Кривоніс Євген Григорович, 1915 р. н. з дружиною.

— В 39-му? 

Є. Г.: В 39-м, да. А мене з машиною одправляють на Суми на комісію. Ну, в мене машина ісправна, там тільки резина погана. Я перед комісією став, вони кажуть — годиться! І мене на платформу, і ми в 4 часа утра станція Лєпєнь, Польща уже, якраз на границі з Польщею, станція Лєпєнь. Ми там загрузились снарядами, і я 700 км за танками ті снаряди провіз. А потом були ж ото вибори в Всеукраїнське там народне собраніє, вибори. так я там агітаторів возив танкістів, ага!

— Всього прийшлося побачить? 

Є. Г.: Да! а потом в 40-м году, нє, в 41-му, в 40-му я ще тут був. А в 41-м году, в має місяці, обком партії, ілі райком партії визвали нас і сказали — поїдете всі на Буковину, то єсть, на руминську границю. І ми туди поїхали, я і один ше з того села тоже водітєль. Ми з ним на пару. Возим шутер із Дністра, із Дністра на стройплощадку. А там строїли аеродром для тяжолих бомбовозов. Якраз же це перед войною. Стоїм в кар’єрі. Летять тут перві 10 Юркенсов німецьких. Я їх тоді знать не знав, німецькі. А гуцул, той знав, і каже — німецькі самольоти над нашой територієй. Без якоїсь договорьонності летять.  А через 15 минут ах! ах! ах! Там аеродром був за 30 км од руминської границі. Був аеродром, і вони цей аеродром накрили.
Я приїхав на стройплощадку, а Васілій цей якраз оддихав, не смєна його була, а моя смєна. Я приїхав на стройплощадку, а там у нас був начальник, Мінченко фамілія, начальнік стройки. Я так — куда машину? Він каже — в розпоряженіє МВД на аеродром.
Я на аеродром приїхав, там вже все горіло. І мені тих два контейнери, взяв у машину. Начальник аеродрома каже — вторим заходом буде одрізать одход, буде бомбить мости. І нас 12 машин виїхало, да, ми тільки Днєстр переїхали, виїхали на гору, по горі йде дорога. Ну, всі пройшли, а два послєдніх замітили, він як чесоне з пулємьота, мені попало у праву сторону кабіни з пулємьота, а то в праву сторону кабіни, в мотор не попало, пулі пройшли, я вскочив в кабіну, на стартер нажав, думаю — ну, слава Богу!
Відвезли цей бензін на етот, на полєвой аеродром, де істрєбітєлі там. Нєсколько ше піднялося в воздух наших, так їм тре цей бензін. Тоді я вернувся у Черновіци, а я ж в распоряженії МВД. Пішов до начальника МВД — куди, кажу, машину? Він каже — поїдь на станцію, нагрузись бензіном, будеш сопровождать колону. Ми, каже, будем одступать уже, з Черновіц уходить, Черновіци покидаєм.

— Скажіть, будь ласка, вернемося до от сім’ї вашого батька. Скажіть, в нього якесь господарство було? чим він взагалі займався? 

Є. Г.: Він сам мастєр слєсарь високої кваліфікації. Він оце золотив, серебрив оце купола на церквях.

— Це він робив таке?

Є. Г.: Да, нада золотить, він значить.

— Він чеканщик був, чи як?

Є. Г.: Нє, не чеканщик, він був слєсарь високої кваліфікації.

— Це слєсаря називається професія?

Є. Г.: Да, професія слєсаря, от. І він оце, я його, я з ним, у скільки з ним ходив? мені тоді було 7 год, 7 год було, як він умер, понімаєте? так шо я його помню, як я стояв у окна, на окні стояв, а він лежав у гробу. Це я тільки помню.

— Скажіть, ну а господарство, чим от ваша сім’я жила? чи якась земля у вас була?

Є. Г.: Тутечки, тут було після революції роздавали землю. Ну, в нас було навєрно з півгектара.

— Ну, батько займався землеробством?

Є. Г.: Нє, нє! селянином він не був. він все время робив на заводах.

— А мати? 

Є. Г.: А мати була крестьянка.

— Тобто, вона з землею діло мала?

Є. Г.: Да, з земльою діло мала.

— А хто був главою вашої сім’ї?

Є. Г.: Мати.

— Мабуть, при батькові був батько?

Є. Г.: Ну, ето, при батьку був батько, а вже, як батька не стало, тоді мати.

— Тобто, практично доклала до вашого виховання основні зусилля це мати?

Є. Г.: Да, мати, мати виховувала. Да, да.

— Ви скажіть, а тоді. на той час в селі селяни заселяли, чи ті, хто на заводі працювали, більше?

Є. Г.: Нє, больше тутечки отут в Кияниці, тут жили одні мастєрові.

— Мастєрові. Землю ніхто не пахав, да?

Є. Г.: Нє, нє, нє! тільки на проізводстві. Літом ремонтірували, а осінню перерабатували свєклу.

— Ну, а де вони брали гроші для існування? харчі і так дальше?

Є. Г.: Ну, помєщик же платив. Він платив харашо.

— Тобто, ви могли заробити гроші, і за це купити собі товар?

Є. Г.: Да, да, да!

— Будь-який крам. Ну ясно, зрозуміло. Так получається, що саме оце село це була не селянська така громада, а більше мастєрових?

Є. Г.: Мастєрові. Мастєра. Да, больше мастєрові.

— Скажіть, а батько сам, він, його люди поважали? він був авторитетний чоловік серед них? як ви пам’ятаєте?

Є. Г.: Авторитетом пользувався. Його обрали  в государственну думу аж в Сумах.

— Аж туда?

Є. Г.: Аж туда, в губернію Сумську.

— Це десь в 13-му? в 12-му році?

Є. Г.: В 13-м, в 12-м году, да.

— А в вас є старші брати, сестри, так же?

Є. Г.: Єсть старша сестра, вона ще жива.

— В Кияниці живе?

Є. Г.: Да, вона в Кияниці живе, ну счас вона находиться в Сумах. Вона ухажує за своєю дочкою, бо там дочка каліка, і больна. Так вона ж оце у больниці з нею оце все время. 

— Ну, батько, получається, мається на увазі, ви вже останній в сім’ї?

Є. Г.: Нє, був ше менший брат. Даніїл Григорович. Він погиб на фронті.

— Зрозуміло.

Є. Г.: Похоронка на його прийшла.

— Зрозуміло. Ну, а як от по-вашому, ви пам’ятаєте ну так, з якого віку тоді дітей привчали до роботи?

Є. Г.: А з самого малку. Я, напрімєр, начав з 15 лєт робить.

— Уже на свій харч перейшли?

Є. Г.: Вже на своїх харчах. Там ото в кузні бив молотом, от.

— Так ви вже був коваль професійний, да, кузнєц?

Є. Г.: Нє, я не професійний, я виучився на коваля. А кузнєцом я не робив.

— Не робили?

Є. Г.: Нє, вивчився на коваля, але не робив. А робив слєсарєм.

— Ну, а як дома якесь господарство тримали? наприклад корову?

Є. Г.: Корову! а як же, корова була, в нас хароша корова була.

— Іще при батьку, да?

Є. Г.: При батьку, вже і послі батька ми корову держали.

— А якийсь ще реманент, наприклад, там коні, борони, сівалки?

Є. Г.: Нє-нє! цього не було.

— Цього не було?

Є. Г.: Цього не було. А корову держали, і всьо.

— Получається, що батько своїм трудом міг заробити стільки грошей, щоби прожить достатньо нормально.

Є. Г.: Да, да!

— І мати ткала? 

Є. Г.: Нє! це купували ми, цим не занімалась.

— Ну, а ви бачили, що другі люди ткали?

Є. Г.: Нє, тут в Кияниці я прожив 79 років, а таким не занімалися.

— Ну, а в колодирах ніхто не ходив?

Є. Г.: Ходили, покупали.

— А де ж покупали?

Є. Г.: На ярмарках. Отут ярмарка була в Писарівкі. Ярмарка була в Юнаковкі. Ото туди їздили на базари, і на базарах покупали.

— Зрозуміло. Зрозуміло. Ну, а получається, після смерті батька  мати взяла на себе всю чоловічу роботу?

Є. Г.: Да, да, да!

— І на своїх плечах все несла?

Є. Г.: Да, да, да.

— Зрозуміло. Наймитів ви наймали, чи нє?

Є. Г.: Нє, нє!

— Не  було ніколи, да? А скажіть, а от практично таким чином велося господарство. А от щось змінилося, наприклад, коли з’явилися колгоспи тут? як пройшла колективізація?

Є. Г.: Я жив в часи колективізації у Тростянецькому районі.

— Ви тут не були, да?

Є. Г.: Я не був, я учився в школі ФЗУ, і там комсомольська організація була. Я участвував в колективізації. Ми кулаків ліквідірували, от. Забирали все в їх. На посівну одбирали зерно, хто прятав. Я був, там село єсть Криничне, і село єсть Ясенове, це в Тростянецькому районі.

— Це коло Тростянця, да?

Є. Г.: Коло Тростянця. Я там був. І був такий случай, шо агроном, я і ше один член партії.

— А ви не були ще тоді членом партії?

Є. Г.: Нє, я в комсомолі був.

— Комсомольцем, зрозуміло.

Є. Г.: Да, мене в 29-м году принімали в комсомол.

— Це комсомол тільки був організований тоді ще?

Є. Г.: Да, тільки організовувався. Так я комсомольцем був. І от ми прийшли, а там у Криничиному були такі кулацькі хати, їх повивозили за село, кинули. І вони усі стояли.

— Багато таких було?

Є. Г.: Багато хат було. І, значить, прийшли в одну хату ночувать. Прийшли. Ну, я і цей член партії, а агронома з нами не було. І він загриз того чоловіка, а він не пробачив, 12 часов ночі, він — ааа! ааа! ааа! отак захлипається. Я думаю — ну, йому горло перерізали може? до мене може доберуться. Я під подушку. а в мене був наган. Я за наган, дивлюсь, а напротів висять ноги чиїсь. А воно цей агроном прийшов, ми спали. І він, в його ноги крутило од ревматізму, і він ето, табуретку взяв, під ноги підставив і ліг на лежанкі. І мені кажеться, в вікно світе місяць, і мені кажеться, шо він висить (сміється). Я тоді вже трохи як розчуняв, як толкну його, кажу — Солоха, фамілія його Солоха була, ага! А він уже давився собственною слюною.

— А що, обпився, чи що?

Є. Г.: Нє! перехилився із кроваті, голова пошла вниз, і він, єслі б я не проснувся, так він би залився насмерть.

— А так ви його спасли.

Є. Г.: А так не насмерть. Ми його посадили, він так дивиться своїми очима. так ми йому води холодної вилили.

— Ну, в його якась хвороба, чи що?

Є. Г.: Ну, отак у його, таке состояніє.

— Скажіть, а тоді по-вашому колективізація, яка відбулася, це з точки зору сьогоднішнього дня, то по-різному було? було і нормальних людей чіпали, було і ненормальних? як ви це згадуєте? Ви ж бачили це все, бо ми ж цього всього діла не знаєм.

Є. Г.: Ну, це була, канєшно, незаконна акція. Забирали незаконно. незаконно і не в тих, в кого нада було забирать. Не в тих. Забирали в трудяг, у хароших.

— Ну, тоді ви це відчували?

Є. Г.: Моя жінка, їх 20 чоловік сім’ї було, і всі вмісті жили. Був вітряк там свій, молотілка своя, це все. Так їх же 20 чоловік! то ж цілий колхоз! І жили вони всі вмісті. Так разві можна було такого чоловіка розкулачувать? А розкулачили. Вивозили. Крутили руки й вивозили на Соловки.

— Ну, тоді, бачите, просто тоді така політика була.

Є. Г.: Ну, політика! А політика ця неправильна. Неправильна.

— Ну, це зараз ви кажете — неправильна. Тоді ж ніхто не міг сказать, що це неправильно. Чи були такі?

Є. Г.: Канєшно, ніхто не мог сказать.

— Тоді ніхто такого не говорив, що це неправильно?

Є. Г.: Канєшно, ніхто.

— Не говорили. Ну, а так пригадуєте, що в колгосп одразу всі вступали?

Є. Г.: Та нє, нє! не всі. Отутечки у Косяковкі, тут рядом село, у колхоз навєрно, а тут був етот, завклубом Чередніченко фамілія, недавно його син до мене приїжджав, шоб я повів його на батька могилу. Його вбили косяковці. І вбили робочі, етот. Один син одного робочого, він у нас робив, а його син був ето, парубок уже. І його кулаки подкупили, цей Чередніченко стояв, протокол писав, читав протокол, шо Косяковка вже колектівізірувана. Читав протокол, і цей через вікно як вдарив з обрєза, так ударив в праву сторону груді, в лєву вийшла, потом ударила в щоку, вийшла. І його в 29-м году якраз у цей день, у цей день мене принімали в комсомол, в цей день його вбито.

— Це що, пуля прошила наскрізь? 

Є. Г.: Наскрізь, да. От счас він лежить тут у парку. Так мені заповнився цей день. Якраз в цей день приймали мене в комсомол.

— А ви тут поступали, в Корчагівці?

Є. Г.: Тут, у Кияниці.

— Скажіть, а тоді получається, який тоді настрій у людей був, коли воно все оце відбувалося? Дуже сумували люди, чи як?

Є. Г.: Нє! нє.

— Не сумували? чи раділи, чи як? Життя яке було?

Є. Г.: Воно само собою йшло, і все. Котилося, як положено.

— Ну, а от, коли от, як сказати, відбулася колективізація і так дальше, як люди стали зароблять? раніше якось приробляли на заводі. А що зараз змінилося? після тої колективізації.

Є. Г.: Тоді, тоді, тоді на заводі ж платили грішми.

— Що до революції, що після революції?  Це получається стабільний заробіток?

Є. Г.: Стабільний заробіток, да. А в колхозі ж нічого не давали.

— То в Кияниці був колгосп?

Є. Г.: Нє, нє! в Кияниці колгоспу не було.

— І досі немає?

Є. Г.: Немає тут колгоспу.

— Тут тільки завод оцей?

Є. Г.: Да, тільки цей завод.

— І так він робить, як ото й робив?

Є. Г.: Так, як і робив, так і робить.

— І всі жителі оце ж, вони десь там працюють мастєрами?

Є. Г.: Да, працюють.

— А як ви думаєте, мастєра стали вищої кваліфікації, чи нижчої? 

Є. Г.: Нє, нижчої! 

— Нижчої, да?

Є. Г.: Раньше були кваліфіцірованні робочі лучі.

— А чого так? що змінилось?

Є. Г.: Ну, якось і обученіє було луче.

— І люди  толковіші були?

Є. Г.: Да, не толковіші, і счас люди грамотні. А таких мастєров немає.

— А щоб міг сам зробить все, да, майстер?

Є. Г.: Міг, да мог зробить усе. От раньше, от тепер візьміть токаря, він якийсь ну мало, мало, мало в його етого, смекалки шо лі. Тоді якось люди смекалістєй були. Счас єсть інструменти такі, шо не превзойдьонні до сіх пор, не превзойдьонні настоящою технікою, які здєлані тогда і січас. Тоді були такі інструменти не превзойдьонні, от.

— Тими майстрами зроблені?

Є. Г.: Тими мастєрами зроблені. Смекалисті люди були. А счас якоїсь такої вузької професії, узкая кваліфікація, узкая. А тогда ширє смотрєли.

— Скажіть, я вас уже питав про це, чому така назва — Кияниця? це давня якась назва?

Є. Г.: Їй Богу, не знаю.

— Не знаєте?

Є. Г.: Не знаю, не знаю.

— Ну, назва така красива, все, і не знаєте.

Є. Г.: Да, не знаю я.

— Скажіть, будь ласка, так в колгоспі життя все ж таки було гірше, як в тих, хто працював на заводі?

Є. Г.: Канєшно! Хуже-хуже, набагато хуже. .

— Десь вони якось, видно, продавали свою продукцію?

Є. Г.: Да, на город було возили сталінського время, як Сталін був. Налоги були сумасшедші. А де ж їх брать? прямо все, шо заробив, треба оддать налог.

— Тоді крали сильно, чи ні?

Є. Г.: Та крали, крали.

— Крали. А як ви пригадуєте, наприклад, за вашої пам’яті, тоді люди сильно крали один у одного?

Є. Г.: Нє! нє, нє. В колгоспі брали.

— Нє, я розумію, а один у одного?

Є. Г.: Один у одного нє. Один у одного нє.

— А в колгоспі почали брати?

Є. Г.: Почали брати.

— Ну, це не вважалось якимось, наприклад, моральним злочином? 

Є. Г.: Та нє! канєшно нє!

— Ну, а от все ж таки були такі люди, що в них забирають землю, викинути, наприклад, з хати і так дальше, вони мабуть ще довгенько переживали цей момент, що вони були власниками, а тепер вони ніхто?

Є. Г.: Тут було два незаконно рождьонних сина Ліщинської Марьї Матвєєвни, один я харашо помню.

— Байстрюки?

Є. Г.: Байстрюки, да.

— А тоді їх називали байстрюки?

Є. Г.: Нє, у них була няня, у них тут була вісова такая, шо то важили буряки. Там дом був, вони там жили, от.

— А люди знали, що то байстрюки?

Є. Г.: Ну, знали, канєшно! Один із них оце після войни вже до мене приїжджав, ага. так вони, старший був інженером, виучився. У Харкові на заводі Електросила работав. А другий ето, він інспектор кінопроката в Сумах.

— А! в Сумах!

Є. Г.: В Сумах, да. І послі де вони подівались, старший вже навєрно й немає, потому шо він старше ж мене був. А младший, той, до войни я його встрічав, а потом не бачив.

— Так, ви про крадіжки хотіли розказать, чи що?

Є. Г.: Нє! я уже  за ці, за цих двох наслєдніків Ліщинської.

— А то були наслєдніки його? 

Є. Г.: А як же! вони ж родні по матері.

— А де він дівся після революції, той Ліщинський?

Є. Г.: Після революції десь умер.

— Умер. Він старий вже був?

Є. Г.: Да, старий.

— Зрозуміло. А так ви домашнє господарство матері хотіли б вернуть? чи в вас таке саме зараз?

Є. Г.: Та, ну шо, корови одні.

— У вас була корова, да?

Є. Г.: Була корова, я її держав.

— Скажіть, а до революції, може вам батько розказував, хто був найстаршою людиною у селі? хто був сільська влада?

Є. Г.: Староста!

— Староста, да? І його мабуть якось обирали? чи назначали?

Є. Г.: Нє, його вибирали.

— Вибирали, да? Якась сходка була, чи як воно називалося? общество?

Є. Г.: Общество, да.

— Чи громада?

Є. Г.: Нє, общество. Общество.

— Куди сходилися всі?

Є. Г.: Сходилися всі, і хто кого видвине.

— Кого обирали? чи багатшого? чи розумнішого? 

Є. Г.: Нє, смотря кого видвинуть.

— Ну, кого? чи багатшого? чи розумнішого?

Є. Г.: Нє, смотря якого вибрали, по качествам.

— Не тільки щоб багатий?

Є. Г.: Нє, нє, не смотря на то. Аби розум був.

— Ну, а наприклад, яку роль грав тоді піп?  Попи були в почоті? 

Є. Г.: Попи були в почоті.

— В почоті, да? а чого?

Є. Г.: Потому шо считався самий грамотний на селі. Сама грамотна людина. Він міг все об’яснить, все розказать. І сама грамотна людина це считався піп.

— Це він був дійсно таким, чи просто, що так?

Є. Г.: Нє, він  дійсно таким був.

— У вас була церква в селі, да?

Є. Г.: Да, церкви не було, в Писарівці була, я туди ходив.

— У церкву, да?

Є. Г.: У церкву да, в мене там були, попівські сини були мої приятелі, два попівських сина. Один був музикант, а один художник. ото я з ними дружив. Ми туди в церкву ходили.

— А скільки Престолів було в церкві? і коли Храм там?

Є. Г.: На Покрову.

— Покровська церква?

Є. Г.: Покровська. 

— Зрозуміло. А, наприклад, був церковний староста, ну, то вже таке. Оцей староста і піп, получається, староста і піп це центральні люди села?

Є. Г.: Центральні люди села, да.

— І влада їм належала, да?

Є. Г.: Повністю, шо сказав піп, те й буде.

— Те й буде. Ну, а староста тоді, яка його влада? 

Є. Г.: А в старости, він розпоряджався от,  у кого там хата валиться, він должен посмотрєть, у кого труба завалилася, то він іде дать помочь. Достать кирпича там, чи ше шось.

— Виписать десь?

Є. Г.: Виписать, да.

— А ви ще пам’ятаєте, хати під соломою були ще тоді?

Є. Г.: Ну, а як же! все село було під соломою.

— Під очеретами?

Є. Г.: Ні, в нас очеретами не криють, в нас соломою.

— Соломою, да? і надовго хватало? надовго хватало, якщо крили?

Є. Г.: Нє, так довго стояла.

— Десь 50 год, чи менше?

Є. Г.: Да, год по 50, потому шо крились, крилося воно там з ізвістю, з глиною. Чи з рудою, чи з білою глиною. Намочалися і клалися. І воно засихало і стояло дуже довго.

— Так і воно ж получається і протипожежне, глина ж не сильно загориться, да?

Є. Г.: Не загориться, канєшно.

— Кіпи ці з пшениці в’язалися?

Є. Г.: Да! да!

— Ну, а так, якщо в хату зайти, мабуть рушники були?

Є. Г.: Рушники були. Ікони.

— А які ікони в хаті були обично?

Є. Г.: В нас одна була.

— Дерев’яна?

Є. Г.: Дерев’яна.

— Подивимося. А яка ікона? Спаситель, да? Ісус Христос?

Є. Г.: Нє, нє, Матір Божа.

— Матір Божа, ага. Зрозуміло. Скажіть, а от після того, як прийшла радянська влада, то головою села став уже голова сільської ради?

Є. Г.: Голова сільської ради.

— Ну, як чесно так сказать, то це була людина, яку присилали, чи люди самі вибирали?

Є. Г.: Нєт, скорій всього присилали.

— Присилали, тобто, демократизм уже змінився, правильно? 

Є. Г.: Да, да.

— От, ну, завжди вони були справедливими за вашої пам’яті? голови сільської ради.

Є. Г.: Та не всігда. Не всігда.

— Ну, а на старостів, може пам’ятаєте, упрьоки такі були, як на голів сільських рад? Мабуть, ті були справедливіші? чи й ті були такі самі?

Є. Г.: Та, счас вони такі.

— Його з старостою можна порівнять? голову сільської ради?

Є. Г.: Нє, нє. Староста всігда жив у своїй хаті, сам построїв, в цій хаті жив. Приробив це. А ці стараються потягнуть. 

— Ну да.

Є. Г.: Чи з государства, чи з людей, чи чорт його зна, откуда вони тягнуть. 

— Ну да. Ну, а потом уже владу потіряли.

Є. Г.: Ну, тепер вони восстанавлюються.

— Це я знаю. Ну, а тоді в 20—х роках вони ж.

Є. Г.: В 20-х роках, да, потіряли.

— Потіряли, а доля писарівського попа не відома? вислали його десь, чи нє?

Є. Г.: Не знаю. Нє, він умер. він уже був старичок. Остались два сина в його, а він умер.

— Скажіть, а от, скажем так, за пам’яті вашого батька, ну, може інші люди, ровесники вашого батька розказували, як от назвать людину багатою? або середньою? або бідною? Як це, по яким критеріям можна сказати — оце бідняк, оце середняк? Як називали так?

Є. Г.: По хазяйству. Як хазяйство держав, так і нарікали.

— Ну, середняком, що треба мать, щоб буть середняком?

Є. Г.: Шоб була своя сіялка. Коняка або дві. Воли шоб були. Свині шоб були. Кури шоб були. Утки шоб були.

— Може пасіка, да?

Є. Г.: Да, може большінство пасіку держали. Оце вже середняк був.

— А багатій тоді ж хто такий?

Є. Г.: Ну, це надєли землі десятки гектарів.

— Щоб він мав робітників?

Є. Г.: Шоб мав робітників.

— Були такі, що наймали? наймитів наймали?

Є. Г.: В Кияниці не було. 

— Не було. Ну, от, наприклад, є багата людина й бідна, так? Були ж такі тоді. Як вони один до другого ставилися? Ну, наприклад, з неповагою багатий до бідняка?

Є. Г.: Нє! такого не було.

— По-товариські?

Є. Г.: Помагали, помагали, помагали бідним.

— Тобто, жили по-товариські?

Є. Г.: По-товариські, да.

— Такого, щоб, як кажуть, носа задирали, такого не було?

Є. Г.: Нє-нє-нє!

— А могли породичаться?

Є. Г.: Могли, могли.

— Могли, да. Значить, практично, як сказать, тоді от життя села зрівнять з сьогоднішнім днем відрізняється?

Є. Г.: Відрізняється. Відрізняється, тоді якось, як не тяжело було в колектівізацію, як не тяжело було у революцію, а все-таки пісню можна було почуть на селі. А тепер нє. А тепер нє, нема, нє.

— Якщо хтось співає, то тільки радіо?

Є. Г.: Да, або радіо, або п’яний. А так, шоб це парубки й дівчата собирались десь, ні. Шоб гуртувалися, такого немає.

— Скажіть, а от повернутися назад, то вам приходилося, ви застали цю всю пісенну культуру?

Є. Г.: Я руководив хором.

— Навіть так?

Є. Г.: Да! я руководив. В нас був тут кружок в Кияниці. Тут був нєкто Соловйов Дмитрій Родіонович, хароший руководітєль. От таких я привєтствую, і таких нада уважать людей. Він приїхав, не було нічого, ага. Приїхав, каже.

— Це в якому году?

Є. Г.: Це мабуть в 60.
Виїжджали в села. Це приїжджаєм в Кондратівку, мєтєль! заноси такі! а ми їдем на машині, на машині на грузовій. На грузовій такій, без тента, без нічого. В кузові всі. Їдем. Приїжджаєм в село, мертво, нема нікого. Счас заводим движок, включаєм радіолу. Музика! радіола іграє! Через полчаса чи через час набито битком. Набито битком.

— В клубі, да?   

Є. Г.: Да, оце поставим п’єсу, хор виступе, о, і довольні були. І якось тоді, якось ми живо, живо себе чуствували.

— Скажіть, а от в Кияниці кутки такі були, чи ні? Ото, що були такі майстри, в них же й діти були, сини, жінки. То ж мабуть всі тоді співали, да, після роботи?

Є. Г.: Ну, а як же? Я ж говорю, шо в нас не було кружка сначала.

— Згадайте отоді в 20-ті роки.

Є. Г.: Та нє, це не в 20-ті.

— А 20-ті просто згадайте, як тоді от ви жили? Тоді пісень багато можна було почути?

Є. Г.: Можна було почуть багато.

— Ото прямо ввечері на кутках збиралися люди?

Є. Г.: Да-да! Да-да!

— А вам ще приходилося там на парубоцькі досвітки ходить?

Є. Г.: Ходив я. У Січ.

— Ану, розкажіть, як це діло було? Що воно таке, ті досвітки?

Є. Г.: Ну, сходились парубки, дівчата. Баян або балалайка, і ото танцюють, співають.

— А десь у якійсь хаті, чи в клубі?

Є. Г.: Нє, у хаті. Оце у вдови якої-небудь, або шо.

— Ну, великі тоді хати були, да?

Є. Г.: Нє! та були й маленькі, й великі.

— Як кажуть, соромітськими справами ніхто не займався? просто співали, танцювали?

Є. Г.: Да, в основному розвлікалися. 

— Ясно. Тоді було цікаво в молодості?

Є. Г.: Цікаво, цікаво. Я ж кажу, шо можна було по селу, по селу, можна послушать у селі вечером там і там співають. А счас от, счас же заглохло все, нема нічого  в селі.

— Ви скажіть, а от були такі от люди, такі мали феноменальні голоси? що от просто дійсно?

Є. Г.: Були, були-були!

— Такі бабища?

Є. Г.: Були, були хароші. Були хароші.

— Ви їх, да, пам’ятаєте, хто такі діди або баби?

Є. Г.: Оце я знаю оце Родіона Соловйова.

— У селі в вас?

Є. Г.: Він сам, і голос хароший, і музикант сам. Він сам, сам іграє, сам і руководить колективом.

— Як диригент?

Є. Г.: Да! як диригент. Він заходить так в організацію, ну і показує пальцем, ви, іще хтось — пойдьоімте со мною! А он поворачується — куда пойдьомтє? — А я для чого здєсь? я руководітєль? говорить, ілі хто я? То, шо ти там секретар парторганізації, так ето не важно, ти должен у меня спросіть, можно у мєня взять людей? Оні стоять счас, всє смотрять на мєня, поняв? Так він зразу осадив його. Через його він може і до сіх пор помнить.

— А він старий був, нє?

Є. Г.: Нє, не старий ще. 

— Скажіть, а от були якісь ансамблі тоді музичні в селі? От ви, наприклад, бачили такі інструменти, як бандуру? ліру?

Є. Г.: Нє, таких інструментів не було. Тут большінство гармошки. Гармошки, да.

— Ну, а хтось, просто родини були колективні? чи просто люди сходились з усіх?

Є. Г.: Сходились, сходились.

— Шинок був в селі, чи нє?

Є. Г.: Шинок? був! забігаловка така називалася. Там можна було випить, закусить.

— А люди як тоді, по-вашому, більше пили, як зараз? чи ні?

Є. Г.: Нє! так не пили. Нє.

— Не пили. Ну, можна було п’яного побачить на вулиці?

Є. Г.: Ну, це ізрєдка, це ізрєдка можна було побачить, шо йде чоловік і шатається.

— А от по сусідству в вас Росія. Тоді хто більше споживали горілку? ми чи наші сусіди? росіяни теж пили сильно?  

Є. Г.: Пили всі однаково.

— Однаково, да?

Є. Г.: Да, почті одинаково.

— І тоді однаково? Я знаю, що зараз ми випередили.

Є. Г.: Да, но тоді, тоді одинаково.

— Ну, а відрізнялось, що ця людина з Росії якось? по культурі, я не знаю, по чомусь відрізнялося?

Є. Г.: Ну, а відрізнялося. Напрімєр, ходили в постолах.

— Наші?

Є. Г.: Нє, наші не ходили, вони ходили.

— В постолах? в таких шкіряних?

Є. Г.: Да, не шкіряних, в ликових. Можна було побачить, ходили в постолах.

— І це недалеко?

Є. Г.: Да, кілометрів 30 відсіля.

— І там вже получається зовсім друге життя?

Є. Г.: Да, там уже совсім другі обичаї.

— А хати не під соломою?

Є. Г.: Нє! під соломою. Тоже під соломою.

— Білі хати?

Є. Г.: Білі.

— І в них білі?

Є. Г.: Білі, білі.

— Тобто, практично в нас же всігда хати білі були, так? І там, получається, теж білі тоді були. І сорочки вишивані, в них все таке саме? 

Є. Г.: Да, я був однажди, в яком то ж году? дай Бог пам’яті, та в 32—м ілі в 33—м я був на Асамблеї Курської області, село, село, як же воно називається? Бабіно, не то Бабіно. Бовки, село Бовки, так там ето, гуляння було — скрипка, гармошка, і ето, і балалайка. І пар 200 крутилося в хороводі, пар 200!

— Хоровод був?

Є. Г.: Хоровод, так!

— Це вони не придумали, це було по життю так?

Є. Г.: По життю. Празник релігіозний, і я, а ми якраз туди приїхали вербувать людей на то, на прополку свєкли в совхоз. так я бачив, наблюдав оцей хоровод. Чєловєк 200 отак кольцом, всі йдуть і танцюють. Інтересно!

— В нас такого не було?

Є. Г.: Нє, в нас такого не було. Розряжені такі.

— Дівчата?

Є. Г.: Дівчата розряжені, у стрічках у якихсь, у таких полотенцях, у червоних, у розкрашених. І очєнь красіво, очєнь!

— І хлопці так же вдягнені?

Є. Г.: І хлопці вдягнуті в шапки, в папахи. Інтересно. А я оце один раз побачив такий хоровод.

— Скажіть, а тут на скрипці хтось грав? Були такі скрипалі?

Є. Г.: Нє, тут не було.

— Ну, а такі люди, що наприклад самі музичні інструменти виготовляли?

Є. Г.: Нє, тут у Кияниці не виготовляли. Не було.

— Скажіть, а приходилося чи вам бачити старців?

Є. Г.: Старців? да були.

— Були, да? хто це такі?

Є. Г.: Ну, такий, шо немощний вже дуже, немощний, робить уже не може. А були ледарі здорові (сміється).

— Такі, що не робили, да?

Є. Г.: Такі, шо не робили, да.

— Ті люди що, вони співали? чи вони танцювали? чи грали на якихось інструментах? чи просто просили?

Є. Г.: Просто просили ходили.

— А не було таких, що грали і просили?

Є. Г.: Нє, були на тому.

— На лірі, да?

Є. Г.: На лірі.

— Ви бачили, да?

Є. Г.: Бачив, бачив. 

— А як, де саме? на вашій вулиці вони приходили?

Є. Г.: Нє, приходили із Вабровщини.

— А де це?

Є. Г.: Да тут недалеко.

— А що там було? там старець той звідти?

Є. Г.: Да, він відтіля, з Бітиці, з Вабровщини звідтіля, з—під Сум, з—під Сум.

— Ага! там вони десь жили, да?

Є. Г.: Там десь жили, да.

— І що вони грали? які пісні? якісь козацькі?

Є. Г.: Нє, якісь божественні.

— Божественні, ага. І всі слухали?

Є. Г.: Да!

— А де вони, під церквою сиділи, чи де?

Є. Г.: Нє! ходили отут по території у нас.

— По селі?

Є. Г.: Да. І особенно це під Рождєство, так ідуть, звізда така п’ятиконєчна, всередині свічка горить. І ото йдуть.

— Лірники ті, да?

Є. Г.: Лірники, да.

— І скільки чоловік?

Є. Г.: Чоловік 4, 3.

— А як ви думаєте, вони між собою мали якийсь зв’язок, оті всі старці — лірники?

Є. Г.: А хто й зна!

— Я маю на увазі, вони між собою товаришували?

Є. Г.: Навєрно.

— Ну, як по-вашому, це були люди талановиті? вони щось в голові мали? Може, за звичаями слідкували, традиціями? чи вони п’янствували? 

Є. Г.: Та нє! не п’янствували.

— Не п’янствували. І як ви зараз можете оцінити тих людей?

Є. Г.: Просто в їх така тяжка доля їхня була.

— Каліки були?

Є. Г.: Були й каліки.

— Були, що з проводжатими  ходили?

Є. Г.: Були, були.

— Із хлопцями малими, да? Ну, по-вашому так, що ці люди несли добро, чи що? чи просто самі по собі?

Є. Г.: Самі вони по собі.

— А коли їх не стало, тих старців? 

Є. Г.: А послі, послі колективізації. Послі колективізації.

— А це на Різдво вони йшли колядувать по хатам?

Є. Г.: Колядувать, да-да, по хатам. Ми самі крайні жили, так сначала вони до нас заходять.

— Лірники? Ану, розкажіть, як це діло було?

Є. Г.: Та, вечором, часов у 6.

— Це на Свят вечір, да?

Є. Г.: На Свят вечір дивимось – ідуть, з лісу виходять. Звізда горить.

— Красиво, да?

Є. Г.: Красиво! приходять, начинають колядувать, співать.

— Молоді вже?

Є. Г.: Та нє! так, середнього возраста.

— Ну, всі з лірами?

Є. Г.: Нє, один, один з лірою.

— А всі співають, да?

Є. Г.: А всі співають, да.

— “Нова радість стала”? які колядки співали?

Є. Г.: Та й “Боже, царя храни!”.

— І таке співали?

Є. Г.: І таке співали (сміється).

— Ясно. Скажіть, а церква в селі, в Писарівці, і досі стоїть?

Є. Г.: Нє, зруйнована!

— А коли зруйнували?

Є. Г.: А коли? якраз у колектівізацію.

— Тоді зруйнували?

Є. Г.: Тоді зруйнували.

— А церква була дерев’яна, чи яка?

Є. Г.: Церква хароша, хароша церква. Кирпична була церква.

— І це ще тоді, в 30-х роках? Хотів ще запитать в вас, ми ще про церкву поговоримо з вами. А приходилось чи вам бувать на весіллях?

Є. Г.: На весіллях? бував!

— Бували, да. А відрізняються весілля сьогоднішні від тодішніх?

Є. Г.: Да, тоді везли нєвєсту і женіха на лошадях. Обізатільно на лошадях. Машин не було. Тепер все на машинах проскочили, і не бачили.

— А що таке запам’яталося, що зараз такого вже немає? Кроме лошадів. Весело було, ге?

Є. Г.: Весело, да.

— І зараз весело, і тоді весело було?

Є. Г.: І тоді весело було, да. Тоді як гуляють, то гуляють неділю цілу. 

— Ви скажіть, а зараз наче все є, і мед, і компот, і вареники, і огірки, а нікому не весело.

Є. Г.: А нікому не весело, да! Да-да! От шо значить, от шо значить оце і тєлєвідєніє.

— Чому воно так оце? чому воно так?

Є. Г.: Почему-то різняться люди друг од друга. Не сходяться. Ніде не посидять, не погомонять. Каждий собі порозну. Немає такого, шоб разом.

— А от, наприклад, коли весілля було у вас або у когось з родичів, то всі сходилися? рідня вся?

Є. Г.: Вся рідня сходилась, да.

— Тоді родичалися, ге?

Є. Г.: Родичались, да. Тоді якось, як якийсь виходний чи празник, оце і в нас там було не так давно, ну, годів 10 може тому назад, сходилися. Підем посидим, поспіваєм, посидим.

— І ще співали?

Є. Г.: Ше співали.

— А яка ваша сама любима була пісня?

Є. Г.: “Рєвєла буря, дождь шумєл”.

— О! це хороша пісня. А які пісні українські ви знаєте?

Є. Г.: Я багато знаю (сміється).

— І Чорноморця знали? “Чорноморець, матінко, чорноморець!”

Є. Г.: Нє, не знав це.

— Я просто чого питаю, тут всі чогось знають цю пісню сильно. Де ті чорноморці, аж в Ніколаєвщині, і тут чогось в Стецьківкі, в Юрківці і знають цю пісню. А яка ваша українська пісня така найбільше?

Є. Г.: Мені більше всього нравиться “Горєла буря”. Я її як де на гулянках ото як заведу!

— У вас сильний голос?

Є. Г.: Я був запєвалою колись у строю.

— А! в армії, да?

Є. Г.: В армії, да.

— Ну, це ще тоді, коли ви служили на війні?

Є. Г.: Да, ще дєйствітєльну службу.

— Скажіть, будь ласка, а от траплялися, наприклад, такі випадки, щоб родичі між собою одружувалися?

Є. Г.: З ким?

— Родичі між собою одружувалися, сестри, брати там?

Є. Г.: Нє, в нас такого не було.

— Це не дозволялося таке?

Є. Г.: Нє-нє! такого, такого в нас не було.

— Скажіть, а от вам, наприклад, колискові пісні мати співала? казки розказувала? як було в цьому плані?

Є. Г.: Ніколи, ніколи було цим матері моїй заніматься. Забита була роботою.

— Сильно багато було роботи? 

Є. Г.: Так сильно багато було. Нас було четверо, всіх нада було кормить і воспитувать. Ніколи їй було цим заніматься.

— Ну, а скажіть.

Є. Г.: Я помню, як вона мене била (сміється).

— Била, да? А хто ще, крім матері, виховував дітей?

Є. Г.: Та хто? середня сестра.

— Уже підросла? а сама старша якого року народження?

Є. Г.: 10-го.

— 10-го, да? То вже докладала зусиль до того, щоб і вас виховувать. Скажіть, а наприклад, на розлучення. Наприклад, сім’я жила так, і розлучилась. Як люди на це дивились?

Є. Г.: Тоді, тоді це явлєніє було очень рєдко, рєдко да. То тепер модно, а тоді церква цього не дозволяла.

— Ну, а люди самі як на це дивилися? Не церква, а люди як самі?

Є. Г.: Осуждали.

— Осуждали?

Є. Г.: Да-да! це було большим гріхом, єслі зійтися й розійтися. Большим гріхом. тоді старались утримуваться од цього.

— А от, наприклад, незаконно рождєні діти там, нагуляні, або байстрюки, то теж людьми не дуже сильно?

Є. Г.: Да, це тоже осуждали.

— Осуждалося, да. А, наприклад,  якби в вас була дочка, то ви б за байстрюка видали її, чи ні?

Є. Г.: Навєрно нє.

— А чого?

Є. Г.: Так прийнято було.

— Так прийнято, да? То за байстрюка краще не віддавати?

Є. Г.: Да, да.

— Зрозуміло. А от коли в сім’ї тоді помирав батько, кому доставалося все господарство? кому передавалося в наслідство?

Є. Г.: Переходило до матері.

— Не до старшого брата?

Є. Г.: Нє-нє! до матері. Мати розпоряжалася.

— Зрозуміло. Продавати на базарі, якісь справи там робити, це була компетенція глави сім’ї?

Є. Г.: Глави сім’ї, да.

— Що продать треба? що посіять треба?

Є. Г.: Да! це все старики занімались.

— Скажіть, ну, а наприклад, хто ж вас навчив співати? хто? отак от ви пригадуєте, хто так співав, і ви співали?

Є. Г.: Навєрно клуб, клуб. Да, я з малих лєт, як тільки начав помнить себе, зразу ходили в клуб. Тоді там ми всі сходилися, занімались фізкультурою, піраміди строїли, от. І там у нас була тоді дуже хароша самодєятєльность. І там научили мене.

— А досвітки, це все було паралельно, чи тоді вже не було?

Є. Г.: Це все паралельно було.

— Ага! були ще і досвітки, і клуб, да? а потім досвітки зникли вже?

Є. Г.: А потом вже досвітки зникли.

— А коли приблизно вони вже зникли?

Є. Г.: Та в якому? послі колектівізації.

— Одразу? А тоді люди не посумнішали, нє, після колективізації? Якось от так.

Є. Г.: Нє, нє!

— Все нормально було, да?

Є. Г.: Все нормально. 

— Ну, а от обряди, наприклад, як колядування? Івана Купала? Там веснянки, калита, інші, які ви пам’ятаєте ще свята? Всі їх люди дотримувались тоді, скільки б роботи не було?

Є. Г.: Скільки б роботи не було, всьо ровно празнували.

— Празнували, да? і релігійні, й народні свята?

Є. Г.: Да, да!

— Ну, пам’ятаєте може, що дівчата вінки робили такі?

Є. Г.: Да-да, да-да, да!

— Зараз воно вже, бачте, не дуже празнується.

Є. Г.: Не дуже, да-да!

— А тоді все-все було, хоча роботи може й більше було.

Є. Г.: О! тоді роботи було більше. Я робив от послі войни, я робив, хай счас хоть один зробе, хоть один чоловік зробе! Я робив на 30 км по 19 рейсов в сутки.

— Ого!

Є. Г.: 19 рейсов з свєклою.

— На завод?

Є. Г.: На завод, да, я тоді возив на Глушков, у нас там, я з Владіміровки по 19, по 20 рейсов сутками, я по 7 суток не спав, 7 суток к ряду! да. Тоді прийдеш уже, такий на нєрвном напряженії.

— То закалки тої старої, счас вже молода людина стільки не витримає.

Є. Г.: Нє! ставлю голову на то, шоб хтось зараз так зробив. Да. І однажди було так, шо їду, а грузчики в кузов боялися сідать, їм до кабіни. Їдем ми, доїхали, стали і на гору — Гришка! Какого-то Гришку звали. А ми питаєм — чо ти там кричиш? а я откуда знаю? Не знаю, даже не помню, чо він кричав. Ум за разум начав заходить. Да! (зітхає).

— Скажіть, а я хотів ще таке питання задати, от получається, тоді було багато російських пісень, культура перемішана була.

Є. Г.: Перемішана, да.

— Перемішана була. Бачу, ви все ж таки по—українські говорите, і все. Але разом з тим знали російські пісні.

Є. Г.: Знав, канєшно!

— А вони наші знали? 

Є. Г.: А вони наші знали. Границь не було.

— Ну, не сварилися ж, ні?

Є. Г.: Нє-нє! дружно.

— Завжди товаришували? то й слава Богу! А ще хотів таке питання задать вам, які були майстри в селі? Гончарі, хто був?

Є. Г.: Первим ділом були кузнєці. Кузнеці первим дєлом, кузнець на ето, сапожник на селі, пічник.

— Єсть і пічник, да?

Є. Г.: Да, єсть і пічник. Це те, шо на селі обізатільно був.

— Хто ще?

Є. Г.: Бондарі, бондарі.

— Ну, це таке, уявіть собі, якшо от село залишилося, десь все ділось, а воно б вижило?

Є. Г.: Вижило б!

— А зараз?

Є. Г.: А зараз нєт! зараз хліба ніде спекти.

— А раніше хліб пекли кожен в себе вдома?

Є. Г.: Кожен в хаті в себе.  А гончарі були,  в нас у Стецьківкі були. Возили по базарах. В базарний день.

— До вас приїжджали, да?

Є. Г.: Приїжджали. 

— Скажіть, а от ви розказуєте в церквах раніше ікони були. Хто малював ті ікони?

Є. Г.: Ну, видно художники.

— Ви їх не бачили? Ви вже до нас?

Жінка: Та я вже справилась.

— А я вже закінчую, ми якраз.

Жінка: Говорітє, говоріт, нічо, говорітє.

— Так я хотів запитать у вас цей, хто малював ікони? чи були такі Богомази?

Жінка: Вони ж і січас єсть, і січас єсть. От же вони.

— Це фотографії.

Жінка: Фотографії?

— Ну да, а раньше ж малювали ікони.

Є. Г.: Малювали.
Жінка: Я думала, шо це.

Є. Г.: Ану, неси ту ікону нашу, шо в нас на стіні.

Жінка: Та вона стара. І оце на досточкі.

— Ну, а ви самі не бачили тих богомазів, що малюють?

Є. Г.: Нє! нє, я їх ніколи не бачив.

— Ну, а в вашій хаті батьковій які ікони тоді були?

Є. Г.: Ну, ікони, а чорть його знає, хто на них? (сміється).

— Скажіть, а от не чули ви може таке, наприклад, щоб ікони обновлювались?

Є. Г.: Нє, я не чув.

— Обновлення ікон?

Є. Г.: Нє, не чув.
Жінка: Це, як була колектівізація.

— В вас було таке, да?

Жінка: Я сама, правда, не ходила, не в нашем это селе было.

— А вы родились в каком селе?

Жінка: Дарьино.
Є. Г.: Дарьино.
Жінка: Да, Дарья была княгиня, так я там родилася. Анатолий Николаевич у нас говорил, шо обновилась икона. И ходили наши, это как раз кажется перед войной. Точно не скажу, кажется перед войной. И ходили наши смотрели, кто верил. А кто говорил — подкрасили, и все симуляция. А я верю.

— Скажите, а вот вы родились в России, и можно сказать, просто помните всю культуру батьків своїх і матерів?

Жінка: Ну, какая культура была тогда? Работали и работали.

— Ну, в батька земля була, да?

Жінка: А как же! у меня батька рано умер, рано. Мой батька завезен с Украины.

— Он украинец был, да?

Жінка: Наверно украинец. Уже его дед Миша,  то даже он сейчас фамилия Соханова, Сохановский завод там водочный. Оце они привезли его, так я, вы знаете, эту бутылку берегу, это ж моя фамилия. И то как поеду в Сумы.

— То це хтось з родичів, да, організував цей завод?

Жінка: Вы знаете, и это, поеду, ой! в Соханов идет автобус. Я постою, подумаю – це ж моя фамилия! Це ж, я ж Соханова. И я попала на Украину нечаянно. И вот мне кажется, шо, ну то конечно, я ж была маленькая. Если б я была старше, так я б расспросила, что там, батька б мне рассказал усе. Но знаю, шо одна наша фамилия была в селе. одна наша. Одно подворье было Соханова. 

— Скажіть, а от я знову ж таки про пісні попитаю, про традиції, що практично, коли ви приїхали в Україну, тут не співали вже?

Жінка: Співають українською, і я співаю.

— А там так тоже співали? А счас уже ніде не співають?

Жінка: Та сейчас только матюки да драки. Горилка ж та, понапиваются, как свиньи, идут. на поминках понапиваются. Я просто не то, шо, а за человека переживаю. как погляжу, как понапиваются, а тоди идут, маты гонят кругом. Чего ты с ними идешь тогда? Пришел, отдал долг, правда?

— Да. А от ви пам’ятаєте батька свого і так дальше, діда, то вони як пили? більше, чи нє?

Жінка: Ой, мой сыночек, батька я совсем мало помню. Но знаю, батька пил. Пили тоже, пили. Он водку возил на этих, на конях. Це мама моя рассказывает. И тоже, как привезут уже, та отрут там об колесо уже, так пили и тогда.

— А в Росії тоді не пили сильно? чи випивали тоді хлопці молоді? тоді, за вашої пам’яті?

Жінка: Мало, мало! Работали, нашо было пить? и пить не за что было. У нас самогон, так це вже после войны.

— Нє, а до, до войни?

Жінка: До войны я ж малая, я ж была ще маленькая. Маленькая, не так, шоб. Но шоб пьяные ходили, нет.

— Не было такого, да?

Жінка: Не было. ну, если уже, так батька сына так держал, шо там уже выпьет так, шоб батька не знал. Не так, шоб напился.

— Я ще хотів задать таке питання — а от, наприклад, ви щось про відьом чули?

Жінка: О! чули!

— Да? а що ви чули? 

Жінка: Чула, это мне моя мама рассказывала, то ж мама сиротой росла, и говорит, что ота баба ведьма. Ну, ведьма и ведьма. И коров доила ночью ходила ведьма. Ну, и эта баба умирает, бабушка Таня. А я ж ее невестка. Просила мою маму переночевать. Каже — приходи до меня, мне очень скучно самой, так приходи. Ну, так она пошла туды ночевать. Ну, что ж, каже, чую приходит, идет! Да, а мама ж и говорит, что, а где мне спать? Та, каже, ложись на ее это, вот тут на постели. Легла она на постели отдельно ж, може там, где она спала. А там же все, как обычно, до 6 недель висить покойника полотенце, на диванчике оно лежало. Ну, вот идет она. Простояла и как закричит — цепу! цепу! асим! асим! Отаким голосом. А потом, раньше ж все пряли. Пряли.

— Покійниця, да?

Жінка: Покойница. Пряли и оце мотовило, вы знаете наверное?

— Я знаю, да.

Жінка: Вот так пряли сперва, и вот так разматывали на мотовило, а потом на витушку уже катали, тоди на витушку сматывали, и тем же уже беленьким ткали ж уже полотно.

— Начиння? ткать, да?

Жінка: Да, да. И она ж оце взяла все порвала, пошматовала, разбила все. То, шо на постели было, все порвала. А мама каже — я вже лежу, как схватилася вот так вот это одеяло, чи там раньше одеял не было, а рядна. Вот так, каже, схватила, прижала на себе, и тогда потеряла сознание.

— От страха?

Жінка: От страха потеряла сознание! И когда уже отошла, каже — засвети свет, засвети! Она ей каже — я не светю свет, пока ж петух не закукарекает. В 12 часов петух.

— Це уже покійниця говорить?

Жінка: Да, не, оця ж, а та уже ушла. Тоди уже, говорит, петух закукарекав, це ж они встали, такой разгром, и она пошла в церковь до батюшки. Каже — отак, отак. Так мама казала – полгода лежала в больнице, так испугалась дуже сильно.

— Переполох такий, да, був? 

Жінка: Да. так он сказал, что вырезать осиновый кол и забить у могилу. И це зробили, и она больше не стала ходить. Таке вот я чула. Рассказувала моя мама.
А то тоже казали, шо была ведьма. Ну, и один усе – подумаешь! там ведьма, я ее не боюсь! Ну, все доказывал, шо я не боюсь, и нет этого. Идет из этого, с улицы, а она собакой прямо как прыгнула ему на шею. Она туда и сюда. А он такой сильный, схватил ее за лапы, и не выпустишь! Подходит до двора, стукает у двери — открой! А жинка – открой сам! Он — я не сам, я с гостем. Она — ты всегда с гостями! Открывает, он открыл, значит, она шиф! под это, под пол. Раньше ж полы такие были. А сам топор это, начал острить. Каже — сейчас я ее положу, лапки отрубаю, шоб это. А она тогда вылазяет оттуда, и каже, уже сделалася ж людыною — дорогой! прости! я больше никогда не буду. Так он рассказывал нам, есть такое.
Та у нас тут одна, она учится,  тоже ездит у Киев. И ее счас агитировали, чтоб надевать в дорогу. Кажет — там самые ведьмы, та часть города, она рядом, сейчас ее нема.

— А що? що вона таке?

Жінка: Ну, как вам сказать?

— Марія? Марія! це дуже важко. Не нада чуже брать.

Жінка: Ну, она ж цим занимается. Она ж с семьи ведьмачки.

— А я хотів запитать, а в Росії отак от, як я питав у вашого чоловіка, як ставилися до того, наприклад, що от ви пам’ятаєте може, як розводяться люди? Ну так, чи хорошо це, коли чоловік з жінкою розводиться?

Жінка: Ну, конечно не харашо.

— Ну, так були такі от випадки? просто люди як підтримують це?

Жінка: Я сама разводилася. Бачите, тоже в жизни так получилося, шо вышла замуж за одного – погиб на фронте. За другого – опять война, опять убили. За третьего вышла, пошла на дытыну. Ну шо, он пье, придет спит, робыть не хочет. И в его хате жила, мама сама осталась там. мама каже — ну, шо ж ты будешь там жить? переходи, каже. перейдете сюда, будем гуртом жить. Но он не перешел, значит, я осталась. Дед вскорости приехал, вышла, и с дедом уже живу, 24 года живем.