Кириченко Василь Вікторович, 1922 р. н., Кириченко Олександра Юхимівна (дружина)

— А я хотів вас запитати — а чим ваш батько займався ще до колгоспу?

В. В.: Горшки робив ше як був здоровеньким. А більш нічого.

— А землі не мали?

О. Ю.: Мало, мало було.
В. В.: Землі мало було.

— А скільки десятин? не пам’ятаєте?

В. В.: Не пам’ятаю. То, шо була, знаю. А в колгосп як уже вступив, то землю пооддавав, шо була.
О. Ю.: Воно тоді люди жили.

— А батько ще якусь скотину мав, крім землі?

В. В.: Корова була, конячка була. Свині були.
О. Ю.: Держали все було.

— А вівці тримали?

В. В.: Нє! не тримали.

— Скажіть, будь ласка, а батько де брав глину для того, щоб робити посуд? 

В. В.: Там є у тому, у яру там глинище, таке воно наче.
О. Ю.: Там брали глину.

— А як те глинище, як той яр називається?

О. Ю.: Косугіно у нас звали.
В. В.: То Косугіно там гора була, то це ж вона собі так.

— А яка це глина на колір?

О. Ю.: Білувата така якась вона була. Ото така, шо не можна ні вкопать, таке крепке. Як засохне, то вона як камінь робиться. А тоді так, наче холодець.

— А вона де, зверху була, ця глина? чи десь глибоко?

В. В.: Нє, не глибоко.
О. Ю.: Так там прикопають, та й штиркають.
В. В.: Вона називається, та гора, Посунена. Земля їхала, там вгору, то вона їхала. І вони це там.
О. Ю.: Тільки зійшлась гора з горою.

— А я хотів запитати — а цю глину батько сам собі копав?

В. В.: Копали сами.

— Чи хтось допомагав йому?

В. В.: Та свої! табун своїх!
О. Ю.: Та сім’я! хто помагав?

— А чим ви цю глину додому доставляли?

В. В.: А конячка.

— Конячкою, да? То вони як її привезли додому, то що вони робили з тією глиною?

В. В.: Місять. І круг такий був, як крутиться, ліпить. І сідає отако і це крутить.

— А ви не пам’ятаєте, де батько робив посуд?

В. В.: Посуд? Та це посуд, горшки!

— А де це саме робилось?

В. В.: Оце тут! у хаті.

— У хаті робив?

В. В.: Оце тут у хаті.

— А круг чіплявся до чого?

В. В.: А осьо до лави.

— До лави? і тут вони робили?

В. В.: Да, да. Ото він так сідає, як ото ви. Отак сюди круг такий, коліща таке унизу. Тако шо держить, шоб не тяжко. І то він сидить, і це собі між ногами, і крутить помаленьку собі ж. Виробляє горшки.

— А як оце горщок вони вже зняли з круга, то де вони його дівали? 

В. В.: Виносять як година надворі, то посохне. Сушиться вона. А то в хаті скрізь позастелено було доски ото вгорі, то то вони було ставляють там.

— А як доски чіпляли вгорі?

В. В.: А вони ж бачте як, це воно так у стріху.

— То чіпляли до цьої?

В. В.: А це вона ж, бачите, доска і ті балки. Оце тут стоїть, і тут тоже.

— То оце так горшки сушили тут?

В. В.: Да, да.

— На тих дошках, да?

В. В.: А літом то вони ж на сонце виносили.

— А скажіть, будь ласка, а який посуд ваш батько робив? що він саме робив?

В. В.: Всякий!

— А назвіть?

В. В.: Горщок. Забуваю я, як його називають. Горшки, макітри, і глечики. Геть усе таке.

— А тикви?

В. В.: І тикви були, виробляв. Ну, їх мало, бо це тиква то таке.

— А найбільше чого робили?

В. В.: Горшки. Це тоді горщик, макітерки. Ну, все таке.

— А макітерки, це для чого макітерки?

В. В.: А макітри є хароші тії. Оце ліпиш глину, а тоді беруть, як воно називається? зверху посуд так. Як же? В общем, той посуд, я забув вже, як його називали. Було  мелють його, нагрівають, мелють, шоб такий же, пісок такий. А тоді ж вона мокра, мокра глина, ліплять і цей роблять його, який кому нужний. І воно собі висихає.

— Так макітри, в макітрах що робили колись?

В. В.: І усе було! все тобі і жариш, і париш, і геть усе! Ну, так як і оце, скажім, як горшки, як оце.

— А горшки батько чимось розписували? розмальовували?

В. В.: Нє! так. Батько ні, то гутсі було красили. А ці старі, викрутив його, висушив і в базар. Сідає і їде.

— А я хотів запитати — а миски не робили ж батько? миски?

В. В.: Та для себе зробить! А так горшки. То мінчани, вони ці миски робили. А в нас нє.

— А я ще хотів запитати — а батько ваш не робив от такі плигани?

В. В.: Плигани? да! Це тобі висохло, оце тобі лоринь такий спеціально для того, шоб випалювати. То там і миски все так покрасять. Для себе ж тільки. А то так Мерест то тим занімався, мисками. А батько горшками.

— А куди батько возив продавати горшки?

В. В.: Я вам не скажу, він їздив скрізь. Як той казав, і в Звенигородку одвозив, і куди хочеш. На базар, а чорт його зна, куда саме.

— На базар. А іграшок не робив батько? таких, що свистали?

В. В.: Нє, нє. Цього не робив. Цим не займався.

— А батько глину ще десь брав? чи це тільки в одному місці брав?

В. В.: Тільки це в одному. Десь є там у другому місці, аж десь за селом, чи в селі десь там тоже. Це два їх таких той.

— 41 год живете з дідом, так? То ви не пам’ятаєте, як їх батько робив посуд?

О. Ю.: Нє-нє-нє! я вже прийшла, коли я сюди прийшла вже послі войни.

— То він вже не робив?

О. Ю.: Та ні! хто там робив? ше й до войни вони не робили.

— А коли перестав їхній батько робити посуд? тесть ваш?

Жінка: А я знаю? отак може десь в 34-му або 5-му.

— Це в голодовку десь, да?

О. Ю.: Да.

— За колгоспу вже вони не робили? чи робили?

О. Ю.: Один год робили в колгоспі горшки, а тоді перестали.

— А це в колгоспі як? колгосп їх закуповував, чи як? А в колгоспі, ви не пам’ятаєте, не було гончарної майстерні?

О. Ю.: Нє-нє-нє! не було. Оце робили так. Тут діда брат був, і вони то тут на кутку їх два було, робили.

— А дідового брата як звали?

О. Ю.: Антип.

— Антип. І фамілія його як була?

Жінка: Кириченко! Так помер його синок.

— То це тільки ці дві сім’ї робили посуд у Моринцях?

О. Ю.: Та нє! Осьо Ташкент є там в яру, то їх було повно тих. Тільки їх уже ж немає.

— То там багато було у тому Ташкенті? 

О. Ю.: Багато! да! там багато робили.

— А не пам’ятаєте, душ скільки було?

О. Ю.: Не знаю скільки, ну робили.

— Скажіть, будь ласка, а ви в якому році в колгосп пішли?

О. Ю.: Я? у 29-му. Як начавсь колгосп, то я в його й пішла.

— А як колгосп звався той, в який ви пішли?

О. Ю.: Перший був колгосп, ой! бісової віри! Бачиш яка, і знала ж, та не можу нагадати! Батьківщина Шевченко оце, а зразу був.

— То ви самі в колгосп пішли? чи вас заставляли іти в колгосп?

О. Ю.: А як же! заставляли. А хто не хотіли, то примусовували ж їх, і розкуркулювали, розтягували, шо хочеш!

— А багатьох розкуркулювали?  

О. Ю.: Ой, хто його зна! хіба ти знаєш?

— Нє, ну може сусіди ваші, чи там хтось ще?

О. Ю.: Сусіди. Але ж не розкуркулювали, а просто не давали їм ходу жить, ніде нічого заробить. Іди в колгосп, которі остались. А то зразу всі йшли, бо не можна іначе було. Забирали усе в колгосп.

— А людей не виселяли з села?

О. Ю.: Виселяли. Виселяли людей. Є такі, шо репресірували ото так. А за шо? а нашо? хто його знає.

— А вони потім верталися в село?

О. Ю.: Та хто там вертався? нє!

— А вам щось в колгоспі платили? чи нічого не платили? 

О. Ю.: А бачте ж, пенсію яку заробили в колгоспі? 50 копійок було трудодень, за день платять, записують нам. А то палички поставили. А на ту паличку нічерта не получаєш, а тільки, шо ти на роботі був. А получали шо? скільки? нічерта! Год проробиш, я робила 4 годи на корові. І я пророблю год, і ше гляди, винувата в колгосп буду. Бо там візьмеш чи олії випишеш, чи шо, та ше й винуватий. 

— Бабуся, а чи було таке, щоб у колгоспі крали?

О. Ю.: Шоб крали? тоді не було. Тоді ніхто нічого не візьме. Ото нехай воно золоте, ну не брали.

— А чого?

О. Ю.: Бо наказували тоді.

— А як? штрафували? чи як? 

О. Ю.: Штрафували, а як же!

— Чи в тюрму садили?

О. Ю.: Всього бувало.

— А що робили з тими людьми, що не пішли в колгосп? були ж такі?

О. Ю.: Пішли все равно вони.

— Все рівно пішли, да? 

О. Ю.: Да. Пішли. Побули трохи, бачать, шо нема ж ходу, як же ж жить, все забрали до колгоспу. Та й пішли в колгосп.

— А скажіть, а з чого ж люди жили, як тоді нічого не платили? де ж брали? 

О. Ю.: А своє ж брали, земля була тоді ж побільше ше. То робили, та й жили так.

— А на базарі щось продавали?

О. Ю.: Тоже отак же, як і тепер. Воно дороге все! то з базару тоді не дуже шо купляли, бо не було за якого дурня купить шось. Отак і жили. Гарна була жизнь! і зараз вона така нам. Оцим, шо влізли в колгосп із самого разу, якраз такі года підійшли. Ходив в колгосп та робив, а платили нічого. А тепер тоже на пенсію пішли, то хто робили оце вже, гроші получали, то й пенсія гарна. А нам шо? аж оце добавили, та хоч 200 тисяч дають у місяць.

— А я ще хотів у вас запитати — а ви не пам’ятаєте, щоб у вас колись старці по селу ходили? це ще до війни.

О. Ю.: Ой-ой-ой! самі старці були! А! як до войни оце?

— Це до колгоспу ще. 

О. Ю.: До колгоспу було, було багато старців.

— А були такі, що ходили чоловік і жінка? просили.

О. Ю.: А хто його зна! як вони з усіх країв були.

— А такі були, щоб сліпі були ходили?

О. Ю.: Є у нас сільський сліпий один ходив. То було ходить тоже.

— Просив він, да? А в селі не було таких, щоб там на ліру грали? чи на гармошку? і ходили просили попід хати.

О. Ю.: Нє, такого не знаю.

— А на базарах не бачили цих лірників?

О. Ю.: На базарі були! я їх тоді понімала? лірників тих. Тоді не ходила я по базарах, бо я була ше мала. І я хіба інтересувалась тим всяким таким.

— А в вас сім’я велика була? от у вас?

О. Ю.: О! в нас була 12 душ! 10 дітей, і батько й мати.

— А вас як звуть?

О. Ю.: Олександра.

— А по-батькові?

О. Ю.: Юхимівна.

— І ваше дівоче прізвище яке було?

О. Ю.: Відоменко.

— Відоменко. А вашу маму як звали?

О. Ю.: Килина.

— Килина. А не пам’ятаєте, як її по-батькові?

О. Ю.: Харитоновна.

— А дівоче прізвище її?

О. Ю.: Матюхіна.

— Матюхіна. А батько ваш землю мав до колгоспу?

О. Ю.: Мав!

— А багато землі мав?

О. Ю.: 4 гектари мав.

— 4 гектари. А ще худобу якусь мав? 

О. Ю.: Корова, коні були, свині, вівці. Все було.

— Все було. І це ви всі діти вдома працювали?

О. Ю.: А всі дома.

— А скажіть мені, а яку ви роботу виконували, як дітьми ще були? що вас заставляли?

О. Ю.: Пасли! я свині пасла, брат вівці пас, а другий корову, третій з кіньми діло мав. Це така. А батько так уже руководить нами.

— А в найми ніхто з вас не ходив?

О. Ю.: Були в наймах. Був один брат довго в Тарасівці у куркуля.

— А куркуль цей багато землі мав?

О. Ю.: О! в його по селах скрізь була земля.

— А ви не скажете, з якого по який час наймався до нього на роботу?

О. Ю.: Малим іше, ше хлопцем.

— Ну він з весни до осені? чи як він робив в нього?

О. Ю.: Годами. Він там був мабуть года три жив.

— А що йому за те платили?

О. Ю.: А я знаю? я мала була. Питаєте таке.

— То він якусь роботу робив десь коло хати в нього там?

О. Ю.: Коло дома, хазяйство. Коні були тоже, то він було возить його скрізь по селах же ж, в нього ж хазяїн був, то возив. Всього приходилось. нажилися гарно.

— В колгосп ви в скільки років пішли? 

О. Ю.: На роботу? із 16 год. Я була, я ше до 16, мабуть год у 14 ше не колгоспи, а СОЗи були, то ше тоді було йде сестра й мати і брат на роботу, і я ходила. Беру два рядки й полю з ними. Вони підполюють, і я з ними. Я з дєтства робоча.

— А в СОЗах краще платили, ніж в колгоспі? 

О. Ю.: Чорті зна, як воно було тоді, хіба я знаю, як вони його платили, й шо я заробляла.

— А ви не скажете, це вулиці збиралися колись ще там? хлопці й дівчата співати?

О. Ю.: О! а як же! Кипіло село тоді! тоді кипіло село! Як вийдеш надвір ввечері, то не знаєш, де його слухать! з которого вигона, з которого краю. Такі пєсні. У колгоспі робили крепко, ну й співали!

— То й за колгоспів на вулиці збиралися?

О. Ю.: Да! да! да! Було ми, у нас поле бурякове, так де аж Мошни, так ше далеко зсюдова, а ми жили аж де? І ми було йдем з буряків, і всю дорогу співаємо. Всю дорогу! не перестаєм. Всяких! і весільні, і яких ти хочеш переспіваєш, пока перейдеш таку даль, кілометрів може яких 6. А їздить не їздили.

— Ви українські пісні співали, так? 

О. Ю.: Да, а як же, всякі.

— А російською мовою не співали пісні?

О. Ю.: Нє, тоді не співали. А може які й були!

— А скажіть, а на вулиці музиканти грали на щось?

О. Ю.: Грали!

— А на які інструменти?

О. Ю.: І на скрипкі, і на гармошкі, і на бубон, і на балалайкі! Де які є, всі інструменти були там.

— А це й на весіллі такими інструментами грали?

О. Ю.: Да, да. І на весіллі. Жилось тоді весело. І голі, і голодні були, і не одіті були. Боже, як було його справиш, а його й не було того пальта!

— А ви не скажете, на скільки голосів співали тоді дівчата на вулиці?

О. Ю.: Голосів?

— Да, да. Верхній там голос.

О. Ю.: А! це на мотіви, да?

— Да, да, да!  

О. Ю.: Весняні, Петрівчані. ось такі українські оце. Всякі. Весільні.

— То веснянки у вас співали, да?

О. Ю.: А як же!

— А про Коструба? в вас не гралися в Коструба діти?

О. Ю.: Нє, нє.

— А які такі весняні пісні в вас в селі були?

О. Ю.: Веснянки, веснянки співали всякі.

— Це як пісні їх співали?

О. Ю.: Ну да, весна, як началась весна, тільки сніг розстав, то по городах всі й співали.

— А це після Стрітення? чи коли?

О. Ю.: Після Великодня, і до Великодня це було найбільше співають.

— А до Великодня співали?

О. Ю.: А до Великодня хто й зна, чи співали. А як тепло було, то й співали, а чого ж. Ой-ой-ой! а тепер співаєм на другі мотіви.

— Хотів запитати, а у вас в селі не було таких людей, щоб ікони малювали?

О. Ю.: Нє.

— Не було. А де ж брали ікони?

О. Ю.: На базарах купляли в нас. 

— На базарах, да? А що таке, як людині ікона присниться? то до чого, не знаєте?

О. Ю.: Не знаю.

— А якщо впаде?

О. Ю.: Я ж снів не одгадую, не знаю.

— А якщо падає от ікона?

О. Ю.: То шось, кажуть, погане.

— А в вас в хаті, ще як ви з батьками жили, то багато ікон було?

О. Ю.: Були, були заставлені. Тільки шо у нас дома там то було, було багато ікон. 

— А які саме, не пам’ятаєте?

О. Ю.: А хто й зна! всякі були. То це отакі, а то ше були такі засклиті, як ото портрети всякі. І дерев’яні даже були, Божки понамальовані. Всякі були.

— А якщо вже ікона така, що шашелями поточена, що її десь діти потрібно, то не знаєте, де їх дівали?

О. Ю.: Не знаю, в нас такого не було, ми їх ніде так не дівали, шоб їх оце. Ой, горе! 

— А ще я вас попитаю, а в клуб ви ходили?

О. Ю.: То ж тільки й гулянка була в клубі.

— А коли клуб у вас в селі відкрили?

О. Ю.: До колективізації то були читальні звалися, хата — читальня. То це ше мабуть у 27—му, 8—му годі, то це ше я його не знаю.

— А що в тих хатах — читальнях робили?

О. Ю.: А збиралися тако, сходки організовували, то шо там собиралися та гуляли.

— Співали щось?

О. Ю.: Да! пісні співали, я тоді ше не участвувала.

— А то вже клуби почалися за колгоспу?

О. Ю.: Вже на колгоспі, да. На колгоспі. Поставили вже клуб. Новий був! то було аж у центрі там. То, де зараз театр наший, а то туди нижче було.

— І що там в тому клубі робили? 

О. Ю.: І грали, і танцювали, і кіна, і все було!

— А було таке, щоб пісні там розучували якісь в клубі?

О. Ю.: Були, ходили там, ходили. 

— А в якому році в вас церкву в селі закрили?

О. Ю.: А це зараз мабуть у 30-му.

— То це свої закривали церкву? 

О. Ю.: Як же закрили? Її то спалили в 30-му.

— А хто спалив?

О. Ю.: Вона згоріла. А хто й зна хто! Вона згоріла в нас, церква.

— А де ж потім дітей хрестили? як церкви не було.

О. Ю.: А були зробили там, школа була нижня, та туди було носять. А то у хатах отак уже в войну, то десь у хатах уже хрестили. У попа не було своєї хати.

— А не забороняли хрестить дітей?

О. Ю.: Нє, хрестили. Таке время було, шо й забороняли, у колгосп мабуть уже, я не знаю. Вже чогось позабувала.

— А ви тоді ще, як церква була, колядки співали? щедрівки співали?

О. Ю.: А як же! і тоді співали, колядували й щедрували, й посипали. Та все це таке.

— А як колядували, то звізду носили? зірку носили, як колядували? звізду?

О. Ю.: А я знаю! не було, не знаю я такого.

— Я ще в вас от хочу запитати — а не забороняли колядок? сільська влада. І щедрівок?

О. Ю.: Колись забороняли! до колгоспу, чи в колгоспі. Я вже не замічу, в яких годах. А не давали, і в школу не давали, шоб отакі були. Ходили до церкви шоб. Не давали, шоб не ходили.

— А скажіть, будь ласка, коли ви вперше почули про Шевченка? що є такий Шевченко?

О. Ю.: Та чого ж я не чула, як він у нас в селі родився!

— Хто вам розказав найперше це?

О. Ю.: Батьки. Він у нас в селі, ше й недалеко нас і родився.

— А родичів Шевченка не розкуркулювали? тих, які ще були тут?

О. Ю.: Тут не було.

— Не було рідні?

О. Ю.: Він тільки тут народився, а жив у Шевченковому.

— То не було рідні. 

О. Ю.: А доживать найхуже приходиться.

— Ви не пам’ятаєте, скільки гончарів було десь тоді ще до війни?

В. В.: Тут їх багато було.
О. Ю.: Та багато було!

— А скільки душ десь? ви не скажете? десь тут на кутках скільки було? хоч приблизно.

В. В.: Ну, тут було 3 в нас, в батька. А там десь якісь 2 кажеться. Оце я більш не знаю.

— А третій це хто?

В. В.: Ну, це батько Віктор, Антип дядько другий. Апатій третій. Це 3 гончарі тут було.

— Це брати вони були?

В. В.: Да, 3 брати.

— А ви не знаєте, від кого вони навчилися оце робити?

В. В.: Оце не знаю, од батьків. Бо я ж не знаю тоже ж.

— А коли батько припинив робити?

В. В.: Як умер.

— Як умер, да. А в колгоспі не було майстерні гончарної? не пам’ятаєте?

В. В.: Нєт! не було.

— А як це вони в колгосп робили?

В. В.: А то так робив, така була ставка наче.

— То колгосп їх заставляв робити?

В. В.: Да, колгосп заставив робить. тільки там мало так. А вони собі спокойно, ніхто нічого. А патенти якісь платили.

— Платили, да? Податки якісь були?

В. В.: Ну, податки так як були, так і є.

— А мама ваша ходила в колгосп на роботу, да? 

В. В.: Я вам сказав би, ну вона не ходила, бо дітей повно було.

— А батько ходив?

В. В.: Нє!

— Не ходив, вони вже були старі.

В. В.: Та старі, куди їм вже в колгосп?

— А ви в колгосп вступили? 

В. В.: А мені нада. Син був такий трошки партійний наче, то то заставив, шо нада таке й таке робить.

— І все повіддавали в колгосп? 

В. В.: Все.

О. Ю.: В колгосп? І коні, і борони були, і плуги, і вози. Все було.

— А ви не хотіли тоді, чого ви не навчилися робити посуд?

В. В.: Бо такий був.

— А з ваших братів ніхто не навчився?

В. В.: Два, самий старший і молодший, два їх ліпило коло батька.

— Коло батька. А як їх звали?

В. В.: Один Лука, а один Йосип. То Йосип так, наче вже в партії, чи комуністи, шо воно. То він вже одказався од їх, став вже ж работать наче там.
О. Ю.: Ну, він пішов вже на роботу, пішов на свої там.
В. В.: А Лука, менший, то женився вже був, то той начав ліпить. А то вже, як пішов в прийми, то там тоже зробив собі борону, все, та вже не до того.

— А в вас свій город був, да?

В. В.: Да! свій город.

— А він далеко був від хати?

В. В.: Нє! не дуже.

— Не дуже далеко. А де дрова брали, щоб випалювати?

В. В.: А хіба тоді мало було дров?
О. Ю.: З города були груші сильні, то корчували, викорчовували пеньки всякі. Купляли старі хати, хто продає, а тоді дерев’яне все було. Та так.

— А не було таке, щоб вашого батька хтось наймав, аби він робив посуд комусь? 

В. В.: Нє.

— Не було такого, да?

В. В.: Вони були старі. Не буду казать, бо були старі такі, шо вони не робили так. Це син один був, і він в приймах, то собі зробив горинь там наче, і там тоже робив горшки. А старший, то було, як менший був, то було наче дома робив. А тоді, як уже став трохи розуміть там, то партія якась, чи шо там. Та він тоже сюди — туди, та не схотів того робить. А старий вже так.