного Грушевського, військо відпусти на волю. Братів Шварцбарда, да повелителя, да повелителя обраного народного гетьмана, князя всіх спадкоємців. Не дав перетерпіть одної цілої нашої часті України трудного часу під Скоропадського рукою жорсткою, хоч і жорсткою. Ото ставте на білий і на чорний поміст. І вже зброя Шварцбарда, то уже чужина поглине в бездну тебе. Уже поглине сліди, як многих, що спокусились. Став у сліди Орлика, став у сліди воїна руського, став у сліди боярина. Ще старшин виходить, ще старшин питає — Пане отамане! скажи нам, пане отамане! під ким ми будем? як ми будем? з ким ми будем? де ми будем? І сказав тоді ще Симон Петлюра, як люди старші переказують, як отець Мефодій казав мені, і там то буде стрій, люди добре знають, шо сказав він тоді ще, Симон Петлюра. Що буде час лиха ще на Україну на 70 літ, що пізнаєте ви все розділення аж до того, як було за поляків, що не можна було слова один до одного сказати. В тей час полунії одразу і по остряниці, і по гетьманах по Павлюкові, і по гетьманах славних інших многих. Самі слова наші слав’янські розділені. Один у одного спитать, добрий день! зустріть і запустить гостину не міг. В короткім правда часі до повстання нової сили, до нової сили, коли стерли все те з лиця землі, земеленьки. Шо 70 літ будете знати всяке розділення, самої правди не розрізняючи. А потім стане, як завжди .

— Ну, дай Бог! здається перетерпіли всі 70 год, як сказав тоді він, встрічаючись отак з людьми, як мені переказували. Здається, шо може таки прийде нормальний час, коли стане Русь Україна до нормального старого порядку, доброї Русі, доброго суверенно польського тоді, що всім права рівні гарантовано. І оберігав всіх трьох тоді народів. Що було й за Росії, російського панування зо два рази. За Петра Третього, що повернув всі звичаї згідно статей, підписаних з Хмельницьким. Ну, і було в якихось проблесках часу новітнього, десь може за Хрущова трошки там. І може вже витікли очі зла ці за 70 років. Загинув на чужині син козацький, а слава його таки не вмре і не пропаде. І все, що робилося, будем знати. Дай Боже нам многая літа до конця віка.

— Народний танець  Метелиця .

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, надворі метелиця,
Чого старий не жениться?
Та й не буду женитися,
Та й не буду журитися.

— Співпрацюю з ними так паралельно. Ну, це як знаєте, то Чорнобиль.

Тая заря, як казали, полинь, шо впала. Шо це той світ, тая сила, шо держить Господь в руках своїх, вирвалася і вийшла назовні. І оскільки вкрадена бувши, сила ця не може вже в руках Бога. Бо вкрадена ця сила. І немає, крім Бога, руки, шо направила б її на добре. І вже сила тая творить злеє. Тоді то теї ночі в жидівський Великдень та посеред самої ночі верха сила зла над нами. Вже не вдержали мури муровані та греблі бетоновані, вкраденії сили. І вийшла тая сила, і в Києві в городі літак всіх дітей вельмож наших і жінок забрав, і повіз їх у Крим, вивіз. І тоді народ у Прип’яті на пляжах гуляв. Як на сонечку, малі в пісочку. Хлопці й дівчата на маївочках. Не оповіщені. Лише зібрана тоді з мобілізованих кегебістів, тоді виставили їх кордонами кругом майбутньої зони. І стоять же вони з раннього раночку, та й дивляться, що край неба палає. Край неба світиться. А не там, де сонце має сходить, над самим реактором. Один у другого питає — Та це ж, каже, реактор горить!  А ми тут стоїмо, а ми тут дивимось, а шоб ніхто не пройшов. А один другого питає — То ж ми теж люди, то ми не пропускаєм сюди ні машин, ні людей. То ж ми в автобусах дивимося, шоб ніхто слова, імені Чорнобиля не згадав. То ж ми підписки беремо, пальці, руки, відбитки як у злодіїв, у народу. Шо кажуть? шо горить. І ми стоїмо тут. Отак кегебіст до кегебіста говорив. Потім уже в Києві ми чули, що, каже, випустили джина із бутилки. І назад його уже не упхать. І що випустив, каже, його Горбачов, і назад уже сили в його не стане. Вже треба нам розбігатись без сумніву. Додержали аж 10 днів в усякому невіданні. Ніхто не знав, що насправді там сталося. І кегебісти один до одного на вухо, підписки беручи, відбитки пальців беручи, що вже прийшла межа володіння нашого. А тим часом на дорозі із Чорнобиля до Києва лежить роздута худоба. Тим часом біжать лисиці лисі. Тим часом ворони бруньки обдзьобують, як скажені. Гілки обривають. І вже в тій тиші в Чорнобильській солов’ї співають. Уже собаки при дорогах здуті лежать. Уже погоріли бідні ті, що гасили. Уже їх до Москви, уже їх закордон лікувати бідних. Уже кегебіст до кегебіста в автобусі, стежачи, шоб хто слова до слова не склав, шоб хто правди не сказав. Підписи беручи, відбитки пальців кладучи, за руки хватаючи та в’яжучи. Та більше страху. Уже над Києвом не грими гримлять, гармати хмари розганяють. Уже дощ не над Києвом, а на села на тії пустельні. Туди можна, там хліб родить, там худоба пасеться, там з криниць люди воду п’ють. А тут сонце біле! а сонце як смерть, горить, не вгаває! Уже тут повітря стало, як шкло. Уже тут в тому кварці ми ходим. Уже тримає в лещатах тая сила, що вирвалась, ніщо нас не врятує, крім Бога. Уже там у лікарнях одна до другої стає, жінка до жінки, молодиця за молодицею скидать дітей. Ще місяць потому, як зірвався той Чорнобиль, жінка за жінкою, молодиця за молодицею в черзі скидать дітей. І черга тая, як за хлібом. Ще таких черг я під цим сонцем білим не бачив. Україна не знає, ні як в 33-м за хлібом така черга, такої черги не бувало. Ще, як по війні за хлібом, ще такої черги не бувало. Ні! ще дітей жінки у черги скидать не ставали. Іще ми маєм такеє перенести! іще маємо такеє перенести ми! ми ще такого не знали. Їм соловї співають, і для них ворони гілля обламують, скаженіючи. Їм лисі лисиці не на щити оборонні брешуть. Їм ще йдуть з лікарських ліжок, не поставлено оборони. Їм нема щита мужеського волинського. Їм немає щита оборони розумних. Їм нема оборони нації, держави. Оце впала така зоря. Оце впала така Чорнобильська. Бо це впала така полин зірка, не євшан зірка. Та не євшан. Ой, не євшан! І каже жінка до жінки, і каже молодиця до молодиці — Лишається жить для себе, лишається жить, каже, для себе. Каже кегебіст до кегебіста — Та це ж горить, чи ми не так само стоїмо, як і ті, кого не пропускаєм? Каже кегебіст до кегебіста — То ж ми перед тим, шо горить, і з тими, кого ми в страху тримаємо. Вже під тим Чорнобилем роздуті корови лежать. Вже брешуть лисі лисиці сиротою. Вже випущено джина. Хто ж  візьме в свої руки розбите, крім Бога.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, на горі, на горі, гей! на горі, на могилі,
На широкій Україні, гей! на широкій Україні,
Лежить козак там убитий, гей! лежить козак там убитий.
На копину головою, гей! на копину головою,
Прикрив очі муравою, гей! прикрив очі муравою.
А рученьки китайкою, гей! а рученьки китайкою.
А ніженьки нагайкою, гей-гей! а ніженьки нагайкою.

— Побутова пісня  Ой, піду я лугом .

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, піду я лугом, лугом — долиною,
Гей! чи не зустрінусь з родом — родиною!
Ой, там моя сестра пшениченьку жала,
Я сказав їй — Здрастуй! вона промовчала!

Сестро моя, сестро, що ж ти горда стала?
Сказав тобі здрастуй! а ти промовчала.
Ой, брате мій, брате! я не горда стала,
За дрібними слізьми тебе не впізнала.

Сестро моя, сестро, що ж ти так змарніла?
Твоя голівонька рано посивіла.
Ой, брате мій, брате, я того змарніла,
Що тяжкого горя рано овдовіла.

На чужому полі тяжко нароблюся,
А прийду додому, тяжко зажурюся!
Нічим протопити, нічого зварити,
Плачуть малі діти, нічим накормити!

— Історична пісня про Байду.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

У Цариграді, гей! на риночку,
Там п’є Байда мед — горілочку.
А прийшов до нього цар турецький,
Що ти робиш, Байдо, вишневецький!
П’ю я, царю, та й мед — горілочку!
Гей-гей, та й не одну ночку.
А ти кидай, Байдо, мед — горілку пити,
Сватай мою доньку, будеш царювати…

— А звідки, ви думаєте, він взяв цю мелодію?

— Георгій Побідник, і якась є композиція між Георгієм Побідником і цею. Я не знаю, чому. Каже, що псальми йдуть між Георгієм Побідником  Ісусу мій прелюбезний  переважна більшість. Іде в такому ключі. Правда я на сумно заспівав, а вона йде на весело. Це кобзарська молитва. Я забув, і заспівав її на сумно, а вона йде на весело. Так я зараз сам спробую. Тільки треба попрацювати. В такому стані вона просто є, я не працював.

Жанр — балада про Бондарівну.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

У містечку Богуславі в Каньовського пана
Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.
У містечку Богуславі сидить дівок купка,
А між ними Бондарівна, як сиза голубка.
Прийшов до них пан Каньовський, та й шапочку і зняв,
Обійняв він Бондарівну, та й поцілував.
Ой, не ходи, пан Каньовський, мене цілувати,
Тільки й годен, пан Каньовський, мене роззувати.
Ой, шепнули добрі люди Бондарівні зтиха,
Тікай-тікай, Бондарівно! буде тобі лихо!
Ой, тікала Бондарівна з високого мосту,
Сама така гарна високого зросту.
Ой, тікала Бондарівна, та й межи лавками,
А за нею два жовніри з гострими шаблями.
Ой, привели Бондарівну та й межи крамниці,
Прицінився пан Каньовський з срібної рушниці.
Ой, чи будеш, Бондарівно, ти зі мною жити?
А то будеш, Бондарівно, в сирій землі гнити.
Ліпше мені, пан Каньовський, в сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі на цім світі жити.
Ой, як тільки Бондарівна такеє сказала,
Як стрільне пан Каньовський, Бондарівна впала.
Ой, підіте до Бондаря, дайте батьку знати,
Нехай піде свою доньку на смерть наряджати.
Як не вдариться старий Бондар в стіну головою,
Бондарівно, моя доню, пропав я з тобою!
Положили Бондарівну на дубову лаву,
Поки скаже пан Каньовський викопати яму.
У неділю у Богуславі дзвони задзвонили,
Коли дівку Бондарівну навік схоронили.

— Козацька колискова  Побратався сокіл з сизокрилим орлом .

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Побратався сокіл із сизокрилим орлом,
Гей, брате мій, брате! сизокрилий орле!
Оставляю тобі всі мої пожитки,
Усі мої пожитки, ше й маленькі дітки!
А сам я полину у чужу сторононьку,
У чужую сторононьку шукати там пароньку.
Ой! як добре буде, то я забарюся,
А як буде худо, то назад вернуся!
Літа сокіл літо, літа сокіл друге,
На третєє літо сокіл повертає.
Сокіл повертає та орла питає,
Гей, брате мій орле, а де ж мої маленькі діти?
Твої, брате, діти, полинули в луги,
Полинули в луги з великої туги.
Сіли твої діти на високім дереві,
А на високому дереві в колючому терні.
Приїхали пани з дужої сторони,
Тернія порубали, а соколят забрали.
Терня порубали, соколят забрали,
Турецькому цареві у неволю продали.
Плаче сокіл, плаче, сльозами ридає,
Дрібними сльозами усі луги скрапляє .

 

— Можна про Саву?

МХ: — Класична пісня?

— Так! Історична пісня про Саву Чалого.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой! у Січі старий козак на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву, козака на славу!
Не схотів синок той Сава козакам служити,
Відклонився до ляшенків паном в Польщі жити!

 

— Історична пісня про Супруна.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

Ой, не знав козак, гей! не знав Супрун,
Як тої славоньки зажити.
Гей, зібрав військо славне Запорізьке,
Та й пішов він орду бити.
Ой, у суботоньку в ранішню годину,
Супрун із ордою зтявся.
А у неділеньку в обіднюю годину
Сам в неволеньку попав!..

 

…

(part 4)

…

 

[Дума про Марію Богуславку] до 00:08:56

[Гей на Чорному Морі та на Камені Біленькому

(Про Олексія-Поповича та Вітцеву-Матчину Молитву)] 00:09:05 – 00:20:34

[Страшний суд] 00:21:08 -00:26:00

— Народний кант “Нема в світі правди”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:26:43.00]

“Нема в світі правди,
Правди не зіскати,
Що вже тепер правда
Стала  неправдою жити…”

Чоловік — От ми верифікуємо “Страшний суд” і “Нема в світі правди” в основному як псальми. А ти сказав, що це народний кант, і взагалі між науковцями є великі суперечки з цього приводу, шо є кантом, шо є псальмом? як ти думаєш?

— Бачте, тут більше релігійний мотив в першій речі, а в другій народний кант правду і неправду. Тут більше переживання.

МХ:  — Народна стилістика.

— Просто саме по собі, що от немає правди. Згадується про страшний суд, вони стикуються між собою. Але все-таки відмінні. Оця відміна і зафіксована.

МХ: — Релігійні мотиви, на твій погляд, це більш до кантів, а псальми тоді?

— Ну, не так просто. Тут йде образ переживання за те.

МХ: — Це словесний образ, а як з музикою?

— А з музикою вони прямо стикуються. Я даю паралель спеціальну. Вони дуже близькі, але все-таки чітко розрізняються. Так Ткаченко розповідав покійний.

— Ви коли подорожуєте ще трошки через Україну, як народ сприймає вашу музику? і що ви думаєте про майбутнє? чи народ має сприймати кобзарство, чи ви думаєте, що це вже належить до минулого?

— Цього ніхто мабуть не знає. Ну, двічі вже ми не станемо на те саме місце. Це ясно. А рух, який у нас розвивається, іде від симпатій, наскільки нас сприймають, там ми і співаємо, з тими людьми ми і спілкуємось. Симпатія є. Мистецтва свого не нав’язуємо, звичайно. І так на сьогодні і є. Ідемо позитивом, так би мовити. Приймається? приймається. І розвивається. Це факт. Більше сказати про перспективу, здається, не можна. Важно, що це відроджується. Симпатія єсть.

— Ще одне питання. В минулому українська культура це християнська культура. Дуже багато репертуару кобзарів, лірників християнський репертуар. Ви уже стараєтесь продовжити традицію. От хотів би запитати, як люди сприймають точно ту частину вашого репертуару і кобзарської традиції?

— Далеко не всі сприймають добре, але ж ми маєм одкриті двері на всі боки. Хто хоче, той слухає. Ми маємо справу саме з тими, хто слухає. Є багато людей, які охоче слухають саме і класичний наш традиційний репертуар, твори ці ж, думи і псальми козацькі, і історичні пісні. І є люди, на яких можна покластися, бо вони слухають це багато раз, і їм це не набридає. І спорідненість така є, вона досить тривка. І інтерес також є. Ми можем скорше бачити по тому, що до нас приходять хлопці і школярі, молоді хлопці і співають.

— Скажіть, будь ласка, чи були випадки, коли люди не приймали зовсім християнської пісні або християнського репертуару? чи ви мали такі випадки?

— Проти християнського репертуару суто ніяких не було, ніякого спротиву. Навпаки, слухають і все. А що нові ідеологічні протистояння такі є, але то одиниці. То навіть в якійсь мірі не пережиток ще, а то просто на хвилі захоплення ідеєю іде таке, може провокативне таке бажання спробувати себе в жанрі провокації, я б так сказав. Більш нічого.

— Чи ви виступаєте разом на сцені з іншими бандуристами, які використовують більше світський репертуар? як відношення, що вони сказали, чи вони коментували ваш християнський репертуар, чи ні? Чому я це питаю, бо дуже різні ваш репертуар, і їх репертуар. Коли ви з ними, чи була така розмова між вами, чому ваш репертуар так, а їхній так?

— Вони так навчені і так працюють ще на хвилі тої своєї світської науки. Але опорності що до традиційного репертуару то знов же таки немає. Тому що ще в підручниках шкільних це так поблажливо ставилися до цих творів, злегка, як до чогось пережитого, пережиток мовляв там, таке інше. І просто в них є почуття такого зрілого професіоналізму, що от вони в світі визнані, прийняті, і з своїм репертуаром вони мали успіх. Тому що до християнського репертуару, скажімо, мойого і моїх друзів там, знову ж таки, не реагували якось, спротиву знову ж таки не було.

— Трошки раніше, скажімо,  5-6-7-8 років тому, чи були моменти тиску держави?

— Були безперечно, з боку держави так. От мій вчитель, Ткаченко Георгій Кирилович, співав на якихось там вечорах урочистих, чи там на якихось зібраннях в університеті, і його завжди попереджали, щоб християнської теми менше торкався. Якшо торкався, то тільки показував, як жанр. Частину думи проспівати можна було, но всю проспівати не дозволяли. Кажуть — Що ви розтягуєте? тут же люди сидять, нудяться. Звісно, якщо під палицею пригнані люди, то вони будуть нудитися. А так відкрить двері, лишні вийдуть. Залишаться ті, що слухають. ті, що слухають і переживають, і не дискредитують самого жанру, це нормально.

Але, оскільки саме Георгій Кирилович вже не кобзарював так вільно через свій похилий вік, то і досвіду такого ми всі не мали. Ну, хіба що я співав в експедиціях все підряд, шо я тоді знав, і козацькі, і християнські, і все. Людям, люди сприймали щиро. Навіть здавалось би, ну зовсім там збірний кагал цілий навіть міг бути, от, але сприймали все рівно нормально і з інтересом. І в 80-х роках, 87-й, отак цей період, в таких приватних наших кобзарюваннях, приватних можна сказати. Тому що нам і не дозволялося так виходити на люди широко, от. І Георгій Кирилович покійний теж не дозволяв, рано мовляв.

А так в товариствах всюди кобзарювали і всюди приймалися добре. На диво. Було так в суспільстві, що вакуум християнської теми перемагав усіх, можна так сказати. Та не тільки християнської. Це ж ви бачите, наприклад, у другій псальмі “Правду і неправду”. Ясно, що то платформа християнська, навіть в кінці там ідеться до кінця світу, псальма друга. Бачите, можна навіть і плутати, псальма чи канта. Це канта про правду і неправду. Але там же повертається до страшного суду, таки це ж свідчить про саму християнську платформу, як само собою зрозуміле. Хоча там прямої моралі в цьому, знову ж, немає. Там є тільки так, легке згадування про мораль, от.

— Можна перейти до педагогічного питання? Я маю на увазі, коли ви маєте студента, і скажем він прийде до вас, схоче учитися, починається з чим? Це означає, що перший твір, або перша річ, з котрої починається?

— Самі такі зразки класичні нікому не нав’язуються. Співати починає собі людина з того, що вона сама переживає. Навіть це може бути пародія на ту саму якусь класичну думу. Псальму правда я не встрічав. Ну, що до  “Сирітки”, наприклад, знову хтось там спробує зіронізувати, чи там спародіювати, ну це так трішки торкнеться і потім все таки зупиниться, тут ні над чим. А от “Лазаря”, то над “Лазарем” можуть навіть так пародіювати у вузькому колі між собою. Зразу ж, ага! “Лазар”? ну давай спробуємо переграти його.

Починається із зворотнього боку, не з штудії, а з пародії. А потім приходиться як помалу виявляється, що це ж класичні речі, і ми так починаєм здоровішати від цього, від цієї спроби пародіювати і стаєм нормально так вже це ставити на місце. Хоч вона й дуже довга, хвилин 45 чи може й з годину можна співати її звичайно. Але з часом проходить оця спроба відштовхнутися від неї. Проходить процес засвоєння, і все. Ніхто ж не зобов’язує її співать на кожному перехресті. Тому немає заїждженості. І хоче людина — співає, не хоче — не співає.

Значить, приходять в нас учні поступово хто з якого боку. Наприклад, там зовсім нові речі можна обкатувать на тій же бандурі. Я переконаний, це відповідаю ше може на перше питання ваше, перспектива в цьому є, тому що не тільки інструмент легкий і зручний в користуванні, на ньому все можна, класику зіграти. А можна і нові речі, цілком нові грати на цьому ж інструменті. Я оце про кобзу, наприклад, зв’язану вже може асоціативним рядом із Савою. Ну, може б, на жаль, Жадан зараз не погодиться, но в такому вузькому колі він видає про Бондарівну, наприклад, там цілі ряди пародій, переграв, переінакшень різних. І так усвідомлюється багатогранність підходів до цеї класичної творчості. І тут же ж один крок до нових якихось.

— Можна запитати щось, будь ласка, про ваше навчання з паном Ткаченко?

— Можна, звичайно. Тим більше, знову ж не так просто, от. В нас з ним звязки були ще і на малярському фронті. І, коли ми там працювали в Переяславі, наприклад, два літні сезони. І кашу, і борщ, і чай по порядку, не так, як ми зараз подаємо. Розкладка, як у Третьякова. І в цих межах між загрунтуванням картини там, подаванням ціх страв десь, було звичайно людське спілкування таке от. Але там в мене навіть є і оповіданнячко одне з картинкою такою, яке характеризує такі, примхливість цього спілкування.

Ну, шо стосується принципів навчання, то Георгій Кирилович був чітко категорійний, незрушний просто. От, наприклад, що до дітей. Дитина повинна ходити біля інструменту, малий хлопчик, наприклад, і не мати права до нього доторкнутися тривалий час. Аж поки не стане ясно, що там хлопчик дуже хоче пограти. Бо він уже виспівав все, вже виспівав. Вже співає. Співає, співає вільно такі речі, ті самі християнські, і козацькі, і побутові. І починати треба з самих простих звичайно для дитини, наприклад. Ті речі, що діти співають, або ті, що мами дітям співають.

А якшо вже співається і псальма, і дума, і вона щиро приймається і вже втримується потреба пародіювати, чи там якось пересмішувати ці речі, отоді дитині можна дозволити там взяти бандуру, бо вона вже готовий бандурист просто. Залишається тільки підбирати. Вже точно такий учень може сказати, шо отут фальшивиться, тут я фальшивлю. Ні, так от треба от. Тут чітка установка була дійсно категорійна, і для Георгія Кириловича дуже показова.

Ще до останнього часу він вважав і так казав — Ну, через років 50 може з тебе бандурист буде. Коли вже все відстоїться, відмететься лишнє, так сказать, все вже врівноважиться, і гра, і шоб бандура йшла, як струмочок, шоб уже не випирало там з неї нічого, не видавалося, не відвертало від основного, показувало самі важливі місця, які повинні бути. А то звичайно воно ще трошки все не врівноважене.

Але, ну ше такий один нюанс, такий, що річ повинна бути почата і закінчена повинна бути. Ну, мені це ше може не вдається, а тому, шо я трошки інакше йшов. Я з самого початку починав стосунки з Георгієм Кириловичем, знаючи про нього заочно, я вже робив інструмент. Тому що я йшов через працю, через експеримент — ага! ось я зробив, і ось я протиставляю те, що у Георгія Кириловича є для того, щоб можна було це зробити прикладом. І в цім у нас до останніх його днів була гра. Бувало, шо вона могла надоїсти, він уже і міг вийти з себе. Тому що це, для того, щоб втримувати цю гру, треба ж витримувати цю гру десь, і треба було сил.

І вже простіше було б засвоїть, от, одрізаються всі питання, всяка така внутрішня боротьба для того, шоб зробити наше спілкування прикладним, значить, можна було спростити. от слухай, ну, це він сам розумів всі спокуси, які на нього нападають, тому шо не може людина взяти отак от і зробити з нього послушного такого і правильно виконуючого кобзаря. Це показовий момент.

— Чи були такі вечори, коли різні студенти збиралися разом і десь грали разом? чи то все було окремо один студент од другого?

— Ні! це було зовсім вільно. Правда, дома в нього через брак площі житлової то можна було просто не більше трьох чоловік приходити. По-перше, через КГБ. А друге, через маленьку житлову площу. А так на плеєнерах там, наприклад, в Переяславі там чи десь в Яготині, то скільки хто приходив, збиралось. Могло бути і виконано все, і все переговорено теми, які хочеш.

— А тепер тут у вас в хаті чи ви маєте такі спеціальні дні, це означає, що ви маєте майстерню, ви маєте студентів. І що до конструкції бандури, і що до музики, гри, чи ви маєте спеціальні оказії, спеціальне свято десь, коли всі збираються разом і приходять до вас спеціально?

— Є звичайно зимою період на Коляду, весняні Зелені свята і осінній Покрова. Ну, в теплий сезон це кобзарювання, хто з ким впав, той туди пішов, то вже по, хто з ким хоче і де хоче. Так, в цьому плані цілком вільно відпускаються на всі 4 сторони. А тут навчання, власне, теж вільно входити, і тримається той, хто працює. Такий принцип. Грає людина, виникають питання, як це? чи те? Відповідь.

І також і до виконання інструмента, і до конструкції. І мені втішно бачити, шо як я йшов через конструювання певне, через зроблення чогось, а потім на ризик зваження цього. Ну, от зробив я інструмент, приношу. Але я зробив його з якимись, з якихось, наприклад, своїх фантазій. І от виявилося, шо порівняно з класичним інструментом, він десь програє. Ага! ну так я маю це вже приклад, як приклад. Уже ті мої учні це можуть бачити. Кому це тре, той побачить.

Але тепер є хлопці, які точно те саме роблять, що й я робив. А я ловлю себе на тому, що я вже хотів би, щоб просто послухали, зробили так,як уже вирішено це, як уже я знаю внаслідок того часу спілкування. А от виявляється ні! Ну, я ж уже битий в тому плані. Я знаю, шо до гарних речей просто, просто засвоєння ніколи не приходить. Це значить є такі майстри, шо от теж дешо роблять не так, як я кажу.