Леонінко Тетяна Василівна, 1912 р. н. разом з Лавошник Іван Гаврилович, 1932 р. н.

— Тоді, да?

Т. В.: На кажду душу! Оце сьодні народилось тільки, і сєльсовєт і то землю. І так зажилися в 24-м годі. Це у 24-м годі прийшов мій брат, так женився, а тоді мати ішла заміж. так тоді ж ото землю, пайок ше оддавали. А як ми не оддали пайок свій, а ту, шо невістку брали, а ту оддали одежею. Ото так було. Харашо зажились, харашо! Жили, так жили, як поділили землю. В каждого коняка. В каждого плуг. В каждого,  ну все на світі було! дуже харашо жили! І оце тоді ж ото це вперед став колгосп. І в колгоспі непогано жили.

— Я вас запитаю про це пізніше. Я вас хочу запитать про вашу сім’ю. Так ваша сім’я жила в одній хаті?

Т. В.: В одній хаті.

— Ну, хата була велика?

Т. В.: Велика.

— Ну, і як, дружно жили?

Т. В.: Дружно. Мати не рідна отим хлопцям трьом, оце старшім. А тоді мати наша була заміж, аж із Троїцьке у Кондратівкі заміж. Тоді оце пожила, прижила дочку, і умер чоловік. А тоді вона вийшла там в Кондратівці знов за парубка.

— За вашого батька?

Т. В.: Не нашого, ще не нашого батька. За другого вийшла. Це ж вона тоді аж в Яструбенне вийшла. Ну, тоді ж оце узяли, там пожила, дочку прижила, і там вже той. А тоді оце наш батько, в батька та вмерла оце ж жінка, у отих хлопців мати вмерла. А йому посовітували. І оце батько наш узяв матір. А ті дівчата пооставались в того діда, і в того діда. Того шо раньше надєл давали, землю давать, так діди не пооддавали.

— Ага! що значить – землю треба було давать?

Т. В.: А тоді ж оце мати то там жила, нас четверо прижила іще. Оце така сім’я була.

— Велика сім’я. 

Т. В.: Велика. А тоді ж оце.

— А як вашу матір звали? вибачте.

Т. В.: Мати Марфа Пилиповна.

— Марфа Пилипівна.

Т. В.: А батько Василь Савович.

— А як її було дівоче прізвище? вашої матері.

Т. В.: Їх Качов.

— А звідки вона родом?

Т. В.: Оце фамілія Качов. А вона то, їх розкулачили, оце батька, 95 год батьку було, і ще всі зуби цілі, і все. І брат двоюродний Бердник тоже приїжджав. Приїжджав уже, як ото розрішили все. Так казав, шо в вас, каже, ше і тої станції під телевізор нема, а в нас уже, каже, і телевізор. А тоді побачили, який город.

— Красний, да?

Т. В.: Еге. А каже — а сколько народу погибло! міліони! У їх степна дорога була. Оце ж дід один тільки такий був, а то усі взрослі. Три брати оце було ж їх, і то у дядька було три сини. Всі такі взрослі. І один жонатий був, а два ше холостяки. Іще дівка одна була. А одна осталась. Була й прийшла, хотіли забрать її, так не дали ж ті, шо розкулачували.

— Ну, це ми счас поговорим. Я хотів запитать – оце у вашого батька скільки було землі? 

Т. В.: Землі? от і не знаю.

— Не знаєте, да?

Т. В.: Ну, багато було.

— Ну, приблизно скільки? гектар? два?

Т. В.: Ого! ні, більше! більше.

— Більше. Ну, чим батько займався?

Т. В.: Батько? а так дома по хазяйству.

— Хліб сіяв?

Т. В.: Хлопці, один такий, шо то ходив по людях крить желізом. А один такий, шо це чоботи шив, оце тоді ото оддєлував кожі, чинив ото.

— Майстер був, майстер був?

Т. В.: Ага! а один тільки тоже самий старший по хазяйству.

— До батька?

Т. В.: Да, до батька по хазяйству. А оці два то оце дуже такі.

— Ну, а як от сини батька поважали? слухали?

Т. В.: Поважали всі. Батько в нас трошки запив, пив раньше оце. Ще ж ото шинки були ото, як це тепер ларьки, а тоді шинки. А тоді ж хлопці як підросли, так батька у свої руки взяли, і батько як шовковий. Такий, шо оце й дрова, й сани зробе, і зробе все. То оце такий батько.

— Майстер був. Скажіть, будь ласка, а хто був головою сім’ї?

Т. В.: Батько. Пока батько живий був, батько. А як батько вмер, і той же брат вмер. А тоді ж оце Ілля Васильович, старший.

— Старший брат.

Т. В.: А один у приймах був в Кіндратівці. Так оце таке. Ну, в нас дружно жили. Так дружно, шо куда! Отам в сусідів рідна мати, рідний батько б’ються, деруться. В нас нє. У нас оце так, Ілля Васильович, середній скаже так — Карпо! У того два хлопці, а в цього дві дівчат ще було. Так ти знаєш шо, Карпо,  оце каже, як твоя шкоду зробить, в нас лінєєчка то, шо ото як пишуть. Оце лінєєчкою, не нада, її не больно. А діти в нас, оце табуретка здорова, і зробив батько. Ми сідаєм обідать, оце ж всі четверо кругом стоя їли. Таке раньше було. Боже сохрани! чи за стіл, чи шо. І то, як хто чужий, зразу ж.

— На піч, да? щоб не бачили, да?

Т. В.: Шоб дітей не бачили. Не нада, шоб рот роззявиш, шось балакають там.

— А чого? щоб не заважали?

Т. В.: Ну, бачите, як балакають, а діти ото — отаке й отаке там! А то ж ніхто.

— Ну да, мовчать, да? Скажіть, ну оце батьку хватало на життя от це, що він дома по господарству займався? 

Т. В.: По хазяйстві? а як же!

— Хватало, да?

Т. В.: Дві корови у нас було. Двоє коней було. Ті ото, жеребець такий же був, шо то парували. Овечок більше 20 штук на зіму оставляють.

— Свині були?

Т. В.: Свині були. Гуси були. Кури. Все було.

— Бджоли?

Т. В.: Ні, не було. Бджол не було. Не тримали, бо боялись (сміється).

— Щоб не кусались?

Т. В.: Еге, а так усе було.

— Скажіть, а реманент якийсь удома був? оце віялка там, сіялка?

Т. В.: Сіялка в нас була.

— А молотарка?

Т. В.: Не було.

— А який ще? борони, плуги були?

Т. В.: І борони були, й плуги були, і все. І віялка була. І тоді ото та різка була, ото ж ото, ну, у коней, така здорова.

— Корморізка, чи що?

Т. В.: Шо ну ото ж, як цьой, а то ріжуть, ну, так як машина ото молоти, так отаке.

— Ну, молотарка?

Т. В.: Ні, ну то ж молотарка, а то там привод був. Оце конякою запряжуть, і наріжуть ото бистро тії різки.

— Ну, тобто, це корморізка така? кінська.

Т. В.: Да, тільки вона в нас здорова була. То є мала, в нас була, а то здорова. Як ото організуються там, родичі да все, так оце ж наріжуть, ото так.

— Скажіть, будь ласка, а от гроші у кого знаходилися сімейні?

Т. В.: Гроші? у батька.

— Не було такого, щоб у кожного гроші? 

Т. В.: Раньше не було. Іде, ідуть, як пив оце батько, тоді не давали гроші. Потім в економію ходили ж зароблять, так оце не оддавали батьку. А як не пив, так у батька. У батька гроші.

— Скажіть, а от, наприклад, треба щось купити, вам наприклад, так де взять гроші?

Т. В.: Тоді ж, тоді ж, як шось купить, то сказать — отаке, отаке то надо. Підуть у магазін та понабирають.

— А де він візьме сам гроші?

Т. В.: А він же іде, це ж заробляють.

— А де заробляють?

Т. В.: А оце ж той криє у людей, таким заробляє. А той шиє чоботи, отдєлує.

— І мають за це гроші, да?

Т. В.: Та  то ж оборот ведуть. Хліб же, як змолотять, хліб і все молотять, і здають же ж уже хліб. Тоді ж ото буряки сіяли. Картоху сіяли.

— А жуки були?

Т. В.: Сахар получали, патоку получали. Самогон гнали (сміється). Таке все. 

— Скажіть, а фруктовий сад був у вас? фрукта була?

Т. В.: А як же! була. Було, садки дуже хароші були. Хароші.

— Плодоносили. А налогами не обклали в колективізацію?

Т. В.: Тоді, тоді налоги не такі були. Це оце стали налоги, як оце отой, став колхоз. А тоді ні. Тоді налоги не були. Такі маленькі налоги були.

— Не вирубували люди садки, коли налоги прийшли великі?

Т. В.: Більші були налоги. У кого землі більш, більші налоги. А в кого менш землі, то й налогів менше.
Жінка: — Оце вже вирубували, як великі налоги були.

— А! так то ж вирубували, як  оце, оце я ж кажу.

Жінка: — Дядько Павло, мамин брат, вирубили до самого корня.

— Великі, да?

Т. В.: Оце, як і Лєнін завоював, так ні молока не требували, нічого! І я ж кажу — так люди жили! так жили! І після войни оце харашо як стали уже жить. А ото саме після войни так чуть не придушили, чи Сталін.

— Ну, ясно. Скажіть, будь ласка, а от ваш батько до яких людей таких от належав? чи був бідняк? чи середняк? чи багатій? як його от люди відносили? 

Т. В.: Так, нічо жили!

— Середняк, так?

Т. В.: Держали ж скоту скільки, і так нічо!

— Ну, так я кажу, він був такий не дуже багатий і не дуже бідний?

Т. В.: Ні!

— А багатих було багато людей в селі вашому?

Т. В.: А люди багаті були, бачите, їх же порозкулачували. 

— Нє, ну багаті були в селі, чи ні?

Жінка: — Багаті були в селі?
Т. В.: Да, а як же!

— Ну, скільки їх було, багатих?

Т. В.: Багато ото з своїми магазінами торгували.
Жінка: — Нє, скільки дворів було там? 10 дворів у селі?

— Та нє, не 10. Зараз — Стасюки, Сотники, Чапешники, етот Василь Васильович, тоді скільки? тоді той Тьоха ото ж.

Жінка: — Ну, мабуть дворів 10.
Т. В.: 15 дворів.

— 15 дворів, да? Оце такі були заможні?

Т. В.: Заможні такі, шо куди! І дядько ж тоже такий був. У їх усе було! І оце ота бричка, шо молоду возить, ото кучер.

— Фаетон, фаетон, так?

Т. В.: Ага! і тоді й ложки були, й лінєйки були, і фаетон отой, шо накривається. І пасіка була. І корів, 4 корови. Коней навєрно штук шестеро було. І пасіка була. Шо тільки хочеш! Так у їх же, бачите, сини були. Один у сєльсовєті ото ж робив. Другий бухгалтером у економії. А третій такий, шо тільки панам шив. Ото пальта, та все!

— Одяг, одяг?

Т. В.: Ага! А четвертий смотрителєм був. Всі ж такі, шо тільки отак. так, як тепер, так і тоді.

— Ясно, ясно. Скажіть, а от для того, як визначалося. наприклад, шо це людина бідна? скільки в неї треба було, шоб землі було? або що?

Т. В.: Бідна така, шо не хотіла робить. Я вам оце по правді скажу. Оце в нас тамечка три мужики було таких, шо хоть вишу забирай, а лодирі з лодирів!

— Не хотіли робить?

Т. В.: Оце землю ж як поділив же Лєнін, у каждого земля й усе, у ніх конячка отак сіпа, є ото отак. І таке, шо куди. А не хотіли ж робить! вони ж не хотіли робить!
Жінка: — А скільки нада було землі, шоб хватало? гектар? чи два? чи п’ять?
Т. В.: Та я так не скажу, тільки як побагато землі було. У нас пшениці ото може гектар посіяний. То я ж хіба шо знаю. Тепер озимої, ярої тоже гектар. Тепер жита скільки. Тепер.

— Гречка?

Т. В.: І гречку, і хто й зна, скільки. І буряки ж, і картоплю. Багато було. Скільки, я точно не скажу, мене то воно не касалось.  

— Ну, то ясно. А наймити були в вас? наймитів наймали ви? Батько сам справлявся?

Т. В.: Ні, то були тільки в куркулів.

— Ну, як вони до них ставилися? нормально? до наймитів.

Т. В.: Харашо жили.
Жінка: — Нє, ото як прийдуть оті до багачів робить, не обіжають їх?
Т. В.: Як хароший хазяїн, значить харашо. А як хазяїн поганий, значить і їм погано. А є й роботнік поганий.

— Ну, по-різному, короче. Ну, ясно. Скажіть, а з якого віку діти привчалися робить?

Т. В.: Як? до роботи? Та ми з дєтства.

— З якого віку?

Т. В.: Да, уже 10, 9 год, а ти вже на городі робиш. Не так, як тепер же ж у школу, бачите, ходять, а тоді ж, а тоді.

— Тоді получали освіту від батьків? 

Т. В.: Та як, бачите.
Жінка: — Ну, вчилися, шо батько навчив, то й усьо.

— Скажіть, а оце ваш батько популярністю користувався серед людей? його люди поважали?

Т. В.: А як же!

— Поважали, так.

Т. В.: І хлопців поважали, і хлопці хароші були, і батько. Там те зробе, тому те зробе. А як ото трохи запив, то вже.

— А він, довго цей період був, що він пив?

Т. В.: Батько? довго жив, питаєте?

— Нє, пив довго?

Т. В.: Ні-ні! не дуже довго. Хлопці підросли, так.

— Уже перестав пить, да? зрозуміло. Ну харашо, а я хотів тоді таке питання задать, ви розказали, що получили землю в 24-му році.

Т. В.: У 24-му.

— А до того скільки землі було?

Т. В.: Не знаю, тоді мало було землі, тоді в економії багато було. В нас в Яструбенне на графському економія була, на Каратніщах економія була. Тоді ось на хуторі економія була. Так тоді мало було. А як поділили землю, то да.

— А хто поділив?

Т. В.: То Лєнін це.

— Ну, Лєнін сюда ж не приїжджав.

Т. В.: Ну, так а такі ж приїжджали.

— Ну, хто? хто? люди якісь?

Т. В.: Чужі (сміється). Чужі. 

— Ну, батько получив землю.

Т. В.: Получив, і все. Загадують, шо сьодні землю ділитимуть. Оце там нам один участок аж на Графському попав. Оце ж економію розпаювали, так на Графському. А тоді оце ж тут, блигше дали. Ну, багато.

— Ну, всім дали порівну? чи по—різному?

Жінка: — На душі, бабушка казала — на душі ділили, на душі землю.
Т. В.: А я ж казала, шо на кажду душу.

— На кажду душу ділили?

Т. В.: На кажду душу.

— Не на двори, а на душу?

Т. В.: Ні-ні, на кажду душу.
Жінка: — У кого скільки сім’ї.
Т. В.: Оце її мати йшла заміж, а брат женився, та земля осталась оце материна у нас, а шо брат же цьой, то оддали ж тоді.

— Зрозуміло.

Т. В.: А то ж нам нада оддавать матері, а шо він оженився там, брат, а то хай вже ж у нас вмісті, а ви ото так.

— Скажіть, а от, як сини стали підростать, вони стали допомагать батьку?

Т. В.: А як же! допомагали! раньше жили харашо.

— До колгоспу ще допомагали, да? От, наприклад, брат одружується, йому батько виділяє землю, чи як?

Т. В.: А то ж, як уже одділяють. В нас ще не одділялись. Один ото в прийми пошов, а ті участок узяли. Усі там, так узяли участок. І той не хоче, і той не хоче. І так отоді ото став колгосп.

— Скажіть, а оце от, коли повідомлення прийшло про те, що будуть створювать колгосп, воно хто, хто перший сказав, що буде колгосп? шо колхоз буде.

Т. В.: А! ну так балакали, шо буде колхоз.

— Так, хтось говорив?

Т. В.: Ага! буде колхоз. Ну, там вже ж кажуть, шо те брехня. А там дід у нас старий, вже старий був — а я, каже, вам кажу, казав, шо будуть жуки літать, будуть отак ото желізні жуки. Вже літають, отак і те буде колхоз. Отак дід.

— Точно, да? желізні жуки.

Т. В.: Та колхоз непогано. Непогано, як хто робе, так непогано.

— Ну, ясно. Скажіть, а оце після того, як. 

Т. В.: Тільки того, шо бачите, ми ж робили, і задаром робили після войни, і нам же пенсія мала.

— Ну да. Та я знаю це діло, що дуже неприємно.

Т. В.: По 12 рублів дали пєнсію. Оце перву пєнсію нам оце ж насчитували, то і я получила.

— Ограбили просто вас. Ограбили.

Т. В.: Ну, хіба ж так, а ми оце до войни, як оце колгосп став, оце виділяють таких робочих, шоб молотарка, шоб молотить хліб. там же урожаї такі були страшенні.

— Великі урожаї, да?

Т. В.: Ага! Тоді ж оце виділяють, то я копи всігда возила. Оце виділяють мені коняку, прикрепляють. Вже моєї коняки ніхто не візьме. Дроги прикрепляють. Я розпрягаю, усе, коняку веду на те. І оце як, молотарка як два місяця як викрепиш, так потреш усе геть на світі. Ото таке! А тоді тоже, як свого не було того, шо напряли, так голі люди ходили. Обірвані.

— І таке було?

Т. В.: А як же! ніде ж узять. Стоять- стоять цілу ніч в очередь, а вони одчинять, кажуть — покража.

— Украли?

Т. В.: Еге! а вони сами брали, поки поймають.

— Скажіть, а коли оголосили колгосп, то всі з радістю пішли? чи ні?

Т. В.: Ні-ні!

— А як попали в колгосп? 

Т. В.: Єсть такі, шо зовсім не були в колгоспі і до сіх пор.

— Ну, люди ішли самі, чи з примусу їх гнали туди?

Т. В.: Ну, об’явили і ідуть. А хто ж не хотів, так там і поганенько жив, а його розтягли. Оце таке.

— Ну, а хто приїхав організовувать колективізацію? свої чи чужі?

Т. В.: Да із того ж, із району то приїжджали.

— Кацапи, чи нє?

Т. В.: Да це ви не знаєте, отутечки в районі так я їх багато знаю. І то оце Санжаров, і Постушний, може чули, шо їх посудили, і Булахов, і той, Григорійов. Оце всіх я знаю. Ми ж ланка передова, так їздили до нас. Ото на легковій їдуть, а тоді нас ше й покатають. А тоді за шо їх посудили. Та й на цьому.

— Чуєте, а ті люди, багато людей не пішло в колгосп?

Т. В.: Багато.

— Скільки не пішло?

Т. В.: Та може до ста.

— Не пішло?

Т. В.: Не пошло.

— А скільки пішло?

Т. В.: А то всі пошли.

— А скільки ж в вас дворів було в селі?

Т. В.: У нас, у нас більше, як оце Хотінь.

— Серйозно? 

Т. В.: Серйозно, більше, більше. І в нас і предсєдатєль більше за землю ше оце, так більше получав, як оце Хотіньський. 

— Ну хорошо, дивіться, а якщо людина не пішла в колхоз, то чим вона могла жить? де вона гроші брала на життя?

Т. В.: Ходили, у економіях були. Економії ше не всі розфасували.

— А як розфасували, то що?

Т. В.: Так і економії ті, шо як остались, так і остались на сьоднішній день. То таке.  

— Ну, хорошо, а ваша сім’я, як получилось з вашою сім’єю? Ви так, як і було оце коні, все здали туди в колгосп, чи як?

Т. В.: У колгосп усе.

— Вас не розкуркулили?

Т. В.: Нє-нє-нє!

— Ви просто здали, і все?

Т. В.: Здали, й все. Коні, і здали все, корві поздавали, а тоді брали назад корів.

— А не жалко було здавать?

Т. В.: Та хто зна! (сміється).

— Батьку не жалко було здавать корів?

Т. В.: Та, усім жалко було.

— А треба було?

Т. В.: А як нічо ж не зробиш. Це ж таке, шо бачите, проти власті ж нічо не зробиш. Так і тут.

— Ну да. Так ви кажете, десь увезли багатих, десь чоловік 15, да?

Т. В.: Ага-ага! отак. Багато жили, багато.

— Ну, так а вони вернулись?

Т. В.: А вони, бачите, торгували, у ніх свої магазіни були. Оце своє закуповували всьо вони там.
Жінка: — А їх же тоді на сєвєр повивозили, чи куди ви казали? на Сибір?
Т. В.: Їх? та куди? туди, і тут же ж в Караганду, кондратівчан ото, з Кондратівки на Сибір, і наших на Сибір. Тоді наших іще кудись ото.

— В Магадан? чи ні?

Т. В.: А є, порозкулачували все, а вони там кажуть так жили здоровше. Вони тоже ж грамотні, так сами жили, повтікали на чужі фамилії. Там станція Лозова, це мої брати. Да, на чужі фамилії.

— Щоб їх не розкуркулили, щоб їх не виселили?

Т. В.: Їх розкулачували, а як вони заранше і втекли, хлопці. А того, старого, розкулачили, все, а тоді і старого взяли.

— Ну, тих не розстріляли, що увезли?

Т. В.: Ні-ні!

— Не розстріляли, да, зрозуміло. Так, а цей, значить, ви кажете.

Т. В.: Ото ж я, переб’ю трошки.

— Нічого-нічого. 

Т. В.: Показували, як показували по телевізору, як гнали, як розкулачували.

— Я не бачив.

Т. В.: А я бачила!

— Правда?

Т. В.: Еге! оце точно, оце точно так. Я кажу — шо ж ви показуєте, як, кажу, це ж правда. Дітей ото гонять, і їх штовхають! Оце я по телевізору.

— А що то за фільм якийсь був, чи що?

Т. В.: Зімою, зімою показували.
Жінка: — Та шось я прийшла включила, а бабушка каже, шо диви! чиста правда!

— Так документальні якісь кадри?

Жінка: — Документальні.
Т. В.: І оце показували, шо як той голод був, та все.

— А голод був в вашому селі?

Т. В.: А як же ж! він у каждому був.

— І багато людей загинуло?

Т. В.: Та багато! Це ж тоже показували, як голод, і розказували баби, от, по телевізору. Я ж то включала.

— Правда?

Т. В.: Правда, правда. І ото ж і вроді ж фільм був, чи шо воно було тоже. Оце той фільм.

— Чуєте, а хто проводив колективізацію? Це ви кажете — свої. Так хто був більш жорсткішим, свої чи чужі? хто проводив?

Т. В.: А то так хто зна! ось усіх боялись. І своїх боялись. Буває свої ше хуже чужих. Отак можна сказать.

— Ще хуже, да?

Т. В.: Ото по телевізору бачите, шо роблять?

— Ну, я бачив.

Т. В.: Отак і то робили. Отак точно-точно! Той нємець стоїть, а наші шо роблять? вбивають. Так і це.

— Ну да. Так, а цей, скажіть, а тоді, як оце почалося  колгосп, то перші роки було важко, так? То скільки років так пройшло, що люди почали забувать, що в них своя земля була, і таке інше? 

Т. В.: Тааа! відразу ж. Охка, кажде охка! охка! а якби це своя земля! та як гарно! Ну харашо! це не буду я казать. Дивіться, оце ж, як свою землю робили, оце посіють весною. Тепер оце дожидають, як полька буде. Тепер оце попололи, дожидають до осені, чи то до жнив. Жнива підстигли, своє кажде, як дружно, гарно, своє вбрали усе оце по очереді, ну родичі отак же молотарка, як у наших оце була. То молотарка, так оце ж організуються родичі, і отак по очереді ж і молотять. Помолотили. А жито тамечки є в клуні. Клуні здорові були.

— Під соломою?

Т. В.: Клуні ото. Тоді ж ходять оце ж батько із синами, та й невістка. Підуть, та це ж молотять, та там в сараї чи в хаті в когось там під соломою.

— Покривають?

Т. В.: Ага! ото, ото таке. І тепер оце мужики гуляють цілу зіму, до самої весни.

— Випивають, чи що?

Т. В.: Ото по очереді, сьодні оце в нас, завтра в того, завтра там в того. Та так оце ходять. А баби прядуть.

— Ага, оце таке життя було? і співали?

Т. В.: Ага, ото таке.

— Ну, от бачите. Скажіть, будь ласка, ну, а от кажете, років 5 пройшло, як люди почали забувать, шо в них було своє оце все?

Т. В.: Та чо там? довго!

— Довго, да? вспоминали?

Т. В.: Вспоминали довго-довго!
Жінка: — Вони і січас вспоминають.
Т. В.: Ну, тоді ж, хоть і поділив же Лєнін, то вже ж так поділив, шо на кажду душу! вражди не було нічого. У кого стільки землі, як душ. І вражди не було. І так люди зажили. Толока! На толоку оце возять літом навоз туди. Корови попасуться це. Ну, чого не жить було? І колгосп. Хай і колгосп. Я не скажу, і колгосп харашо. Як організували вже трохи, стали, установили все. І після войни оце тільки побачили ж, скільки мануфактури, скільки всьої посуди! Усього було, пожалуста! Нє, то де воно взялося, оця пропаганда! Може й не треба, а я своє кажу! (сміється). 

— Правильно, правильно кажете. Правильно. Все правильно. Я тільки підтримую. Чуєте, скажіть, а люди до того, це як ваш батько господарював, хтось крав один у одного? чи ні? крадіжки були?

Т. В.: Та було, скільки хоч! банди були багато!

— І крали?

Т. В.: Крали! Ну, так крали.

— І ви крали, чи ні? батько крав?

Т. В.: Коней виводили, а тоді якось на станцію водили. Ото ноччю уведуть, а вони продають. Хто коней веде. А так, шоб ото так, то тоді барахла не дуже було. Це тільки в багачів барахло було.

— Ну, ваш батько теж крав?

Т. В.: Ні! чо ж він буде красти, як у нас своїх коней хватало.

— Нє, не коні, а так взагалі то щось?

Т. В.: Ні.

— Ні, а інші люди крали?

Т. В.: І хлопці і один не був так, шоб як це.

— А після колгоспу, як колгосп став, почали красти, чи ні?

Т. В.: Ні!

— І не крали? і до сьогоднішнього дня не крадуть? 

Т. В.: Крали, тільки такий ото піде та замок одірве. Отакі були якісь несамостоятєльні люди.

— Ага, ну зрозуміло.

Жінка: — Тоді ж судили.
Т. В.: Тоді дісціпліна хароша була. Як і в колгоспі, то дісціпліна хароша була.

— А скажіть, як вам краще счас, чи батьківське господарство? чи колгосп? Як ви хотіли б счас?

Т. В.: Тепер? Нє, я согласна колгосп.

— Батьківське господарство не хотіли б?

Т. В.: Того вже ні. А якби оце робили так, як оце після войни стало це. Оце годів 2 чи 3 стало погано. Який воно дурак так видумав! (сміються). Оце по правді сказать.

— Чуєте, так ви б це не хотіли б зі своїми, як кажуть, родичами і так дальше все, щоби вернулась їм та земля батьківська?

Т. В.: Я не хочу зовсім.

— Не хочете?

Т. В.: Не хочу!

— Надоїло вже все?

Т. В.: Хай колгосп! і у колгоспі я проробила цілий вік, і харашо. І тім погано, хто лодирі. Ото й так. І в колгоспі, і свою землю робили, так ледарювали.

— Скажіть, а от діти при колгоспі коли почали вже призвичаюватись до роботи? Як при батьках були, а тепер при колгоспі, раніше чи пізніше?

Т. В.: І при колгоспу, як уже цьоє оце ж ходили вже в школу ж тепер ото ж. Як школу кончать, ага, дітей кажуть, ідіте там картошку поможете вибирать, ідіть там перебірать ото усе. Так приучали.

— Привчали, да?

Жінка: — Приучали. Я в 10 год снопи в’язала.

— От бачите.

Т. В.: Батьки приучали, й усе, знаєте. Та непогано було. 

— Скажіть, ну а ці перші роки що було тільки важко, а потім уже почало нормально, так? Колгосп перші роки було важко, да?

Т. В.: Да, перві оце в 29-му, кажеться,  на Грузькіх це первий організував колхоз.

— На Грузькі це що?

Жінка: — Ну, село таке Грузьке.
Т. В.: Начались колгоспи, то колектіви попервах казали, а тоді колгоспи.
Жінка: — Таке красиве село було.
Т. В.: А тоді в нас у 30-му той. А на Грузькій, на посьолку в 29-му.

— Угу, колгосп став? А чого  Грузькій, це село унічтожили?

Т. В.: Та виходили ото, давали землю, як оте вже той Лєнін, так посьолки. Посьолки, давали ото ж, виселялись. Землі здорові, і ми брали. І на Красній, і на Грузькому, і на Пронозовому, багато-багато!

— Скажіть, а ви народилися, як той куток називався в селі, де ви народилися?

Т. В.: Де, оце в нас?

— Куток ваш в селі?

Т. В.: Та Псярня.

— А другі кутки?

Т. В.: А так той, прозвали вже після того Любимовка. А її ніхто нічо не понімав. А Псярня, хоть і пісьма писали.

— На Псарню. А другі кутки як називались?

Т. В.: А то Бабачини.

— Бабачини?

Т. В.: Бабачини. Тепер один Вигон. Тепер ето Литва. Тепер Писаровка. А тепер Гусятниця. Тепер Солдатська. А тепер, тепер той Топтаний Хутор, ото, де Толік наш. Ото так багато.

— Отак, бачите, добре, що нагадали. А це ж кажете, що і млини були, і вітряки були в селі? чи не було?

Т. В.: Так шо ті улиці.

— Були вітряки?

Т. В.: Оце ж кажуть, як Псярня, багато кажуть раньше собак було. Так оце назвали.

— А чого Псарні?

Т. В.: Ну, багато собак було, так Псарні. А того, оце Голобабівка, бо баба гола пробігла (сміється). Та казали Голобабівка.

— А було таке?

Т. В.: А Гусятниця, кажуть, гусей багато було. Оце так казали.

— Ну, ясно!

Т. В.: А Солдатська, солдати бігали тоже, багато солдат було, так казали Солдатська. А Комісаровка то битва там.

— А оце до колгоспу ваш батько був середняк, так? Були бідні, були багаті. А після колгоспу були такі бідні, багаті?

Т. В.: Та, хто робив, так оце і були й багатші. А як же, були. 

— При колгоспі?

Т. В.: Були, були.

— Скажіть, а от було таке, наприклад, що родичалися між собою бідні й багаті? Як вони ставилися один до одного?

Т. В.: Єсть, єсть хоч і багаті, а якось родичались. А єсть бідне, і не хоче ні з ким родичаться. Усяке було.

— Ну, а так більше, що багата людина це була така, що ну, наприклад, він був дуже такий, таке слово, ну.

Т. В.: Ну, всим багатий.

— Ну, то що багатий, да, ну, я маю на увазі по характеру він був жадним, чи не дуже?

Т. В.: Нє! був такий жадний, шо то іще раньше, а це пани так дітей там, тоді ж жінки в економію ходять, а вони, баби в шинок туди біжать. А багач же їде на таких конях, та так і каже — ну, за шо то бідна голота ота напивається? Шо я багатий, та не напиваюсь. А ти, дурак, так тепер розкулачили (сміється). А бідний
Жінка — Материні сестри оце все, там по наперстку їм наллє, вони пообідають, співають! А січас вобще стали замкнуті. Не то, шо сусід до сусіда не йде. Це хоть і січас зробили таке, шо ага! той фермер. Нажив землі і забрав. Він же ж із села забрав техніку, забрав усе. Той землі в оренду набрав. Ми вдвох з дідом в колгоспі проробили, і давали в позапрошлому в оренду, чось же ми не взяли. Всим же не дали. А по-моєму так, всим колгоспникам було роздавать землю. Хай по гектару чи по 50 соток, ну всим. А то в того два, вони получають зерно, а ми вік проішачили, я должна тепер за свою нещасну пенсію купить те кіло зерна. Конечно, шо зараз безвластіє!

— Беззаконня.

Жінка: — Єслі б уже скорій оці вибори, та проголосували за якусь власть, одну встановили. Шоб комусь одному вже, і був хазяїн дєйствітєльно. А то таке – не кохоз, не без колхоза, не фермери, нічого! І шо ті фермери дали? от шо вони дали? Я говорю — хліб дорогий, хліб же дорогий і буде. Фермери по скільки собі собрали зерна, то на спиртзаводи поздавали, а тоді нещасна та вже жінка страда. А хто паше оту копійку, і до того фермера. А як був колгосп таки, оце все зерно здавалося. Ага! наложили на колгосп там 200 тон примєрно. Здав. Приїхали, подивились – багато ще в колгоспі, хватить і людям поодавать, ще їм добавили. Ще здав колгосп. Та хліб був 16 копійок, еге? І так же ж і хазяйство. Ми доїдемо до нєту! Хазяйство держали, якась баба отака, вона держала порося. Вона піде на руб, 40 рублів пенсії получала, і держала порося, і утя якесь, і курча. Січас, якби я її не забрала, то її нада вмирать. На її пенсію нада вмирать. Шо вона, 2 кіли м’яса купить за всю пенсію.
Т. В.: А робили як, і до войни, і первий год, як ото. А тепер 5 год поробило, і пенсію яку заробили. А ми вік проробили, і пенсії не заробили.

— Та що ви кажете, хіба я не знаю, яке. Хіба вас тільки одних обдурили?

— Ото ж!
Жінка: — Або збирали. Збирала — збирала, вона ж нещасна баба, бо заріже порося, кусочок собі оставе, а те продасть. Каже — я ж сама! В неї ні дітей, нікого ж немає. Якусь копійку положу, шоб було й на похорон, так хтось мене може й догодував. Сьодні ж ходе, а завтра заляже. Узяли, обідрали ту бабу, вона ж цілий вік робила на ту копійку, шо на крижку положила. Та видайте хоть би ті гроші. Оце січас міліарди та триліарди, отим уже обдирайте. А зачєм же ви оцих старих. 

— Розумію.

Жінка: — І тоді баба була гола, і тепер.

— Все правильно, я з вами згоден. Я ж не, я ж не Президент. Я ж тільки хочу розпитать про ті часи, бо воно, бачите, що уже воно потрібно. Бо таких же людей, як ви, уже небагато залишилось. І яку ж правду потім можна буде дізнатися? Чуєте, так я хотів вас запитать, може ваш батько розказував, або що, до совєтської власті хто був найголовнішою людиною у селі? хто правив селом?

Т. В.: Ну, ото ж правили наші там той, старости.

— Старости, так. Сільські старости. А хто його обирав?

Т. В.: Люди обирали.

— Всі приходили і обирали?

Т. В.: Ну, ото ж кажуть раньше, тепер кажуть збори, чи шо, а раньше общество буде.

— Сходка?

Т. В.: Общество буде. Це ж обще ето.

— Віче, віче? чи як називалося?

Т. В.: Ну, так оце ж общество буде, загадують, шо ідіть же до сільсовєта, общество буде. Це ж будуть вибирать.

— А жінки ходили? чи тільки чоловіки ходили?

Т. В.: Та усі, усі йдуть. Ну, як раньше оце ж землю поділили, все, так усі, всі! ходили туди дружно.

— Все село?

Т. В.: Все село!

— Скажіть, а церква була в вашому селі?

Т. В.: Була.

— І піп був?

Т. В.: Був.

— Ну, от сільський староста і піп, вони вплив мали на народ, на людей? 

Т. В.: Це вже перед тим, перед колгоспом не стало оце церкви, її ліквідірували. Больше в нас її нема, хотя була церква.

— Ну, ви попа бачили?

Т. В.: Да, я чого ж не бачила? В нас попа й обстригли.

— Обстригли?

Т. В.: Обстригли! хлопці вловили й обстригли.

— Чого? такий поганий був?

Жінка: — А до молодиці ходив.
Т. В.: Та, уже ж перед колективізацією, перед колективізацією.

— Ану розкажіть, чо він у молодиці робив?

Т. В.: Шкодливий! Так його поймали. Не знаю, як його. Та він ноччю й виїхав. Обстригли зовсім.

— Налисо?

Т. В.: Еге!

— Так він ходив до якоїсь дівчини, да?

Т. В.: Та, до баби ходив.

— До баби, да? ага. А хтось узнав?

Т. В.: Або хіба оце зараз батюшки, хіба вони правильно роблять?

— Ну, я не знаю, може й не правильно.

Т. В.: А раньше, ви думаєте, правильно? Як злий оце на кого батюшка, шо не дасть там, єсть в нього золото там, чи шо, як не дасть, так таке ймення дав, шо в нас той хазяїн виїхав зовсім і той.

— Таке ім’я дав, да?

Т. В.: Да, із села. Хіба, а де тоді той Бог? де ж та правда? Та їх нада видушить, тіх батюшок.
Жінка: — Баба презирає.
Т. В.: Це я їх ненавиджу! А через шо? ймення давали тільки таке, і тільки таке давали.

— Як придумає, да?

Т. В.: Да, як придумає, так і той.

— А які, а які ви пам’ятаєте такі імена такі давали, що людям не нравилися?

Т. В.: Те то ето Капитос, то Кульок. Який меду не дав, так Кульок. Так він виїхав зовсім.
Жінка: — А як ото ви казали, шо од сіна до соломи? чи як ви казали? од соломи до сіна, чи як ви казали? Як конякою під’їхав, каже, шо якийсь празник був, і собирав батюшка панахиди по дворах. Тоді під’їхав до одного хазяїна, а в його сіна трошечки, а він коняку свою туди прив’язав там, чи куди, шоб сіно їла. А хазяїн вийшов, дума — поїсть, а моїй корові не буде. Та взяв перевів до соломи. Родився в його син, він його назвав – Одсінадосоломи.

— І таке ім’я йому дав?

Жінка: — Да, Одсінадосоломи.
Т. В.: А по скільки вони панахиду збирали, а тепер от організували, да так і сколько їх є! страшне.

— Чуєте, а так люди його слухали? він поради якісь в житті давав?

Т. В.: А узять і сказать, шо шо то за батюшка, як він, як оте. ну, прийде, раньше ж ото в піст ходе десятник, каже — прибирайте, батюшка молитву давайте. І от, в кого ж є там сала дати, а в кого ж і немає. Які ж були то й раньше так. Так тоже.

— Ну, так давали йому щось, ні?

Т. В.: А як же!

— Ну, так давали ж йому.

Т. В.: Давали. А тільки ж, як хтось не дасть, так уже, бачите, шо.

— А у нього земля була, ні? в попа.

Т. В.: Не знаю.

— Не знаєте. Ну, якесь господарство було? в його матушка якось цей, щось вели вони якесь господарство?

Т. В.: Та, огород був, і квартіра ж була при нас. А так я не знаю.

— Скажіть, а церква у вас на якого святого була? церква. Ну, а храм коли в селі празнували?

Т. В.: Не знаю.

— Нє, ну храм в селі празнували? В селі є храм завжди. На який день? не знаєте?

Жінка: — Я ніколи не чула.

— А церква коли зруйнована була? в якому році? 

Т. В.: Оце от якраз перед колективізацією. У 30-му годі до її лазили знімали.

— Хто? свої чи чужі?

Т. В.: Свої, свої, свої!

— А ви прізвища пам’ятаєте? прізвища пам’ятаєте? ану скажіть, як його фамілія була?

Жінка: — Як його фамілія, того, шо лазив?
Т. В.: Да це ж тільки вже ж той вмер дід.

— Так це дід лазив, чи що?

Т. В.: Та ні! він ще ж молодий тоді був.

— А зараз вже дід, да? 

Т. В.: Так умер вже. Та померли ті хлопці. А й один не той, не впав, як лазили. Ні один не впав.
Жінка: — Аби Бог був, взяв би та й наказав, шо вони хрести знімають.

— Ну да, я оце скільки де не питав, всюди вони погибли.

Т. В.: Хто молиться Богу, та він із 11-го году, так ото у Харкові він підполковником був, так умер же. Оце той, цей год. Оце після войни умер. То коли організовував колхоз, і дуже хароший. Молодий парінь, а так організував! і бригада така була, шо передова.

— Зрозуміло. А це його прізвище Яструбей, да?

Т. В.: Так.

— Це таке козацьке прізвище, чи якесь татарське. Хто його знає.

Т. В.: А тоді його послали учиться, та й він там вивчився, і був отак от полковником у Харкові. Хароший був.

— Ну скажіть, а тоді, коли став колхоз, то цей, сільська рада, і тоді був голова колгоспу? Голова сільської ради і голова колгоспу?

Т. В.: Ну, голова колгоспу, як став колгосп, так наш був.

— Свій?

Т. В.: Ага! Яструбей цей. Тоді трошки побув, а тоді нам чужого прислали, Логвиненка. Фамілія Логвиненко. Хароший був такий. Хароший. І вона робила.

— Скажіть, а оце, коли ваш батько теж пішов в колгосп?

Т. В.: А як же!

— Пішов, да?

Т. В.: Та ми з первого году.

— Нє, я стосунки в сім’ї не змінилися, як ви всі пішли в колгосп? між людьми і так дальше?

Т. В.: Нічого, нічого.

— Нічого не змінилося.

Т. В.: Не змінилося, ото тільки скотину.

— Віддали туда все?

Т. В.: Ага! А так, а так жили і все.

— Ну, так же щодня вечеряли в хаті всі разом?

Т. В.: Разом! в нас із однії миски. Оце сім’я велика, так ото і другу сиплять. Отак.

— Зрозуміло. Ну, значить таке, що в принципі ви б назад не хотіли нічого? еге ж? ну його все це! Краще все, це зрозуміло. Ну що, я хотів вас на другу тему попитать. Ви щось хотіли сказать? 

Т. В.: Це як? 

— Зовсім про друге. Про пісні. Давайте тоді про колгосп закінчимо. так ви скажіть те, що ви хотіли сказать майбутнім поколінням? Що ви бачили оте життя, яке було раніше, його хоче зараз хтось там відроджувати. Що по-вашому краще?

Т. В.: Ну, якби оце отаке вернулось, як оце було зараз після войни. І не нада нічо мінять. В колгоспі непогано, як робиш. І стали давать і хліб, і гроші стали давать. І по магазінах усе було. А оце пропаганда погана.

— Пропаганда, вона всігда погана. Нікуди ви від неї не дінетесь. 

Т. В.: Може це й не треба, шо я балакаю.
Жінка: — Вас не посадять за те, не бійтеся (сміється).

— Бабушка, не бійтесь, можете говорить хоч і матом, нічого не страшно.

Т. В.: Та так, уже не страшно. Уже лягаєш, аби й не встав. Отак, не хочеться вже жить. Шо то за жизнь, шо проробили цілий вік і не, не купиш ні кришки ковбаси, ні м’яса, нічо.

— А я вам питання, хочте, задам. Ви думаєте, що, якщо було б все в магазині, ви б радісно жили? нє? ви б не жили радісно. Бо люди всі перепортилися! Розумієте?  Вам радості б не було од тої ковбаси і від сала. Не було б.

Т. В.: Да осьо ж тоді було.

— Тоді було, того що люди другі були, от і все! в цьому вся різниця. Хоч і було таке, що голодовка була, та люди сміялися. Розумієте? Ви це самі знаєте і пам’ятаєте. Що люди помінялися. Отак треба й казать. А то, що таке, було і страшніше часи. Після війни було гірше жить. Та тільки, я хоч і не жив тоді, але ж і батьки мої жили, і діди мої жили. Ще гірше було, як зараз. Але ж люди були кращі. Було з ким поспілкуваться, добре слово сказать. А зараз то вже такого нема. Ні до кого не підете, розумієте, бо всі чужі. Оце таке. Так таке я хотів друге у вас поспитать. Вибачте, що так я нехарашо сказав.

Т. В.: Говоріть і те, хто шо може.

— Да, я скажу. Так я хотів спитать – співали ви в дитинстві, чи нє?

Т. В.: А як же!
Жінка: — Баба й зараз співа, ви знаєте як!
Т. В.: Співали харашо, та ше послі войни! Та вже стали одіваться харашо. Чого не жить? Жить тільки та цвісти! А оце стало погано.

— Чуєте, скажіть, а от ви знаєте, оце ж є бас, альт, тенор і так дальше. У вас який голос?

Т. В.: А хто зна! Голос, як заспіваю, да й усе. А який голос, і не знаю. 

— Ну ясно. Так я хотів запитать, а коли ви дівчиною були, то на вашому кутку дівчата співали?

Т. В.: Співали! Раньше оце вийдеш, як весна, чуєш – на Бабачинах співають. Чуєш – на Тихінці. Чуєш – на Слобідці. Оце так співали! Ото, як ше колгоспів не було.

— Аж заливаються.

Т. В.: А тоді, як став колгосп, усе. А тоді обжились, і знов начали так.

— Співать?

Т. В.: Співать і гулять, і все.

— Скажіть, а цей, то дівчата співали і русальські пісня, і купальські, і всякі? чи більше про кохання?

Т. В.: Та, раньше не такі, як тепер про кохання (сміється).

— А про що співали?

Т. В.: Тепер же співали, знаєте, яких пісень.

— Ну, про що співали? Як не про кохання, то про що ж співали?

Жінка: — Ну, як весна, баба каже, співають — “йде весна красна”, отакі співали.
Т. В.: Співали. Оце ж, як весна, то
“Весна красна, шо ти нам принесла?
Я вам принесла літечко, шоб зеленіло житечко”.

— А цей, а колядки колядували?

Т. В.: А колядували! Щедрували.

— І посівали? от бачите.

Т. В.: Засівали діти. Хрестували. Оце ж, як уже Паска, той.

— Водохреща.

Т. В.: Паска! на другий день то і христують ходять. Хлопці самі, не дівчата.

— Скажіть, а оце парубки теж співали наряду з дівчатами?

Т. В.: Співали. І дівчата співали, хто вміє. А хто не вміє, то і зараз не вміє.

— Скажіть, а на досвітки прийшлося походить?

Т. В.: Ходила на досвітки.

— А що воно таке, ці досвітки?

Т. В.: Я не ходила. Ото боліла, так не ходила. А мої сестри ходили.

— Так, а що воно таке, ті досвітки? 

Т. В.: Ну, оце ж наймають хату, де одна женщина, і ходять туди. Тоді ж ото тамечки дома шо є, так і прогодують її. А тоді ж ото колядують. Багато наколядують, як ото принесуть і сала кусок, і паляницю винесеш, пирожків. А вона там сухариків насушить собі. Оце таке.

— Ну, так а що вони робили на тих досвітках? спілкувалися?

Т. В.: Гуляли, співали, та оце пряли.

— Дівчата? чи хлопці теж ходили?

Т. В.: Дівчата! пряли. А хлопці там посидять, а тоді ідуть.

— Скажіть, а раніше люди в національному олязі ходили, чи ні? оце в сорочках? оце в сіряках? 

Т. В.: Ходили! Кожухи були. Сіряки були. Бо овечок же держали, тоді пряли ту вовну. Оце стригли. тоді оце помиють її. А тоді ж позбирають. А тоді у куленицю, і прядуть. А тоді оце прядуть. Тепер і тчуть оце ж. А тоді оддають на ту, на фабрику. Там в нас один був, возив, так сукно роблять.

— Валяне? валяне сукно?

Т. В.: Просто таке, шо то сіряки шиють, піджаки шиють. 

— А дома не робили так?

Т. В.: А дома тільки потчуть. А ото ж вже харашо зробить, то оддавали комусь.

— Зрозуміло. А шили уже дома?

Т. В.: А то ж як. Вишивали, шили все.

— Так і ви вишивали? 

Т. В.: Вишивали. Рушники ж вишивали на стіни.

— А чому у вас нема рушників?

Т. В.: Тепер же нема моди! (сміється)

— Як нема? а де ж вони подівались?

Т. В.: Ті ж ішли, як і молодші в нас. Та в річках ото ходили на кладки, і там же рушники були.
Жінка: — Вішають тепер.
Т. В.: Вішають.
Жінка: — А це ж рушник.

— А я ж дивлюсь, що це. Скажіть, а це, а ваш батько на якомусь інструменті грав музичному? чи нє? 

Т. В.: Та так отой. А співав батько дуже харашо.

— Співав, да?

Т. В.: А іще сват такий попався батьку, невістку ж узяв оце батько. Сваи харашо співав. Цей же, батько наш начинає, ой! Отут у нас жили, отут став близько. Та лунно! та куди там! От, каже, ето, Василь Семенович да Іван Петрович, як каже свати.

— Співають, да?

Т. В.: А тепер хоч і свати. А раньше йдуть свати перев’язані, як оце могорич, чи шо. А тепер ідуть і мовчки.

— Скажіть, а були такі спеціальні баби, що де, наприклад, кухарки були такі, що до них всі люди зверталися оце по кухарській справі? Або такі, що голосильниці, знаєте? Людина помре, і така баба йде, на все село верещить оце, голосить вірніше? Дуже, дуже! Були такі баби?

Т. В.: Були!

— Ану, розкажіть про них! що ви пам’ятаєте?

Т. В.: Та то ж вмре, то й туже вже.

— І оце баба така йде, вона за всіх тужить?

Т. В.: Еге. Оце ж і родичі ж так то пригадують, шо й так, і так. Усяке.

— Нє, ну ясно. Просто, щоб ви розказали про це більше. Були такі? прізвище їх пам’ятаєте, цих бабів?

Т. В.: Були, були! і раньше, й тепер є.

— Такі бабусі?

Т. В.: Раньше дуже якось тужили баби, не так, як тепер.

— Так вони спеціальні якісь пісні співають? оці голосильні?

Т. В.: То вже, як вєрующі, так оце ж співають. Або півча. Як з батюшкою ховали раньше, а була півча! Така здорова була, да ше дід у нас один був, Дзвонар, фамилія Дзвонар. Так як оце у той, ше ж я малою була, о! а він оце десь же ж ховає і кричить. Ото вскочить мама – хтось умер! дід Дзвонар уже кричить. І на другу вулицю чуть. Отак він. Ох, і голос був! У церкві ото як крикне, так аж свічки так ото.

— Сильний голос такий був?

Т. В.: Здоровий такий дід! і такий круглий!

— З вусами, з бородою?

Т. В.: Ше не так, тільки вуси так були і бородка малесенька. Він не любив, так підстригав. Якби ж не дяк ото. Ох! і кричав же! Оце тепер так музика, кажуть — та хтось умер, грають. А тоді, а в нас тоді було, як оце хтось умер, дід Дзвонар. Хтось умер. Чого? Дід Дзвонар уже кричить.

— А так люди голосили, так? Були баби такі, що вони?

Т. В.: Та, в нас іще і той, мужиків багато було, і женщин багато.

— Ну, тут співають якісь спеціальні пісні, коли оце тужать? чи просто псалми оці церковні?

Т. В.: Церковні оце ж, як півча, так церковні все.

— Вона їх знала, ці церковні пісні?

Т. В.: “Боже святий вічний”.

— “Помилуй нас”, да?

Т. В.: “Господі, помилуй! Господі, помилуй!” Оце таке. 

— Це зараз в церкві і так говорять. Чуєте, а я кажу, батько на якомусь інструменті грав, чи тільки співав?

Т. В.: Оце мій? нічого.

— А мати?

Т. В.: А мати зовсім не співала, не танцювала.

— І не танцювала. Нє, так я кажу, а цей, а ви Метелицю танцювати вмієте?

Т. В.: Вмію танцювать і співать.

— Так Метелицю чули, ні? Да? а то зараз ніхто й Метелицю не зна.

Т. В.: І Метелиці, і Куделиці, і всяких їх є (сміється).

— А Спотикач? Спотикача знаєте?

Т. В.: А таке вже нє, тепер нє. Тепер ше руками то коє як, а вже ногами то нє.

— Ну ясно.

Т. В.: Та язиком ще.

— Чуєте, а я кажу, ваші рідні хтось грали на якихось музичних інструментах?

Т. В.: Ні, в нас ніхто.

— А в селі хтось грав?

Т. В.: Ооо! в селі багато!

— Ну, а на яких? на бандурах бачили, шоб хто—небудь грав?

Т. В.: А які то?

— Бандура. Ну, як вам пояснить? Ну, вона така кругла, у неї як струни.

Т. В.: Ну, оце в нас ото ж балабайка, а тоді мандоліна, а тоді ото скрипка, а тоді гітара.

— Бубон?

Т. В.: Ага, а тоді гармошки. В нас отіх гармоністів багато!

— Ну, а бандури бачили може? ліри?

Т. В.: Цього не знаю я.
Жінка: — Бандури як по телевізору показують, то баба каже — шо то за музика?

— Не бачили?

Т. В.: Я такого не знаю. 

— А цей, старців не бачили теж? старців.

Жінка: — Старці ходили ж попід хатами.
Т. В.: А! оті оце, шо то нищі считай.

— Ну, а не було таких, що співали?

Т. В.: Співали і грали ото ж на оту, як її?

— На ліру, да? От бачте, а кажете, що не знаєте.

Т. В.: Це ж ше раньше, раньше ходили.

— А коли це раньше?

Т. В.: Ну, ще ж до, як самі жили.

— Ага! ще до колгоспу, да?

Т. В.: До колгоспу, отоді.

— Так, а що вони співали?

Т. В.: Іде то ото ж тут, він несе й вона, і ото він грає, а вона співає. Ото таке.

— А про що співали вони?

Т. В.: Та, про бєдность.

— Про Бога, про бєдность. Так може вони якусь мудрость несли, чи ні? ви не чули? вам не до цього було? еге ж? Ну, зрозуміло. Так, а цей, а на весіллях приходилося бувать? на давніх весіллях? на свальбах?

Т. В.: На свальбах? а чо ж.
Жінка: — Ну, були ж ви раньшена свальбах, на свальбі гуляли.
Т. В.: Ну, а як же! Свальби раньше не так, як тепер.

— А як?

Т. В.: Ввечері оце ж, як у суботу вечорини. І в суботу придане везуть. Ото таке. У неділю оце ж вже у молодої отако покатаються. До молодого ідуть, їдуть, то опять або батько хрещений зазиває усей поїзд. Пообідають, оце покатаються, а тоді їдуть до молодої, уже виряжать молоду. А тепер же не так. Тепер покатались, і зразу до молодої.

— А! ну тоді до молодого, а потім до молодої. А в церкву коли вони? в неділю йдуть? вінчаться.

Т. В.: В неділю.

— Вінчаються в неділю?

Т. В.: Да, тільки в неділю. 

— Ага! а цей, ну так ви були на цьому весіллі? на свальбі цій? так весело?

Т. В.: На свальбі? та раньше веселіша була свальба, чим тепер. Шо тепер за свальба? Первий день ше кой як, на другий день, як на похороні, сидять.

— А тоді як було?

Т. В.: А тоді цілий тиждень.

— Гуляють?

Т. В.: Гуляють. Оце ж субота, тепер неділя, тепер понеділок. У вівторок окрасу молотять. А у середу той же ж, вовча. Тоді оце той, ше вимітають. Оце якраз до суботи. Отаке.

— Цілий тиждень гуляли?

Т. В.: Цілий тиждень! А тепер шо ж? Первий день ще кой як так веселенько. на другий день уже вроді похорони. Ото й все.

— А тоді що, всі дні оце так?

Т. В.: Да, всі дні! І співи, і таке, шо куди там!

— А що вам таке найбільше запам’яталося такого з цього діла? Що там найбільш красиве було таке?

Т. В.: Саме найбільш? отак ото, як первий день, так якась, ну харашо, ну так весело! гуляють. Первий день, і другий день, як весело вже! І поклажу як молотять, та перебирають, та вже як дарують, та все! Єсть такі організатори, шо висказуються, як міліція йде, так усе таке. Дуже харашо! От тут нема так.

— Скажіть, а як молодий і молода одягнуті були?

Т. В.: А! нічого так.

— Ну, в українське? чи нє?

Жінка: — Ну, наряжалися як?
Т. В.: Наряжаються? Та, тоді раньше ж ото вінки.

— А сорочки вимережені?

Т. В.: Ні-ні!

— А які?

Т. В.: Та така обниковенна, кофточки, і все.

— Не конопляні, ні?

Т. В.: Ні-ні!

— А чого? ну красиві? 

Т. В.: Не було, не було. Може раньше аж, раньше. А як я стала, так не було.

— Не чули такого, да? 

Т. В.: Так, як оце перебираються, так надівають тоді.

— Полотняні, да?

Т. В.: Полотняні, вишиті ото от. Такі воротніки ж оце.

— Ну, а вінчаються в яких сорочках?

Т. В.: У платтях. Або в кого ж це ж кофта, то в кофтах.

— Ага! а чоловіки в чому? 

Т. В.: А чоловіки було, як раньше в кого нема костюма, так у самій рубашці.

— Ну, в полотняній сорочці? чи в простій?

Т. В.: Того не скажу.

— А потім уже одягаються, да? По-українські, ага.

Т. В.: Оце таке.

— Ну, так воно, як кажуть, все дуже потрібно. Так а скажіть, ви кажете, що церква в вас була в селі. Вона дерев’яна була, чи кам’яна?

Т. В.: Дерев’яна. 

— Дерев’яна. А коли вона була приблизно побудована?

Жінка: — Построєна коли була, не знаєте?
Т. В.: Коли? а я й не знаю, коли. 

— Не знаєте.

Т. В.: Оце я вже сама строїла, а ту я не знаю.
Жінка: — Церкву! церкву! Церкву не знаєте, коли строїли?
Т. В.: Церкву? нє, я не знаю. Була в нас це церква, а тоді ж ото, коли її строїли, я не знаю, не знаю. А ту розкидали.

— А розібрали чисто, да?

Т. В.: Ну, ще казали стара вже стара була, ше я малою була, церква. А тоді казали, шо строять церкву. А я ото не знаю, не була все дома.

— Ну, а ви в церкві всередині були?

Т. В.: А як же! була.

— Ну, красива була? іконостас був?

Т. В.: Харашо, харашо дуже! хароша.

— А куди ікони подівалися, коли церкву?

Т. В.: А хто зна, де подівалися.

— Не знаєте, може розібрали люди по домам?

Т. В.: Не знаю, не буду казать. А тільки казали, шо церкву цих розбирають. І то повіз дід, Єгор, я це його дідом зву, Єгор повіз це хрести рубать.

— Сокирою, чи що?

Т. В.: І харашо умер. Де ж той тоді Бог? Хоч би в одного да й кинув!

— Звідти, да?

Т. В.: Ага! А воно нікому й не мішала та церква. Стояла б і все. Люди б ходили старенькі, і все. А то ше й тут, кажуть, розібрали. Була ж церква.
І. Г.: Де Ленін стоїть, пам’ятник.

— А! тут в Хотіні, да? А тут одна церква була?

І. Г.: Одна. 

— А у вас одна церква була?

Т. В.: Одна.
І. Г.: І в Писарівкі одна була.
Т. В.: В Яструбенне більша, більша церква.
Жінка: — Старим людям куди оце дєйствітєльно неділя, празник, йдуть в церкву.

— Чуєте, ну ви не зустрічали такого, щоб, наприклад, оце родичі між собою одружувались?

Т. В.: Шо родичі?

— Між собою одружувалися, женилися родичі між собою?

Т. В.: А, ну так родичались, і все.
Жінка: — Ні, шоб женилися?
Т. В.: Шоб женились? Да чого? було ж!

— Ну, брат з сестрою наприклад?

Т. В.: Ну, брат з сестрою, так як це? чи малі, чи той?
Жінка: — Та нє! Ну, вобще в селі було так, шо родичі  поженились? От ми рідні з ним, і поженились?

— Ааа! ні, не було тоді. Тоді не було. А тепер оце ото ж.

Жінка: — Ну, так це вже за моєї пам’яті. Дядько, рідний дядько, материн брат, женився на племінниці.
Т. В.: А раньше так не було.

— А як до цього ставляться люди?

Жінка: — Ну, тоді це вже ж я знаю, було кажуть, шо оце в магазін, знаю, зайшла вона з ним, а він ше ж був як власовець, і зосланий же був, а то відтіля приїхав, оце казали так в селі, на золотих приісках він десь. Приїхав же ж, кармани грошей. Зайшов у магазін, авона ж тоді так ше дівочка була, набирає їй там крепдешини, та все. Ми було тільки дивилися на ту матерію, не в силах же набрать. А на неї кажуть — Нінко! куди твої очі дивляться? Вона каже — в землю! Тоді ж він поїхав, це ще ж він не відбув своє. Уїхав, а її тут бросив. Тоді й вона поїхала за ним, ага. Тоді родила дитя, воно таке калічне родилося. Тоді ще одне родила. Те тоже калічне, вмерло. Сама осліпла і вмерла. І він умер, і дитя оце, шо дєвочка старша каліка.
Т. В.: Раньше даже троюрідні не сходились. Троюрідні не сходились раньше.

— Ну, це люди поріцали такі стосунки?

Т. В.: Ніякі не сходились. А оце тепер уже началось оце, як оце то колгоспи, і сходились троюродні. І сходились. А раньше ні, Боже сохрани! Це вже троюродні, Боже сохрани, шоб і зійтись. Батьки не дозволять.

— Не дозволять, да?

Т. В.: Та ні!

— А піп повінчає?

Т. В.: А тоді ж піп вінчав, як усунеш шось, ото ж і вінчав.
Жінка: — А піп даже предсєдатєлю сєльсовєта не розказав.
Т. В.: Тоді вінчались, шо не положено.
Жінка: — Я знаю, як казав – хароший хазяїн гусей од двох гусок не оставляє, а міняє.
Т. В.: Тоді вже троюрідні сходились, як ото золота всунуть батюшці. Повінчав.

— Чуєте, а цей, а оце дивіться, получається так, що так я запитаю, получається ваша мати була вже не один раз замужем, так. А були такі випадки в селі, ну таке, що, наприклад, була така сім’я, що, як кажуть, раз і назавжди? Ну, як уже побралися, то вже до смерті. Ну, а були такі, що, наприклад, життя не склалося. Ну от, наприклад, удовицею стала або вдівцем, або розійшлися. Як до цього люди ставилися?

Т. В.: А хто зна, як воно? Розійдуться – обсуждають.

— Обсуждають, да?

Т. В.: Обсуждають, шо як того. Або його обсуждають, або її. А раньше ж, бачите, брали, це ше я замічу, так за шапку, та ше за то, ше малою була, та кажуть — он, кажуть, узяв Андрій Соцького, так за шапку, вона не хотіла. Оце понаравилась батькам, оце аби хвата їм, і їм, де нєвєста, понаравилась. Батьки зійшлись, а шапку приносьте, ложите шапку на покуті, і вона, оддають її. Хоть хоче, хоть не хоче. Ото таке було.

— Заставлять? 

Т. В.: Батьки заставлять.

— Ну, а розходитися вони не мали права?

Т. В.: Так тоді ж не розходувалися. Не розходувались ніяк, як оце жили та ми. А це, як уже стали ото колгосп, тоді ото.

— Ну, а як почали розходитися, то люди осуждали це діло?

Т. В.: Та осуждали, як і зійдуться, так обсуждають. І як розходяться, то обсуждають. Так вона й умірала, так він як умер, так вона й перехрестилась. Спасибо Богу, шо хоть ти, каже, до старості не дала, не дожила з ним. Ото таке. Я, каже, не по любові йшла, не по любові, каже, й жила. Того, шо батьки заставили.

— Скажіть, а такі були відомі люди, як байстрюки?

Т. В.: Так, було.

— Було. Люди знали, що це байстрюки? А як до них ставилися?

Т. В.: Та, а як? (сміється). Ставились, та й усе.

— А їм можна було одружуватися?

Т. В.: А як же ж!

— Можна, да?

Т. В.: То раньше нільзя.

— А коли нільзя?

Т. В.: А тепер і так.
Жінка: — Ну, вони ж питають у вас, як тоді?

— Як тоді було? байстрюкам дозволяли одружуватися?

Т. В.: Ну, а як же! дозволяли. Тепер. тоді, як раньше, раньше, так даже виходили з Ясменне, чи там із Кондратівки.

— Не можна було?

Т. В.: А як тепер, так.

— Нє, ну тепер не цікавить, а тоді як було?

Жінка: — Вас за тоді питають!
Т. В.: Тоді друге було.

— А нагуляні були такі? Ви знаєте, є 3 категорії такі, є байстрюки, є нагуляні. Знаєте такі категорії людей були? Що воно получається, ви їх бачили, в принципі, цих байстрюків? ще за вашої пам’яті? чи ні?

Т. В.: Оце байстрюк, як нагуляє. То були.
Жінка: — Ну як, їх презирали. Було ж і діти кричать – байстрюк! байстрюк! Обзивалися.
Т. В.:  Раньше, і раньше були. Раньше, бачите, були солдатки. Кажда солдатка почти приводила дітей. Він же багато служив. А він же прийде, а діти на руках (сміється). Він каже — а шо це в тебе на руках? А вона каже — та була циганка у лавці, і бросила на лавці. А він каже — та брешеш! каже, у циганки ж чорна дитина, а в тебе білява. То ж даже й пісні складали.

— Скажіть, а це, а тоді людей більше було білявих, чи чорнявих у вас?

Т. В.: Усякі були! 

— Ну, а яких більше було?

Т. В.: Та, хто й зна так, не примічаю. Та всякі були.

— А мати вам колискові пісні співала?

Т. В.: Мати? так мати ж в нас не співала. Батько співав.

— Ну, батько співав колискові?

Т. В.: Співав. Батько оце в’яже ото, шо рибу ловить. Ото ж напрядуть, а тоді в’яжуть. та й я знаю, як його в’язати. І в’яже, і співає.

— Колискові?

Т. В.: І старинні – старинні!

— А ви пам’ятаєте їх? Так розказать можете, чи заспівать?

Т. В.: Так ото таке.
Жінка: — Розкажіть пісню або заспівайте!

— Пісню оно старинну розкажіть! розкажіть!

Т. В.: Так я не розкажу, як треба, я так і не розкажу.

— А “Ой, ходить сон коло вікон” знаєте? Колискової такої не знаєте? “Ходить сон коло вікон”?

Т. В.: Ну, от і не знаю.

— Не знаєте такої. А казки розказували?

Т. В.: Раньше ото ж тоже співали, шо ото старе. “Пан остановився проти милої двора”.
Жінка: — Нє, вони вас питають – дітям малим, малим! колискові співали?
Т. В.: Ну, а як же! діти самі училися. Співають же такі баби, так вони ж учаться. Я тоже ж оце старинні то тоді ото “Чорноморець” і то.

— “Чорноморець, матінко, чорноморець, вивів мене босую на городи”.

Т. В.: Не та.

— Не та? а як?

Т. В.: А тоді “їде на восьмому вороному у жупані голубому”. І він же потопає, а пока люди зійшлися, то вода вже началась.

— А я не знаю такої пісні.

Т. В.: А він ше каже — “Рятуй, рятуй, моя мила, когда вірно любила”. А вона каже — “Нада рятувати, та нічим же в воду плавати”.

— А що це за пісня? я не чув такої, бачите. то це про чорноморця?

Т. В.: Як ото в гурті, так вроді так співаєш, а як отак, то й не розкажеш.

— А я вам і сам можу заспівать.

Т. В.: Тоді тоже ж такі. А тоді старинна тоже пісня ж, шо рибалка “У рибалки стояв красівий домік, в йому жили рибаки. І у їх було три сина, красавці, хоть куда! Один любив крестьяночку. Другий князівну. А третій молодую охотніка жену”. Отаке (сміється).

— Так, а чуєте, а ви частушки знаєте?

Т. В.: Я да! знала, та забула.

— Нє, а в вас в селі співали частушки?

Т. В.: А співали! 

— А скільки у вас кілометрів до Росії село?

Жінка: — Та скільки? кілометрів 60?
Т. В.: Оце до нас? отуди до Хотіні?

— До Росії! до Росії!

Т. В.: Ааа! я не знаю до Росії.

— Ну, кацапи до вас приїжджали?

Т. В.: Приїжджали, а як же! я цього не знаю.
Жінка: — Троїцьке вже руське. Так скільки тут? 20 кілометрів, 20 кілометрів, уже Росія.

— 20 кілометрів, уже Росія.

І. Г.:  А у нас ось 12 кілометрів, і та, Росія.
Жінка: — А баба ж ваша із Троїцького? чи откуда? це ж Росія вже.
Т. В.: А уже, це я ще малою була, я не знаю, скільки там. Знаю, шо десь Лизаветовка там.

— Скажіть, а коли людина помирала, то всі приходили на похорони?

Т. В.: А як же! родичі всі йдуть. А так кучани тільки йдуть.

— Скажіть, а похорони це сумне дійство таке, чи, як кажуть, що воно таке — похорони?

Т. В.: Похорони? ну як.

— Чи плакали? чи сміялись? чи що?

Т. В.: Нє! плачуть!

— Не сміються? 

Т. В.: Не сміються на похороні. Хоч хай старе вмре, хоч мале, хоч яке.
Т. В.: Не сміються, да.
Т. В.: Як, я не знаю, хто то такі?

— Ну, баптісти є у вас в селі?

Жінка: — Є! їх в каждому селі є.

— І тут є, да?

Жінка: — Да, оце ж Скромне скільки це? 4 кілометри.
Т. В.: І в нас же є тоже.
Жінка: — І собираються часто.
Т. В.: Були колись і суботники. Ше як там ми жили було в колгоспі. так було 5 дворів суботників. А як вони вже, шо звались суботниками. Вони в суботу нічо вже не роблять, гуляють.

— А це може жиди були?  

Т. В.: Хто й зна! не знаю.

— А жидів у вас не було?

Т. В.: Нє, були, жили.

— Скільки родин?

Т. В.: Два двори. А тоді в войну хто й зна!

— До революції? чи вже?

Т. В.: Нє! до колгоспів оце, до колгоспів.

— Були два двори, да? Ну, вони по-своєму говорили, чи по-українські?

Т. В.: Ні, по-нашому вже балакали.

— Ну, а так на морду було видно, що це не наші? ну ясно. Скажіть, а які ще національності жили в селі? кацапи жили в селі, чи нє? 

Т. В.: Ні, кацапів не було. Це як може ожениться, як ото з другого села.

— З Росії привезе?

Т. В.: Еге! З Костянтиновки, з Єлизаветовки, з Троїцьке, оце ж то такі. А так, шоб це хазяїни, то таке нє. А тепер є! Тепер уже ж укупі, так тепер є. І в нас є тепер.

— Скажіть, а по-якому говорили оце в селі люди? на якій мові говорили?

Жінка: — На українській.
Т. В.: Та, як звуть, так і говорять.

— Ну, так, як оце ви счас говорите? 

Т. В.: Да!

— Іншої мови не знали?

Т. В.: А ті, шо ото ж із других оціх, то це всі вони іначе балакають.

— Іначе?

Т. В.: Еге! еге. Ото ж хотять.
Жінка: — Ну, як, вони ж самі то руські, не українці.

— А ви по-руські розумієте? ну, понімаєте по-руські? по телевізору це Марію показують?

Т. В.: Та ото ж слухаю отак, а не дуже.

— Не дуже, да? зрозуміло.

Т. В.: Ото слухаю, ото й усе.

— Скажіть, а на базар приходилося їздити вам? на базар! торгувать? приходилось? бачили базари старі?

Т. В.: Бачила, а як же!

— Ну, вони відрізняються від сучасних? чи ви не знаєте, які зараз?

Т. В.: Знаю, який базар.

— Ну, тоді приходилось продавать свою продукцію, да?

Т. В.: Приходилось їздить на базар продавать, купувать.

— Ясно. Скажіть, а цей, а я ще хочу запитать, в мене вже небагато питань — гончарі були в селі?

Т. В.: Оце, шо горшки робили? були.
Жінка: — Та хазяїн наш гончар.

— Гончар?

Жінка: — І батько, й він.
Т. В.: У нас трохи аж отам під Красною трошки поробив той, і виїхав. Виїхав.
І. Г.:  Ну, там же в вас нільзя робить, потому шо глину нада привозить, а там немає глини.
Т. В.: Він трошечки поробив там, і виїхав. Немає такої землі, чи шо.
І. Г.  — Ну, я ж кажу — глини не було.

— А ви вдома робили гончарний промисел? і ви й зараз гончар?

Жінка: — Ну, гончар, тільки не робе вже (сміється).

— А можна, щоб ви сюди сіли? я вас про батька вашого розпитаю. Якщо можна, представтесь, будь ласка. Як вас звуть?

І. Г.: Іван Гаврилович.

— Іван Гаврилович. А як ваше прізвище?

І. Г.: Лавошник. 

— Ага. У вас такі голубі очі. Напевне, ніде таких нема.

Жінка: І онуки люблять, кажуть — які в дєда очі красиві! (сміється).

— Не те, що красиві, вони якісь чисті, розумієте? Такі, що цей.

Жінка: — Без брехні.

— Без брехні. Скажіть, будь ласка, Іван Гаврилович, а це ви кажете — ваш батько був гончар?

І. Г.: Дід гончар був, батько гончар, я робив горшки колись.

— Це давно. А ви якого року народження?

Т. В.: 32-го.

— 32—го, так ви ще застали це ремесло.

Жінка: — Ще в 55-му він робив.
І. Г.: В 55-му я ще робив. І в 56-му ще робив.

— Так ви вели гончарний промисел вдома?

І. Г.: Вдома.

— Оце в селі Хотінь?

І. Г.: Хотінь, да.

— І продавали його?

І. Г.: І продавав.

— На базарах возили?

І. Г.: На базар возили.

— Туди в Суми, чи куди?

І. Г.: І в Глушков, у Білополля, в Яструменне.

— Скажіть, будь ласка, а це була якась сезонна робота? чи треба було постійно, круглий рік займатися цим?

І. Г.: Можна й круглий год.

— Це в залежності від майстра, так?

І. Г.: Ну, смотря,  круглий год робиш.  

— Ну, а ваш дід круглий год робив? А крім того ще мав землю? чи він тільки горшками займався?

І. Г.: Дід, він мав усе.

— Мав землю?

І. Г.: Да. Але небагато.

— Скільки ж десятин у нього там було?

І. Г.: А то вже я не знаю.

— Це ж до революції ще?

І. Г.: То до революції.

— Зрозуміло. Скажіть, а скільки оце в вашому селі було таких кустарів? таких, як оце ваш дід, наприклад?

І. Г.: Гончарів скільки? 

— Да, да. Дворів скільки?

І. Г.: Так, оце Пшиківкови були гончарі. Тепер Криволап був, батьків дядько, гончар. Дід оце мій був гончар. Батько гончар.
Жінка: — І кажен собі робили по домам.
І. Г.: Тепер Синиця був Серьога гончар. Він у Донбас виїхав з 47-го году.
Жінка: — Андрій Часниковський.
І. Г.: Часниковський Андрій це вмісті десь робили, це вже він дома не занімався.
Жінка: — То вже ж у вас був ше комбінат.
І. Г.: Це в комбінаті ми робили.

— Гончарний комбінат був?

І. Г.: Да.

— Ще й крім цього створився, да?

І. Г.: Да, промкомбінат був. Оце тут там робили.

— Так, а тут глина якась є така спеціальна?

І. Г.: Глина єсть  нас. У колєктіві в нас. У Стецьківці гончарня єсть.
Жінка: — Тут у Хотіні якби організував хто комбінат січас, так красота! Я не можу, як я тільки стала тут, я сама з Яструбенне.

— А! ви теж звідти.

Жінка: — Так, які це горшки були! Цвіточники, кувшини, миски, макітри оці тісто місить. Ой! красотіща була.

— Скажіть, а зараз є гончарі такі, які роблять посуд? 

І. Г.: Немає счас.

— Уже немає? Ну, ви тоді, получається, забезпечували всі села своєю продукцією, так? Всі ж люди користувалися вашою працею.

І. Г.: Счас тільки, кажуть, у Межилівці роблять. 

— А де? Ааа! Межилівці, аж тут. Ага! я знаю. Бо це в Канівському районі Черкаської області теж є Межилівці.

І. Г.: А тут у нас Межилівці.

— Скажіть, будь ласка, а от місцева влада допомагала вам займаться таким ділом? чи як?

І. Г.: Розрішали. Як після войни брали патент.

— Патент брали? Налогами сильними не обкладали?

І. Г.: Обкладали. Патент заплатив і робиш, продаєш, і хоть шо.

— Ну, ви, як кажуть, консистенцію цієї глини таким чином робили, щоб воно було довговічне?

І. Г.: А як же!

— На це розраховували.

І. Г.: Потім палили, випалювали ж.

— А конструкція печей своя була?

І. Г.: Лопатою викопав, зробив, із кирпичу виложив.

— Ну, все одно там же треба спеціальна температура.

І. Г.: А там температура больше тисячі градусів.

— То ви акацією палили, чи чим? чи робили древесне вугілля?

І. Г.: Нє! дровами.

— Чисто дровами?

Жінка: — Метровка така. Цілий віз спалював.
І. Г.: Сперва накладаєш потроху, а тоді більше й більше, й більше. А тоді метровку вже вкидаєш туда. 

— Ну, а скільки за раз можна було опалити посуду? скільки об’єм?

І. Г.: Саме більше в нас було, напрімєр, там, єслі кувшини, напрімєр, ну на 1000 штук, на 1200, на 900. Так на 1000. А як же, уже ж випалить, так шоб воно.

— Ну, це получається на великий час, щоб його продать. Це ж не одразу все. Ну, розписи якісь робили, чи так?

І. Г.: Бувало так, за два рази, за три рази й продав.

— Що, багато, попит був великий, да?

Жінка: Да, тоді ж у горшках варили.

— Скажіть, а цей, а хтось розписував їх, чи нє?

І. Г.: Розмальовував? А самі все це.

— Ну, розмальовували?

І. Г.: Та розмальовували.

— А були, що так просто продавали, да?

І. Г.: Нє, всьо ровно, хоч і з глини, та шоб же ж воно було.

— Товарний вид якийсь мав.

І. Г.: Поливкою занімалися. Поливали.

— Скажіть, а були такі майстри, що займалися взагалі оце, розписували оце петриківським розписом пічі такі всі старі? В вас в хаті піч не була розписана півниками там, чи квітами?

І. Г.: Ні—ні!

— Вже такого не було.

І. Г.: В нас все було просто.

— Ну, так воно все ж не складне. Я з Черкаської області, так у нас розписують. Я чого кажу, що розумієте, що це з Шевченківських місць, розумієте, така справа. Ну, а зараз це ви кажете тільки в Межілівці є, більше ніде вже немає цих гончарів?

І. Г.: Так, я тут не чув.

— Щоб вони десь були, да? Ну, зрозуміло.

Жінка: — Ну, в Теплівкі довго робили.
І. Г.: Довго робили.
Жінка: — Уже він ось шофером робив щедо пенсії, так приїхав на кирпичний завод, а там і горшки роблять жінки. А він каже — дівчата, дайте я попробую зробить! Вони регочуть! — Я зроблю! А вони ж откуда думають, шофер якийсь це нам зробе. — Давайте, дядьку, заспоримо! він каже — Давайте! — На бутилку водки! Єслі не зробите, купляєте нам бутилку водки! А він каже — А як зроблю, ви мені. Вони сміються! — Харашо! Він сідає, мастєр свого дєла, не боїться. Раз! тільки начав, а вони — Аааа! тоді ви вмієте!
І. Г.: Нє, вони кажуть — А ви відкіль? Кажу — З Хотіні! А вони — А, так це Гаврила Полікарповича син навєрно?

— А вони одразу вас взнали?  

І. Г.: Да, вони.

— Скажіть, а от сам процес виготовлення, де ви глину брали? Приносили оце на собі? чи привозили сюда?

Жінка: — Там біля двору, де вони жили, біля двору.
І. Г.: Де ми жили, так у нас там навпротів.

— Була глина ця? це вона така сіро-зелена якась?

І. Г.: Там єсть разна, цвіта в глині разні. Єсть така аж жовта. Єсть така вроді то аж синя. Тут така красна глина там. Вони разні бувають.

— І ви всі використовуєте?

І. Г.: Да. А як випалка іде, і пройде випалка, всі становляться другі.

— І ви привезли, і як дальше? Опишіть процес, якщо можна. Як воно все робиться?

Жінка: — Ну, одкопав глину, приніс.
І. Г.: От зрубав, приніс. Ящик такий, в ящик глину вкидаєш. Лопатою поштурхав, водою побризкав. І вона должна побуть хотя би часа 3-4.

— Там з водою?

І. Г.: Тоді обратно її пере то, а потім начинаєш, плавно качаєш, вирабатуєш, камінці, все викидаєш.

— Щоб чиста була?

І. Г.: Шоб чиста, шоб ніде нічого. Береш проволоку і витягуєш, шоб всякі корінці, нічого не осталось. Повитягував, шоб ніде нічо. Потому шо, єслі випалка йде, який камушок як остався, він камушок вигорає, а глина тоді вже.

— Дирочка?

І. Г.: Дірка, а вже ж ти йому нічого не зробиш.

— Уже потім не заліпиш нічим?

І. Г.: Це вже береш і викидаєш. Роботи багато!

— Ну-ну! так а що дальше? Ну, почистили уже, ну, чиста вже. 

І. Г.: Ну, як буде готове уже, і рвеш на куски. От, як на який, чи на двохлітровий, чи на чотирьохлітровий, на п’ятилітровий. Ти вже бачиш сам.

— А який був самий традиційний такий, що найбільш, як кажуть, ходовий? такий розмір? скільки літрів?

І. Г.: Кажен брав по сім’ї. По сім’ї.

— Ну, я чув, що 2,5 літра середній, чи ні? чи це може ні?

І. Г.: І 2,5, і 2, і 3.
Жінка: — Тоді великі були. Це 2,5 літра малі, якшо 2 чоловіка живуть.

— А! всього, да?

Жінка: — А то були більше брали такі горшки відерні, літрів на 10.

— І ви такі теж робили, да?

Жінка: — І на 20 робили.
І. Г.: Тільки дуже тяжело.

— Отакі великі робить, да? Ну-ну, так гончарний круг у вас був механічний чи ручний?

І. Г.: Круг обикновенний ногами крутить. 

— А! зрозуміло. Ясно. Ну, і получається, потім після цього діла вже випалюється?

І. Г.: Нє, ше його посушить треба. Шоб не порвало, не покосило.

— Як буде сохнуть, да? 

І. Г.: Да, полки оце подєлані, і вгорі оце сушиш. І ворочаєш. Як уже висох, знімаєш, береш отработок, оцей же самий отработок, шо оце, розводиш соргу, або солярки вливаєш, або керосину.

— Навіщо? навіщо?

І. Г.: А тоді ж свинцем обдєлуєш.

— Навіщо?

І. Г.: А шоб поливка була.

— А воно не шкодить потім, ні?

І. Г.: А воно температура вище 1000 градусів, то воно все вигорає там так, вигорить усе! І поливка тоді ж оце чистий, гладкий. Ну, як стікло прямо.

— Ну, зрозуміло. Скажіть, а от ваша продукція і продукція от цих сусідів із сусідніх сел і так дальше, вона відрізнялася від вашої?

І. Г.: Ну, робота єсть той так, той так.

— Нє, так орнаменти, наприклад, свої?

І. Г.: Ну, на одну форму все.

— В основному, так?

І. Г.: Потому,  шо вони один в одного учились, і один в одного, от так воно й було.

— То всі були знайомі, ці гончарі?

І. Г.: А як же!

— Товаришували, да?

І. Г.: Товаришували вмісті.

— А не було такого, що, наприклад, це ж якийсь малюнок такий береться, з давніх давен передається? Діду теж хтось передав, так же? чи ні? 

І. Г.: Ну, способность єсть, то робить. А якшо нема способності, то не робитиме. У нас, напрімєр, у батька брат, було їх Серьога, Грицько, Федько, Сашко і батько, їх 5 чоловік. Батько гончар, і Сашко гончар. Грицько, той портний харош був. А ті не робили. Ні Серьога, ні Федько.
Т. В.: Як у нас оце ж ото брат, ну шо тільки він не робив! Кожі чинив, кожі оддєлував. Тепер чоботи шив. Хомути той шив отако. Тепер оце смуги чинив. Кадужки дерев’яні робив.

— Бондар! бондар був.

Т. В.: Ну, шо тільки захватив! а Василь нє.

— Тобто, майстрів дедалі менше й менше.

Т. В.: А той все! я ж кажу — і сам вичине, і сам оддєла, і сам пошиє. І все, все!

— А батько ваш?

Т. В.: А батько тільки ото плотнік.

— Ну, теж великий майстер був?

Т. В.: Оце стуло зробе, табуретку зробе, стіл зробе, ото тако. А оті брати то тільки по хазяйству, більш нічого не робили, нічого! А той оце, шо в Кадівці в селі, бачиш, і все.

— Скажіть, а чого ви кинули цим промислом займаться? чому дітям своїм не передали?

Т. В.: А хто його за шо спитав.
І. Г.: А воно їм не треба.

— А чого не треба?

І. Г.: А нашо воно нужне?

— Ну хіба, раніше ж потреба була. 

І. Г.: Так вони мені так осточортіли, я на їх дивиться не став!

— Не хочете, да?

І. Г.: Воно мені як добрало послі войни. Волів же не було, на возку як попотягаєш за 40 км туда да назад, подтягнеш.

— Готову продукцію?

І. Г.: Да. Ну, глини наносить це не далеко, це не проблєма.

— А оце збувать, да?

І. Г.: А оце попотягаєш. Дощ, грязь.

— Ну, то хоть якась копійка була.

І. Г.: Ну, копійка то була.

— Ну, ясно, все зрозуміло. Добре. Ну, а счас уже ж.

І. Г.: А як оце вже став я робить, бросив всяку чепуху. І батько позабросив усе тоді, він став каменщиком робить. Він печі робив. Каменщиком, печі, хати робив.
Т. В.: Така вже піч! це ж я зробив! Та хату строїли, то каже — тільки така! така хароша. Як печеш, то такий хліб! харашо пече. Кажуть — у печі самі лучі пирожки, у самій печі.

— Самі смачні. Да. Скажіть, а це ви кажете, що з податками ви справлялися?

Т. В.: А було ще хто як іде.

— З податками ви справлялися?

І. Г.: Да!
Т. В.: Воно не одинаково ж і пекуть і хліба.

— Чуєте, а в вас були в селі такі богомази, що оце ікони малювали?

Т. В.: Не було.

— Не було. І ви теж не пам’ятаєте?

Т. В.: Може раньше! а як я стала старша.
І. Г.: Може й були, я цього не знаю. 

— Як стала знать, так не було. А діти ото як шо, то купували.

Т. В.: А скажіть, а які оце в хаті повинні ікони висіть? як батько оце, які ікони вішав? яких святих?

— Та отак, ото єсть і Євмін, і єсть ото Христос, як його.

І. Г.: Мати Божа.
Т. В.: Ага! оце такі. А є то ше Святий Дух, дочечку ото. Усякі були.

— Ну, зрозуміло. Ну, а такі, які батько, ви не знаєте, які саме?

Т. В.: Як? як?

— А які оце страви тоді готували, яких счас уже немає? Їжа яка була тоді, шо счас такої, наприклад, немає? Якісь назви такі.

Т. В.: Як це, як?
І. Г.: Ну, їжу приготовляли?
Т. В.: А! їжу!
І. Г.: Ну шо? то ж тоді усе таке саме й було.

— Як і зараз? 

Т. В.:То так, тільки такого ж не їли, шоб отаке.
І. Г.: Борщ із буряків варили, буряковку.
Т. В.: Тоді ж не було, тоді таке тільки. Яблука.

— Горілку варили?

Т. В.: Яблука оце ж солили у  діжках. А оце вже помідори, довго-довго їх не знали ото ж. А тоді як стали, так тоже ж у діжках. І огурци в діжках. Усе. Оце у войну начали оце.
І. Г.: Після войни. Після війни, як уже з Германії поприїжджали, і начали оце. Це ж із-за границі началось.
Т. В.: Чуєте, у кадужці луче, чим оце у тому.

— У банці? 

Т. В.: Ага! лучі. А через шо? В мене діжечки були раньше дубові, і вони вже той, попропадали. І я взяла ті діжечки, та сусід робив, та поперероблював. І тоді взяла я із їх оте взяла посолила в їх. Туди дала трошки сахарку, кинула. Тоді взяла оце пісок вимила, шоб вже чиста вода. Тоді оце одну тряпочку й другу тряпочку, обв’язала. І той, положила ж той пісок, він уже стік усей. Та як хату розкидали, так ото хлопці то, так казали, шо луче свіжих в 10 раз. І таке, шо аж їси і хочеться! Ні уксусу нема в ньому, нічо. Одна сіль, да оце сахару трохи, та ото в діжці. Нічого, харашо було!

— Нє, ну я знаю. Розкажіть, як вас батько виховував?

Жінка: — Виростив як батько?
Т. В.: Коли дасть якогось (сміється).
Жінка: — В батька жінка ж перва вмерла, а він тоді ж уже взяв другу. Так у їх і діти ж були зведені. А всьо ровно.

— Нє, так я кажу – як так получилося, що, як кажуть, у батька і наче роботи багато, і все, а це стільки років пройшло, а ви його поважаєте і, як кажуть, ну з хорошим почуттям?

Т. В.: Батько такий оце, як довго холод в нас настав, то оце ж ще уже отамечка розстав. А тут щелепи. Лід, повно льоду! А батько вже ятері станове, і отакі пічкурі, мошки не їдять нічо. Так ми патрічували, насушували того, отії риби. Вона ж, не хватала ні мошка, нічого. А тепер оце, як літо, так якорі рідки станове, і карасів носе. Так хлопці встать та носить, бо я вже привстав носить! Ото риба, карасі. Ох! і карасі! Це ще до колгоспу. Ох, і було! І такі ото беруть вони, засолюють. Оце отак у кадушку кладуть карасі, і все, просоліють, а тоді вже літо, яка жара, і вони вішають оце, і марлю ото напинають.

— Скажіть, а цей, батько не наказував вас?

Т. В.: Як? лаяв? Було, було все.

— А за що? 

Т. В.: Так, як шкоду ж і зробиш, або оце як батько роззується, а ти обуєш ті чоботи та на спускалку. Ну, прийдеш, і ту свитярку таку поставиш тверду. Було всього.

— А у баби, у діда бували ви на вихованні?

Т. В.: Були, а як же! були.

— То і вони якось теж?

Т. В.: Обращаються тоже ж так, як оце і ті ж. Як приїду, то так уже і раді.

— Так, а як ви на батька казали, на Ви, чи на ти?

Т. В.: Тоді на Ви й батька, і хлопців на Ви. Вони старші.

— А ви оце були в Троїцькому в Росії, оце росіяни, так як вони на батьків своїх говорили? ти чи Ви?

Т. В.: Тоді вони на ти кажуть.

— Вони на ти, да?

Т. В.: Да, а в нас Ви.

— А чим одрізняється українське село од російського?

Т. В.: А тільки вони на ти.

— А ви вже можете сказать, чим наші села відрізняються?

І. Г.: Разговор іначий.

— А люди от самі?

Жінка: — І вобще одзив такий — А! кацапи! Або як раньше було жениться, руську привезе — та оту кацапку взяв! понімаєте, якось так.

— А вони не такі роботящі, як наші? чи роботящі так само?

І. Г.: Всякі є.

— Є і роботящі, да?

Т. В.: Я ж кажу, а ми отакі.
І. Г.: Єсть їшачать день. А єсть день не робить, та шо і так.
Т. В.: Брати старші ж наскільки, всігда на Ви. Ото як отей, і звали батька на Ви. А тепер, бачите, на матір і на ти. А т оді було не так. Старше, там сусід, чи шось трохи старший, вже на Ви.

— А до сусідів ходили й товаришували?

Т. В.: Сусіди одні, дуже погана в їх баба була. Дуже погана!

— Чуєте, хотів запитать, а ворожок в вас не було? відьом не було в селі?

Т. В.: Та були!

— Ану, розкажіть про них!   

Т. В.: Раньше оце ж ідуть на досвітки хлопці, ну, це ще не було колгоспу, раньше ото. Ідуть оце на досвітки, а якась перебереться баба, така відьма, як відьма. І то під ноги, і бє! і оце, як взна, шо ти при ній вредний, ну поганий. Так було, хто й зна, шо воно. Ну, тоді, як уже поймали хлопці, так як дали, так 3 дні полежала.

— І померла?

Т. В.: І Богу душу оддала.
І. Г.: От про відьму розказали.

— Ану, розкажіть!

І. Г.: Каже — йду по вигону, повертаюсь, каже, тільки до свого городу. Коли стриба коло мене. А я, каже, в мене палка желізна така була довга, я її тою палкою як шморгонув, і тікать! Біжу—біжу! оглянусь — не видно. Добігаю до кущів, до дівчат, каже — сів передихав. Доходжу, побув, погуляв, і все виглядаю, чи не ходе ж та відьма. Утром ще сплю, батько буде — ану вставай! нашо ти побив Івана? — як? отого й отого. Батько привів — він побив. А я, каже, його як шморгнув, та, каже, і ужа лопнула, не тільки шо.

— Це з переляку?

І. Г.: З переляку, а сам втікать. Тут — давай! давай! давай! давай! Тоді ж батько розказує — я ж його не бачив і не знаю! — та ти ж мене вдарив! — коли? — а в вас, каже, кожух є отакий? Він — єсть! — та, каже, я отак і отак, а він як вискочив проти мене, я злякався, вдарив і тікав, я чуть запалився. Батько тоді — ах ти, лабазюра! чого ж ти на його кажеш — побив! (сміється).
Т. В.: Або то ж корів доїли раньше відьми, казали.

— Ну—ну! а як доїли?

Т. В.: Ну, оце ж корова стоїть же уже ж така, шо дойна. Ага! а вона ж прийде, видої, молоко забере все. А та ж хазяйка встане, піде доїть, нема ж молока. Оце ж казали – це відьма ходила. А тоді, як прослідили, в нас дід такий, та як дав тій відьмі! так і ногами не ходила.

— Чуєте, а як, вона раніше подоїла, чи що?

Т. В.: Ну, оце ж уночі ж піде, ще ж рано, оце вдосвіта, шоб же ж перве молоко видоїть. Ага! подоє, собі все забере. А та ж ввійде, а тоді до корови, а нема ж молока.

— А собака що, не загавкає?

Т. В.: Кажуть, шо відьма доє корів. А ті уже ж стали розбіраться. А тоді дід перестрів у сараї, і стеріг, а вона приходе із дойничкою, дойки помила, каже, і доє. А я, каже, взяв відьму, та по ногах! та й по ногах! та й відро розлилося, і так все.

— Скажіть, а були такі люди, що це розбиралися в таких от, як кажуть, незрозумілих таких речах оце, що на ворожіння, або що?

Т. В.: Були такі, шо кажуть, шо ми то понімали, шо то відьми. То баба ж якась, або дід же перебереться і на якогось звіря, а він іде із того, із улиці. І ото ж ганявся, а казали, шо відьма. А не було ніяких відьм, нічого. 

— А не цей, ну ясно, це ж цікаве діло було.

Т. В.: А тікали, а як же! було ж отак у кожух вивернутий!

— Ну, це просто хтось дражнився, чи що?

І. Г.: Не мужик, а був  він ще, ну вже жонатим був, і сусідка, і друга сусідка. Він оце піде надвір, хустку обкруте туди, то волосся, то кісточок понав’язує, а тоді прийде, через забор кине тій сусідці. Та утром виходе – вузлики, вона давай із цею сусідкою спориться – це ти ложиш, це ти робиш, а то він все.
Жінка: — А він тоді сидить коло двора сміється.
І. Г.: І сміється. Тоді обратно шо небудь, обратно.

— Ну знали, що хтось якось вміє ворожить? були такі люди, що вміли?

І. Г.: А знали. У нас був на Прохоровці, ну то був настоящий ворожбій.

— Відьмак? да?

І. Г.: Відьмак.
Жінка:  А Олена Колотина.

— На смерть ніколи не заворожували?

І. Г.: Та нє! приїхали з Яструбинного, корова заболіла. так приїхали, його на коня посадили, привозять.
Жінка: Ну, це не відьмач, а це знахар.
І. Г.: Знахар! Ну, він же сидить у хаті, в вас уже тут Василь здоровий парубок, а третій на печі лежав, він його не бачив. Ну, він їх порозсилав, матір туди послав, того послав, той втік, туди воду. А батька послав там в конець города землі надовбать. Порозпихав, порозкидав, нема нікого! Витягує вузлика, то туди відсуне, то туди. А той же лежить, наблюдає.

— Не знає, що цей?

І. Г.: А він і не баче. Як прийшов він так, поскладав, ворожив — ворожив. так — лізь отам, і отам, у вас отам вузлик лежить, отам у тому то, там те, там те.

— А! сам порозпихав!

І. Г.: А сам порозпихав.
Т. В.: Оце і в нас таке було!
І. Г.: Цей вже то батько, він вже поскладав. Оце візьміть перепаліть, отам от счас в костьор вкиньте й перепаліть, шоб його не було. Той злазе з печі, каже — отака морда, отакий в плечах. Він як узяв, як дав йому, каже — Йди роби! і вигнав! І пішки він прийшов тоді, прийшов додому, кажуть — Степан, поїхали в то! Я, каже, вже не ворожу. Я книгу спалив, так шо я вже не работаю (сміється). А батьки — та шо ж ти робиш? такий чоловік, а ти! Та це він сам розказував.

— А! цей Степан, да?

І. Г.: Ну, цей Степан.

— Що як про себе?

І. Г.: Про себе як розказував. Ну, каже, як дав, так я не знав, як мені повернуться.
Жінка: — Зараз уже молодьож така, шо не придумає. 

— Нє, ну так дійсно, ви розумієте, це, як кажуть, уже залишки отого давнього, раніше люди дійсно вміли ворожить. І по-справжньому вміли. А це вже просто так.

Жінка: — Подруги моєї батько, він вмер вже тоже, каже — тягає воду коло колодця, їде якийсь мужик, питає — хазяїн! нема в вас в селі тут такої жінки там, чи кого, шоб от б’ється корова, і всьо! Жінка піде доїть — бє! Дочка піде дойть — бє! Невістка прийде — тоже. Він — а ви якраз на мене й попали, ага! сійчас. Каже — витіг води, набрав відро води йому з колодця. А батько такий ото був в неї. Буханку хліба дав, каже, шо ото так — хай іде тільки жінка, шоб більш ніхто не ходив. І оце по кусочку оцього хліба, і оцієї водички. А корова ж одна любе тільки хазяйку, друга вже не підходе. А як хазяйка постоянно одна і та же, вона до неї привика, і стоїть собі спокойно, і всьо. Пошла жінка сьодні, завтра й післязавтра, і у неділю. Корова стала золота. Являється, каже, той дядько, гуску таку привозе, бутилю самогонки (сміється) цьому ж.
Як пошло од тих пір до батька, шо знахар. Вони і не знали нічо. І поки і вмер, так і йшли. І він оце всим наказує — хто в тебе доє? ну, і розказує. Друге є ж таке, шо жінка в мене доє, а невістка чи дочка. От вона хай і ходе, неділю походе, й все буде в порядку!
Т. В.: Нє, а оце тоже, оце правда, як пристрівають.

— Ану, розкажіть!  

Т. В.: Так в нас дід Василь, він такий грамотний! І оце дівчина так співала харашо, мала співає, о! А він — Наташа! та ти не так ото співаєш. Як спекло дівчину, і увійшло в хату, впало і скопилось, усе! І от на кого він не гляне, оце таке.

— Важкий погляд, да?

Т. В.: Да! Ну, оце ж, як став у нас Приходько, то ті колгоспи, чи ті предсєдатєлі нічо. А це Приходько в нас. Діду везуть поросят продавать.

— Це фамілія Приходько? 

Т. В.: Ага, був у районі. А тоді до нас оце.
Жінка: — Предсєдатєль райісполкома був.
Т. В.: А тоді Іван Чеберя, він якось це ж командував ото таким усим. Куди у базар їде, й усе. То їдуть коли куди Васильович везеш мішок? Він і каже, і Приходько їхав. А він та й стукає — давайте вернемось! А Приходько в Канів, він в Каневі сидить. — Давайте вернемось. — Чого? — Васильович онде ходе, не буде діла. Ніхто в нас поросят не купе. — Та што ти ето? — От, я вам кажу! уже мені, каже, не раз було. От, давайте вернемось! А цей же Приходько — Шо ти смієшся? Ну, каже, ладно, поїхали! Приїхали — ніхто й не спитав! ніхто й не спитав. — А шо  я казав? — Отепер і я, каже, повірю. Повезли на другий раз, тоді не стали їхать оце ж нашою вулицею, а через Миколаївку, через Калиновку. А то як побачився, поїхали на другий раз, да розхватали тих поросят! Це таке. Як казав Приходько й на зборах, шо тепер, каже, я не вірив, а то й я повірив.

— В це діло, да? 

Т. В.: А він каже — Давайте вернемось! ми зря поїдем, ніхто й не спитає! І багато. Ото як кого побаче, шось таке не то, і все.

— Такий лихий на око!

Т. В.: Свиня ходила того тамечка сусіда, опорос, а він як подивився — да, навєрно, штук 20 буде оце! І цьой, дорізали свиню, 10 штук витягнули. Оце точно. Оце правда. Шо це таке і я знаю. Він на нашій вулиці ж оце. І ото ж баба його лає, лає, шо от ти, каже, ну не дивись ні на шо! ну, не нада! то ж люди лають! — А шо я зроблю?

— Його баба, да?

Т. В.: Баба лає його, дід не дуже ото шоб такий. Я купила, привезла свиню із Глушкова. він прийшов, бо моя сестра прийшла та начала переговарювать, та позіхать, отозвали, ото таке. І тоже, шо я тобі скільки кажу, шо на очі поганий такий!

— А були такі, що може народні лікарі? що це травами лікували?

Т. В.: Було.

— Були такі?

Т. В.: Були, були!

— На травах лікували, кості правили?

Т. В.: Були, були. В нас оце і така баба була, шо оце вона якось знала, коли трави собірать, ото все. Оце лічила людей. І одна баба така, шо знала, як око, на оці бельмо, і так до єї сходи, вечорами тільки оце, як сонце стане заходить, і вона і зганяла. Багато зганяла.

— І бувало людей, що лікувала не тільки це бельмо, а і так хвороби всякі, да?

Т. В.: Ну, хто зна, шо вона, шо чи отой читала ту молитву, все. А зганяла відьму це, шо ходе в хату. Ото таке. А та баба, шо ото врачиха вона, де врачі казали — Це врачиха настояща! Бо то лєченіє, та раньше ж не знали, як уперід це. А дядько ж оце Пороскун був же такий зажиточний, куркуль. А вона тоже родичка доводилась, оце тоже вона родичка.

— Врачиха ця? 

Т. В.: А він не признавав її. Вони якісь оті були, так на їх казали — Вирвачі. Такі, шо в їх сини були такі отчаяки страшні. А вона, тоді дядько ж ліз під піч, а куб же був ото раньше, і як побіг, і йому спину всю обпік, опекли йому спину. Він тоді ж уже ж, а тоді ще врачі якось і не знали.
Жінка: — Ожоги ж і зараз погано лічать.
Т. В.: Ну, шо ж? треба туди тільки до баби йти. А вона тоді — Ага! куркуляка! як Вирвачка не той, не родичка, і не признавав, а тепер признав. І багато хто навіть і відтіль їздили.

— А чим вона лікувала? оцими травами?

Т. В.: Ну, хто знає, я вже не скажу вам. Це ж давно, не знаю. 

— Ну шо, бабушка, може давайте пісню хорошу стародавню? навчите мене, еге?

Жінка: — В саду ягода малина.

— Ану, заспівайте! В саду ягода малина!

Жінка: — Чарку налить!

— Бабушка, заспівайте! та хіба стидно? це ж уже нам знать. Заспівайте!

Т. В.: (Співає)
“В саду ягода малина”.

— Що ви скажете?

Жінка: — В саду ягода малина.

— Тільки щоб про хлопця, “В саду ягода малина”, давайте?

Т. В.: Начинать її?

— Да, спочатку.

Т. В.: (Співає)
“В саду ягода малина з—под накритія зросла”.
Я її співала, та забула.
Жінка: — А княгиня молодая.
Т. В.: (Співає)
” В саду ягода малина з—под накритія зросла”.
Жінка — “А княгиня молодая князя в теремі ждала”.

— Нічого! заспівайте вже — княгиня молодая. Княгиня молодая.

Т. В.: Як ти казала?
Жінка: — “А княгиня молодая”.
Т. В.: (Співає)
“А княгиня молодая князя в теремі ждала.
Ай, у князя в молодого Ванька ключник молодой.
Ванька ключник, той розлучнк розлучив князя з жоной.
Князь дознався, догадався, посадив Ваньку.
Князь дознався й догадався, посадив його в тюрму”.

— Можна ще повтор там, ви співали повтор, повтор!

Т. В.: “Ой, ви слуги мої, слуги”?

— Да.

Т. В.: “Слуги вєрнії мої”.

— Ну, співайте, чого ви розказуєте?

Жінка: — Співайте!
Т. В.: (Співає)
“Ой, ви слуги, мої слуги, слуги вірнії та мої!
Ви пойдітє приведітє Ваньку ключника ко мнє!
Ведуть Ваньку на крилечко, вітер кудрі розвіва!
Ведуть Ваньку на крилечко, вітер кудрі розвива.
А як ведуть Ваньку до расстрелу, так і біла рубашка к тілу пристає”.
Хіба це якось так.

— Нічого! А то, шо ви про чорноморця ото співали? про чорноморця.

Т. В.: А я вже й забула.

— Ану, батьківську саму любіму пісню хоча б нагадайте. Батьківську таку, що він любив. Ану, давайте! 

Т. В.: Рибалки. Це в нас колись раньше-раньше парубок дівку зарізав.

— В селі?

Т. В.: То, хотів гулять із нею, а вона не хотіла. Так він на вулиці, вона йшла додому, а він це зарізав і в очерет кинув. (Співає)
“Хлопчина молодесенький на берегу сидів,
А очерет густесенький тихенько шелестів,
А очерет густесенький тихенько шелестів.
Одну очеретиночку вже вітер ізломив,
А з неї він сопілочку на жаль собі зробив,
А з неї він сопілочку на жаль собі зробив.
Зробив же він сопілочку, та й радий, шо зумів,
Бо із тії сопілочки почувся дивний спів.
Бо із тії сопілочки почувся дивний спів.
У матері синочок був, частенько він жалів,
Дівчаток молодесеньких він зовсім не жалів.
Дівчаток молодесеньких він зовсім не жалів.
І раз пішли до річеньки на бережок крутий
Дивитися на зорі і на місяць золотий.
Дивитися на зорі і на місяць золотий.
А тут же біля річеньки він її запитав,
Та слухать не схотіла, а він оту сказав.
Та слухать не схотіла, а він оту сказав.
Уб’ю, уб’ю, зарєжу! і вийняв острий ніж,
Тепер же наді мною і очерет поріж”.
Та як зарізали, а в нас такий, шо пісні складав, він і склав оцю пісню. Бачите. А один у матері та в батька такий хароший, жаліли ж, а він дівчаток молоденьких зовсім не жалів.
” А я знала, шо я й ненаглядная дочь!” Це ж тоже старинна.

— Ця пісня, да?

Т. В.: (Співає)
“І батько, і мати казали, шо я ненаглядная дочь.
А дочь узяла й убіжала у тьомную — тьомную ночь.
А дочь узяла й убіжала у тьомную — тьомную ночь.
Біжала я лєсом дрімучим, бєжала я рощей такой”.
Жінка: — Ви вроді не їли сьодні.
Т. В.: А чо я так, якось вроді у мене той. А як вспомню я, шо мати як тішила, все, але ж утекла у ліс. У тьомниє, тьомниє ночі.

— То це батько вас навчив оцю пісню?

Т. В.: Та це ше  стара така.

— Так, ну що.