Кушнір Петро Іванович, 1912 р. н.

— У вас такі були? і скільки таких оце 25-тисячників?
П.І.: Ага! потерпіли голодовку 32-й, 33-й год. Так. Голодовку потерпіли, потому що не засіяно було. Не всі однеслися до роботи так, як треба. Считали, шо це воно временне і шось таке не той.
— То вже колгоспні землі? це колгоспні землі були не засіяні?
П.І.: Колгоспні, да. Колгоспні землі. А потом вже 34-й год, уже начали сіять, начали жить. 35-й уже начали й урожаї получать. 36-й, 37-й год вийшли на уровень 16 центнерів, або 100 пудов з десятини брав дядько дома, так брали уже й так на колгоспній землі. 38-й год уже було і хліба, і картоплі доволі колгоспної. В 38-му году, з 38-го года писалося, оплата була в конці года, і писалися тільки палички. Побув день на роботі, і все.
В 38-му годі, коли була нарада передовиків сєльського хазяйства в області, а я якраз присутствував, там було заданіє — виробить інструкцію таку, шоб оплату получали по труду. Виробили цю інструкцію, і з 38-го году стали получать по труду. Хто більше й краще зробив, той більше заробляв. Ну, і труд цей ше поощряли, шо чим більше зробив, то вони тоді ще проценти додаткові оплати давали. І ось, напрімер, я на свинарнику робив, і в те время.
— Це до війни? це 38-й рік, так?
П.І.: Да, оце було до войни. А потом война захватила, тут колгосп розрушили, мене забрали ото в армію. І я 7 год у армії пробув. Вертаюсь я назад в цей період після воєнний. Все було розрушено. За невеличке время, за пару років, все сільське наладилося, і стали урожай уже получать ми. Отако у 49-му году вже вийшли на 22 центнери з 16-ти. Уже у 60-х годах дойшло до 30 центнерів. Так само і по молоку. Так само і по м’ясу. Був подйом дуже великий. Там був розвиток великий.
Хотя зараз і кажуть, шо застійний період. Я б його застійним не назвав, оцей період, шо переживали ми. Отсталость. Ми отставали протів капіталістичних держав. Но застою не було. Год з годом у нас більше продукції виробляли колгоспи, і більшу оплату получали. Легший труд був, механізірований. Все ішло так, як слід.
— Це вже після війни, так?
П.І.: Оце вже після війни.
— А ви трошки розкажіть, коли ото в колгоспі були, як от люди? яка була плата в колгоспі, коли вже колгосп створили? за колгосп. Оце ви кажете за 25-тисячників, так чи організовували тільки 25-тисячники? чи хтось із ваших місцевих? там комсомольці, чи хто? якась ячейка була? як оце все було? розкуркулювали як? Були ж куркулі, які самі пішли, а яких висилали.
П.І.: Да, розкуркулювали. В нашому селі.
— Як це відбувалося? Приходять і що кажуть?
П.І.: Було те, шо це не унічтожать кулака, а ліквідувать собственность, собственность! Зробить общественну собственность. Свідомо ж не пішли. Той, шо мав четверо коней, шо мав, например, у нас Сердюк 60 гектарів землі. Він не сказав, шо слухай, для мене землі багацько. А, напримєр, Сердюк, за Сердюковим сином була двоюрідна сестра моя. Вона не хотіла мене звать родичем, бо ми жили, в нас 4 гектари було, і 8 душ.
— А Сердюк то був куркуль?
П.І.: Да, він куркуль. Свідомо ж не йшов. Значить, у його цю землю одібрали. Бо він її мав.
— А може в нього сім’я велика?
П.І.: У його сім’я, у його, значить, так — він, вона і троє дітей. Вони старі, а 60 гектарів. І він це, земля ця оброблялася людьми. Він сам не вправлявся. Нанімав людей. Там косить, жать за десятий сніп.
— А багато найманих робітників мав? Ну, от в Сердюка ви знаєте, скільки було найманих?
П.І.: Він, постійний в нього один був, а найнятих часто. Оце, напримір, орать, пахать це він найма пацана такого, який — приходь! 20 копійок я тобі заплачу.
— Це були які гроші, що можна було в той час на ці гроші купить?
П.І.: Ну, для пацана це так, да. Договорився з ним за 20 копійок. Годувать годував, юшка холодна і хліб черствий, бо небагато ж з’їсть, понімаєш? Отакий скупий. До вечора він поробив, той пацан, приходить, а він — ти нетрудоспособний, то хватить з тебе 15 копійок! І той, значить, 15, за 20 договорявся. Оце такі штуки були.
Тепер, в то время нада було моїй матері 8 душ обійти. І це ж треба було напрясти, тепер ви прядки не понімаєте, бачили вже в музеї. А то на цю прядку накрутить пряжі, виткать, одбілить, пошить аж тоді сорочку.
— А з чого?
П.І.: Було коноплі сіяли.
— А сіяли ви на своїй землі коноплі, чи купували?
П.І.: На своїй, а коли отой, так наймали у багатія землі з половини. Його земля, а ти робиш, так ото трудишся, так половину тільки твоє. А ні, так можеш получить, оце косить, в’язати, так можеш 10-й сніп, або 5-й. Там договориться як вже. Да. Ну, і життя проходило. Якшо нєкоторі говорять — не нада було цього робить, так іначе в нас жить не можна. Кулаків в нас, або зажиточних людей, 42 чоловіки було.
— У селі, а всіх?
П.І.: У селі, да. А всіх у селі 360 дворів було. Тепер 40 оціх чоловік, почти шо одна треть землі у їх була, а дві третіх це 40 чоловік, а тих 360 чоловік.
— Ну, 320 дворів.
П.І.: 320 оце дві треті землі було їхніх. У їх у середньому виходило не менш 12 гектарів, не менш, а то 16 – 18. А в бідноти виходило три з половиною гектари. В середньому.
— В вашій сім’ї скільки було гектарів, ви казали?
П.І.: 4 гектари було.
— Це на 8 душ?
П.І.: Да!
— І ви казали, розкидані вони ж були?
П.І.: Конєшно, розкидані. З сінокосом. Купляли ж по такій смужечці. Грошей назбира, багацько ж не купить, то по такій смужечці. Ото морква посаджена там, або цибуля, по такій смужечці купляли. І саме одмірки.
— Купували в кого? в цих же куркулів?
П.І.: В куркулів. Або в куркулів, або бідняк, який уже дожився, що далі жить не мог, він уїжджав десь у Крим там, чи на цілину, чи, я не знаю, десь в Таврію виїжджав. Землю продавав. Він продавав землю селянську. Багацько туди на Дальній Восток наших людей переїжджало таких бідних.
— І ще розкажіть, з вашого села поїхали от, кого в Сибір там висилали, чи шо?
П.І.: Висилали. Були в Сибіру, так.
— Хтось повернувся? ні? звідти.
П.І.: Да. Тепер така штука, що їх не так наказували здорово, шоб це вони дуже. Їм, хто добросовістно прийняв цю систему, так осталися. Причом, такі, як ось і Воловців Сашко там, Погрененьків Сашко. Молоді парні такі. Наші комсомольці сказали, шо — хлопці! отака-отака штука. Вам промишлєнность, вам на проізводство їхать. Ви тут, каже, куркулями считаєтесь, так. А там будете людьми, будете трудиться. Вас ніхто не троне, ви будете робить, тільки одкажіться од своєї собственності. Ті ж поїхали.
А нєкоторих прийшлось, значить, виселять. Їх виселили, хто срок одбув, хто так повернувся. Верталися сюди. Большинство вернулося їх у Москву. Большинство в Київ. По городах. Їх приписали. І ось у нас тут у сусіда жила оце тут Настя, оця сім’я білорусів. Їх туди, значить, вислали, а вони тоді вернулися, поїхали в Москву. В Москві приписали, квартіру прекрасну їм дали. Приїжджають сюди.
Одно Василь, напрімєр, в школу разом ходили, приїжджав. Бесєдуєм з ним, я ж тут остався, а він вже розкуркулений був. Прекрасно, каже, тепер жить. Давали б мені воли, давали б оту землю, я б не схотів би ні за що! Я живу зараз у квартірі, а дом, каже, там остався. Я приїжджаю оце з отпуску, в мене покрашено, в мене побілено, всьо поремонтірувано. Я одкриваю, заходжу в свіжу, харошу квартіру. А тут, каже, приїжджав у Насті, ремонтував дах.
— Ну, то ж, коли в куркулів були такі хати, то вони ж, мабуть, були гарні, не такі, як в бідняків.
П.І.: Да-да! Ну, це ж тогда.
— Це ж тоді так було, це вже зараз.
П.І.: Я не віддихав тут, а каже, мучився. То в майстерню піди, то опять роби.
— Якщо він ваш ровесник, то він же тоді молодий був, це його батько може був тоді розкуркулений?
П.І.: Ну, батько!
— А виїжджали всією сім’єю куркулі? Вся сім’я виїжджала?
П.І.: Да.
— А хати оце давали біднякам, чи?
П.І.: А в хату переганяли бідняків. Оце і нас, і мене перегнали туди.
— Ну, це ж ви казали. Так, а де ж цей Джигурда? він прийшов в колгосп, вернувся?
П.І.: Джигурда? Ні! Джигурда ці старі померли, а мати виїхала, ото ж вислали, а тоді вернулася оттуда.
— Так мати це чия, бабушкина мати?
П.І.: Оце не знаю. Знаю, шо мати. Вона в нас жила, тішила оце і батька твого. Воно ж і родичі оце.
— Це двоюрідна сестра бабушки?
П.І.: Да-да! виїхали.
— Скільки, ви кажете, в 29-му році було в колгоспі дворів?
П.І.: У колгоспі дворів? В селі було.
— В селі, да.
П.І.: 360 дворів.
— А записалося, ви кажете, в колгосп?
П.І.: А в 29-му записалось тільки 19 дворів. А в 30-му году побачили це діло, масова колективізація. Всім чисто предложили записаться. Часть людей сознатєльних пішли свідомо у колгосп, а часть вагалися. Ну, і часть було під впливом, значить, агітації кулацької, протів колгоспу агітації. Багацько пострадало людей. Багацько во время голоду померло. Багацько. В нас більше 100 душ вмерло.
— Дєдушка, а от кажуть, що був голод штучно створений? як би ви це сказали? як це тоді виглядало? От ви кажете, що не посіяли врожай.
П.І.: Так!
— Бо не було свідомих. Але ж якось люди ж свої городи обробляли. Може, б якось би вижили.
П.І.: Обробляли. Так така ж політика ще. Що обробляли й ми, да. Ну, багато таких упертих в колгосп не пішло, дожилося до того, шо ми картоплю посадили, то воно прийшло викопувати насіння. Таке положеніє було.
Тепер, земля не засіяна була як? Що народ у нас чисто в селі ото такий був, не вірили в це діло. Тоді пішли агітації, шо колгоспу не буде, це ілюзія якась, шось таке, не таке. Ну, і нєкоторі було, шо це не робить. У святких сорочках, у святких одежах біля магазина гуляють. А которі такі, як я, як і всі отут двори на нашому кутку було, їхали в поле. І там на полі 12 кругів робили. Трактор, тракторист оце робив. Оце на всіх 360 хазяїнів 12 чоловік пахало і трактор. Спрашується — могли насіять? Тепер приїжджаєм в село, їдем з роботи, стоять біля магазину — ха-ха-ха! оці громадяни. Ти знаєш?
А потом от як прийшло! А ше потом багато їх не стало. Вони тоді розбігаються — той туди, а той сюди. А ці, которі робили, все-таки заробили пшона. А потом громадське харчування було організовано. Ідеш на роботу, так, заходь.
— В їдальню?
П.І.: Не смачний такий сніданок, но можна поснідать. Потом, як зробив ти, день поробив, тобі можуть, значить, дать там пайок, півкілограма гороху або ще щось. Отаким путьом виживали.
А ті, що не робили, так дороблялися до того, що в нас один, був Ковальчуків Петро такий. Голос такий, було, як закричить в тому кінці села, так чуть на другому. Це ж герой такий! Той в колгосп ніяк. Ну, й дожився, шо вже й вкрасти ніде не вкраде, і вже не способен. Приходить на ферму, завєдующий стоїть там, він там — Сашко- Михайло Іванович, візьміть на роботу, ми полагодим! А він дивиться на його, каже — Петро, ну, ти ж уже, каже, слабий на роботу. А він — я вобще здоровий! І так покосився і впав!
— Так що, старий дід?
П.І.: Да не старий, молодий! з голоду! Прийшов уже тоді на роботу. А на ферму можна давніше встроїться, і там так — літр молока. Оце, хто доїв, то було подоїть, а потом заходить в квартіру там, по літру молока їм, значить. І отак виживали. Хто робив, так з трудом. Там заріжуть шось таке, дадуть то пайок за роботу. Хто на роботу ходив, ті, трудно було! Трудно було і нам, і всім оце, шо робили. Но держалися. Держались на оцьому. І якби ті пристали робить зразу, такого б не було. В нєкоторих колгоспах, напрімєр, на Жовтневому, на Новій Ладі тамо, та й Мала Дівиця, не було такої смертельності, як оце у нас.
— Скільки, ви кажете, чоловік у нас? скільки чоловік, кажете, померло?
П.І.: Більше 100.
— По селу?
П.І.: Да. По селу більше 100.
— Оце з оцих 360 дворів?
П.І.: Да-да-да! Сємьї єсть повмирали. Ну, сємьї такі, які.
— Бідні, і великі сім’ї?
П.І.: Ті, шо на роботу ходили, так кой як вижили. Тоже були страдали здорово. Оце й бабушка Галя так була, шо вже й померла. Уже й їсти, ну шо ти їстимеш?
— А бабушка ж на роботу не ходила?
П.І.: Ходила.
— А хто? якісь діти у вас? ви коли почали жити з бабушкою? вона коли першу дитину народила? Тьотя Ніна перша?
П.І.: Да.
— 24-го?
П.І.: Померла, під час голоду саме померла.
— І два хлопчика таких, вони старші за тата? Пізніше за тата два хлопчика померли ше у вас?
П.І.: То померли після Гриші.
— Після Гриші. А перша дівчинка померла в якому році? це в 33-му?
П.І.: Раньше, у 32-му народилась, і померла цього року.
— Так шо, зразу?
П.І.: А в малих дітей зубів не було, так. А їх же няньки годували. Ну, понагодовують отако, в кого воно не переварює, так оце й дівчинка оця вмерла. Заболів живіт, і так і не спасли, і померла. Таке то! Так, шо.
— А що бабушка робила в колгоспі?
П.І.: Бабушка що робила в колгоспі? Зараз робила рядову роботу. Тютюн садили, і снопи в’язали, до молотілки ходили. Всяка робота, все по сєльському хазяйству. А потом одно время хліб пекла. Тоді ж пекарні не було, а дома. А тракторна бригада була, громадське харчування було. Так її попросили, шоб вона хліб пекла дома.
— Це вважалось, як робота в колгоспі?
П.І.: Да! А тоді заболіла, та зробили апендеціт, та вона нездорова була. Спайки були. А їй легшу роботу опреділили. Вона там, то тютюн плели ото так, сидячи, то ше шось таке. Вона, слава Богу. А Олена, вона передова була косарка.
— Так, а під час окупації ви ж кому, німцям косили?
П.І.: Общини. Керував нємець. А воно ж і самі пользувались, і нємець забирав. Общини.
— І їм хватало, да?
П.І.: Да! нємець тоже предложив — пахайте землю, так будете здавать. Ми знали, шо як соберуть.
— А скільки село під окупацією було? Це ж вас не було, ви були на фронті?
П.І.: Так, з 41-го року по 43-й.
— Два роки.
П.І.: Да. Там он єсть фотографія, там написано, коли воно визволено.
— Дєдушка, а шо ви, як ставилися до понять — моє? твоє? наше? От, в 30-х, 40-х, 50-х роках якось змінювалися оці поняття? Коли колгоспи створилися, було ж моє, а тепер наше.
П.І.: А тепер наше.
— Як оце поняття? яке було?
П.І.: Відповідальність за наше була більша, чим за своє. Була дисципліна і порядок такий, шо, якщо дома шось таке пропало в тебе, це ти винуват, це ти відповідай. Якщо в общественному ділі пропало, хто винуват, платиш за це. І от я, например, завєдующий, завєдував фермою. Так дома як шо пропало, так і ніхто не знав. Но там коли пропаде, народ знає! завхоз знає! голова знає! Начальство все відчитується і перед районом, знають, шо на фермі пропала свиня.
— Це ви після війни вже завідували фермою?
П.І.: Да-да-да!
— В 50-х роках?
П.І.: Я й до войни був.
— До війни теж?
П.І.: Да, я з 32-го, з 32-го году я був, а тоді до 40-го. В 40-м году мене забрали в армію. Потом началась война. Мене мобілізували. Я в армію согласєн, єслі родіна потребує, я всігда готов. Січас офіцер запасу.
— Дєдушка, а ви виробляли одяг в селі? жінки шили самі одяг? Бо я бачу — рушники в бабушки є, а так, щоб шили, от у вас сорочки лежать.
П.І.: Сорочки шили! штани шили! верхній одяг шили! Сами оце так. Тепер, були сапожники, були кравці, які шили чоботи.
— Тут у вас в селі?
П.І.: Да-да! в селі. Чуть не в каждому дворі. У нас, напрімєр, дядько Яків, так.
— Ваш брат?
П.І.: Да-да! мій брат, це був сапожник, і портний заразом. Шив одежу він собі сам. Чоботи шили. Тепер, були майстри, які майстрували. Тепер, кожухи шили тут. Сукно виробляли тут на місці. Кожу виробляли овечу тут на місці, і вирощували вівці. Все робилося на місці.
— А обмін якийсь існував, наприклад, там одягом, взуттям?
П.І.: Дуже мало. Тоді мало таких було, дуже мало було такого.
— Ну, от, наприклад, ви собі купували от чоботи просто. Не було такого, що от бабушка пошила сорочку, обмінялися там з Яковом, чи там щось? такого не було? купували в основному, так, за гроші? і продавали?
П.І.: Шо?
— Оце, що самі робили, сорочки?
П.І.: Сорочки шили, й самі носили. Це й понятія не було.
— Для себе, тобто, шили?
П.І.: Да-да-да! Це тільки багатії такі, які мали гроші, або купці, так оце вони купували там десь. Матерії дуже мало було, так оце вони купували там десь для свого синочка.
— Десь їздили?
П.І.: Да. А то ж полотняні, або вівці держали та сукно робили, шили сукно. Потом брали ці кожухи, виробляли на місці, кожухи шили.
— Тут в нас в селі був такий?
П.І.: Да. Спеціальні портні були. Так, шо село саме себе обслуговувало. Продавать продавали. Не потому, що лишнє було, а потому, шо необходімо було продавать. От, яйця тоді продавали. Збирали яйця так, як оце зараз, так не їсти збирали, а назбирає, односить в магазин, візьме гроші.
— Магазин тут на території села?
П.І.: Да, лавка тут, єврей торгував. Це приймає, це дьогтю тобі змазать чоботи. Керосіну, світить лампу, так. Солі. Оце треба яйця однести продать, а на ті гроші купить оце оці.
— Пробачте, дєдушка, оце вже продавали, коли був колгосп? чи ще до колгоспу? Оце, що жиди тримали ці крамниці?
П.І.: Це до колгоспів.
— А куди ж подівались ці жиди крамарі?
П.І.: Крамарі? А їх витіснили споживчі кооперації. Коли організували оце пайове товариство, внесли пай, закуповували матеріали, товари, продукти і завозили сюди. Це вже таке було. Тоді євреї вбрали свої лавки. Вже в їх ніхто не купував, і вже їм невигодно.
— А зараз вже нічого цього в селі, ні кожухів ніхто не шиє? Це все втратилося, так?
П.І.: Да, січас не шиє. Село було, село було 6 хат з 360 дворів на фундаменті. 22 хати було покрито або черепицею, або желізом. А то солома на соломі. Оце й наша хата була, оце вже в 50-х годах солому змінили.
— Оця хата?
П.І.: Да!
— Так це ж була куркульська хата, а чого вона була під соломою? чи вважалася вже така?
П.І.: А тоді в селі було хат тільки 22, покритих не соломою.
— Тобто, не в кожного куркуля була така хата?
П.І.: Да! конешно, не в каждого! Да-да-да.
— А середняки якісь були? От є ж куркулі, середняки й бідняки.
П.І.: Були, були. Були й багатші. Були й середняки. Й були бідняки. Ми, например, к числу середняків на грані до бідняків.
— А яка різниця? от, як відрізняли середняків? От, ви кажете, в куркуля там четверо коней було. А в середняка, наприклад, скільки? Кінь був?
П.І.: В середняка було двоє. Багатій це так — пара волів, пара коней. А ні, й дві пари волів.
— І корова?
П.І.: Гектарів 20-30 землі. Середняк так це так гектарів 8-12, 8-10.
— Це вже шматок гарний землі.
П.І.: Да-да-да! А бідняк, так це три з половиною гектари, три гектари, оце вже бідняки. Вже на трьох гектарах корову не продержиш, коняку не продержиш. Треба десь наймати.
— А годували все ж зі своєї землі, цю худобу, так?
П.І.: Конешно, з своєї землі.
— Це ж і косить треба було. А! то це разом все було — і сіножат, і городи, і все?
П.І.: Да. Село було таке. Напрімер, я розказую оце, шо соломою покрито. Тепер у селі велосипед, єдінственний велосипед був, це диво було! Це от, яка отсталость була за мого биту, як я був. Це було диво на двох колесах їхать. Потом другий тут дядько зробив з прядки отакі колеса.
— Сам зробив?
П.І.: Ага! це вже. А велосипед перший, це він був заграничний, не знаю, відкіля. Був тут врач воєнний, Йосип його звати. Так оце в його було це диво. Це він самий такий був умний чоловік, шо в його велосипед був. А потом один тут торгував, купував, спекулірував, то вже стало два велосипеди.
А потом я був, мені 8 навєрно год було, то осьо село, там ото тітка моя жила, батькова сестра. У нас бєдно жили. Батько мене туди одвезе, я там козу пас. А тут у школі якийсь барін був, я це знаю. Я козу пасу, шоб не ганяться, я до неї прив’язав вірьовку. Вона пасеться, і прив’язана вірьовка. Шось дирчить, гурчить там. Коли являється наподобі бобіка оцього машина. Коза як злякається! хода! і мене затягла. Піском і рот забила, і все. Тітка мене визволила, все. Я помився, виходжу. Та машина побула, розвернулась і поїхала. Коні оце, шо протектора, стоять люди і охраняють коні оці.
— Шо? коней?
П.І.: Коні оці. Коли це — слухай! іди сюди! Хто це їхав? оце хлопець без коняки їхав! Диво було, шо машина без коняки їхала!
— Це ж 20-й рік?
П.І.: Оце було до 20-го, мені 8 год, з 12-го, в 18-му годі, так 18-му, там 20-му. Оце таке було. Це диво було! машини понятія не було. Машину тільки ми побачили, самий первий трактор Борзо, це американський Борзо.
— А де ж взяли американський трактор?
П.І.: В Америці купили.
— А хто купив?
П.І.: Ну, наше це господарське товариство. Соєдінялися селяни, які хотіли машини для обробітку там, шоб так закупить. Один же не закупить, так собиралися до спілки, або товариство ціле, і купляли. Так ото приїхав він в 24-му, це диво було! трактор. Два плуги тягне. Без коняки два тягне! Ну, я ж у школу ходив, вже в класі 4-му був, а може в 6-му. Так оце ж демонстрірував цим трактором на городі. Так він, свинюшник там такий, сарай, так ото він і розвалився. О! кажуть, оце сила! (сміються). Самольот первий побачили тоже в 24-му году. Тут пролетів у нас оцей го.
— Кукурузник?
П.І.: Кукурузник. Низько так, туман. Диво було, шо аж полетіло! А тепер, да, а тепер постепенно, постепенно прибавлялось, прибавлялось, прибавлялось. Я ше робив, в якому це? в 50-х годах. Мені премія — велосипед. Це виставковий. Ну, на ньому написано — сделано в СССР. І, якшо вещі ми ціним заграничні, експортні зараз, а ті наші, шо вироблялись на експорт, не хуже совсім. Дуже хороший велосипед, дуже хороший такий. Всі вдивлялися. Це я получив, як завєдующий, за хароші показатєлі я награждався часто. То часами, то велосипед. Так ото велосипед.
Время проходить-проходить, появилася машина, полуторка. Оце диво! Поробили до вечора, і ввечері в Прилуки їдем в кіно. Це ж їздили кіньми, волами, а це машиною! Туди й туди.
— Так що, молодь збиралася, в кузов сідали всі?
П.І.: Да-да! це ж диво таке було.
— А як же, а це ж колгосп уже як би купив цю полуторку? чи як? вже на свої якісь гроші, чи що? колгоспні вже?
П.І.: Да.
— А трактор був у колгоспі?
П.І.: Ні! тоді трактора були, МТС так звалась. Машино-тракторна станція. Одна на весь район. Туди трактори закидали, а потом розсилали. Бригади були там з двох тракторів. Присилали на участок, Велика Дівиця й Петрівка, оце ви должни пахать.
— А ця МТС, вона була організована разом з колгоспами?
П.І.: Так!! тепер же приходить те, шо побачили машину, побачили трактор, побачили автомобіль, велосипед. Далі-подалі приходить машина полуторка. Далі-подалі хароші показатілі дають уже врожайності. Машину дають колгоспу даже бесплатно за те, шо продукцію здаєм.
— Це як нагороджені такі.
П.І.: Так. Ну, і коли так бідно жили, це після 33-го году, був оголошений лозунг партії — справу животноводства керівництву взять в свої руки. І, якшо було таке рішення, зразу ж і виполняють. І от в селі багацько було бідняків без корів. Ліквідувать безкорівность! шоб у каждого корова була. Заводять телят з районів, де телят багато, привозять в село, навєрно, телят 70.
— Слухай! бери теличку, шоб корова була. Он сарай, розберіть утрьох, зробіть собі й йому сарай, і поставте.
П.І.: Так, а паша?
— Оно єсть паша, накосіть і годуйте! Шоб корова була! Строго! він ше вагається так, і не вірить, а його заставляють — корова шоб була! Шоб тільки давала молоко. І отаким способом корови за два года, в усіх чисто корови! в усіх чисто молоко! Картопель на базарі. Розвозять оце, хто робив, дають же на трудодні, розвозять. І оце в нас робив – не робив, а направляють по списку до Кушніра, дать йому картошки. Привозять у двір картоплі. Перекидають в дворі, поїхали з двора. Прибірай! Хотів ти, не хотів, а тобі привезли, прибірай!
— Це ж якось, облік же якийсь був, от чого саме вам привезли картоплю? чи всім просто завозили?
П.І.: Да, всім! А я робив, трудодні записані, так. На трудодень це натура, натура!
— А! ясно!
П.І.: Картопель росчитували так. Перве государству, те, шо требувало хліб.
— Якийсь план був?
П.І.: Да-да-да! З гектара там, з каждого гектара, значить, стільки центнерів. Потом натуроплата за тракторні роботи, МТС.
— А що включала натурплата? що давали? цукор, чи що?
П.І.: Ні-ні-ні! це з колгоспу брали. Тепер з колгоспу, значить, натуроплата оддавалася. Третє, насінний фонд для посіву, всі должни оставить зерно. Тоді четверте, для тваринництва. Для скоту, для свиней должни енноє колічество оставить. І страховий фонд на случай померзне озимина, шоб застрахувать. І ось тепер остачу розпреділіть, по скільки хватить на трудодень каждому. Оце вже остача. Хто хазяйнував харашо, напрімєр, в Жовтневій там, получали добре хліб! В нас то вже хуже. В общем, де пахали харашо, де робили на землі добре, там получали дуже добре. А государство брало планово, те, шо нада. От такі діла були.
— Ну шо, підем пообідаєм?
П.І.: Потом наказували, і коли справлялися, амністірували. Все в нас було. На той час голова покійний, я в правлінні був. І багацько ж тако, то розкрадуть, то шось неправильно там зроблять. Наказуємо! Був закон такий, рішення правління було, шо наказували. Наказували! Напрімер, штрафували там чи в грошах, чи в чому-небудь.
Проходить год, перед Жовтневими святами готовляться там торжества. Собирає правління, всьо, год кончився з успєхом, харашо. Молока надоїли багато. Мяса багато. Державі здали. Колгоспників забезпечили. Всьо нормально! Єсть предложеніє — з всіх наказаних знять штраф. І той, хто наказаний був, тоже поднявсь уже, і радіє.
— А як крадіжка була, наприклад, от що могли вкрасти? Такі, що великі?
П.І.: Буряків там украде.
— Просто приходить десь, не з поля? вже викопане?
П.І.: А потом крадіжки такі — лісоматеріали, ото в нас найбільше крали. Тут доска лежить, та комусь доска треба, так возьме.
— А їх не охраняли?
П.І.: Охраняли. Було в колгоспі Великого Жовтня, голова Лобода там був, фамилія його. І, коли семінар там робили, із колгоспів в один з’їжджаються і розказують, міняються опитом. І ось на цей раз у Жовтневому був семінар. І я там був. Ну, і розказував те то, й те то. В тих добре, вони і пахають землю, добре молоко доять, і все у них дуже харашо. І хутор той такий вже став. А потом, правда, я вопрос такий задав, кажу — Ніколай Іванович! а от єсть у вас такий случай, шоб розкрадання колгоспного майна? А він стоїть — Да! є! є! Рубан на бригаді украли, отой, шо сіно як возить, та притягають. І драбину. Оце, каже, шукаєм ми і зараз їх. А другої крадіжки в нас нема. — А хто, кажу, в вас охраняє? шо не крадуть. — Як хто? каже. Актив. — А хто в вас в активі? кажу. — А в нас в активі, каже, так. Сільська рада. Правління колгоспу. Ланкові. Члени ланок. Їздові. Всі ці охраняють. Я їм приказав, з найвищого, і до найнижчого, оце охраняєм. Він це пішов по методу тому, що Могильовська область отут єсть, і там послі войни Орлов, сам полковник він був, інвалід, рука лєва там в його. І він був член ЦК партії України. Поставте мене головою. Він сам із села. Йому розрішили.
І він навіть тоді, коли одчитувався на нараді передовиків сєльського хазяйства в Києві, там він сидів у президії, а я сидів далеко так, чуть не аж на гальорці. А потом виступа один, виступа другий, третій. А тоді — Слово має товариш Воронов! І тут аплодисменти. Думаю, шо ж таке? Всім аплодисменти були при конці, а це встрічають аплодисментами. І просто без бумажки так розказує, як картоплю садять, яка дисципліна, який порядок, як обеспечуються колгоспники. Багацько примєрів навів. І по посадці картоплі тре було вчиться.
Тепер по надоям і распредєлєнію молока. Корів там не було в колгоспників, вони самі здали корови. Но ферма була страшна така, шо молока не поїдали. А тоді, коли прийшлось до охрани, а сторожів у нас нема, каже. — Так, а як же нема? а охраня хто? — А от, напрімєр, так, баштан посадили. А хтось такий попав вор або не той, шо треба, от їде, каже, на буряки на машині, дивиться — якийсь мужчина там. Каже – слухай! прямо з машини. Ті люди, які на роботу їдуть, питають. Убирайся, дорогой! і більш не появляйся! Оце так. Оцей Лобода по таким мотивам зробив. Розкрадання дуже мало було. Зараз оце розкрадання страшне. Це і в нас семеро свиней вкрадено. Корови єсть крадуть. Так це вже зараз. А тоді строго було. Відповідальність велика. Якшо ти крав і поймавсь, відповідальність велику несли дуже.
— Дєдушка, а от якісь збори проводилися в колгоспі? чи там загальні збори колгоспу? чи щось?
П.І.: Обізатільно!
— Обов’язково було всім ходити на ці збори? У клубі ж вони проводились, чи де?
П.І.: У клубі.
— Всі збиралися?
П.І.: Да!
— І ходили всі сумлінно, чи там когось примусово заставляли?
П.І.: Нє!
— А як хтось не приходив, наприклад, що було тому?
П.І.: Ну, народ сам знав, якшо об’являють. В общем, дружно жили. Правління з колгоспниками жили дружно.
— І такого покарання не було там якогось? чи адміністративного, чи що, якщо не прийшов на збори?
П.І.: Не було. Заінтересований каждий, хто з села. Це вже, як старе таке, то не піде. А таке було так, як на свято, йде на збори. Це збори, там рішають вопроси якісь.
— А часто збори проводились?
П.І.: Ну, в міру потреби. Загальні разів 3 на год. Такі ділові. А такі збори, це ж 1 Мая, 8 Березня, оце такі. Свята. Новий рік.
— Нагороджували?
П.І.: Да, нагороджували, преміювали. Кращих одмічали людей. Поганих згадували.
— Оце все так було з початку колгоспу, коли він народився, зразу так ці збори почалися? Стимулювання якесь таке?
— Було в 38-му. Це так в 30-му году до 38-го це считай 8 год пішло на подйом з трудом. І нерозбериха. Училися. Даже гроші тоді не платили, а трудодні. А потом кончається год, в конці году считають, які доходи там? скільки за землю взяли? скільки за картоплю? скільки там за м’ясо, за молоко взяли грошей? Тепер, скільки налогів заплатили? скільки куди? скільки витратили? І остачу оце розділяють, скільки ж на трудодень оцей попадає. Ну, копійок по 20, по 15 на трудодень. А тоді вже з 38-го году стали добре.

LN 19B-Kushnir P.I.
П.І.: Після революції.
— Ну, оце ж так. Сільський староста. А церковний староста, це якась різниця є в цьому? Я, наприклад, не знаю. Церковний староста був у вас в селі?
П.І.: Був. При церкві даже мій хрещений був. Він управляв церквою, хазяїн був.
— А церква, ви кажете, у вас була в селі? так?
П.І.: Да.
— І що з нею потім сталося?
П.І.: Церква була у нас, оце отут стояла на цьому, на цвинтарі. Дерев’яна церква. Красіва була церква. Дзвони тоже були красіві. І місто бувало культурне таке і веселе. Всігда сонце на неї світило. А потом, коли стали оце вже перед колективізацією комсомол організувався. Попа убрали, в його квартіра була, так убрали, дом хароший був. Убрали, переслали в другу квартіру, а там клуб построїли.
— В нього в хаті?
П.І.: Да, дом із церквою. Ну, і так, як якесь свято, напрімер, комсомольці старалися в клубі якось робити, оці виставки, все. В церкві правив піп. І це, значить, ділилися люди так — ті, которі ідуть у церкву, і которі ідуть у клуб. Ну, і перевага була, большинство вже в клуб ішло. Вже од церкви одказалися. Оскільки церква вже такою не була, в клубі бібліотека була, потом лекції читалися такі на разні теми. Напрімєр, там садоводство, городництво, це було слухають люди харашо. Оце так. А потом, значить, далі-подалі, церкву цю закрили. Не знаю, по яким вже причинам.
— В якому році, ви казали, в 34-му?
П.І.: Прімєрно так в 37-му, мабуть.
— Церкву закрили і розібрали?
П.І.: Ні! не розібрали. Вона стояла аж до ….
— Ви сказали, в 37-му закрили. А вчора ви казали — в 34-му закрили.
П.І.: Закрити закрили. В 37-му це вже розібрали її.
— Розібрали на клуб?
П.І.: А закрили її, мабуть, у 29-му. Вроді в 29-му, 28-й, 29-й, закрили. А тоді ото в 34-му, здається 35-й, 36-й, 37-й, це її розібрали й зробили клуб. Вже в 37-му не було. Таке.
— А хто в селі був найголовнішою, найавторитетнішою особою? до колгоспів, до колективізації.
П.І.: До колгоспів був голова комнезаму.
— Так, а це що таке?
П.І.: Це було товариство комнезам, комітет незаможних.
— Ага! так.
П.І.: Оце комітет був, самі бідняки, які самі бідніші були, після революції були завоювали оце, шо робочі і крестьяни, пролетаріат. Значить, комітет з їх. Це декілька років було. А потом, значить, сільська рада вже стала. Так, шо був голова комнезаму, а потом став голові сільської ради, так називається. Оце саме така особа.
— А як от у багатіїв, ці куркулі, як вони? в яких стосунках були з тим головою і з цим комітетом?
П.І.: З комітетом?
— Як вони, дружно жили? чи не дружно? чи якісь переслідування були? чи що? з боку багатіїв. Все ж таки це колектив незаможних, а то заможні були.
П.І.: З боку тих, і з боку тих дружби не було. Роботою занімались і ті, й ті. В них же, коли землю ото одібрали.
— Так до колективізації?
П.І.: До колективізації, да.
— Це вже в 29-му?
П.І.: Це розкуркулили, то це вже зовсім забрали. А то одбирали, в кого багато землі було, одбирали й давали бідним.
— Вже тоді починалося?
П.І.: Комнезам оцей, комітет керував отим. Якщо в тебе 15 гектарів, так у тебе 5 заберуть, 10 оставлять. А ті 5 розділять отій бідноті, там по півгектара давали городів. По півгектара давали, більш не давали. Ну, і це, значить, хто в цій комісії був, у нас Череп’янка був, потом Антін там Чаусів був. Це комісія оця комнезам. Так цього ж Череп’янку запалили.
— Хату спалили?
П.І.: Оце, де Маринина хата стоїть.
— Баби Марини? чи Марини?
П.І.: Ні! отуто, отам. Це воно там Грищук жив. І оце йому поручили, значить, собралися оці кулаки, багатії. Собралися і потягли номерки, кому спалить Череп’янку. І випало цьому Грищуку. Сусід навпроти, через дорогу.
— І спалив хату?
П.І.: Да. Но він зробив, що одного бідного найняв. Шо знаєш шо, отак і отак, я тобі заплачу, а ти спали. То він спалив. Ну, спалив, так шо ж, спалив, у його спеклася корова, спеклася коняка. Сам обгорів, бо вискакував та спасав уже вперед коняку. То й сам пообпікав ото, в больниці лежав місяців 3 – 4.
— А лікарня де була?
П.І.: А отуто, де й зараз. А тоді, значить, собраніє комнезаму оцього, і рішили — знаєш, шо, там і дома, і кулацький сарай, хароший рублений такий. Тепер — корова пропала, корову їм поставили. Тепер кобила пропала, кобилу поставили.
— А яку роль відігравала церква от в житті села? в громадському житті?
П.І.: Яку відігравала?
— Люди ходили в церкву, як це?
П.І.: Людей задурманила церква, по правді сказати. І люди не були довольні на неї.
— Ну, це вже ми зараз знаємо, наприклад. А як тоді до колективізації, ви ж не усвідомлювали, що вона задурманює?
П.І.: Напрімєр, так, розскази мого батька й моїх старих. Дядько, мій хрещений, був старостою. А він не вірив в церкву. Робив там, бачив всі поддєлки ці. Шо це піп їздить, збирає по селу там, молитву править, і йому несуть паляниці. Він оце збирає, так оце 360 дворів, то 360 паляниць. В сараї складе, то вони зацвітуть, то він тоді на навоз на город. А вдова така нещасна, бідняцька, в якої там гектар землі було, то церква об’їжджає, то треба ж паляницю дать харошу, не таку, як сама їсть. Сама не з’їсть, а віддасть попу. А він ото отак зробить. Тоді були такі случаї. Різали отак баранчиків маленьких там, а це ж піст був, це ж до Великодня їсти не можна. Оце заріже, а м’ясо до попа несе.
— А чого?
П.І.: Ну, шо священик, то він з’їсть сам. Йому не вірили. А це всі понімали, шо піп не постував, їв.
— І він брав м’ясо те?
П.І.: Да, це вже перевірено. І люди тоді просто, шо це обман. Релігія це обман. Закони дуже хароші, чєловєчєскі. Як оце комуністичні, комуністи до комунізму йшли, та з путі ленінського збилися, да. Так само попи релігійні оці традиції розрушили самі. Хароша, понімаєш, релігія, закони, но вони ж нарушали. Милосердія не було, забирали послєдню ту паляницю, а не дасть бідному, а на навоз викине.
— Тобто, таке ставлення до попа, якось його возвеличували, поважали? чи як от?
П.І.: Так і тепер, попів багацько єсть, кажуть, повихрищу клєвєта, каже. Так шо попи тоже. Ну, а тепер оце попи, може й казать не треба.
— Ну, не кажіть, якщо не хочете. А от ви казали, сільські старости були. Яку роль сільський староста відігравав в житті селян?
П.І.: Яку? церква до революції, до революції. До революції було в селі людей прімєрно процентів 75 неграмотних. Неграмотних. Ото 25% такі школи може начальні покончали. Тепер, з грамотних це так був піп, дяк, староста. Ну, конечно, старосту вибирали грамотного.
— Старосту вибирали всім селом?
П.І.: Старосту? да, селом всі вибирали. Ну, багато було багатіїв, які керували.
— То намагалися своїх?
П.І.: Обізатєльно! такого ж не виберуть, бідняка. Во-первих, шоб грамотні були таки ж. Ну, оце було так в районі, волость тоді звалась, так, як тепер район, урядник був там. Це вищий чин був. А тут староста, він подчиньонний був. У районі там службовців у селі не було. Оце староста, напрімєр, збирав він налог. накладавсь налог, не знаю там, за шо вже платили, чи за землю.
— Податок з кожного двора? з землі?
П.І.: З кожного двора. Ото приходить, значить, там 5 рублів з тебе, напримєр, налога. На 5 рублів одержуєш таку квитанцію, як розписку. А гроші ті забирає, а потом здає уже. Оце його така робота.
— І всі платили податок? Могли ж і не виплатити багато? чи там справедливо все було?
П.І.: Платили всі, всі! Звалося раньше ше подушна. Ну, цього я вже не застав. Це вже з россказів, шо подушний це так, скільки душ, з каждої душі там по рублю. Якшо 8 душ у бідняка, так 8 рублів плати. У багача там 3 души, плати 3 рублі.
— Це ваш батько платив так? Було таке? Ваш батько платив, виходить, шо з 8 душ.
П.І.: Да, ну це я не знаю, це із россказів. Потом платили ше за вікна, оце, скільки в кого вікон у хаті. Ше й таке було. Це розказують, цього я не застав. Потом платили за дома, шо виходить дим. Оце на учоті було, й за це платили. То видумки такі були разні. Переживали.
— Ну, як поширювалася влада цього сільського старости? Він що, збирав оцей податок? що він ще міг?
П.І.: Ззивав сходку. Потом ще отакі штуки були. Шо оце староста, ну в старостах там уже був, я не знаю, теж якийсь чи секретар у їх був, чи шо. Ну, і там їх чоловік 3, бо це сільська рада, так члени цеї ради. І була в нього ця тройка.
— То він сам собі їх вибирав, оцей староста? чи теж вибирали в селі?
П.І.: Ні, вибирали, вибирали! Но тоді. знаєш, перевагу мали багатії. Багатії керували. А такі не мали права й голосу.
— Оця посада сільського старости, вона як, після революції з’явилася? чи ще до колгоспу вона була?
П.І.: До революції це було. Старостат.
— В 18-му році вже не було сільського старости?
П.І.: Тоді рішали таку штуку. Рішали, яка справедливість була. Ось прімєр такий. Треба було до армії, це до войни. Ну, для защити там чи Росії, чи бувшого ше тоді Совєтського Союза.
— Це ж там війна була перша світова.
П.І.: Да-да-да! перед революцією оця стара армія. Треба, значить, людину. Ну, багатії ж цим керують, і намічають, шо та і та. І от виходить, у мене батько був такий, він стройний і хароший був. І шестеро дітей і мати. І отак, отак, Кушніра направить у армію. Батько давай оправдувать — отак, отак, сім’я отака, як покинути?
— Слухай! на заробітки в Таврію можна було їхать, а це не можна? А в Таврію їхав, землі мало, не проживеш. Треба було, Таврійська губернія там була, я не знаю, чи цілина, чи шо воно було, шо тоді їхали на літо зароблять гроші. Там хазяїни були, у тих хазяїнів ото літо поробиш, заробиш, приїдеш, тоді там землі трошки докупиш. Оце батько їздив. І тут назначають батька.
— На війну?
П.І.: Ага! Ну, батько добре, шо найняв там за себе. Не пожалів, уже й землі не купував, а заплатив. Там один одинокий такий жив, не жонатий. І в общем безпомощний. Йому де жить, то жить. То батько найняв, та й той поїхав ото за батька. Оце так. А тоді прийшлося, коня треба в армію забрать. Ну, в батька якраз саме молода така лошиця була. А от в Грищука 3 коня було, 2 кобили і лошиця. Ну, й рішають. В кого єсть в Грищука троє коней. Грищук — Так ви знаєте, що? В мене ж так, Гапа йде заміж, треба дать, так! А це ж, каже, Гаврило женився, треба й цьому ж дать коня. А оце у Івана Кушніра, у його сина не женить, і оддавать нема кому, діти отакісінькі. У його можна кобилу узять. І шо ти думаєш?
— Забрали?
П.І.: Да, в його коні остались, бо женить треба, а тут отакі діти це в нас, то лошицю забрали. Правда, коня дали, забитого такого! А кобилу таку молоду батько викохав, то забрали. Отака справедливість була. А зараз нєкоторі говорять, знаєш, шо до революції жили як, не нада було робить тої революції. То це і папа твій часто.
— Та воно ж то у всіх різні думки. Дєдушка, а який був вищий орган сільської влади? збори чи сходка? чи щось таке? було таке, як вищий орган, щось таке вважалося? до революції що було вищим органом? Чи оцей старостат, чи що?
П.І.: Оце старостат.
— А в селі у вас збори збиралися, то збори щось могли вирішувати?
П.І.: Сходка, сходка!
— Називалося сходкою у вас?
П.І.: Сходка.
— Тобто, це що, сходились всі селяни?
П.І.: Да-да, загальні. Десятники були спеціальні — на сходку йди!
— Але як воно відбувалося? де збиралися? тоді клуби були, чи що?
П.І.: Нє, клуба не було, а збиралися, хата це десь отут. В нас оце біля лавки там хата була на горі, де оце зараз, ото якраз там хата Денисова була. Ото збиралися там. А літом то прямо на вигоні собиралися. Рішали вопроси.
— От як ця сходка відбувалася? сходяться люди, і що там?
П.І.: Ну, приїжджав урядник, напрімєр з району, урядовець. А там, не знаю, шось у його штат не багацько. В общем, оце, як воно було тоді так, я його не помню ж. А то вже переказували.
— Це вам там трошки ще років було. А жінки? жінки теж приймали участь? ходили на сходку? чи самі чоловіки?
П.І.: На сходку? ходили! ну дуже мало.
— Це просто того, що вони були по господарству? чи їх не запрошували?
П.І.: Тоді жінкам ходить ніколи було.
— Були по господарству, а чоловіки ходили?
П.І.: Да. Женщини в те время жили, так зараз розказувати, так не повірять. Шоб оце обробить, обійти 8 душ сім’ї, оце, як у моєї матері, так. Тепер, напрясти. Насіять льону. Наполоть льону.
— Це все жінка? чоловіки не сіяли?
П.І.: Та нє, сіяли. Але це ж вибілить треба, потом вимочить. Порівнять, передєлать, попрясти на пряжу. Виткать полотно. Одбілить полотно. І потом аж пошить. Тоді у школу, неграмотні чого були, особенно дівчата? Один клас тільки, оце букви вивчить та считать там до 100. А тоді що? вже це в 7 год починає, в 8 вже, 9 год, це вже дівка, сідай пряди! Бо будеш гола і то, як у школу ходить.
— Дєдушка, а ви кажете, багатії були, так серед них, хтось серед багатіїв тут був якийсь авторитет в селі, наприклад? Серед оцих, ви кажете, в вас були.
П.І.: Ну, були, напрімєр, в нас багатії, купець був Самсоненко там Михайло. Він, табачна фабрика в його. Його вважали, бо це він найбагатший у селі. Тепер, його охраняли. Він платив там.
— А як його охороняли? Двір охороняли, чи що? яка охорона була?
П.І.: Яка охорона?
— Він ходив з охороною? чи як?-
П.І.: Хазяйство його, шоб ніхто не обікрав.
— Так що, наймав спеціально людей?
П.І.: Защищали його. Напрімєр, така штука, що тут Стригун Павло був, такий розбишака, здоровий він був дядько такий. В нього голос ше дужчий, чим в бугая. Павло як іде, так ховайся! П’яниця був, випивши ото йде, стрітив кого, ти не винуватий, не знаю, це тобі як ужарить! кулаком. Подививсь – подививсь, ну, вставай іди. Оце в його було побачить, як пада чоловік. Його хотіли вислать.
— А хто це хотів? громада?
П.І.: Громада, громада ж це уже там. Рішили, сходка там біля лавки собралася так літом, пойти привести ж його на сходку. Прийшли до Стригуна, він спить на сіні. Кажуть — Пішли на сходку! староста вас требує там. Він очі протер — Зараз підем! Ну, а як ішли туди, то 3 дядька такі здорові! їх послали, шоб привести. Як буде сіпаться, то шоб його придержали, шоб можна там зв’язати його. — Зараз підемо. І йдуть вони туди, йдуть. А тоді підходять уже недалеко до зборів. Хотіли його схопить, так він і ні одного, і ні другого, ні третього, і сам розбирайся. Люди встрічають, стоїть повно людей, встрічають Павла. І він біжить туди, як кінь! Народ так, як хвиля на воді, рознеслися. А батько в нього був такий здоровий, ну кривий на ноги, з комизою. Так він біжить, та хотів комизою цього сина вдарить за те, шо він такий. А тоді біжить до батька, він перебіг через публіку й пройшов туди. Зачали його ото просить, просить. Він перебіг туди, і не поймали.
— Так що так на сходку не з’явився?
П.І.: Да. Об’явили, значить, урядникові, шо таке, таке діло. А тоді якась поліція ще була, вооружонні були, шо мали приїхать та й забрать. Оце Михайло цю штуку взнав, шо біда. Павло на ранок думав, його заберуть. Він тоді пішов до цього ж, до Михайла, купця. Каже — Слухайте! така і така штука. — Так а чого ж, погане діло. Тебе можуть забрать і посадить. — Так, а шо мені робить? — Шо? іти до урядника й попроситься. На тобі 10 рублів. На ті гроші 10 рублів. Він взяв 10 рублів, взяв, значить, кварту горілки, випив. Нє, прийшов на міст. На мосту став, випив, значить, а одна осталася в кармані пляшка. Пішов до прокурора, попросивсь у двері — Можна? — Можна! Заходить він. Зайшов, вийма з кишені — Ти горілку питимеш? А прокурор такий, не дуже ж великий, і знав його, шо це ж такий парінь, шо може і заїхать. — Питиму. Ну, сідають. Той, хазяйка там работніца була, закуски заказав, шоб вона принесла. Сидять вони, випивають, закусують. Ну, шо ж, це ж він приніс горілки. Він на роботі на своїй, давай же я й своєї принесу. Той подивиться на цього Павла прокурор, чи той урядник. Картуз в його лежав такий спеціальний. Надів на його, каже — Ох! і урядник! Це вони випили ще, і тоді він — Ану надінь! Той надів, і він каже — От би урядник був з його! Ну, спилися й полягали долі, лежать. А в волості, там же вже начався робочий день, а урядника нема. Посилають посильну — Слухай! біжи отак — отак, треба ж урядника, а його нема. Вона прибіга, хату одкриває, дивиться — лежить два долі. Ну, дивиться ж, в урядницькій формі. Вона, значить, до його — Слухайте! — Шо таке? — На роботу вас требують. — Зараз! Та, значить, побігла. Цей же встає — Слухай, вставай! до урядника. — А шо таке? — Вставай, бо на роботу тебе требують. Зніма з себе обмундірування, — Одівайся! Одівся. — А мені що? до урядника. — А що? іди додому, та й живи собі. Так шо треба було пособить так (сміються). Така справедливість була.
— Дєдушка, а що після цього, під час колективізації, коли вже колгоспи були, так тоді вже от як, хто в селі став найавторитетнішою особою? голова сільради? чи хто там, голова колгоспу?
П.І.: В селі найавторитетнішим був це голова сільради. А потом, в те время, навєрно, колгосп як став, то годів 3 – 4, здається, були уполномочені од робочих, от 25-тисячників. Голови колгоспів зразу були це і наші. Це вже був свій голова. А потом, коли началась колективізація, сюди прислали, і голова з 25-тисячників Кумейко. Грамотний, правда, робочий він сам. От.
— А скільки чоловік було цих 25-тисячників? чи один оцей приїхав?
П.І.: Це у нас було їх 3 аж.
— На село на ваше?
П.І.: На село. Потом поприслали студентів оце з вищих школ.
— Звідки? з Прилук, чи з Чернігова? звідки?
П.І.: Напрімєр, у нас із Київського інститута поступали.
— І що вони робили, ці студенти?
П.І.: Да, проводили тоді на участках з масами, розказували, шо таке колгосп, як це робить треба. Для чого він строїться. В общем, розяснювали людям, ага.
— Так вони просто збирали людей? чи ходили по хатах?
П.І.: А тоді вони на каждий, десь вопрос я найшов, як куток звався, вулиця ваша. На каждий, на каждому кутку була хата читальня, так звалася. Туда, в хату читальню, то сходилися, і там, значить, проводились збори.
— А ви в якому кутку жили тоді? А! ви ж уже тут жили?
П.І.: Да.
— Так оце якось наш куток називався?
П.І.: Називався Сіра.
— Так воно й зараз так називається.
П.І.: Ну, Сіре, так воно й осталося.
— А раніше по бригадах називали, там перша бригада, друга. Це ж уже після колгоспів почали?
П.І.: Здавна, здавна вулиці прозвані були. Оце в село як в’їжджать, то це Решетилівка була. Тоді далі оце, де балка, туди од школи до балки, це Нища була. Нищі люди тут жили. Тоді оце отуто йде, це Жабоквакавка. Тоді оця о, шо це сюди йде, Гусарка. Тут гусьми занімалися. Ну, а Сіра, тут сіряки жили.
— А сіряки, це чого так сіряки?
П.І.: На селі ото туди, де село расположене, це Село звалося. Ну, і далі Вербовка. Край села, там уже Вербовка звалося.
— А там що, верби росли, чи чого?
П.І.: Ну да, верби росли.
— А по бригадах це воно паралельно ці назви були? Перша бригада, друга, ви кажете.
П.І.: А потом. колгосп як став, стали бригади.
— Так там просто, що так жили, чи так поназивали просто?
П.І.: Бригади, розбили, значить, зразу на 10 частин село, на 10 бригад розпреділили. Оце, значить, відсіля сюди одна бригада. Оце, напрімєр, 4-та бригада, так тут, де густо жили, так оце якраз от відсіля, од нас, і до Вороб’я. І ото туди на вулицю.
— Куди до Вороб’я? ось тут?
П.І.: Ні! туда до лавки, до лавки!
— Це 4-та бригада?
П.І.: Оце була 4-та бригада.
— Чи це означає, що просто люди разом працювали в бригаді? чи просто так це умовно був поділ такий?
П.І.: Оце було розбито так. Потом земля то була на поля розбита, а потом по бригадах розбита, розділена, так. В каждій бригаді, значить, був план, шо таке садить там, і все чисто. І бригада оце обробляла цю землю. Бригадним способом. Так шо то було 10 бригад, 10 бригадірів. А потом сокращали, сокращали, перейшло на 3 бригади вже. Ну, а січас одна вже бригада.
— А чого одна бригада?
П.І.: Це зараз?
— От ви кажете — одна бригада. А чого одна бригада?
П.І.: Ну, людей стільки мало осталося на тому. І уже тепер бригада, тоді ж було коні, все. А тепер тракторна бригада єдінственна обробляє всі поля.
— Мало в нас зараз людей в селі? Вже молоді, я бачу, мало.
П.І.: Мало!
— Казали, 3 чоловіка в 9-му класі.
П.І.: Та ні, зараз прибавилось. Зараз дітей, мабуть, більш 50-ти.
— Дєдушка, а чужих людей на селі було багато? От приїжджих, може, приїжджали хто з Дніпропетровська там, чи з Таврії? Приїжджали й залишалися.
П.І.: В селі в нашому, да? Були такі случаї, шо приїжджали з якогось міста. Приїжджали сюди, тут чи в прийми приставали, чи женилися. Це було таке. А потом, після війни, після революції, так багацько після тієї війни осталося, примєрно остався там Ісаков, це фамилія. Рикін, це з Рязанської області.
— Це після війни після якої? після цієї?
П.І.: Ніні! після тої.
— Після першої світової?
П.І.: Да. І після цієї осталися. Левашов оце остався. Бурмістер остався. Потом ще, не знаю, хто. Чоловік навєрно 6 осталося після цеї війни. Так ото їхня села там попалені, а вони тут як попривикали. Поприставали в прийми, построїли хати.
— Дєдушка, а от ви казали, до колгоспу були крамарі оці, жиди. А чи це означає, що вони жили в селі? Склад села який був на той час?
П.І.: Нє, тільки приїжджі. Це так з лавкою торгував, значить, на Прилуках жив, а лавку тут построїв.
— Тобто, у вас жили тільки українці? чи були росіяни, чи білоруси?
П.І.: Почти шо мало таких заєзжих було. Тільки українці.
— А якою мовою читали проповіді в церкві? ви ходили в церкву? якою читали?
П.І.: Читали слов’янською.
— Церковно слов’янською.
П.І.: А! церковно слов’янською мовою оце правилося все. А одних вінчали по-українські.
— А чого?
П.І.: Чого? Це женився один там Монашенків Грицько на Нилі, на Терешковій. А Терешкова Нила, це її мати дякова дочка. А тепер, у цієї ж матері 3 брати, шо я розказував, попами були. І один був піп, і він сюди приїжджав, в церкві вінчав оце, це свою. Так на українському язику. Тоже інтересно проповідь.
— А звідки ж він приїхав?
П.І.: Був такий приход за Прилуками, Івковці. В Івковцях там попував, а потом приїхав сюди, нарочне може в церкву.
— Так оце тільки їх вінчали українською мовою?
П.І.: Да! оце я замітив, шо тільки їх.
— Це коли було?
П.І.: Не помню, в 20-х. В 23-м, 4-м, 5-м году. Я ще маленький пацан був. Уже понімав. Інтересно, ти знаєш, по-українські то якось там як розказуєш, то обязанності і права жени, обязанності і права мужчини. І примєр приводиться, шо мужчина женщину должен любить, як ангел церкву. Так приводять примєр. Це ж як по-слов’янські читає, то не розбереш там, там затяжне таке. А це так понятно, і так дуже харашо. Понаравилося й мені, хоч я й малий був. Так шо зараз релігію цю внедряють, єслі б правилось по-українські, раз українці, то по-українські й править. Це тре в Верховну Раду написать. Хай рішать, шоб в Україні на український язик перевели церкву.
— Ну, українська автокефальна церква, то там у них українською мовою.
П.І.: Або ти напиши, предложи, в Україні шоб розвивати в всіх церквах по-українські править.
— Дєдушка, а коли школа відкрилася в селі? Це вже після революції така нормальна школа. Скільки там класів, чи що? Кажете ж, 4 класи було.
П.І.: До революції вона одкрилась.
— До революції?
П.І.: Була приходська школа при церкві, церковно – приходська.
— Там скільки класів було?
П.І.: Там два класи. І вчителька це була хоч попова дочка, чи шось таке. Там небагацько було дітей. Ну, а потом загальна школа була. Це, де зараз контора колгоспна. І була одна приватна. Це там, де й Надька була.
— А приватна це цікаво.
П.І.: Учителька, женщина вчителька, була возможность їй вивчиться на вчительку, так. А тоді, значить, вона одкрила в хатині школу. І там, навєрно, душ 5 було, чи 6. Це платили. Ну, і це більшість у школу ходили багатії, в кого заплатить було.
— Українською мовою в школі викладали?
П.І.: Так!
— А діловодство було ото, коли вже в колгоспі, велося українською мовою?
П.І.: Велось все українською. В общем, мішаний. Це тепер стали придираться, українізація. А тоді воно непонятне було. Отак, як балакають.
— Так і писали?
П.І.: Так і писали.
— А якісь там книжки, чи газети? щось уже було в 20-х роках? в 30-х? В селі можна було щось купити? Газети, коли це почалося?
П.І.: Після революції зараз школи як одкривались, книжок не було, бумаги не було, карандашів не було. Писали крейдою на дощечках. Писали, вплоть до того, шо качани оце, кукуруза, так листочки оці брали, бо газети не було писать. Потом старі книги в кого завалялися, так ото луче всього було писати. Там печатане, а там писать хароше. Оце після революції зараз, так ти знаєш, шо годів 3 сірників не було. Керосіну не було, це, шо палить. Це ж електрики вобще тоді не було. Пуговиць не було. Голок не було. Ніяких.
— А як же жили? як викручувались?
П.І.: Ото з проволоки голки робили.
— Продавали потім їх, чи що?
П.І.: Да, да, продавали. Тепер, сірники. Не було сірників. А сірку обикновенну бувало розплавляли, і палички робили такі, спички такі. Оце вмочували, головочка така була. Це не терти, а це, як топить, так старався в пічку вигорнуть жар, і шоб цей жар був до утра. Шоб завтра я встав вдосвіта, і засвітить там лампу або черепок той. Так до жару тільки притулив, вспишка! Оце ти світиш. Оце таке. Пуговиць не було, так робили дерев’яні. Оце до одежі пришивали. З палички зроблять, пришили і отак.
— Цікаво це все. Скільки це можна говорити. Дєдушка, а ви казали про старців, це я забула запитать. Ви казали, старці у вас були.
П.І.: Да!
— Коли? в яких роках? коли ви пам’ятаєте?
П.І.: Я пам’ятаю з 20-х до 30-х років. З 20-го по 30-й, це 10 років.
— Ну, от як вони приходили в село? звідки приходили?
П.І.: Ну, звідки? Напрімєр, часто спитаєш — откудова? Отут є бідне-бідне таке село, забите. Потом Петрівське осьо, то помєщецьке село було, помєщик жив. Тоже біднота така була, шо ні кола, ні двора. І то, значить, шоб прожить, треба йти попросить там шматок хліба, муки випросить ото там. Було прийде.
— Так це вони ходили тільки просили? А такі були, що ходили співали може?
П.І.: Були! Якісь і на лірі. Якісь каліки. Якісь незрячі, напрімєр. Так ходили то з гармошкою, а тоді шарманка така крутилась. Або заходить співає. Були й такі.
— Без акомпанементу самі співали?
П.І.: Да-да-да! А іноді так перехреститься, попросить. Або молитву прочитає. І такі були старці. А більше просто заходить — пожертвуй шо-небудь. Отак.
— А сліпі ходили?
П.І.: Були й сліпі, з поводатарами ходили.
— Чи вони співали?
П.І.: Були такі, шо й співали.
— Сліпі?
П.І.: Да.
— А були чи бандури, чи ліри? щось такі інструменти. Не бачили?
П.І.: Були, но рідко таких було.
— Рідко, мало, да? У вас в селі були такі?
П.І.: Були ще й старці, які співають, які на гармошкі грають. Які такі співці, інваліди там у поїздах. Оце вони, по вагонах іде або сидить в вагоні, грає. І йому там жертвують. Або ж в Прилуках на базарі сидить людина. А так, шоб оце марширували по селах, так це такі з ногами большинство, з поводатаром.
— А хто були поводирі? чи діти? чи жінки?
П.І.: Вже не знаю, чи його може дитина, чи син, чи дочка. Трошки бачив такого.
— У вас в селі не було таких старців?
П.І.: Так не знаю, а такі бідні були, що старцювали. Ось, напрімєр, ну це ж ти не знаєш, Сухенко Галя, Сухенко Ольга. Жили там на селі. Батько погиб на войні. Мати стара. Дітей троє. Землі в них мало. Коняки не було. Коли вони були живі, обдираті такі.
І ось дівчинка і хлопчик, брат і сестричка. Повиходили отут на берег, де оце берег, корови я пас. Випускали сюди корови пасти, я вже таким був пастушком. І вони прийшли. Ну, ми вогонь розпалили. А потом вони прийшли, десь узяли, значить, картоплин, і положили в вогонь. Ну, і в вогні, значить, ці картоплі так попеклись, у попелі такі. Вони посідали, з таким апетитом їдять. Позамурзувалися! І так одежа ж така погана, і замурзані такі. Нещасні діти. От. І додому вже вони не йдуть. То я розжалівся, привів додому, там у нас і погребник був такий, і солома там. Ото зайшли, а тоді я ввійшов у хату, так і в нас же було бідно, та в матері попросив хліба, попросив молока. Вийшов погодував їх. І вони переночували там. Оце старченята наші сільські ото такі.
— А яке ставлення у вас було до старців на той час? чи люди їх приймали?
П.І.: До старців, напрімєр, такі були ставлення, що оце як бідний сам, та заходить, так ото ше й дасть. А отакі багатії, як отуто жив, я розказував це, родичі оце бабині, так приходить — іди в комнезам!