Могилко Серафіма Лазарівна, 1918 р. н.

— А скажіть, а земля в вас якась була ще до колгоспів?

С. Л.: Була. Батько заможно жив, то він дав землі матері, ну то в нас була земля, то обробляли. А це сестрин чоловік, сестрин, бо дід ше був живим, мати і батько. То обробляв землю.

— Це вашої сестри чоловік?

С. Л.: Нє, материної.

— Материної сестри чоловік обробляв?

С. Л.: Да. То в нас було все. наша тамо була левада, ото та садова, та отам була садова, отам це хоть і то вже ж, тої сестри чоловік там построївся, а ми шоб діда доглядали і були в тій хаті. Але ж ото у колгосп, та забрали, позабирали.

— А в колективізацію в вас позабирали землю? 

С. Л.: Позабирали ж ту землю, геть забрали. Осталось, 60 соток тільки дали. А цього, і то кінь був один. А матері, наче її тої сестри, дід поділив. То він тим конем обробляв землю. А тоді колективізація прийшла, то забрали і коней, і воза, і все, шо в ту дільожку получили, все забрали. І землю. О, і в нас там на яру такі дуби були, шо вчотирьох не можна було обнять. І порізали вони ті дуби й забрали в колгосп. То дуби порізали, позабирали.

— Це на тій леваді дуби росли?

С. Л.: Ні, коло хати.

— Коло хати. А садок в вас був якийсь?

С. Л.: Садок? да, був садок, половина садка того не город. Колись воно не так було, садили не дуже багато оцеї огородини, а більше хліба сіяли.

— А хліб сіяли на полі?

С. Л.: На полях, на полях. А город був, то сіно косили, та яблуні та груші такі були сильнющі! Та все таке було велике. Груші такі, шо втрьох, чи вчотирьох не обнімеш. Як уродять, то єсть груші. Та сушили їх. Ото ж сушню робили та сушили, а тоді возили продавать.

— А куди возили продавати?

С. Л.: А раньше було дід возив, як ше здоровіший був, материн батько.

— А як його звали?

С. Л.: Умер уже. Та ростом здоровий був. Книжки оті всі читав, він такий був начитаний, оці всі, то Євангеліє, то всякі такі. Всякі книжки читав. І він усе читав, і було таке даже слива вродить, а він обкладе кулем так воза, та насипає і в Херсонську везе.

— Аж в Херсонську? 

С. Л.: Да! да! в Херсонську возив.

— І там продавали їх?

С. Л.: І там продавали.

— І це він кіньми возив?

С. Л.: Кіньми! кіньми. Да, кіньми.

— І він возив продавать?

С. Л.: Возив продавать, то торгували ж гроші. Бо того, бо гроші ж треба.

— А вже як радянська влада зайшла, тоді тоже їздили продавати?

С. Л.: Нє-нє-нє! Тоді остався один город, стали оті груші, оті груші вже вирізувать, викорчовувать. Бо дали 60 соток. Нада картоплю посадить, і нема за шо. то вже ті груші поунічтожали, та то садили вже картоплю. А цього, а так поля ж позабирали, не було ж уже де. То перший год колектівізації то дали на їдока, наче мала дитина, наче дорослий, то це 12 пудов, 2 центнери хліба дали. А тоді ото після того голод! ото.

— А що? не вродило? чи як?  

С. Л.: Як, чого не вродило? У нас було осьо, одно було старається, робить та здав, хліб тоже був. То був у нас там на яру Прохорка казали, Прокля звуть, і там ше були такі. І вони такі були, та ходили та забирали. Та ми висипали на горищі, в полову, сіном попритрусили, то вони того не найшли, то ми трошки ото вижили. А ото ж колись хати такі були, шо вершина така була. Та туди повисипали та позатикали, понаходили все! й позабирали. Із льоху, братік був менший, я старшенька, а брат менший, з 23-го, то мати десь пішли, а вони прийшли і льох, напротів вікна льох так під бугор був, і цього, і обірвали той замок, вибрали картоплю, вибрали буряки, діжку з огірками, все чисто забрали. А ми ж кричимо в те вікно! так кричимо! А вікно була одна шибочка, а він затаскав вінтовку у ту дірочку та стріляв. А ми поперелякувалися, шо він ввійде сюда, і це ж сусіда. Поперелякувались!

— А цей Проходка, як його фамілія  була? не пам’ятаєте?

С. Л.: Їй-бо позабувала, чи Проценко.

— А то він такий? 

С. Л.: Ото тако з людей іздівався. І вони ото було забирали в людей, а де вони його дівали, Бог його знає! Отаке було. То ми тоді голодували. Голодували, але дав Бог! Богу молилися, і дав Бог! шо вижили. Люди пухлі були, потом вмирали.

— А в колгосп самі люди йшли, чи заставляли йти?

С. Л.: Дехто пішов у той, у колгосп сам, о! дехто пішов. А дехто ото сутяжили, о! прямо хто й зна як, шоб ішов в колгосп. Но моя мати ше год, вже колгосп був, а  ще год вона сіяла сама, ше сама сіяла. І ше були такі люди багато. То такі, як оце Прохорка, ходили й палили клуні, шоб погорів той хліб. Отаке робилось. То мати нас візьме, ми ж малі, візьме та й ходим кругом тої клуні, бо там же зложений хліб, шоб те, шоб вони не запалили. Але шр ж, матері не було вдома, то приїхали та забрали. Та й всьо.

— Забрали й гроші не заплатили? 

С. Л.: Нічого! нічого! нічого. Нічого, ото отаке го, отаке було. Я ж кажу, шо він забирав, то ми, нас поперелякував, шо хто зна, як було. Було тільки там сусід був один у нас, то тільки вглядить і біжить кричить — Прохорка йде!

— А де він дівся, цей Прохорка?

С. Л.: А ви знаєте, собакі собача й честь. Він поняв, шо багато ж людям зробив тяжкого, то він виїхав у Киргизію, виїхав. Та й там таким був. То там, кажуть, вони не вернулись звідтіль. І жінка звідтіль не вернулась, і він. А дві дочки вернулись сюди та ходили такі ледацюги, о! Та так бачите, як воно Бог дає, як воно Бог дає! оттакого. Як робив людям, а тобі воно таке.

— А церкву в вас розвалили?

С. Л.: Розвалили. 

— А хто це робив?

С. Л.: Розваляли церкву? А отуто го ото, там поперед церкви жили, то розкидали. А хто ше розкидав, я не знаю. Я тільки чую, шо отепер уже балакають, я ж тоді ше мала була. Бо ми малі то було ходим до церкви. А цього, а тоді, як розвалили, то ми вже не ходили. То чули, шо кажуть люди, шо то розвалювали ту церкву, шо Пантерин розвалював. А він женився, та в його діти родилися, та всі каліки. Усі каліки родились.

— Бабусю, а попа тоді слухалися люди?

С. Л.: А канєшно послухались! тоді ж піп був величность у селі, то ж батюшка, куди там!

— А в вас таких хазяїв багато було в селі, таких, що землі багато мали? 

С. Л.: А вони все порозкуркулювали, порозгонили.

— Але були такі?

С. Л.: Були, були.

— І вони багаті були, да?

С. Л.: Та вони, знаєте, шоб вам так сказать, шоб вони куркулі, один чоловік сирота. І десь заробив то ж грошенят, і десь ше підкопив, а тоді оженився, построїв хатку. Ну, хатка трошки була замашнішенька, як ота моя, отаке, отака, така невірненька. І його, накупив він собі земельки, бо це ж заробив гроші, і його розкуркулили! Отак, на кого нападуть, того й це. На кого напали. Отаке робили.

— А ви в колгоспі працювали?

С. Л.: А я у колгоспі, а тоді я пішла у той, мати довго не йшли, а тоді вже пішли, то зразу в колгоспі робили, а тоді я підросла, та й я пішла робить у колгосп. І робила в колгоспі я до войни, бо пішла зарані робить, бо не було ж чого їсти. А там видавали по пів стаканчика того, крупців яких, чи пшонця. Та ходила ж та робила, і проробила ж у колгоспі, а тоді в Германію забрали. Вернулась і знов робила в колгоспі, а тоді в 58-му заболіла.
Заболіла, зробили операцію, а тоді кажуть, шо дуже плохо, і я не можу ходить, нічого. Так балакають, кажуть усі, шо навєрно не буде. Та я була в лікарні, а там одна жінка каже — ви знаєте, в Ірпені єсть така баба, шо лічить. Усе вилічує. А там чоловік молодий, двоє дітей, він каже — мені вона знакома, їдь туди! А він желудком болів. І там, каже, все, усе-усе лічить! Чи ти простужена, чи шо, усе лічить. Ну, він мені каже — знаєш шо? давай поїдем! А я кажу — а як поїдем? тоді автобуси ж не ходили. А він каже — в мене тут в Домі піонерів кума робить, поїдьмо разом!
Пішов він, а дітки. Ну, я пішла додому, кажу — не поїду! матері. А мати дає гроші і їдь. Була телиця, двоє свиней. Телицю продали, бо я ж нікудишня вже. Їдь! їдь! шо Бог дасть! Будеш жива — гроші наживеш! а діти, кому вони нужні? а чоловік же ж покинув. Побачив того, злигався тут з такою кривою, і покинув. Ну, шо ж ти зробиш?
Поїхала я. Пішла в Почапинці, там найшла таксі, поїхала туда, а він білєти держить уже їхать. Поїхали ми на Київ, а тоді на Ірпінь. І пішли до тої баби, о! та баба дала лікарства. Лікарство це пийте, і облєгчєніє буде.
То я лічилась, лічилася, трохи піднялась на ноги. Трохи піднялася, стало мені трошки легше. Кажуть, іди, друга група в мене. Іди в колгосп робить. Куди ж я піду, як я каліка? куди ж, у мене он друга група! Іди! не піду, не можу. Об’ясняю, шо я ж не можу, а тоді ж гонили, гонили. Тоді на другий год дали вже мені, пішла я на комісію. А вже хто шо каже, я його п’ю. Зілля п’ю.
Ну нічого, уже дали мені третю, ну вже я чуствую, шо мені краще. Отуто го, і двоє дітей в школу ходить. Оце отуто. І отуто була уборщиця така, каже, а вона, на неї чось напали уборщиці, шо пізно ходить, а в конторі холодно, а тут топить треба. Каже — іди, та будеш тут топить, тут не важко, та цього, та заробиш копійку дітям на хліб.
І діти в школу ходять обірвані! шо я робитиму? А діти плачуть — мамо! ми будем усе ходить робить, аби ти тільки числилась. Пішла я в колгосп. Пішла в колгосп та кажу, а там завідував один ото голова, то він там завідував. Кажу — дайте мені таку роботу, шоб я подужала, бо діти в школу ходять, і я пропаду, кажу. Серйозно. А він — де тобі таку роботу найти, шоб на сонці не була, шоб важко не піднімать, де я тобі таку роботу найду?
Шо я тоді думаю, але мені уже геть нема виходу. Іди в церкву! Ну, я прийшла, оформлююся, бо вже ж там робила. Ну шо, діти кажуть — іди, мамо! хто й зна, як воно буде, а хоч кусок хліба заробить. Прийшлось мені, пішла ж ото убирала. А там в церкві замкова бумажки збирала. То було вже 6 год там проробила.
Пішла до колгоспу, шоб оформили ж мене на пенсію. Вони кажуть — де робила, там і оформляйся. Ну, шо я робитиму? Плачу! не схотіли там. Давай я ше мучити, то ше 6 год проробила, та тоді ці оформили на ту пенсію. А тоді ото вийшло таке, шо добавлять, та в колгоспі поставили мені, шо наче добавили года і дали колгоспну пенсію, вроді колгоспна. І в мене 26 год по стажу в колгоспі. І викреслили мені назад, ото всім помагають, дають по центнеру хліба бесплатно, і все, а мені ні грама, ні грама! нічого! Як додавали раньше, то давали оце наче, а оце новий голова одколи це вже, то вже підприємство це зветься.

— Повикреслювали? 

С. Л.: Ото люди з двох сіл поприїжджали отуто до дітей, та хати покупили, шоб коло дітей ближче. І тим не дають! і мені геть не дають!

— А в колгоспі щось платили тоді ще до війни, як тільки організувався колгосп?

С. Л.: Колгосп платив, давали, там якийсь пайок давали. А цього, а вже як приїхала з Германії, то я ціле літо робила, і 16 кг заробила хліба. Ціле літо! ото все!

— А де ж брали гроші, щоб одежу купити, взутися? 

С. Л.: А де ж брали гроші? Хто було дома двоє поросят держить, хто корову ото держить, то продадуть. та ото десь якесь яблучко та сливка, то ото так і жили.

— А полотно самі робили?

С. Л.: А полотно самі робили.

— Одяг шили самі, да?

С. Л.: Да.

— А чи було таке, щоб у колгоспі крали? чи не було? 

С. Л.: Ні! Господи! у нас отуто було, та нема їсти, та ідеш до жатки. Оце картопелька ото молода, там горщичок, як салат ото тепер кажуть. оце таке. І нема, і оце йдеш до жатки. А людина десь піде колоска, то десь там поназбирує колосків, то судили. Судили! Як ото вже вбрали, та ото ходили та колоски збирали. То за це судили.

— Так свої ж це робили? 

С. Л.: Свої, а чиї ж?

— Судили? 

С. Л.: Судили. Ото подавали, і ті судили. І в тюрмі сиділи. Отут баба одна сиділа в тюрмі. Осьо отуто го через хат 3 чи 4.

— А вона за що сиділа?

С. Л.: А за те, шо колоски збирала.

— За колоски, да?

С. Л.: За колоски ж, да.

— Я ще хотів спитати, а ви не пам’ятаєте, ше до революції хто найстарший у селі був? хто усим розпоряджався?

С. Л.: То тут в їх староста був.

— Староста був, да?

С. Л.: Да.

— А сходки організовувались?

С. Л.: Да, сходки були. Кажуть, на сходку тре йти. То у сільраду на сходку.

— А на сходку кликали і чоловіків, і жінок? чи тільки чоловіків?

С. Л.: Нє, тільки чоловіків.

— Тільки чоловіків?

С. Л.: Да, да, чоловіків тільки.

— А хто вважався бідняком у селі? це ще до колгоспу. В кого не було нічого?  багато таких було?

С. Л.: В нас більше бідняків було. То там де хто середній, а то може з десяток було ото таких, а то всі бідні були. Бідні всі були.

— А вмирали в 33-му році?

С. Л.: Вмирали ото 1 33-му, 32-му, 33-й год, Боже мій милостивий! отуто шоб баба була жива, оце дивіться, отого, де стоїть оця заправочна, отуди далі кладбище. А ото за отим кладбищем, ото за отим тином, оце ж його на кладбищі й поставили ото. Отут саме, як голодовка та була, та було баба ця розказує — навивозять та, каже, і собаки тягають людей. Так мерли. Оце йде людина, впала і всьо. Уже ж там на яру, там стільки людей вимерло! В одній хаті було четверо дітей, мати стара, чоловік. І оце померли, одна жінка осталася, і оце все. І оце скрізь ото геть уся сім’я вимирала. Геть уся сім’я!
А я не знаю, як нас Бог вберіг! Мати ото казала — моліться Богу! моліться Богу! Ото хто був такий, я вам скажу, шо воно було сидить. А я така була худа! а така вертка. ото пішла в город щавлику нарвала. То бабок нарвала. То шось найшла там таке, якесь те, якесь те. Принесу та й матері даю. А в матері ноги пухлі, не можна ходить.
А потім нас забрали, оце ж уже бачать, шо геть вимирають, забрали нас, це наче учнів. Там наче такий той був, як садік. То школа, як садік. І давали нам чечевицю і по малесенькому кусочку хліба, давали. То я було чечевицю сама з’їм, а хліб матері приносю. А брат був, отуто школа була, то там був. То брат цього, так було ото так. А тоді піду десь у садок якийсь, десь шось. А тоді ж садки були, то я так ходила, ворушилася, так шукала тако, то гичку варили, то липу ламали. І отако їли, млинці пекли. Господи! не доводь до такого!
А раз прийшла я з того, із  школи прийшла, мати плаче сидить. Каже — прибіг якийсь хлопчик та каже — в мене братик лежить, в його животик болить, і він мабуть умер уже. Вона як сказала, а я така якась була бистра, бистра, шо ноги в мене не пухли. Я ж туди через город пішла, а вона ж не можеть іти.
Я приходю, а він лежить там, нікого нема, тільки він лежить. Йосю! Йосю! Він — га? Кажу — а шо в тебе болить? Животик болить! Кажу — знаєш що? підводься. Підводю його, бери мене за плечі. Він узяв за плечі, я придержала, устав. А там дядько наче недалеко жив. Я туди до того дядька, а дядька дома нема. Я тоді додому бігом, а вже сусіди, там ше сусіди були, прийшли, чесноку принесли. Там жінка найшла часнику, та животика натерла тим часником, і молочка дали випить йому так із тим, з часником.  То та жінка, та ше дівчинка, а в неї та була коровка первісточка. Принесла того молочка, начали йому давать, то він просто начав помалесеньку.
А тут приходить сусіда, каже — в вас є рядна або мішки? Отут в колгоспі висівки за те дають, по 2 кіла за рядно висівок. А мати каже — біжи, моя дитино, а там дівчина йде сусідська, ходім! та ми пішли, рядна віднесла  та я виміняла по два отих висівок, о! гарний клуночок такий.
Та мати підсіяла трошки, та йому коржичка спекла. Ото за таку з висівками, з висівками. То так трошки його піддержали, та він вже потом такий виріс, та в армію пішов! Був в Германії, два раза втікав. З города Катовіца раз утік. А то з самої германії втік. А тоді прийшли наші, та на войні, кажуть, погиб. Ото таке.

— Бабуся, а нащо їм рядна потрібні були? 

С. Л.: А нашо? у колгоспі мішків то ж треба.

— Для колгоспу?

С. Л.: Да!

— А я ще хочу вас попитати, а тут ніяких таких пісень про Сталіна не співали? Отаких поганих? не було такого? або про колгосп? не придумували?

С. Л.: Боже мій! рідненький! Якби шось десь почули, то зразу б вас не було. Куди! такі дурні люди були! Дивіться, оце зараз ото людина шось там несе, то ви бачите, ну й бачите. А тоді ж так слідили. Не дай Господи! не дай Господи! Оце буряки копали, і так недалеко, шо в яр зійдем, і не візьми буряка! бо візьмеш буряка, то засудять. Отак. І ото дивляться, уже й забрали, уже й забрали! не можна! Якісь такі були, шо дивилися, шоб це.

— І багатьох забрали?

С. Л.: Багато позабирали, да.

— А я хочу ще спитати, а як ви були ще молоді, ще до колгоспів там, пізніше, то на вулиці збиралися хлопці й дівчата?

С. Л.: Да, до войни збиралися. Отуто далі то було збираються. Співають було.

— А яких пісень співали?

С. Л.: Ну, таких ото ж цих пісень цих, отаких українських, да, українських.

— А російські не співали?

С. Л.: Нє, нє! українських. тоді все українське. Я ходила в школу, то вчителька нас вчила, Антоніна Василівна, туди ото вмісто церкви. То оце було отой, так вона все нас вчила по-українські. Все вчила по-українські. А тоді вже, як ходили вже цього, уже у ті класи, то вже, уже мова була помішана. Помішана вже, да.

— А як називалися голоси, на які співали? перший? другий?

С. Л.: То кажуть, кажуть басувать, а то горяк, угору тягне. А то вгору тягне, которе ото таким. Отако. А ті басують. 

— То так співали на кожному кутку оце?

С. Л.: Да, да! да.

— А де найкраще  співали пісень, як ви дівували? 

С. Л.: Скрізь гарно.

— А були такі жінки, що вважалося, що вони найкраще співають?

С. Л.: Були, а чо ж не було?

— А їх на весілля не запрошували спеціально, щоб вони співали?

С. Л.: Та тоді цього, знаєте, шо тоді якось у дружки ж ходили. Та дружки оце го, з ким дружить ото дівчина. А тоді оце після того, ото після тої голодовки то, знаєте, шо й весілля то не справляли.

— Не справляли, да?

С. Л.: Оце стали весілля справлять уже після войни. А тоді геть не справляли. Не було за шо в людей. Не було за шо.

— А дітей також не хрестили? чи хрестили?

С. Л.: Не хрестили тоді дітей то, которі ці. А тоді вже після войни то вже хрестили і тих, шо уже нехрищені були.

— А досвітки в вас були ще тоді, до війни? 

С. Л.: Нє, тоді по досвітках. Це досвітки були, мати моя було розказує, шо ходять на досвітки. То беруть або шить шось, або прясти, та йдуть на досвітки. То хлопці туди приходять. І то там і гуляють, і шиють, і по досвітках. А як я була, то вже ніяких досвіток не було. Бо вже ж воно оце го було вже ж.

— Вже колгосп був?

С. Л.: Да, вже колгосп був. То вже в колгосп ідеш на роботу, та й уже не до того.

— А я ще в вас запитаю — а в вас музиканти були тут у селі?

С. Л.: А було на гармошку грали і на бубен.

— А ще на якісь інструменти?

С. Л.: І отуто го був, він десь у Черкасах,  Купрієнкин, та грав на скрипку. Та це було колгосп їм плотить, і оце шоб вони йшли, і той грали. Оце як які збори, чи шо, та шоб грали там. То це скрипку ше бачила, а то гармошка і бубен, та й усе.

— Гармошка, бубен. І на весілля грали такі інструменти?

С. Л.: Да! і на весілля грали такі.

— А ви не знаєте, музикантам платили щось за те, що грали на весіллі?

С. Л.: А як же! платили.

— А їм платили до того ще, чи після того, як вони грали?

С. Л.: Коли пограли, тоді вже платили.

— А ви не пам’ятаєте, що їм платили?

С. Л.: Не знаю, шо платили. Знаю, шо це музикантам було, як караваї, то це поріжуть, там людям роздадуть каравай, а ця підошва, шкура та, шо оддають, кажуть, музикам.

— А в вас не було шинку в селі?

С. Л.: Раньше мати розказувала, шо був, десь ото сюди до міста. А тоді вже в нас не було. Аж оце вже зробили отуто цю закусочну, о! та ото кафе, там п’ють страшне! отуто оце зараз. Боже! понапиваються! та б’ються, один одного б’є, шо ужас! То вже визивали, то сказали, шоб прекратили й його закривали. 

— А в клуб ви не ходили ще тоді до колгоспів? 

С. Л.: Ходили! У клубі було кіно німе.

— А в клубі грали музиканти?

С. Л.: Да, грали.

— І співали там хлопці й дівчата?

С. Л.: Так не співали, а було постановки ставляють ото сами. Хлопці й дівчата збираються на цего, організовано. Та ото репетиції, а тоді постановки ставлять. То було таке.

— А я ще хочу запитати — а в вас старці в селі ходили? старці. 

С. Л.: Раньше то того ходили, а зараз оце одколи колгосп після голодовки уже, то вже зараз оце не було старців. Не було.

— А що? їх не пускали?

С. Л.: Ну, кажде ж старалось работать, старалось.

— А були такі, що ходили і грали на якихось інструментах?

С. Л.: Ні, не було. В нас не було.

— А такі, що співали? сліпі.

С. Л.: Сліпі то це було, сліпий ходив тут, то казали, шо співав же ж пісень оце. А так то не було.

— А були старці тільки чоловіки? чи й жінки ходили?

С. Л.: І жінки. Мати моя розказує, шо колись цих старців багато було, то кажуть, як ото іде зимою, та ше й завірюха, та замерзлих шукали. Шо то позамерзають.

— А пускали їх на ніч до себе?

С. Л.: Та було пускали на ніч.

— Їсти давали?

С. Л.: Їсти давали, да.

— А ви не пам’ятаєте, де колись ікони брали?

С. Л.: А я не знаю, де їх брали. Десь купляли, де їх брали.

— А оце, як впаде ікона, то це до чого? не знаєте? як ікона впаде.

С. Л.: Не знаю.

— А якщо присниться?

С. Л.: Не знаю. 

— А скажіть, будь ласка, а якщо це в вас церкви не було, так, а ходили колядувати, щедрувати по селу?

С. Л.: Діти ходили, ходили.

— Діти ходили. А не забороняли, оце влада?

С. Л.: Забороняли! Забороняли, ну було по своєму кутку ходим. Бо я було ходю з братом, ходимо. А вечерю, оце ж у школі було кажуть, шо не йдіть, бо так слідили. А було ідуть, шоб не бачили. Шоб ніхто не знав, шо це ти вечерю несеш. Забороняли.

— А скажіть, ще в вас хочу запитати, а в вас веснянки співали?

С. Л.: А як же! співали!

— Це коли саме їх співали?

С. Л.: Ну, оце співали весною. Було мати розказує, шо було співають. А вже, як я була, то вже воно одходило, наче уже було даже на могилку гонили. Ото в нас понеділок було іти на той, на кладбище ото ж.

— Проводи. 

С. Л.: На проводи, да. та було уже то Прохорка йде, то люди як побачать, то втікають! Бо побачить, та буде в сільраду визивать. Лають, та ше і цей, того. А тоді ото вже після войни уже стали ходить, уже ніхто нічого. Після войни.

— А в вас співали веснянки до Великодня? чи після Великодня?

С. Л.: Веснянки? після Великодня.

— Після Великодня. А Петрівчані пісні співали в вас?

С. Л.: Да, співали.

— А ви не пам’ятаєте, це в Петрівку нічого не згадували про русалок?

С. Л.: А казали, шо не можна ото ж якийсь день після цього, шо не можна іти у воду, бо русалка залоскоче (сміється).

— Залоскоче, да?

С. Л.: Да, якийсь день єсть такий, шо родяться ото неживі діти. То ото тоді треба, шоб їм тоді давали їсти, ото ж цей, забула, як же? Ну, дають ото усе людям поминки для них. Поминки. То це оце го проводи неділя, а тоді мабуть через проводи та на другу неділю мабуть та неділя, шо ото кажуть не можна нікуди йти, а то ця.

— А в вас на Трійцю то зеленню хату прикрашали?

С. Л.: Да, да!

— А яким саме?

С. Л.: Васильок, береза, кленок. Оце таким.

— А куди потім цю зелень  дівали? 

С. Л.: А я не знаю, куди. Бо й зараз вквітчують, кладем таке. А не знаю, чи воно гріх, чи не гріх. Ми зараз і в хаті. А раньше то було ж діл у хаті змажеш, та ото лопухів настелиш, деревію. В хату як увійдеш, м’ята! пахощі такі, шо геть зеленню.

— А ви в ікони затикали цю зелень?

С. Л.: Затикали! і оці квітки за ікону затикали, і чорнобривці, і такі ці миколайчики саменькі, то затикали, вквітчали ікони, і скрізь квітчали.

— А хочу ще в вас спитати, колись на Великдень несли святить в церкву що саме?

С. Л.: Паски.

— Паски, а паску коли пекли?

С. Л.: Чи у п’ятницю, чи в суботу, як хто схоче.

— А яка була паска колись?

С. Л.: Паска? Ну, яке в кого тоді борошно було. В кого біла—біла! а в кого і чорніша. А в кого не було, то чорну житню хлібину святили.

— А ви тоже пекли паски?

С. Л.: А як же! паски, то я і зараз паску і зроблю. Така паляничка викачується, а тоді дві качалочки, та на перехрестя ложиться. А в цій провалинкі ше й шишки роблять, 4 шишки. А велику шишку зверху. А тоді така, як качалка, підв’язують отамо так пояс підв’язали. І вам паска.

— І випікають її, да?

С. Л.: І пекли, потом крашанку розбить, помазать. Підсадили. А тоді витягнеш із печі та ще помажеш.

— А яйця красили в вас?

С. Л.: А як же! яйця красили. Красили яйця. І м’ясо одварювали та обжарювали. Та таке вроді, шоб воно. Та м’ясо, яйця, та сало. І сіль. Усе, усе святили. 

— А яйця чим красили?

С. Л.: Яйця? а цибулинням красили. Та хто краскою якою красить, в кого шо є.

— А писанки не писали? не розмальовували?

С. Л.: Писанки в нас не було. То в западній писанки були.

— В западній. А потім свячених яєць шкаралупу, куди її дівали?

С. Л.: А свячену, це була в нас така ше дідова торбинка, і тоді в ту торбинку. А тоді це свячене та десь і мати було каже — ой! Боже мій! то ж такий бур’ян розвівся, треба оце свячену узять шкаралупу та там посипать.

— А якщо бишиха була чи шо, то не прикурювали свяченим?

С. Л.: Я не знаю, а бишиха в мене колись тоже була. Мене розбило, то мені бузину і житнє борошно, та мені баба приходила та підкурювала отакого якось на тому, у печі топилось, і вона клала туди золу, до неї житнє борошно, і воно пройшло. Днів за три пройшло. Да, ми ше пішли буряки копать.

— А скупіль не давали свячену?

С. Л.: Давали, а як же!

— А кому саме?

С. Л.: Ну, чи корова, чи цего, усім можна давать.

— А не ходили на Великдень обкурювати там хлів цим ладаном? 

С. Л.: Ні, в нас тут не знаю такого. Раньше може й було, а вже при мені то я не знаю. Бо вже ж ця власть була.

— А хотів ще в вас за гончарів спитать. Ви пам’ятаєте, щоб робили ці горшки?

С. Л.: Да, такий круг великий! І там той, глина, вже копали десь якусь. І він сидить, узяв тако то, клубочок такий товстий, і сидить якось, ногами повертає, а туто таке це, і він виробляє то. І шо він і кухлика вмів, і шо хочеш, те й робить.

— А де вони продавали це все?

С. Л.: А продавали людям по хатам, то купляли. На базар возили.

— А було таке, щоб гончарів розкуркулювали?

С. Л.: Вони ж не давали, шоб вони робили.

— А як це не давали?

С. Л.: Запрещали, шоб ніхто, считали, шо це спекулянти, не нада. Аж оце вже почали мабуть трохи те. Патенти накладали, запрещали. А вже счас вони почали собі, то де хто було і зробить того горшка. А то запрещали, не давали робить. Не давали. Робили в тому колгоспі, а чого воно так. Я його думала записать кудись.