Лісаченко Дмитро Данилович, 1925 р. н.

 − А як вона орала землю? вона йшла за плугом, чи як?

 Д. Д.: Та своя ж конячка була. За плугом.

− Сама йшла?

Д. Д.:  Сама! я тянув того, кобилку тянув впереді, а вона.

− А скільки у вас гектарів землі було?

Д. Д.:  Та які гектари там! Може соток 10 було там. У дворі, яка там земля!  

− Це ще до колективізації, да? чи після вже?

Д. Д.:  Нєт, при НЕПі. Начали колективізацію дєлать, і в нас.

− Чи кожна сім’я у вас в селі займалась землеробством? Ну, ось батько, наприклад, ваш працював у Харкові.

Д. Д.:  Робітником був.

− А родичі на землі працювали?

Д. Д.:  Родичі на землі. Батько був материн, був у селі. Він ловив рибу, рибак був сильний, ловив отаких сомів.

− Там же ж Донець, да?

Д. Д.:  Два Донця там, Старий і Новий. там риби очень много було. Там такі були соми, шо на стол кладеш, і ше голова висить, і хвост висить. Такі соми і щуки.

− А він землю теж обробляв? да?

Д. Д.:  Помагав, канєшно помагали.

− А крім землеробства, чим іще займалися? там рибальством він займався. І чим іще?

Д. Д.:  А мати, в матері була Зінгер. Коли німці ходили оті, шо давали в кредіт машинки. Приніс, каже, поставив, вона не хотіла брати, не було грошей.

− Це ще в першу світову війну?

Д. Д.:  Да. Не було грошей. Він приніс, оддав машинку, каже – колись розплатишся. Так вона нічого не платила, так машинка і осталася.

− Ну, значить, мати шила. 

 Д. Д.: Ну, крім того, шо вона обробляла землю, там полола, пахала, все дєлала, шоб було шо їсти. А ночью вона шила. Їй заказували, кому юпку, клму шо. Шила все.

 − Ну да, тобто, вона ще і швачкою була.

 Д. Д.: Да, швачкою була. То хто шо дасть. Може, в кого там не було грошей, хто шо дасть.

− Так вона крім того, що заробляла таким чином, іще що може продавала там?

Д. Д.:  Нічо не продавала! вона просто, надо їй шото ето саме для дітей, туфлі ілі босоножки, ілі там тапочки, она пошила, а їй то дали, як сдєлка, по бартеру.

− Я мала на увазі, може, вона щось на ярмарку, коли їздила, що брала щось продавала.

Д. Д.:  Та ні! та шо там! Там ніщета така, шо хата пуста була. Шо там продавати! Ми одівали там, як куда то йти, так портфель один на всіх був.

− А крім землі, чи був у вас фруктовий сад?

Д. Д.:  Був! Сад був добрий. Був сад, і збоку огород, равносільно було. Груші, яблука, сливи були. Все було.

− А в 30-х роках він залишився? 

Д. Д.:  Як було діло, я вам розкажу счас.

− А потім в 50-х не понищили, нє? 

Д. Д.:  Слухай, було так. До того, як нас вигнати, до нас прийшов начальник міліції, і там шото слєдоватєль і сказав.

− Це в якому році?

Д. Д.:  Ну, от перед тим, як виганяти будуть, в 30-му, 31-му році. Казав матері, шо Зіна, каже, давай машинку, я тобі спрячу її десь в себе, а то в тебе заберуть. Ну, вона оддала машинку, він в себе спрятав. Ото одна машинка, яка осталась з цієї хати, з усього імущества. Прийшли чоловік 8. В голові був сліпий. Я знаю, шо Маркіян, це фамілія чи звать його, не знаю. Сліпий совсім. Його водили. він прийшов, приказав, оце був такий приказ на Старий Салтов, казав оцей начальник міліції, шо 7 чоловік должно розкулачить.

− Забирайте, як хочете!

Д. Д.:  Та аби когось вибирайте! так він сказав. Ну, каже, попала ти. Значить, попала то й попала, шо ж? попала, то й попала.

− Знайшли багачів. 

Д. Д.:  Ага, багачів. І як його виганяли. Прийшли, лежить картошка в мундірах, там ето на плиті.

− А ви добре пам’ятаєте це?

Д. Д.:  Це пам’ятаю, да. Вони прийшли й кажуть, та вже було 7 років, це вже в школу ходив. Даже 8, в 33-м году. Прийшли – виходіть, вилазьте! Так картошку забрать! Остав картошку, йди. І вийшли так ми. І напротів там з півкілометра там хатка стояла така, шо ні вікон, ні дверей, повна хата там етіх мух. Ну, прийшли ми, це вже под зіму було, під осінь. А я заліз на піч наверх, кажу – та тут харашо, тут видно на вулицю! Сунув руку, помню харашо, руку висунув, кажу – тут на вулицю видно ж! Отак зробили. А потім через невелике время там, через місяць, через два начальник міліції і каже, він хароший був. Каже, шо Зіна, бери дітей і тікай в Харків, тут тобі жизні не буде. Кругом буде запрет, ти розкулачена, всьо. Ну, вона за дітей! Ми в автобус сіли один, що було в руках там клуночки, і поїхали.

 − А до колективізації до якого ж розряду власників належала ваша сім’я? чи чого вас розкулачили? багачі, середняки чи бідняки були?

 Д. Д.: Просто розкулачили і всьо! Нічого не говорили.

 − А вважалися бідняками?

 Д. Д.: Та ми самі бідніші були там в Салтівкі.

− А що у вас було з худоби? 

Д. Д.:  Тільки худоба була, шо кінь був, кобилка. Коровка була і цап. І все.

− І це вважалося, що можна розкуркулювати?

Д. Д.:  Да, оце да. Ну, були якісь тряпки. Ми ж одівались, того шо мать шила сама. Там другі ходили мінялись, а в нас хоть шото отлічалося от тих людей.

− Да, тільки тому, що мати змогла робити, да.

Д. Д.:  Да, вона шила нам.

− А діти, які в сім’ї були, з якого віку вони до роботи призвичаювались?

Д. Д.: Ну, там ми робили по аграрній формі своїй, по огороду тільки робили. А когда переїхали в Харків, ну, всі ж учились.

− Нє, як малими були?

Д. Д.:  Та ми пахали там з утра до вечора!

− А ось вам 8 років було чи менше навіть до цього, це ж до колективізації, що ви робили? Ось ви пам’ятаєте, які роботи ви робили?

Д. Д.:  Та всі роботи, всі!

− І пасли? і пахали? й орали?

Д. Д.:  Да!

− Все, що можна було, да?

Д. Д.:  І пас я, і орав, і пахав. Помагав. Я тоді тащив впереді ету кобилку, тащив. А мати ж за плугом.

− А найменші що робили?

Д. Д.:  Та шо там, вони по двору бігали. То я і старша сестра только работали, помагали. А ті ж малєнькі були совсєм. 

− Чи існував розподіл на жіночу і чоловічу роботу тоді в селі?

Д. Д.:  Та яка там чоловіча? там все було одне – це матері, мати все робила. Батько приїде, ну шо, батько приїде, пока доїде, вже пізно. Привезе портфель ото старшій, плакали. Я прив’язувався, ото к рукє прив’яжусь ремньом і сплю. Просипаюсь – ремєнь на рукє, а батька нема.

− Тобто у вас жінка виконувала чоловічу роботу, да?

Д. Д.:  Да, да-да!

− А чоловік не виконував жіночу? Тобто, він працював як окремо там в іншому середовищі соціальному.

Д. Д.:  Да, да-да! Він був робітник з дитинства, понімаєш.

− Тобто він в селі вже не землеробом був. А батько його ким був же в селі? батько ж з села був, чи ні?

Д. Д.:  Батько з села, і він з села.

− А батько був землеробом чи нє? чи теж щось робив таке вже?

Д. Д.:  Це я не знаю. Я знаю, шо он був баяністом, шо на свадьбах іграл. Дід, батьків батько, іграв на скрипкі харашо.

− От бачите, яка музична сім’я. 

 Д. Д.: Ходив то я на Пушкінську ходив до нього всігда с Івановки. Сядем – треба на Лєрмонтовську. Заїжджаю, а він там в третій домік. він давав мені то коньки, дворніком работав, була в нього своя комната.

− Це вже він виїхав з села, потім там жив?

Д. Д.:  Та він там в селі не жив, цей батько. Батьків батько цей не жив тут. І ото я приїду до нього, він ето мені там чи найде якісь коньки, чи ето, давав подарки.

− А наймитів у вас ніколи не було?

 Д. Д.: Та ніколи! Які там наймити! Нада платить наймитам. А чим платити будеш ти? Душу оддаш.

− Ніколи не наймали таких робочих, щоб на сезон, да? Тільки самі все встигали?

Д. Д.:  Та нє, самі! Откуда ж нанімать? ти что! Нада ж платить рабочим. От може хто помагав, ото дід помагав, материн батько. Нємножко тоже. Он рибак. У нього рак був. Ото сім’я вся розділилась, смотрі. Дєд од рака вмер. Батько материн. Мати от рака. Сестра от рака. Остальні ми похожі на батька, троє. У матері всі братья повмирали тоже от рака.

− Ну, ось ви кажете, колгосп у вас почали там організовувати.

Д. Д.:  Та я даже не знаю, я даже не помню даже, шоб тако казали за колгосп.  

− Ну ось дивіться, чи всі у вас в селі пішли в колгосп? З радостями, чи з примусу?

Д. Д.:  Які там радості були там! Радості…

− Чи примушували іти?

Д. Д.:  Я даже й не знаю, Лариса. Я малий був же, ну я не помню. Я помню, шо була, молочарка була. наш дом, хата наша пішла під молочарку.

− Тобто вас то і виселили.

Д. Д.:  Отож треба було їм хату, вона така була новенька ще, ще н достроєна, тамбура не було, прямо в хату заходили. Не достроїли, понімаєш. Була яма проти порога, бо ми самі робили, як яму до паля, самі робили все. Ну, поставили там, шоб який-то сарай був, то поставили там, де зерно, небольшой такий, длінненький під хату.

− А якщо люди, що не пішли в колгосп, може пам’ятаєте, родичі якісь матері були, вони ж селяни були?

Д. Д.:  От я не пам’ятаю.

 − Як вони заробляли на життя, хто не пішов в колгосп?

Д. Д.:  Та так якось заробляли.

− Їхали в місто, мабуть, хто міг поїхати, да?

Д. Д.:  Та большинство там робили так, хто далеко од Харкова, той не був приспособлений так. А ті не їздили в Харків. Ето просто мать примусили, то вона ото поїхала, а так би не поїхали.

− Вас переселили, іще когось переселили. Чи вони повернулись потім? 

Д. Д.:  Нас 7 чоловік, то 7 сімей виселили, розкулачили. Там могли даже не виганять, забрать скот там, так.

− Експропріювали, експропріація.

Д. Д.:  Да, забрали все, шо таке, шо цінне, шо ціниться, для колхоза. Забрали і все. А я даже не помню, чи предлагали матері, чи нє, шоб вона в колхоз ішла. Скот там оддать, все це.

− Та мабуть же, позабирали. Ви ж з собою не побрали цапа того, кобилу.

Д. Д.:  Та нічого! вони даже картошку забрали варену, не дали нам. Шо ти кажеш!

− А хто проводив колективізацію, свої чи чужі хтось приїжджав?

Д. Д.:  Свої. Було указаніє зверху.

− Вказівка така, да?

Д. Д.:  Вказівка була зверху, шо от на Салтов 7 чоловік, 7 сімей шоб розкулачить, таке було розпорядження.

− Тобто свої це і здійснювали.

 Д. Д.: А свої вже ділили, кого, да.

 − А нікого приїжджих не було? тільки ото зверху отримали вказівку і пішли, да, собі розкуркулювати? 

Д. Д.:  Я не пам’ятаю, ти понімаєш. Не пам’ятаю. Я ж малий був. Я даже не почув, шо таке колективізація, шо це, мені було всьо равно як.

− Ще малий, не розуміли. Ну, а наприклад, як ви харчувались? Ось вас викурили з хати? де ви брали продукти?

Д. Д.:  Я пам’ятаю. Ми там рядом, по цій вулиці, жив наш родич. То єсть, мого батька сестра замужем була. Клємєнтій його зовуть. він колись був, як Чапаєв, – і од  красних, і бєлих, отак говорять, защищав село там. Шлі, а він охраняв, в нього був отряд. Ну, і він жив нічого, но хліба не було в його. Я пам’ятаю, як прийдем до нього, дітвора ми ж, він принімав.

− А чим він займався? не пахарем був? не орачем?

Д. Д.:  Нє-нє-нє-нє! він такий був, вроді як козак, без пахання. Козак.

− Вільний.

Д. Д.:  Вільний козак, да. І він любив командувать, понімаєш. В його було все. Сметана була в його, помню. Ми ото нарвем цибулі молодої, і ото окунаєм у сметану і їмо, а хліба не бачили. Це я харашо помню. Ну, ото ж поїхали в Харків оттуда, і мати начала подорожувати по Харкову.

 −Шукала роботу?

 Д. Д.: По квартірах. Вона шила. Яка там робота! Вона шила, вона шила харашо, понімаєш. Пошиє комусь, закази такі були.

 − Заробляла на цьому.

 Д. Д.: Заробляла, та то на хліб тільки заробляла, і все. Ми жили возлі завода Малишева, на Артема там була квартира. Потом жили на Тюринкі, я помню там.

− Тобто замість селян ви стали не то робітниками, не то міськими жителями, незрозуміло.

Д. Д.:  Циганами стали.

− Приміськими такими.

Д. Д.:  Хто возьме, то ми там живем 6 чоловік.

− А хтось у вас залишився в селі жити з родичів з маминих, їздили до них? 

Д. Д.:  Були, були, там єсть. Єсть сестра, мамина сестра і діти її. Но діти вже вмерли, двоє дітей. Микола і там ще один брат мой помер.

− А вони залишились в колгоспі там працювати, да?

Д. Д.:  Працювали, да. Сестра материна працювала в колгоспі.

− І діти її теж там залишились?

Д. Д.:  І діти були в колгоспі там.

− А ось їх відірвали від землі, зігнали всіх в колгосп. Чи у них з’явилось таке вболівання за колективну власність, не чули ви таких розмов?

Д. Д.:  А вони темні люди були, їм все одно.

− Вони боялись?

Д. Д.:  Вони не боялись, вони не вміли нічого робить. І вони куди? це ж Харків далеко. Ану поїдь в Харків! Сестра то, шо вмер мій брат, була сестра етого брата мого, моя сестра двоюродна. Работала вона в псіхушкі, там больниця, сестрою. Вона і счас там робить.

− А ті селяни залишились, і вже боялись, працювали весь час в колгоспі?

Д. Д.:  Працювали там весь час.

 −А всі їх діти вже поїхали? чи там залишились в селі?

Д. Д.:  Та ще єсть там, правнуки там єсть. Тьоті Мані там. 

− Ну, а там крали в селі під час колективізації в колгоспі? Не знаєте, чи було там, як їсти нічого було, могли взяти щось в колгоспі? Чи вважалось це крадіжкою?

Д. Д.:  Я оцього не знаю, я знаю тільки раз, помню, вихожу я з двора, а там була міліція, і тут така міліція 5 чоловік на конях, коні такі в яблочках, красіві! Туда на гору, де я жив, гора ж там.

− Це в Салтові, да, було?

Д. Д.:  Да. На Харків іде гора така, Прогоня, на цій Прогоні глина всігда, так об’їжджають. Вони туда, а там збоку колись був панський сад, гектар на 50 сад. Ну і, кажуть, в саду там якась банда одбира в людей все. Ну, вони помчались, піймали. Батько, мати і пацан один. Троє. Вони ото встрічають там, кого попало – давай!

− Тобто, ті хотіли щось взяти?

Д. Д.:  Приїжджі такі, приїжджі, не наші. Ото шось одібрали. А тако в колгоспі нє.

− Не брали. Боялись.

Д. Д.:  Та боялись – не боялись, но я не знаю, я там не був. Так я вам скажу. А тоді якби сестра моя була, так вона на 3 года старша, так вона больше помнила, мені було 7 – 8 років.

− А скільки ви себе пам’ятаєте, ще до колективізації, хто, яка у вас влада головна була, як вона називалась? 

Д. Д.:  Я знаю, шо була ета районна рада во главі з председатєлєм ісполкома.

 −А як його було звати?

 Д. Д.: Я помню, шо Маркіян, а як його точно, чи фамілія його Маркіян, чи ім’я.

− Це він вас розкуркулював, да?

Д. Д.:  Він прийшов сліпий, його привели, він оце каже: виганяйте! Ходив з палкою.

− А як же, якшо не бачив, знав, кого виганяти?

Д. Д.:  А в нього ж були права й лєва рука, понімаєш. Він, бувало так, ото хлопці, когда нас вигнали, всі жителі були за нас, ми нікогда не були багаті.

− І середняками навіть не були?

Д. Д.:  Та нє! За то, шо кобила і ето самоє, то вже середняк считай, шо був. Ні в кого не було такого.

− І сама жінка впорувалась. 

Д. Д.:  Вот, і прийшов, сказав. Так послі того хлопці всі, то я боявся робити це, а вони робили, – як ото там іде на обід, живе там недалеко од нас, іде з палкою, то хлопці беруть, а возлі каждого доміка лежить бревно, шоб сємєчки лузкать вечором, там пєсні поють, сємєчки лузкають. Ото хлопці те брєвно розкотять по полю, він йде-йде-йде, – бах і впаде! Так много раз.

− Тобто помста така була.

Д. Д.:  Да, була помста. Кажу, хлопці, я ніколи не робив цього.

 −А як обиралась сільська влада? чи районна влада? Це було віче? сходка? Що воно там було, не пам’ятаєте?

Д. Д.:  Знаєш, я і счас його не понімаю, шо там воно, а тоді вобще то було.

 −А ось з ким гуртувалася ваша сім’я: більше з бідняками? середняками? багачів вже не пам’ятаєте? 

Д. Д.:  Да там не було багачів! Там не було. В то время.

− А ви кажете, під час НЕПу не було багачів, нє?

Д. Д.:  Село це велике було, й воно багате було, там було все. А хто там багатий був!

− Не пам’ятаєте?

Д. Д.:  Нє, нє!

− А не родичалися з такими багатшими між собою, нє?

Д. Д.:  Та, там люди були дружні всі, всі родичалися.

− Не розділяли там на багатих?

Д. Д.:  В нашому роду не було багатих. Не було.

− А у владі села чи не було якихось заїжджих людей, якихось чужаків? не пам’ятаєте?

Д. Д.:  Так оце ж Маркіян, він чужий був, він не наш був.

− А звідки він міг бути?

Д. Д.:  Не знаю.

− Він росіянин був чи українець?

Д. Д.:  Не знаю, не знаю.

−  Ну, російською мовою розмовляв?

Д. Д.:  Російською мовою.

− Російською, бачите. А з ним селяни як, не дуже гуртувались, нє?

Д. Д.:  Начальство єсть начальство! як там гуртувались? вони єсть начальники, хто буде гуртуватися з ними? Тільки той, хто хотів пролізти до влади, – то гуртувались. 

− Ну, добре, а чи ви кажете, що в вас родичі навіть музикантами були. Той на гармошці грав, той на скрипці.

 Д. Д.: Ну, це по батьківській стороні.

− По батьківській лінії. От ви кажете, що дід грав на скрипці, да. А він з кимось грав чи сам?

Д. Д.:  Ні-ні! просто любітєль. Він іграв сам. В його була скрипка. То прийду – вони “Во полі бєрьозонька стояла” ото.

−  А на весіллі він не грав за гроші?

Д. Д.:  Нє-нє! не грав, нє. Батько грав на весіллях.

− А як вони заробляли гроші? якщо він на весілля йде, що йому платили?

 Д. Д.: Ну, як друзья звали, напоять його там, і все. Які там, нічого він не брав! раньше того не було.

− Ну, їжу, горілку? так нічого?

Д. Д.:  Та, як всі, ото поїсть, поп’є там. Потанцюють, попоють, і всьо там.

− А в кого він вчився грати на гармошці?

Д. Д.:  Я не знаю.

− А сімейно він разом з батьком своїм не грав: скрипка, гармошка – такого не було?

Д. Д.:  Нє, нє. Та вони ж, той жив отдєльно, вони ж не родичались. Потім уже, перед войною, перед мировою второю, мати начала строїть на Івановкі комнатку, будинок. Так комнатку пристраювали, шоб батька забрати. Так і не достроїли, потім сарай получився, там ото кабана держали.

− А дід там вже не жив?

Д. Д.:  Нє-нє, не жив. Він на Лєрмонтовській там.

− А чи був у вас шинок в селі? шинка не було?

Д. Д.:  Був шинок. Був магазин. багато було там.

− А в шинку грали на чомусь? Ходили там спеціально музиканти?

Д. Д.:  Були, були музиканти. 

− А на чому вони в шинку саме грали?

 Д. Д.: Так і в шинку, і так. В нас багато було там музикантів, таке, шо ходить просто там той, той.

− А на чому грали в основному?

Д. Д.:  І барабан, і труба, була і гармошка.

− А скрипки не було?

Д. Д.:  Скрипки були.

− А така, що як велика скрипка, на землю ставиться?

 Д. Д.: Віолончель чи шо?

− Ну, басоля?

Д. Д.:  Не було. Нє-нє, та тоді ж не було такої. Тоді не було такої.

− Ну, це ж вона стара така. Не знаєте. А був клуб?

Д. Д.:  От я не помню: канєшно, був! В такому селі, канєшно.

− І не пам’ятаєте, чи там були музиканти?

Д. Д.:  Не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю так, шо міліцію пам’ятаю, шо там був парадний вход, і то там такі закручені оті кольца, красіво так отак. Ото помню. І решотки на окнах. Там же була сама міліція, прокуратура, там усе вмісті було. там направо прокуратура, а всередині там міліція. 

− А ось таке цікаве запитання: чи розказували вам казки? Ви пам’ятаєте, щоб мати вам в дитинстві казки розказувала?

Д. Д.:  Та, де ж розказувала! Їй ніколи було розказувать. Може колись розказувала, но я не помню. Я ходив, мене брав дід. Взяли кусок землі, там називається, в Салтові єсть Караван. На Харків їхать, там таке місто, як ото джунглі,-  там і гадюки, і все єсть. І там кусок землі взяли вони ото ж далі, давали землю ж. Вони зібралися, не покупали, а давали, колхоз давав землю.  На землі посадили малєньку бахчу, то я ходив там охраняти з дідом. Я даже пам’ятаю, як ото шалаш. І ото встанеш утром, а кругом гадюк кольца, багато так, штук 5 – 6 больших таких, толстих. Ото казав дід, шо так нада шалаш закривать, треба канатом кругом, і залити смолою. Тоді гадюка не перелізе смолу. А то проснешся – рядом гадюка.

− А, так вам дід отой розказував казки, материн батько, да?

Д. Д.:  Да, та казки не помню. Та ну, казки як казки, старі казки розказували.

− А хто водив до церкви? в вас церква була там в селі ж?  

Д. Д.:  Ох, церква була. Велика хароша церква. Церква була, і возлі церкви був журавель цей, шо воду качать. І таке корито. Там я і заболів тоді, в цьому кориті. Ми, дівчата і я, я там доктором був, ото лічив дівчат тих малих, було годіка по два. І в етіх коритах, вони ж скот поїли, подливають воду, вона аж зелена така, кругом оси. Я туда лазив і заболів плєврітом, то мати возила на Мещаніна ото в Павлівку.

− Так церква до якого часу діяла?

Д. Д.:  Ми там уже не жили, тоді завалили її. От начали строїть.

− Десь в 30-х роках, да? чи в 50-х уже?

 Д. Д.: Нє, куда! в 50-х.

− А як вона називалась?

Д. Д.:  Не знаю.

− А вас водив хтось до церкви? З матір’ю ходили ще малим?

Д. Д.:  Нєт.

− А ви хрещений були?

Д. Д.:  Нє, не хрещений, я на собранія ходив ото з батьком. Батько ходив, а там баптістська.

− А мати теж була баптістка?

Д. Д.:  Вона так була, їй ніколи було вірити. Вона віри-віри, а потом батько ото колись получи получку, та принесе півполучки, нічого нести. То шо оддав, каже, на подаянія там бідним. Собраніє собирали – оддав 200 рублів чи там 100 рублів.

− Ну, а взагалі в селі в основному ж хрестили дітей, да? В 20-ті роки ще ж хрестили?

Д. Д.:  Хрестили, кажеться, хрестили. Я не помню, було, і ета служба проходіла.

− У вас в сім’ї ніхто хрещеним з дітей не був у церкві? 

Д. Д.:  Нє, ніхто, ніхто. Счас така віра: вони вірять в ту ж саму Біблію, тільки по-іному, в секті. В них секта така, сходяться, говорять.

− А коли вона виникла, баптистська ця секта в селі у вас?

Д. Д.:  Та в селі почти не було її, батько в Харків їхав. На Ярославській вона там.

− А в селі ніхто більш не був в цій вірі баптистській? 

 Д. Д.: Почєму? були!

 − А хто вас туди принадив, до цієї церкви баптистської? звідки воно взялось?

Д. Д.:  Я туда не принадився. Батько казав: можеш, синок, когда уже послі войни я прийшов після армії, він казав, шо вот ідьом, как поют послушаєш, в церкву.

− Добре, а мати теж була в цій вірі баптистській: да чи нє? чи вона хрещена була?

Д. Д.:  Вона вобще, вона вірила в все хароше, все, шо добре, в те вона і вірила.

− А в церкву не ходила?

Д. Д.:  Нє, ні в церкву ні в ту, ні в ту не ходила. Та їй ніколи було, четверо дітей, та куда ходить там їй в церкву!

− А ось, наприклад, якщо її батьки немічні були, з ким вони доживали свій вік? Ось вона поїхала до Харкова, а дід ще жив, батько. Ну, хтось з ним жив?

Д. Д.:  Хтось був з ним, хтось був.

− Ну, мати не доглядала вже його?

Д. Д.:  Нє, нє, нє.

− А в основному хто: старші, молодші доглядали? чи хто залишався жити там? 

Д. Д.:  Я даже їх не помню. Там були ж іще дві, в його ж були діти в батька ще, і вони там жили вмісті. там же в Салтові жили всі, мали квартіру чи будинок.

− А ви, наприклад, пам’ятаєте, це ж після Першої світової війни було, чи співали дітям, чи після революції там революційних пісень хтось там, про громадянську війну? були такі хтось виконавці? 

Д. Д.:  У нас, та в Салтові даже було так: 1 Травня – ето парад, ідуть і там демонстрація очень сільная, там піонери, школьніки, всьо. От я помню, я пам’ятаю, я був у першому класі, і в мене було ото палець заболів, ото волос, і кричав криком, а всьо равно пішов ото туда, і йшов з усіма.

− На демонстрацію?

Д. Д.:  Да, да. Всі йшли. Вулиця центральна, там школа напротів, всякі обслуживающі такі помєщєнія, доміки такі. Там було все! там і больніца була, лікарня, – велике то не  село, а районний центр.

− Ну, тим не менше, в колгоспі теж працювали. А от, наприклад, там парубки, дівчата працювали на землі, а чи ходили на сезонні заробітки? Ось батько просто працював весь час, а на сезон ходили там? Ось, наприклад, зимою нічого робити, де вони ходили заробляли?

Д. Д.:  Насіння лускали ходили, пісні співали. Де там заробиш?

− На цукроварню, може, ходили кудись? 

Д. Д.:  Канєшно, ходили. Канєшно, ходили, я не помню. Ну, ходили, канєшно, так же не проживеш. Скільки там трудоднів заробив, стільки получиш там. там же гроші не бачив ніхто. там получив же картошки, того, того понємножку, і живеш, і своє шось.

 −Ось ви нову хату будували для себе. Вам хтось з родичів допомагав? збиралися всі?

Д. Д.:  Ну, аякже! І мазали гуртом.

− Гуртом це чия сім’я, материна чи батькова?

Д. Д.:  Та й та. Ну, в батька було мало. Там материна, там жили всі матері, три сестри, батько, там було багато. Приходили помагали. Сусіди ж там, всі ж знайомі. Вони ж луччі друзья.

− Тобто і сусіди допомагали, і родичі.

Д. Д.:  Ну, канєшно! Там же дружно було. Це ж мазка, ето вобщє таке обществєнне мєсто.

− Всі разом? 

Д. Д.:  Да, разом всі.

− А якщо помирав хтось, то всі збирались на похорон, да? всі родичі?

Д. Д.:  Ну, аякже!

− Це обов’язково, да. А хтось у вас брав участь у родині у революції, в громадянській війні? З ваших родичів. Не пам’ятаєте?

Д. Д.: Був дядько мій. Це мойого батька сестра замужем була за ним. Він, ото ж мій батько вже став баптістом, той його то то, то то там, молодьож була така, шоб шото подковирнуть. Тот заступався, оцей.

− Тобто, вашого батька начебто не приймали в сільську общину, тому що він був іновірець, да?

Д. Д.: Баптист. Він був же ж, він був харошим музикантом, грав на гармонії. Грав на всіх свадьбах там, на всіх, які були, які вечора всі – його звали всігда. Потом, когда виклали какіє-то гадості, і було все ето дєло, понімаєш, начав ходить іграть, там всі бухаріки, а он не пє, йому було неінтересно. І вот когда цей же ж матері батькова сестра замужем була за Клємєнтій, фамілію забув.

− Цей, що був на громадянській війні, брав участь? 

Д. Д.: Да, він ото ж. Потом в 37-му році його ж то же саме вигнали туда, шоби той уходів, на воспітанку брали там його понємножку. Тоже приїхав в Харків всєй сімйой. Приїхав в Харків, два сина, він і жінка. Поселився на Новосьоловкі ото, построївся на етіх, на пісках у дороги. А сам робив зав сточного магазина. Проспект Сталіна.

− Ну, він після війни громадянської все ж таки в село повернувся? а потім, після 37-го?

Д. Д.: Та він там жив, і його там попросили.

− Ну да, а він співав цих пісень, що про революцію, громадянську війну, не пам’ятаєте?

Д. Д.: Він розказував, він точно був, як ото Чапаєв, такий справжній.

− А якою мовою він розказував? російською чи українською?

Д. Д.: Українською, українською. Там усі, там я вже коли начав ото разговарювать по-руські, я в армії був і то мені говорять – вот ти не можеш! Нє, я говорив по-руські, но такоє ударєніє і всьо було рускоє.

− А чи багато членів вашої родини пішли працювати у місто? Ось крім батька. Потім ви переїхали. Хто іще там?

Д. Д.: Сестра моя там, мойого отца, моєй матері сестри.

− В який час вони вже переїхали?

Д. Д.: Она з дитинства. З дитинства переїхала в Харків. Уже було 16 років, вона поїхала в Харків, поступила сестрой там ілі уборщицей. А потом шото кончила какіє-то там курси там чи, ну поучилась нємножко, і стала сестрою.

− Отримала освіту, да?

Д. Д.: Освіту, да.

− А вони, якщо приїхали в місто, потім вже не поверталися в село, нє?

Д. Д.: Нє, не поверталися.

− А ось в який час найбільше людей повиїжджало з села? Ви кажете, деякі уже працювали.

Д. Д.: Село було велике. Це було село до самого Дніпра, до Донца. Дінець же був далеко. А счас же там, де Дінец був, там розлили оте все, море зробили.

− А ваше село не затоплене, нє? 

Д. Д.: І всі хати ці всі затопили, зробили як мікрорайон якийсь другий. А там ото переселили все людей туди. Там ото з моєї матері сестра переїхала, всіх переселили. Цілий район.

− Ну, а багато людей з села поїхало, з колгоспу? Там же ж документів раньше, паспортів не було, з колгоспу не можна було виїхати без паспорту в місто.

Д. Д.: Да, пока не вигонять, не виїдеш. Нєт, один можете виїхати, один. А полностью сім’я – ето трудно було.

− А це вже, коли отримали в 50-ті роки паспорти, тоді вже поїхали з села, да?

Д. Д.: Тоді вже да.

− Багато поїхало, да? 

Д. Д.: Ну канєшно! Не так, багато поїхало, тільки не так. Поїхали, хто-то з сімї поїхав заробляти гроші, шоб шото купить же нада, одіться, всьо, понімаєш. Поетому їхали. А з сімйою полностью ніхто не виїхав. Мало очень. Тільки так ото, один поїхав заробляти, а ви тут робіть.

− Це і в 30-ті було, і в 50-ті роки?

Д. Д.: Да, да. Тільки так, да. Це ж їхать 50 км от Харкова, час автобусом. Можна було так даже виїхать.

− Ну да. А хтось з ваших родичів, якщо там освіту отримав, став партійним працівником чи головою колгоспу?

Д. Д.: Я сам, я сам партійний.

− Ну, так це ж ви коли вже, після війни?

Д. Д.: Після війни. Я був в армії, ми йшли освобождать Ригу, мєня визвали в штаб фронта і сказали, шо ви комсомолєц. А я не писав заяви, та, каже, всьо в порядку. Ви харош, каже, вояка, беріть от. Поздоровили мене.

− Ви самі не просилися, а вас прийняли?

Д. Д.: Я не писав нічого, мене визвали і – от ваше заявлєніє, от подпись, два свідка, все в вас в порядку. Чим награждьон комсомол? Я сказал там, за шо, і все – і получив, на Ригу йшов комсомольцем.

− А потім комуністом, да?

Д. Д.: Ну, подивився там, шо ето такоє, ті діла якісь, парторг, всьо. Я приїхав додому.

− Зрозуміло. А ось ви памятаєте ще малим село, але ж, мабуть, пам’ять така дитяча, вона міцна. Ви пам’ятаєте, чи були у вас старці в селі?

Д. Д.: Було багато.

− Багато старців. А чим вони займалися? Грали чи просто ходили просили?

Д. Д.: Та просили! От сяде там десь возлі магазіна, сяде там і просить. Ну, не багато було, шоб багато. Не було багато.

− А сліпі вони були? сліпі чи зрячі?

Д. Д.: Шото больноє було в його, ілі там рука, ілі нога, шото такоє больноє. І сліпой був.

− А що, були чоловіки чи жінки в основному?

Д. Д.: Були, і діти були, і підлітки були. Ну, і чоловіки були.

− А не було такого, що люди, ось ці старці, були сліпі і грали на якомусь інструменті й співали?

 Д. Д.: Нє, не пам’ятаю, нє.

− Може, пам’ятаєте на лірі, от знаєте, така ручка.

Д. Д.: Не пам’ятаю. Я знаю, я знаю.

− Як ліра – воно крутиться весь час і співають.

Д. Д.: Нє-нє! такого не було.

− Сама ліра така була. Не пам’ятаєте?

Д. Д.: Та було шось таке, було, но я не знаю. Де там я його скільки нажив в тому Салтові! То ж була колективізація, строїлись-строїлись, строїлись-строїлись, а воно все гоп! не достроїли, вигнали і все. І поїхали в Харків. Шо там я помню!

− Ну, а яке ставлення до старців в селі було? Їх зневажали, чи ставились як?

 Д. Д.:Нє, почему зневажали? Вони всі були, місцеві були всі вони, місцеві знали їх, понімаєш, а помагать то нічим було допомагати, хто шо дасть. А чи не було, шо там всі такі старці.

− Ну да, тільки що не просили. А вони займалися чимсь там?

Д. Д.: Да. Ну вони, хто сильніший, міг там шось посадити, десь огород. А так ні хату одремонтувати, нічого не зробить.

− А оці такі псалми вони не співали? Може, не грали, але хоть щось співали? релігійні пісні якісь там.

Д. Д.: Та співали, там було все, було. Там співали, і гуляли, й танцювали.

− Ні, старці.

Д. Д.: Я понімаю, старці. Та старці нє, я не бачив такого, старців не пам’ятаю.

− Ну, ви кажете, що церкву знищили вже.

Д. Д.: Я не знаю. Я знаю, шо церква була хароша, церква велика така, широка. Я пам’ятаю,  там в центрі була церква, а од неї одходили улиці.

− Такими променями? 

Д. Д.: Да, променями йшли вулиці по всім бокам. Церква була як центр Салтова.

− А ось ви не пам’ятаєте, весілля чи були тоді, коли ви ще малим були? весілля якісь в селі?

Д. Д.: Канєшно були, пам’ятаю.

− А які вони? в чому, вбранні в якому були?

Д. Д.: Та хто в чому! Молоді.

− В сорочках дівчата були?

Д. Д.: В сорочках, канєшно.

− В вишитих, да?

Д. Д.: Да, сорочки, і ото на голову якийсь там кісєй натягне, такого не було, шоб фату там.

− А що, в вінках вони були, да? дівчата в вінках одружувались, чи як?

Д. Д.: Та в вінках, вони просто гуляли вже в вінках, а одружувались без вінків. Там якусь… не фата, а якусь вуаль там таку. Кружева якісь на голову там.

− Отаке було, да. А потім не одягали такий очіпок, як ото після одруження вже?

Д. Д.: Я не помню, не пам’ятаю, я такого не пам’ятаю.

− А ви не пам’ятаєте, як сватали, перед весіллям? Сестру вашу, не пам’ятаєте? чи вона ще малою була?

Д. Д.: Та нє, малою була вона ж, вона вже після війни  заміж виходила, а я ж позже.

− Ну, а голод ви пам’ятаєте в селі, якщо був? Це до колективізації голод був? чи ви не застали його, голод?

Д. Д.: Голод? При НЕПі уже то було, при НЕПі.

− Це до НЕПу ще раніше, в 32-му році цей?

Д. Д.: Нє, я ж з 25-го.

− Я маю на увазі, що в 32-му голод не пам’ятаєте? 

Д. Д.: В 32-му році? ну як? пам’ятаю. То ж картошку варили, бо нічого не було. Ну, в нас було так – садили, сіяли зерно. От в нас був город, кусочок пшениці, картоплі там, цибульки, того, того посадили. А бахча була там скільки, ну було може там штук 200 арбузів собирали. Оце було все. Понємножку було всього, і завжди хватало на сім’ю.

− Ні, я маю на увазі, то ж голод такий штучний був, пам’ятаєте? Чи забирали у людей все? чому вони забирали, не пам’ятаєте?

Д. Д.: Нє, нє.

− Ну добре, а ось гончари у вас були в селі чи якісь кустарі?

Д. Д.: Були, даже й трубочисти були.

− Нє, а гончари, ось там, ви кажете, що глина у вас була, да? глиняні такі місцевості. Чи були гончари?

Д. Д.: Не пам’ятаю. Нє-нє, не було там.

− Не було. А якісь майстри? Ну, трубочисти, то зрозуміло.

Д. Д.: Та було все! Ну там, как малєнький город, понімаєш! Я ж говорю, всі були, служби були. Там і больніца, школа хароша. Райісполком. Там всьо подряд по етій уліце.

− А на якій мові розмовляли в селі? 

Д. Д.: На українській.

− Тільки. Там росіян не було, да?

Д. Д.: Мало було, мало-мало. На українській.

− Ну, а у вас, ось ви кажете, що батько був баптист. А мати ж, мабуть, християнської віри. Чи були ікони в хаті?

Д. Д.: В нас не було ікон, які ікони? Баптисти ж не вірять в ікони!

− А вона теж баптистка була?

Д. Д.: Вона не баптістка, вона не була ніким! Вона була просто, помагала батькові. Коли в харошому настрої, вона баптістка, как тільки шо не так, она вже проклина цього баптиста, всіх! В неї отака віра була. Вона добра жінка була, помагала всім. Бідним там поможе, ну хароша.

− Ну, баптистська віра, вона як виникла? Після того, як почали забороняти християнську оцю основну церкву.

Д. Д.: Так і тих забороняли! Чого ж вигнали нас? Того шо баптістом був!

− А забороняли і християн?

 Д. Д.: І баптистів! Вобще, хто у Бога вірує, то всіх забороняли. Вони пристали до батька, шоб ти бросив оцю віру. А він же, як він броси, як він віруючий! Ну, раз так, в Харкові живе, ото і кажуть, шо попали ми під цю руку. Шо баптісти ми. Біднота була там. Це не розкулачування, а просто вигнали, та й все. І сказали, шо тікай скорєй, Зіна, з Салтова в Харків, куда-то тікай, бо тут жизні не буде тобі.

− А ви не пам’ятаєте, чи забороняли там хресні ходи?

Д. Д.: Нє, я цього ще, та в політику я не влазив, якось не політікан. Ото йшли, давай впєрьод! всьо! Ото школа, піонери, галстуки і пошлі! З піснями, це все од душі.

− А ось ви кажете, що переслідували баптистів, і таку церкву.

 Д. Д.: Така була чутка. Вони ж не будуть так робить, шо от, баптист, давай іди сюда! в тюрму там! Такого не казали. Такого не було, шо баптиста репресірувати, шоб гласно. А негласно було. 

− Ну, так, зрозуміло. А не було такої ситуації після війни, наприклад, шоб трошки воно так відлига була по відношенню до церкви і до віруючих, пом’якшення такого?

Д. Д.: Не пам’ятаю цього. І не знав, навіть не знав.

− А одинокі були проповідники? які ходили по селу, може, там?

Д. Д.: Були, були, були!

− І що вони проповідували, не пам’ятаєте?

Д. Д.: Були тільки не ті, шо в церкві, а були такі разні, п’ятідєсятніки були, я помню, ходили колись. Казали там, свою вєру навязували людям. Баптисти були отдєльні, окремі. Тоже були такі. Но вони не наші, такого не було в нас. Було може де сходилось там чоловік 5 – 4 і ото базікали своє діло там, то Бог, то шось там.