Лазаренко Галина Дмитрівна, 1908 р. н.

— Як ви вважаєте, до колективізації до якого розряду належала ваша сім’я? Це були бідняки, чи середні, чи багачі?

Г. Д. — Це були ???, і бідними були. 

— Чи вся велика сім’я жила в одній хаті? 

Г. Д. — В одній хаті жили, і мирно й ладно, в хаті не був чорт. Це повага до матері, було все весело, і в хаті була музика, троїсті музики були. Всі, всі-всі музиканти, всі-всі грали.  

— Правда? А на яких інструментах грали?

Г. Д. — Значить так. Це була, значить так: бандура, бандура, щас, гармонія, віолончель, скрипка.

— А хто грав на скрипці?

Г. Д. — На скрипці грали значить… Семен, мій брат, на гармонії грав, на скрипкі грав, і на бандурі всі грали, всі абсолютно. 

— А хто вивчив вас на бандурі грати?

Г. Д. — Це був великий-великий регіон, великий регіон село Мала Перещепина. І в ці регіони приїжджали великі кобзарі, знатоки приїжжали, і мій брат став, Юрко став знаменитим, там написано, там, відомий бандурист був Юрко. І Іван, ну і Льоня став й Семен по-трошечку, а ці основні, два основні бандуристи.

— Скажіть, а кого ви пам’ятаєте із таких старих бандуристів, пам’ятаєте, як вони приїжджали в село?

Г. Д. — Я пам’ятаю, січас, щас щас щас скажу…

— Може, Кабачка, може Кабачка?

Г. Д. — Кабачка, да-да. Кабачка пам’ятаю, да-да, Кабачка, це дуже хароша людина, це така домашня, це така чарівна людина. Це — великий музикант, він бідний в неволі був, його заарештували, потом сина заарештували, і там вони загинули.

— Ви пам’ятаєте ще Кабачка батька, так?

Г. Д. — Батька я не пам’ятаю, чуть-чуть, я ще ж маленька була. А Кабачка я пам’ятаю, це чарівна людина була.

— Ви його особисто знали?

Г. Д. — Особисто знала Кабачка і його сина, дуже хороший, дуже незвичайний.

— А як проходили ці заняття? Це десь займалися ці музиканти?

Г. Д. — Приходили, приходили бандуристи, показували, понімаєте, всі люди збирались. Тепер так, ми жили, оце наша хата, отак хата, а це так тин, а це кругом луг-луг великий, і озеро посередині. І вечером збиралися люди, тягнуть ослін тягнуть, табуретки тягнуть, все собирається, в подшаниках ідуть…

— Ви сказали, шо пам’ятаєте кобзаря Кабачка.

Г. Д. — Кабачка, Голокваса пам’ятаю, який в каторзі просидів, і Кабачок просидів в каторгі, і Голоквас просидів в каторгі, і син Кабачка просидів в каторгі, там і загинули. Ну Голоквас тут, там написана стаття, тут і помер тут він, прийшов з каторги. Він сидів з моїм чоловіком, Голоквас.

— Галина Дмитрівна, а ви пам’ятаєте, як проходили ці заняття? Як вивчилися грати на бандурі, ви мені розповідали? 

Г. Д. — Оце так приходили дома, в клубі там занімались, дома занімались, понімаєте.

— Ви вчилися грати, чи це тільки хлопці вчилися?

Г. Д. — Я ні, я ні, я все хазяйство вела, потому шо батько 15 років лежав хворий батько, а мама заробляла на кусок хліба нам всім. І раз мама поїхала до Полтави, виміняла сахарну патоку, на вокзалі її воєнні забрали. Іде мама моя, ридає, а їдуть воєнні: 

—  Молодичко, чого ти плачеш?

• А як же не плакать, ваш товариш мене так мене ограбив, а в мене ж куча дітей. 
• Так, як, хто тебе, ідем з нами. 
• Нє-нє, я боюся. 

І він при мамі застрелив у рот того, все вернули, всім людям оддали, те шо пограбували.

— Це громадянська війна, мабуть, була?

Г. Д. — Це, по-моєму, який це рік був? Не пам’ятаю, я маленька була.

— Галина Дмитрівна, а чи щось таке пам’ятаєте з революції, з тих часів?

Г. Д. — Знаю, що нашого батька забрали з подводою, батька забрали з подводою. Потом прибігли значить люди, шо Дмитро Самойлович лежить під мостом, так і так. Подводу забрали і забрали мого батька. Да, і після того в батька, як був під мостом був, у нього летючий ревматізм, і батько 15 років пролежав. 

— Він застудився?

Г. Д. — Простудився, да. А мама все-все-все, мам в мене така, і така ніколи не жалувалась ні на що. Вона така знала, шо треба-треба-треба дітям помагати, то десь мама моя у панів була, як у панів збирається, там же в книжці написано. Чи іменини, чи весілля, то батька й матір приглашають, вони співочі були такі, у нас вся сім’я співуча. 

— А чи ви пам’ятаєте, який був пан в селі?

Г. Д. — Не пам’ятаю.

— Це просто ви вже з розповідей мами пам’ятаєте що запрошували? 

Г. Д. — Ні, не пам’ятаю.

— І це була в селі така авторитетна сім’я була?

Г. Д. —  Наша сім’я, от я вам щас скажу, яка це сім’я. Я сижу в Ялті за столом, і моє прізвище, а приходить мужчина, сідає каже: «Скажіть, то не ваші, случайно, брати в Перещепині, Юрій, Іван, Семен?» Ну, знаєте! Якщо ??? поважають, це не так просто, це почтєнні люди. І такий Юрко був, забігає якась жінка, чи корова телиться, чи шо, Юрочка, пожалуста, всьо, Юра моментально-моментально…

— А він шо, був ветеринарний лікар?

Г. Д. — Ні, помогти телятам, родам, корова, телята, треба ж помогти.

— Він мав до цього хист?

Г. Д. — До всього хист, понімаєте. Тепер, коли оце була колективізація, і приходили забирали пшениці чи жита, забирали все, так люди казали – Юра, соглашися, піди, піди соглашись ходить по горищах, піди соглашися.

— То він не висипав, він ходив з тією командою?

Г. Д. — А Юру всі поважали, а другі, сволоч така. То Юра на чердак лізе, та там нічого немає, там, понімаєте…

— Це ви пам’ятаєте, як ця колективізація була, то чи у вашій сім’ї також робили цей трус?

Г. Д. — Це так робилося, значить. Жінка сидить в цій хаті, там, оце сам не знаю, кажуть, що там уже вам кришу зірвало, значить, дитину, значить і викинула, щас скажу, викинули дитину, двохмісячну дитину на мороз. А женщина перескочила, взяла дитину в кожушок, так її проволокою зав’язали, шо ти враг народа, отаке, значить, люди робили.

— Ваші сільські, так?

Г. Д. — Я не знаю, чи була, ну я так думаю, багато викидали людей. Іще одне хочу сказать: у моєї сестри був чоловік георгіївський кавалер, він пройшов ту войну, імперіалістичну. Він пройшов ту войну, ??? отак, медалі й хрести, і хрести такі в палець, значить, да. А вона заміж іде за селом, а люди добрі, не гнівайтесь, коли мій прийшов Хведір, я його, ви знаєте, що ми любилися, да, всі значить, Хведір пішов, шкандибає. Ну, в общем, сестра вийшла за нього заміж, все харашо. Потом страшно він болів, все це, ну шо хочу сказать. Коли Юрко оце ж грав в клубі, коли Юрко надівав оці ж хрести, медалі і грав. І коли стала вже совєцька власть Федір, не Юрко, це Хведір заслужений був.

— Так…  

Г. Д. — А Юрко грав в клубі, і одівав ці хрести, це його сестри Марії чоловік, одягав хрести, дукачі, да, і виходив на сцену. І вона там лежала в ящику, ніхто, люди чесні, ніхто й не брав. Коли стала совєцька власть, начали людей виганяти, і куркулі, дядька, інтелігенцію садити, дядька зробити бандітами, дітей умертвіть. Так сестра згадала торгзіни були, знаєте, що таке торгзіни? 

 

— Ні.

Г. Д. — Торгзіни, запитайте торговців, совєцька власть зробила торгзіни, в кого колечко чи ще шо — все це несли люди міняли за якесь… хліб. От я вам розкажу. Коли моя сестра пішла в цей клуб, шукала, не найшла, а десь заліз хрест, і вона цей хрест узяла, один хрест остався, і пішла в Полтаву в торгзін, щоб вимінять шо-небудь. Каже, хожу-хожу і дивлюся, шоб мене не заарештували. А Маша перехрестилась, Господи, поможи. Захожу, здрастуйте, здрастуйте. Шо принесли? Та ось, і показує хрестик. А їй кажуть — ето вторая степень, а де первая степень? А вона каже, я не розбираюсь, і вона розказала, як це в клубі було. І один їй оставсь де. Ви с подводой приєхали? Та ні, ось у мене торбушка. Так їй дали торбу, щоб, розумієте? Тепер, і ще що моя сестра робила. Моя сестра, тоді ж називалось яйця брали, вішали зерно, пшеницю — амбари такі були, і моя сестра на вісах стояла, така пробитна, значить, і вона заработала, і купила собі два дома, дві хати — оця хата і оця хата. Вона, значить, зробила в одній хаті вишивають сорочки, рушники, а в другій хаті вона зробила столову. А другу хату вона, там по чотири кімнати, там по чотири кімнати, а другу хату вона хазяйнічала. Як вони начали розкуркулювать, так моя сестра ноччю встала з чоловіком, полізла з драбиною кришу задерли, задерли кришу, вікна побили, побили, і рами побили, двері не зняли, побили, розкидали це, шо не має дві хати, понімаєте, і отаке все-все, ці самі, розколотили, значить, кізяка, вибачте, ге…, і обкидали все це, обкидали, все це грязне, нема ніде нічого, і отаке. Це так нравилось совєцкій власті оце, якшо людина чиста, гарна, її нада розкуркулить і все, одні зависті, а то там така бригада така спеціальні була. Оце шо я можу вам сказати. Тепер іще пам’ятаю, як мій дядько 25 років був солдат, і ми всі вийшли виглядали, я манюсінька, не пам’ятаю. Виглядали, що дядько йде, значить, 25 років. Тепер шо, ми стоїмо в дворі всі, і батько каже: «Оце Каїн і Авель на небі, а оце то така зоря, а ото дорога на Київ». А я кажу: « Де ж та туча, де ж той Київ?» А він каже: « Це такий ??? Київ — це столиця України». Чи думала, що я буду в столиці України буду вищу ставку получати і буду співати артисткою хору, вищу ставку і малесенькі ???! Чи думала я, шо так доля моя складеться? І чи думала я, що я зустріну чоловіка? Я простенька, маленька, зустрінусь з чоловіком, який законче театральний інстітут. Театральний інстітут, знає п’ять мов, я хто така, а він мені сказав, що дав перед мамою слово, шо оженюсь на нашій простій українкі, простій, ну з добрим серцем, шоб у неї була, природа наділила її душу добру, мені освіти хватить й для тебе. І він женився на мені, він був батько, він був мати, він великий друг, і тепер цей друг дав мені путьовку в жизнь, влаштував мене в тіатр, я можу розказать як це… І я…., а тепер цього друга забирають в неволю, заарештовують. А в мене 24 години, уявляєте? І я слідчому й кажу: 

— Скажіть, ви людина, ви ж не звір, і серце в вас не з камню?

— Така у нас робота.

— Можна з вами так, откровенно поговорить?

— Пожалуста.

— От дивіться, ось я вам скажу, ось мама народила нас скільки дітей, не всім довелось за партой сидіти. Ну, розщедрилась природа — дала співочу вроду, музичну, сценічну, розумом наділила і душу добру втілила. Дала мені чоловіка, друга, батька, мати. Ви знаєте, який він єсть, і ви в мене його забираєте в неволю, а мене виганяєте 24 години, в чім моя вина? От буду я ваша дружина, і ви вимагаєте в мене, шоб я про нього написала погане, і щоб я була…, і ви мені дасте, і я буду в опері працювать. І мене, я впевнена, що я зробила на нього вплив, я говорю, ви знаєте тіатр, ви знаєте, яка я обществєнніца, як мене люблять в тіатрі не за красоту, не за багатство, а за мою простоту і за мою щирість. Я ???, я всіх обслуговую, і шоб мене взять в неволю, та це й земля застогне, так не можна, да. І оце Кагарлицький, коли розбирав, узяв моє діло, мого чоловіка діло, так сказав, шо ви на волоску була — про вас тоже, потому шо ви так українка більше за нього. Мій чоловік, чоловік мій в тіатрі єдиний він говорив рідною мовою українською, єдиний він.

— Назвіть чоловіка, як було його справжнє прізвище було вашого чоловіка?

Г. Д. — Мого чоловіка справжнє прізвище Груша. Ну він взяв Грушевського, коли Грушевський помер, то він його взяв прізвище з поваги до Грушевського. Це — великий історик, це людина, це Тарас Григорович — це наш батько, наш Тарас Григорович і Грушевський — це дві людини, які, їх не можна забувати, і він з поваги до Грушевського, взяв його прізвище. Ну за цього Грушевського його мучили, шо не дай Бог.

— Як його звали, вашого чоловіка?

Г. Д. —  Федір Тимофійович.

— Так, з якого він був року?

Г. Д. — Он там написано: третього, третього, третього, третього.

— 1893-го чи 1883-го?

Г. Д. — 1883- го, він на 18 років мене старший.

— А звідки він був родом?

Г. Д. — Він був, забула, значить, Полтавська, значить, з Харковської області, там написано, Харьковська, да. В нього був батько. Батько, коли він пройшов ту війну, імперістичну войну, прийшов, то батько сказав, ти тіки йди в священники, в попи.

— Бо мав дуже чудовий голос?

Г. Д. — Да, в тебе чудовий голос. А він сказав, шо понімаєте, батько темний, старий, він сказав, шо він піде, тільки піду на сцену, в нього прекрасний бас. І він бросив батька було на горищі, ??? такі, щоб чоботи — нє, тільки підеш, да, така наша темнота, понімаєте. І син, всьо-таки пішов на завод сторожом, шоб тіки учитися, він там учивсь проходив, а потом прийшли з заводу, тоді собирали, і його забрали, значить, в інстітут. Він поступив в інстітут.

— В Харкові, так?

Г. Д. — В Харькові в інстітут, він закінчив Харковський інстітут.

— Розкажіть ще трошечки, де ви працювали? Де вам довелось працювати разом із чоловіком, в Харкові, в Дніпропетровську?

Г. Д. — Тепер так. Я, поскільки так моя доля склалася, треба було іти на біржу працювати, то на біржі пошлють то на два-три дня куди-небуть на цю саму, на лінію збирати щебінь. Вітер, менструації, чвакає там, без штанов іще, працюю, треба заробить. А потом послали, значить, в подвал чистить капусту. Я там, знаєте, голос в мене є: «Віють вітри, віють вітри», «Чого вода каламутна», — весь ярмарок зібрався. Чую, там плач, а оказується там тіфозная больниця дєтская, і позвали мене в столову, біржа послала мене в столову. І от, коли мене послали в столову, я почуствувала теплоту. А потом же я, поскільки в мами мені дев’ять-десять років я пекла хліб, хазяйка, дитинство моє не дитяче було, і коли я попала, там ресторан, не столова, а ресторан, треба чистить картошку на порціони. Я й сказала, знаєте шо я поняла, дайте мені дві там бочки, три бочки і картошки скіки дайте, шоб я сама й отдєльну комнату, шоб я сама, я бачила як там, шоб я вам це сама зробила, а ви потом мене оцінете. Він мені, значить, шеф-повар, дірєктор, дали мені бочок декілька, дали мені картошку, і я, значить, за ніч я скільки начистила, потом порядок, усе це, і потом оставили м’ясо, мясо отварила, посуду помила, прибрала все. Вони прийшли, сказали — ми тебе нікому не отдамо, ти наше золото, нам сама судьба тебе прислала, ми з тебе зробимо офіціантку. Тоді я шо, приходять, шо мені тут робить, сюда-туда, ???, і бігаю вчусь. І от коли я вийшла в залу, тоді така, значить, мода всі повара, всі буфетчиці, всі на мене дивилися, і плакали й любувалися, що я це з радістю, шо оправдали. І мій чоловік працював в Полтаві, чи він був студентом, закінчував в Полтаві Полтавський тіатр, бо він там царя співав, і вони сиділи, я їх обслужила, да. Значить, все сидять, а я не знаю, шо мій буде чоловік, значить, я й забула за нього. Приходить ще, ще й ще вони приходять, артісти приходять, і там хто-то хочить їх обслужить, а вони — ні-ні, нас Галочка обслужить. А дірєктор каже: «Галочка, чим це пояснить, шо вся інтєлігєнція крутиться біля вас?» Я говорю, не знаю. Я, значить, попрощались, на другий день стук в двері, був перерив, приносе мені білет цей чоловік — я хочу, шоб ви прийшли с ким-нібуть в тіатр, я буду співати царя. Я ж не понімаю, прийшла я в тіатр, як глянула, царство небесне, яка краса, радість, і я його бачу. На другий день він прийшов, прийшов з актьорами, потом, значить, вони поїхали, і я його більш не бачила. Потім так в мене доля склалася, я вийшла заміж, це не заміж, це була велика трагедія. Він мене він залишив в чужом городі, в Єнакієві, залишив в чужом городі вагітну. Родила, я п’ять місяців дитину родила, вся окровавлена, вийшла з больниці, ніде мені ночувать, вже й квартіру ту й здали, нема нічого. Це багато вам сказати, я прийшла, сіла в садіке в Артьомовську, і слухаю радіо каже капела Вірського, шо набирають в капелу так і так. Боже, в мене ж голос єсть. А тут пристає один, в нього увольнєніє, а я з больніци тіки, а дощ з снігом іде, а я в парусових туфлях. І от я прихожу в тіатр, такий з бородой, значить, сторож, я так і так, я прийшла попробувать, почула по радіо, можна мені, а він — завтра. А я прошу тіки сьогодні. А якраз виходить Чирський і виходить його жінка, а шо таке? Я говорю, я вас дуже прошу сьогодні, бо як не сьогодні, так ніколи. А жінка, шо таке, Ваня-Ваня, Чирський, він пішов, а вона мене вислухала. Ну, ви знаєте шо, в мене велике прохання, от нате вам номер телефона, позвоніть там, де мене знають, і вам розкажуть, хто і що зо мною сталося, а я вже два дні на вокзалі ночую. Поїхати мені до мами, а в Полтаві я була офіціанткою, і мене все після цього їхати мені отакий позор, це позор великий, це неможливо. Вона мене вислухала, знаєте що, я вас щас посажу в другому ряду, сідайте, стульчик мені дали, в антракті я прийду вас заберу. Харашо, я слухаю хор, Боже мій, Боже мій, пішла вона мене забрала, пішли в зал, я так пройшла по ковьорчику, проспівала я «Чому вода каламутна», «Ой казала мені мати» і дальше ???, а я нот ще не знаю, сама переживаю. А де ж ви будете ночувать? То я піду на вокзал. Ні-ні-ні, ви підете з нами. Приходимо до Чирського, значить, повечеряли, вона послала гарну постєль мені, каже лягайте. А я кажу, я туди не ляжу, вся позакривавлена, вам же говорили по телефону, шо зі мною так і так. Голубонька, я вас зрозуміла, взяла великий таз, обмила мене, скупала, поцілувала мене. Я цей поцілунок і досі… На завтра я пришла в капелу, в хор, була там Наташа, дуже погано ходила ногами. Вона каже: «Наташа, тобі доручаю оцю дівчинку, допоможи їй, і до неї так ставтесь, як ви до мене ставитесь». А це — жінка Чирського! Вони тут всі — а хай вона шо-небуть проспіває. Пожалуста, проспівайте, я осмилила так, знаєте, і так я осталась, осталась, осталась. Приїхала оперета, вони кажуть, ви такая бідова актріса, вас врождьонне, давайте ми вас влаштуєм в оперету, і влаштували мене в оперету. І от влаштують в оперету, я, значить, з цією оперетою, і там шо то потом каждий місяць новий город. І ось ми приїхали в Маріуполь, і я зустрічаю там мого чоловіка. Я його не пам’ятаю, і він мене не пам’ятає. Приходим мив столову, дуже тяжко, який це рік чи 1932-й, чи 1928-й, чи який це рік був. Ми заказуєм нам один борщ і одне друге на двох. А він каже: «Три борща, і три других, і три третіх, а якщо мало, то іще давайте борщі». А ми з дівчатами, він пояснює, шо угощає нас, получили пенсію, получили аванс десять карбованців. І оце він нас, попрощалися, спасибі, і він нас провів такий ласковий. І я не знала, шо це моя доля, шо це мій чоловік буде. Потом ця оперета. А, розхвилювалась, я приїхала в Харьков, в Харькові була тьотя жила, а тьотя з своїми поняттями: актьорка, актріса ??? влаштувалась я на вокзал офіціанткою. А це вокзал — це один в мірі вокзал, великий красівий. Я показала, шо в мене 7-ий розряд, я знаю порціони блюда, о, мене із задоволенням взяли. І подаю я їсти моєму чоловіку. Я його не помню, він мене не помне.

— Третя зустріч уже?

Г. Д. — Третя зустріч. І от я їду в Нехворощу, їду в вагоні, в рабочом поїзді, заходе, сидить Федір Тимофійович, мій чоловік. Воно ж багато за моє життя багато людей проходило, сидить мій чоловік. Заходе цимбаліст мальчик, хлопчик, підпирає. Кажу: «Хлопчик, давай я тобі допоможу». Отам мій чоловік сидить, тут цимбаліст, а тут я. Він каже: «Та сідайте тут, отам. Вам, як жінці, бо ми мужчини оце ж отут». (Співає). Бачте, як співали, і тут дальше ми співали, а він камертоном, у мене до вас прохання. Я такий-то, значить, дозвольте, такий-то, такий-то, я преподаю спів, я сам із Харківського тіатра. Давайте ми з вами зустрінемось, може, я вам в пригоді стану, в вас голос ???.  Ми, значить, поговорили, значить, харашо, оставив, пішли там доріжкою. Він каже: «Давайте ми завтра зустрінемось з вами». Воно кругом міліцейський патруль був, і він постіснявся провести мене додому, шоб я не подумала… «І я вас послухаю, я якраз завтра вільний». Пішли. ??? Общем, тепер пішли до моєї знакомої Жуткова. «Мар’я Едуардівна, я йду з дєвочкою послухаєм голос». Федічка, скоро будем обідать, та куда там обідать, спочатку послухаю, а потом будемо обідать. Ну, захожу, чужі люди, значить, Федя зразу сів за рояль, то-то, то-то. А йому давайте «Козак воду носить», давайте шо, а він каже, а Одарку співали? Та так, трошки. Женя, сідай. Женя на костилях, інженер, сів на костилях. Я (співає: «Відкіля це ти узявся, де ти досі пропадав?»). Я така прорва…та, знаєте. А шо ви скажете? Федя, я була в Петербургі, у мене була власна ложа, собственна ложа була, я вислухала всю знать, но такого красівого стіпного голоса компактного я не слишала. Федя, це, може, Господь Бог послав тобі, зроби з неї то, шо ти можеш зробить. А тут приходять гості. Галочка, ідьомте, пішли в другу кімнату, а вона каже: «Галочка, знаєте шо, оце він може Господь Бог помог, може це судьба, він може вам помогти, він так і так, і так, і так». І потом ми вже розговорились, тіки узнали, шо я офіціантка, він каже це судьба. Чи думала я, що в мене була доля, і каторга, і в НКВД посилки, і на каторгу посилки, шо він прийде отакий паралізований. Забула, коли я, коли він прийшов, я вже мене, коли я працювала в артілі, украли, все, значить, треба кого-то там обком партії. 

— Розкажіть, розкажіть.

Г. Д. — І коли мені сказали ??? і коли я розказала … Як ви туди попали? Звідкіля ви ??? знаєте? Я так і так, в мене чоловік заарештований, в інстітуті, а це обком компартії, він інстітут кончав, професор так і так, так доля склалася. І ???, значіть, в тіатрі працювати ??? в тяжкій формі… другий тіатр… в нас хазяйка в правітельственній ложі… ніхто вас ??? і от я стала, значить хазяйка… ідуть міропріятія дньом, кричать Покотило і Куманченко, артісти: «Галочка, Галочка, вас какой-то старічьок спрашиваєт». А він на 18 років мене старший. А я така розфуфирена вихожу, стоїть мій чоловік, зігнувши отак, очі поналивали, тут шось ???, напротів ???, сідий, все. Я — татусю рідненький! Обняла, поцілувала, дайте стул, стул, посадила. А тепер нас ніхто не розлуче! Татусю, я… 

— Це ваш батько?

Г. Д. — Це мій чоловік прийшов з каторги! І сусіди, воно ж ніззя було прописать, потому шо треба було фамілію мінять, потому шо Грушевський. Треба в Харьковську область їхать фамілію мінять. Це до них нада брести, та пока це ми зробили, а це начальник міліції він мені і сказав — Галочка, шо вам шо нада, я вам все зроблю. І він мені поміг, шо треба було його прописати, і коли він написав, а сусіди отакоє об’явленіє написали на моїх дверях — Галина Дмитрівна, що це з вами сталось? Тут ні одного не було, а щас десятками ходять до вас, шо в вас —  бешенство матки? А це ж мій чоловік уже ж, артісти приходять, уже ж знають шо він прийшов, а це більшими ??? хай знають, да. А потом уже прийшла міліція, він перелякався, татусю, не волнуйся, я з тобою, це так і так, на щот прописки. Там, значить два тих самих, значить два міліціонера, тільки ви читайте, більш ніхто не знає. Вони прочитали, пробачте, пробачте, пробачте. І, значить, визвала я врача, п’явки поставив все це окровавлене, перелякався, я вимила весь карідор, і ці простині, рубашки положили біля двері. Да, він мій чоловік, значить, утром встав, я оділа на нього смокінг, а фрак висить на кухні, і манішку йому таку накрахмалену йому положила перестірать нада, вони лежали, шо вони злежались, а сусіди ??? А через кухню він виходе інтелігєнт, виходе, здравствуйте, ой пробачте, мадам, знайомтесь, оце моя дружина. Ми прожили скількись то років. А я ж тіки туда Максим Тадейович допоміг мені там квартіру получить. 

— Максим Тадейович Рильський?

Г. Д. — Рильський, Рильський.

— Ви були особисто з ним знайомі?

Г. Д. — Максим Тадейович мені яблука, мені капусту з погреба носив. Дружив Яків   Василіч, в мене записаний, я потом скажу. Скрипник.

— Галина Дмитрівна, кого ще ви із відомих діячів культури нашої української ви знали, чи ваш чоловік був особисто знайомий?

Г. Д. — ???, цей самий, як його, бас, бас, бас, заарештований, ??? написав, я дала йому цілі матєріали.

— Донець?

Г. Д. — Донець, Донець, Донець. Марія Едуардівна Тессейр, да, оце шо я знаю. Тепер, Барищенко єсть, тут Барищенко єсть, да, Барищенко знав мого чоловіка, хароший був, добрий, дуже хароший. Це відомий, він в «Богдані» співав цього самого Богуна. Тепер хочу сказать вам там…

— Ви мені розповідали, Довженка знали ви?

Г. Д. — Я Довженка не знала.

— А чоловік?

Г. Д. — Чоловік знав Довженка, да.

— Довженка, Максима Тадейовича Рильського.

Г. Д. — Да, Максима Тадейовича Рильського. Максим Тадейович…

— Тичину?

Г. Д. — Тичину я не знала. Я тіки знала, шо коли приїхав театр, театр приїхав який-то, свято надо було записать, і нас вибрали чотирьох співати. А в мене горло заболіло, не можу, а чоловік каже — откажись, скажи, шо я, ви мене отсіваєте, я може вам пригожуся, беріть людину, гроші мені не нада. Я виучила репертуар, там і Сосюра, і Максим Тадейович,  і Тичина, і всі письменники наші, всі вони сиділи в залі. Артісти приходять, артісти-пісенники приходять, і там було так, значить. Там хор співає, вийшов на сцену диріжор сам (співає), нє-нє-нє-нє-нє. А я за кулісами стояла (співає: ??? Про царя хай слава летить). Письменники  сиділи, та хто це, хто це, хто це? Це — Грушевського жінка. Це я вже щас розволнувалась, і вже стара, понімаєте… Так я говорю, як це було, це в мене така перемога була, понімаєте? А мій чоловік вивчив мене, понімаєте, я маленька, а тут заканчую консерваторію, і я показала так. Тепер на сцені в мене так було, була любов. ???ицький, я вам покажу, в мене там книжка єсть, їхні фотографії всі. ??? ицький, Боголюбов, рижесьори, діріжори, говорят, от в кого треба учиться, от дивіться на неї. Все при ній, все: і старання, старання. А, так, ріпітіція закончилась, я на гальорку. А чоловік прийшов — де-де-де-де?

— Галина Дмитрівна, а вам так і не вдалось закінчити, ви не вчились ні в школі не вчилися…

Г. Д. — Я, мені тяжко про це говорить, жодного дня не була в дитинстві в школі.

— Не плачте.

Г. Д. — Тяжко мені говорить, я занімалась у вечірній школі занімалась. Тепер я скажу лізбез пройшла. Прийшла, коли мого чоловіка заарештували, коли він був на каторзі, я пішла в школу, шоб повисить мою грамотність.

— Ви були неграмотні? Ви, коли навіть вже вийшли за вашого чоловіка, ви були ще неграмотні?

Г. Д. — Нє, я грамотна ??? Да, прихожу я в школу до учітєльши, я говорю. А вона — знаєте чьо, нє мєшайте, ви краще знаєте чем ви. Я вам чесне слово, визовіть мене до доски. І вийшла я до доски, ми тоді побачим, може я сама напишу:

 

Страждали ми на чужині,

Без тебе, краю наш, марніли,

I, споминаючи, тужили,

Про язви скорбнії твої…

О, доле, путь щасливу дай,

Тебе всим серцем оживаєм,

I день цей благословляєм,

Коли побачим рідний край!

 

Хто вона така, звідки вона? Давайте, продіктую. Хто ви такая? Як у вас доля склалась? Приходить їхня піаністка, шо нада заніматься, мішаєте тут. А можете мені проспівати шо-небудь. Пожалуста. «Ой казала мені мати». Слухайте, вони там обалділи, хто ви така? Ви поможіть мені, я хочу вдосконалити, в мене там написано. І хотілось, щоб я вчилась. Оцей біч все життя мене мучив, все життя, якби цього не було. Оце капелька, шо я вам розказала. А куда піде  на роботу жінка ворога народу, чому я прийшла сюди? Прийшла я в тіатр в Дніпропетровський, ой, з таким голосом, така актріса, завтра на прослушування. Прихожу я на прослушування, прохожу на ура, під двором отам кричать аплодісменти. Я прихожу в статчасть, на другий день прийдіть. Прихожу, шо ви жена врага народу, ану уходіть отцюдова. Тоді так получилось, ось є фотографії. 

— Так шо під час арешту вашого, під час відбування каторги вам дорога була повністю закрита в усі театри, так?

Г. Д. — Все абсолютно. Я пішла дворнічкою, я пішла на всяку гидоту, уборщицею всім, понімаєте, а тепер же сталінська анкета мене запомнить. Мені треба йти туда, де мене не запомнять. В мене депресівне состояніє, тяжкі хворі, я про це нікому не говорю. І мене направляють у клініку неврозів, а в клінікі невроза тільки інваліди отєчєствєнной войни, мене нікуди положить вже пізно ноччю. Мене треба положить, єсть така больниця харьковська Соборовабаче, і я соглашаюсь, потому шо я одна в кімнаті не можу. І я соглашаюсь. І там три-чотири человєка на одной кроваті, там таких я, з депресією, там, таких, як я, мільйони людей. І я прийшла в себе, мій чоловік там в каторгі, а тут я, я повинна себе спасти, я повинна відціля вийти, обов’язково вийти. І значить сила волі там де-то хліб, я не їм, їсти не хочу, я стримала себе. І прихожу я утром до врача, і стоїть єврейка сестра, в мене прохання, узнайте, в мене депресівне состояніє, в мене мама старінька, випишіть мене. А там єслі випишуть, то на десять років. А сестра стоїть — ти же жена врага народа, вон отцудова! Говорю, хто жена врага народа, хто враг народа, хто тобі сказав? Ти — враг народа. Хто тобі сказав? Хто, що ти в самом дєлє… Да, я поняла що я погибну тут. Шо я роблю, я іду на кухню, там в мене дівчата, я прошу, дівчаточка, здастуйтє, справочку мені, зрозумійте мене, горе таке, чоловік покинув, ви сами знаєте. Дівчатка, поможіть, дайте, накорміть, бо я їсти хочу. Ну за це, шо я у вас їла, скажіть врачу, шо я у вас просила їсти, потому шо в мене депресівне состояніє, бо я не їм. Я три місяці не їла. От, значить, дівчата пішли самі поварихи пішли до врача, до главрача, сказали, вона нам так надоїла дайте їсти. Хай вона дома наїсся. І мне визивали, випустіть мене, ну на біса я вам здалася, ну ось свідєтєлі повари, і він мене випускає. А там рядом крики роблять депресії, таким як я, НКВ там, і???, насілуют, цього я ніколи не забуду. 

— Пам’ятаєте ви про це?

Г. Д. — Це я все пам’ятаю. Да, і я, значить, коли мене випустили, значить, я стою біля трамвая, стою біля трамвая… і ніколи, шо я актріса, потому шо анкета, а, так вона жінка ворога народа, устроюсь так, шоб анкети ніде не заповнять, щоб тобі дати жити. Дала мені хліб, дала мені гроші, і устраюйся є роботи нянькой, там скіки насілія, там скіки, ти мене продаш, я знаю. Спасіба, голубчику. Я їй руки поцелувала. Сіли в трамваї, вона напротів. І оце я так, значить, жінка одна влаштувала мене в артєль одну. А там артєль така була, третю смєну в свій карман, і там простітуція, там беруть наших дурненьких дівчат везуть в лісопарк в своїх машинах. До мене, я сказала, я, знаєте, по-женскі сильно больна.

Спасіба вам за увагу. Я дурненькою там прикинулась, дурненька роблю, так, убері, я вбираю. Я навчилась там коври робить, а я вмію цвіти робить, і я навчилась коври робить. І ці коври, значить… Нам посилають куда-то депешу, а прошу оставте мене, я вам, запріть мене, я вам приготовлю краски, все, і  у вас буде план, а сама ??? перерисувала, там оставила, і отак я потом сама зарабатувала дома. Краски наїмся, дихати нічим, це багато, це все не розкажеш, шоб кусок хліба заробить. І потом я уже, я у них щиталась на роботі, вони получали за мене гроші, а я щиталась на роботі, а сама дома коври собі робила, 10 карбованців за ковьор, отак, сестро, туда, те саме, фанєра, фанєра большая, то я туди за ковьор фанєра два-три одіяла туда, а вони ж кримські, я наїмся… вихожу, а воно аж краска з мене. А вихожу ноччю, а біжить якась женщіна якась ??? , а которий час, он часи. А сама, да ще шоб сусіди не знали, вони там вєчно лазять, шоб сусіди не знали. І достать байкові одіяла ???, шоб мені це робить. А цвіти, цвіти ??? зроблю іду, Нехвороща, там можу продати, там ледарі сплять, там ледарі всі сплять, міліція спить, і інспектори сплять. Міліція виходить  —  что ето такоє, я говорю, а хіба не бачите, шо я на похороні, а, ну ізвінітє. І другий раз іду, а шо, у вас каждий день похорони? То ж були живі цвіти, а це — іскуственні, і номер пройшов. Тепер я йду з цвітами, і інспектор так, і приходе базарком, садісь, я скоренько шляпу в сумку, цвіти поставила, вискочила на вулицю, в таксі сіла й поїхала. А хвамілію сказала чесно. А дома єслі б цвіти ці найшли, зробили б спекулянткою, женой врага народа, шоб тіки з мене зробили! Отак і це в такому состоянії нада було посилку посилать, то вже як продам, то як достану грошей, шоб посилку послать, така рада, шо… Оце ж він мені написав:

Коли я був знедолений в тюрмі, у засланні,

Коли я був паралічем розбитий,

Коли я був голодний, непокритий

Я думкою моливсь, моливсь тобі.

Ти відізвалась і прийшла 

Із чутким серцем і душею,

Рукою щедрою своєю

Ти порятунок принесла.

Минули в безвість роки ті,

Хвилини щастя і кохання,

Хвилини горя і страждання

Зі мною, Галю, була ти.

Чи прийдеш ти в посмертний час

До свого друга неживого,

??? тяжкого

??? мій холодний прах? 

 

Ще один:

Не сумуй, моя кохана про життя минуле,

Не засвіте зоря рання, не засвіте вдруге.

Прожили з тобою дружно і горе, і радість

Та життя не пройде слушно, як ми намагались.

Ой ти, вітер, вітер в полі, повій з Харківщини

Через ліс, зелені гори, повій до дружини,

Повій, вітре, ще світанком, як не спить Галина,

Привітайся, з добрим ранком, з добрим ранком, рідна.

Скажи їй, що я страждаю, думку ??? 

День і нічку я бажаю бути разом з нею.

Що як зіронька засвітить, сутінь ніби сходить,

Як гадаю, чи приїде Галинка зі сходу.

Ой ти доленько кирпата, усміхнись ласкаво,

Щоб ніде і шоб ніяка не прибула слава.

Наливай же чарку повну, мій друже коханий, 

Та забудемо хурделі та час безталанний.

Вип’єм чарку, вип’єм другу, вип’ємо і третю,

Спаси, Боже, грішну душу, наливай четверту. 

Хай живе в наших серцях щирість, цокнемось чарками,

Щоб кохання, дружба й вірність були поміж нами!

 

І ще один, останній, це вже перед смертю:

Останні акорди

Не стелися, барвіночку, стежечкой лісною,

А хилися до Галини з русою косою,

Що сп’янила мене мила, немов блекотою.

Чи ти мене, Галинко, чимсь приворожила

Чи мене ти ненароком чимсь напоїла?

Вже чверть віку було, як ми покохались,

А життя красиве миле, ще краще б не склалось.

???, щоб не було Бога, (там забула) так бажала доля 

І так доленька бажала, як недобрі люди,

Їм байдуже, хто ридає, а хто серцем тужить, 

Як згадаєш, заспіваєш, живі не осудять, 

В них є все: і сум, і радість, і любов і ???

Слушай. 

(Співає російською)…

В день осенний улетают 

К югу стаи журавлей. 

В эти дни я вспоминаю 

Снова радость прежних дней. 

Где б сейчас ты, милый, не был, 

Под осенним хмурым небом, 

Ты – моё солнце, и помни, 

Только с тобою тепло мне, милый мой. 

Скоро белой пеленою 

Скроет снег простор полей. 

Но вернутся к нам весною 

С юга стаи журавлей.

Я хочу, чтоб ты со мною 

Был и летом и зимою…

Забула слова…

 

— Галина Дмитрівна, я хотіла у вас ще запитати, а чи ви пам’ятаєте про сільські обряди, ще коли ви жили в батьківській хаті? От ви кажете, про Івана Купала пам’ятаєте…

Г. Д. — Івана Купала, значить так це. Івана Купала — це сходяться всі люди, це луг-луг великий, і посередині велике озеро. В цьому озері посередині багаття у воді горить костьор, це так зроблено. І кругом діди, баби, молоді, всі, і грають на бандурі, і на кобзі, і на скрипкі грають, і на віолончелях, всі це, понімаєте, вся молодьож тоді була. Потом кричать, значить… А хлопці пішли, поїхали в луг, на луг пасти коней, хлопці тупотять, їдуть кіньми сюда. І тут дівчинка. А дівчата в цих самих… розпущені коси, довгі сорочки і кругом ціле озеро. І тут хлопці коло дівчат ???, оце шо я, дєточка, помню. А потом, знаю, дитинство було таке, понімаєте, шо в тяжкі годи я жила, шо мені…

— Чи пам’ятаєте ви, як проходили в селах весілля тоді? У вашій хаті було весілля?

Г. Д. — Було.

— Кого ви видавали?

Г. Д. — Моя сестричка Марія, Марія виходила заміж, більш ніхто. Собирались, значить. Знаю, виглядає старша дружка скоса, чи нема на печі проса, треба швидше втекти, щоб не заставили пекти. Дружко коло хати, біля кромки дівчата, дружки, дружки, і мужчини дружки, і женщіни дружки. Оце, значить, пам’ятаю. Значить, дівчина іде з собой, дівчина з рушником і з шишкою, і тато, мама, й я приглашаєм до нас весілля. А сама шишка називалася, шишку зоставляли, і ходять по селу.

— Шишка, це таке було з тіста зроблено?

Г. Д. — З тіста зроблено, як калач. Оце я пам’ятаю, а так я мало, дєточка, пам’ятаю, треба вспомнить.

— А пам’ятаєте, скільки днів йшло весілля?

Г. Д. — Мені кажеться, шо цілу неділю йшло. Тепер так, батько, мати, забирали озеро так на воза, спали на возі, прямо туди в озеро. Тоді отуда, а тоді вже помагають їм вийти. Всякі юмори були, всякі юмори.

— Галина Дмитрівна, а чи пам’ятаєте ви такі досвідки чи вечорниці, як називалося у вашому краю, де дівчата збиралися?

Г. Д. — На вечорницях це було один із старших, кого виберуть для старших, який вірив, його всі слухають. І це не то, шо тепер, тринки-бринки, там які пацани, а якшо хлопець поцілував дівчину, то все, всі знають, це святиня, то він жениться, хлопці, давай нам могорич… з повагою, з повагою, з повагою, не то шо…

— Ви ходили на вечорниці?

Г. Д. — Я, ні не ходила, я все життя, уже я в такий час жила, понімаєте, куда там мені…

— Галина Дмитрівна, а ще хотіла спитати, чи під час колективізації, ви пам’ятаєте вже колективізацію у вашому селі, чи не пам’ятаєте, чи вас уже тоді не було?

Г. Д. — Я тоді вже заробляла кусок, я тоді поїхала. Розказувала, розказувала, мамочка розказувала. Оце в хаті сидимо, приходять, викидають все-все, забирають все, заходять, викидають все. Там викинули людину, шото страшне, кришу подимають.

— А чи забирали з вашого села чи заарештовували людей на заслання?

Г. Д. — Забирали, пачками забирали в товарні вагони. В товарні вагони, і ці товарні вагони по полгода стояли там, і люди завонялися, люди повмирали. І дядька забирали, який дядько саме працював, настоящий дядько працював, за те, що він трудився, його заарештовували, як куркуля, за те, шо в нього хазяйство було.

— Чи з ваших родичів хтось відбував заслання за таке?

Г. Д. — Заслання… Мій брат Семен три раза був заарештований. Він такий…

— Повернувся він тоді в село?

Г. Д. — Він такий був нетерплячий, він не мог. Його заарештували, а жінка повісилася на коляскі. ??? Суд, він жениться, значить, все змішалось.

— Галина Дмитрівна, про голод ви казали, це 1933-й рік?

Г. Д. — Це 1933-й рік, я працювала на Донбасі. В мене кожний місяць був новий город на Донбасі. І коли це я прихожу на базарі, вся Україна на базарі, куча дітей, женщіна сидить, продає рушники, продає сорочки. Наприклад, а што тєбє дать, куркулі поприєжжалі, понімаєтє лі? А вона, в дитини понос, я ні одной сорочки, я ні одного рушника не купила, я давала людям хліб, я давала ???, а то купила картошечку зварила, отаке, це страшно було дивитись, скіки людей, і тут же люди і вмирали.

— А як у вашому селі люди переносили голод?

Г. Д. — В нашому селі це так було. Іде машина, підвода, беруть мертвих, ідут, а там беруть воно ще живе, беруть і кидають —  все одно воно скоро вмре.

— А розкажіть про свою матір, про цей епізод, шо ви мені розказували. Шо ви розповідали, шо мама, як маму покликав сусід, і хотів її вже зарубати.

Г. Д. — А, мама, значить, получає посилку, ми договорилися, шо ніхто не буде знати, шо посилку я посилаю, потому шо маму там люди голодні зарубають маму. І от мама пішла там тоже куча дітей, жінка померла, піду я шо-нібудь, пшонця там, шо-нібудь дам. А, де ти, Одарка, і бере топор, і йде до мами з топором. Мама скоріше з хати і через огород, і діти, голови дітські головки, ці самі косточки, і мама по цим косточкам. Каже, вік буду жить, цього я не забуду.

— Так це він уже порізав своїх дітей, з ума зійшов?

Г. Д. — Він і до цього порізав своїх дітей, не одну дитину. Він потом викопував людей, там, значить, вирізував м’якоть, і там, значить, варив, понімаєтє, він уже сумашедший був, не розумів. А до цього, значить, мама тоже, кричать діти: «Тьотя Одарка, літають ласточки, піймайте ласточку, зваріть ласточку, тьотя Одарка, мами немає, маму забрали. Мамі нельзя дать, шоб не знали, шо це мама дала, понімаєтє, мама замотала в шось і в хаті розкрила, пирожки положила, понімаєтє. І коли мама вискочила, взяла, хотіла тряпку взяти, під тряпкою, а там під тряпкою ???.

— Це також в хаті цього сусіда вашого, так?

Г. Д. — Це наш сусід, тепер там була…

— Як потім склалася його доля, помер він? 

Г. Д. — Помер, помер от голода.

— Всі померли? 

Г. Д. — Тепер так, їде машина — це мама розказувала — їде машина, а люди підводами, хто там іще? кого там іще? Заходять і дитину отак тягнуть, отак тягнуть.

— Багато людей у вашому селі померло? 

Г. Д. — Дуже багато, дуже, а брат мій, значить, викинули, розкуркулюють, отам сидять у хаті, розкуркулюють, і беруть дитину, значить, забирають все в хаті, і на мороз кинуть усе, а мій брат цю дитину заховав сюда спрятать, може місяця два, може, Бог його зна, скіки, за те шо він, значить, врага народа взяв, і його по морді, все, єлі, шо не убили. Це одне. Тепер, розкривали криші, забирали все. Тепер у мне брат оце Юрко… Наша сім’я користувалась в селі дуже великою повагою, і люди просять, ноччю приходять: «Юра, піди, оці комсомольці, які ідут, де мішечок, де, ця сама, пшеньця, може, жменька, висипають, забирають, Юра, піди, шоб ти на чердак поліз, ти скажеш, шо там нічого немає». Каже, я розрив серця получу, не можу. І він пішов, так він каже, злізу на чердак, а там у людей то кукуруза, а, тут немає нічого, помімаєте, отак. І його поважали, самі, і шо працювали, його поважали. 

— Галина Дмитрівна, а ви пам’ятаєте, скільки у вашого батька було землі до колективізації?

Г. Д. — Оце ж, коли став Лєнін, так далі там шото такоє, семдесят, а потом забрали, забрали, і потом куркуля пришили. Мама на панщині, там книжка є, читали, Яків Васильович… Можете взять додому, а потом мені принести. Як вони на панщині мама працювали, яка вона в’язальниця хароша, за сніп у пана жали…

— Ясно, я хотіла у вас спитати, а чи були в вашому селі такі сходки ще до колективізації?

Г. Д. — Були, були, були.

— Чи там брали участь жінки також, чи тіки чоловіки?

Г. Д. — Жінки брали, всі брали, були, були сходки. 

— Ваші батьки ходили на ці сходки?

Г. Д. — Ходили, ходили, нас таки дуже поважали, а єсть були сволочі, наша ж таки сволочі були.

— Знаєте, хотіла вас ще спитати, а з якого віку діти ставали працювати в колгоспі?

Г. Д. — Ой, це рано, уже дитина, значить, уже йому дев’ять років, десять років, він уже працює, уже шось йому там, діти це працюють.

— Іще хотіла спитати про роль жінки після проголошення радянської влади за колективізації чи змінився статус жінки в селі, в сім’ї, чи справді жінка відчула більшу свободу?

Г. Д. — Після совєцкой власті жінка на жінку вже не була похожа, вона вимучена, подивіться, які її ручечки, які її ножечки, вона на себе не була похожа. Вона працювала, як давали п’ять грам олії на трудодень.

—  Ясно, а пам’ятаєте, тоді ще, чи крали тоді в колгоспі?

Г. Д. — Крали… Нє, люди не крали.

— А коли почали красти?

Г. Д. — Не знаю, не знаю.

— Іще хотіла вас спитати про музикантів. Ви казали, шо ваша сім’я була дуже музикальна. Чи запрошували кудись вашу сім’ю грати?

Г. Д. — Кабачок, дуже поважав… Мовчан…

— Ми вже про це записали. Я хотіла запитати вас, чи запрошували ваших братів грати, чи може на якісь сільські вечорниці, чи на весілля, чи на іменини?

Г. Д. — Запрошували, потом не тільки в Перещепині, весь район всі мої брати були. Весь район, всі, де газєта єсть.

— А чи пам’ятаєте, шо їм платили? 

Г. Д. — Там любов була, там любов, музика… Не можу сказати, не пам’ятаю, там любов була. Коли, значіть, брата мого більше 20 років вчити, значіть партизани дали в Полтаві, значіть, на сільраду, чи куда там, шо так Юрій Дмитрович Лазоренко з Полтавщини. Так слушайте, так в нас будет учиться відомий був бандуріст, таку дали публікацію. Так тоді там і родичі, і я це, значіть, в газєті написано. Це ж відомий був бандуріст Юрій Дмитрович, і оце дочки, оце Івана дочка, всі бандуристі, і оце, значіть, Івана, а це Юрка дочка, заслужена, да, в Києві, заслужена.

— Як її звати?

Г. Д. — Олеся, Леся, да.

— Ще я хотіла спитати, чи був у вашому селі шинок? 

Г. Д. — Були, були, були. Там їх було кілька, чого саме як його… Бідна голота чого напивається, забула, там в мене записано було.

— А хто був власник у цьому шинку, пам’ятаєте, чи ні?

Г. Д. — Більше єврєї, єврєї. Тепер так, єврєї, поляки давали їм, євреям, як це називається… Приходе людина, дитина померла, приходе єврей, шоб ???, він зніме намисто, він зніме все, штани, все, обдере, шо називається.

— Це євреї?

Г. Д. — Євреї, да, жорстокі були, людей обдирали шо називається. Но, серед них є тоже харошіє, душевні єсть люди. 

— Я записувала у Вінницькій області, так там були дуже хороші євреї, вони жили в селі, і дуже добре жили з людьми, а ці були жорстокі у вас, так? 

Г. Д. — Понімаєте, як це називається… Польські єврєї, но по єврєям давали…

— Знаєте, шо я хотіла спитати про такі жіночі спеціалізації у вашому селі. Були у вас такі баби кухарки, шептухи, повивальниці, знахарки? 

Г. Д. — Були, були. Відьми були.

— Відьми? Ану розкажіть. Пам’ятаєте ви?

Г. Д. — Це відьми, очевидно вона була чим-то одарьонна, понімаєте? Шо вона може прийти і людині помогти, можливо, це було. І куховарки, і шептухи, шептухи.

— Про відьму розкажіть. Пам’ятаєте, як її звали?

Г. Д. — Не знаю, дєточка. Буває, що ноччю корову здоять. А то вуж висосав корову, буває так. Ну ця корова… прийде, одівається вона в біле, прийде і тут показують, понімаєтє, я маленька, не можу цього сказать, не пам’ятаю, да.

— Ясно, ви пам’ятаєте, як називався куток, де жила ваша сім’я, по-сільському?

Г. Д. — Куркіщин городок, Куркіщин городок. Чому? Ми жили під лісом, під лісом, оце ліс-ліс-ліс, оце наша хата так, а це тут ліс, ліси, а це, значить, луг великий, а посередині озеро, а кругом хати, значить, да… ага, куток, чому називали Куркіщин городок, туди кішки приходили, значить, нявкали, понімаєте, так називали Куркіщин городок, це городок такий, це люди називали. Тепер, озер в нас було: в нас Священе озеро було, Пригарське озеро було, Лапатія, потом ще забула… Священе озеро, де рубали льод, льод рубали, плащаниці рубали, хрести великі вирубували, і буряком обливали, і це дорога, значіть, була, і хор, пєвчі називались, хор. Там була Ніколаєвська церква і Покровська церква. А коли стала совєтська власть, так у Покровську церкву занесли собак дохлих, шото страшне було. До церкви… мама моя була вона дуже така, ми жили на піску, понімаєте, це не земля, треба їхати на землі працювати, а в нас… і мама моя, значіть, поїхала в Полтаву, шоб вимінять шо-нібудь, виміняла сахарин і виміняла патоку, а на вокзалі, на станції… 

— Ви вже розповідали, не будемо про це… А ви не пам’ятаєте, що сталося з шинком під час колективізації?

Г. Д. — Мабуть, розігнали їх, розігнали, не знаю.

— Про шо ми ще, про старців, ви пам’ятаєте, чи ходили у вас в селі старці?

Г. Д. — Ходили старці.

— Мене цікавлять співучі старці.

Г. Д. — Ішли бандуристи із бандурою, ішли сліпі. До мого брата приходили, а то йшли сліпі, в нас кучугури, і мама їх запрошувала до хати, хліб-соль, куліш звариш, нагодуєш, люди божії. Пісні вони співали.

— Пам’ятаєте, які?

Г. Д. — «За Сибіром сонце сходить», «Ще не вмерла Україна», «Ой чого ти дубе на яр похилився». І люди всі соберуться, а там куча циган, приїхали цигани, там, і цигани не крали, ніколи не крали, там були люди хароші. Дуже так цікаво. І на Івана Купала так озеро, посередині костьор горить вовсю…

— Чи серед старців були чоловіки, чи також жінки ходили?

Г. Д. — Дівчатка водили, і хлопчики водили сліпих.

— А де вони співали: на вулиці, чи під церквою, чи до хати заходили?

Г. Д. — До революції і до хати люди приглашали, і під церквою співали, і до хати провожали, і обідом годували люди, і люди зносили шо-небуть у торбу їм давали.

— Чи вважалося гріхом образити старця?

Г. Д. — Боже сохрани! Кажуть, в старця торбу вкрали, це саме страшне, не дай Бог, це святиня, старець, бо ти не знаєш, шо завтра з тобою буде…

— А ви не знаєте, чи всі вони були темними, чи ні?

Г. Д. — Сліпі, по-моєму, ні. По-моєму, ні, вони страшно були од природи одарьонні музиканти були…

— Чи ви пам’ятаєте, були старці з вашого села?

Г. Д. — Були, були, були.

— Не пам’ятаєте, як же їх звали? 

Г. Д. — Не помню, не помню. Були, були.

— Іще запитання таке, чи мали старці свою сім’ю? Чи було таке, що ходив старець із своєю жінкою, шо вони в парі ходили, чоловік і жінка? 

Г. Д. — Бувало й так, дєточка, сім’я ходе, чоловік і жінка й дитина ходе.

— А ви не пам’ятаєте, яке було відношення влади до старців під час колективізації?

Г. Д. — Страшне, страшне, зневажали їх, били, страшне. Ой, да-да-да, Боже сохрани.

— А коли старці зникли з вашого регіону, пам’ятаєте?

Г. Д. — Не можу сказати. 

— Що з ними трапилось? 

Г. Д. — Їх знищили, знищили, висилали. А, шо з ними робили: брали на машину чи на підводу, і вивозили кудись далеко-далеко за город, і кидали їх там. І вони сліпі, ходили, поки люди десь помогли їм вибратись.

— Які інструменти найчастіше вони вживали ці старці?

Г. Д. — Старці? Ліра, бандура, скрипка, баян, гармонія.

— Ще в мене таке запитання про церкву, чи знищили у вас церкву під час колективізації?

Г. Д. — У нас Миколаївську і Покровську знищили. Я говіла сама в церкві. «Завтра, діти мої, не їжте, поїжте січас, а завтра йдете говіти», — мама так каже. І це Боже сохрани. Ми поїли гарно, завтра йдемо говіємо, а потом причащаємось, і мама, значить, таку чехоню нам дає і, з’їш так, шоб діти не бачили, а як діти бачать — дайте дітям, Боже сохрани. Я мама дає спеціально, шоб чужим дітям дати.

— Що таке чехоня?

Г. Д. — Чехоня — риба.

— Риба, ага, ясно.

Г. Д. — Ярмарки були великі-великі ярмарки.

— Чи у вашому селі був ярмарок?

Г. Д. — В нашому селі був великий ярмарок. А моя мама, вона брала десять фунтів оселедчиків, продала, заробила то кисляка. А то поїхала вона, значить, у Полтаву, а їй говорять: «Дарія Семенівно, ми вас знаєм, ми вам дамо дві бочки, ви продасте», а вона, Боже сохрани, чим я вам буду платить, там підвода єсть? Єсть. Самі погружу. Мама продала одну бочку, а це ж у нас завоз, а за тим завозом там базар недалеко. І викотила мам з ким-то бочку, продала, а бочка одна осталась, і мама ноччю лісом пішла і принесла їм гроші. І каже: «Люди добрі, спасибі, бочка одна осталася ціла». А єврей каже: «Ми дуже раді за вас, Дарія Семенівна». І до двору пройшлись, вони самі нагрузили мамі чехоні, росол, зелен, таранька, вобла (я всі ці риби знаю) і помогли мамі. Щас тут ларьок, будочки на ярмарку, і от моя мама… нічо-нічо, шо продасте, то продасте. І мама в ярмарки, і це ж мама, а батько сів гроші пощитати, мама йому, значить, дала, щитає сидить, ярмарок, бігають люди, їдять. Мама тоді пішла по ряду. По ряду, там хто-то виніс молока, а хто виніс два яйця, хто три, щоб на сіль вторгувати, щоб на сірники вторгувати. А мама закликає –  зайдіть до мене, зайдіть до мене, зайдіть до мене, тільки візьміть з капусти листя, і тут тоді хлопчики, і прийшов ціла очередь стала, мама з каждої бочки по два оселедчика дає дітям, мама не бере, а оті крашаночки отдайте вашим дітям, дітям отдайте. Мені Господь дав, а я вам з каждої бочки бере і людям дає. У людей грошей нема, значить, принесли хліба, пшеницю, кусок сала. Отака мама! Мама нас називала добринями, Бог дав нам, я вам даю, добринями називали.

— Галина Дмитрівна, ще я хотіла у вас спитати, чи був у вас гончарний промисел, гончарі були? Який виготовляли посуд?

Г. Д. — Да-да-да-да. Макітри, горшки, глечики. Це пам’ятала, б’ють, харош! Раз звоне, значить хароший. В нас амбари були, хліб скуповували, моя сестра цим занімалась, тепер люди яйця брали…

— Так у вас таки торгові люди жили в вашому селі?

Г. Д. — Торгові люди, це у нас пісочний, пісок там почитаєш, пісок це був. А хто пробитні такі були.

— Розкажіть ще трошки про мову. Який був національний склад села?

Г. Д. — Українці, звичайно. 

— А євреї якою мовою розмовляли?

Г. Д. — Українською, українською.

— В школах викладали якою мовою?

Г. Д. — Українською.

— Проповіді в церкві?

Г. Д. — Проповіді, да.

— А в діловодстві, в сільській раді, в економії яку мову застосовували?

Г. Д. — Українську.

— Чи можна було купити книжки українські, газети в двадцятих роках?

Г. Д. — Трудно мені сказать, не пам’ятаю. Ну знаю, шо батько мій у церкві читав Апостола, так шо це я знаю. 

— Чи пам’ятаєте, проживали росіяни у вашому селі?

Г. Д. — Жили, звичайно.

— А як вони розмовляли?

Г. Д. — Старалися українською мовою й російською, і дуже дружно жили. Не було, не було такого…

— А чому так траплялося, що деякі люди говорили мішаною мовою? Коли це починалося, як ви думаєте?

Г. Д. — Трудно мені сказать.

— Чи це, може, почалось під час колективізації?

Г. Д. — По-моєму, да-да-да… шурум-бурум і триньки-бриньки получилось.

— Ще знаєте, хотіла вас спросить, чи були у вашому селі маляри або богомази?

Г. Д. — Були, були, і богомази, і маляри були. 

— Не пам’ятаєте, як їх було прізвище?

Г. Д. — Не помню.

— Які вони малювали ікони або картини?

Г. Д. — І Матір Божу і Ісуса Христа, і Господа Бога, всіх малювати, і святих апостолів малювали.

— Чи ці маляри працювали при церкві?

Г. Д. — При церкві, і потом було обновлєнія ікони, всі ці люди йдуть, значить, краска, канєшно, на сонці, а люди свята, ікони, люди йдуть, моляться, і все село звони, звони, звони. І якшо пожар, обізатільно звони звонять кругом.

— Чи мали богомази учнів? 

Г. Д. — Мали, мали, мали, мали.

— А ці богомази, вони були селянами, чи вони займалися тільки малюванням?

Г. Д. — Селянами були.  

— Вони також і обробляли землю, так?

Г. Д. — І землю обробляли, і цим занімались.

— Ви не пам’ятаєте, для кого маляри робили ікони?

Г. Д. — Для церкви. 

— Тільки для церкви?

Г. Д. — Для церкви, для людей, хто може купити. А бідному може й так дать.

— Чи продавав богомаз свої ікони? На ярмарку продавали?

Г. Д. — Знаю, шо продавали, я не знаю, чи це богомаз, ну я знаю, шо продавали.

— А ви не пам’ятаєте, скільки треба було заплатити?

Г. Д. — Не знаю.

— І не знаєте, скільки коштувала пара образів?

Г. Д. — Не знаю, це пара образів получається. На ярмарку приходили, це я сама бачила, приходили на ярмарку і купували образи, значить, парні.

— А які у вас були поширені образи, на дереві чи на полотні?

Г. Д. — На дереві, на дереві. Ніколай Угоднік, Матір Божа, це я знаю.

— Чи було таке, що образи не продавали за гроші, а вимінювали на що-небуть?

Г. Д. — В кого як, в кого грошей нема, то виміняють.

— А не пам’ятаєте, якими фарбами малювали, чи золотили їх? 

Г. Д. — Там і позолоченими, там все було. 

— Які дошки заготовляли на ікони, це ви не знаєте?

Г. Д. — Не можу сказать.

— На полотні не малювали у вас?

Г. Д. — Не можу сказать.

— Чи мав маляр господарство, землю, хату, худобу? Мали малярі господарство?

Г. Д. — Мали, мали, мали. Харашо вони жили.

— Як ви думаєте, скільки було малярів у вашому селі?

Г. Д. — Бог його зна, ну всьо-таки, штук п’ять, больше.

— А скільки було образів у хаті?

Г. Д. — У нас весь куток. І це так, так, потом так, тоді угору, і лампадка всігда горіла.

— А чому лампадку клали біля ікони?

Г. Д. — Лампадка горіла, образи. Отак у хату приходили, лампадочка горить.

— Лампадку світили тільки на свято, чи кожен день?

Г. Д. — Вечерком і в празник, неділя чи шо, в хаті поприбирають, виложать долівку, чистєнько харашо… за доброту селян.

— А ще я хотіла спитати, чи було таке, що молилися до однієї ікони, і називали її своєю заступницею?

Г. Д. — Цього не помню.

— Чи вірили в те, шо духи померлих живуть за іконостасом? 

Г. Д. — Єсть таке.

— А не пам’ятаєте, що робили зі старими іконами?

Г. Д. — Як совєцька власть, то унічтожали, викидали, хто приховав, то зберігали. А єсть таке, приходили поляки і купували ікони за кордон. 

— У вашому селі завішували ікони під час посту?

Г. Д. — Да-да-да. Куток, там значить, пост і сіно приносять, сіно ложать – узвар, кутя, хліб з горохом, з квасолею…

— Я хотіла в вас спитати, чи ікони завішували, закривали чимось?

Г. Д. — Ні, не закривали, зеркало закривали, як хто-нібуть помре, то зеркало закривали, а так ні.

— Ви не пам’ятаєте, як селяни говорили, кому треба молитися, щоб збулося задумане, щоб дитина почала швидше ходити, кому молились найчастіше?

Г. Д. — Матері Божій і Ніколаю Угодніку.

— Щоб благополучно закінчилися роди?

Г. Д. — Да-да-да, совєршенно правільно.

— Галина Дмитрівна, ще я хотіла з вами про хресні ходи, чи ви пам’ятаєте?

Г. Д. — Я пам’ятаю той год. Хресний ход ходили.

— Коли це збиралися? Про це ви не можете пам’ятати?

Г. Д. — …

— Як радянська влада боролася і розорювала церкви в двадцятих роках, пам’ятаєте?

Г. Д. — Дєточка, шото страшное, куполи знімали, били ці куполи, туда пшеницю, склад робили, отакоє. Все унічтожали, в Покровську церкву даже собаку затягли.

— Чи влада створювала церковні розколи? Розколи ви пам’ятаєте?

Г. Д. — Не пам’ятаю.

— Чи були у вашому селі секти?

Г. Д. — Баптисті були, дуже порядочні люди.

— Чи вони появились, тоді, коли стала заборона на церкву, чи раніше? 

Г. Д. — Ніт, а потом їх совєцька власть і унічтожила. 

— Чи забороняла влада проведення хресних ходів, молебнів?

Г. Д. — Забороняла. Вона все забороняла.

— Чи пам’ятаєте ви, як друкувалися колись у місцевих газетах зречення священників на антирелігійні заяви? 

Г. Д. — Було, канєшно.

— Що ви знаєте про діяльність товариства «Войовничий безвірник»?

Г. Д. — Як мені зрозуміти це.

— От було таке войовниче «Войовничий безвірник», таке було товариство в 20-30-х роках.

Г. Д. — Не пам’ятаю.

— Якою була релігійна ситуація в селі в період колективізації? Чи виганяли священників?

Г. Д. — Священників виганяли да-да, унічтожали.

— Чи висилали їх?

Г. Д. — Висилали, висилали. Їх в товарні вагони, так як і дядька куркуля, так і їх.

— Чи знаєте ви щось про релігійні угрупування проповідників-одинаків?

Г. Д. — Не пам’ятаю.

— Хотіла у вас ще спитати про «червоні весілля». Чи ви пам’ятаєте, були в селі весілля?

Г. Д. — Про весілля я знаю, от коли молода йде з рушником, за нею дружка старша йде, іде, значить, кланяється, я прошу, я вихожу заміж…

— Так це було як нормальне весілля. А от при колективізації, як влада насаджувала такі поняття, як «червоне весілля»?

Г. Д. — Нє-нє-нє.

— Шо з прапорами на весіллі?

Г. Д. — Нє, з прапорами ніде нічо не було. Ще сказать, ще як люди раньше жили. От батько шось робе в дворі, а мама там у хаті шось. Діти, йдіть сюда, підіть до мами, мама шото там приготовила. Там вдова живе, там сліпий живе, там погоріли, там іще якесь нещастя. Мама, значить, окраєць, ложе паску туда, четверть сала, ковбасу, яйця, пироги. Це туда, це туда, це туда, рознесіть. Якшо треба там помогти людім, поможіть, а якшо не розумієте, батькові скажіть, батько поможе. Тепер так, згоріла в того хата, люди не бросять їх сьогодні, їде, той бере вила, хто бере коняку, той граблі бере, ідуть всі строять. Їде підвода, зупинилась, розпрягай, і коняка місить. Отакі люди були! Куди це все ділось?

— Як ви думаєте…

Г. Д. — Совєцька власть все унічтожила, равенства не було, які люди, колектівізація. Мого брата, Юрочка, соглашися з комсомолом, іди, іди, ти нас спасеш, полізеш на чердак, скажеш, шо там нічого нема.

— Так само зникли пісні, так?

Г. Д. — Пісні, так, вмерло село, нема, все вимерло, випотрошили все, все вимерло. Тепер дитина, одна дитина, мама каже, отак ручка, нога теліпається, одна попала під колеса. Підійшов, взяв, звалив до мертвих звалив. А мати каже, та воно ще живе, все одно, пока довезу, воно вмре.

— Галина Дмитрівна, у вашому селі проводили колективізацію сільські люди чи були якісь прислані з району?

Г. Д. — Були прислані, там були НКВД було, прислані були люди. І шо було вагона там, товарні вагони куркулів, дядько куркуль, все життя трудився, за шо трудився. Це вагони, товарні вагони повні там дето на отшибі стоять, там по полгода стоять, люди завонялись. А потом брали, повитягували людей. Це шото страшноє було, забрали з хати все, розривали. Боже сохрани, це шото страшноє було, це забути цього не можна.