Кибало Олександра Григорівна, 1914 р. н.

— А сім’я в вас велика була? 

О. Г.: 10 душ. Тільки шо хлопці померли, 5 дівчат, 5 хлопців. То так 2 вмерло, а тіх, а тоді оце недавно один умер. А це осталось нас тільки три. Одна в Вільківцях, одна туди далі, а це я.

— А вся ваша сім’я жила в одній хаті? от ви всі жили в одній хаті?

О. Г.: Да.

— А хата була на дві половини? на одну половину?

О. Г.: На одну, і як мати родила тричі по одному, а тоді два рази підряд по двоє. То через три годи й двоє, через три годи двоє. А тоді в 33-му їх так перейшло, та вони годів три поболіли, та в 35-му як умерли, а ми бідні остались сироти. Та так, хто куди брав, туди й розлізлись. 

— А ваші батьки ще до колективізації землю мали?

О. Г.: Да, да.

— А скільки землі? не пам’ятаєте?

О. Г.: Не знаю. Знаю, що в батька були зразу дві корови, а тоді продали коров, та купили конячку. Бо це ми в ярах жили, а той кажного садиба, тепер оце, а тоді сади, землю держали там під Мідняками, та було далеко їхать. То мати собі з дітьми дома, а то батько обробляли із дітьми ті рядки. А посіють жито, то воно такісіньке високо-високо!. То тепер якесь більше, а тоді ж воно бідніше було. А тепер люди роскошні, і одна на одного.

— Корова і кінь був, так, до колективізації?

О. Г.: Батьків, батьків. 

— А плуги були? борони? отам оце все?

О. Г.: Були, були. Був плуг, за борони то не знаю, ну плуг був, бо батько ше мій конячкою орали. Отак проорють його.

— То ваша сім’я яка вважалася? до багатих належала? Це ще до колективізації.

О. Г.: До бідних.

— До бідних належала, да?

О. Г.: До бідних. Ми бідно жили, бо в нас багато дітей було, о, а земля далеко.

— А батько десь на заробітки ходив? або до когось на заробітки?

О. Г.: Як зразу, то на селі. Бо кажне дома бідувало собі на своїй грядці, і своїми кіньми. Мати собі з дітьми, це двоє, через три года опять двоє. А батько з тими старшими конячкою поїдуть, та так пройдуть там.

— Тоді діти допомагали батькові по роботі, да?

О. Г.: Да.

— А от, як ви були ще малою, яку роботу вас заставляли робити?

О. Г.: Я бідна служила по людях, дітей гляділа. А то найняли у той, аж там Узівці, та пасла отой. 

— А з якого віку оце вже почали дітей чужих глядіти? скільки вам років було?

О. Г.: Мабуть 9-й год, як батьків брат оженився, та була дитина, та вони отак мене взяли. Та було, сидимо ми на лежанці з тію дитиною, вона шо насипе, то й мені дає, й її дає. То нічого батьків брат був, добрий, Максим, лікар він був. Тільки шо ви не знаєте, в Олександрівці був лікар на всю Луківку, то батьків брат був, Василь Кам’янецький. Він такий знайомий був дуже! Та то він ут жив, а тоді вже взяли його в Олександрівку, та він в Олександрівці потом жив. Бо в батька було, 7 їх було братів.

— То він лікував людей, да?

О. Г.: Да, батьків брат.

— І це ви гляділи йому дітей, так?

О. Г.: Да.

— А вони вам за це щось платили? чи так просто годували?

О. Г.: Так розлізлись ми, а шо ж його платить? Може там шось дали, а так роз, роз. А шо ж ми будем сидіть усі вдома? а так брати забрали, та дітей гляділи, та годували дітей і нас.

— А я хочу спитать, а ви кажете, що ходили пасти ще кудись до людей, да?

О. Г.: Ходила! служила. Якось, шо наймали ото з весни оце та аж до Покрови, або до Кузьми, Дем’яна тоже на Овдіївці там пасла, а шо вони мені платили? як вони платили? Тепер же то гроші дають, тикають, а тоді ж не було грошей, а по скільки вони давали? наче шось дали. Знаю, шо вони мені купили за 7 рублів чоботи, витяжка, і такий жакет купили товстий ватяний. То тепер за гроші, а тоді ж не було його. 

— А що це чоботи витяжка ви кажете? що це за витяжка?

О. Г.: Це такі чоботи, тепер хромові, а тоді витяжка. Сами ж робили раньше на чоботи хромину цю. Я знаю, шо, як це воно було? шо ми вдвох тако, а з ким ми, як це воно було? та тут такий був чоловік, шо той дуб, кора, дуб корою, та чинили цю кожу. Я знаю, шо ми вичинили удвох ту кожу, та пошили дві пари чобіт.

— Це батьки ваші, да?

О. Г.: Нє, я вже замужем тут була. Уже була замужем. В його було дві жінки, та вмерли, та ми остались бідні сироти, та він уже було в його дві та цей, то вже так, хто куди брав, і то я пішла, думаю. А він пив горілку і балакав таке, шо й не нужно. То тепер теліпають язиком, то нічо. А тоді такі були в колгоспі там, такі були спори такі. А він іде — ееее! еее! це не так було! А тоді ж нізя було казать, а тоді сказав нізя! Та взяли та дали йому год.

— За що?

О. Г.: За те, шо він сказав, шо дитактори. Вони, шо прав, шо дитактори! ото так! вони повернули його протів власті! А тепер то кажуть, а тоді було такі, шо пізніше.

— Це він проти влади щось казав?

О. Г.: Да, да! та дали, та взяли, а тоді начала война, та мобілізували, та й осталась я сама, та й усе. Іще і з дитиною. 

— А от я хотів запитати в вас таке, дивіться, а ваші батьки щось продавали? як оце ще своє хазяйство було.

О. Г.: Нічого такого, нічого свого не продавали, нічо такого. То тепер вже продають, а тоді якось і не було тії моди, нічого не було.

— А я ще хотів запитати, а це весною, як ви йшли а заробітки там служити. то це від якогось празника ви йшли, да? ви кажете — до Покрови, а від якого празника? не пам’ятаєте?

О. Г.: До Покрови, це осінню Покрова, до Покрови осінню це, а це весною як зачинали пасти, то ото вже може з маю, це вже точно не буду казать, бо це вже я неграмотна, бо я в школу не ходила й одного дня, а так собі.

— Ви кажете — в школу ви не ходили.

О. Г.: Не ходила й одного дня.

— А читати вас же десь учили?

О. Г.: Нє, не прочитаю! Так букви, так і писать то там, то там знаю. І так в грошей, то так кой шо знаю, а так не, не.

— А це, як вже колгоспи почалися, то як лікнепи були, то ви не ходили туди?

О. Г.: Ні! бо треба було шить та прясти. Треба було прясти і шить, вишивали то мережки тут, то квітки. І людям шили, та пряли людям, та по 30 копійок було тоді хлібина. Було ото на моточку, а це на прядку пряли, отам в мене ше є прядка. А тепер.

— А скажіть, а всі в вашому селі пішли в колгосп? 

О. Г.: Мабуть в 33-му, я точно не знаю, як начавсь колгосп, то ми пішли, пішли та й пішли. та оце там аж на степу були перший раз буряки в колгоспі, та ми пішли на буряки бідні, та й пішли, та й пішли!

— А вас заставляли йти в колгосп? чи ви самі пішли?

О. Г.: А заставляли! а шо, куди ж ми? то тепер оце го, хто піде, хто не піде, нема роботи. А тоді було в колгоспі роботи — і картоплю садили, і буряки, і все, то заставляли і тягли в колгосп, щоб робили. І в двір було ходили. А тепер наче нема роботи.

— А скажіть, а хто заставляв іти в колгосп? свої чи чужі приїздили?

О. Г.: В колгосп хто там, голови були. То було ферма була, то тепер нема. А то ферма була, доярків там було, телят було. От і я коло телят трошки побула.

— А були такі, що не пішли в колгосп у вас в селі?

О. Г.: Були, тільки мало.

— А як же вони заробляли на життя? що це вони не пішли в колгосп.

О. Г.: А так от грядку дбали та й мали. Мало, мало.

— А їх не переслідували? нічого їм не робили за це, що вони не йшли? 

О. Г.: Тягли! а так або піде чоловік, а жінка не йде. Та й тут у нас не дуже далеко, чоловік робив, а жінка не ходила в колгосп. І прожила, так собі до церкви ходила, та й досі ходить. Та усяк буває, тільки мало вже таких. 

— А що отримували в колгоспі?

О. Г.: Як це?

— Що платили в колгоспі?

О. Г.: Хіба воно тоді, я вже й не знаю, тоді дуже мало платили, бо тих грошей не  було. То тепер оце сиплять ото тими тисячами, а тоді ж не було їх! як десятку заробиш яку, то тоді ж був хліб мабуть 10 копійок, чи 20 копійок хлібина, а тепер! 3 тисячі!

— А де брали гроші оце, щоб щось купити? це ще до війни.

О. Г.: А там чи картопля, чи буряк, чи шо ото одно у одного купують. Купить, бо скотину держали люди дужче, то так ото то буряк продаси, то картоплю ото дрібну, то це виміняють. Та отак проживали. Усяк.

— А одежу де брали?

О. Г.: Сами, сами трохи шили, а трохи той, а то купували якось. Якось у магазині було, то ж 7 рублів були чоботи, а тепер 7 тисяч.

— То й сами колись полотно виробляли, так? і шили?

О. Г.: Да. І шили. І було і сапожня була, шили й чоботи і там шось ше. А тоді начало вже.

— А чи в вас в селі крали в колгоспі колись ще давно?

О. Г.: Чи люди крали? було всього.

— А як до цього ставилися, якщо хтось десь щось?

О. Г.: І тепер оце год чи два, а то і тепер ше, як треба, то пішов та нарвав. Вони собі создали, шо тут один.

— А що було за те, що крали? 

О. Г.: Як попадуться, то, то засуджували. А як не попадуться, то цей год два молодих, хлопець наче отакий.

— А таке господарство ваш батько мав ще, коня, корову, землю свою, то чи хотіли б ви мати собі?

О. Г.: Я вже як була, я дуже точно й не знаю, а так уже приблизно ото, а так і не буду казать точно, бо не знаю. Шо знаю, то, а шо не знаю.

— А ви не хотіли б землі собі? вернути батькову землю? щоб вам віддали її?

О. Г.: Нашо вона мені, як в мене 30 соток, я й цю скоро покину, бо я вже не подужаю обробить. А орать дуже плохо, нема чим. В колгоспі трактор як виоре, то виоре, а не виоре, то того.

— А в вас староста був?

О. Г.: Та був, староста це в колгоспі голова, староста?

— Села, села! це ще до колгоспів.

О. Г.: Були! і свій був, і чужий якийсь був, то голова колгоспу. Були.

— А коли церкву розграбили у селі? 

О. Г.: От я не буду казать, бо й не знаю. Ото якийсь год 33-й, чи 47-й, в якім годі, точно не буду казать розтягли. А тоді отам, на тім кутку аж, така хата, казали, шо там робили, та зробили з тії хати церкву. Та тепер є в нас і церква, і піп є, і все. Тоді молилися, шо Господь дасть, то те й буде! ото таке. Це вже дуже плохий год буде, холодно й голодно, й холодно.

— А колись власті забороняли в церкву ходити, да?

О. Г.: Ну, я забула, не буду казать точно, в якім годі. Отам було така цеглова була брава церква, то оддали. А там перукарня тепер.

— А в церкву забороняли ходити колись?

О. Г.: Як воно тоді було? та, хто хотіли, так у неділю то ходили. Я точно так не буду, бо я вже його забула.

— А щедрувати, колядувати ото?

О. Г.: Ходили ото як були! ходили!

— А не забороняли дітям у школі?

О. Г.: Ні, ні, ні! Оце годів стільки, то і посипать. А цей год шось уже хлопці шо? гостинців немає, а гроші є, дають, в кажній хаті почти по 3 тисячі.

— Ви кажете, у вас в хаті збиралися хлопці й дівчата, да? 

О. Г.: Було як осталася сама вже молодьож, то вже давненько. А тепер вже ніхто нікуди.

— А ви самі жили?

О. Г.: Да, хлопець, в мене це хлопець був один. Була ше корова. Він оженився, та.

— А я хтів запитати, а це хлопці й дівчата до вас на вечорниці приходили?

О. Г.: Да, ото на вулиці погуляють-погуляють, а тоді спаруються собі, та й підуть собі, погуляють та і йдуть собі. А це вже ніхто не гуляє!

— А що вони в вас тут робили? вони в вас щось приносили, як оце приходили до вас?

О. Г.: Нічого, нічого! а шо, ну шо.

— А музика якась була? музики якісь грали? 

О. Г.: Ні, ні! не було, не було. Отак. Хіба на балалайку хто коли прийде, а так не було.

— В клуб ходили ще колись?

О. Г.: Тоді ходили в клуб, а тепер у клуб не ходять.

— Не пам’ятаєте, колись старці по селу ходили?

О. Г.: Старці? ходили колись, колись ходили.

— А вони ходили, жінки чи чоловіки?

О. Г.: І чоловіки, й жінки було ходили. Давно вже тільки, давно вже. Поки оце хліба не було, поки вони були. Поки грошей не давали, то ходили. Прийде той, то чи картоплі там, чи хлібину яку, чи крашанку дасиш, чи кусок хліба. Це таке, милостиню це треба дать. А оце, як начали гроші давать, всьо.

— А було таке, що сліпі ходили?

О. Г.: Сліпі? да, да, да.

— А такі, щоб ходили і пісні співали, або грали на чомусь? були такі?

О. Г.: Не знаю, не було такого. Це шо обробляють

— А малювали ікони колись, не знаєте де? 

О. Г.: Малювали? я й не знаю, де. А це так, як стара вже, то полудівку давали та обробляли.

— А пам’ятаєте, хто миски робив, горшки?

О. Г.: Як же це, Брюховецький робив миски, то Яшковий брат він. Да, Яшковий наче брат.

— Батько може?

О. Г.: Ні, не батько. Рідня якась Яшкова, то робив дядько той горшки. А то й Яшко навчився.

— А вони їх продавали по селу?

О. Г.: Базари були, ярмарки були в Ведмедівці, та вивозили та продавали. Продавали. Бо тоді не було цих, а тоді вже явились ці тарілки, то вже тепер не дуже, а тоді продавали. В базарі, чи Ведмедівка, чи ярмарок, то продають.