Мариненко Ганна Пилипівна, 1902 р. н.

— Так.

— Кажись десятеро.

— Десятеро, так? А скільки землі було у батька?

— Землі не так, шоб багато при царю. Ну, жили.

— Десятин що 5?

— Самі обробляли значить.

— А чи батько мав коня чи корову?

— Тоді держали і корову.

— А що держали?

— Лошаді, воли і корову держали.

— А хто був глава в сім’ї? батько чи мати? хто керував?

— Керував отець. І матір.

— А батько тільки орав землю, сіяв? чи ще й майстром був?

— Це я не поняла.

— Чи батько ще щось робив, як колеса, або воза?

— Ага, плотніком був. Діжки набивав.

— А що ще? Діжки набивав, що ще робив?

— Ну, й для людей робив. Вони приносили, починяв він. Кадужки.

— А чи хати строїв?

— І хати строїв.

— То він багатим був, якщо так багато роботи було?

— Ну, воно ж і поле пололи своє. У кажного своє, участок був.

— А що сіяли на полі?

— Жито і пшеницю. Бувало й просо. Все.

— Чи продавали трошки пшеницю на базарі?

— Того наверно не було, шоб у продажу пшеницю. От в огороді були огурци, там помідори, там така, шо просять. То возили даже в Вовчанськ продавать. Я з дєдушкою возила конякою своєю. 

— А скільки вам років було? як ви возили зерно.

— Скільки мені годів було? да год 10.

— А як ви продали, то що ви купили собі? що вам дід купив?

— Шо мені? та всім вмєстє там подарки.

— А ви жили тоді з дєдушкою в одному домі, да?

— Нє, ми жили одні. В дєдушки були ще два сини і мій отєц, і дочок було шесть человєк.

— А чи хата була одна? чи в кожного отдєльні?

— Одна. 

— Одна на всіх.

— Було дві комнати.

— А чи батько мав фруктовий сад? садок.

— Батько значить тоді, батько мама одділили, ми поїхали на житєльство були. Вони з батьком купили домік. Хата хароша. І нас туда. Ми стали вже отдєльно.

— Чи ваш батько часом наймав на роботу інших людей? таких наймитів брав?

— На роботу, як война уже начала гражданська, тоді наче ті, я вже пішла на роботу. І менший брат два года од мене, на два годи менший, ото ми.

— А в економію до пана?

— До пана.

— А пан, як його фамілія була?

— А пан платив. Подарки платив. Він такі, матерію. І дєньгами.

— А скільки дєнєг?

— Дєньгами не помню, скільки платив. Я з 13 год пішла в економію, і братік.

— А що ви робили там? у економії.

— В’язали снопи. Даже мене гарба із снопами переїжджала. Сама їхала волами ізгори донизу, і я попала під гарбу, і переїхала.

— А як ви працювали там в економії, то де ви  спали?

—  Спали ми, такі були комнати.

— Там у економії були комнати?

— Там і спали. А тут на селі ще були такі невеликі значить, як би сказать? шо занімали землю. Вони нанімали, у полі. там був і колодязь. Може ви знаєте?

— Ні. А батькові брати, шо вони робили?

— Хто?

— Батькові брати. Вашого батька брати.

— Батька, дома робили. Дома робили.

— А вашого батька брати, вони тоже такі хазяї були?

— Ну, считалися середняки.

— Баба Галя, а там в економії, що ви їли там? що вам давали їсти?

— Шо їли? ми в того пана їли харашо. Зразу пирожки пекли, заставляв пан. З молоком галушки каждий день. Ми їли у пана. Кормив харашо.

— Бабо Галю, а чи ви пам’ятаєте, пан був українець? чи росіян? чи поляк? хто був пан? чи він був з Росії? чи з України?

— Нє, навєрно вони з Германії.

— Німець був?

— Німець.

— А чи він знав говорити по-вашому? чи він знав українську мову?

— Значить, у того пана кормились харашо. А вже економія була така, шо і плохий хліб, і все, і вредно другого кормили. Так я було розживуся хліба і йому передам.

— А батько був на війні в цей час? 

— А батько на войні був. І мама сама з нами. 

— Добре, це важко.

— Я ж два класи кончила тільки, і нікуда мене мама не пустила вже. Учителька приходила стільки раз, вона просила. І так ото я тоді й не пішла дальше.

— Бабо Галя, а економія була де? біля вашого села?

— Багато кругом було її.

— Недалеко, так?

— Ні, недалеко.

— А школа була у вашому селі?

— Нє, в нашім селі не було. В нашім селі такі самі селяни жили.

— А куда ви в школу ходили? куда в школу ходили? в яке село?

— У Троїцькому.

— У Троїцьке. А вчилися російською мовою?

— Я училась харашо. Але мама мене більше не пустила. Учителька просила, ну шо ж ти.

— А вчителька була з вашого села? чи приїжджа?

— З другого, сосєдське.

— А якою мовою вчилися в школі? якою мовою? українською чи російською?

— Українською. Сусіднє село, і наше село. 

— А скільки вам років було, як ви в економії працювали?

— Як я в економію пішла? 13 год.

— 13 років. А коли ви заміж пішли?

— В тім же селі.

— А в скільки років?

— А скільки років? А в 19-м году я заміж ішла. А потом його забрали в армію. В армії служив. А потом через два года він вернувся. Я вже не жила у свекрів. Там був діверь з дітьми. Забрала мене мама. І він вернувся з армії через два года і прийшов туда, де я живу. На другий день прийшли оце його провідать, а отєц говорить — вам видніше. Ну, а я як мені ж жона. І так ото ми там прожили. І тоді ото ж нас одділили саме. 

— А яке весілля в вас було?

— Весілля хароше, тоді свадьба була весела.

— Правда? А чи ваш чоловік приходив у свати до вас?

— Нє, тоді не робили, а продавались.

— Бабо Галя, а він сватав вас?

— Хто-хто?

— Ну, приходив ваш чоловік у свати?

— Нє, він не приходив. Приходив його отєц у свати. Я можу все розказать.

— Розкажіть усе. 

— І він хоче мене взяти в жони. А тут мати каже, шо ше рано, і значить так, чи він нравиться, чи нє. Ну, а ми обоє харашо познакомилися і він мене ото забрав.

— Бабо Галю, а скільки днів було весілля? День? два? три?

— Счас розкажу. Самий старший синок, забрали його в армію, 18-й год, погиб. А младший так було, формували в партізанах.

— Бабо Галю, а як ви виходили заміж, то скільки днів було весілля?

— Весілля? Да два дня, може й третій.

— А що це було — субота й неділя?

— Неділя й понеділок.

— А яка музика була?

— Музика гармошка.

— У вас на весіллі?

— Бубон грати можна, ето товариша.

— На гармошку?

— Тьотя приспівувала на дівані, на то, на кроваті. То танцювала.

— А що вона приспівувала?

— Ну тьотя, отца мама, сестра папина. Тоді весілля було не так, як тепер.

— А чи на весіллі в вас також був бубон? чи бубон також грав на весіллі у вас?

— Хто був?

— Бубон!

— Бубен і гармошка.

— А скрипки не було?

— Не було. Нє.

— А бубон такий маленький чи великий?

— Здоровий.

— Здоровий. Бабо Галя, а коли ви дівкою були, коли ви дівували, то чи ви ходили на вечорки?

— Ходили. Ходили пряли там на вечорницях. Вишивали. Уміли все робить.

— А де ви збиралися?

— Ну, тако вдова сама живе. Пускає.

— Чи ви їй платили за хату?

— А так ото було складку складаєм дівчата. Тоже і вона стане.

— А чи хлопці там так само були?

— Хто? 

— Хлопці, парубки.

— Ага. Потом у мене була, іще одна є дочка, за тим, за сином. Вона єсть у Харкові. А потом той, третя була. І пожила 7 год і вмерла дєвочка. Було троє. Потом у войну уже в цю, у 42-м году одному мальчикові 6 год, умер сьодня, а тому 1 год. І ото год йому до войни було. Обидва пропали еті мальчики. І я похоронила в чужих людей на городі. Хоч перехоронила мощі, коли являвся додому з партізанів. І я ні разу на тім гробіку не була. Аж плакати (плаче).

— Бабо Галю, а як ви були ще на вечорках тоді, то чи була часом музика, як ви гуляли там на вечорницях? коли ви були дівкою.

— Які були? Ага, дівчата мої? 

— Нє-нє-нє. Бабо Галю, а чи ви пам’ятаєте, щоб старці приходили до вас додому? як ви були дівкою ше, у батьків жили.

— Шото я не поняла, шо ви кажете.

— Щоб по селу старці ходили. 

— Старці? ходили. Ходили. Давали люди муку і хліб куски. Шо в кого було.

— А чи вони грали на чомусь? чи співали?

— Ну просили — заради Христа! так же ж.

— Чи це були чоловіки чи жінки?

— А мужчин було ж. І знакомі були. Й не чуралась мама.

— А чи в вашому селі були старці?

— В нашім селі я не помню. Та були! таких, шо їсти нема не було. Їсти всім хватало.

— А чи старці співали часом, як прийдуть просити милостиню? такі псалми чи співали?

— Та отак. Ото зимою, Рождество. Ходили хлопці рождествувати. А потом Маланка приходила, колядник. Тоже дєвочки ходять, співали. Платили. А тоді гуляють дівчата в складку. Зароблять.

— А чи дівчата ходили на Івана Купала до річки?

— Тоже робили.

— На Івана Купала, так? А що вони співали тоді?

— Ну, співали.

— А що співали?

— Ну, теє. Вінки плели. (Нерозбірливо). Така пєсня була, шо якось тре було.

— А після Великодня дівчата не співали веснянки?

— Та й отак. Нє.

— Веснянки співали? так? Чи вони ходили до річки? 

— А вже як, а вже як зімою, тоді вечором співали ті, як Ісуса Христа розпинали. Співали так. І заробляли по хлібині. І хто кусочок сала дасть. І потом в складку складаєм. Дівчата і хлопці в кучі.

— Бабо Галю, а чи була в вашому селі церква?

— Як?

— Церква була в вашому селі?

— В другім селі. Мартовая.

— Мартовая. А як називалася церква?

— Не помню.

— А пам’ятаєте, як її закрили?

— Пам’ятаю, шо я любила в церкву ходить. І слушала, шо там поють і того. Я не так, не гуляла там десь, шо, а повсігда так от.

— А як прийшла колективізація, то ваш чоловік пішов в колгосп?

— Батько не пішов. Нє. У колєктівізацію нє.

— А ваш чоловік? пішов у колгосп? 

— Ну, колєктів, не помню.

— Не пам’ятаєте, як колгосп почався? як колгосп почався?

— Як колєктів називається? чи шо?

— Чи ви працювали в колгоспі?

— Я?

— Так.

— Працювала.

— А що ви робили?

— Робила все, шо заставлять. Я ж кажу, снопи перевозила, і то гарба переїхала. Та й пололи! і урожай збирали. Жито в’язали в снопи.

— Бабо Галю, а чи були в вашому селі такі маляри богомази, які ікони малювали?

— Такого не було.

— Не було. А скільки ікон було в матері в хаті?

— У хаті? Була у моєї бабушки, навєрно 12 человєк було дітей. У мами було 9 дітей. Абортів не робили тоді.

— Не робили. Народжували дітей? А не вміли чи не можна було? Не можна було зробити аборт? чи не вміли?

— Ну, страшно було такого, нільзя.

— А хто такі відьми?

— Хто?

— Відьма, хто це така? Відьма!

— Та в нас балакали, а ми їх не бачили й не знаєм (сміється). було кажуть — корову доїть. Отак чули. А ото женщина цяя, я думаю так. Коров доїти ходити зимою.

— А чи були шептухи?

[пропущено?]

— А ще яка?

— Ну, разне  таке — “Черный месяц плывет над рекою, соловейчик ночной тишины”.

— А чи ви співали частушки?

— Частушки я любила. Нє, правда! ми коло неї танцювали й співали, приказували. “А мій милий чорнобривий, місяць, ноччю повінчались”. Отак співали. А потом.

— А ще які? згадайте.

— Ага. Люди говорять, шо я большевичка, шо мій внук большевик, а я большевичка. Я як співала.

— Бабо Галю, а як? як? співали — “мой миленок”? Ану ще раз!

— Я не можу, це я сама виділа. “На бочкі сиділи, бочка — водокачка. Мой мильонок большевик, а я большевичка” (сміється).

— Чи ваш чоловік був большевик? чи він був комуніст?

— (голос за кадром) — Честный. Когда людей стали грабить и забирать все, он председатель сельского совета, и он отказался от этого, и не стал забирать у людей.

— Ага, ану скажіть.

— (голос за кадром) — Шоб на нього люди не обіжались. Йому жалко було ж людей. Ви ж мені розказували. Ото все й розкажіть.

— Там же він був секретарьом.

— А ваш чоловік ким робив?

— Робив так.

— Чи він був предсєдатєль сєльсовєта?

— Був.

— А що він робив?

— Ну, як стали з хат виганяти, йому жалко стало народ. І він не схотів. Ні за шо. Даже сами в себе ховали. Шо того чоловіка. потом вони теє, не схотіли, другого перебрали. А другий уже став розкулачувать людей. І тих людей осьо у Харьков послали. Вони поуїзжали і харашо жили. Даже сватів наших, брата тестя висилали. Но нас не висилали. Ми середняки, середні.

— А коли він бросив роботу, коли він бросив сєльсовєт, то начальство не сказало, що треба працювати?

— Хто? 

— Начальство не сварило на нього, що він кинув сєльсовєт?

— Так, нічого прийшлося. Один був в районі, через нього це він і попав у плєн, шо його замучили.

— А чи був голод у вашому селі?

— Значить так. Тоді ми, були молоді хлопці, не взяли (нерозбірливо). І значить друг його говорив, шо на Донбас їхать. Ну, просто він сапожнік хароший був. Уже построїли хатку собі, але поганеньку. А потом старшого сина батько одділив, корову дав і лошадь. А нам нічого. Так він (нерозбірливо) того тьолочку. І дождали ми корову, не отнімали вже. І тоді лошоночка купили, виростили самі. А сперва построїв хатку погану. Каже — тільки пережить. А потом уже построїв другу. Комнати, дві комнати, хароша. І ото стали. І присовєтували йому товариші на Донбас. Поїхала я з трьома дітьми на Донбас. Володя, Рая і Микола. Дітей бросю на квартірі, він на роботі, а я по цілими днями в очередях. Тоді кажу — знаєш шо? давай ми. А продали той дом за 115 рублів. Шо ж ми, кажу, наробили? А ще тільки тиждень пройшов, як оте було. Я кажу — давай обратно його, напишем пісьмо, шоб той же хазяїн одказався, оддав нам по-харошому. А він і каже — нє! бери ти дітей усіх і їдь. Приїхала я. Ні в коєм случаї, призвали його, шо він трошки зажиточний чоловік. Я не пішла до нього. Дєньги государству, а з хати вийди. Так ми в П’ятницьке вернулися, і ото так дальше жили. І тоді він же ото, і в войну він же нарушив, шо він партізан. І так його замучили. Даже воєнні давали мені, дівчата мене пиняють, шо я одна то як здала. Шо два держали його під руки. Так він, пиняли дочки.

— Чи вашого батька розкуркулили?

— Нє! батька не розкуркулили. Я не знаю, чи вони дожили до того, шо розкуркулили. Чи дєдушка, не знаю. Нє! у голодовку вже був дєдушка. Із голоду вмер. 

— (голос за кадром) — Ви ж мені розказували — яка голодовка була в 33-му, яка в 47-му. Розкажіть, як дєдушкин брат рідний жив в Печенігах. Хто там? оцей завод масляний, то ж його завод. Оце розкажіть.

— Це брат моєї мами. Хароший чоловік був, средніх. А там секретарьом робив у Печенєги. І там одна злодєйка є. І він людей не обіжав. Хоч хто у його робе, він і в гості покличе, і посаде з своїми друзьями. А вже як попав на холодну, так там уже й кончили. Його дочка була, уже навєрно нєту. Дві дочки були. Ну, навєрно на Україні, у Львові може одна єсть. А друга, старша, мабуть умерла. Дядя мой був.

— Баба Галя, а голодовка була у вас? голодовка!

— Я не помню, в якім году вона сказала? я забула.

— В 32-му? в 33-му?

— В 33-м була. У 37-м тоді большая голодовка. Уже в мене діти були, троє дітей, чи четверо. Я була полізла робити, рвати їм, шпички називали, для того їсти. А давали нам на роботу це вже давали на посівну зерно і руками перебирали. Ну, а  той, шо отходи, те кашу варили та їли.