Мушинський Іван Сергійович, 1903 р. н.

— А батько ваш мав якийсь скот?

І. С.: Один кінь був.

— До революції, да?

І. С.: Нє, не до революції, це ше десь в 10-м, в 9-м году. А то вже пару коней мав. А то вже корову мав. Ну, свині й вівці.

— А хто обробляв, чим обробляли землю?

І. С.: А кіньми. Сами кіньми.

— А волів не тримали? волів не було в вас?

І. С.: Не було. То у прадіда були воли. Мій прадід чумакував.

— Чумакував навіть?

І. С.: Да (сміється). Як тоді землю ділили. Ось я розкажу вам.

— В якому це році?

І. С.: А як панщина вийшла, в 1861-му. Як вийшла панщина. То хто панщину робив, то дід мій і прадід робив панщину, но він робив чотирма волами. І ділили, як уже це Олександр ІІІ цар цю панщину вже ліквідірував, звільнив людей. то землю ділили тоді, хто робив панщину, то значить дали землю, а хто не робив, то не дали. Без землі осталися. А давали її так. Це на пару гектарів 6 гектар, а як дві пари волів, то 12.

— Щоб було чим обробити. 

І. С.: Да. А хто сам робив, то тільки 3 гектари давали.

— То вашому дідові попало?

І. С.: Ше не діду, прадідові! А прадідові попало, значить, 12 гектарів. То в нього було 4 сини, то він розділив. Але ж один син то був козаком. Це в нас було у Вільшані 3 економії. А тут був управляющий, а в Білій Церкві була контора, то той один син прадіда, Василь, возив пошту. Документи там які то. То він возив туди одним конем, то він получив сам 12, то вже він із цієї, із прадідової, то які були 4, то він получив тільки, то він вже не взяв. А цих осталося троє, то розділили на троє, то по 4 гектари. Але ж у мого діда то був один син, це мій батько вже, то йому так і осталося 4, і так воно перейшло вже й 4, і вже і мені було 4, то я здав в колгосп.
А оці сусіди були, то були хлопці, тоді поділили ми на двоє по два гектари там, то жили бідно, не було за шо. А були викупщики. Не робили панщину, то було якось викупляли, заплатили гроші пану одразу, та ми тоді остались без землі От тільки оцей город. Викупщики забрали. 

— Скажіть, а ваша сім’я жила в одній хаті? велика хата в вас була?

І. С.: В одній хаті, в одній хаті.

— А була хата на дві половини? чи нє?

І. С.: Нє, одна половина. Це вже у 21-м году ми построїли. А в нас була велика хата тоді одна, але ж розкидали її в 13-м году, хотілось построїть, а батька забрали на войну, та так воно й осталося аж поки кончилась война, і в 21-му году ми начали строїть хату. Як прийшов батько після революції.

— А хто в вас у сім’ї тоді ще, до революції, вважався головним? чи мати? чи батько?

І. С.: Батько (сміється). Батько!

— І в нього гроші були, то все?

І. С.: Ну, все, сім’ю возглавляв батько. Возглавляв батько. Мати робила все. Але ж як шось купить чи зробить, то тоже ж совітувались. Оце було коли і протіворечить мати, але ж. 

— Скажіть, а в матері були гроші такі, свої гроші, які вона могла там витрачати?

І. С.: Нєт! Були якісь гроші, тоді такий закон був — хазяїн, основний хазяїн, гроші в нього. А то, шо миску, покришку, соду, все купи. Винайди!

— Винайди собі. А як можна винайти? 

І. С.: А як? а це коноплі сіяли, та візьми конопель, візьми конопель, ви знаєте?

— Знаю.

І. С.: Візьми конопель, виручайте на жменьки. Значить, як б’є, то виручайте, а то 10 жмень по 8. То це було за цим єврейчики приїжджали. то це крашанки не їли, і складали, і на базар! то це і сіль, і сода, і перець там, і сірники. Оце твоя мєлоч. А вже шось крупніше, то це вже батькові гроші.

— А як, наприклад, посох треба приготувати для дівчини, то з яких грошей брали? Посах мати готувала дочці.

І. С.: А це вже батько! мати це на такі, на нужди, на невеликі росходи. Бо тоді ж до трьох год діти мали право, давали молоко і крашанку, і в піст, і в Пилипівку. Ви знаєте, скільки, 200 днів в году було посту. Це середа і п’ятниця. Тепер Пилипівка, Піст, Петрівка, і Спасівка. І оце як усе скласти, то в году нарахується 200 днів. І ці 200 днів не їли старі нічого, це пісненьке все. А дітям окремо, це розбив я чашку, все! мені крашанки нема. Ложку поламав, чи шо, чи блюдечко розбив, ото була крашанка. А то розбив, то треба купить, на місто поставить (сміється). Хозрасчот такий був.

— Скажіть, а хто у вас в селі був тоді, до революції, хто був самий головний у селі?

І. С.: У селі у нас був район, волость була. То був старшина ж. Старшину вибирали, значить, а до нашої волості то так Журянка, Патрики, Вільшана, Вербівка, Зелена і Товста. Оце було до Вільшанської волості. То це було, значить, волость була. Був староста. І ще була сільська рада, так вона називалась. Це була сільська волость. То староста, а то старшина вже.
То старшина був то це в волості, а староста на селі. Це по селі, по Вільшані це він командував. Але в його була при місті. Да, було при місті воно, і там катигарня була. Тоді протоколів не складали ніяких. Як шось там порушить якийсь п’яничка, або шо, то нагайкою одшмагають та запруть його в катагарню, та переночував, 50 копійок у крушку кинув. А була крушка, ну як оце урна запечатана, та туда 50 копійок вкине, а було тоді їдуть із повіту. То ізвідтіль було приїжджають, чоловік приїжджав, одкривали оту крушку забирать ті гроші, і шо вони там написали.
Отакі тоді були, зовсім по-іначому. І стражники були. Був пристав і стражники, і урядник був. Це пристав, урядники і стражники.  А то було п’яний іде кутком, а там же пристав. А він іде й співає ввечері, а тоді забороняли ввечері співать.

— А це до революції, да? 

І. С.: До революції. Шоб не нарушав порядок. А він іде співає. А він, стражники взяли його. То бочка, і йог прив’язують та до бочки сюди, а той один на шию, а один спускає штани і 25 шомполів дали, о! і усе. він як полежить дві неділі на животі (сміється). А він жив на Другій Метелиці. Та було вийде на другий раз, пішов напився та іде дорогою отуди поза млин через річку. Та — циц! язичку! і балака так, циц! язичку, бо будем горіть (сміється).

— Скажіть, а стражники були із свого села? чи їх насилали звідкись?

І. С.: Та з другого були, не свої, не свої!

— А старосту вибирали в своєму селі? 

І. С.: А старосту в своєму. А старшину вже це всі села. Оці села всі. І я ж було голосував, то була квасоля. Хто за, то горох, а проти – квасоля. Ну, хто значить за, то мені довіряли, хто за, то там горох, а проти, то квасоля. Кидали в скриньку (сміється). То я там, значить, грамотний був, то я було вибираю квасолини, це проти. А вибирали старосту, старшину, то то вжене з нашого села, це вже з якого села виберуть, з такого значить. А Потебеньки є, тоже було оце, шо баби три, та село свого засилає, а те свого, а те свого, значить, старшину. З каждого села свого.

— А збиралися в містечку, щоб порадитися?

І. С.: А збирались тут, у нас. Отут, усі ж приходили.

— А! приходили, в волості це все відбувалося?

І. С.: Як в волості, в нас було все. Але підбирали таких людей, що вже пожив, пожилих таких людей, не дітей там, а років 50, під 60, отаких, шо вже розуміє, такий хазяйством занімається. Отаких вибирали. То старшину вибирали, значить, з якого виберуть. А люди ж знали, вони ж свої, із чужого села то знали тоді, шо це він такий знаменитий там в Вільшані, а той, шо п’яниця. П’яниць було мало, але були.

— Скажіть, а сільський староста оцей, і церковний староста, як між ними розподілялися?

І. С.: А! церковний староста!

— Той вже в церкві порядкував? 

І. С.: А це, це вже церковна рада була. Це сюди не касалося, це вже нє. У них там були сестриці, і братчики там збирались. Тоже такі пожилі люди. Не молоді, а год під 60, під 70. В сестриці йшли вже ті, пробачте, ті, шо вже не родить дітей. Ото прекратилось, то отакі йшли, під 60, під 55. І чоловіки такі вже пожилі. Це сходились братчики. І вони між собою, і вони вибирали старосту, церковного старосту. Бо піп, він був як наймит, він наймит, а староста хазяїн був. І це церковна рада ця, церковна рада хазяйнувала.

— І вони вирішували, коли які там?

І. С.: Да. Коли ремонт робить, коли шо робить, то це все. То це все вони вирішували. А це до общества не касалось. Але тоді священики, вони були, їх же не було, він же, хто родився, то писав, і вмирав, то він записував. То не рада, а він давав документи. ЗАГСу не було тоді, при сільській раді нічого. А це у церкві протокол. Це він так все вів.

— А який там найвищий орган влади був? це збори були? чи сходка? чи це щось було таке? отут в селі, в селі. 

І. С.: А! в селі! ну то сходка, то ззивають на сходку.

— То це була сходка, да?

І. С.: Да, сходка. Якшо треба, шоб село рішало, то сходка.

— А найбільше про що вирішували там на сходці?

І. С.: Ну, про ці, про хазяйственні діла, про ті, шо в селі треба робить. Найбільше про це, про інше там нічого не було, а шо зробить, то треба було. Було, значить, хотіли в нас, це не на моїй пам’яті, а це вже казали, в 908-м году хотіли в нас лікарню зробить. Зібрали сходку, значить, общественності. А общественну лікарню робить, то це треба гроші платить, із десятини. Це накладали на десятину, там 5 гектар, то тобі десятину накладали, ьо десятина то це там 5, то це 5 розбив, чи скільки там вони постановляли, треба. То не схотіли, та в Шевченково робили. А в нас оця лікарня, це панська.

— Це панська лікарня?

І. С.: Оце панська, то внизу, внизу! А це вже зробили нову оце, а  то внизу то ми робили.

— А люди користувалися тією лікарнею?

І. С.: Нє!

— Ні, тільки пани? 

І. С.: А тоді люди не ходили. То панські робочі там були. там була економія, це були панські робочі. А тільки приймав доктор дітей маленьких. Оце там до 7 год, в мене був коклюш, то я ше ходив. А старих не приймав. Не схотіли в нас, то й не треба! То приймав він, значить, не приймав, а то і не ходили. То до бабів. А воно пособляло. А він собі внушає, і все пособив (сміється).

— А скажіть, а от в цих сходках брали участь жінки? чи нє? жінки чи йшли на збори?

І. С.: Нє-нє! Боже упасі! жінка це важке (сміється). Жінка важка людина! а тоді ше такий був закон, якшо чоловік взяв дитину на руки, все! кажуть — жінка наділа спідницю! Кажуть — ага! Степан уже, жінка наділа спідницю! це вже все! У хаті там може й є, а шоб десь хтось побачив, страшне діло! Не так, як тепер, батько до себе кличе, вона йде. А тоді нє! Оце ше одна було недавно казала, правда, вже її нема. Син оженивсь та глядів дитину, та каже — він такий дурний, шо ше й дитину глядить, бачиш! Це мати сина, мати каже, шо він невістці ше й дитину глядить.

— Скажіть, Іван Сергійович, а чи усі члени громади мали право голосу однакове? 

І. С.: Усі!

— Чи бідні вони? чи старі?

І. С.: Всі! всі! усі мали право голосу, кроме жінок. Кроме жінок, а всі оті прийшли, то всі й мали. Всі мали право голосу.

— Голосували квасолею, та й мали?

І. С.: Да, голосували там квасолею, чи шо давали.

— А з якого часу починали вже голосувати? з 18 там років? чи з скількох?

І. С.: Із 18-ти.

— Тільки чоловіки? чи й хлопці?

І. С.: Нє, хлопці не голосували! Хазяйни! Хазяйни, як він жонатий вже, хазяїн, оце він мав право. А нежонатий нє.

— А нежонатий до 40, то не мав права?

І. С.: Та було він мав, ну він не йшов. Бо то ше юноша. Не хазяїн. Як він не жонатий, то ше він не хазяїн. Це такий бурла звали його.

— Як? як? 

І. С.: Бурла (сміється).

— Скажіть, а от хто був такий найавторитетніший у селі? із людей.

І. С.: А! хто? Ну, тоді мали так хазяїни найбільший авторитет. Який живе в сімї, не пє, о! не курить. Та хазяїн, мав землю, то він считався хазяїн. Так я понімав.

— А багато в вас було хазяїв у селі? в Вільшані?

І. С.: Не дуже їх і багато. А єсть такі, шо й землю мали, та трохи пили, та їх і не понімали. Якшо єсть такі, шо він трохи і запивався, і землю мав, і запивався, то його не дуже й понімали. Так тоді було. Їх на той момент багацько не було.

— А вважалося господарство великим яке? яке господарство великим вважалося?

І. С.: Великим?

— Да! скільки десятин треба мати, щоб це було велике господарство?

І. С.: Це в десятинах не залежало, а як веде себе чоловік в хазяйстві. Як веде хазяйство, було і 5 гектар, і 7, але більше 12 не було. Сіяв більше.

— Скажіть, а як поралися люди? своїми силами? чи наймали?

І. С.: Своїми силами все робили найбільше, а в жнива то було жаткою жнуть, то жнуть оце там, та дівчатка в’яжуть снопи. Та й усе. Наймитів таких у нас і не було. У нас наймитів, хазяїни такі були, шо в нас наймитів не було! Ось скільки я не знаю, у мене от по сусідству був, вислали його, а він жив бідно-бідно.

— А чого ж його вислали? а! він землю мав! 

І. С.: Землю мав, а не робив. Тут політика. Не пішли вони в колгосп. Не пішли в колгосп, та на їх наклали, а було розверстання. Та землю тоді перекрутили, та дали на нього землю, а потом наложили зерно, хліб наложили на ніх, податок хлібний. А вони не дали, бо не було з чого. Та вони пришили їм оце. А тоді, а тоді ще, і оце сільська рада вже була, то шо хоч на нього понаписували, шо він не робив в хазяйстві. Про наймитів, а в його й наймитів не було. Шо наймити були, шо те було, шо те було. Бо була комісія, яка приймала в них, то кажуть — це ж дивіться.
Це ж самоуправлєніє, як зараз у нас. А це сільська рада дала, каже — та в мене не було! Та написали, шо мав наймитів. Каже — не було в мене наймитів! То були в нього, шо в’яжуть там три дні пшеницю, але ж то не наймити, то в наймити не считалися. А круглий год, то були наймити, як круглий год в його робить. А там на три дні дівчат попросить.

— Іван Сергійович, а чим платили тим дівчатам, які наймалися?

І. С.: А гроші. 

— Гроші давали, да? А тим наймитам, які наймались на цілий рік, скажіть?

І. С.: А то там тоже гроші платили. Він там і харчувався, і одежу, о! То в нас на другому хуторі було. Тут у нас не було таких. В Вільшані на хуторі один в нас був, то це був наймит, то він, одежа це його, і харчі. А скільки платили. то це вже я не скажу. Бо в економії постійні були ковалі, значить, плотніки, сторожі, о! і ті, шо доглядають воли й коні. Бо тоді іншої худоби не було, а тільки робоча, коні і воли. То їм платили 7-50 в місяць, і провізію. 

— А це в якому році приблизно?

І. С.: А це до революції. До революції. І провизію платили. Два квінти олії. Пуд борошна, о! І батькові та матері премію давали.

— Це за рік?

І. С.: Нє! це у місяць, у місяць! Це в місяць їм давали. Це провизія считалась. На харчі. А давали їм ще пів десятини пшениці готової на панській землі. Готова пшениця посіяна, тільки вижни сам! Це постійним, які роблять постійно. Круглий год. І на ярину пів десятини давали на панській землі, це вже шо хоч, те там сій, чи просо, чи гречку, чи ячмінь, чи картоплю сади. Це постійним. А їх там було, канєшно, мало.

— А своєї землі вже вони тоді не мали?

І. С.: Мали й свою землю. Мали вони й свою землю. Трошки мали. Ось у нас сусіди були, то в їх було два гектари, але сім’я велика, а два гектари. А це ж вона була розділена на три. Та мало, не вистачало, це сім’я велика, о! А свою землю вони мали, а їм давали це, як постійним робочим. 

— Скажіть, а от серед середняків чи був такий поділ на багатих і бідніших?

І. С.: До революції не було. Не було. Це считались хазяїни.

— А як бідний, то бідний!

І. С.: Да. А це вже в революцію поділили — середняки, і це куркулі, і комнезам. Оце в революцію поділили. А тоді не було.

— А тоді, до революції, хто вважався бідняком? в кого не було там чого?

І. С.: Ну, це ж були такі, шо землі не мали, бідні. Але ж вони собі разно жили. Єсть такі, шо і землі не мали, а жили луче, як той, шо землю мав. Комерцією занімались.

— А що вони робили?

І. С.: Комерцію. Продавали. Мастірством занімалися. Є сапожніки були. Той бондарював. А той плотнікував. Ну, таких у нас мало було. То були такі дуже. А це такі просто були, шо жили бідно. Сім’я велика, землі нема, та підростали діти.

— Скажіть, а чи зневажали бідних тоді? чи ні? Хто бідний, то зневажали їх, чи ні? 

І. С.: Та нє! ставились, смотря (сміється) як він поводився. Бо як бідний поводився харашо, то його і поважали. А єсть і може він ледачий, поводив себе погано, то його й не понімали за людину. Так кажуть — шо ти хоч із його! як він було п’є. Ну, отакий, шо мали землю, по 3 гектари землі мали. То він оце землі набрав і продав в аренду на год, бо там же в боярина ніхто ж не купить у тому, бо там нічо не посієш. А він продав на один збор, так продавалася, на один збор. А ті гроші в карман та або проп’є. І такі були. Це такі були тоді. А до революції, до революції бідно жили люди.

— А старалися, до революції старалися як, женитися бідні на багатих? чи ні?

І. С.: Це рідко. 

— Рідко? багатий з багатими.

І. С.: Трохи презирали. Єсть і бідніші були так, як уже середняки, але ж трохи косо дивились на їх. Батьки, от. Ті, молодьож, то не розбиралась. Їм хто понаравиться. Це вже після войни самі, а до войни то це було батьки сватаються, а молоді не знають. Оце могорич розпили, оце молодий присилає сватів, бо в мене дочка. Сидять, а куди ви підете? оце саме туди йди! То я тобі сказав — іди значить! і все! (сміється).

— А в шинку запивали могорич?

І. С.: У шинку (сміється).

— А шинки в вас були тут?  багато?

І. С.: Та не було їх таких, основних. А це під тином, як считалося. Це єврейчики держали.

— У містечку, да?

І. С.: У містечку. Єврейчики держали. Де вони брали, я просто не знаю. Ну вони откритим там, не так, шоб зайти та там за столом, а такі там кімната яка. Я в ньому не був, то не знаю. І батько не ходив в його. То вони держали шинок, та й усе. Там держала Руфля і ще звали її, єврейка така. Вона держала. Вони брали горілку і там продавали тоді не так открито, як зараз продають. Тоді горілку продавали, то там бутилку горілки, і все. І в 10 одкрива, і в 2 закрива. За тим слідили.
А як треба на свальбу, то це вже свати, якшо вже вінчання сторгували, то ходили ж торгувать у вінчання, знаєте? Нє? А це ж ходили до попа торгувать вінчання. Оце договорились уже свати, значить, прислали вже, засватали. На коли вінчать? В неділю нє, а на будні вінчали. Ідуть до попа. Як багатший, то це було по 5 рублів, чи там по скільки, чи більше. А бідніший, він же зна своїх парафіян, і до свого. А в нас було дві парафії, дві церкви, одна і друга. То той до свого батюшки, значить, шо це. А торгуються. То той батюшка багатших одбирає. Та ше от перша там дочка чи син, то не шкодують грошей. Сторгували вінчання. Вже сходили сторгували вінчання.

— Це старости які?

І. С.: Нє, це вже батьки.

— Батьки ходили? 

І. С.: Батьки, батьки кажуть — це вже ми сторгували вінчання! А тоді батюшка дає записку, шо це тому й тому, шо це має право брать горілку. А скільки там, скільки хоче. Тоді на відра продавали. Считали на відра. А були такі бутилки здорові, четверть відра, такі пляшки були. А тепер вони мабуть 3 літри мають, трьохлітрові. Да, вони мабуть трьохлітрові, не дві з половиною, а трьохлітрові. І там у музеї є даже такі здорові бутилки. Оце тепер считається четверть. А зразу считалось на відро. То це він бере там двоє чи трє відер. Багатші брали пятеро відер.
Самогонки не було тоді. Самогонку начали варить у революцію. В революцію це привезли її десь із войни рецепти, і начали гнать в революцію. До революції ніхто понятія не мав. Не знали понятія люди, не знали. І в нас у селі і помідорів не було до революції. Оце у революцію і помідори появились. А то оці маленькі, такі малесенькі кругленькі, самосєв. То їх ніхто не сіяв, а там на городі виросло, то як поле, то рве там на борщ. А більш нічого. Огірки були, а помідори, оце в революцію вони появились. Помідори.
Це дали записку одним і другим, шо можна купить горілки. А скільки? скільки хочете. Той п’ятеро відер, той каже — я візьму п’ятеро, а той три. Багатший. А бідніші то там і по двоє відер беруть. А як двоє, то шо ж то за свальба? 

— Я ще хочу спитати вас.

І. С.: А мати наша на 105-му году померла. На 105-му году померла мати. То мати знає. Батько рано, батько молодим помер. Тоді лєчєнія не було, а він пробив ногу, та столбняк, зараженіє крові. А не було уколів, та він за тиждень, це в суботу він пробив, і за тиждень і все, помер. Він у 29-м году помер, а сам 78-го.

— То молодим помер.

І. С.: Молодим помер.

— Ярмарки були у вас в селі?

І. С.: Обізатільно були! У Вільшані це було з’їжджаються сюди. А це якраз стояв отут ярмарок, де оце магазіни і школа. Отут, де школа, тут церква була, і тут був зараз ярмарок. Він унизу, унизу отам був став, панський став. То внизу був там базар, то там вівці, свині і кози продавали. А тут на горі скот, рогата худоба, воли, корови. А туди дальше аж, оце універмаг, то там раньше була церква, а там кінська торговиця була, коні продавали. Цигани було торгують. Вони під пузом вистригають, а тут на спині лисі (сміється).

— Скажіть, а між собою продавали коні хазяїни один одному? чи ні? 

І. С.: А як же! Ну на базарі всі, це і цигани купляли. Цигани то перепродували. Тут купив, а тут зараз і продає. Комерція вже. А продавали! А бувало коні молоді, лошаки продавали. А той купляв. Було ж держали. Тоді держали лошата. А як молоді собі оставляли, то старі продає. Продавали коней. І воли продавали.

— А чи були в вас різники, які торгували м’ясом? Різники, які м’ясом торгували?

І. С.: А це були в нас єврейчики, то це ялове м’ясо, яловим м’ясом були м’ясники. А бойня була аж! по вулиці Леніна, отам на краю, по праву руку, там стояли дома, там люди поселилися. Була. А торгували, значить, свинним м’ясом, то було в нас там їх три чи чотири, це вони купляли свиню продавать, як комерсанти. Вони землі мало мали. Той наче шось мав, а той мабуть нічого й не мав. То вони ото купляють, тут куплять, а тут і продають. Купив і продав.
Ну, тоді зовсім іначе було. Тоді сало старе дороше було, як молоде. А тепер наоборот. Тоді старе сало було чуть. Воно як би так пахло. То восени вже старе сало було дороше, було і 30 копійок фунт, а це 25, а тоненьке то й 20. І брали процент собі, процент брали. І мали і на горілку тоже, процент брали, руські продавали, не єврейчики. А руським не доручали таке. А було один кури продавав, то це брав процент руський, а єврейчик перепродавав. на себе брав, вроді я беру, потом передасть, а єврейчик там тоже якийсь процент. То їм розрішали продавать. 

— А я хочу спитати, хто в вас шив одежу?

І. С.: Одежу? А це ж одежу шили так, тут на місці шили. Тоді до революції ше в нас же чоловіки не носили верхньої сорочки, верхньої. Курточка була, та й годі. Піджачок такий. Оце можна подивиться на батькові.

— А! я бачу.

І. С.: Ото такий піджачок, без підкладки. А верхньої не було поняття. Це вже після революції, в войну  появилась верхня сорочка, а то не було. А то не було. А то так полотняна. А найбільше це хазяйка, жінка йде заміж, вона повинна пошить чоловікові сорочку, і штани, і дітям все, і собі. Оце вона все має. А до портних це вже верхню одежу, а спідню дітям це три годи, чи до двох год, да! до двох, як був год, то це ше
Оце як три годи, то це шиють таку полотняну сорочку аж по кісточки, і він носить, поки вже пупа видно (сміється).

— Ту сорочку, да?

І. С.: Ту сорочку. І дві, одну скинув, попрали, ту скидає. І носить довго її. Ото виріс. А ще раньше, ще до того, то ходили до 20 год у сорочці хлопці. Як надів штани тоді тільки.

— То парубок уже?

І. С.: Парубок, і беруть в армію на 25 год. Це при Катерині ше. Оце водять, прийшов цей сезон, як саме призов, якшо сховався, то нічо, можеш ходить. А як надів штани, то вже можуть в армію брать. А то ходять, сорочка така (сміється).

— Скажіть, а чоловікам сорочки вишивали матері?

І. С.: Матері, або старші шили все, і штани. А штани, значить, шили чоловікам, це ше й я бачив, за моєї пам’яті тоже, то із двома ширінками.

— А чого з двома ширінками?

І. С.: А це ж так, вона сама шила, не портний, а вона сама шиє широкі такі! очкові, так ото очкові. Пас отакий затягали туди, як оце осьо го фіранка, затягали. Якшо штани порвалися, то вона полатала, полатала їх назад полатами, а наперед цілим. І було хазяйни, це считався хазяїн. А до церкви, найбільш це до церкви як ідуть, то це як чоботи дьогтові і намазані дьогтем. Це хазяїн. А як прийшов, блискучі чоботи в нас оце, прийшов на заробітки, на шахтах чи де він, то прийшов, такі чоботи хромові, то це вже отакий босяк (сміється). Босяк. Той хазяїн, а то босяк. 

— Скажіть, а чоловіки носили одяг такий поверх сорочки, то мусили що?

І. С.: Поверх сорочки це була свитка, карея, кожух. Оце така була одежа. Оце, значить, кожух. Свитка, а там для холоду кожух, а як непогода, то карею надівали, ну, як плащ. Карея суконна, із овечого сукна. З овечого сукна тільки була ця, відлога, каптур був, накидали. Оце була карея, так звалась вона тоді.

— А шапки які були?

І. С.: А шапки, прості шапки. Ягнят держали, вівці, та ягня то заріже на шапочку, та пошиє шапки три.

— А як називалися шапки?

І. С.: Так і є – шапка. Тільки вона не вушанка.

— А як ті шапки називались?

І. С.: А то просто такі шапки, ото такі як глечики, от. А то купляли каракулеві шапки, то вже хазяйни, парубки хазяйські. Чоловіки не носили. То вже парубки носили каракулеві шапки. Такі блискучі, і то вони самі. Вушанок не було у нас. Це вушанки вже появились після революції, після германської війни. А жінки шо? жінки носили сорочку, о! Куфайка була така.

— А запаски носили? 

І. С.: Запаска, це у нас в Вільшані обізатільно запаска. Ці широкі це ж, це ж вона одна спідничка ж. То це вона навиворіт носить на будень, і на Паску іде в містечко, до церкви, то спідницю вивертає і все. Не так, шо було сшито по 10 штук, одна! ну дві! більш нема. Це вже у хазяїв там три було, або шо. А були ж такі, як вас звать?

— Галина.

І. С.: Галина. А були ж такі люди бідні, шо це кофточку надіне, а сорочку випере та сохне, а вона на печі сидить у самій кофточці. запасної сорочки не було. Жили й такі люди. Таких тоді було багацько. І були такі, шо сліпота нападала од їди, бо не було ні м’яса, ні крашанки, а все пісне, пісне. І олії даже не було. Пісно все.

— Це в піст?

І. С.: Борщ із хреном. А це, канєшно, вже стало, поступово стали люди краще. Землю дали вже після революції, то вже стали трошки краще жить, уже зовсім іначе. О! А запаска в нас це закон у Вільшані, це! 

— А з чого робили запаску?

І. С.: А ткали сами! Напряде, напряде нитки та витче просто, наче рядна, тільки шо нитки, та покрасить. Чи бузиною буває, бузиною було красили, а потом шоб червона, чи чим, шоб вона чорна була.

— Прив’язували поясами?

І. С.: Поясами! а ше й такі були китиці, такі балаболки. І такі всі були. А були пояси вятеркові і стрічечкові. Два таких, дві форми було. Стрічечкові то це ткали сами тоже. І вятеркові, тільки то плели, а ті ткали. Мотовило, мотовило знаєте?

— Знаю.

І. С.: На мотовило, і тут такі стрічки, о! втягали сюда клубочок, і так сюди-туди, рукою заб’є! заб’є! заб’є! цю стрічечку. А вятеркові плели. То стрічечкові, вони рівні, це стрічечкові. А вятеркові то треба було сплітать, як мотузкою. А той м’якенький був. І той був гарний, і той був гарний. А вовну красили.

— А чим красили вовну? 

І. С.: Краскою!

— А в червоний чим красили?

І. С.: Вовну? краскою. 

— Червоною, да?

І. С.: Червоною, червоною краскою. Червона була краска спеціальна.

— Купували її? 

І. С.: А купляли її та красили. І вовну красили, і все красили. Дальше шо ше там?

— Я хотіла спитати ще, скажіть, от ваша сімя, ваш батько продавав щось із свого господарства на базарі?

І. С.: Продавав? а продавав хліб. То большинство всі хазяїни то хліб. Ну де—не—де порося якесь, кабанчика, чи бичка, чи шось. От є корова, та бичка, чи шо. Ну, теля. То продавали.

— На своїх ярмарках? чи возили десь далі? 

І. С.: Та на своєму! До нас же сюда з’їжджалися багацько. Це считався волосний, районний, не сільський, а сільсовєт був у районі в нас. Розформірували його. А це була волость.  А ось було там базару не було. А в нас чого ярмарок був? в нас єврейчиків було багацько. В нас тут багацько їх було.

— А де вони от в колективізацію ділися?

І. С.: Їх німці забирали.

— А до того, як?

І. С.: А вони були.

— Вони були до війни?

І. С.: До війни були. Раньше їх трохи роз’їхалось, вони по городах поїхали. Роз’їхались, мало їх було, але були ще. А в війну їх забрали.

— А коли колективізація була, то вони йшли в колгосп, чи ні?

І. С.: Один був тільки в колгоспі.

— А що ж тоді з ними робили? не наказували? не карали їх за те, що вони не йшли?

І. С.: А до них діла не мали! нічого до них не мали діла. Вони собі, це в нас нація була. Вони собі нічого не робили, вони торгували, вони все робили. До ніх ніхто нічого. Хочеш, то йди в колгосп. Один був, шо й на землі виїжджав. То це записався на землю виїжджать, значить, у степи. То він записався, а брали восени і весною, ну більш весною це одправляли, їхали. То він записався — о! і я поїду на землі! Це їхать — ой-ой-ой! я не поїду! так заболіла жінка! так діти поболіли! як я поїду? я не поїду! хай другим разом! То він так і остався.
А одна була у колгоспі. Він організувався десь у нас в загальному в 29-м уже, а тоді ше в 28-м був Червоний шлях. А в неї чоловік був бухгалтером, а вона, жінка, пішла в колгосп робить до нас. То так гарно дівчата співають! ох співають! Стоїть дівка піддеревом (сміється). Так гарно дівчата співають! А це та прийшла та питають — куди в містечко дорога йшла з буряків, звідтіль. В нас перша дільниця там на горі. Кажуть — прийшла сюди, де ото базар зараз був, де був, зараз його нема там. Куди на містечко дорога? Кажуть — прямо! вона пішла, а сюди дійшла — де на містечко дорога? Та куди ти заблудилась, йди сюди! То вона обійшла кругом, та аж з гори, де ось ці дороги, шо з Звіринки, прийшла. Насилу прийшла. І більш не пішла на ті буряки.
Так гарно співають, а вона винесе, і курку обжарить, і ще щось дівчатам, то вони їй підполювали, о! трохи. Одна рядки полить буряки, та з того боку, а та з того. А та полить свої, і її підполює. І вона так же, а потом оце діло було. Та взялась зразу, та кинула. А воно ж бачать, шо вона не хоче вчиться. Та вони перестали їй пособлять. Та вона пополола сама, та покинула рядки, та більше не пішла. А діти вспоминають — вона прийшла, та лягла в кровать, та охає. А діти прийшли — мамо, ти ше жива? Та я шото хоть бігала! та вони — ти ше шо, жива? (сміється).

— Скажіть, а до якого розряду ви відносилися, до бідняків? чи до середняків? 

І. С.: До середняків. Батько до середняків. Після революції до середняків. До середняків односився.

— А чи в вас щось позичали, в вашої родини?

І. С.: Хто?

— Хтось що-небудь там позичали? чи там реманент? чи щось таке?

І. С.: Тоді не позичали. Як хазяїн, то має своє. Позичать ніхто не позичав.

— А гроші позичали?

І. С.: А гроші позичали тоді, то це свідків приставляли. Позичали так, ну не багацько. Багацько не позичали. Це смотря кому. Як там позичить скільки, то це бачиш по чоловікові, шо це, якшо надійний, то це позичаєш. А як бачиш, шо він ненадійний, то кажеш — немає. Не позичаєш. Позичать гроші позичали, тільки рідко. Той не йшов позичать, бо знав, шо не позичать. Бо позичить, та не оддасть (сміється). А так, шоб позичать, то позичить, то треба ж оддать. А як немає, як позичає, то питають — а де ж ти, коли ж ти оддаси? а де ти їх возьмеш? А як нема де взять, то нашо ж позичать?

— Іван Сергійович, а от скажіть, коли в вас, коли дітей призвичаювали до роботи? з якого віку? 

І. С.: А змалечку! змалечку! Оце 6 – 7 год, уже дівчина, то це вона повинна коло матері. Картоплю чистить там оце привчають її. А тоді підлоги не було, а був діл. А там вже в 8 год чи в 10, як є старші, то вони дивляться. Та маже, а та дивиться, як. Привчають до роботи. Привчають, із малу його привчають. А так то свині, чи скот, то вже год в 7, в 8. Старший іде пасти, тоді ж не одно, і не двоє було, а примерно йде старший, то і меншого посилають — іди та вчися пасти. Та вже навчився як, куди можна пускать, а куди не можна, о! то привчають змалку.

— А вівці як пасли, то отарами, групувалися? чи кожен свої?

І. С.: Кожен своє пас. В нас кажен свою скотину. А вівці то це було, то це чабан пас.

— Усіх разом?

І. С.: Усіх разом! було примерно по 5, або по 4 овець. Єсть було і 6, і 7. То не буде ж каждий пасти свої отдєльно. А це була отара, чабан кутком гонить. У нас тут на кутку не було. Тут в нас були вівці, я привчив їх, я пас, то я був і корову пас, і вівці за коровою ходять.
Приучили так, шо оце вівці бояться собак. Як вони сами, малий гурт, то вони бояться здорово собак. Десь появилась собака, а собака за вівцями може загнать, шо не найдеш. Біжать, а вона гонить їх. А так вони оце скопом собі ходять. А там о на кутку, то це була отара, то там Новоселиця, Блажене, по кутках були отари.

— А чабана наймали? 

І. С.: А як же! наймали!

— І хазяїни платили йому?

І. С.: А як же! Од вівці. Як я оддав йому п’ятеро овець, то буду за п’ятеро там руб чи шо, скільки там, 5 рублів за все. Він там скільки овець чужих пасе, той 2, той 3, та 100 карбованців заробить, то це тоді гроші були. Це 30 рублів, то це 30 рублів корова.

— Скажіть, а як їх назначали? вівці.

І. С.: А в кажного був значок на вухах.

— На вухах. А чим значили?

І. С.: Дірочки робили, дірочки. А там, а тоді чіпляли значки там, значили своїх. На вухах, а той на шию чіпляв. І так знали. І вони, оце вигонять, і вони всі в купі й ходять.

— Свої, да?

І. С.: Свої. Привикають, привикають і так при купі і ходять.

— А як? які ті вівці були?

І. С.: Чорні.

— Чорні, да?

І. С.: Чорні, чорні. Тільки чорні, прості.

— Прості. А як їх, так і називали — прості вівці?

І. С.: Ну, так вони і називались. Породи не знали. Вівця та й усе. Чорні вівці прості, так і звали.

— А не було таких, що зараз, кучерявих?

І. С.: Нє-нє-нє! не було тоді, не було. Не було. Тоді просто вівці були. І вовна то така довга чорна була. А цих білих не було зовсім, ні в кого їх не було, білих. Потому шо їх ніде не було тоді.

— А скільки раз стригли на рік вівцю? 

І. С.: Раз. А ягнята тоже стригли. А дехто і двічі стриг, о! То це коли вона народилася та брали з кушнірки. Хто брав та прясти, а то кажуть з кушнірки, так у нас звали, коротенька, то вона тоді в нитці не держиться, а рветься. Як ткать, як ткать, то я і не знаю, беруть нитку, та вона й розвалиться. Бо я шліхтував те полотно.

— А скажіть, а для чого то ткали? що робили з цього?

І. С.: А шо робили з вовни? а свитки ж! Була сукнувальня.

— А сукнувальня в вас в селі тут була?

І. С.: Не було. Із Корсуня приїжджали. У нас із Корсуня приїжджали, той, шо брав сукно. Ткали, там і суконні запаски були, із того сукна і запаски батько робив. А то із Корсуня приїжджав чоловік та брав, а він давав, значить, возив, та то така паска, розрізана на двоє, і тут такі кільця робив, одне, двоє, троє. І собі таку цюрочку завбільшки. І оце перескубе, та дасть сукно і дає така квитанція, значить (сміється). Оцей димчик такий, як палець завдовжки — Василь! тільки одвези! І то таке кільце, кора обрізана.

— Скільки там вівці, да?

І. С.: Да, оце один, а не на аршин!

— А як?

І. С.: А то ж документ такий. А цю половинку дає хазяїну, і при мені прив’язує до сукна. То воно іде мочиться там, і усе, і вже получається сукно, вже получається сукно одбите, о! То привозить, а тоді привозить і нашива, ше і тут нашивали ниток. Узор такий вишиє, і це давав. А тоді, як вивозить, тоді він скаже, коли виїхать.
Це він в Вільшані вивозить сюди на базар. У базарний день вивозить. І в базарний день носили. Він приїжджа на базар сюди, вже ми знаєм, де він стоїть, кому це треба. Приходить із цею цюрочкою, він подивився, шукає тобі. А! єсть? єсть! Провірив — сходиться? сходиться! і ті ж вирізки є, сходиться, значить це твоє. А аршином то не міряли. Воно звалюється, то воно менше багацько. І вужче робиться, і коротше. А то буває як і звалялося.

— А свитки шили, то як? з вусами були свитки, чи як? 

І. С.: Із вусами? з вусиком це були інші.

— То з одним вусом, чи як?

І. С.: Один тут вусик пришивався.

— Ґудзик ви маєте на увазі?

І. С.: Вусик, отака, шо воно довше, шоб розуміть, шо це чоловіча, а це жіноча. А жіноча ото проста, там нема нічого.

— А ззаду як шили?

І. С.: Однаково.

— Однаково шили. 

І. С.:А свитки шили в каждому селі по-різному. В нас отдєльно, в сусідньому селі по-інакшому шили. А вже в Петропавлівці то там, в нас такого даже не було, в каждому селі різнилося. Ось в нас у Вільшані куфайочки шили такі, з поясом, о! Така гарна куфайочка, от! А вишивки, не було такого. А клинців в нас не було. А ось уже в Серединцях, у Шевченково, тут шили з клинцями. Пояс і тут фалди такі. В нас звуться клинці, довгі такі. І вона довша. А куфайочок таких в них не було. У вільшані тільки були. І сачки. А куфайка, тут шила в Новоградній жінка, це кругом отако плис. І значить, оце була тільки в Вільшані одна така, мастєр такий був. А звали, Серьога то був, шкури чинив овечі. То він тут чинив, і в нас був мастєр той, шо шив, то був же. То він тут шив, і чинив овечі кожі. 

— А в вас кожухи прямі були? прямі кожухи були, чи ні?

І. С.: Нєт! ширші трохи вгору. Та звався полушубок отакий, тулубок. В нас його звали оце такий тулубок. Це кожух шився, то його носив, і вкривався ним. Це і вкривався. А спали ж, кроватів же то не було. І хати зовсім робилися вони не так, як зараз. Отако, значить, комора для продуктів, а там для одежі. Оце тако сіни. А оце тако хата пряма, і тут оце піч, оце осюди. А тут отако проз піч лежанка. А туто груба була, о! А то кімната, а тут оце була така велика, здорова хата. Зразу оце осюди хата. Ганків цих не було, ганки були рідко-рідко в кого. А це хата, і прямо тут стіл стояв, от.

— А образи були де?

І. С.: А отуто, отуто!

— Над столом, да?

І. С.: Над столом були оце отуто образи. Оце туто були образи тако. То це хата була, то отуто оце піл, то це був піл, матка було тут, а тут оце діти сплять на полу. Малі. А отуто, а тут була солома вносять, і сплять уже великі отако рядком. А тут ягнята вносять. Зимою то це сюди вносять, як було маленьке теля, у січні було холодно, то сюди вносять і теля, і ягнята маленькі вносять на ніч. То я спав, а один баранчик був, та привик до мене. Оце прийде, і я закутаюсь, заверну кожуха, то він граб-граб! Я підніму, а він шух! до мене, і спить під боком (сміється). І спить під боком. 

— А чи всі в вас пішли в колгосп зразу?

І. С.: Зразу не всі пішли в колгосп.

— А перший хто пішов?

І. С.: Зібрали, зібрали збори на кутку нашому, по кутках. Хто в колгосп? Пиши мене! — гука. Пиши мене! а той вже зна та — А шо в тебе є? Є жінка і троє чи четверо дітей. Записали. А ті, шо коні мають, не йдуть! (сміється). А він написав та дивиться, шо ж йому бідолашному робить, чим його оброблять? А ті трошки не спішили, в кого трошки більше землі. В кого нема землі і нема скотини, то ті зразу йшли. Перші це вони. Проходить трохи, ну це попробували, як же це будуть ставиться. Але ж воно зразу колгосп, сльози були зразу, у сльози пішли, о! Сльози, а потом обєднали в колгосп. А так подивилися, шо ж з їх робить? нічого!

— А не заставляли тих середняків, як би, щоб ішли?

І. С.: Та й середняки пішли! Трохи гналися, але ж їм прикрутили крепко, шо начали то ж в 29-м году тих виселять заможніших, та ті тоді пішли в колгосп. Тих начали, хто не хотів, та вислали, заможніших. А ці, а середняки покрутилися, шо це пішла агітація, шо туди на сєвєр усіх, та вони й пішли. Організувались СОЗи. А до СОЗів ше було 29-й, 28-й год, продверстання було. та землю всю тако змішали докупи. Вже тії землі, де ти мав, не найдеш.
Порізали поля зовсім іначе. То були поля, поля тоді різали так — 120 саженів на 120, отако. Були отако о, оце квадрат такий був. оце тут межа, отуто межа, і отуто межа о, і тут межа о, і тут межа. Та їздили. Межа така, шо возом можна їхать. А тут різали значить так, оце 120 сажнів сюди і сюди. Ото звалось клітка, 120 сюди саженів. І сюди 120 саженів, і сюди. А тут, а десятина мала 20 саженів, о. А десятина мала 20 саженів, оце тут було 6 десятин. Оце го. Раз, два, три, чотири, п’ять, шість. А це було тут 6 десятин. Отако рівно кліткою. А порізали межі отакого о, о! 

— Це вже потім, так?

І. С.: А порізали косо межі! вже і на гектари перевели. То у кого було нова попала земля після цього верстання, то давали надбавку, трохи соток більше. А де ж вони взяли її? А отуто го ж, осьо отако. Розумієте, ось отако і тако. Як уже отак помірять, то вже не буде 20.

— А хто не йшов в СОЗ, то як вони жили? як жили ті, що не йшли в СОЗ?

І. С.: А вони землю ще занімали. Вони ще занімали землю. Це ж воно в один год не все зробилося, в один момент. Це ж тільки один год посіє, о! а на другий вже рік. Ярину посіяли, а вона вже пішла в колгосп.

— Іван Сергійович, а от тих, хто не хотіли приєднуватися до колгоспу так, то як з ними тоді поводилися? 

І. С.: А ті, шо не йшли в колгосп, їх в нас мало було, і вони підлягали до висилки. Такі були, шо бідні, але не йшли в колгосп, то їм давали на окраїні там землю десь, ну така край поля десь, шо така земля, шо не вдобрена, і шоб не посередині. То їм давали ту землю скільки там їх, в нас їх було чоловік два чи три. То шо ж вони, то шо їм зробили? Не пішов він у колгосп, от.
Дали йому землю, на ту землю наклали на його хлібопоставку, о! а він її не виповнив, бо немає з чого. та прийшли та забрали все, шо не є. І кукурузу, все. Даже з горшків повисипали. Він порозсипав таке, шо в горшки, та там і квасолі, та привезли в колгосп його. Привезли в колгосп та зважили його все, був там чоловік, шо цим заворачував. Та привезли в колгосп, та зважили все, та склали скільки там, центнер чи півтора, та колгосп одрізав у його пшеницю. А те осталось в колгоспі. Куди ж там по кілограму везти.

— Крали в колгоспі? чи ні? 

І. С.: В колгоспі? Брали, в голодовку то це брали. Колоски різали, вже ходили. то шо ж, їм по три годи дали. Кого вловили, то три годи їм дали. А так не крали, а брали. Красти то чуже, а це брали (сміється). Але як начали судить. Ось коло машини були, то іде од машини, то скрізь подивиться, і з кармана витрусить, шоб не було, бо ага! це коло машини перестрівають охоронники, міліція. Ану! вивертай, шо в тебе є там. Нема нічого, кармани. І в карманах повитрушують все. То каждий іде, витрусив, шоб не було ні зернини.

— А як карали за це?

І. С.: Карали? судили! По году, по два, по три давали. .

— За колективну власність коли вже так почали боліти, вболівати?

І. С.: Це десь уже після голодовки, десь 35-й год, 6-й. В 37-м харош урожай був, дали, получили. В нас три колгоспи було, то получили, Червоний шлях, да. То получили 7 кг хліба на трудодень. Такий урожай був хароший. А це другі по 5, чи по 6. А коло Шевченко, де це третій участок, то тут по 5 кг хліба й 40 копійок на трудодень. То тоді вже перестали все красти, і вболівали. І тоді вже в колгоспі здали коні, і плуга, і борони, то я думав, шо це не моє, считав же, шо це наше. І було один за другим слідили, той шось не так зробив. І вболівали, шо це ж на трудодень тоді не платили, шо день до вечора, та й там тобі хліба. А кажен уболівав, тому шо це на остаточний розрахунок. Державі здали. Посів, на посів засипали. Фураж одсипали. А це осталось, шо осталось, то на трудодні.

— Чи були в вас такі люди, які розказували якісь бувальщини? або легенди? або казки? спеціально. Про нечисту силу розказували? 

І. С.: Нє, таких, таких спеціально не було. Шоб хто шо так запомнив, то розказував.

— А якось збиралися тоді чоловіки й жінки окремо? на оденки? чи як збирались?

І. С.: А! на оденки то це дівчата. Жінки не збирались. Як вийшла заміж, то вже все. Дома сидить, на оденки не ходили. Чоловіки то шо в карт гуляли, і була така книжечка — на зуби не слухай, багато лівша.

— А в яких це роках? коли це було? в яких роках?

І. С.: А то ше до царської войни. До революції ше. То була така книжка, було читають. І Кобзаря читали. І Кобзар читали, значить, в кого він був. А тоді грамотних мало було.

— То сходилися до того, в кого був Кобзар? чи як? 

І. С.: Та сходились до того, в кого менша сім’я була і більша хата. Ну, якось як привикнуть до кого йти. не так, шо, а то хоть і не було, то він брав із собою.

— Про що чоловіки говорили?

І. С.: Шо вони тоді балакали? Вони про хазяйство нічо не балакали там. Прийшов то він у карти гулять. В карти, або читають книжечку. Я як був пацаном, то ми читали. А вони ото слухають і не мішають.
А там вона пише, як батька на світі не було, а син з дідом хазяйнував. Та орали, та трубу провели таку із того, із поля аж додому, та індика доїли, та молоко було. А вовк прогриз трубу, а вони саме подоїли індика (сміється). А то, значить, молоко побігло та індика потягло тою трубою. А він упав у то, у діжку. А та хазяйка ж уже зробила сир та спекла пиріжків, та вилізла на порог. Та й онук уже з дідом орали, та немає пиріжка, та немає. А вони загнали в колесо, та як гепнуть! А він перевернувся, вовк, та як вискочить! (сміється). Отаке. Ну, так написано.

— В вас був церковний хор у селі? 

І. С.: А! церковний хор? Він був! був в селі. Був в нашій церкві. то в нас була одна, як її нема, то це нема, Харитина, здається. Співала гарно вона. А організував то це ті, шо організовували, це дяк. Ну, дяк мало, дяк п’яничка був у нас, Маєвський. А були тут, Крупський завєдував ним, був такий, шо завєдував хором цим. О! був хор. Дівчата ходили, чоловіки. Хлопців не було, а дівчата ходили.

— А на скільки голосів співали?

І. С.: А я цього не знаю. 4-й, 5-й, 6-й, 8-й год, а то  вже його й не було.

— А за колективізації вже не було церковного хору?

І. С.: В 29-му вже його розбарахолили, і поперли з хати того. Уже на квартірі то де там вже той хор! В церкві не правилося. В церкві вже не правилося.

— А скажіть мені ще таке, чи були музиканти в селі в вас?

І. С.: Були. 

— А чи на скрипках грали?

І. С.: На гармошку грали. На гармошку.

— А на духових інструментах грали?

І. С.: Нє, не було в нас. Грали на гармошку. І зараз вчать дівчат музикі. А це вони вже наймають музикантів.

— А де вони наймали?

І. С.: Ну, ото своїх. Своїх! хто грав. Хто часто грав, а ті ото танцювали.

— А пани їм платили за це гроші?

І. С.: А пани їм платили. Вони ж даром не грали. Та ше й було так, шо інші так були. Робить обід, а ше ввечері гроші, ше й риба тарань. Таранка риба це вже бесплатно. Додаток.

— В колективізацію клуб був у вас?

І. С.: А був!

— Був. Скажіть, а що там? чи грали там музиканти?

І. С.: А тоді то музиканти це були хлопці. Були хлопці.

— Ці, що ходили по селі? 

І. С.: А вони аж до войни ходили. Я тільки маю на увазі не до тієї, до царської, до революції. Ходили, як война началась у 14-му году, у серпні місяці началась война. То до тієї війни.

— Скажіть, а чи бачили ви, що вони грали на чомусь?

І. С.: А вони на кобзі грали.

— На кобзі грали? 

І. С.: Да! А вони, вони старці були, бо треба буть старцями. Але вони жили тут. Він грає на кобзі, а тут в четвер посідають, так заграють. Той руку поверне тако, той так, а той сяк, а той перевертає. А там була така хата стара, і там така бідна жінка жила, та вони збираються, горілки як наберуть, та як начнуть пить та танцювать! (сміється).

— Ті старці?

І. С.: Да. Ну, жили бідно, а єсть разні люди.

— Скажіть, а на кобзах, оце ви кажете, грали, на бандурах, так?

І. С.: Да, на бандурах.

— А на лірах грали там? чи ні?

І. С.: І на лірах, шо ото так крутить і співає.

— Скажіть, а вони на базарі сиділи грали?

І. С.: На базарі, а це ж вони більше.
Одного, значить, хазяїна хотів та син познакомився із дочкою старця. Ну, той йому не розрішав, ми хазяїни, нашо ж нам ті старці? А він каже — інакше не буде! або я втоплюся, або шось зроблю.
Ну, той крутився, крутився батько — ну іди! нехай, нехай приходить. Кажи їй, нехай приходить свататься, уже ж старостів засила. Прийшов же ж, а це ж треба, шоб батько сина ішов до батька молодої вперед. От він пішов та й каже — значить, отак, свате, хоче мій Степан та вашу Настю брать. Ну, то й шо? як хоче, то нехай сходяться. Тільки, каже, свату! як ви підете мені за поводатаря, то тоді я оддам Настю за вашого сина. А він тоді назад — нє! я не піду! та шо ти! шоб такий хазяїн (сміється). Ну, то, каже, не буде діла.
Пішов, не договорились. Пішов додому. Ну шо ж, каже, радиться з жінкою. А жінка — то я знаю, дивися! Вони його вговорюють, вговорюють — та ти, сину! схаменися, шоб я пішов поводатарем? шо ж це люди? Та нічого! іначе нічого не буде. Я нікого не буду брать, тільки Настю. Ну нічого. Посиділи, подумали — подумали, ну нехай бере!
Пішов він до його це, тіко каже, це вже ж, ну назвем його Степан, це хазяїн. Каже — тільки не на своїм селі! Каже — не на своїм селі. Ну, от поїхали. В його конячка була, конячкою поїхали та селом просять Значить, просять же. А заїхали на село, а той вже хазяїн побачив, шо це таке, за день пудів 30 хліба напросили. По селу одному проїхали.
Ну, привезли. на другий день каже — ну шо? ще одно село, каже, є в мене. А вних кажен має своє село. Об’їхали одне село, це така робота неплоха. Об’їхали й те. А той же вже хазяїн каже йому — а в вас іще якесь село є? Каже — нє, нема! то може й завтра поїдем? (сміється).
То не хотів, а то. Ну нічого, об’їхали ті села, значить, приходить він додому, каже жінці своїй — ну значить що, ти знаєш, це неплоха робота (сміється). ми більше хліба привезли, чим ми, хазяїва, та зібрали з гектара. І так вони одружилися. І я в них був на весіллі, мед — вино пив, по вусам текло, а в рот не попало! (сміється).

— То це в вас у селі були такі?

І. С.: Нє, не в нас. Значить, тоже такий бідняк. Бідно жили вони, не старці,  ходили,  просили хліба, але вони складали гроші, а в їх була дочка, і такі були ото тоді палиці, ковінька, трубочка, і якраз туди 5 рублів червінчик влазив. Наскладали, наскладали.
Ну, тоже подружилися. Не хотів батько, але настояли, подружилися. Пішли вони, це вже одгуляли ж свальбу, пішли ж туди. Він дарує зятеві, той же батько молодої – На! сину, оцю палочку, та гляди її, та й ти поживеш трохи. А він, батько то це батько, але ж розсердився — шо він ходив хліба просив, та й я буду хліба просить? та й кинув її десь, приніс та й кинув під сідало до курей.
А потом вони знов пішли через деякий час туди до батька ж у гості, до тестя вже. Пішли, а він питає ж той — де ж ти, сину, дів ту паличку, шо я тобі дав? Та там десь кинув! А нашо ж ти її кинув? ти подивись до неї. То я ж тобі подарував, шоб ти шось мав з неї. То шо я з неї матиму?! — кричить. Ну нічого, подивись!
А та ручка та нагвинчувалась на ту трубочку. Та сказав вже ж тій своїй дочці — ти скажи йому, шоб тії ж палички ніде не дівав, а ви подивіться, там же шось є. А не каже, шо там гроші є. Ну, вона прийшла та взяла, аж вона важка. Та начали її там крутить, одкрутили, аж там гроші! Висипали, а там стільки! там сот п’ять грошей, а тими грішми це ж озолотиться можна! Ну, нічого. Вони так поїхали на друге село.
А ці ж батьки його, которі хазяйни були, незнавиділи, незнавиділи і тії невістки, бо це ж із старцівського роду. Вона була красіва дівчина, вона йому понравилась, тому молодому. Вигнали їх із хати — ідіть, куди хочете! ідіть старцювать.
Вони взяли ту паличку, поїхали на друге село, на друге село поїхали. Купили хату, там хазяйство купили, хтось виїхав, чи не знаю, як. Ну, вони там оселилися. Вистроїлись, таке дворище на все село! А ті люди, шо в тім селі, — шо це воно за людина така приїхала? де він узявсь такий богатир? на все село хазяїн. Вистроївся під желізом, під цинковим желізом. Коні має, корову, і тут така хазяйка. Ну, нічого.
А в цих, у його батьків, та звезли хліб усей у жнива, і пожежа. Під сніпками все було, і згоріло все дворище! Під палив хтось, чи шо, не знаю. І згоріло все дворище. Коли це дворище згоріло, то тоді давала сільська рада, о! староста давав такий документ на погоріле, має право просить. А на погоріле, як заходить на погоріле просить, то це тоді такий закон був, шо не мав права ніхто одказать. Шось треба та дать.
От вони поїхали, об’їхали своє село, поїхали на друге село, на те, де їх син, о! Дивляться — хазяїн такий! ну зайти до цього хазяїна! Зайшли до того хазяїна, а вона ж була, та невістка, у хаті, а мати ж, це вже свекруха буде, свекруха зайшла та як угляділа її, шо це ж невістка, та з хати хода! А син був там коло скотини надворі. Та хода із хати! і до двору. І батько ж зайшов в двір. А він перестрів — та куди ж це ви, мамо? чого ж це ви тікаєте? шо ж це таке? та він її тягне сюди, а вона рветься, вона ж вигнала його! вигнала!
Та зазвали її вже в хату, вони таки схаменулися. І тихо — мирно сів батько й мати, ну, то зайдем же таки. А вони не знали, вони знали, шо в селі, але ж не знали, це ж такий хазяїн! а вони старців вигнали, понімаєте. Зайшли вони в хату, посадив він коло столу. А він завів, син завів коня того у двір, їсти дав, та й розпитує — шо ж це вас заставило їхать старцювать? Бачте, як старці водяться.
Ну, вона розказує, шо це ж став вже батько розказувать, шо я трохи охолонув, одразу кип’ятився, шо це ж вигнали їх, а тепер такі хазяїни. Вже внуки є, там двоє дітей. Розпитує, шо каже згоріла геть дотла. А тоді під соломою все було. А то ж жнива, та хліб звезли. І в нас сухо, та вітер такий, як оце, геть згоріло! і тин згорів. Згоріло геть усе чисто, і в хаті згоріло. Оце, шо на нас, ото й все. Ну, він батькові дав піджачок свій, а вона сорочку дала, і кофточку там вже ж невістка дала.
А це легенда розказана на те, шоб не потрували таким бідним старцям. Бач, як прийшлось! шо вони вигнали вроді як старців, та самі зробились старцями. Та й зробились самі, все згоріло геть. Все згоріло, та прийшлось йти попід хатами просить. Не можна так, шоб нічо не дать. Як зайшов у двір, то треба шось дать. Оце повчальна така легенда. Повчальна така легенда, шо не треба нікого осуждать. 

— А чи вважалося гріхом там образити старця? чи старця образити вважалося гріхом?

І. С.: Вважалось. Вважали, якшо не, як ти його не знаєш, то не ображай.

— А під час колективізації як до старців ставилися?

І. С.: А тоді вже ті старці (сміється), вже їх не було. Вже не було. Бо дали землю тоді. А були ж такі люди, шо землі не мали. Було не мали, і ось були такі чоловіки, хлопці, шо він не женився, тому шо ніхто не хотів іти за його заміж. Тому шо в його не було хазяйства. То він так і або в найми, або десь ішов на заробітки. То отак по наймах ходив, то до того піде.
Тут у нас у хуторі жив один, одне вікно тіко, а в тім вікні дві шибки, о! А то бляхою забите. І криші зверху не було. Дід Оксентій такий був. І він ото ходив літо й зіму, просив. По селі сам ходив, а де він дівсь? десь мабуть умер, і поховали так ото десь там. І не жонатий був. Не було в його за що зачепиться.
А дівчата такі, шо, то ішли у монашки. Шо бідно жили, а ніхто не брав, то вона так десь год погуляла до 25, і вдівець не найшовсь, нічого, та або в монашки, або в найми, навєчно десь ішла шукать найми.
А в найми то це були такі села, шо звали, було Продайдуша звали. Ви знаєте, шо таке (сміється)? А це така людина, оце наймички треба, то це кажуть приїжджали десь із села другого сюди в Вільшану, де б тут найнять? Кажуть — ідіть до Продайдуші, вона найде. А це вона, значить, цим вєдала. Як тепер воно зветься, це? біржа праці. Біржа праці. А вона цим вєдала.
А хто хоче найняться, той іде до неї. Може там, тіточко, хтось прийде, то порекомендуйте, я піду. Понімаєте? То її звали Продайдуша (сміється). У селі, у селі прозвали Продайдуша. То це воно такі, значить, люди. Як хоч найняться, йди до неї, зареєструйся. Скажи, шо ось я піду, а вона підхвалить — така роботяща дівчина! може вам треба. А той прийшов, та до ції ж іде, о!
То вона там їй 10 копійок, чи скільки, дасть за це, і той платить там 20, чи скільки копійок. А тоді вона йде та каже їм, або скаже цього, якшо там близько, то каже, шо приїдьте та погуляйте, побудьте, а я піду скажу їй. А якшо далеко та він приїхав, то їдьте до неї до хати. Та вона їде до неї та оце каже — вона працьовита людина, і можете брать. То він подивиться і тоді сходиться. То її звали Продайдуша (сміється). Називали її Продайдуша. 

— Чи колядували в вас під час колективізації?

І. С.: Нє, не колядували.

— Не колядували. Забороняли? чи як?

І. С.: Та воно якось із моди вийшло. Не колядували. Посипать діти ходили, а колядувать не ходили. Як колядувать, з 29—го года це все одпало, в колективізацію. Попа вигнали з хати, а церкву закрили. Із церкви комору зробили, хліб ізсипали. А піп там сидів на квартирі, та там і помер. Хлопці були тут у нашого Мусі, о! Мушинкевич його фамілія була. То були хлопці.

— Це попа?

І. С.: Да. Але вони вчилися, а як оце вже революція, вони школу не кончили, то їм дальше ходу не давали. То був Микола, да, Микола такий годом менший од мене, то він десь пішов на шахту. То виїхав, бо в школу вже їх не приймали, бо це попів син. А мужиків тоже.
А мужиків мало вчилося, тому шо треба були гроші платить, та навчання й квартіру найнять, та не вчились. Оце 3 класи ЦПШ, та й усе. У нас була школа ЦПШ, церковно приходська, тоді не так воно ділилося. Однокласна считалась. А двохкласна там на горі. Там 5 груп було, але програм був розділений на 6, то считалась двохкласна. А це однокласна, а 3 групи.

— А ви ходили в школу?

І. С.: А я 3 групи кончив ЦПШ, сама вища школа (сміється), ЦПШ — церковно приходська школа.

— А після школи що ви далі робили? 

І. С.: А дома робив.

— Дома робили?

І. С.: Дома. То батько ішов, батька забрали в 14-му году, то в мене ше був брат, а то були малі. І сестра була старша, а то були малі, то ми хазяйнували. Але братуха помер в 24-му, він старший мене. Він самий старший у сімї був, то він в 24-му году помер. А сестра була 901-го, то заміж була вийшла, але вже її немає. То ми хазяйнували. А в революцію вже, то шо ж? тоже хазяйством занімались дома. А то братуха помер, то я вже. А ті малими, а Матрона в 33-м померла. А ті малими, Василь був, то той малим помер, 2 годи, нє! год був! ше й не було мабуть, ше й года не було. 

— А в якому році ви одружилися?

І. С.: А в 31-му.

— В 31-му. А ви брали хазяйську дочку? чи ні? чи з бідняків?

І. С.: Середняки тоже. Середняки.

— А яке вона господарство з собою привела в придане?

І. С.: Нічого.

— Нічого. Чи тоді вже не було?

І. С.: Вже його не було, того приданого вже не було. Вона прийшла тако, та й усе. тоді вже в 31-му году не було в неї нічого, шо на її, то там шмантя своє.

— Ну, це вже ж колгоспи, все. 

І. С.: Да, це вже ж. А писатися, то тепер пишуться вже ж, ну, це ж воно все іде-іде, люди видумують. А тоді пішли, вона ж неграмотна була зовсім. І в сім’ї такій росла, хлопці вчилися, а це дівчина, кажуть — нашо їй та грамота? у лікнеб ходила. Був лікнеб. Бо я правда не вчив там, а я вчив на цім кутку, а вона на тім кутку, на другім. То вона в лікнеб ходила. Та навчилась, ну, вона читала газети, і пише, і читає.

— А ви вчили тих, що в лікнебі?

І. С.: Да, я був вчителем (сміється). А шо ж там учить? тоді шо? шоб вміла розписаться, та й усе. навчилась — харашо! А тоді ж не платили, а так, в порядку нагрузки. Ввечері було там два лікнеби вчили. Це один 2 рази в тиждень, і другий 2 рази в тиждень, це ж воно через день, та ходив.

— Іван Сергійович, ви комсомольцем були?

І. С.: Нє, не був.

— Так і не були? 

І. С.: Не був комсомольцем (сміється). Комсомольцем не був. А лікнеб учив, два учив, там на кутку, і сюди ходив на хутір. Вивчив розписуваться, значить і харашо. Навчилась розписуваться. Ну, шо жінки? одна ходила тут, та стали палички писать, а вона, піт побіг в неї отако, удушніла. Каже — я завидувала писарям, думала, шо легко. Легше, каже, жать, як оці палички писать! (сміється). Як год по 40 їм вже було.

— Іван Сергійович, заставляли їх? чи самі хотіли люди вчитися? 

І. С.: Нє, заставляли. Заставляли. Це пожалуста, неграмотна, обізатільно треба йти. Це мені нагрузка, ходю, загадую — йди! чо не йдеш? А ні, то в сільську раду визивали — чого ти не ходиш у школу? А тоді дисципліна була. Тоді за це в сільську раду визвуть, а як у сільську раду. то я буду лучче ходить (сміється). Я піду. Кажу — ну, на час увечері прийдеш!

— А головна робота яка ваша була? головна робота яка в селі ваша була?

І. С.: Тоді я ходив в колгосп на роботу. 

— А що робили тоді в колгоспі?

І. С.: А на полі я робив, на полі. Їздовим робив. Їздовим. Ну, це літа не було. Оце зимою і осінню, а літом не було. то я тоді вже не ходив на роботу. Це ж лікнеп учив. Не часто, а через день, через два. Як не вчу лікнеп, то я йду на роботу. А як те, то це треба піти гасу взять, та зошитів витребувать, та карандашів. Це все сільська рада давала.
Та кажу матері — мамо! оце я сьодні приведу вам невістку, а собі жінку. То вона наварила капусту, та було по 100 грам, та ото на цьому й кінець. І це й весілля, і ото.

— А перед тим ви сказали матері, кого ви будете брати, чи ні? казали, кого будете брати? матері.

І. С.: Та казав же! а як же! казав. Ну, каже, то бери.

— А ви не сваталися вже тоді?

І. С.: Та, каже, кого хоч, то й бери. Каже — ти не мені береш, а собі. Дивися. Ти собі береш, каже, не мені, а собі береш. Дивись.

— Скажіть, Іван Сергійович, а були тоді такі комсомольські весілля?

І. С.: Не було.

— Або червоні ще казали весілля? 

І. С.: А! то червона свальба була (сміється). Була червона свальба в нас, нема вже їх, покойні. Нє! його немає, а вона може ше є, виїхала десь у Городище.

— А розкажіть, як це в них було?

І. С.: Ну, це затіяла верхушка. Це вона була ударницею, та молода. І у Шевченковому у технікумі, колгосп наш це й Шевченкове колгосп, зарізали бика, одвезли туди, завезли борошна, не знаю скільки у те Шевченкове. Та поїхали туди людей 30 з Вільшани, з колгоспу, із Вільшани з нашого колгоспу, бо це ж в нашому колгоспі. Поїхали туди, бо тут не було строїть. Поїхали туди. То там технікум, то я, оце ж ударніки, всі ударніки поїхали. Я ударніком був, то й я поїхав, під 30 поїхало.
Та зимою було, санками поїхали туди. Приїхали, а там ті студенти там приготовили, де воно, я там і не був. Кричать! біжать! понапивалися! Ті, шо шевченківські (сміється), на вільшанських. А я наготовив коні. Прийшли, а в кажного, значить, в мене було 5 чоловік, я 6-й їздовий же. Ті прибігли, кажуть, шо всі будем втікать, втікай! Їдь! кричать. Кажу — шо ж їхать? ше ж одного немає. А прибіг і той же, упав. Та я як дьорнув! приїхали. Та довго те весілля згадували! червона свальба. То була червона свальба.

— Скажіть, а в що молоду й молодого вдягали? у що одягали молодих? 

І. С.: Я їх оце не бачив! не бачив! Це ввечері поїхали туди, то там бой случився, ті понапивалися. То тільки з душею повтікали. А з чим вони там були? шо вони були? де вони? я їх не бачив. Я їх не бачив, бо це ввечері було, і начали биться, бо там за молодих. Ну, і вобще вдіті були та й усе, бо раньше по-селянські, нічого там такого не було. А вдіті були.
Начальство там і їло, й пило. А це ж штанями побили та поїхали (сміється). Була така собі, червона свальба була. Да. Це вона може ше є, десь вона виїхала в Городище. Вона ше, не знаю, чи є жива, чи нема. А його немає.

— А в вас в дитинстві от збиралися всі родичі на весілля? 

І. С.: Раньше? а всі.

— Всіх кликали?

І. С.: Да, родичів усіх кликали. тепер більші, тепер здорові. Тепер по роботі кличуть, та й родичів. А тоді тільки родичів.

— А обов’язково дівчину сватали перед весіллям? сватали обов’язково дівчину? 

І. С.: Дівчину да. Ну, як то вже удівець, то брав, значить, бува всяк. Тільки як хлопець ото дівчину бере. Ну, це вже при мені, то вже як я знаю, раньше то хоч не хоч, а бери. А це вже, як за моєї пам’яті, я вже то це пожалуста, хоч то бери, а хоч то ні. Це вже батьки не втручалися в цю справу. Батьки вже не втручалися. А до революції то треба, шоб батько сказав. 

— А хто свати були до революції? кого брали в свати? 

І. С.: Кого? а кого, родичів, а кого ж! кого схотіли. Родичів, або сусідів близьких.

— А що вони, як приходили до хати, то що казали?

І. С.: А це я не ходив. Я в свати не ходив. А то ж шось розказують, придумують. А я в свати не ходив, і з сватами не ходив. Я сказав їй, та визвав в містечко, та списалися, та й усе. Свальби не було, і того сватання, вже нічого не було.
Сватання дівчат, це ще баба моя розказувала. Скрині ж не було. Шафи потом появились, а то скрині були. Оце вже дальше, з 12-го году скрині. Даже з 900-го году вже скрині начались. Бо це ж ше в матері, де? ше раньше! В матері ше скриня є. Моя мати з скринею йшла, моя мати, то це в 896-му году вона ішла заміж, то вже скриня була. А це ше баба розказує, і в баби ше була скриня! А ше, ше раньше. Це десь начало 800-го году. То возили попід хатами дівчину. Робили солом’яники, такий круглий солом’яник, бачили?

— Бачила, бачила!

І. С.: Солом’яний, але з замком. Кришка і замикається. Таке бачили?

— Бачила (сміється). 

І. С.: То правда. Ото складали туди одежу, та запрягали воли чи корову, чи вола, і їхали. Далабень чи не далабень, казали. Заїжджають, значить, кажуть — де тут хлопці є? Кажуть — тут у нас нема, он у тім дворі. Показує — там 5-й, чи 6-й двір, на другім селі, це на друге село їхали. Бо дівчина така, шо на виданні, а нема сватаників. То ото садять і везуть, значить з делебень, чи не делебень.А тої молодої може й немає де, а вона сидить на возі, молода. Кажуть — делебень! Ну, одчиняють ворота, заїжджає. Нє, вперед вони виходять, батько й мати цього молодого, дивляться, яка вона там, чи делебень, чи не делебень. Дивляться — ну, заїжджайте в двір. Заїжджають в двір, і договоряються вже тут, подивилися вони на цю ж молоду.

— На те, що там у солом’янику?

І. С.: Ше не дивляться, ше тіко на неї подивилися, як вона привіталася до їх. Привіталась, подивились, могорич п’ють уже (сміється). І це вже вона є. Приходить молодий — оце, сину, вже маєм ми невістку, а твоя буде жінка. А дивися — уподобаєш? Ну, нехай і буде! каже. Каже — та нехай і буде. І на цьому кінець. І на цьому вже й кінець.

— Оце так самі сватали дівку, так? самі сватали дівку? 

І. С.: Ото сами сватали, значить. Сами сватали. Ну, такий був порядок, шо ж зробиш? такий був порядок, нічо не зробиш. І вона то так уже і осталася з хазяйством занімається. Це все одно переходить. Все переходить.

— В вас співали вдома?

І. С.: Нє! та співали, але ж це було на Храм приїжджають, то там заспівають.

— Тоді співають?

І. С.: Да, на Храм то в нас було на Миколая. Отут була церква Миколаївська оце, а ми до цього приходу оце були, до церкви. То це там, але не дуже їздили. У нас у Вільшані Храм не дуже справляли. На селах осьо, Журовка, Серединці, Петрики. А вільшанці, вільшанці сміються, кажуть — усі замки забрали, бо вільшанці всі замки в магазині як закупили, то це ж іде Миколая, Храм у них, то вони позапирають хати (сміється). Вільшанці не справляли. Справляли, тільки рідко це.
Ось примерно в нас, то це до нас, було, приїжджають, от сусіди в нас, і ні в кого, ото через год, у нас родичі є, це моя тітка, а батькова сестра була там, та тоже до Миколаївської церкви до ції, до цього приходу. То це, як на Миколая, то тоже на весняного вони справляли, не на осіннього. А як коли, то на осіннього. То це вони там жили, то це год у нас, а через год туди їдуть. І це тут ше в хуторі були.
А ось у хуторі, там тітка моя була, батькова сестра, то в їх кажен год на Варвари. На Варвари в їх Храм, то це там кажен год було приглашають. То батько собі ходить на Храма. 

— А ви пам’ятаєте, як оце колядували? чи колядували в вас у хаті ваша родина? чи варили кутю?

І. С.: Родичі нє, дівчата ходили.

— Дівчата ходили?

І. С.: Ходили. І з церкви було із звіздою ходять. Як на церкву хлопці, то це вони ходять і два дні та колядують. А дівчата то це сами збираються, та дівчата колядували.

— Окремо?

І. С.: Окремо, вони це собі. А то од церкви дають, то вони з звіздою і з кружкою ходили. Кидають туди гроші. Із дзвінком. І той вперед дзвонить, а ті Рождества празнують. То це оце парубки та на церкву. Вони організували на церкву.

— А чоловіки ходили колядувати? чи ні?

І. С.: Жонаті? ні. Ні жінки, ні чоловіки. Це хлопці наче ж од церкви ходили. А дівчата то це ходили самі од себе, то це скрізь. А так, шоб хлопці самі од себе, то не ходили. Хлопці не ходили колядувать у нас. Шоб сами од себе так, а од церкви ходили.

— А оце навесні, чи в вас були веснянки? співали в вас, чи ні?

І. С.: Нє, нічого не було.

— Не збиралися там? 

І. С.: Не збирали. Це на Івана Купала дівчата то це вінки там пускали. А так, а так не збирались. Шоб там співать ходили, то це в нас по-городському жили.

— А чи забороняли дівчатам на Івана Купала от в колективізацію збиратися?

І. С.: Нє.

— Не забороняли?

І. С.: Цього не забороняли. Івана Купала то справляли і осьо і при колгоспі, і на ставку в нас один і втопився. Напився та там русалка втягла. Це ввечері там човен спорядили. а він хотів, не знаю, як воно там було, як воно зробилось, ну втопився.

— Оце недавно було?

І. С.: Оце недавно, да!

— Скажіть, а чи було в вас таке, щоб на Трійцю, на Трійцю гуляли Русалчин тиждень? або Русалчин понеділок?

І. С.: А! це баби гуляють. 

— Баби, а дівчата не гуляли це?

І. С.: Нє, в нас в дівчат цього не було. А це баби, було оце в Русальський якийсь там понеділок, то це вони, і то не всі. Це молодиці, не баби старі, а молодиці такі, років під 40. Молоді то тоже ні, а так год 40 – 45, отакі збиралися, Русальські проводили.

— А що вони, куди вони йшли? 

І. С.: А вони збиралися, по 100 грам випили, та й нікуди не йшли. Нікуди не ходили. В нас нема куди йти. До ставка, не було річки. 

— А йшли вони десь на поле? чи як? на поле вони йшли, там обідали? чи ні?

І. С.: Дома вони збирались десь до якоїсь хазяйки, та дома. Ввечері. Не вдень, а ввечері. І то рідко-рідко! Там може на кутку десь душ із п’ять збереться, та й усе. А так то цього нема. В нас по-городському, не дуже так і святкували.
Єврейська школа, синагога.

— Зробили клуб? 

І. С.: Да, їх вигнали та зробили клуб. А столовка в нас стоїть, то ви не знаєте, де вона, чани там були, єврейська школа, чи це синагога, її звали школа. але то не школа, а синагога. То там його зайняли. Це вже зайняли, зарані зайняли його, ще в 28-м году, чи в 27-му. Да, 26-й даже! Після революції то вже і зайняли. Да, 25-й ше, да, ше з 25-го году. Там їх виселили, забрали, і був клуб.

— А яких пісень там співали в клубі? ви не пам’ятаєте?

І. С.: А там ну постановка була.

— Були концерти?

І. С.: Постановка і кіно німе було, конешно. А постановка, це “Наталку Полтавку” ставили. І ще якась була. Я мало ходив туди то за роботою так. Не помню, які там ше, ну постановки були.
Горшки до нас у Вільшану возили. В Млинці тут гончарі були. Гончарі були та возили сюди у Вільшану на базар та тут і купляли. Не тільки вільшанці, а всі з’їжджались на базар та купляли. А саме проізводство було, це Гниле тут село є.

— А по чому були миски, не пам’ятаєте?

І. С.: А хто його зна! я їх не купляв (сміється).

— А! це жінки купляли.

І. С.: Да, ну це ж було копійка, на копійку горщечок був такий, як півлітри, як на півлітри. То було копійка. Була копійка. Бо чого це я так знаю, бо отут один ішов у куми, та хрестить дитину на Горянці. А тут жив, де ото зараз магазин, де хлібний магазин, та через дорогу там піп жив Успенської церкви. А він же каже, а його звуть Іван, да, Іван, Іван Яковлєвич по-батькові. Ти ж знаєш, шо сьогодні ж понеділок, значить, а ви в понеділок принесли хрестить ту дитину. Бо тоді на третій день обізатєльно треба було.

— Повинні похрестить? 

І. С.: Да, на третій день, довше не можна. Бо це, а як довше, то це ж було горить світло цілий, цілу ніч, поки не охрестять дитину. Бо диявол обміняє дитину нехрещену. А як похрестять, тоді можна вже і гасить. А то світло горить цілу ніч. То із-за цього на третій день обізатєльно треба хрестить.
А він каже — то це ж жиловий понеділок, а він знав, шо він пив горілку, напився. У жиловий понеділок. А він іде ж із тих додому, а жив тут на Загреблі, а це на Горянці, та йде просто, і так з ноги на ногу. А той піп вийшов до тину, та проз його хату, й проз двір, та стоять, і грязь була здорова! а він тільки з ноги на ногу. А він пальцем махає — а йди, Яковлєвич, йди, йди! А я ж тобі, каже, казав, шо не напивайся, а ти так напився! а сьодні ж ше гріх, піст. А він каже — ну шо ж, батюшка! я одну випив, тільки кума купила таку чарку за копійку у гончарів, та налила мені. Кажу — батюшка казав, шоб тільки одну випить. Ну то, каже, куме! я вам наллю одну. Та як потяг бутилку! Каже — я одну випив. Оце то одна! (сміється). Каже — я одну випив, більш не пив, одну! тільки, каже, вона купила за копійку горщечок (сміється).
Копійка, пів копійки, і четверть копійки. То я ше в школу ходив, то це на копійку було двоє пер. А вже на четверть то я не знаю, шо купляли. При мені вже нічого. Він був ше раньше, а то вже стали гроші трошки дешевші. А вже на четверть копійки нічого не було, не можна було купить. А на копійку двоє пер, двоє пер купляли. То двоє пер значиться на копійку.

— Іван Сергійович, а скажіть, а хто у вас у селі  був такий з національностей – українці, були, так. Потім?

І. С.: Євреї.

— А ще хто був?

І. С.: Були поляки. 

— Поляки. А ще?

І. С.: Більш, більш не було.

— А росіяни були?

І. С.: А! росіяни! а то, шо шкури чинив, на його казали кацап.

— Кацап. Один?

І. С.: Серьога, Серьога був, один у нас у селі був. Це він один був. Да, це тоді ше до войни.
Було в нас, звали їх кракузами. То це були робочі, вони обично люди з ними в дружбі жили. Але ж вони підданства не взяли тут, а йшли як в армію, то йшли в Польшу.

— То це поляки були кракузи, да? 

І. С.: Да, кракузи, їх же кракузами звали. Це, каже, кракузи! Кракузи. А це пани самі собою, бо це кракузи це робочі. Вони бублики пекли. А той там шорніком був. А той те. Ну, їх мало тут було. То це їх звали кракузами. А вони як в армію, то ішли в Польщу. Якось вони зв’язку мали, та туди. А тут тільки жили. Землі ніде не мали. Землі не мали.
А пани то це жили. Вони тоже, наймити, вони служили у Броніцкої. Бо це наша економія до Броніцкої була. То це вони. А Броніцка, то розказували, значить, був економом. Він агроном, а всі вони, а всі вони пани ті були економи. То вони агрономи. То це було вона визиває їх на отчот сюди, в Білу Церкву, та й каже, та там визиває, там Шевченко — вам вручено нині сколько десятіна дала дохода? Каже — 150 рублєй. Мало! мало, сідай. Там чистий доход в неї, чистий доход! А в неї там є! 

— А якою мовою говорили служники, які в панів були?

І. С.: А вони по-руські говорили.

— По-руські, чи по-українські?

І. С.: І по-українські, всякі вони були.

— А євреї на якій мові говорили? 

І. С.: А вони по-своєму самі між собою, а то по-українські.

— По-українські говорили.

І. С.: Тепер я докажу. Дето тепер визивають другого — вам ввєрєноє імєніє сколько дєсятіна дала дохода? Каже — 200 карбованців. Каже, подумала-подумала, ну сідайте, спасіба! Визиває там третього — а ваша скільки дала десятина? Каже там 180 чи шо. Мало! Ви не хазяїн етого імєнія. оце вже він не буде. Нічого не каже — сідай. Це вже він тут не буде. Вона дивиться по землях, о! і там же землі є, які землі.

— Є кращі, є гірші.

І. С.: Да. Та каже — ви, значить, не хазяін етого імєнія. Все! і більш нічого. оце сказала, і це вже він тут не буде. Вже другий приїде. А як первого визива, перший хоч менше дав, але землі плохші. Спасіба, сідайте! це наче й харашо так. Оце так.

— Скажіть, Іван Сергійович, а у церкві  ви пам’ятаєте, якою мовою проповіді читали?

І. С.: А він читав по- слов’янські.

— А проповідь? По-українські до людей?

І. С.: Та проповідь по-українські, мені кажеться. Це він читав, бо він читає з книжки.

— А так то по-українські?

І. С.: А так по-українські. Вони ж і тут жили, то українці.

— І з людьми говорили так у побуті теж українською? 

І. С.: То вони в побуті і там із тими братчиками то вони балакали, а так то вони встрічались в церкві, то велике діло, шапку знімали (сміється). Я в школу ходив та побачив, шо піп, а той піп Успенської церкви Рокосовський Іван, то він плотніком був, і плотнікував собі там. А це ж коло вулиці отут двір його і видно. А він у штанях, а я прийшов та кажу — мам! а я бачив — піп у штанях, а вона мене по морді мац! — ах ти! шо ти кажеш! А батько, я сльози пустив та пішов, а батько — чого це ти плачеш? Мати вдарила! Нашо ти його била? А шо він, шибеник, каже? каже, шо піп у штанях бачив! (сміється). Хіба ж можна так казать? То вона як ляснула! шо не можна так казать. Не можна так казать! Ти бач, шибеник, шо він каже? Шоб я це не чула більше од тебе цього! Бо батько не дуже вірив, а мати така вєрующа (сміється).

— Ходили до церкви?

І. С.: Ходили. Батько ходив в церкву на Різдво та на Великдень, а тоді презирали, як не ходить в церкву. А єсть такі, шо ото піде, шоб не презирали, а вірувать ні (сміється).

— Іван Сергійович, а яка мова застосовувалась в діловодстві? ось там папери різні видавали, то якою мовою писали?

І. С.: Руською. І я і в школу ходив, то руською мовою вчився.

— Вчилися російською?

І. С.: Російською мовою, української не було, руська. Так балакали, але російська мова була. Російська була, не українська. 

— А от, наприклад, книжки можна було купити українською, чи ні? Десь на базарі, або де?

І. С.: Та на базарі їх не продавали. А книжки то це через школу приходили.

— А Кобзар люди де брали?

І. С.: А це його десь, десь він, в нас не було такого магазина, шоб книжки продавались, спеціально. А бібліотека в школі була маленька там. На руській мові. А Кобзар, то це він десь виходив, десь його брали. Він ше старий-старий Кобзар! Це вже його переробили, а старий-старий він товстий, але там стішком написано. Бачили старий-старий Кобзар?

— Бачила.

І. С.: Там все написано. Там як він пише про Вільшану, і про тих жидків. А тепер викинули ж це, немає. Як переробили, все переробляють, усе нове.

— А коли почалося так, що почали говорити в вас і російською, і українською мовою в селі? чи так ніхто не говорив?

І. С.: Ні, такого не було, шоб російською. Всі балакали на українському, на своїй мові. А російською ніхто не балакав. то в школі учили, то це він в школі читав книжку і вчив вірші ті, а я й досі оті вірші, те стіхотворєніє — “Что ти спіш, мужичок” знаю (сміється). 

— А ікони в вас де купували? на базарі? чи де?

І. С.: На базарі.

— Продавали на базарі?

І. С.: Продавали і купляли. Той продає, той купляє.

— А не пам’ятаєте, почому ікони були?

І. С.: А це смотря які коны. Це яка упитаність, як стройний кінь.

— Я перепрошую, я за ікони питаю, за ікони.

І. С.: А! ікони! (сміється). Ікони оце продавали не на базарі, це їх десь через церкву привозили. Заказували. Були такі, шо. В нас не ікони, образи.

— Образи казали?

І. С.: Образи. Образи. То їх і через церкву заказували, і привозили. Це привозили руські. Руські були такі, шо привозили на базар ікони. То це там купляли їх.

— А не було так, щоб у селі хтось малював ікони?

І. С.: В селі не було.

— А просто якісь картинки такі в хату малював?

І. С.: Не було й такого маляра.

— На базарі також не продавали? 

І. С.: І на базарі не продавали. Це появилось уже після революції на базарі. А тоді картин не було, тоді зовсім фотографії не було. Не було нічого, ні фото ніде ні з кого нема, в старих людей в мене нема нікого. Це вже після революції, 26—й год.

— А в вас в хаті були образи дома?

І. С.: Дома? були дома. Ше й тут були, та вже вони старі, шашлі поточили, то я їх прийняв.

— То на дереві? на дереві?

І. С.: Нє, в дерев’янім обкладі. Ось у сестри є образи. Там оставили їх, і вона й не знає, шо воно.

— А скажіть, а лампадку чіпляли біля ікон у вас?

І. С.: А як же ж! Тоді закон був обізатільно, як образа, то й лампадка була.

— А запалювали коли?

І. С.: А запалювали це в неділю, о!, в суботу ввечері і в неділю рано, до 12-ти горіла перед образами. Поки служба правиться. Поки в церкві правиться, то й горіла. Там батько висажував кажному, такий закон був. І в празники, це на Великдень, на Різдво, на Тройцю, на Благовіщеня. То це в празники. На великі празники.

— І на ікони рушники чіпляли?

І. С.: Чіпляли й рушники. 

— А які? ткані чи вишиті?

І. С.: Були такі, вони звались руські. Довгі такі.

— Червоні?

І. С.: Червоні, да. А тканих то не чіпляли, бо вони короткі, і воно нє. Руські чіпляли, ті довгі, із магазіна!

— А вишивали рушники самі?

І. С.: У нас вишивали, тільки не всі. Хто менше хазяйством. Хто хазяйством занімався, то той не вишивав, бо не було коли. Як свині, вівці, корова, коні, і прясти треба, то де було дівчат чимало, і менше хазяйство, то ті вишивали. А в нас, у нашім хазяйстві не вишивали. Моя вишивала, то це там курячий брід (сміється). А курячий брід ви знаєте, шо таке?

— Це така вишивка маленька.

І. С.: Да-да, вузеньке.

— Це на ляхвиці вишивала?

І. С.: Нє, в нас не було моди.

— Не було моди на ляхвиці?

І. С.: На ляхвиці вишивать не було. У нас вирізували на ляхвиці. Ото нитки прорізувать, да.

— Знаю. А курячий брід де вишивали?

І. С.: То це на рукавах отут тако.

— Жінкам чи чоловікам?

І. С.: Нє, чоловіки маніжку носили.

— Маніжку носили? 

І. С.: Да, отуто го тако. І в мене була. Це вона вишила так, та пошила сорочку, принесла, та була маніжка.

— Це як ви женилися, тоді вона вам?

І. С.: Да! Да-да-да! Як женився, то я без маніжки, а як уже прийшла сюди, то мені ж пошила сорочку, то з маніжкою, да! це була маніжка.

— Скажіть, а як помирала людина, то клали їй в домовину ікони? чи ні?

І. С.: Маленьку. Та й зараз кладуть.

— І зараз кладуть?

І. С.: Маленькі такі. А такої здорової не ложили.

— А жінці то клали яку ікону?

І. С.: В жінки? то це Божу Матір клали.

— А чоловікові?

І. С.: А чоловікові Ісус. Або Миколая. Найбільш Миколая клали. Чоловікам.

— А як в армію випроводжали, то ікони там якось використовували, чи нє? 

І. С.: Нє!

— А благословляли в дорогу іконами? чи нє?

І. С.: Це як я йшов, то я сумку на плечі, та й пішов. До Корсунського ми були воєнкомату, та й все. А це вже після мене, вже 904-й ше призивався, нічого не було. А вже 905-й, то вже коротенько збиралися, товариші збиралися, провожали. Батько, правда, навєщав там, казав, шоб служив добре, ось. та додому прийшов.

— А до революції то благословляли іконами?

І. С.: Нє, до революції нічого. Хлопців забирали до Звенігородки були, то забрали туди, та й усе. До революції то тоже не було. Брали їх без того. Там як збирають, то благословляв уже, молебень піп правив там. 

— А бувало так, щоб сердилися на ікони там, якщо не допомагали їм там?

І. С.: Та нє. Це може колись ше, до мене, а при мені цього вже. Воно вже перевертало, переверталось уже, одходило, одходило. Поступово одходило уже тут. 

— А чи було так, що от казали, що за іконами там живуть духи померлих? не було такого?

І. С.: Цього в нас не було. Це може де й було, а в нас не було.

— А чи було так, що, якщо гуляли в хаті, то завішували ікони чим-небудь? якщо танці, чи щось таке.

І. С.: Нє, не завішували нічим. Ікони не завішували. Це тільки, як покойник, ото зеркало завішували. Як зеркало в хаті є, то завішували. Зеркало завішували. А як гуляли, то не завішували.

— А вже за радянської влади, чи були хресні ходи? чи не було?

І. С.: Хто?

— Хресні ходи, от обходили.

І. С.: Нє, не було такого. В нас не було, може де було, ну в нас не було такого.

— А ви пам’ятаєте, як розвалювали церкву в вас в селі?

І. С.: Як? шо робили?

— Як церкву валяли в вас в селі? 

І. С.: Та чо ж не пам’ятаю? Вперед дзвони зняли. Це в 37-му, чи 38-му году її.

— А люди як до цього ставилися?

І. С.: Та як ставилися? ставилися, ніхто вже коло неї, воно застаріло. Ніхто не ходив, а треба ремонтірувать його, шось робить. Всяк ставились. Єсть такі, шо охали, а єсть такі, шо нашо й вона? Разні єсть думки. Були такі й жінки. Чоловіки, чоловіки то вобше це ставились, бо вже не ходили, мало ходили. Молоді. А старі ходили, то кажуть — хай би була! чого вона кому мішала? Але ж її треба содержувать і ремонтірувать, і красить, і в порядку. Як воно там занехаяне. Як там зерно було, та вже віялка стояла, та віяли.

— У церкві?

І. С.: У церкві. То вже вона запилилася там, та так його. А був, значить, у нас район, та топить нічим було, то сільрада тягла та топила, то райісполком. То розтягли її, а там мєсні. Як воно ніхто там нічо не робить, начали тягти — той дошку, той те, то спалили, та й усе.
А то це було воно у 19-м году. Але трохи його і спалили були, тут попалили були німці. Німці були, та тоже спалили. Шо кирпічне, то осталося, розвалялося. А робочі коні то солдатам, хто з фронту прийшов, то на двох давали коня. То роздали. А інвентар, то все воно пішло, як зараз ото йде. Розтягнуть, і зараз ото той туди тягне, а той туди тягне.

— Це панську економію?

І. С.: Да, то ото. А то економії не було ж. І так тоже розтягнуть зараз. Продають, розпродують, а ті гроші, там воно стоїть, дав 100 карбованців, а ті 100 рублів через тиждень уже руб стоять.

— А в вашому селі були колись такі кустарі, що самі робили що-небудь? 

І. С.: Кустарів? Так сказать я не зможу, тому шо кустар, ну шевці були це, о!

— Що чоботи шили?

І. С.: Чоботи шили. то це в нас було два їх. Ну, самий главний був один, це був Качан. Це шив хлопцям чоботи. На заказ.

— А які чоботи? як називалися?

І. С.: А хромові чоботи, ну сурові халяви такі вони. Ну, обичні чоботи, тільки хромові. Це хароші, це стояли 5 рублів тоді, 5 карбованців.

— А з якої шкіри шили чоботи?

І. С.: Хром!

— Хром купований?

І. С.: Да, хароший хром, і на заказ. Це заказує, а він сам набирав, який.

— Скажіть, а ці, що шили чоботи, чи шили вони личаки? робили постоли?

І. С.: Нє, такого в нас не було.

— Не було. А моршні робили, чи ні? морщили з шкури?

І. С.: Нє, цього в нас не ходили й не робили. В нас сніг із землі, та підкачали халоші, чоловіки й жінки, та до снігу.

— А зимою в чому ходили? у чоботях?

І. С.: А в чоботях. Зимою в чоботях.

— А по стерні в чому ходили?

І. С.: Босі!

— Теж босі ходили?

І. С.: Босі ше й до войни, до тії войни, до тії й до ції войни. І я сам учотчиком був, то я босий по стерні тіко так!

— А чуні робили в вас, чи ні? чуні робили в вас? 

І. С.: Нє, не робили! не було цього. Не було. Босі всі ходили. І до войни, й після войни. До тієї, до цієї войни вже, я вже не кажу до тієї.

— Скажіть, а в вас були такі люди, що ткали?

І. С.: Ткали? я сам ткач!

— Ви й сам ткач?

І. С.: Я сам ткав. У революцію то через, через двір, третій та й ткали. Усе сами. І штани, треба напрясти і поткать на штани, і на сорочку.

— А штани були і полотняні, і такі?

І. С.: Вовняні!

— Вовняні були?

І. С.: Для ткання було нитки з конопель, а підкання це основа. А підкання вовною. Це хароші, це вже парубоцькі.

— Парубоцькі штани?

І. С.: Да, це після, у революцію якраз.

— А вони були, тоді їх красили в чомусь? чи ні?

І. С.: Нє, так вовняні, так і ходили. А полотняні то красили. Разні порошки брали, а хто в бузині покрасить ото сам. А ткач, то ткачів було багацько. Я сам ткав і полотно, і рушники, й рядна, й запаски, і мішки, і скатерті! Це все, у Вільшані скатерті ніхто не ткав, я оце перший ткав.

— А скажіть, а якими узорами ткали скатерті?

І. С.: А узорами якими? Оце було, ось минуточку. Гречечка, паслін, карповими лусками і кривулька.

— Кривулькою. А це яким?

І. С.: Оце? оце карпова луска. А це тоже карпова луска, оце. Оці гарні.

— Оце кривулька?

І. С.: Ага, оце кривулька. Оце пішла кривулька сама.

— А оці червоні нитки де ви брали?

І. С.: А це купляли.

— Купляли такі. А як їх називали?

І. С.: Заполоч.

— Заполоч називали?

І. С.: Да, оце заполоч.

— А як вони продавалися? в моточках? 

І. С.: В моточках. Моточки отакі невеличкі. Продавалися, це заполоч звалася. Оце такі завширшки вони. Це осталось кусочок, а те порвалось.

— Скажіть, а з чого вони оце? з льону чи з конопель?

І. С.: З конопель.

— Оце з конопель. А плоским чи матіркою?

І. С.: Плоско.

— Плоско, оце плоскі такі?

І. С.: Да, плоскі то нитки. А вал, а вал то це прався підткання. Це основа, о! а вал то це пряли, значить, із льону на скатерті. Із льону пряли та білили його.

— А білили чим?

І. С.: А на сонці! умочають, і літом ото сонце, і полотно ж так білять. На сонці, значить, вмочають, і розстеляють його на траві. А воно висохне, знов вмочають, знов вмочають. І воно тоді побіліє. Тіко за год, за літо не одбілиш, треба, шоб гарно біле було, то два, двоє літ. Оцей вал, то це, лляний вал, то це двоє літ треба, або ціле літо треба тільки й робить — вмочать, та треба цим заніматься. Це було, це молоді його не роблять, це старі було баби. Дома вони цим занімаються.

— А це як вал? 

І. С.: Як ото із мотовила знять, то він поперев’язує, та так і вмочають в воду, та його на траву стелять, розстеляють, а воно тоді на сонці, і воно одбіляється, білиться. Ото оце одбілилось, та й оце такі скатерті.

— А такі рушники робили?

І. С.: А рушники тоже так само, такий вал, і пряжа така, і ткали. А ткали, я тоже рушники на вісім піднижків ткав. І тоже такі.

— Так само ткали?

І. С.: Та кривулька, гречечка, коропова луска, о! і ше шо. Отам є в нашім музеї, там рушник тоже такий, як оце го. Гречечка, такі кубки вроді, це гречечка, кубками такими. А кривулька, то це осьо кривулька, це зветься кривулька. А це, бочками, оце коропова луска. Його так звали в нас, у нас так звали його. Оце таке діло.

— А скажіть, а чи робили ви рушники чи скатерки на продаж?

І. С.: Нє, не робив.

— А на замовлення? на заказ?

І. С.: А на закази приносять, то це приносять під то основу, і вал приносять, то я ткав. Ото таке я робив. Це я робив не тільки для себе це все.

— А що вам платили за те?

І. С.: А тоді я вже за аршин 30 копійок. Це до колгоспу, до колгоспу 30 копійок за аршин я брав. То це зимою, а літом я не робив, бо це на полі було, це хазяйство було. А зимою це я ще робив до колгоспу. Ше не жонатий був, парубком.

— А бувало так, що в основному це чоловіки займалися ткацтвом, чи жінки?

І. С.: І жінки займалися. Я учився в Журовці ходив, то там.

— До ткача?

І. С.: До ткача. То там дід, жінки не занімалися. Це старі занімались. 

— Скажіть, а щось ви платили тому дідові, щоб він вас навчив?

І. С.: А платив, а як же!

— А скільки ви платили йому? скільки заплатили за учнівство?

І. С.: За те, шо вивчивсь? то заплатив. Я, був у мене знакомий із Серединиць дядько. А то його тесть у Журовці ткав скатерті. Та він, кажу — як би скатерті навчиться ткать? Він тут був, каже — мій тесть тче скатерті. Кажу — я б поїхав. Каже — приїжджай до мене! а я запріг коня та узяв півлітру, та були солоні кавуни. Оце каже, тесть таке п’є (сміється). Пішли ми, там магазін був, то я ше взяв кіло оселедців.
Пішли, значить. І він пішов, каже — оце, тату, то ж його тесть. Оце, тату, цей хлопець хоче вивчиться скатерті ткать. А він дивиться на мене, а в його училися в Журовці багацько, але ж він не навчив їх. А я йому кажу, я вже й забув, як його й звуть. Кажу йому, називаю по-батькові — знаєте що, я вам хліба не переб’ю, він вже старий. А я з Вільшани один, більш ніхто не ткав скатерті, я тільки. Кажу — я вам хліба не переб’ю. Я тільки хочу вивчиться, і я їх довго ткать не буду. От охота забрала, шоб вивчиться скатерті. — А шо ти тчеш? Кажу — полотно, чи рушники, мішки, сукно тчу, усе тчу.
Значить, обід. Вже під обід приїхали. То давайте ми пообідаєм. А був син в цого ше, і сім’я. Сім’я велика була в його. а це дід старий, це вже його тесть, а то ше був син, шурин. Ну, сіли обідать. Я півлітри поставив на стіл, і хліб же взяв я з собою, паляницю взяв. Це в 24-м году, да, в 24-м. І паляницю взяв з собою. Випив він 100 грам, і кавуна значить, і ше шось я брав, а! сало взяв.
— Ну, так, сину! якшо ти ткач, от, то буду вчить. — Я, кажу, тільки вивчусь! — Та нашо ж тоді вчиться? то йди собі роби! (сміється). То, значить, ми випили. Розказує, як навчиться в’язати. Я позаписував, чисто все записав, записав, записав. Пов’язав. Все зробив. Прийшов, він мені набрав те начиння, і все зробив. І все зробив я. Ну, то я привіз мішок жита за це.
То він ше раз зайшов, був на базарі та зайшов ше раз до мене, подивився, помахав головою — а я не надіявсь, шо ти будеш ткать. Кажу — бо то, хто не хоче, а як я охоту мав сильну вивчиться, то я вивчився. Та так і вивчився. Він раз прийшов подивився тільки, як вже мати на дві скатерті мені напряла, свою вперед я виткав, він подивився — нічого! Як вже наладиш харашо, тоді прийду. Та більш він в мене і не був. Мішок жита ше дав йому, та й в росчоті. Отаке. 

— А потім вам приносили багато?

І. С.: А тоді приносили. Принесе основу і підткання, то я ткав тоді, а за роботу я брав, та й усе.

— Од аршина, да?

І. С.: За аршин, да, за аршин, 30 копійок за аршин. А тоді гроші були, я заробляв ну тоді шо? рубль в день зароблю, а тоді рубль в день це великі гроші були. І батько, й мати довольні, я не ходив гулять, а ввечері сяду. Та це тільки в неділю в мене був такий день, шо не робив. А за день зароблю руб. То вони побачили, я вже сам на себе одягнув, обув і одягнув, сам собі заробив. То вже вони довольні були тим, шо я сам себе вже обслужував.
 Але вже, як колгосп став, то вже все ткацтво прекратилось, бо тре було в колгосп на роботу кажен день. День у день, день у день. То вже я не ткав його. І воно вийшло з моди. Начали в магазіні, то вже ції скатерті вийшли з моди, а вже купляють. то так воно й осталося. Розтягли його, і верстата ж я продав, немає. 

— А кому продали? 

І. С.: Та, пристала одна, шоб оддай мені! Кажу — ну як так оддай? То я тобі заплачу! Ну то, кажу, — плати! То 20 рублів узяв, та й на тому кінець.