Масло Михайло Павлович, 1911 р. н.
М. М. – Марія Михайлівна
М.П.: Він був старшиною, як царя скинули. А Любченко був главврачом в воєнному психіатричному госпіталі в Києві. І батька він, значить, оставив при госпіталі, як призов був, от. То як царя скинули, то він цього фельдфебеля старого, значить, увольнив, а батька поставив фельдфебелем. Ну, це як старшина, такий чин.
– Це за царя?
М.П.: Оце тобі й пришили офіцера. Тоді ж офіцер це ж такий враг був, шо я ж знаю, от. Дядько два Георгіївські Хрести мав за ту першу війну, то він у батька їх хранив, шоб не було. Бо то, якби узнали, шо, то й пішов би. Це царський слуга активний, і все. Пішов би законно.
А то вже шось з батьком не в порядку було, вже начали напирать на батька, то батько каже – ти свої хрести забери, Пилип Васильович, потому шо гляди шо-небудь, то мені пришиють ше й хрести, та це тобі й усе. Та той дядько забрав ті хрести та десь у кулі на горищі заткнув. І січас вони там десь. Шукали ми, шукали з дядьком їх. Ну, як ти найдеш, як він, хто й зна, куди він їх запхнув. Це треба каждий кулик розтряхать.
– А хата й досі ще під соломою?
М.П.: Ше під соломою і є вона. Я казав – братуха, кажу, ти як будеш оці кулі розбирать або цю хату, то кажу, перепатрош оті всі кулики, найди ті хрести, кажу. Він на ті хрести получав тоді 36 карбованців! Це знаєте які? Там були й такі, шо й повні кавалєри були, 4 хрести мали. два чоловіка було таких.
– В селі?
М.П.: Да, один наш родич, Береза Сакій, і Квітка. Це 4 хрести мали. Але ж вони нікому про це не казали, та скривали, шоб ніхто не знав, бо це ж куди! Даже як церкву розбирали, то той Квітка там активність проявляв, шоб буть же в начальства на харошому счету. Бо, якщо тільки взнають, то то не дай Бог!
– Оце 4-х георгіївський кавалер, да?
М.П.: Да.
– То це ж він кров’ю заробляв ті хрести.
М.П.: То це ж подвиг! це подвиг! Дядько розказував, за шо він їх получив, то це ж подвиг був! Це не так, як оце січас награждали, і ППЖ була, та награждали. І в боях не участвував, та награждали офіцерів Красною Звіздою, хоч він і не бачив.
– Свисту куль не чув.
М.П.: В нас Богушев був, то начальний тилов – Ядришкін, достань 40 коров, це в Германії було діло, це вже война закончилася. Уже тоді власть трошки була, так нільзя було брать. Тоді скот виганяли оттуда. І ото – достанеш 40 коров, нагорожу! Той ті 40 коров достав, і получив орден Красної Звізди.
– А як він доставав?
М.П.: Під’їжджав до німецького села, обриває телефон, і пішла писать, і в машини, в машини, в машини коров. А ті звонять, а ті звонять! а лінія то оборвана. І поїхав. Поки восстановлять та начнуть в комендатуру, шо ж це таке? те, друге. Та тоді на це не дуже і звертали уваги.
– Скажіть, а в вашому селі оце, хтось людей наймитів наймали, нє?
М.П.: Були. Оце в оцих бувших куркулів, от, всігда наймит був. Потому шо він сам не вправлявся. Він його там одівав, платив, все по договору, все, як слєдуєт.
– Не обіжав його?
М.П.: Обіжав? якби обіжав, то він покинув би та пішов би. Його ж ніхто не держав. Він так всігда одного наймита нанімав десь такого, шо він його вже зна, шо він трудящий такий, от. Були такі, але це дуже мало. Мій батько, наприклад, таких наймитів не мав, бо своя сім’я була така, шо.
– Скажіть, а як оце по-вашому, шо от як стосунки в сім’ї змінилися оце до колгоспу і після того, як колгосп став? Як ви думаєте, люди помінялися між собою?
М.П.: Канєшно, помінялися. Шо цей колгосп? Він фактично розрушив духовне життя людей. Стали якісь такі, ну, безвідповідальні люди і злодії. Злодії. Злодії чого вони стали? Тому шо як йому давали 100 та 200 грам на трудодень, то він повинен був красти, інакше він же не мог був прожить. Тягнув, хто як може. Та правда й наказували сильно.
– Сильно наказували?
М.П.: Да! Це як там 5 качанів узяв кукурузи, то тобі 5 год получай.
– Але ж умудрялися красти, да?
М.П.: Люди приучилися красти від безвиходу.
– Ну, а стосунки якось в сім’ї не змінилися ніяк? Що ті люди так і продовжували жити, як і жили?
М.П.: Ну, як? Вони, бачите, якось пристосовувалися до цього колективного такого життя, от. Скажем, за межі, за якісь там ніколи не ругалися, бо тих меж фактично не було там. Ділянки були на городі, то якось люди так розмагнітилися. От, не було цієї частної ініціативи вже. Вона вбита була в людей.
М.М.: А боронили релігію.
М.П.: Ну да, забороняли, канєшно, релігію. Церкви розкидали. Священик тоже в нас був Чернявський. Піп красівий був такий, розумний, освічений. То його, навєрно, і забрали за те, шо він такий авторітєт мав.
– Що великий авторитет мав, да, в селі? Він авторитет великий мав в селі?
М.П.: Канєшно! Поважали! Це куди! Це другий староста був в селі. Ну, при совєтській власті їх вже давили, давили, давили.
– А його не розстріляли, нє, того Чернявського?
М.П.: Хто й зна, чи його розстріляли, чи він десь в лагері вмер.
– Ну, забрали його?
М.П.: Да, забрали.
– Скажіть, а коли прийшло повідомлення взагалі, що це колгосп будуть утворювать? в якому році?
М.П.: По-моєму, в 30-му році оці колгоспи начали.
М.М.: В 30-му вже кончили.
М.П.: Ну, то начали і кончили. Хіба ж їх скільки, їх молнієносно робили.
– Ну, а що, всі люди записалися одразу?
М.П.: Ну, хто записався, а хто ні. Мій дядько, наприклад, старший брат, не йшов у колгосп. А його тягнуть, розтягують! До квасолини, де шо найдуть, забирають!
– Він наче був одноосібником?
М.П.: Як одноосібник був. Батько прийшов – Митрофан Васильович! та, каже, вступай вже в той колгосп! Ну, це ж бач, шо власть, ну шо ж ти против неї зробиш? Тебе ж пустять в нищі. Подавай заяву! Та як начав, уговорив його. Ну – пиши вже! Батько пише – прошу прийнять. Нє-нє-нє, Павло Васильович, не пиши – прошу, не пиши! – Ну, а як? так же заяву пишуть? – Ну, якось там пиши іначе, тільки шо я не прошу. Я ж не прошу, каже, мене. Батько каже – прийміть мене в колгосп імені Ворошилова (сміється), шо каже – не пиши прошу! бо я ж, каже, не прошу.
– Сильно люблю колгосп, да?
М.П.: Прибіг до батька – Павло Васильович! ти знаєш, два мішки зерна найшли. А то штирями ходили та штрикали, бо позакопували ж люди, бо забирали ж усе. А, каже. один остався в мене, не найшли. – То ти ж, каже, Митрофан, не таскай його, того мішка, каже, в млин, бо в тебе й в млині заберуть його. Каже – кілограма три понеси та змели, або десь на жорнах, каже, то так якось і протягнеш до жнив. То він ото той мішок крутив і на жорнах, в млин не носив (сміється).
– Скажіть, а цей, а одноосібників це, що залишилися, то як до них люди останні ставилися, що в колгоспі вже робили?
М.П.: Безразлічно, і не ворожнече так ставились.
– Нормально?
М.П.: Потому шо ну шо ж до його, як він, каждий же насильно в цей колгосп йшов. Це, якшо йшов добровільно хто-небудь, то це рідкость така, рідкость. То в Марії Михайлівни батько такий актівіст, помню, все в колгосп оддав добровольно. А мати іначе, як бандит, не називала. Це ж ідуть або облігації там, а вона – уже йде банда! (сміється). А батько було тихо. Бачте, в сімї жінка одного направлєнія, а чоловік другого.
– Так получається, сім’я розкололась.
М.П.: Да, канєшно, розкололась. На це воно і йшло, шоб розколоть сім’ю. І сім’ю, і людей розколоть, і все.
– Ну, а це, а хто ж проявляв таку найбільшу жорстокість оце в такому ділі оце забирать у людей останнє майно?
М.П.: А хто ж? місцева влада! Але в неї указаніє ж було.
– Ну, так видно й ініціатива була місцева теж?
М.П.: Канєшно! це виконавчі були. Але ж та місцева влада це тупаки були безграмотні. Він, якшо 4 класи мав якийсь, то це дуже добре. А то безграмотні люди такі були. Вони вислужувалися. Вони безідєйні люди! В їх ніяких, понімаєте, не було ні совісті, ні нічого! Вони вислужувались, шоб удержаться у власті. Потому шо вони шо ж робили? І в голод, і до голоду, і ше. Вони не голодали! цей актив весь був обеспечений.
– І в голодовку вони нормально жили?
М.П.: І в голод голови колгоспу жінка вареники ліпить і під газетою. Тільки хто заходить, газета зверху. Не видно, шо вареники ліпить. Маскірувались так. І потом вони пили! Пили, як скажені. Которе реквізірують, там сало, все, і то п’янку утворюють де-небудь. Вони жили, вони нужди не мали ніякої.
– Да, скажіть, а ви от тоді казали, як ще не були в колгоспі, то батько заробляв працею, і всім. А як заробляли, коли колгосп почався? як люди заробляли?
М.П.: Батько, батько іще заробляв, ше їздив у Херсонську область на копку буряків.
– В економію туди?
М.П.: Да, брав дві дівчат із села, от, і вони копали, а батько возив своїм, своїми кіньми на заводи ці буряки. То там мав від цього шось. Скільки він мав, то я не знаю.
– Це вже в колгоспі, чи раніше?
М.П.: Нє, це ше до колгоспу.
– Ні, а при колгоспі, кажу, люди як почали зароблять? де вони брали гроші?
М.П.: Та як там заробляли, Боже мой! як вони там заробляли? Ну, як 200 грам на трудодень він получив. Він, шо це за заробіток? Грошей же тоді не було. Це січас гроші стали платить, а тоді трудодень. Або його ще у шутку називали дурнодень.
М. М.: На присадибній ділянці виростить, то то й було.
М.П.: Ото садибні ділянки оці дуже виручали.
– А скільки залишили, получається, батько здав всю землю 3 десятини, так?
М.П.: Да, забрали всі десятини, і всі коні забрали, і воза забрали, й культіватор, плуг, все позабирали! Остався, яко на, яко бла, яко нєт нічєго.
– Так, а скільки коло хати залишилось? присадибна ділянка скільки? бо сім’я ж велика.
М.П.: Присадибна навєрно з пів гектара була.
– З пів гектара, да? Ну, це ж треба й картоплю ростити там.
М.П.: Ну да, й картоплю, там отаке все. Овощі всякі другі там.
– Скільки по-вашому так пройшло років, що люди почали забувать, що в них колись земля своя була?
М.П.: Та це вже після війни стали забувать, шо в їх земля була. Надіялись, шо воно цього не буде, шо те, друге.
– Що вернуть все, да?
М.П.: Да! шо повернеться воно. Були всякі такі ідеї, виникали в людей.
– Було ще таке видіння?
М.П.: Да-да! а особенно після війни. Потому шо на фронті ж обіщали багато, і колгоспів не буде, і армії національні будуть! В Азербайджані своя армія, на Україні своя, Білорусь своя. То ж це була брехня. Для того, шоб моральний дух піднімать в солдатів, їм брехали таке. А потом все пішло на круги своя, так, як воно й було.
– А в 30-х роках, то ще люди пам’ятали про свою землю, да?
М.П.: Так канєшно, шо пам’ятали. А особенно голодовка заставила пам’ятать. Та то ж таки, як була своя земля, то то й своя. Свій дохід був. Все-таки людина не, не голодала.
– А в вас багато в селі померло від голоду?
М.П.: Багато, багато.
– Багато. І в вашій родині хтось помер?
М.П.: Нє, в нашій родині не помер ніхто, потому шо з Кіровоградської області, сучасна Кіровоградська область, тоді Солеградська.
– Єлизаветградська, да?
М.П.: Да. То приїхали у Квітки машини, і нанімали косарів, віку косить. Чи сечевицю, чи віку.
– В який район?
М.П.: Це Константиновський радгосп, Костянтинівка, Єленівка там, Івановка. Це три радгоспи такі найбільш популярні там були, то й я поїхав із батьком.
– Ви тоді косар був знаменитий.
М.П.: То я не те, шо знаменитий, ну косив. Молодий же хлопець був, я з Шахти приїхав тільки. А з Шахти я приїхав, бо в армію хотів добровольно йти. І пішов я в армію добровольно. Трохи мене, правда, заперечували, не хотіли. Але батько з головою сільради поговорив – нехай, каже, йде! молоде, дурне, воно таке там! На шахті, знаєте, яке виховання. Той там і похуліганить, і всякі неподібства робили. Нехай в армію йде, там з його все це виб’ють! То мене одпустили, я добровольно йшов. Да, я не доказав же.
То ми косили там і нам платили сочевицею. То батько оцього голоду ізбіжав через те, шо сочевиця оця була. Суп варили там всяке, таке все. Мені батько в армію писав – оце, якби не та сочевиця, шо ми з тобою заробили, то навєрно дуба би порізали. так от таке було.
– Скажіть, а оце тоді ще, за вашої пам’яті, тоді до революції, або до колгоспу, люди сильно крали один в одного?
М.П.: Нє! нє!
– Не крали?
М.П.: Це, якшо крадіжка де трапиться в селі, це величезне ЧП! Я помню, коло нас там вітряк був, недалеко, метрів 300 на углу стояв, то хтось його пограбував, той вітряк. Ну, там узяли два клунка муки. Ну, і там на сусіда на одного подозрєніє було. Він такий, шо любив потягнуть де, даже таку мєлочь. То його били, біднягу, шо він 3 неділі, парила його мати, одходжувала. А він, а він зовсім не крав, а крали там другі. То той Домець брав, і цього Луки, шо Маріїн чоловік був, батько. Оце два таких тоже. Такі були, шо крали. Ну, вони крали не потому, шо вони хотіли красти, нужда їх заставляла. Десь там шось таке потянуть. Але це рєдкость була.
– А коли крадіжки з’явилися?
М.П.: А це вже при колгоспі тоді це пішло вже.
– Потихеньку, да. Ну, а, як кажуть, оце ж вболівання таке було за колективну власність, що люди переживали оце за колгоспну власність?
М.П.: Та хто там за неї переживав? ніхто за неї не переживав. Каждий старався, як можна, десь потянуть, шоб обеспечить сім’ю. Це й усе.
– Виходу такого не було, да?
М.П.: Особенно це після війни ото ж голодовка була, і в 22-му году була голодовка, але в батька хліб був, не голодали. А в дядьків хліба мало було, так вони з опилками, прямо оцими опилками.
– З тирсою такою?
М.П.: З тирсою, значить, пекли хліб. Ну, а він такий сіро-білий получався. І їли ото все.
– Ще таке питання, як кажуть, не хотіли би, так чисто для душі, звичайно, як кажуть, вернути те все батьківське, що було колись?
М.П.: Ну, я думаю, шо воно до того йде, шо воно повинно повернуться. А як же іначе? Ну, як же іначе? Ну, люди дійшли до того, шо і робить не хотять, і, і шоб украсти побільше. Де ж воно буде браться?
– Це зараз така психологія людська?
М.П.: Да, така психологія у людей.
– Ну да, ну ви думаєте, що просто вже, як кажуть, ви ще в душі маєте почуття того господаря, що колись батьки мали? Ви ж, як кажуть, все це ще бачили, застали.
М.П.: анєшно, в мене оця свідомість не зникла. Я знаю, шо то людина працювала для себе. Ну, вона для себе працювала, вона ж працювала і для суспільства. Потому шо, як воно лишнє є, то куди ж ти його будеш дівать? на ринок! покупали ж. У НЕП, скажем, шо тоді робилось при НЕПі? То ж після громадянської війни, то ж руйнування такі були! Ніде стікла не було, ні на заводі, на фабриці, ні на якому учреждєнії. Все було побито, попалено, поруйновано! І за якісь 3 роки оцього НЕПу все де воно й взялося! Все восстановилося, все так.
– Швидко, да?
М.П.: Потому шо люди сильно узялися за працю, а особенно селяни. Та, не тільки селяни. От я помню, жидки тут мали кузнів, наверно, штук 5, ну, не менше, як 4. Кували вила, бо це все ж, його ж не було все. Вила оці кували, сапи всякі, ну все, все, все, шо треба. Відра робили.
– Всю утварь домашню.
М.П.: Да! приїжджає той – ну шо? шо ти привіз? – Шо? муки привіз! – А шо тобі за це? – Ну, відро мені нужно, вила мені треба! – О! на тобі! оце вила тобі, оце те. Оце скільки і скільки, пожалуста. А в Вільшані, так там вірьовки оці сукали жидки. І двигатіль був у них в одну кінську силу. Отакий наклонений круг здоровий метрів 10 на валу на такому дерев’яному, от. І кінь один ходив там. І своїм вєсом крутив оцей круг, цей ричаг! А там чесальні машини оці всякі. Ту шерсть чесали, коноплю оцю всю, все переробляли.
– Конопляні вірьовки вили?
М.П.: Да, конопляні. Я помню, ходив же на той тупчак, тупчак називався, подивиться ж треба! А я ж дивлюсь – той кінь, уздечка вже натягується, втомився кінь. А той їхній, видно, завєдующий якийсь, старший. – Мойсєй! ти куди дивишся? ти бачиш, оно кінь натягує уздечку, він уже втомився! – Та я ж вірьовку кончаю. – Я тебе на ту вірьовку повішу, як ти мені коня угробиш! Сійчас же виведи його! Той його, значить, загальмував, вивів його. – Та дай йому овесу! Той кінь ліг, утомився ж уже, ліг, ноги простягнув. Той овес йому, піднімає і їсть.
– А вони так з акцентом говорили?
М.П.: А як же! а як же! Я, я про це написав, про цей тупчак, і про НЕП в газеті в нашій там дві статті єсть. Але їх тре, я казав, їх вмєсті, воно одно к другому односиться. Як тоді працювали люди, як ото все.
– Скажіть, а от тоді от до революції хто був найголовнішою такою людиною в селі?
М.П.: До революції?
– Да, в адміністративному такому.
М.П.: Стаоста! У Берівках волостний староста був.
– Це була волость?
М.П.: Волость була, це там декілька сіл до неї. Ото, ото староста був, стражник і писар. Три чєловєка.
– Справлялися, да?
М.П.: Да. Це там, якшо треба якусь додаткову учотну силу, чи шо небудь, то він там якогось старика брав – іди туди! там на снопи жінки будуть везти, от! Скільки снопів з того? скільки з того? скільки? І замічай. А ввечері прийдеш доложиш. От він, значить. А на ту дорогу, шо на Корсунь, тоже посилав. На ту, шо на Вільшану, тоже посилав. Везе. А посилав таких же, шо людей знають. Везе. – Так, Кирило! з тебе 10 снопів. Завозить, значить, сарай спеціально був такий там. Складує це все у полукіпок. А потом молотили його, і це була допомога, вдови там може які, сироти може, хтось вобще голодний. То ото їм.
– Так їм допомога виділялася?
М.П.: Фонд. Оце був общественний фонд такий. Ото він, отой, ага, дав. Ввечері йде – Кирило здав стільки, той стільки, той стільки, той стільки! Ото докладує, і весь учот був.
– Скажіть, а хто обирав старосту?
М.П.: Сходка, сходка!
– Як називалася ця сходка?
М.П.: Отак сходка й називалась. Був такий Артем Сергєєвич. Голосно оце, то по селу пройде, кругом села, кричить – давай, мужики, до управи на сходку! Та таким звонким голосом. Вже Артем кричить, шось буде! (сміється).
– І назавтра всі сходяться?
М.П.: Да! сходяться. Це він об’явив. Він об’являє тоді, перед тим, як оце сходка має бути.
– А жінки йдуть на сходку, чи ні?
М.П.: Нє, жінок я, наприклад, не бачив.
– А чого?
М.П.: Мужики, мужики йшли! давай мужиков! Ну, жінку считали, шо це другорядне (сміється). Шо жінка адміністратівних якихось не вміє вирішувать. От і сходяться, і вирішують такі важні проблєми. Десь моста зробить. Дороги поправить. Десь ставок загатить, от. Ну, десь там ше шось таке зробить.
– Комусь помогти?
М.П.: Ну, десь якусь може там допомогу, десь шось таке от. Це все вирішувалось.
– А землю наділить?
М.П.: Наділяли й землю. От, як просить там, заїхав у село, живе, а землі не має. То наділяли їм. Землі, були вони вже розділені, і це вже давали такі другорядні землі.
– А лісу, наприклад, на будівництво, або що, теж ця сходка вирішувала? чи нє?
М.П.: На счот лісу, по-моєму, даром же його не давали.
– Ну, то ясно, треба купить.
М.П.: То, по-моєму, в лісничестві це все купляли. Ну, а як старосту вибирать, то це вже були такі за того! за того треба голосувать, за того! Агітація була.
– І там їх було багато?
М.П.: Але ж там требувалося, шоб ти мав і коні. Шоб ти реманент мав. Шоб ти хароший хазяїн був. Шоб ти не був замішаний у якійсь, значить, афьорі такій. Шоб ти був, ну, шоб була чесна, справедлива людина. Таких вибирали. Той каже того, а той того, а той того. І голосують. Голосують – руки піднімають, і считають, скільки за кого. Тот, которий проходить, все. Але там такий мошеннік який, то ж він там не проходив. Тому шо це сходка вирішувала.
– Всі знають один одного.
М.П.: Так, як ото на Запорізькій Січі отамана вибирали, так і це.
– Ну, а не було такого, наприклад, шо оце багатій, і він так наче командує цим ділом, шо оцей. Чи все ж таки дивилися і на розум людини? не тільки на його багатство.
М.П.: Звичайно! звичайно! Те, шоб він розбірався, таких вибирали. Бо, як за ним було, десь він з кимось побився, як за ним якесь пятно єсть, уже йому отвод давали – нє! а він от з тим бився, йому голову розбив, оце шо? Хіба це розумна людина це робить? Нє! не проходив.
– А бійки часто бували в селі?
М.П.: Ні, рідко. Рідко. Це хлопці буває так молоді там поб’ються, таке було. А так, шоб между такими, то бували за межу десь там, проорався трохи або шо. То це було спорять-спорять, потом до сокирів доходило. І таке було. Але це рідке явище було.
– У вас село було козацьке, чи кріпацьке? пан був у вас?
М.П.: Був у нас у селі пан польський, Фільвард був у нас в селі от, на Франковській землі. Ну от, скажем, покарання, ті тоже вирішували на сходках. Покарання, і в тюрму навіть віддавали. А як таке мєлке покарання, то це вирішував або сход. Якшо це організували сход, то й це питання включили, то вирішили. А ні, то це, значить, волостний староста вирішував, скільки йому різок дать.
– І таке було?
М.П.: І таке.
– А хто ж давав? стражник?
М.П.: Ага, стражник. Така, значить, каратель стояла. Там в мене десь намальована єсть оце ж управа, це все.
– Вашого села, да?
М.П.: Да, да, мого села. Я в основному про своє село пишу. Не тільки про своє, ну в більшості я і малюю картини, це з історії свого села. От він оце 30 різок, ото його прив’язують на цім стільці. Дубовий, здоровий такий, шо вдвох не піднімеш! бревно прямо ціле, на ножках. І от він йому, значить.
– А різок, з чого різки?
М.П.: Та з лози! з лози. Там спеціально вони їх.
– Відмочують, да, харашо?
М.П.: Ну, замочують її. Ну, дають йому, і не тільки шоб дошкуляло, а шоб люди ж бачили, позор же!
– І жінки при цьому, чи тільки чоловіки?
М.П.: Жінок я тоді не знаю, а чоловіків карали.
– Ну, це ж видно сором великий?
М.П.: Ну, канєшно! куди там! Це каже – набили ж його! блискав, каже, на сонці, а той пече! а той пече! То, каже, – будеш батька бить? Він батька там наб’є, або хоть не наб’є або оскорбить, а той пожалується старості. Буває ж, в сім’ях колотнеча якась заводиться. Ото тобі й усе.
– І то бігає – ой-ой-ой! Скажіть, а всі мали однакові права на тих сходках, чи ні? всі мали однакові права на сходках?
М.П.: Ну, канєшно, всі.
– Не було такого, щоб багатший там?
М.П.: Нє-нє-нє! це все одінаково.
– А взагалі, які були стосунки між багатими і бідними?
М.П.: Ну як? трошечки, трошечки так на багатих косенько дивилися, канєшно. Шоб такої ворожнечі було, ворожнеча така була, як оце писали там у нас тепер, шо такі куркулі обіжали та експлуатували! Шо експлуатували? як він, як він виручав, і до нього, як бідний прийде, то він йому допоможе. То чо ж він на його буде злиться? А як бували такі ледачі ото, у карти гуляє цілу зіму, і за холодну воду не береться, канєшно, такі могли голодувать.
– Ну, й було, що одружувалися на багатих бідняки, де дочка?
М.П.: Вобще то вибирали більш-менш так по цензу (сміється).
– Обирали на своєму рівні?
М.П.: Да, на своєму рівні. Ну, тоді якось воно не так було, шо як там, по любві, чи як. А часто бувало так, шо просто насильно віддавали, женили. Це було.
– Батьки домовилися, і не можна не слухаться?
М.П.: Тоді ні, тоді ні, як батько сказав, це все. Може, були такі мужественні дуже, шо і сперечались, сопротівлялися, і все. Але в більшості то це так, якшо не по добрій волі оддають, то це звикне, на й живе так. Чи любить, чи не любить.
– То вже нікого не хвилює. Ну, а коли цей, я хотів запитати, а яку ж роль тоді в громадському життя грав піп?
М.П.: Піп тоді це, це був друга людина після оцього старости волостного, якшо не більше. Навіть більше. То піп як установку дав яку-небудь, це закон. Тоді ж бачте, люди якісь, вони не були такі спорчені, як січас, шо нічого не понімав. Тоді як піп сказав, все! А буває так, хтось ослухавсь там, то він уже – А що ж це ти Єфрем, я ж шо казав? а ти як робив? а гріх! а те! а ти надієшся на те, шо на той світ попадеш, та в пекло, та все таке.
– Дасть прочухрая, да? То вже, як кажуть, і не мило.
М.П.: Шо я хотів сказать? забув.
– Я вам думку збив.
М.П.: На счот попа.
– А в нього земля була?
М.П.: Була. Церква мала 40 десятин, 42 навіть. Церква. А піп, наверно, десятин 10 мав. Бо Попове.
– Так і називається?
М.П.: Так і називалось Попове, і січас воно, куди? каже, в Попове. Бачите, традиція як зберігається довго. То Церковне, то церковна земля, значить.
– Ну, а він сам обробляв землю, чи хтось?
М.П.: Він мав наймита всігда. Мав всігда наймита. Може, він і сам коли-небудь виїжджав орать там, чи сіять.
– Ну, це сільська людина була? він не приїжджий? сільська людина?
М.П.: Нє, він, він не сільський, він приєзжий. Вобще у Квітках у нас сільських попів не було. Присилала ця єпархія. Сначала Кошиць у нас був. Потом Костецький був. А це послєдній цей, Чернявський. Чернявський послєдній був, це, якого вже репресірували.
– Ну, так получається, люди ж і так по життю, і за порадою до нього йшли?
М. М.: А як же! За душевною порадою, за душевною!
М.П.: А як же! і не тільки за душевною. І всякі битові там.
М. М.: Та битові, де там битові?
М.П.: А чого ж? А як шось там у сім’ї не ладиться, чи там міжду родиною, або шо, то він, з попом совєтувався, як це треба робить. І визивав навіть. Ну, не приказував, а переконував, шо так нельзя, не по-христіанські! Це ж, ти ж йшов, ти ж в церкву ходиш. Тоді в церкву ходили.
– Всі ходили в церкву?
М.П.: Та може так не кажду неділю, суботу йшли, ну, на такі великі празники, як Рождество там, Паска, це обізатільно всі йшли. Причащаться всі йшли. І мені навіть не давали їсти – Міша, не нада їсти! терпи, піп меду дасть! те, друге. Терпи. А він набрав у ложечку, винця попалось трошки і кришечка, а він зцідив тоді, тільки одну кришечку дав. А як дав, та тоді – Та, хіба це мед? І навіть той, медку трохи взяв, він і той вицідив назад у чашку. – Нільзя так казать! де ти бачив? то ж святе причастіє!
А дід, то я ше, я не в батька, я в 8 років, два года як узяв, як була в мене тітка, то я вже й в 8 років був. Та дід мій був такий віруючий. Та всі тоді такі були. Вчив мене “Отче наш” – Оце ж, Міша, як ліг спать, то 10 раз помолись “Отче наш”. І я ото вдень і ввечері 10 раз.
– Вголос? чи так про себе?
М.П.: Ну, про себе, про себе шепочу собі.
– А дід теж молився сильно?
М.П.: А як же! То цей бит був, знаєте, простецький. Тих ніяких перин, ніяких матрасів оцих. Піл на досках, ряднина там якась. І оце тобі все. На печі тоже те саме. Ото я всігда на печі спав, а дід на лежанці. Але це все топилось, воно тепленьке було.
– Ну, дід кісточки прогрівав.
М.П.: Та й проста така їда була, от, картопля, капуста, огірок. Ну, це молоко таке, сир, оце таке.
– Горілки не пили сильно?
М.П.: Це, якшо в неділю там готовиться з м’ясом борщ, варили там жаркоє якесь з м’ясом, то ми їли. А в такі дні це проста піща.
– Каші може які варили?
М.П.: Каші варили. Особенно пшоняні каші.
– Скажіть, а от після того, як колгоспи появилися, якось влада помінялася? щось змінилося таке, що демократизм може прийшов. Ви кажете, що розказували про ту громаду сільську.
М.П.: Помінялося в яком розумінні? помінялось в таком, шо, як хто голосували отако, піднімали, то тут уже стало воно більше в таком приказном порядку. І ці сходки, взагалі вони уже не відбувалися. Ну, збори там, комісії відбувалися такі. І то там диктат був. Не люди там голосували, шо. А то вже привчили так піднімать руки, чи согласен – піднімаєш. А як не піднімеш, тебе замітять, то це вже погана примета буде.
– То вже попадеш наче.
М.П.: Попадеш на рушничок, і де шо небудь, то тобі пришиють, і гайда! поєхало!
– То вже все змінилося. А тепер замість старости став голова сільської ради і голова колгоспу.
М.П.: І голова колгоспу.
– Це вже були не ті мудрі люди, що були колись?
М.П.: Та нє! які там вони? то п’яниці стали! Я не знаю, як у других селах, може де й порядочні люди були, ну в нас порядочного ні голови сільради не було, ні голови колгоспу. Всі вони безграмотні були. Осьо война началася, то нас з воєнкомата одпустили на ніч додому, продуктів взять там, передіться може, або шо. Бо команда не сформірувалася. То я іду у Квітки, значить, а це начальство все на дороги тут центральні повистраювались, таких активістів! А там кіньми качають хліб цей, унічтожають хліб.
– Чого?
М.П.: А шоб німцеві не досталось! от. Качають. А цей голова колгоспу Сидоренко там – Так, Міша, так ти шо, додому йдеш? чи шо? – Та, кажу, одпустили, команда не сформірувалась, одпустили на сутки, взавтра рано буду йти опять, будуть одправлять на фронт. – То ти ж там, Міша, не підкачай! Оце він мені. А я ж, як ішов, та дивлюсь, шо качають, та й думаю собі – і шо вони роблять, оці люди? – То ти ж не підкачай! – Та я, кажу, Антон Сидорович, не підкачаю, а ви оце підкачуєте, кажу, оце вже я не знаю, як понімать? – Це не твоє діло! – Як це не твоє діло? Армія, кажу, сражається, а ви хочете її лишить хліба! І заспорилися там з ним. А я не знав, шо був приказ Сталіна, я не знав, шо все унічтожать. Так і унічтожали.
А я ніколи не думав, шо німець буде тут. Я вірив в нашу армію, шо вона задержить німця там, от. А такі ж сводки ці, вони передавали. Тоді радіо не було, нічого, так понаслишкє те все робилося. Поругалися це так, пішов я додому.
Прихожу в воєнкомат, воєнком мене арестовує. Ставить надо мною часового. І чую, це в коридорі, двері відкриті, чую – так кто он? Ну, там отвічає, шо це батько репресіруваний, він тут такий скандал підняв, шо ви хліб унічтожаєте! те, друге. От. Так як на вашу думку? Ну, видно, той отвічає, шо давай його сюди, ми з ним розправимось. Це я знав, шо таке можеть буть.
Ну, да, а той жидок надо мною, шо охраняв, каже – Ви знаєте, каже, а жидок там коло них близько стояв, йому харашо чуть було. – Знаєтє, ваше дєло плохоє, плохоє. Воєнком говорил ще до етого, шо нужно тіх всіх, розправиться тут во дворє с німі. Отак просто постріляють, за шо? – Ви йдіть до його ізвінітєсь, каже, і те, й друге, і тому подобне, шо там шось у вас у Квітках було не так. Потом каже – Ви можете погибнуть ні за што! зачєм вам ето нужно? Жидок каже мені – Зачєм ето нужно? Ідіть, говоріть йому шо нєбудь там. Ну, ви знаєте, шо сказать.
А я собі подумав – якось не позволяє совість оце фальшивить, так говорить. Та думаю, ну й погибнуть по-дурному тоже ж воно некрасиво. Рішив. – Я вас пропущу!
Сам став на дверях, а я в кабінєт зайшов, козирнув йому, цьому слєдоватєлю. Кажу – Товариш воєнком, я, кажу, ізвіняюсь, кажу, шо там може не так було, я поступив не так. Я хочу воювать, кажу. Я хочу на фронт. Він на мене так подививсь, подививсь. – Пойдьом со мной! Ідем туди в комісію. – Найдіть його білєт воєнний. Ідіть домой. Ми таких в армію не берем.
То шо ж я буду казать? Прийшов я додому, кажу братові – ти знаєш, така штука. Це, каже, погана штука. То ми дня 4 не спали в хатах, а десь там у садку на траві ото. А потом рано, ше темно було, це ноччю десь було діло, підвід навєрно 5 сюди наваляло, на Городище десь поїхали. Це тікає начальство. То вже.
– Німці йдуть?
М.П.: Німці йдуть. Генерал якийсь появився в Квітках, бере мужиків, хто де є. І я хотів піти. Просто хотів піти, а потом шось думаю собі – син врага народа, і оце зо мною так поступили, от, і не берем таких в армію. То, думаю, набіса ти мені нужний, генерал, не піду! І не пішов. А там позабирали хлопців.
То ото таким чином я оставсь на окупіруваній території. Ну, я канєшно вів себе непогано. Я ше вірив у совєтську власть! Я ше вірив у партію! Я ше считав, шо іначе й не могло буть!
Я з німцями ніяких ґешефтів не мав. Наоборот, у мене зброя була во время окупації. Прийомнік був. Гранати були. А достав я їх як? Це ше німців тут не було, та якась часть переходила через наше село, і туди наваляли їм, і в лісі там остановилися. І прислали двох красноармєйців сюди, шоб пару свиней в колгоспі взять туди їм для їди.
Ну, а голова колгоспу мого брата Івана назначив туди везти. Погрузили свині, він поїхав. А там у їх зброї дуже багато, і по дві, може хтось убитий. А він каже – а в вас не можна тут розжиться, каже, та ми німців будем бить. Молодий ше, 26-го года. От йому й дали, значить, вінтовку, селетер оцей 10-зарядний і гранат, по-моєму, дві штуки дали, і патрон, навєрно, з пів відра. То він і привіз. Ми його спрятали. То мав я роботу, з тою жінкою розійшовся. Я ж це у секреті держав усе. Ну, а староста мене боявся. То все, як їде оце ввечері, і стріляє коло хати.
– Чого?
М.П.: А чи лякав, чи я знаю? Кажу братові – Шо він, кажу, хоче, шо стріляє? А він, шо він хотів, я потом уже взнав, шо він хотів. Він зробив з мене партизана. Шо це, мол, партизани тут стріляють оце ж, крайня хата, та стріляють. Шо це як вже до німців дійшло, та тоді мене вхопили. То я той селетер вийняв, думаю, якшо вже шось таке, то буду бить та у ліс десь іти. Ото таке було.
– Короче, з місцевою владою ви діло мали?
М.П.: Да! та там, а це я з жінкою розійшовся на почві, шо вона узнала про це оружіє. Бо я під тапчаном у сінях доску подвинув, та туди його положив, шоб можна було скоро і взять. І там ця теща чогось лазила і налапала його. І – Міша, ти з цим не шути! Я поняв, кажу – Ви нічого не бачили, і нічого не знаєте! – Та я, хіба я де кому шо скажу? але ж. Я кажу – Ви нічого не бачили і не знаєте!
А то як з жінкою уже скандал получився, а вона мене злякала – Я тобі зроблю, шо ти й своїй сорочці не рад будеш! – Да? кажу, оце ти така, кажу, жінка? Складую свою одежу в чемодани і будьте здорові! – Єслі ти, кажу, квакнеш, я, кажу, унічтожу не тільки тебе, а весь твій рід, кажу. І в ліс піду. Поняла ти мене? І пішов до матері. Так ото я. А я не думав її кидать. Ну, то я посчитав, шо вона не надійна. Раз вона мене лякає, значить. А так, як я з нею розійшовсь, я мог би казать, шо вона бреше, вона сочиняє, вона те, друге, бо я розійшовся.
М.П.: Там ліс у нас. І хтось у їх покрав там метр.
– Це при царі ще було?
М.П.: Це при царі було, от. Ну, хто там покрав, то, канєшно, неізвєсно. Спровадили цього пристава на одну бабу там. Оце, кажуть, тіки ота баба. Вона така любить потягнуть. Той пристав заходить – Громадянка, чи якось він там її назвав, поступило заявлєніє, шо ви покрали у жидів дрова. А вона – Хто це вам таке сказав? – Ну! єсть така заява! той напира, напира – Де вони в вас, ці дрова? – Які дрова? І там він напира. Вона як харкне, як плюне йому осюди, так і прилипло осюди! То він платок, витира! витира та з двору!
Пішов та посварився на неї – Ну, бабо! пропала ти! Сибір тобі! – Чорт бери, я не брала ції полуторки! який це дурак на мене? Та й нічого їй не було! То він посчитав, дурна баба, та й усе. Тепер міліціонеру шоб плюнув, міліціонеру простому, а то пристав був! Він на декілька сіл був. А багато, канєшно, можна розповідать і про минувшину, про все. Я помню, як при Петлюрі козаків.
М. М.: Хватить вже, бо тебе не переслухаєш.
– Нє-нє-нє! це цікаво!
М.П.: При Петлюрі козаки вибирали. Це в Квітках було 20 козаків, треба було 20, рознарядка така була, 20 козаків вибере. Кого вибирали? Шоб в кавалерії служив. Шоб коня мав. І шоб був харошого повєдєнія в селі. Шоб ніде ніякий не злочинець був, і шоб коня мав, і шоб був чесний. Оце три требованія такі требували. І главне, шоб 20 козаків було.
– Ішли, да?
М.П.: Ні, вони не пішли нікуди! Вони в селі були тут. Якшо треба куди буде, то їх, значить, посилали.
– Записалися, да?
М.П.: Да, записалися. Це була організована команда 20 чоловік.
– А які у вас отамани були в селі? невідомо?
М.П.: Хто, хто був отаманом у цих козаків, то я не помню.
– А то приходили, які отамани приходили?
М.П.: Та, тоді приходили, Боже мій! скільки їх. І Денікін там, і Яблучко якесь, і Махно. І послєдніми це будьоновці прийшли.
– Так Яблучко це Звенигородський повіт.
М.П.: Да. Рябокінь був, я помню. І цей, Голуб кажись був.
– Голий.
М.П.: Голий був.
– Голий був? бачили Голого?
М.П.: Ну, я його не бачив.
– Молодий хлопець був.
М.П.: Не знаю. То такий лозунг в його був, каже – хоч зовуть мене Голий, але мене не візьме ні воша, ні гнида, а виб’ю до єдиного жида! (сміється) Видно, він на жидів був не довольний.
– А як люди взагалі до жидів ставилися?
М.П.: Вобще то до жидів ставились, я б сказав, так, вороже.
– Вороже?
М.П.: Вороже ставилися. Чого вороже? Потому шо вони ж на каждому кроці околпачували.
– Обдурювали, да?
М.П.: Обдурювали, і це воно, знаєте, ше йшло, навєрно, із козаччини.
– Бо наші люди не було так, щоб один одного дурили. Наші, напевне, люди були більш правдивіші. Чи були і наші?
М.П.: Наші, наші люди от, наприклад, один сильно хотів чарку випить, а грошей не має. А він купив цього бруса, шо косу точить, прийшов та – Мошка! дай мені на четвертушку грошей, я тобі в залог оставлю натачку. Натачку оставлю в залог. Це така, це така, значить, такий груз, така натачка, шо я без неї не можу ні косить, нічого робить, от. Я тобі принесу.
То той йому і дав, оставив натачку, вона там в 20 раз дешевша, канєшно. Та й, думає, на чорта, він собі купив, випив. Та й не йде, й не йде до цього Мошка. А він там його побачив, каже – Михайло, йди сюда! ай, ти свиня! ай, ти свиня! Нє – Михайло! ти забери своє натайло! натачку – натайло, та верни гроші. – Та я, я дуже радий вернуть. – Ай, ти свиня, ай, ти свиня! То такі мєлочі були. Обдурив.
– Скажіть, а в вашому селі так було прийнято, взагалі то культура співу була?
М.П.: Була.
– Співали, да?
М.П.: Була така організація, я не знаю, як вона, “Просвіта” по-моєму називалась, да?
М.М.: Я не знаю, ну співали в кожній хаті од мала до веліка!
М.П.: Нє, то співали то це в каждій хаті, і там на вечеринки сходились, це само собою. І на вулицях співали.
– А на скільки голосів співали?
М.М.: На два.
– На два голоси, да? А які оце в хорі голоси є? Це альт, тенор, таке?
М.П.: Ну, то це 4.
М.М.: А! 4, ну це вже, як церковний там хор, то 4.
М.П.: А діскант, бас, тенор. Це первий голос – тенор.
М.М.: То як хор, а як так зібралися.
М.П.: А як так, то всьо ровно ж горяк був.
М.М.: Ну, то на два голоси.
– На два голоси. Скажіть, а як оцей куток називався, на якому ви народилися в селі?
М.П.: Новоселка.
– Новоселка. А як ще інші кутки називались?
М.П.: А інші кутки називалися, вони називалися на імя першопоселенців, хуторян, які утворювали хутір. Перший поселився от, скажем, Собко, так Собківка й назвався цей хутір. Прохорчук поселився первий, так Прохорівка й назвалася. Касіян – Касянівка. Мацей – Мацейківка. Камбула – Камбулівка. Але тепер воно уже перетрансформувалось в народі, то Кобилівка називають, бо камбула для народу це шось таке воно непонятне. А кобила це.
– Козак мабуть якусь камбалу з моря витягнув.
М.П.: Да (сміється). А Новоселка це вже утворилася пізніше, так її й назвали.
– Новосели, да?
М.М.: А там Конторська гора.
М.П.: Ну, Конторська гора це через, там як Фільварк організував, поляк оцей Яблуновський, нєт, Каспарро Галінський первий організував тут значить оцей. І на цій горі контора була. Туди ходили за грішми, за роботу за грішми. Тоді цей поляк платив грішми тим, хто робив у Фільварку.
І кроме цього, в Конторській горі поселення утворилося. Воно безіменне, і січас воно безіменне. Просто Конторська гора. Ну, пан чого це зробив? По-перше. шо це така височина, з крутими схилами. Вона у стратегічному відношенні, то татари тоді набігали, то друге. То в стратегічному відношенні мала значення, як оборонне мєропріятіє. А потом він поселення кругом зробив, шоб і захисники ж були.
То оце кругом цього Фільварка, кругом гори оцієї, значить, утворилося таке поселення кругове. То так воно й счас називається Конторська гора. Там, там ще попівські поселення одкриваються.
– Хто розкопки робив?
М.П.: Тут один був археолог, то ми там ходили. Ну, я з ними ходив, показував, де, шо, як? На Іван город, на Гуляй город туди ходили ми. Та одна каже жінка – а оце в мене якісь черепки за хатою, і там і не родить нічого ніколи. То ми туди пішли, лопату взяли, одкрили. Ну, отак, як оце пів цього поміщенія, оцей випалений, значить, долівка випалена.
– Якоїсь хати старої, да?
М.П.: Якоїсь, ну так, як той казав, то це ше поселення трипільців. І там на Іван городі то це ж.
– Це в Ржищеві, чи де?
М.П.: Ну, це, де у Ржищеві, то це перше, це Фойка одкрив оце перше поселення. І отсюда воно так і називалось – Трипілля. Бо то ж Трипілля, це трипільська культура вже пішла. А на самом ділі то це трипільська культура не оттуда пішла. Вона пішла оно оттудова, од моря, од цих.
– Він тоді цього не знав?
М.П.: Ну да.
– Скажіть, будь ласка, ми про співи продовжимо. То було таке, на вашому кутку збиралися хлопці, дівчата, що оце співали?
М.П.: Каждий день! каждий вечір! оце ж наробиться каждий як, а співать іде (сміється). І це до часов до 11, а то й до 12.
М.М.: Дівчата беруть роботу.
– Це коли в хаті. А як на вулиці?
М.М.: На вулиці можна, а зимою в хаті.
М.П.: А зимою в хаті то співають там, прядуть, мички мичуть, усе таке, то й співають. Але кроме цього ще була уже організована, це вже після громадянської війни отуто вже була організована, по-моєму, “Просвіта” так звалася. Там вже постановки робили, співи робили. Керівники, да! Ходили туди такі голоси хароші. Причом ходили не просто там якимсь примусом, а добровільно! І це таким наснагу давало людям.
– Скажіть, а оце було таке, що, наприклад, оце з кутка в куток пісні передавалися? Ну, це, що дівчата тут співають, там співають, там?
М.П.: На каждім кутку ці співи були. Усе село реве! Реве все село.
М.М.: Я вам, підождіть, дайте мені слово! Я була маленька, років мені було може 4, може 5. Але наш рід дуже співочий. А сестри старші, і до них приходили ті їхні подружки, і хлопці, й дівчата. І один був хлопець горбатий такий. Маленький, низенький. А мене нарочно там ті старші – ану! Маріє, заспівай! А я ж стану, а я ше ж, мені там безразлічно, чи воно прилічно, чи ні. І я співаю –
“Ой, вийду я на той гай! а там дівчат ай-ай-ай! То гарненька, то бравенька, на которую не глянь! Ой, вийду я на той гай, а там хлопців ай-ай-ай! То горбатий, то кирпатий, на которого не глянь!”
А тей же горбатий і сидить. Мені то нічого, а ті вже, хто сміється, а кому й невдобно може ж було. І я з ними, з оцими старшими, повиучувала всі пісні – і весільні, і стародавні, і прастародавні, і всі. І співала, я ж вам кажу, од роду і оце до цього часу. Оце вже покинула, захворіла вже дуже, то покинула.
– Так, а ви кажете, ви на своєму кутку співали ще?
М.М.: Та куди ж! співала, я весь час співала. І в школу ходила, то, то співала у шкільному хорі. А тоді вже й у колгоспному хорі. А тоді і соло, і дуети, да, скрізь співала. І в районних тих.
– От скажіть, а на досвітки приходилося ходить?
М.М.: Нє, я вже не була.
– А це в яких роках дівування ваше припало?
М.М.: А війна!
– Дівування, да, якраз?
М.М.: Дівування війна, в 18 років війна.
– А! і тому нічого не було.
М.М.: Нічого того не було. У війну, як оце ж німці сюди зайшли, але в нас же німців не було в селі. То там зберуться повно! І на підніжках отако скрізь, а то й долі на соломі сідають, і тоді вже співають там. Дівчата й хлопці. Которі менші, которі старші.
М.П.: Це ви записуєте?
– Обов’язково.
М.П.: То це чо ж ви не сказали, шо записуєте, то я був би якось обмежував би свій розговор.
– Все нормально. Воно по-людські все повинно буть. Розумієте, щоб воно не було ніякою не вигадкою, а так, як є. Чуєте, таке хотів запитати, що це, що були от, наприклад, такі жінки, що співали взагалі, що не зрівняти? що такі сильні голоси і красиві?
М.П.: Були!
– Були? а пригадайте, перелічіть хоть деяких.
М.П.: Це Бурковська була, горяком брала. В неї такий голос був, на все село чуть, як вона співала. Сильнющий і красивий голос був. І Бурковська Тетяна, це в неї подруга була і помошнік, тоже харашо співала.
М.М.: А в діда Капітона дочка, я забула, як її? Ліна? чи як її було звати? Ну, то вона ж тоже в полі так співала.
М.П.: Ну, то це вона на цім кутку, значить, була. Це я за Новоселки.
– Таких запрошували на цей, на весілля, значить, щоб вони співали?
М.М.: На весілля тільки тих, хто гарно співає! весільні пісні!
М.П.: Це на весілля ті, шо весільні пісні знають. А там же співали всякі народні там. Ну, таких радянських не співали ше, бо тоді ше не вспіли заучить.
– А ви не чули, антирадянських пісень тоді в 30-ті роки ніхто не складав?
М.П.: Та ні, таких.
– Щоб про колективізацію, таке?
М.П.: Ну, було! було таке.
“Товариш Ворошилов, война ведь на носу, А конница Буденного пошла на колбасу”.
Тоді колбасу варили багато з коней. Або ше як?
М.М.: “Нема хліба, нема сала, контрактація забрала!”
– “Нема хліба, нема сала, контрактація забрала!” Да?
М.П.: Да, забирали тоді. Тепер – “Ні корови, ні свині”. А! –
“Дожилися якось ми, ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні!”
Тобто, портрет Сталіна. Та й протів Сталіна тоже тоді було всяких анекдотів!
– Проти Сталіна?
М.П.: Да! Тільки, шо вони ж ходили так нелегально. Це ось, як я вас знаю, то я можу поділиться. А як, а якшо я не знаю, то я ж мовчав. Ось Кірова як убито було в 33-му, 34-му році. То косарі ж вийшли, косарі чи якісь робітники, ну, на поле вийшли туди. А один там трошки.
М.М.: Які косарі? на конюшні!
М.П.: Чи на конюшню десь там. Ну, в общем, кажуть – Чули, хлопці, новость? – А яка? – Кірова вбили! – А Шевкенко Макар там був, каже – Одного тільки Кірова? Оце тільки й сказав. – Одного тільки Кірова? І по сей день його нема. Да, донесли. Тоді ж сищик на сищику був.
– Люди один одному вороги стали?
М.П.: Да, отак нацькували людей!
– Скажіть, а після колективізації хтось співав оце на вулиці, чи що?
М.П.: Були, ну після колективізації це уже відпало все. Після колективізації ото клуби там.
М.М.: Нє-нє-нє! співали! Й до войни співали, й після війни. Оце вже, може, у 60-х роках перестали співать.
М.П.: Ну, я не жив тоді в селі. Я в 16 год як пішов з села, то я оце.
– Може давайте в ту кімнату переїдем, бо бабушка говорить, а не цей, що ми не чуємо.
М.П.: А! давайте!
– Так я хотів запитать оце, а що це за досвітки такі були? хто їх організовував?
М.П.: Та свої оці хлопці молоді й дівчата. Вибирали десь хату якоїсь вдови одиночки. така хата, шоб просторна була. Потом організовувались, і там оці всякі свята Андрея, скажем, калиту кусали ото там.
– А Івана Купала святкували?
М.П.: І Івана Купала святкували, це все, це молодь сама організувалась, ніяких організаторів не було. Це такі розваги були.
– Ну, а в вас, Марія Михайлівна, були досвітки, чи ви не знаєте уже?
М.М.: Нє, вже нє.
– А ваші мати не розказували, що такі досвітки?
М.М.: Не було тоді досвітків, а були хороводи.
– Хороводи?
М.М.: Хороводи. І мати моя сама перша в хороводі.
– А що таке хоровод?
М.М.: Ну, беруться дівчата за руки одна за одною і ходять хором і співають пісень.
– А які саме пісні співають? Про весну, чи щось спеціально так?
М.М.: Нє, різні пісні!
М.П.: Народні всякі!
– А русальчині такі пісні були, русалки наче?
М.М.: Таких не пам’ятаю.
– Не пам’ятаєте, да? А скажіть, а були такі, що цей, що такі баби повитухи? баби кухарки? такі спеціальні на селі.
М.П.: Та були, повитухи були!
– А що таке, хто така баба повитуха?
М.П.: Ну, ота, шо роди приймає.
– Ну, вона не те, що знахарка така, там знає?
М.М.: Нє, вона не то, шо знає, вона практік.
– Практик, да?
М.П.: Вона практик. Пуповину одрізать вміє.
М.М.: Покупать дитину перший раз, показать усе. І вона на все село одна.
М.П.: Це баба Отробка була, називали її од слова Отроба.
– Отробка, да? Ну, а вона видно комусь мистецтво своє передала, чи ні?
М.М.: Ні, вже нє. Тоді вже медицина.
М.П.: Тоді вже пізніше.
М.М.: Лікарні організувалися, роддоми вже тоді.
– А баби кухарки, це такі, що готувать гарно вміли?
М.М.: Ой! їх повне село.
М.П.: Як колгосп став уже, то вже там спеціально були такі, хто більш до цього мастірства пристосовані. То брали їх.
– Скажіть, а оце якісь були отакі люди, що грали на музичних інструментах?
М.П.: Були. Гармонік, бубон і скрипка. Це основних три вида музикальних інструментів.
– І на весіллях вони грали?
М.П.: І на весіллях. Це гармонь. Мій батько гармоніст був, то він оце за ці м’ясниці, чи як? за м’ясниці, то він пудов 40 пшениці заробляв по свальбах. Його брали й на другі села, він дуже красиво іграв, і сам був гарненький такий.
– То оцей, то получається так, що от, наприклад, запросить на весілля, то ідуть до такої людини, і щоб він заграв?
М.М.: А як же! просять!
М.П.: Принімають, кажуть – на таку-то неділю, значить.
– А цей, а такі, наприклад, інструменти, як може бандура, може якісь ну інші там, сопілка, вони входили?
М.П.: Сопілки були. Бандур не було.
– Ви ні разу бандури це не бачили?
М.П.: Я навіть і не бачив її тоді.
– Оце недавно тільки побачили?
М.П.: Нє! я це вже давніше знав, а тоді ше скільки там мені років було?
– Ну да.
М.П.: Ше при царскім строї мені було років 7, ну, я все пам’ятаю. Громадянську війну пам’ятаю. Це революцію, громадянську війну. Пам’ятаю, як батько в Києві був, він же був у воєнному госпіталі і з Любченком контактували.
М.М.: Ти опять переходиш на цю тему.
– Нічого-нічого.
М.П.: Я просто хочу за батька сказать.
– Все правильно.
М.П.: Чого йому офіцера пришили. А офіцер він був через те, шо він через Арсенал, батько через той снабжав оружієм оцю бойову організацію Любченка. Це воно ж готовилось сверженіє царя, значить, бойові такі загони були. То батько в його пользувався авторитетом, і ото через те того увольнив, а батька поставив. То за це його оце офіцера пришили.
А потом іще, як Любченко в 36-му році приїжджав у Журовку до своїх родичів, та й за батьком послав підводу й записку – Павло Васильович! Я в Журовці в своїх родичів, я з вами повинен зустрітися. Ну, батько й поїхав. Ну, ото ж з Любченком така получилася. То можливо, а це ж воно не секрет було, там же на все село. Він встрічався, а той – враг народа! значить, а ти з ним встрічався, та той. Це йому могли пришить таке. Які там допити були, то я не знаю. Ну, я так полагаю.
– Скажіть, будь ласка, а ваші, Марія Михайлівна, батьки хтось грав на музичних інструментах?
М.М.: Тільки співали.
– Співали. А співали, співоча була сім’я у вас?
М.М.: Та всі, і батьки, і батько, й мати, і сестри, й брат.
– Всі співали, да?
М.М.: І дядьки. Всей рід співав.
– Ну, так вечорами збиралися?
М.М.: Роботу робимо в хаті, співаємо.
– Ну, які пісні співали? Ну, про життя? чи про кохання? чи про що?
М.М.: Та різні! ну різні пісні були.
М.П.: А в нашій сім’ї, в мого діда, дід сильно любив музику. Як ото балалайки були у всіх. Три, три сини, то він виучив на гармошки грать. Купив гармошки, і на гармошки. Оце мій батько й два дядьки. А цей старший, Митрофан, цей тупак був, ніяк! Він роботяга був! (сміється).
– Ну, а так, наприклад, сім’я збереться, то всі співають? То ви кажете – співи постійно.
М.П.: Співали, канєшно. Вони збиралися обично, то по чарці пили і співали тоді од пуза.
– Пили сильно, ні?
М.П.: Ні! раніше сильно не пили. Пить начали в громадянську війну.
– До громадянської не пили?
М.П.: А до громадянської війни все це обмежено було. Тоді четвертиною свальбу одбували. А тепер скільки на свальбу беруть? А це стали пить, як громадянська війна була, то сахарні заводи грабували. Ото, в кого конь єсть, підводу нагрузив сахару, привіз. Куди його дівать? Найшлися спеціалісти такі, шо самогон гнать. Корито, трубка і гайда! пошлі! А тоді самогону багато було. То тоді варили не тільки із сахару, а і з буряків варили. І ото тоді вже п’янки началися.
– А шинок був у вас в селі? шинок.
М.П.: Був.
– Ага, тобто, там жидки правили? нє?
М.П.: Ні, шинок, по-моєму, правив цей, шо був приставом. Карпо, Карпо! Чи не Карпо, це син у його Карпо був. Де жив цей, Цурмило. Шаповал це був директор банка. А це Бондаренко. Бондаренко. Він був пристав.
– Ну, люди напивалися там? Там музики грали в тому шинку, чи що?
М.П.: Нє, там як, ну, ходили туди. Корчма була. Корчма була. Жидок там, по-моєму, в корчмі був, от. Ну, все оце.
– Ну, так не було, щоб поспивалися люди до?
М.П.: А спеціально горілчаний магазин був, воно Полька називалось, чось воно Полька називалось.
– А чого так? Ну, як воно не сплановано, яка ж там каша? все нормально! Я тільки що, мені просто цікаво проте, що цей, як кажуть, запитать в вас, чи не бачили ви коли-небудь старців? старців не приходилось вам на своєму віку побачить?
М.М.: Та чого? приходили. Приходили. Бідні. Одягнені бідно. З торбою через плече. І просять – Дайте кусочок хліба! І мати дає там поїсти. Чи нагодують в хаті.
– А були такі, що з лірами ходили?
М.П.: Були.
– Бачили ви?
М.П.: І це дуже часто. З лірами дуже часто приходили. То заходить, стане коло порога, крутить. Ну, там хто шо дає.
– А що вони співали? які пісні?
М.П.: Та які? я не пам’ятаю, які. Ну, такі все народні, такі жалібні всякі. Отаке, шо визивали таке почуття.
– Хтось їх обіжав, цих старців, чи нє?
М.П.: Нє, їх ніхто не обіжав.
М.М.: Люди добре до них відносились, давали, шо мали.
М.П.: Ні власті їх не обіжали, не преслєдували.
М.М.: Ну, їх же не так багато й було.
М.П.: Вони ходили, я помню, шо майже кажду зиму оцей лірник приходив до нас. Він був не один, їх чимало було тут.
– Ну, а вони якось ті, шо були, товаришували ці лірники? невідомо? в них поводарі були?
М.П.: Як сліпий, то був повадир. А як не сліпий, то тоді не було. Ото в його через плечі торба, туди куски йому хто що дасть. Кусок хліба, чи коржа там, чи яйце варене може єсть, то це дасть. Ото таке.
– То це він від села до села мандрує, да?
М.П.: Оце він так по селі пройде, в друге село проходить. І так він собі жив.
– Ну, так він, як кажуть, від якогось божого духу оце все, мандрував по світу? З метою щось познайомитись, побачити, чи від поганого життя?
М.М.: Від поганого життя.
М.П.: Я считаю, шо, шо він пропогандірував в народі отакі, значить, всякі, ну, шось таке більш-менш до духовності, до культури шось відносилось. Він же всякі релігійні пісні там співав.
– А козацьких пісень не співав?
М.П.: Може й співав. Ну, я тоді не замічав. Тоді воно для мене в такому віці було, шо воно таке? воно в одно вухо вилетіло.
М.М.: А це ж козацька пісня.
– Яка?
М.М.: “Їхали”, чи нє, чи це чумацька.
“Їхали чумкаки з України, і соловейкових діток попалили. Соловейко з зозулею прилітає, рідною сестрою називає. – Зозуле, княгине, сестро моя! пропали діточки, пропаду і я! – Чи я тобі, братіку, не казала? що не мости гніздечка в чистім полі, А помости гніздечко у людечку на високому дереві вершечку. Ніхто того дерева не зрубає, соловейкових діток не займає”.
– Так це старці співали її?
М.М.: Ні! ні! це люди співали! Співає: “З зозулею, зозуленькою прилітає, рідною сестрою називає! Зозуле, княгине, сестро моя! ой, пропали діточки, пропаду і я!”. І так далі.
– Скажіть, а в вашому селі церква була?
М.М.: Була церква.
М.П.: Була, ше й красива.
– А храм на яке свято?
М.П.: На Миколу.
– На Миколу, Миколая. Весняний чи осінній?
М.М.: І той, і той.
– І той, і той. Така церква?
М.М.: Обично, обично осінній.
– Чуєте, а цей, церква кам’яна була чи дерев’яна?
М.П.: Дерев’яна.
– Дерев’яна, да? Ви кажете, що церква була побудована в 808-му році, так?
М.П.: Не церква, а достройка була. А церква побудована в 1857-му році. Оця остання церква. Це третя церква в Квітках, оце, що зруйнували.
– А скільки їх всього було?
М.П.: Три – козацька була в центрі села.
– Її теж зруйнували?
М.П.: Вона сама зруйнувалася. То в 16-му столітті було іще. Це, як осюди втікачі втікали тоді, козацтво. Квітка, козак, це ж на його ім’я назване село. Хутора.
– Стародавнє село?
М.П.: Да, стародавнє це село, воно десь в кінці 15-го століття засноване. Ну, от в останній четверті століття.
– На Росі, так? на річці Рось?
М.П.: Ні, не на річці Рось, воно од річки Рось далеченько. Ну, на Росі, канєшно, тоді оці поселення в основном відбувалися.
– У вас водоймище якесь є в селі?
М.П.: Ставки? ставків багато є. Дуже багато, 5 водяних млинів було, це в тих годах, в козацьких, 16 вітряків було.
– А кажете, що оце 3 церкви, так оце всі 3 зруйнували? чи зараз якась є?
М.П.: Козацька церква, сама вона зруйнувалась од старості.
– Ви її бачили?
М.П.: Та одкуда ж я мог бачить в 16-му столітті?
– Ааа! (сміється) зрозуміло, давно.
М.П.: Друга церква була построєна там, де й січас. Вона тоже застаріла, і вже в 1957-му році.
– Дерев’яна була, так?
М.П.: Дерев’яна. Дерев’яна, тоді ж ліси були. У 16-му столітті Квітки майже все село сучасне, воно було покрите лісами. Тільки були окремі поляни, де могили оці скіфські там, чи які були насипані, там ото оголені місця були, поляни. Ну, вроді так, як по історії, то поляни, вони не утворювались, ці поляни. Кажуть, шо це вони у цій степовій частині, тоді ліса були дуже здорові.
– А кургани є у вас?
М.П.: А єсть!
– Скільки?
М.П.: А хіба їх можна посчитать? У Корсуні тут два великих кургани єсть.
– Тут недалеко коло вас є?
М.П.: Коло кар’єра там. Там хрест поставлений. Руховці ставили хрест, я ескіз робив. По цьому ескізу виготовляли. Табличку прибив. Ше якраз телебачення з Києва приїхало, та і мене взяли ж туди показать, де то. То я і прибивав цю табличку.
– Так, а це, практично на сьогоднішній час церкви нема?
М.П.: В Квітках? Вона вже є, приміщення дадєне. Уже адміністрація приміщення дала, от. Ну, воно ше не оборудоване, ні хреста немає там на криші.
– Так та ж сама будівля?
М.П.: Та ні! Та будівля зруйнована! Оця церква, шо я то показував, вона замінена повністю!
– А що там зараз?
М.П.: А счас там главврач построїв свій будинок, такий, він трошки схожий на церкву. Як в Суботові ото церква.
– І в нього забрали, чи що? чи він віддав?
М.П.: Ну, тепер же вони хотіли краєзнавчий музей там зробить у тім приміщенні. І приїхали художники з Києва, проект привезли. Мене визвали в будинок культури, шо в вас єсть для цього? Ну, я їм розказав, шо єсть пам’ятник до історії Квіток, лежить уже 7 год в мене. Ну, шо там де дуби які позначені. Там гайдамацький дуб, там це все.
– Наливайківський.
М.П.: Це все можна, да, сфотографірувать, от. На Гуляй городі там, от, де дуб цей був, Цар дуб, і дубки, там пам’ятні знаки стоять. То вони – ой! це, каже, експонатів багато це буде в вас, от. Я отак подумав – це буде добре. А потом написала ця община в Київ, і дали указаніє – одвести на церкву. І це діло поламалось. Тепер там церква. Не знаю, чи правиться. Вроді говорять, шо там править Фордій, і батюшку вони там найшли десь.
– А цей, церковні пісні в основному співали на похоронах десь?
М.П.: Хто?
– Ну, взагалі, ви чули церковні пісні? Церковні, ну такі.
М.П.: Ну, та я чув їх! ну я їх не знаю.
– Ну, а на похоронах співали? були такі баби пєвчі, що от вони співали десь?
М.П.: Ну, то є вони й січас. Вони й січас є, як гробки, то обхождєніє оце ходить там.
– Ну, багато односельців знали церковні пісні? співали?
М.П.: Ці такі обрядові пісні знають багато старих людей.
– А вам колядувать приходилося, нє?
М.П.: Нє.
– Ви не колядували?
М.П.: Не колядував, бо я в 16 років як пішов з села. то й по сей день. Я туди тільки навідуюсь, як земляк. І за своє село дбаю, шоб там урочища були позначені. Пишу багато в газету про всякі події такі. Тут пам’ятнік виготовив, он там на то, побачим тоді.
– Ну добре, так, а це, а приходилось на весіллях бувать?
М.П.: Як?
– На весіллях! тоді в дитинстві.
М.П.: На весіллях то це я бував, канєшно.
– Були пишні весілля? Зараз такі не роблять, чи роблять такі самі?
М.П.: Ну, як пишні? пишні вони в народному понятії. Там ото все виконувалося, і циганщину це так підв’язували. І дерева там. Ну, всі-всі ці обряди, вони виконувались. Січас вони уже так не виконуються.
– А червоні весілля не пам’ятаєте? оце як революція була?
М.П.: То це червоне весілля, це як вона, комсомольська свадьба називалась.
– Було таке?
М.П.: Та було таке!
– Теж тоді перед колективізацією? чи після?
М.П.: Після колективізації це вже ця мораль комуністична внедрялася таким чином.
– Люди підтримували це діло?
М.П.: Та як тоді? Так, як сійчас. Ось ми незалежна Україна, та свої значить це такі порядки національні вводим, а вони не прищеплюються чогось людям. Отак і тоді й те не прищеплювалося. Не прищепилось, потому шо все ж воно, воно якось було антинародне, не те, шо треба. І народ не підтримував. Це, як будуть комуністи, то не буде чого їсти. А тепер комуністи навпаки цей лозунг, значить. Бо як були комуністи, то було, шо їсти. Це мені кажуть, а я кажу – а було, кажу, ше й таке – як будуть комуністи, то не буде чого їсти. А тепер, кажу, наоборот усе. Ше громадянська війна була, то це – як був Миколка дурачок, то було пуд хліба п’ятачок, а як стануть комуністи, то не буде чого їсти.
– Це тоді в громадянську війну казали, да?
М.П.: Да.
– А в дитинстві це як пригадуєте, то всі родичі на весілля сходилися, якщо в когось весілля?
М.П.: Ну, це обязатєльно. Це обізатільно.
– Всі, да? великі дуже маси народу?
М.П.: Да, маса народа була на свальбі.
– Ну, а посах готувався на весілля?
М.П.: Готувався, обізатільно.
– Все робилося?
М.П.: І палили тую, кулі такі, солому палили, як коні їхали до нього. Веретне брали хлопці.
– А, веретне! бійка була? не було бійки?
М.П.: Та так!
– По-різному?
М.П.: Може, десь і було так, ну обично воно мирно, ото поспорять, поспорять, то таки виспорять, ті вступають, а ті одступають, та й все.
– Ну, це називається веретне, так?
М.П.: Веретне.
– Ну, а сватать дівчину треба було обов’язково, так?
М.П.: Ну, як це обов’язково?
– Ну, свати шоб приходили там?
М.П.: Ну, це канєшно, це обичай. Йдуть же свати договарюються, та вроді заручини такі. Рушники в’яжуть там ото старостам. А якшо невдача.
– Гарбуза! а бувало й таке?
М.П.: Бувало!
– А це, в вас було таке діло, що, наприклад, це родичі між собою одружувалися? там сестра з братом? двоюрідні.
М.П.: Це може воно й було таке, но при моїй пам’яті, по-моєму, я шось не пам’ятаю цього. Це вобще так церква забороняла оце робить.
– Забороняла, да? Ну, випадків таких просто не пригадуєте, да?
М.П.: Не пригадую. То єсть, були такі випадки даже, це тільки балачки були, шо там брат з сестрою жив. Шо й батько з дочкою жив. Отакі балачки були. Але це воно у секреті було. Так, офіціально воно не оголошувалось.
– Ну, то ясно! А це, а вам мати колискові пісні співала?
М.П.: Ні! В нас мати така була, шо цього не робила. Вона в нас була така ну трохи груба. Груба! і жестока була. Це вже, як вона учепиться бить тебе, так дає од душі. Я помню, брата меншого на печі, значить, лозиною, лозиною! То вже б’є до того, той пищить, і нікуди ж йому не можна втікти. Я так в стороні сидів на тій печі, то вже мені так того жалко брата, я за ті різки й ухватив! Як вона ж покинула того Василя, та як начала Михайла молотить! (сміється).
А батько тоже наказував, тільки так, про людське око, як то кажуть. То сильно як вже шось там провинився, та знаєш, шо наказаніє буде, то хочеться, шоб батько набив.
– Краще, да?
М.П.: Да, він так ото тільки.
– А цей, а дід не допомагав в вихованні там вашому, баба? по матері, по батьковій лінії?
М.П.: В якому смислі?
– Ну, виховували теж якось же, слово якесь казали? так можна, так не можна.
М.П.: Ну, такі назіданія були, канєшно, шо чого можна робить, чого не можна робить.
– А колискові? дід казки може розказував?
М.П.: Нє, це в нас чогось, при житті діда не заведєно було. Ну, батько мій був релігійний. Він, він то не був до 22-го года релігійний, а потом під вплив оцих євангелістів і баптістів пішов.
– Штунди?
М.П.: Да, він.
– Багато було, велика громада була?
М.П.: Шукав істину. Шукав істину, і він находив оцю істину якраз у оцьому – не п’ють, не лаються, не злословлять, допомагають. От в цьому він находив справедливість і все прочеє. І примкнув. І керівником був общини. Це тоже, це основне було те, шо його репресірували. Це основне було. А то вже там пришили йому і облігації, проти облігацій агітірував. Проти продналога. Ше там агітація не брать оружіє, як вдруг война. Отаке пришивали вже.
– Ну да.
М.П.: І бивший офіцер. Оддали фотографію велику таку, в таких шубах, у тих шинелях отих воєнних офіцери там сидять, от, госпітальні ці, прислуга госпітальна. І цей там, бувший предсєдатєль Совєта Міністрів, як його?
– Це зараз?
М.П.: Та нє! той, шо був! шо застрелився. Любченко. І Любченко ж там був, як главврач. То оце НКВДісти ж взяли оцю фотографію, як доказ, шо він був офіцер. Ото бач, яка офіцерська зграя! От, і він тут був. Це пришивали йому. Як пішов до прокурора, як батька репресірували, а мені телеграму дали – батько помер. А воно не помер, а то так. Ну, й я начав, значить.
– А що з ним сталося? ви кажете, не помер. А вбили його?
М.П.: Ну, він не помер, а його арестували. А мені сім’я дала телеграму, шо помер батько.
– А ви приїхали?
М.П.: А я приїхав на похорони, а воно он шо. То я до прокурора пішов сюди. Розібрався там трошки, розпитав усіх, де хто шо, та пішов до прокурора. Кажу – Я на счот батька. – Шо такоє? – От батька арестували. – За шо? – Ну, за шо? За те, шо він, кажу, релігійною общиною керував. – Ми за це не арестовуєм. – А за шо ж тоді? за ним других гріхов не було ніяких. Ну, і начав доказувать – ніякої агітації він не робив ніде, нічого. Він подчинявся власті, потому шо він керувався своїм ученієм – Всякая власть од Бога, і їй нужно подчиняться. І він, кажу, і користувався цим. А він, прокурор мені – А як же воно власть од Бога, як вона Бога не визнає? Ви, каже, інтересувалися цим вопросом? Як воно од Бога, як вона. А я вихватився так, батько казав – наказаніє народа, єслі власть несправедлива, наказаніє народа. – Ааа! он воно шо! то це ж, каже, і єсть повод, шоб його арестувать! То шо ж, совєтська власть наказанієм народа послана? І придравсь до цього слова. Я думаю – як я вихватився?
Ну, та шо він мог зробити, той прокурор? нічого! Він якби пішов в защиту, скажем, батька, то його завтра б не було. Тоді такий був порядок. Як ти тільки в защиту пішов якогось куркуля, якого зробили, от слово сказав, ти завтра вже підкуркульний! Не куркуль, а підкуркульний. Оце з тобою, що схотять, те й зроблять. Ото так воно.
– Да, так а цей, я хотів сказать, а хрестили дітей ото тоді?
М.П.: Коли?
– Тоді, в 20-х роках, коли ще в церкві правили?
М.П.: Тоді хрестили. Хрестили аж до колективізації, це все йшло нормально. Як церкву розкидали, і пішла шалена така агітація проти релігії. Тоді попа арестували! а це вже і оце цих уже, і євангелістів. Це так, батько і дядько, це євангелісти були. То два суботники. 4 чоловіки отсюда узяли.
– А тоді було багато релігійних течій?
М.П.: В селі? У селі оце в ті года після революції, й громадянської войни, дуже оце, значить, оце релігійна.
– Баптисти, да?
М.П.: Да, дуже багато, оці Новосельці, так там майже половина було людей оцих вєрующих. То вони собиралися собі, читали, співали!
– Наспівували пісні, оце все?
М.П.: А як же!
– Так, таке питання, а от, наприклад, якщо от людина розходилася тоді, ще в давні часи, як до цього релігія ставилися? чи можна було?
М.П.: Це на счот цього, шо розходиться, це складна справа була. Дуже складна справа.
– Чого?
М.П.: Це дуже рідко, хто розходився. Потому шо це церква не дозволяла такі речі. Раз ти обвінчався, раз ти дав клятву, раз ти все узаконив, значить, Богом воно узаконене, значить.