Всі записи
Усна історія

Куцай Устина Вакулівна, 1911 р. н.

Село Луковиця Канівського району Черкаської області
Народилась у с. Зарубинці Канівського району Черкаської області
Інтерв’ю записав Владислав Паскаленко, 1993
album-art

00:00

– Ага, зрозуміло, це получається так, що це паспорт виписаний 1900, та нє! не треба! та нічо! це ж таке діло. Значить, Устина, як вас по-батькові?

У.В.: Устина Вакуловна.

– Устя Вакуловна Куцай, так? То ваша дідова?

У.В.: Дідова Куцай була, батька їхнього Куцай була фамилія. А мого вже батька був Мостовий.

– Ага, зрозуміло. Так це в вас була велика сім’я? 

У.В.: В нас? 5 дівчат тільки, та в їх багато дітей було, та хлопці померли, а дівчатка пооставались усі.

– 5 сестер, да?

У.В.: Да, 5 сестер осталось.

– Ото ж Надька та тоже сестрі тої дочка, самої меншої.

У.В.: Так, а цей, село називалось Зарубинці?

– Зарубинці.

У.В.: Так. А як же дівоче прізвище вашої матері?

– А я не знаю.

У.В.: А бабусі теж не знаєте?

– Не знаю. А я того дядька Григорія не знаю, тільки знаю брата.

У.В.: А чи міняли прізвища тоді в 30-х, 40-х роках, чи ні? не міняв ніхто?

– Це тільки, як вийшла заміж.

У.В.: Так! а як називається отой куток, на якому ви жили?

– Дєгтярка.

У.В.: Дєгтярка, да. 

– Так. І то народилися там?

У.В.: Да, 5 сестер осталось.

– Ото ж Надька та тоже сестрі тої дочка, самої меншої.

У.В.: Так, а цей, село називалось Зарубинці?

– Зарубинці.

У.В.: Так. А як же дівоче прізвище вашої матері?

– А я не знаю.

У.В.: А бабусі теж не знаєте?

– Не знаю. А я того дядька Григорія не знаю, тільки знаю брата.

У.В.: А чи міняли прізвища тоді в 30-х, 40-х роках, чи ні? не міняв ніхто?

– Це тільки, як вийшла заміж.

У.В.: Так! а як називається отой куток, на якому ви жили?

– Дєгтярка.

У.В.: Дєгтярка, да. 

– Так. І то народилися там?

У.В.: Там народилася, і там все.

– Так, а як ще кутки в селі називалися?

У.В.: Це Новоселиця була, і оце Дєхтярка. Оце більш ніякої там. А то на горі, та гора он коло школи, то на горі.

– На горі.

У.В.: Ото коло школи було на горі.

– Так. Ну, сім’я жила в одній хаті, чи ні? 

У.В.: Їхня? В одній хаті жила, поки дівчат пооддавали.

– А як до колективізації робота оце йшла? багато було землі тоді в батька, чи нє?

У.В.: В батька була десятина землі.

– Десятина?

У.В.: Еге ж. І ото уже ж наш батько купили у панів.

– До колгоспу ще, да?

У.В.: Еге, ше до колгоспу. Ото пани втікали, та продавали. Ото купили ж і вони у панів. Сінокосу купили. 

– Скільки?

У.В.: Пів десятини, а скільки там воно, пів десятини купили, а як воно считалося, я не знаю. А пів десятини.

– І десятина землі?

У.В.: І десятину землі, еге. Це гамалєйшою ми її називали. Оце сіно гамалєйшою.

– Ага. Так а що там робили на тій землі?

У.В.: Сіяли хліб. Пшениця була.

– Ну, а домашнім таким ремеслом не займалися, там чимось таким?

У.В.: Наче нє.

Жінка: Оце тільки пряли та шили, ото таке.

– А хто вважався головою сім’ї?

У.В.: Батько.

– Батько, да? не мати, а батько, да?

У.В.: Батько.

– А як його по-батькові? Вакула?

У.В.: Вакула Петрович.

– Вакула Петрович? да, ага. А може старший брат був, чи хто?

У.В.: Не було, батько один був.

– А хто розпоряджався грішми в сім’ї?

У.В.: Тоже батько. Він ходив скрізь по базарам. Вони оце зароблять, напрацюють та заробили, та прийшли. А тоді в нас і воли були, то й воли вкрали в нас. А це вони тоді заробили 30 тих грошей, та прийшли. Це ж поїхав на низ, в когось вже дерево поїхало на низ, а вони.

– По Дніпру?

У.В.: Еге! а вони приходять тоді додому, то купляли всього, шо треба було, за ці гроші. То там вони заробляли.

– Ну, гроші були у кожного, чи тільки у одного батька? 

У.В.: Тільки в батька!

– Більше ні в кого?

У.В.: Та тим дівчатам хто ті гроші давав!

– А в матері тоже вже можуть гроші буть?

У.В.: Да в матері може й буть, аби вона заробляла, а як вона тільки дітей знає. Та це вже, як уже ми стали жить, то вже були гроші і в мене, були гроші і у батька. Батько любив, шоб і в мене були гроші.

– Ну так!

У.В.: А я ходила, то заробила у пана, та заробила 30 копійок.

Жінка:  Чи не 20?

У.В.: Підожди, в пана попололи, ось прийшов уже пан, прибігає, ну збіглися всі, поставали в колону, ану ж теперечки всіх одбирать, хто малий, а хто здоровий. Як я здорова, то мені дають 30 копійок, як хто малий, то 20.

Жінка:  А пололи ж однаково! 

– Ну да!

У.В.: І хотіли ж заробить, шоб одіться, кофти покупить, ото так.

– То ще до революції?

У.В.: До революції.

Жінка:  Ото вони часто були в нас, то там їхня подружка, то була менша за ніх, а мати ж більша. І однаково ж пололи, рядки ж і осталися.

У.В.: А він прийшов, та ото котора більша, то більше грошей, котора менша, то менше. Розсчитався.

– Так, а скільки у вашого батька, були брати або сестри?

Жінка:  Не було нікого. Батько один був.

– І в матері так само, ге?

Жінка:  А в матері, я не знаю в матері.

У.В.: А в матері ж говорили то.

Жінка:  Хіба то брати? Які тобі там сестри? то двоюродні якісь! Вони не знають. Там згоріло.

– Згоріло? оце тоді, коли село горіло?

Жінка:  Та ні! не згоріли, а з голоду були, та поїхали в Київ та поварили їх там в Києві.

– Як це поварили?

У.В.: Як забрали ці бандіти, чи як вони були.

– І що?

У.В.: І поварили їх.

– І з’їли, чи що?

Жінка:  Поварили та виносили на базар та оддавали людям. Продавали.

– Серйозно?

У.В.: Да.

– А це звідки відомо?

Жінка:  А це відомо так продавали.

– Що, варили людей і продавали м’ясо?

Жінка:  Варили людей у Києві, продавали м’ясо. 

– І ой-ой-ой!

У.В.: Продавали м’ясо. Годували. Моя сестричка прийшла, та хазяїна її визивали, то варили.

Жінка:  Та вони не варять, а вона тільки, він же ж його туди забрали, а вони вдвох ходили, шоб достать же роботу, шоб хліба кусочок достать, чи шо. А його нема, та вона пошла, та й не вернулася. Ну, і сказали, шо їх поварили.

– І з’їли, да? Чуєте, а скільки у батька було худоби до колгоспу? 

У.В.: Воли були, я не знаю, воли були, корови були. Було пара волів, була й корова, і дві корови було.

– Свині були?

У.В.: І мазинка була.

– А що таке мазинка?

У.В.: Так називали корову.

– Ага! і свині були?

У.В.: Були. Кабани годували. Ой! годували, ну!

– Чуєте, а тоді кожна сім’я займалась землеробством, так?

У.В.: Да-да! 

– Чи хтось мав свою може якусь справу? підприємство якесь?

У.В.: Та там один чоловік був, шо ото млином пользувався, два чи три млини було на село в нас.

– Вітряки чи млини?

Жінка:  Вітряки. Вітряки. Були якось і водяного, я того водяного не знаю, каже, шо водяного були якогось там зробили. Чула за його, але знать я не знаю.

– Але з чим вони, наприклад, от на базар з чим можна було поїхать, щось продать там на базарі?

У.В.: А воли за налигач та й поїхав!

– Свої воли продать?

У.В.: Чи воли продать, чи поїхать на базар, ото воли за налигач! та й поїхав, а віз їде, а він воли веде і їде.

– Нє, ну а що можна продать? щось можна зробить, щось якесь, якісь були майстри такі, що щось робили там?

У.В.: Та були люди такі, шо робили горшки! 

– Були гончарі?

У.В.: Були гончарі в нас у Зарубинцях були гончарі. Ше й я знаю, ше й бачила, як і виробляють, така прядка, а він отако руками, руками, а воно крутиться бистро, бистро тако-тако, і виробить, шо хоч! Це й я бачила. А потом піч ічзробили таку здорову, і туди в ту піч накидають, і палять, і вони тоді випалюються, і такі ото гарні горшки.

– І вони возили їх продавать на базар?

Жінка:  І вони й на базар ото продавали, еге! Ну, це не наші, це наші селяни, ну не дід.

У.В.: Дід то човном їде, в човен набрав, приїхав, розгрузив, і палили ті горшки, повипалювали.

Жінка:  Та шо розгрузив! я бачила сама, як їх робили! Отут за Андрієнком.

– Оце ще там, де старе село було? чи вже нове?

У.В.: Наше старе село, не старе село, а вже нове тоді, уже ж після войни оце, як спалили, то вже внизу построїлись, а то було це село.

– Так, в мене таке питання – ну, а після голоду щось змінилося? так же на базар їздили? чи вже не їздили на базар?  

У.В.: Їздили і на базар, і ходили, тут не дуже далеко, 12 кілометрів, то й ходили на базар. Було й я оце йду. Та, уже ж дівчина була.

– Після голоду, да?

У.В.: Після голоду вже ж дівочка була, то було наберу ту кошолку груш і спереду, і ззаду, і таскаю аж на базар. А там на базарі продам, і в мене дєньги є! І я дівчина, й ото було собі таке.

– Так! а оце в 40-х, уже 50-х роках, після війни, теж люди на базар ходили продавали?

У.В.: А як же! ходили.

– А чи був у вас фруктовий сад тоді, в 30-х роках?

У.В.: У 30-х роках не було. Був там, штук 5 груш було, були такі, ото ж я було отого збирала ж ті груші та ото носила. А вже як, оце вже в колективізацію, то в нас було самих 50 сотих садка!

– Ой-ой-ой! це до колективізації? чи після колективізації?

У.В.: Ну, оце вже у колектив, у колективізацію.

– У колгоспі?

У.В.: У колгоспі, еге. Було, ше 60 сотих було огорода у нас. І то посадили батько коло хати, ми так викорчували, як приїхали уже з Херсону оце з того, так виписували там землю, місто там лоза була, чагарник такий був, то там то груші пооставалися. грушки такі маленькі! То батько поприщіплював, а те понасадовлювали. То було батько каже – ти знаєш! на матір дивиться, я з однії груші буду год жить. А шо ж я напахаю пшениці, скільки там теї пшениці буде? А я її за одну грушу накуплю всього. 

– А після війни не прийшлося вирубувать?

У.В.: Вирубали! а оце ж вирубали ті. А ходили, считать ходили дерева. Приїздили считать.

– Приїздили, да? оце після війни? чи до війни?

У.В.: Ну, після війни, до війни ше!

– Ще до війни, налогами обкладали?

У.В.: Да! да! налогами обкладали.

– Ну, сад харашо родив?

У.В.: Та гарно родив сад! Гарно, в нас такі бери були! І така біла бера, та така ж здорова та вкусна! А ви це ж такі й не пробували. Я ж його полізла на грушу, обірвала та все забрала та принесла. Як була в Києві, та прийшли бандіти, та забрали, покрали були груші. Із корзиною забрали усі. Та все й там пропало. А я ото було одкрию було корзину, здорові, гарні, але ж думки – дай продам! Скільки загадаю, стільки й дасть. Аби тільки дала ту грушу, шо вона хоче.

– Це в Києві так?

У.В.: В Києві, еге. 

– Чуєте, а тоді не прийшлося після війни рубать сади за те, що налоги великі були?

У.В.: Та! де там! ніхто не рубав!

– Не рубали, да.

У.В.: У нас ніхто не рубав.

– Чуєте, ну ваша сім’я до колективізації, як казать, чи багата була, чи бідна, чи середня?

У.В.: Оце середняки.

– Середняки. Ну, не розкуркулювали вас? нє?

У.В.: Ну, оце ж я ж тобі шо кажу, ото ж, ото ж так не розкуркулили, бо розкуркулили, то повисилали тіх, шо розкуркулили.

– А багато таких сімей було?

Жінка:  Та може й були, я знаю, я тобі не скажу.

– А ви не пам’ятаєте, скільки сімей виселили з села?

У.В.: Із села не виселили в нас, наших селян нікого не виселили.

– Нікого?

У.В.: Нікого не виселили. Наших селян не виселили. А до нас були прислали оце, і в діда жили то куркулі, то й у діда сім’я жила, у діда Вакули.

– Ну, вони вже були не куркулі, а бідні дуже, да?

У.В.: Да, бідні! жили бідняки. А то одна сім’я і осталися хлопці, та такі ж майстри, ото він зробив ото той ослінець, це той, ті ж куркулі. Ото їхнє все.

– Оце ослін їхній?

У.В.: Ото їхня робота. Робота їхня. Ми було попросимо шо зробить. І оце кровать у нас тоже зробив він оце дерев’яну.

– Великий майстер був, да?

У.В.: Ой! майстрі здорові були!

– А звідки вони?

У.В.: Вони з Пологів, чи що!

– А де це?

У.В.: Це за Дніпром.

– З Переяславської сторони?

У.В.: З Переяславської. 

– Ну, а батько ваш мав авторитет у селі?

У.В.: Авторитет мав, бо він із батюшками дружив. Та ше й куми були з батюшками, то знаєте ж.

– Нє, ну розумний чоловік же?

У.В.: Розумний, а чого ж!

– То я й кажу, що якщо кому неясно, то прийдуть то спитають, що зробить?

У.В.: А розумний чоловік був.

– Так, ну а таке питання – з якого віку діти в сім’ї починали оце призвичаюватися до роботи? от в ті часи?

У.В.: Ой! Боже мій! аби тільки понімало, шо воно тільки за мичку смика! еге, то вже, еге. Та так само і вишивать, воно ше не способне туди вишивать, а йому беруть та колють пучки, та вишивай отако бери, та отак бери, шоб вишивало.

– Ну, скільки це років вже? 5? 10? 20?

У.В.: Та років воно у 6 чи в 7, ото такі, ото такі.

– Уже вишивать пробували?

У.В.: Уже вишивать.

– А пасти коли?

У.В.: А пасти, я з 5 год пасла, я пасла з 5 год!

– І ви теж уже з 5 год робили.

У.В.: Я було пожену пасти, ну в нас було ж недалеко пасти, бо це ж чагарник батько викорчував. Було телята і воли, там то яр такий, ше було і віл і бився. Так шо не можна ж його було ніде, а він до кручі як влізе пастися, то я боюся, шоб він же не впав та не вбився. Бог милував, та не траплялось. Це вже попасу й прижену додому.

Жінка:  А я було, мене не проводять пасти то в 5 год, та ти, дочечко, за коровою ходи.

У.В.: Ну й добре. Вони ж мене випровадять, я одна пасу, бо той, мене не вигонить лісник відтіля, а дівчат вигонить. А батько з ним у дружбі, то батька не вигонить, ти паси! То я ж тоді як? Мати мене випровадили пасти та пішли додому, а я ето устаю, та корова пасеться, а я за хвоста держуся  і слідочком. Поки прийду додому, то за день же нахожуся ж так, а ніхто ж не знав, шо таке зі мною, еге. Та прийду додому мертва! вже вечерять не хочу. Отаке ж оце воно тоді життя було. Та тоді мене прослідили! шо шо я роблю там. А я ж ото не сижу. Корова й пасеться, так я ж всьо ровно за хвоста держуся вже, шоб не упустила. Мені ж 5 год! хіба це розум той є! 

– Ой-ой-ой! Ну, а старші от діти в сім’ї яку роботу виконували? а яку менші? чи старшим довіряли вже там більше по хаті?

У.В.: Ну, старші в колгосп ходить.

– А до колгоспу?

У.В.: Старший піде там то води принесе, то те, то те, а менше

– Пасти більше?

У.В.: Пасти, еге. А старші беремо відра та йдемо води, криниця далеко, то поки ми прийшли, набрали тії води, та це ж принести відер 6, це ж і волам, і коровам.

Жінка:  А вони на горі ото там жили. А води не було на горі. І тре було ж вниз ходить.

У.В.: Ше як мороз, та як побіжить лід, та не можна під’їхати. Та! пережили всякого! 

– Чуєте, а от були якісь такі роботи, шо от це було тільки робить чоловік, а оце повинна робить тільки жінка?

У.В.: Жиди були в нас, та копали каміння, та всі ото, кому не було роботи, то йшли до каміння. Мужики йшли копали та скидали наниз. А тоді грузили його.

– Це чоловіча робота, да?

У.В.: Да. Грузили ж і ото у ті, у судна, і наниз одправляли.

– Чого?

Жінка:  Ну, одправляли на переробку це ж каміння, та строїли, стройка ж десь була.

– А! зрозуміло!

У.В.: Це всігда жиди цим ділом занімалися. Жиди нанімали.

– Місцеві?

Жінка:  Я не знаю, чи місцеві, чи приїжджі.

– Були зарубинські жиди, да?

У.В.: Були. На нас ото й кажуть – жиди.

– На вас? чого?

У.В.: Того шо наші із ними спілку мали. Вони жили тут.

– А! просто з ними спілкувались!

У.В.: Ми дружні були.

– А! зрозуміло! Ну, ясно!

У.В.: Батько було каже – ти як гейстерка! до матері. Вони були дружні.

– Чуєте, а наймити були? ви наймали наймитів? 

У.В.: Нє. Наймитів наймали, у кого дітей не було, та треба було пасти, то на те наймали в нас у селі.

– Ну, хоть не обіжали, як наймали?

У.В.: Ні! не обіжали. Ну, в нас наші не наймали, а це ж посторонні. То таке.

– Чуєте, а як оце, не змінилися оце стосунки в сім’ї після того, як от сім’я перейшла до колгоспу? Ото наче самі жили, а потім в колгосп. Не стали свариться між собою? чи щось? Чи навпаки дружніші стали?

У.В.: Дружні! ходили на роботу всі! та свята всякі справляли! еге ж! дружно робили. Було, як підем на роботу, співаєм! І туди йдем – співаєм, і на полі співаєм. І оце треба було горох убірать, то всі ноччю убирали горох, бо він не висипається, еге! то ми йдем на ніч гребти горох, і ноччю горох. Це ж уже у колгоспі, еге. Вбірали гарно все.

– Робили все.

У.В.: А пани як насіяли бобу, та було ото не було ж кому орать, то я коняку за одну уздечку, і везу. Піду накладу фуру, і везу!

Жінка:  Це вони ж за панів.

– За панів, ще до революції, да. Зрозуміло. Ну, а в колгоспі хто чим займався? як пішли в колгосп? 

У.В.: То у колгосп як пошли, то ходили на наряд, давали роботу тобі, сьогодні оте робить, а тобі оте робить, а тобі оте робить! А ми були, дівчатка такі, то нас не пускали на роботу жінки, бо було багато жінок ше ж таких, еге! шо ви підете на роботу, а нам не тре робить! еге! шоб заробить же ж всім грошей. То ми було тікаєм.

– Багато платили, да? ні?

У.В.: Та! платили і по трудодню, трудодень, каже, заробила, о! або паличку заробила, це як паличка, значить це трудодень заробила. А тоді платили хлібом, розплачувалися.

– Багато давали хліба?

У.В.: Та давали! шо не здихали ж з голоду, хватало ж. Еге! добре. Я і цього й не могу сказать, шо плохо жили. Не обідили.

Жінка:  Поки не було войни, то жили. А як стала война, то все пропало! Война зарізала весь світ, і нас!

У.В.: А так не той, не обіжали.

– Тьотя, коли оце сказали, що в колгосп, то багато людей одразу пішло? чи не всі хотіли? 

У.В.: Ні! не всі хотіли! боялися.

– Як казали, так чорту душу оддать, да? 

У.В.: Да! боялись чорту душу оддать.

– Ну, а хто перший пішов? хто оце агітацією займався?

У.В.: Та був тож, у нас такі були комнезами! то ті пошли перші ж в ті, вони в отой колгосп.

– Це бідняки? чи нє?

У.В.: Та бідняки! А тоді ж ті пошли вже за ними. І так ото вже стали. У колгосп, которі молодьож, молодьож пішла, а потом вже ж за молодьожжю і старі пішли. А так ті, которі не йшли в колгосп, то і коні були, і шось таке, і то їх терзали, як хто зна шо! нашо ж його вже мучиться? чи не однаково піти вже та робить там. Ну, шо оце я зроблю, як він зробив оце таке? ну шо я зроблю? нічого! Ну, бо один у полі не воїн. Так і це. Еге. 

– Получається, що тих, хто не пішов в колгосп, обкладали великим податком?

У.В.: Податком обкладали! та в общем приєднували всіх до колгоспу. 

– А хто приїжджав? може з Переяслава приїжджали?

У.В.: Були! були, були, були! участкові були, ті, як вони звалися? та комсомоли, то комсомоли, а то забула, як вони.

– Ну, а ті, наприклад, хто вже не пішли, як вони тоді вже собі на життя заробляли?

У.В.: Ото ж дід не пішов, ото так і заробляв на життя!

– Ну, що він робив?

У.В.: Ну, ото ж дочки пішли, та дочки ходили та робили, а він не робив. А потом уже пішов і він, та вже стали давать йому гроші, платить оце вже ж, як стала пенсія, та платить пенсію. А дід каже – такий я глупий, шо я не пішов раньше!

Жінка:  Ше батько взяли конячку, кобилку, шо було, та в колгосп, то воно й осталося там, і кобила.

У.В.: А де  вона останеться.

– Чуєте, а ще розкажіть, як ваш батько це ж, оці ж коней продав? де ви купили? там, в Херсонській області?

У.В.: Ми купили там у Херсоні. А тоді приїхали ж сюди.

– Продали 15 свиней, поміняли? чи що?

У.В.: А ні, попродали, порізали й м’ясо попродали.

– Так, а за ці гроші купили?

У.В.: За ці гроші купили того, пару коней.

– Воза?

У.В.: Віз був, чи не був, я просто, оцього я не скажу тобі.

Жінка:  Був віз, і все було. 

У.В.: Був віз, ми ж приїхали, еге! А потом сюди приїхали, а тут уже став колгосп.

– І це якраз 30-й рік? чи який?

У.В.: Я б от тобі сказала, сама не знаю.

– І ви не знаєте?

У.В.: Та откуда вони там знають! еге! І тоді став ото колгосп обв’язувати, шо в колгосп. А хто ж був у начальстві, а батько такий, шо під’їде до кого хочеш. А тоді ж сказали – іди продай, бо в колгосп всьо равно віддаси, то ти хоть трохи спользуєшся, а купиш конячку якусь та старий реманент здаси, та й усе. Еге! Та так батько й зробив, і воза оддав, і конячку ж дав, і упряж і здав. Ото й усе.

– Ну, а куда, в Переяславі продав? чи де?

У.В.: У Переяславі продав!

– Ну молодець! так і треба.

У.В.: В Переяславі це пшениці був базарець, пшеничників.

– Ну, а чуєте, а от люди ставились як до тих, хто не пішов до колгоспу? так їх ну? не любили їх?

У.В.: Люди так, хто як! знаєте. Так, як і тепер. 

– Ну, то ясно. Хто поважав, хто не поважав, да? Ну, а потім так получилося, що до війни уже всі попали в колгосп, да?

У.В.: Усі були в колгоспі! всі були в колгоспі!

Жінка:  То оце ж і хворобить, це в мене руки, передали, відтіля передали, оце погнуло руки, понамазувала. Каже – погнуло руки зовсім. І це передають з неба!

– Щоб у вас руки крутило?

Жінка:  Та ні (сміється).

– Хто це вам таке сказав?

Жінка:  Хто ж мені казав? оце ж таке я слухаю. 

У.В.: То ж передають, шо той, шо буде несприятлива погода для больних людей.

– Аааа! а баба по-своєму розуміє!

У.В.: А баба по-своєму! В баби руки крутять, ноги крутять, значить то все її з неба.

– Зрозуміло. Чуєте, я про колективізацію. Хто її проводив? свої чи з Переяслава?

У.В.: Були й з Переяслава! були і свої, голову колгоспу, чи комнезами,  там ото поставили. Зразу комнезами ті були, а потом голови колгоспу ставляли. І так воно було ото. 

– Ну більше, хто були такі більш жорстокі? свої чи чужі? хто проводили?

У.В.: Та свої! свої більш були жорстокі. Чужий хіба знає, шо там  таке. Та й той такий, і той такий. Вони обидва разом ходили, шо той, шо той. Шо той, шо той, вони  разом ходили.

– А що отримували тоді перші роки в колгоспі?

У.В.: У колгоспі? я ж тобі кажу, шо.

– В перші роки оці? 

У.В.: Ну, в перші роки оце ж робили, то трудодень. То на трудодень давали там чи по 20 тих не кіла, чи вже по кілу, чи по 2 кіла, по скільки ж давали на трудодень. Та давали все, все давали, шо було.

– І робота ж була важка? ні?

У.В.: Яка там важка! В колгоспі не важко робить! каже – один робить, сім лежить! еге! У колгоспі робить, знаєш, підеш у колгосп робить, то не ти ж тільки робиш його. А ми гуртом робим, ми захватили! воно й важка робота, а тільки шо як гуртом робиш, то наче вона й движеться.

Жінка:  То ото так і пиши, шо оці люди жили в колгоспі добре, як поки їх не обідили. А як вже обідили!

– А хто обідив?

Жінка:  Партія! партія!

– Партія! ясно! Так вона ж колгосп і створила, а потім сама обідила.

Жінка:  Партія, партія обідила. А оце таке, куди його? Чорт його зна, де діться!

У.В.: Нам уже туди діваться! 

– Чуєте, а де ж брали гроші оце, щоб харчування купить, одіж яку, чи що? то гроші де брали?

У.В.: А це ж і гроші! заробиш, то давали ж і копійки і на той.

– Ну, хватало одягтися? чи що там?

У.В.: Та де воно? ніхто не ходив! куфайку купить хватало.

Жінка:  В мене нічо не було, моє все згоріло.

У.В.: То хіба ви гола ходила?!

Жінка:  Забрала война, то я пішла. Війна – попалили, побили!

У.В.: Це мабуть не для цього він пита! він не пита за те, шо нагнали когось!

Жінка:  Так я йому й це розкажу. То як я прийшла, то як на наших правителів дивлюся, шо цього нещасного, шо нами командував. А тоді його везуть, везе один кіньми все.

У.В.: Це вже вони балакають, знаєш, за кого?

– За війну?

У.В.: Ні, вони балакають за Брєжнєва оце! (сміються). Я вже по їх словах знаю, шо це про нього .

– А оце, коли люди самі жили, хтось один в одного щось крав? чи ні? 

У.В.: У нас ніхто ніколи не крав.

– Не крав. А як колгосп з’явився?

У.В.:  Ото ше до колгоспу були такі 3 хлопці, шо було овечки крадуть. То їх і забрали були оце ось тії Вєрки батько крав.

– Якої Вєрки?

У.В.:  Отії, шо оце туто живе.

– Де? А! да-да-да! Івановна.

У.В.: Івановна.

– І це Іван же його звали?

У.В.: Оце Іван же.

– Я її знаю.

У.В.: Ото його батько, її батько крав, та його засудили. Еге, поймали та засудили, та він сидів, а тоді міліцай цей, шо там вєдав колись, так сказав той міліцай, це вже я тобі розкажу до діла, чи не до діла, ну я тобі розкажу це. Так цей сказав. шо візьми мою дочку, ту сестру, а вона була стара дєва. Візьми мою сестру.

– І я тебе відпущу, да?

У.В.: А я тебе відпущу. То він женивсь на її і жив з нею добре й гарно.

– Ну, і слава Богу!

У.В.:  І гарна людина вона була. І я їздила вже тоді й до їх, бо я як заболіла, то в Київ як поїду, а ше своїх не було дітей там, і нікого з наших не було, то приходилось і до їх їхать на ніч, та в їх ночувать. Хто сільські люди, в того і селилися. Еге.

– Ну, таке діло! Значить, до цього не крали? до колгоспу.

У.В.: Ні!

– А як колгосп став?

У.В.: І в колгоспі ніхто нічого не крав! ніхто нічого!

– Все правильно!

У.В.: Ніхто нічого не крав у колгоспі. Нє.

– Чуєте, а ото дивіться, ну, от наприклад, дома ж було стільки худоби, стільки всього. Як люди, чи довго вони ще відвикали від того, що це їхнє оце?

У.В.: Та ніхто не той, так собі жили та й усе. Те пропало, те пропало! Так, як ото й тепер.

– Я кажу, скільки років ще жаліли за тим? чи довго ще от відчували себе власниками? чи довго, ні?

У.В.: Я цього не скажу. 

– Не знаєте, да.

У.В.: Це будете питать когось розумнішого.

– Нічого! ви не такі дурні, як цеє ви кажете. От. Ну, це таке діло. Ну, а хотіли б, наприклад, шоб таке господарство вернулося назад, яке батьки мали?

У.В.: Я б хотіла, шоб вернулись колгоспи.

– Щоб колгосп, да? в ньому харашо було, да?

У.В.: В ньому харашо було. Старих понімали! і старим і допомагали, і все. Якшо він не подужа на роботу йти, то йому всьо ровно наділяли таки хліба. А хіба мені Балух той наділить хліба? я йому нужна?

– Який Балух?

У.В.: Ну, пан оцей, пан, оці, шо це оставались. Да я йому нужна?

– Ну ясно!

У.В.: Я була б сама на його місці, то я б приробила б для себе і продала б для своєї, та й усе! І ти старий, то чорт тебе бери, вмирай! Так же?

– Так, так.

У.В.: Та так, якшо я така людина божественна, то я могла б допомогти там трошки, то скільки ж я допоможу? Ну, хай я пуд дам! ну, нехай я два дам! то ти не проживеш ним.

– Ну, а наприклад, те господарство, яке ще дід мав тоді сам, ну нажив оце тоді, як ви кажете, в вас батько тоді на Херсонщині, як ви ото казали. Ну, таке от господарство вернуть було б непогано? чи ну його, вже не нада воно вам?

У.В.: Воно вже мені не нужне, бо вже я не подужаю й цього робить.

Жінка:  Вони стремилися до того, шо аби вернулося, та хоть би подивиться на ту грядку, нам воно не нужне. Так, як ми копалися.

– Батько так казав, да?

Жінка:  Да, да.

– Щоб подивиться, вернуться в ті часи, хоч подивиться.

Жінка:  Хоч подивиться.

У.В.: А той, а не той, не беспокоївся. Це вже тільки казав – як би пожить! це вже він 96 год казав.

– О! старий!

У.В.: Еге! старий. А каже було – якби пожить та побачить, а чим же воно кончиться? Все хотів жить. А йому ж платили гроші.

– А що кончиться? що кончиться? життя кончиться? 

У.В.: Ну, жить, як воно життя. Як будуть жить далі. І вони вже були довольні, шо їм гроші платили. Шо вони і в колгосп не хотіли йти, нічого, а їх тоді ж примусили в колгосп піти. А пенсію давали, то їм як по старості вже, по великій старості дали гроші, пенсію цю дали. Еге, то вони получали ту пенсію, такі вони довольні були.

– 12 рублів, да?

У.В.: То за їх же більше купиш, чим тепер за ті тисячі!

– Да, звичайно! А так от, що було для діда його земля? що він відчував до своєї землі?

У.В.: Ну, земля, знаєш, це ж кормилиця!

Жінка:  А ми десятину купили в панів, то була в нас десятина. А хто по 7 десятин купили, то й у тих уже чимало було.

– Ви хочете йти туда, до кіз? Так, чи маєте ви й досі таке почуття хазяїна, як мали ваші батьки? 

У.В.: Хазяїна це, шоб хазяйнувать. Ми до його не привичні. Хто у колгоспі був, то до такого хазяйства? А тільки шо город, то ми ж любим город пахать. І пахаємо оце ж, і дома пшеницю пахаєм, і це пахаємо. Для себе робим усе! А шоб, наприклад, робить та багато мать, то багато вже ж в нас сил нема.

– Зрозуміло.

Жінка:  Нема здоров’я й нема колгоспу. Якби було колгосп, то хлопці б тоже собі на своїй роботі. той там добре получа. той там добре получа. А тепер.

– Чуєте, а таке питання – колись от ще до колгоспу, хто був такою найголовнішою людиною в селі?

У.В.: А голова сільради та голова колгоспу!

– Нє, ну а до колгоспу?

У.В.: А до колгоспу тоже був голова сільради.

– Голова сільради був, да?

У.В.: Да, був голова сільради.

– Так, а хто його, він був така людина, що найбільше користувався повагою серед людей?

У.В.: Ну да, а як же! Люди обирали такого чоловіка.

– А як обирали? на сходку приходили? чи як?

У.В.: Навєрно це на сходку.

– А ви не пам’ятаєте, бабусю?

Бабуся: Не помню.

У.В.: Навєрно був, бо це ж був і той Герасим начальником же ж тим якимсь. Я знаю, шо то таке, я знаю, шо було.

– Ну, зрозуміло. Ну, це була одна людина? там їх не багато було?

У.В.: Та нє! їх не було стільки, як тепер, і такий, і такий, і такий!

– Ну, ясно. А так влада їхня поширювалася на всіх?

У.В.: Ну да, всім порядок давав у селі. Все, як треба.

– Зрозуміло. Ну так, а обирали його на якихось таких зборах людей? було приміщення таке, да? де приходили люди.

У.В.: Ну, було ж приміщення, тепер же за колгоспу то зробили ми клуб, то клуб. А то була школа ше до цього, зразу наче після ото революції, то школа ж була. То було в школу сходяться там, в школі роблять збори. А тепер у клубі робили збори. 

– Ну, вони відбувалися як? голова сільради вів ті збори, да?

У.В.: Голова сільради вів збори, і то в президії президіум збирають там.

– А жінки мали право голосу?

У.В.: Мали! мали, да. Оце вже за колгоспу жінки мали право голосувать.

– А тоді ще? не знаєте?

У.В.: А тоді ні.

– Не мали?

У.В.: Ні!

– Ну, а таке питання – коли от людина. наприклад, до колгоспу була багата, то її більше і слухалися?

У.В.: Ну, до колгоспу то вона як була багата, то її розкуркулили.

– Нє, ну до того, як розкуркулили, то її слухалися люди?

У.В.: Та це ж багатий, то багатий та й до багатого! Еге ж! а бідного ніхто так не послухає.

– Ну, а таких хазяїв було багато в вашому селі? 

У.В.: Та були, були хазяї! я тобі точно не скажу.

– Ну, душ з 10, чи більше?

У.В.: Та може ж і було.

– А господарство вважалося великим це, коли худоби було багато? землі скільки то, да?

У.В.: Ну як, землі та худоби, та вже зажиточно хто живе. Та як там він зажиточно жив тоді! ну як? Хіба то зажиточно жив, як  в його бовтяники готовили!

– Ясно.

У.В.: За колгоспу бовтяників не було, а до колгоспу були бовтяники.

– А що таке бовтяники?

У.В.: Із гороху, намолоть гороху, та з гороху спекти таке, такий, мацанку таку, шо й не вковтнеш її.

– То називалися багатії?

У.В.: Ото багатії! хіа то багатії? Тепер багатий машину має, він у 10 раз багатший за того багатія! Він у 10 раз багатший! шо тоді був, шо тоді він був багатій, шо в його там пара волів було.

– Ну, а хто ж тоді вважався бідним? 

У.В.: У кого нема волів. У кого нема й корівки. Та в тебе поробить, та в другого поробить.

– Наймитує?

У.В.: Бо в його й земельки не було. Ото вже бідний був. А то, которий був той багатий, наприклад, то як береш дочку, так дай же йому ше й землі на той, в придане. Там десятину, чи пів десятини. Шоб ти дав у придане за дочку землі, то він твою дочку возьме. Чи там сінокосу дай, чи там чого дай. А як не даси, то піде шукать, котора багата, которій можна дать.

У.В.: Оце так  ходили  свататься тоді.

– Ану розкажіть!

У.В.: Як даси пів десятини, то возьмуть. Оце ж вони такі. Сидить багатенько їх, два сини та брати всі. Та й всі жили. та й невістки були. Та й нажили хазяйство, та й жили так от.

– Так оце ви й погодилися, да?

У.В.: Погодилася я.

– Як вашого чоловіка звали?

У.В.: Ні-ні! Дід не оддав баби за ту, за багатого. Батько брав нас без землі. Батько був багатий сам, у його була земля.

– Вакула сам цей, да?

У.В.: Мій батько, мій батько був! Городу він накупив.

– Ну, скільки в нього було десятин? ви кажете – десятина? 

У.В.: Та я не знаю, я не знаю, скільки в діда було землі. 

Жінка:  Знаю, шо одна десятина була тільки, та й все.

У.В.: То це в вашого батька, а в діда, в батькового батька я не знаю, скільки було. Ну, городи були гарні, там на Дігтярці город дуже гарний був такий, шо можна було і пахать, і поле було. А скільки його було, то я не знаю. І був ото ж у його, то лавка, і було того, кабани годує.

На мапі