Кузьменко Данило Йосипович, 1910 р. н.

— А які кутки? Ото туди далі Куриньовка, Шаповалівка, Млинківська вулиця. Там, де Василь Млинко родився.

— Чуєте, а хто тут як би був главніший у сім’ї? батько чи мати? хто був глава сім’ї? хто керував у сім’ї — батько чи мати? 

— Ну, керував батько. Батько сапожнік був. І ото він тим заробляв. Як тільки осінь, колодки на плечі, і Сволярилівка була, село таке було. Ото він там обшивав. По три чоботи шив за день батько. От і заробляв. А потом купив землі, 3 десятини в нас було потом, як стала колективізація.

— А скільки коштувало, як один чобіт пошити, то скільки люди платили?

— Оцього я не скажу.

— Не знаєте?

— Не знаю.

— А як він ото піде на те село, то він там і ночував? чи вертався?

— Там і ночував. Потому шо це кілометрів 30 було, 40. Туда Сидоренкове там.

— А кому він шив так як би чоботи?

— Ну, селяни жили. Так, як оце і Млинківці.

— Вони попросили у нього, так? Вони як би заказували?

— Да. Ну, в його там і кум був, знакомство вже таке. Рідня вроді як була. Помню я того кума. Приїжджав він не раз в Млинківці. Ярмарок був всігда там, на Покрову. То деколи й кум приїде до нас. Як родичі були.

— А чи батько також на ярмарок робив чоботи й продавав на ярмарку?

— Нє такого, не продавав. Ото там, єслі комусь полатати, може полатав. А ото тільки туди поїде. Там же люди були такі, шо мастєра там, і кожі самі чинили. Ну, робота була.

— Чуєте, а чому батько ходив на те село? чому в своєму не робив? чоботи не шив?

— Ну, тут були видно другі сапожніки. Мілківці це такий.

— Багато сапожників було?

— Село вольне було. То єсть панські села, а це воно було таке, ні від кого не був зависім. Куда схотів, куда його пригласили, може.

— Це не було панське село, це було таке. Добре. А чи в вас був такий садок свій біля хати?

— Ну, в батька був сливник.

— Сливник? 

— Сливи були. Це сливи були. Садок він всігда копав, потому шо слива родитиме каждий год, єслі садок обкопувать, сливи копать.

— А що він робив? чи він продавав ті сливи? чи собі?

— Продавав. Продавали сливи, продавали. Возили прямо туди аж ото Лозова там, аж в Дніпропетровськ. Оце аж туди.

— Чи батько мав коні? чи десь позичав?

— Свій кінь у них був. 

— Свій був. Корова була напевне?

— Корова була. Вівці держали. І поросята, кажен год одного різали.

— Чуєте, а як прийшла колективізація, то ваша сім’я була як би середняків? бідняків? чи багатші?

— Ми були як середняки считались.

— Як середняки. Чи батько записався в колгосп відразу? Чи не хотів?

— Нє, це дєло було, тут у нас земля була, Духівське називалося. Туди примєрно отам Грушове є. Ну я ето, то шо я хотів балакать?

— А як в колгосп писався?

— Як в колгосп. Да, оце я хотів казати. В нас сусід був тут, Лука Іванович. От він там був якраз, на цім Духівському. Як стала іще совєтська власть, то землі ми взяли ам на Духівському, 5 дессятин землі. І дома було вже 5 десятин у батька. 10 десятин землі. Середняки були. А потом ми рішили, як це харашо, яке з братом добрим  будеш все добро творить. І ми записались.

— Я трошки, вибачте, ви записались, бо ви думали, там брат батька керував? чи ви думали, шо буде в колгоспі добре жити?

— Добре жити. Добре в сім’ї, добре і буде жити.

— Ага! ви повірили, що це мабуть добре діло.

— Повірили. А потом стали вже колхози і це все спільнювати все. Коні считай унічтожали. Унічтожили їх усі. Чи це враждєбне було діло, чи хто й зна як.

— А чи треба було тоді своє поле віддати до колгоспу тоже? землю, чи треба було віддати? 

— Нє-нє! треба віддати. Спільна обробка землі. Так називалось. СОЗ зразу. Спільна обробка землі.

— А чи ви знаєте, в якому це році СОЗ?

— В якому році? Це примєрно в 28-м году началось. В 28-м году ми перві вступили в колхоз. І в нас усадьби 81 сота.

— Осталося?

— Давали тоді? усадьби були 81 соту. Це сама така найбільша усадьба була. Хто найраньше вступив. Ото таке було.

— А чи батькові подобалось робити в колгоспі? в СОЗі там.

— Батько вже не робив. Він з годів вижив, а я робив. Ото я з первих днів як начав в колхозі робить.

— А що ви робили?

— Більш я по плотницькій роботі. Там строїли свинарник, і я там то хлібточки робив, то таке. По плотницькій. Всьо вже. 

— А що ви получали тоді? перший рік. Не пам’ятаєте?

— Я не помню нічого, шо я получав.

— А були такі люди в селі, котрі не пішли в колгосп?

— Були.

— Чи їх не заставляли? чи вони могли не піти?

— Їх не заставляли. А потом ото стало, шо начали розкулачувати. А потом начали на Соловки висилати людей.

— А скільки сімей в вашому селі вивезли?

— Сімей? Точно я не могу сказать. Примерно 190 дврів, отаке шось. Крупне село було.

— А сімей 5 — 6 вивезли на Сибір? Ні? Не пам’ятаєте, кого вивезли?

— Ну, може тут людей 10. Чого, пам’ятаю, у нас жив тут Карпенко Іван. Ото його сім’ю. В його було 10 десятин землі. І він сам з дворянской сім’ї, дворянин. А чого його з дворян сюда виселили, то він жив тут. Хутір. А, хутір Буківка. Буківка. То він там жив. Його вислали. Іще декого висилали, таких заможних.

— Чи вони потім повернулися?

— Хто повернувся, а хто й не вернувся. Хто був молодий та крєпкий, то той. А вже старики там пооставались.

— Данило Йосипович, а чи ви може пам’ятаєте, скільки в батька було тих сливок в садку? в сливнику?

— А, кущів?

— Так.

— Ну, цього я не помню. Може 30, може 40 кущів було. Но вони такії крупні. 

— А як ви пішли тоді до СОЗу записалися, чи також сливник пішов до СОЗу?

— Нє, це ето, сливник так і був, пользували ми.

— А як уже був колгосп, колективізація, чи ви ще тоді продавати возили сливки?

— Ну, це ше до колгоспу возили.

— А під час не возили?

— А під час колгоспу уже не возили. Потому шо батько вже був старий, не возив. Може і возив би, ну як то й сливи не так стали родити. А потом вобще сливники начали уничтожати. Шо за каждий кущ платили 10 рублів.

— Податок, да?

— Ага. Оце й ми тоє, ето кущ сливника, сливи молоді, було таке, повирубували їх. Потому шо платити це дуже невигодно було. Це ж тоді рублі були. Руб був дуже дорогий. А 10 рублів за кущ ето просто. Хто це замислив.

— Чуєте, а хто в вашому селі так, як би проводив колективізацію? Місцеві люди? чи хтось, хто приїхав?

— Нє, більш місцеві. Ну, й приїжджали. Приїжджали з центра, з Харкова присилали. І тут вони давали заданія.

— А хто був у вас перший такий голова колгоспу? чи ви пам’ятаєте? чи того СОЗу?

— Давно то було.

— Чуєте, Данило Йосиповичу, а як тільки ви починали працювати в СОЗі, в колгоспі, чи люди тоді часом крали також в колгоспі? чи тоді не було такого? 

— Не помню я такої кражі, такої не було.

— А як ви були хлопцем таким парубком, таким ще не одруженим, то чи ви ходили на вечорниці? де ви гуляли як би?

— Ну де? Хлопці збираються там десь, пішли заводить пісню! і дівчата співають. Жили весело ми. З піснею жизнь проходила. Січас не чути пісні, ні ето. Шоб ішли з роботи. А то співали. Й у колгоспі було співали. На роботу йдуть, співають. І з роботи йдуть.

— Данило Йосипович, а чи ви пішли з хлопцями часом на другі села до дівчат?

— Ходили.

— Ходили. Чи ви пішли тоді, коли на другі села, то пішли так, як би на вулицю? чи часом були вечорниці, де дівчата пряли, та ви пішли в ту хату?

— Да, було таке. Пряли дівчата. Чи там шили. А ми навкруги ето. Складки складали дівчата.

— Дівчата складали.

— Там та принесе те, а та те. Ото наварять, а потом обща така чи вечеря, чи обід там.

— А чи хлопці платили на гас? на керосін чи хлопці платили?

— Цього не було. Керосін недорого, а був керосін всігда. Палили лампу. Було время таке, шо лампи не було, і якийсь каганець зробили. І ото світять там дівчата. Чуть не на тьомну. Тяжола жизнь була. Прядки такі були. У хатах було багао, тепло було. А прядки як прядуть, так стає холодно. Прядки ж ето. А було так, шо й друга ше сусідська прийде та пряде.

— А чи було, що хлопці приводили музику? як гуляли там з дівчатами на вулиці. 

— Ну були, а як же! в нас були музиканти такі, скрипачі сильні були такі. Один дуже такий бєдний, а на скрипкі страшне грав! І красіво, й геть.

— Чи він був такий хлопець? чи трошки старший чоловік?

— Нє, хлопець. Він молодший мене ше був.

— Чи він ще живий?

— Були й старіші. Може, який і живе ще.

— А той, котрий ви кажете, той не живе вже?

— Того немає.

— Немає. Чуєте, а як ви його.

— Він чи з голоду помер, чи ето. Шось отаке.

— А як ви його попросите там грати, хлопці й дівчата гуляють, чи ви тоді також танцювали?

— Ну, такого шоб танці, танцювати, вобще я, змалу я любив танці, танцювати. А потом я це забросив, і мені шото не понравився танець. Не танцював я.

— А ви свою дружину де знайшли? В цьому селі чи в другому?

— В другому селі. 

— А як називалось?

— Вона жила прямо, а, Біжки.

— Біжки?

— Біжки. Оце вони ось сюди недалеко.

— А як ви познайомились?

— Ну, як познайомились. Ходиш же на вулицю, на другу. Та й познайомишся. Раньше ж знайомились як? Як наравиться, значить запитуєш, чи можна прислать старостів? Присилали старостів. І засватували. А потом значить ето, свальба там. І вінчання.

— А скільки днів була ваша свадьба?

— Скільки? ну, днів два була.

— А яка музика була у вас на свадьбі?

— Яка музика? Була гармонія. Скрипка була. Ну, а ше шо було? це й усе. Вся музика.

— А бубон чи був?

— Нєт, не було.

— А бас?

— Був. Як його звали.

— У когось був, да? Бубон чи барабан називали?

— Барабан. На каждій свальбі чути, шо вибиває. 

— А на вашій не було барабана?

— Не було. Не було.

— Добре. а коли був клуб у вашому тут селі? чи ви пам’ятаєте? коли клуб починався тут? не знаєте?

— Клуб знаю. Як зразу клуб був. Вона там була колись чайна. А потом чайну вже не стало. А значить організували клуб. Оцей той Василь Млинько, його називали Василь Просвіта. він керував цим клубом і ставив там п’єси деякі.

— Чи ви ходили? 

— Ходив я. Ходив часто. Воно ж по білєтам там було. А потом там же ж й безбілєтчики єсть. Дивишся, як би раньше.

— А чи це було ще до того, як ви одружилися? 

— Це було до того, як я одружився.

— А в якому році свадьба була в вас?

— Свальба в мене була пізня.

— А скільки вам років було?

— Я пішов в армію, і в армії я служив 5 лєт. А потом прийшов з армії і одружився.

— А скільки вам років було?

— А там мені років було скільки? я пішов у 32-м году. Років? років 37 год було, як я женився.

— Чуєте, Данило Йосипович, а п’єси були ще до армії? Як ви були ще до армії хлопцем, правда? Коли ви ходили на ті вистави у клуб? це було до армії?

— Ну, це було примєрно там, коли, це було там у 26-м, 7-м там, у 25-м, 24-м. В оцих годах це було організовувалось. Той клуб.  

— Чи ви ходили дивитися тільки, чи ви також були таким артистом?

— Був один раз і артістом.

— А що ви робили?

— Шо я робив? Значить, була п’єса, як же її називали? Ну, в общем, я не помню, як її називали, ну я грав роль блазень. Блазень ето царський такий був, називали його блазень. А шо він був, яку там вообще, я його знаю послідні слова, які мені нужно було, шо з усього царства, царство розорили ж, блазневі зосталась одна корова. Оце я помню.

— А чи були також концерти тоді в клубі?

— А як же? були й концерти. П’єси були хароші, в нас тут були артісти такі хароші, коміки.

— Сільські?

— Сільські. Оце знаю, Кирило Микитович був, як він виходи і начинає ето ролі, так народ за животи береться. Дуже сильний.

— А як коли концерти були, то артисти співали? чи танцювали? чи грали?

— Єслі оце, як Микита, вони дружили з Василем, сильно дружили. Це артіст був первий. І Василь Минько. А потом цей Микита Кирилович, он став у колхоз, і став ето двигунистом там. В общем, він занепав. А Василь цей піднявсь угору. Он там у Київ уже ето.

— Поїхав, так?

— То вже він цього брата не, тоді він писав, шо це і самогоночка там, і все такоє, Кирило, угощеніє було. А потом він од нього одказався шото. Той бідний сам. 

— А що він у Києві робив?

— Ну, він писав деякі брошури там. “Моя Млинківка”, це він написав, Василь.

— Чи він ще живе?

— Нєт, немає його. Немає. Він прожив 92 года.

— Угу. Кирило Йосипович, а хотіла запитати, як концерти були, то що там? грали на інструментах?

— Грали на інструментах.

— А на яких інструментах грали?

— Ну, була там сопілка. Була найбольше мандоліна, гітара, балалайка. На цей інструмент грали сильно, тоді були такі.

— Чи грали на бандурах?

— Бандура? Бандура, я вам скажу, я бандуру, бандура в нас (сміється). Ото жив сусід у нас, так у нього була бандура. Оце я чую, і він один, шо це бандура. А бандура називається там струнна така. Оце бандура. А не це, шо грала там ето.

— Що так крутили?

— Да, нищі ходили по селах, і цей, наш сусід ходив тоже по селах. Нищим був. А потом його там мужики поганяли, шо ти ходиш? ти ж бачиш, він такий босяцькуватий був. Ти бачиш, а ходиш просить. Раньше жив старець лучче того  хазяїна. 

— Ага, а чи та струнна була у селі бандура?

— Ну, це бандури вже повелися сюди пізніше, в городах отакі струнні.

— А тоді не було?

— А тоді я не помню.

— А в тих концертах, що ви бачили до колективізації, то не було бандури?

— Не було. Не було. Ото був більш струнний інструмент, оце балалайка, гітара.

— А цю бандуру не називали лірою?

— Оце, по-моєму, лірою цю бандуру називали.

— Ото ліру називали у вас бандурою?

— Да.

— А хто її зробив? Де він її взяв, ваш сусід?

— Оцього не можу сказати.

— Він не був сліпим, правда?

— Он не був сліпим. Не був. Не був сліпим, а тільки в його глаза похожі на нищого. А так він бачив.

— Чи він був бідний такий?

— Батько з ним кони пас ноччю, та й загубили вони коні. А коні куди пішли? Стали шукать тих коней. І значить батько ж видющий, та не побачив. А він каже — дивись! он! он! А то батько все хвалився. Він такий каже сліпий, а і ноччю побачив.

— А він каже, що він сліпий був, так? Він казав, що він не бачить?

— Нє, він не казав цього. Він не казав. Він не казав, а так ото його поганяли там, люди багаті були там, і його поганяли. І поганяли видно крепко. він послі того не ходив. В нього тут в хаті всігда, як ярмарок, шо такоє, старці збираються і гуляють. Батько, сім’я була здорова, а треба ж кушать шось. То ото ходив там, та там до їх, шо їм не нужно.

— Ваш батько так казав про старців?

— Да.

— Коли був ярмарок, коли в нього гуляли. Дешевше продавали мабуть, бо вони багато настарцювали.  Чи він грав сам?

— Іграв. 

— Чуєте, а як старці прийдуть до нього тут, то вони що? співали? гуляли? танцювали? пили?

— Да, гуляли канєшно. Но я при тому не присутствував. А гуляли. І горілку пили.

— А чи ви пам’ятаєте старців там біля церкви, як вони сидять на ярмарку?

— А я бачив, прямо долі він сидить.

— І цей, і інший?

— Нє, цей не сидить.

— У вашому селі не сидів?

— Не сидів і в нашому, і вообще ето. Він ходив не знаю як. Чи як був він уже дуже бідний так, шо його заставляло ходити. А потом його поганяли ж це, шож ти ходиш просиш, а бачиш.

— Чуєте, а як він сидить на ярмарку, то що вони співали, старці там? 

— Тоже не могу сказать.

— А чи вони співали також біля церкви?

— Якісь може. А біля церкви вони не співали. Подайте ради Христа! Подайте ради Христа!

— А чи також ходили по хатах? Так як би чи приходили до вас додому, до хати старці?

— Приходили. Ходили. І в церкві, і ето. І було то, як кончається ж, скажем, служба, забирають паски і додому, снідають, обідають. І старці той в хату, той з хати, той в хату. Не дають уже і пообідати.

— А що давали батько й мати старцям? що їм подавали? 

— Ну, там або по куску паски. Або там крашанки, по крашенкі, скільки їх зайде. То давали.

— А чи ходили чоловіки? чи також жінки?

— Були й жінки нищі або поводатор жінка. А він етот.

— Чи жінки часом грали на бандуру ту?

— Нєт, не бачив, цього я не помню.

— А той сусід уже помер? той Лука?

— Да, помер, уже помер. Він виїхав відсіля. Продав своє. Кажеться, старець, його товариш. Лука поїхав на Кавказ. На Кавказі він кажеться дожив.

— А чого він поїхав туда? до старця?

— Ну, хто й зна, з якого він соображенія. Видно мабуть шо таки.

— А хто купив у нього хату? 

— Купив у його хату сусід. Сусід тут жив, і сусід купив.

— Чи ви вінчалися з своєю жінкою в своїй церкві?

— Нєт, я не вінчався.

— Уже не було тоді?

— Уже церкви не було тоді.

— Чи ще батьки давали вам благословення? ікони це означає. Чи вже ні?

— Нєт, не було.

— Не було вже. А коли закрили у вас церкву?

— А церкву закрили іще до войни. Закрили. Познімали дзвони. тут були такі хлопці, знімали дзвони. Як дзвони зазнімали, один там, шо він, чи гвозді збирав, чи шо? А там із дзвіниці кинули бревно. Як воно, це бревно, ну в общем, цього чоловіка убило. Вже сини його й досі. В його є сини, правильно, сини ще живі.

— А чи він був комсомолець такий, той, хто знімав дзвони? чи просто?

— Комсомолець. Їх може тоже заставляли.

— А чи є ще хтось з тих комсомольців тепер?

— Немає. Не помню. А то заставляли. Власть заставляла тоді.

— Люди мусили.

— Людині робити, оце й робили.

— Чи ви колядували, як були хлопцем? 

— Колядував.

— Чи ви носили таку звізду або щось?

— Ходили з звіздою. Собиралось нас чоловік 5 там, 6 і ходили з звіздою. А так я ходив Рождєства, на Рождєство посипати. Оце на новий год посипали. А на Рождєство рождєствували. Ну, і потом значить Христос Воскрес. Тоже ето.

— Чи хлопці ходили колядувати з дівчатами? чи самі? чи окремо без дівчат?

— Хлопці отдєльно. А дівчата отдєльно.

— Чи такі дядьки, тітки ходили колядувати? чи тільки парубки?

— Молодьож больше. Може і були такі й мужики, шо вже й жонаті.

— А чи був у вашому селі гончар? шо горшки ліпив?

— Не було. Це було тільки в городі. У Валках.

— Чуєте, а тоді як ще до колективізації, хто жив у вашому селі? чи були ще поляки, наприклад? чи тільки українці?

— Ну, таких не було. У нас псаломщик був поляк.

— Котрий у церкві співав, так? 

— У церкві співав.

— А чи були росіяни у селі?

— Та росіяни були. Були.

— Вони просто жили як хазяї, так?

— Як хазяї.

— А чи були євреї?

— Були євреї. Була акушерка єврейка. Да, лікарка. Та, шо дітей приймала. Акушерка називалась.

— Лікарка. Це було до колективізації, так?

— Це було до колективізації, да.

— Чи може були в селі, чи по сусідству такі майстри маляри, хто малював ікони? Богомази такі?

— Це я знаю, богомази.  А такого не було.

— Не пам’ятаєте такого.

— Не пам’ятаю. У городі там були. Тоді ж була у кожній хаті стіна обвішана іконами.

— А де купували?

— Ну, десь магазін був такий. А я не помню цього магазіна, і де він був. Шо був такий магазін, і шо були, не помню. А ікон було в каждого страшне. І чим більш ікон, тим святіші. Багато було таких. Ходи в церкву, Богу молиться, а ноччю йде з ножем, сімї вирізає, магазіни обкрадає.

— Данило Йосипович, от ви пішли одним із перших у СОЗ, так. Ви думали, що це буде добре, і все. Чи ви потім шкодували? чи ви думали, що це мабуть не така добра ідея, спільний обробіток землі? або колгосп?

— Я якраз ето воспринімав, як хароше діло. Харош був, харашо все буде! А потом начали і крадіжки, і отаке, ну нехароше ставлення. Началась колективізація чи спільна обробка землі, а потом начали мінять оце, комбінати. А потом другий комбінат. Отаке.

— Чи ви ще тепер думаєте, що колгосп це добра була ідея? Чи ви і зараз думаєте?

— Я понімаю, я понімаю. Ну недобре вона очутилась. Ето завісєло од руководства. Потому шо цар став, і він хотів тільки він владикою буть. Ну, в общем, не желанна власть.

— Чи люди, ви думаєте, тепер би хотіли мати землю і жити хазяями? чи краще бути в колгоспі? сьогодні людям. Як ваші люди кажуть? Що їм краще?

— Кращого не буде. Оце найкраще. Єслі ми ото переживем, і шо ето стане в силі, значить ето только. А в нас атом січас. А атом єслі хто приміне, от і піде. народ унічтожать. Отак.

— А чи ви ходили в школу?

— Я ходив у школу.

— А тут була в Минківці школа?

— Тут у Минківці.

— А хто був учителями?

— Хто був учителями? Ганна Якимовна, це моя учителька. Її німець повісив.

— А чого? 

— Ну, шось вона з партизанами.

— Чи вона була з вашого села? чи її прислали в село? коли вона вчителькою була.

— А вона була з другого села, село Михайловка там є. Вона була, вона дочка попа. Яким, піп.

— А чи навчання було українською мовою?

— Українська мова.

— А російської не вивчали?

— Російської, такої чисто російської, такої і вобще таких і требованій не було, шоб це була, шоб ти балакав по-руському. А як скажеш, так і восприймається все.

— А тепер більшість в селі говорять російською чи українською?

— Єсть і українська. Німецька була мова. Уже як і я став ходить, то була німецька мова.

— Чи були німецькі сім’ї в районі тут десь поблизу в селах? до колективізації.

— Не було. Це німці там були на Кубані, німецькі там були.

— Чуєте, чи ваш батько, чи може такі люди, як ваш батько, чи вони ходили туди на Кубань на заробітки?

— Нє. На Сибір виїжджали.

— Щоб краще жити?

— На Сибір, щоб краще жити. Мій батько туда поїхав. Тоже хотів там десь в Сибірі, Кошків, чи як його, шось таке там називали його. Та він поїхав, а там уже люди наші жили. Байраки. То єсть, сам батько, він родився в Байраці, оце Рудий Байрак називається. А потом в Мінківку перейшов.

— А чому перейшов у Мінківку? так просто переселився?

— Батько перейшов. Мати, дідова мати Ольга, як умер  прадід, так вона начала п’янствувати і продавать землю, от. Вивезла значить невістку і сина. І син перейшов, чи дали йому там наділ, і там жив.

— А вона так, як би зробилася п’яницею?

— Да, як п’яницею зробилася.

— А чи були раніше жінки, котрі так пили багато, були такі?

— Не було таких.

— Рідко було, так?

— Шоб це було такий, як січас то алкоголік, то ето. Тоді навіть як пила, ну їх не презирали. Пий поки, скільки пється. Пий, як піп казав, та ума не пропий.

— Чуєте, а зараз іде така, ну української мови менше в селі. Що ви думаєте, якою люди повинні говорити мовою? українською чи російською?

— Українською, українською. Равноправєнство. Українською балакай.

— Добре. Чуєте, я хотіла ще, забула запитати, коли цей Василь Мінько, він таку Просвіту робив, так?

— Да, ну оце ж клуб він організовував.

— А чи була бібліотека тоді? в клубі.

— Бібліотеки не було. Так десь по знакомству хтось книжку може взяв.

— А він в клубі так як би працював? той Мінько, так?

— В клубі. Він організатор був.

— А хто платив йому? де він гроші заробляв?

— Ну, це видно государство. Я цього не знаю, де він заробляв? скільки?