Кравченко Тетяна Семенівна, 1914 р. н.

– І бабусі Дяченко?

Т.С.: Дяченко, а та то я вже не знаю.

– А чи міняли вони прізвища тоді в 30-х, 40-х роках?

Т.С.: Ні! не міняли.

– Не міняли. Як називався куток, в якому жила ваша сім’я? 

Т.С.: Новоселиця.

– Новоселиця. А це яке село у вас?

Т.С.: Зарубинці.

– Так. Це зараз Канівський район Черкаської області?

Т.С.: Це зараз, а тоді ж був Переяславський район. 

– Ви і народилися тоді?

Т.С.: Да! в Переяславськім районі.

– А скільки ще, як називалися ще сільські кутки в селі? які ще кутки? як називалися?

Т.С.: Фінляндія називалася.

– А чого так?

Т.С.: Так називали.

– А які ще? як ще? коло Зарубиного як називався куток?

Т.С.: Ніяк.

– Ну, які ще кутки? як ще називалися кутки?

Т.С.: Ну, це Діхтярка.

– Так, які ще були? Ну, коло саду? коло того, як?

Т.С.: Коло саду там наче куток ніяк не називався. Ото Фінляндія. І те, Діхтярка. Новоселиця. Вигон, там казали Вигон, на горі.

– А ваша сім’я жила в одній хаті?

Т.С.: В одній.

– Так, а до колективізації як велося господарство? як розподілялися роботи? Ну, чим ваша сім’я займалася?

Т.С.: Чим? А! ше поки колективізації не було?

– Да! 

Т.С.: Ну, чим же? дома хазяйнували. На полях же ж давали землю ото давали вже в 20-м, чи в 14-м году, як война та була, то розпреділяли. То було в батька 2 гектари, 2 гектари землі. То скрізь по клаптиках.

– Ну, а чим займалися?

Т.С.: Ну, хлібороби.

– Хлібороби. Ну, вирощували цей, хліб.

Т.С.: Да, хліб вирощували. 

– Так, а хто вважався главою сім’ї?

Т.С.: Батько.

– Батько, да. А скільки у вашого батька і матері було дітей? ваших сестер, братів?

Т.С.: П’ятеро.

– П’ятеро. А назвать можете?

Т.С.: А чого ж не можу? (сміється)

– Ану, назвіть, будь ласка.

Т.С.: Кузьма самий старший. Тоді Захар. Тоді я. Тобі Марія. Тоді Василь.

– Як батька звали, ви не сказали?

Т.С.: Семен.

– Семен, так. Хто розпоряджався грішми в вашій сім’ї? Вирішував, наприклад, що купувать там?

Т.С.: Шо купувать? Батько ж як, ну батько ж.

– Чи в кожного були свої гроші?

Т.С.: Нє-нє-нє! Де б хто не взяв, в одну складають. Складають у одно, і кому треба, тоді беруть та шось там купують.

– Ну, батько купує, чи хто?

Т.С.: І батько, й мати.

– І комусь дають одному?

Т.С.: Ну, одному дають. Ну, вони укупі, ті гроші.

– Так, а скільки гектарів було у батька до колективізації? скільки у його брата було? у сестри?

Т.С.: Та, в їх по 2 гектара було. І в брата.

– Худоба була якась?

Т.С.: Худоба була. Були й воли. Були й корови. 

– Пара чи скільки?

Т.С.: Пара було волів, о, і по дві корови. І дві корови було. І свині були. Це я считаю, у нас було.

– Ну, так. Ви про себе кажіть, про себе. То господарство було велике?

Т.С.: Було велике.

– Тоді майже кожна сім’я займалась землеробством? і ще чимось? якоюсь домашньою промисловістю?

Т.С.: Ну, домашньою як?

– Гончарство, наприклад, рибальство. Ткацтвом.

Т.С.: О, рибальством да! І батько ж на хвинаря служив!

– А на хвинаря це що?

Т.С.: По Дніпру хвинарі ходили.

– А! хвинарі, ясно! зрозумів, ага. Зрозумів.

Т.С.: І в магазині він торгував, батько.

– Тобто, крім домашнім землеробством, своїми двома гектарами, він ще й встигав іншим займаться.

Т.С.: Да, да-да! А куди ж!

– А щось продавали на базарі? чи що?

Т.С.: Ну, це шо продавали? Ну, там телята продавали.

– Свої вирощені?

Т.С.: Ну да, свої.

– Ну, а на ярмарки їздили, чи куди?

Т.С.: Ну, їздили ж в Переяслав на ярмарок.

– В Київ? чи ні?

Т.С.: І в Київ, і в Ходоров. В Пшеничники. Оце тут ярмарки були.

– Так, а щось продавали вони після голоду? 33-го.

Т.С.: 33-го, то це вже ж батька не було. Це ми зосталися сами.

– А в якому році батько помер?

Т.С.: В 28-м году батько вмер.

– Ще до колективізації?

Т.С.: Да, до колективізації. Воно вже якийсь там заходило. Ну, а ше ж не було. Уже в 29-й, уже було, була колективізація. Ото забирали все. То здавали. У кого воли, то здавали, в кого коні. Ну, йшло все, реманент.

– Ну, це ми счас це будем підходить. А от у 40-х, 50-х роках теж щось прийшлося продавать на базарах там, після війни?

Т.С.: Ну, на базарах, то це вже фрукту. Фрукту і телята ж продавали, бо корову ж держали, то телята були.

– Так, а в 30-х роках був у вас фруктовий сад?

Т.С.: Був.

– А після 30-х років що з ним сталося?

Т.С.: Шо? після война. Война, позбивали! Ну, деяке там пооставалося, а тоді опять насадили.

– Ну, не чіпали тоді? ніякими налогами не обкладали? в 30-х роках? 

Т.С.: У 30-х роках не обкладали.

– Не обкладали налогом?

Т.С.: Ні! це вже після войни ото ж обкладали. А в 30-х ні!  

– А що сталося на землі, в саду в 50-х роках? що тоді сталося?

Т.С.: Шо? Та ті ж 2 гектари пішло в колгосп, а 50 соток осталось города.

– Нє, я кажу – з садом в 50-му році шо тоді получилося? чому люди вимушені були рубать сади?

Т.С.: Налоги, налоги були.

– В якому році вони ввійшли, ті налоги?

Т.С.: Налоги вийшли оце у 46-му, 7-му.

Чоловік: Десь у 50х годах налоги були іменно на дерево.

Т.С.: Нє, в 50-х не було.

Чоловік: А коли?

Т.С.: Нє! в 50-х було! на дерево, на дерево.

Чоловік: Я свідєтєль, я свідєтєль школьнік, як у 50-му році, мені було 12 років, коли люди навіть бігли в скирти ночувать. Заходив представітєль райісполкома, брав актив колхоза, з колгоспу кого-небудь, або брав директора школи Висоцького. І хто не уплатив невиносімого того, нечеловєчєского налога по м’ясу, по молоку там і грошима, так ноччю людей, окружали хату й заставляли – або підписуй на отаку суму, або. Так люди ночували в скиртах, у нас конкретно. Було таке?

Т.С.: Було, кажуть, і ночували. Ну в нас не ночували.

Чоловік: Не ночували, але бігали, як собаки!

Т.С.: А те, а шо ходили, требували, то це да, шоб підписувались на ті.

Чоловік: Добровольний зайом, еге?

Т.С.: Зайом, еге! еге! І то й визивали й у сільраду.

Чоловік: Так я не за зайом говорю.

– Так вирубували сади, да?

Чоловік: Да.

– Люди самі вирубували сади?

Т.С.: Самі.

Чоловік: Я можу розказать, як батько мій платив налоги.

– Так, значить, до колективізації до якого розряду власників належала ваша родина? Це були куркулі? середняки? чи бідняки?

Т.С.: Нє! середняки!

– Середняки. Ну, а чи мала ваша родина авторитет у селі? Чи ходили до них за порадами? Щось брали в позику під час колективізації, наприклад, або до? 

Т.С.: До колективізації то приходили.

– Приходили. А за чим?

Т.С.: Ну, то за грошми, шоб грошей батько позичив, то ше шось там дав батько.

– Ну, ясно. А по реманенту, полагодить щось, чи що?

Т.С.: По реманенту то приходили тоже, але ж батько не дав.

– Ну, до колективізації з якого віку діти в сім’ї призвичаювалися до роботи?

Т.С.: Це до колективізації, то вже брат у 12 год, і даже він у 7 год пас, у 7 год. Тоді хто шо подужав, те й робив.

– Тобто, вже зрання привикали, до роботи привикали, да?

Т.С.: Да-да! поки як подужав, то те й робив.

– Ну, праця була, наприклад, одним з моментів виховання дітей? чи нє? Ну, праця виховувала дітей?

Т.С.: Виховувала, ну да! Ну да, виховувала.

– Що до чогось люди звикали, да?

Т.С.: Да-да! да-да!

– Так, які саме види робіт виконували найменші?

Чоловік: Пасли.

Т.С.: Пасли. Та я, я почти й не пасла. Мені 12 год як сполнилося, то я вже пошла в колгосп робить, кіньми! Кажен день, кажен день. А вже в 13 год скрізь я ходила, і на жнива, і скрізь.

– Ну, а цей, а ще чим діти займалися? крім того, що пасли? чи вдома на городі, чи що?

Т.С.: Вдома, й на городі. І уже як подужали, то там колоски які збирали, в колгосп ходили. За колгоспу то фрукту рвали у колгоспі. 

– Ну, а були такі, наприклад, розподіл робіт на чоловічі і жіночі?

Т.С.: Були.

– Були, да. Ну, а що чоловіки робили?

Т.С.: Ну, шо чоловіки? Там то двері, то вікна, то хату робив. Ото таке чоловіки робили.

– Ну, орали?

Т.С.: І орали!

– Жінки не орали?

Т.С.: Ходили й жінки орать. Ходили!

– Столярну роботу чоловіки робили, да?

Т.С.: Да!

– А жінки уже всю останню?

Т.С.: Всю останню! Ходили, робили так! і косить ходили жінки було. Ну, це вже ж оце, як послі войни, то вже ходили й косить, і все.

– Ну, ясно, от. А в яких випадках жінка виконувала чоловічу роботу, а чоловік жіночу? Ну, коли там? коли не було в сім’ї.

Т.С.: (Сміється) було ж тако, шо виконували.

– Виконували, приходилося?

Т.С.: Приходилося! Якась жінка як косить, то це ж чоловіча робота? чоловіча, о!

– Так, ну, а як ставилися в селі до таких випадків, що, наприклад, оце в родині жінка виконує чоловічу роботу?

Т.С.: Ну, як ставились? харашо ставились. Не обсуждали. Не обіжали.

– Так, а чи була в вашій сім’ї прислуга, наймити? 

Т.С.: Та нє! не було.

– Не було, да. А в других були?

Т.С.: Не було!

– Ні в кого не було?

Т.С.: Я не знаю, в селі в нас не було ні в кого, ні в кого.

– Ну, а робочі якісь наймалися, чи що? не наймали, да.

Т.С.: Оце в одного було.

– Наймити були?

Т.С.: Да! не він сам. А як же його фамилія, я не знаю.

– Ну, вони нормально жили, ті наймити?

Т.С.: Нє, нормально, нормально! він не обіжав їх, нічого. Це я знаю, бо пасли там діти, то шо. Бо в їх дітей не було, то наймали.  

– Чуєте, а як змінилися стосунки в сім’ї після того, як сім’я втратила все своє господарство перед тим, як вступили в колгосп? не сварився ніхто в сім’ї?

Т.С.: Ні!

– Ну, а як получається – все віддать?

Т.С.: Все, все віддать. І ото отак все пооддавали. В 29-м году пооддавали, а в 30-м году опять позабирали усе з колгоспу!

– Чого?

Т.С.: Ну, отак було. Так усі сказали на тому, на зборах. І позабирали все чисто! А там осталось 3 чоловіка.

– В колгоспі?

Т.С.: В колгоспі. А тоді давай опять.

– А хто ж там верховодив оцім всім ділом? свій чи хто?

Т.С.: Свій, свій! Свій.

– Нє, ну головне, в сім’ї змінилось, от щось в сім’ї змінилось, коли, наприклад, дома робили, а тепер прийшлося отуди робить?

Т.С.: У колгоспі? Ну, канєшно, шо змінилося. Бо того ж то ми не заробляли в колгоспі, шо було.

– Вже не заробляли, да?

Т.С.: Нє, нє! Це вже заробляли аж то тепер.

– А чим займалися домашні після цього? Ну, члени сім’ї чим займалися? 

Т.С.: Ну, чим же? которе ходило ж у колгосп робить, которе подужало. А которе, то дома всі і пололи, й садовили. Ну, ну все дома робили.

– Ну, багато ваших пішло в колгосп? ну тоді в колгосп пішли?

Т.С.: Да, багато, усі пошли. Усі пошли!

– І домашні всі пішли?

Т.С.: І домашні, всі чисто пішли в колгосп.

– Ну, ясно. А як змінився авторитет глави сім’ї після переходу до колгоспу?

Т.С.: Ну, як же змінився? голова сім’ї вмер же в мене, у нас батько. То вже мати вже.

– Ну, ясно. А змінилося до неї ставлення, як вона стала оце в колгоспі? 

Т.С.: Та, нічого так, ніхто її не обіжав, а тільки заробіток був.

– Маленький, да? дуже маленький.

Т.С.: Да. Дуже.

– А з якого віку стали діти працювати в колгоспі?

Т.С.: Та з 12 год.

– Офіційно, да?

Т.С.: Офіційно з 12 год.

– З 12 год. Получається, і ви пішли в 12 год?

Т.С.: У 12 год. Оце мені сполнилося.

– А як жінка, наприклад, от як її, можна сказать, ну становище жінки от в колгоспі, і взагалі в суспільстві після встановлення радянської влади? не казали вам? Змінилося, чи що? Як до революції, поважалося, що це жінка, все?

Т.С.: Ну, поважалося. Ну, всі клопоталися, шо луче було, поки не було колгоспів.

– Щоб назад перевести?

Т.С.: Шоб назад вернуть.

– Ну, це скільки клопоталися часу?

Т.С.: Та, ну годів два клопоталися, чи й більше клопоталися.

– Десь до голодовки?

Т.С.: Да, да, да!

– Ну, получається, що жінка получила більше прав після вступу в колгосп? людських?

Т.С.: Ну да, ну да!

– Чи менше?

Т.С.: Більше (сміється).

– Ну, це ви з гумором кажете?

Т.С.: Більше (сміється), вона скрізь більше получала.

– Так, ну все. Тепер, значить, про колгосп. Чи всі пішли в вашому селі в колгосп рано, чи ні?

Т.С.: Усі, усі!

– Усі, все село?

Т.С.: Все село.

– Скільки дворів було в селі тоді приблизно?

Т.С.: 220.

– 220, і всі пішли?

Т.С.: І всі пішли. 

– Ясно. Ну, це получилось за переконанням, чи з якогось примусу?

Т.С.: Ну, примушували. Примушували.

– Ну, хто примушував? хто примушував? чекісти?

Т.С.: Ну хто? чекісти.

– Ну, ясно. З Переяслава приїжджали, чи з Києва? 

Т.С.: Приїжджали з Переяслава, да. Приїжджали.

– Ну, наприклад, люди якщо не пішли в колгосп, то як заробляли на життя?

Чоловік: Обкладували налогами їх.

Т.С.: То зразу обкладували, в нас пошли всі. В нас усі пошли.

– Ну, а були такі, ну, якщо, наприклад, оце в другому селі. хто не пішов в колгосп, як до нього ставилися? не знаєте?

Т.С.: Ну, дуже погано ставилися.

– Самі люди, да?

Т.С.: Самі й люди. І люди, оце ж внуки оці Павла Христенка, то хто, його розкуркулювали. Він зразу не пішов у колгосп.

Чоловік: Петра Павловича батько.

Т.С.: То його то розкуркулювали. Було все порозгонили.

– Ну, ясно. Їх кудись виселили? чи вони залишились?

Чоловік: нікуди їх не вислали.

Т.С.: Як ось нікуди не виселили? а вони ж були в Сибірі.

Чоловік: Хто? не були.

– А хто провадив колективізацію? свої чи чужі? От саме ту колективізацію?

Т.С.: Приїжджали з Переяслава.

– Своїх не було? А головою хто став? бідняк якийсь, чи що?

Т.С.: Бідняк, а хто ж це був вперед головою?

– Забули, ге? нічого.

Т.С.: Забула.

– Ну, а хто був жорстокішим, свої чи чужі? коли оце все заганяли?

Т.С.: Та, свої більше жорстокіші були, як ті.

– Ну, а чого?

Чоловік: Вислужувались. 

Т.С.: Ну, знаєте, шо вони, шоб ішли. Шоб все робили, і все так.

– Ну, а прізвище не пам’ятаєте його?

Т.С.: Оце того? та забула.

– Ну, Шевченко, чи як там? Ну, ладно, то таке вже. Ну, а що тоді отримували в колгоспі? в перші роки? трудодні, чи що?

Т.С.: Трудодні.

– І скільки коштував трудодень?

Т.С.: Ну, скільки коштував? (сміється) Грішми по 5 копійок.

– Це тоді, ще до війни, да?

Т.С.: До війни. А хліба по 300 грам.

– Ну, це багато було, да? об’їстися?

Т.С.: Да, об’їстися (сміється).

– Де брали гроші на харчування, чи продукти? чим харчувалися?

Т.С.: Ну, то, шо в городі приробиш. В городі своє, то ото так же і харчувалися. Отак, скільки там получиш. Ну, у кого ж сім’я та постійні ті, то потроху люди получали.

– Так, а де ж брали кошти на одяг, взуття?

Т.С.: На одяг? Ото так продамо, повезем фрукту, продамо, і так і купимо.

– А бувало, що ви й самі виготовляли одяг?

Т.С.: Ну, бувало, це ж пряли, ткали (сміється). Це ж усе ж робили.

– Встигали, да?

Т.С.: Да, да.

– Ясно. Так і полотно ткали?

Т.С.: Полотно ж.

– Свити ткали?

Т.С.: Свити ми не ткали, а полотно те ткали. То сорочки шили, спідниці шили. Все було, і штани.

– А було таке, що, наприклад, мінялися там одежею, взуттям, продуктами?

Т.С.: Нє.

– Не міняли такого. Так. Ну, а було, наприклад, таке явище в колгоспі, як крадіжка? хтось крав? як до цього люди ставилися?

Т.С.: Було! було.

– Це з самого початку було заведено, да? чи спочатку не крали?

Т.С.: У нас так, шоб крали, ти знаєш, то й не крали.

Чоловік: Так крали, шо не бачили.

Т.С.:  Шо не бачили (сміється).

– Почали одразу всі красти?

Т.С.: Почали, почали! потрошку тягти почали.

– А до колективізації крадіжок не було? чи були?

Чоловік: А друг у друга як красти?

Т.С.: Так тоді не було, бо в кажного ж своє. А те колгоспне, то колгоспне можна тягти.

– Ну да. Ну, а серед людей, наприклад, ці крадіжки не засуджувалися, так?

Т.С.: Ні! може де й було.

– Ну да. А коли люди вже так, можна сказать, почали, у них почало зникать оце відчуття, що вони власники? Ну, це ж раніше було там багато землі там, худоби, коней. Коли вже це вони колгоспниками стали?

Т.С.: Колгоспниками вже стали поки.

– Скільки років пройшло?

Т.С.: Ну, год 5 пройшло, або й більше. А тоді вже так привикли.

– Вже потихеньку звиклися?

Т.С.: Потихеньку звикли, й усе.

– Ну, от а коли з’явилося таке почуття вболівання за колективну власність? за колгоспну. Було таке діло, чи ні?

Т.С.: Та уже ж тоді, як уже привикли до колгоспу, то кажне каже – луче в колгоспі, то я до вечора доробив.

– І додому.

Т.С.: І додому, а те поздавав, та й усе!

– І до побачення!

Т.С.: І до побачення (сміється).

– Так, ну а це, як ставились до таких понять оце – моє, твоє, ваше, їхнє? Ну, як ставилися до власності такої?

Т.С.: Нічого так, харашо ставилися.

– Ну, не почали люди друг у друга красти?

Т.С.: Нє, друг в друга нє!

– В колгоспі можна украсти, а дома ні?

Т.С.: Ні-ні! не крали!

– Чи хотіли б ви мати таке господарство, як, скажімо, тоді ваші батьки?

Т.С.: Та! канєшно хотіли б! канєшно.

– Ну, а впоралися б з тим? ні?

Т.С.: Впоралися б! а чого ж? Та, тепер зараз би не впоралася (сміється).

– Но хотіли б? 

Т.С.: А хотіла б!

– Так, а чи не вважаєте ви це зайвим клопотом таким? ну, клопотом не вважаєте зайвим це господарство?

Т.С.: А! та то клопотом треба. Да, клопотати треба.

– Ну да. А що таке була от земля для ваших батьків? і що вона для вас значить зараз?  

Т.С.: Для мене, шоб все то, мені й зараз багато (сміється), а то багато.

– Чуєте, а для батька що воно було?

Т.С.: І для батька.

– Він ставився шанобливо до цього? дуже любив землю, да?

Т.С.: Да, любив землю.

– Чуєте, а якщо, наприклад, оце отак от украсти щось в колгоспі, це погано, чи ні?

Т.С.: Погано!

– Погано. І ви досі вважаєте? ви не крали?

Т.С.: Нє, не крали. Як не було, ми не крали.

– І дітей своїх привчили не красти?

Т.С.: Да.

– Ясно, і вас так батьки вчили?

Т.С.: І батьки нас так учили. І не дай Бог! ні в колгоспі, ні в кого, шоб гроші не брав, нічого.

– Ну, а чому так? як ви думаєте? чому?

Т.С.: Ну як? так батьки нас учили, шо не треба чужого, та й усе.

– Ну, а от, наприклад, чи відчуваєте ви себе хазяїном зараз? чи нє?

Т.С.: Зараз? та зараз я вже. Як же я зараз відчуваю? я вже всьо. Вже я должна покоряться дітям своїм. 

– Угу. Ну, а наприклад, коли колгосп робив збори там десь, то треба було обов’язково ходить, чи ні?

Т.С.: Ну, то як хоч, ну треба було ходить. Послухать же, шо там вони будуть балакать, і все. Це я не минала.

– Не минали, да? Ну, а когось карали, хто не ходив, чи ні?

Т.С.: Нє! нікого не карали!

– Чуєте, а хто от був в селі такою найголовнішою людиною? такою найвпливовішою? до колективізації. Ну, така людина була якась така, щоб користувалася загальною повагою?

Т.С.: Ну, оце батько мій користувався загальною повагою.

– Це Кравченко, як його?

Т.С.: Семен Юхимович.

– Семен Юхимович, він якого году народження, року народження? не знаєте?

Т.С.: Знаю, шо в 44 годи вмер. А! так можна посчитать.

– Він в 28-му помер, да? 28, і в 44 помер, да? счас посчитаєм, це 28, ну посчитаєм, зараз-зараз, іще 16. Тобто, це 1884-го року народження. Оце таке. Получається, що в селі було декілька поважних людей таких, що слухали?

Т.С.: Да-да-да, там іще були. Там Коробка ше був. А як його звать?

– Так. А попа ви застали в селі?  

Т.С.: Попа в нас так, шоб він у селі жив, то його й не було. То церква була, він приходив було, і побільше з Трахтимирова.

– Ну, а цей сільський староста може був такий? чи не було в селі?

Т.С.: То коло попа?

– Нє, ну взагалі в селі був староста?

Т.С.: Ну, а як же! був же. Голова сільради був.

– Нє, ну до колективізації?

Т.С.: Був, був, був.

– Так його поважали всі, нє?

Т.С.: Його поважали всі.

– А церковний староста був, що за церквою наглядав?

Т.С.: Був! був.

– Був, да? Ну, теж сільський?

Т.С.: Сільський, сільський.

– Так. Ну, як влада, можна сказать, поширювалася на цих всіх людей? Ну, що влада могла зробить цим людям? всім.

Т.С.: Нічого. Нічого не робила.

– Що хотіли, те робили?

Т.С.: Шо хотіли, то й робили.

– Так, який орган найвищий сільської влади? Це були ці збори? чи сходка сільська?

Т.С.: Збори, да!

– Сходилося все село?

Т.С.: Сходилось усе село.

– І вирішували свої питання?

Т.С.: І вирішували, шо там робить треба.

– Ну, наприклад?

Т.С.: Ну, оце ж, в колгоспі шо робить.

– Ну, до колгоспу? ну, ліс де рубать, чи що?

Т.С.: А! ліс то це, рубать ліс, то це ходили до колгоспу.

– Так. А сходка де відбувалася села?

Т.С.: В сільраді.

– Коло сільради, да? всі приходили?

Т.С.: Всі приходили. Ну, там клуб такий.

– Так. А брали участь там жінки, чи ні?

Т.С.: Брали.

– Брали, да. Активну?

Т.С.: Да (сміється).

– Чи всі мали однакові права?

Т.С.: Всі мали однакові права. На зборах то всі мали (сміється).

– Всі мовчали, да?

Т.С.: Всі мовчали.

– Все правильно. Так, зрозуміло. Ну, а хто був, от значить цей, не було таке, що, наприклад, багатша людина користувалась більшим авторитетом?

Т.С.: А було ж. Ото вже наче заможніша, то її ж більше слухають, більше. 

– Ну, і вашого батька слухали?

Т.С.: Слухали, батька мого слухали.

– Ну, а скільки так приблизно таких хазяїнів, як ваш батько, було в селі?

Т.С.: Ну, хазяїнів із 5 було.

– Із 5. У них були великі родини?

Т.С.: В батька, чи в кого?

– Ні, у тих, у тих?

Т.С.: А! були! були великі, були.

– Великі, да. Так. Яке господарство взагалі вважалося таким більше середнього, великим? Скільки треба було всього мать, щоб вважалось, що господарство велике?

Т.С.: Гектарів 5 то саме більше, саме більше.

– Ну, скільки це треба було худоби мать? 

Т.С.: Ну, худоби. Пару волів мав, пару коней мав.

– Так, свиней?

Т.С.: Ну, свині, корови, по дві корови. Ото було по дві.

– Оце багаті люди?

Т.С.: Це багаті.

– І велике подвір’я, да?

Т.С.: І велике подвір’я, і все.

– Зрозуміло. Так. А як вони впорувалися на цьому господарстві? когось наймали?

Т.С.: Та нє! самі, самі, самі. Все самі.

– Середняки ділилися на багатших і бідніших? такі середняки, чи нє?

Т.С.: Так, нє.

– Середняки. Так. Хто вважався бідняком?

Т.С.: Хто вважався бідняком, то так і був бідняком.

– Ну, хто це такий бідняк? скільки це треба землі мать, щоб буть бідняком?

Т.С.: Ну, гектар не було, а тільки шо городи.

– Ну, скільки це? город?

Т.С.: Город 50 соток.

– І це бідняк? І в нього й корови немає?

Т.С.: Нема корови, нема волів. Вони й те не робили.

– Так вони робить не хотіли, чи не вміли?

Т.С.: Ото так до кого підуть та пороблять.

– А! наймитували? за пляшку, да? 

Т.С.: Та ні! не за пляшку, а за шматок хліба.

– За шматок хліба. А хіба вони у себе не могли?

Т.С.: Ну, землі ж то вони не получили. А як же вони не получили, я забула.

– Ну, до них якась зневага була, чи ні? як до них ставилися?

Т.С.: Та нічого, ставились не, не, не сурово.

– Не сурово. Ну, може з співчуттям яким, чи що?

Чоловік: Там були і тунеядці.

– Ну, були такі, що не хотіли робить?

Чоловік: Канєшно були.

– Так, а як між собою оце гуртувалися бідняки, середняки там, багатії?

Т.С.: Ну, це гуртувалися то це наче однаково.

– Всі однакові, да?

Т.С.: Всі однакові.

– Не було такого, щоб якісь багатші, багатії?

Т.С.: Ні-ні, ні-ні, шоб ті наче отдєльно, осьо багатий, а ти бідний, то ти до мене там не йди, чи шо, то такого у нас у селі не було. 

– Ну, а було, наприклад, що і родичалися між собою? і кумовья були там? Ну, те, що співають там, що вона багачка, а я бідний там, такого не було?

Т.С.: Не було (сміється). У батька мого, все село почти кумував батько.

– Так, а це, ще хотів спитати. Чи чужі люди мали якусь владу в селі? от голова сільради був чужий, ні?

Т.С.: Да, може й були якісь. Із Трахтимер.

– Отой Василь, чи що?

Чоловік: Ні, брат його, Григорій.

Т.С.: Гриша.

– А він де зараз?

Т.С.: В Переяславі. Я не знаю, живий.

– Василь живе в Григоровці.

Чоловік: Та Василь я знаю.

– Ну, вони нормально ставилися до людей, ті чужі?

Т.С.: Нормально, нормально.

– Це звідки він родом, з Трахтимиров, той Василь? А Григорій?

Т.С.: І Гриша то з Трахтимирова. Ну, так це ж уже коли вони були!

– Так розкажіть оце, що ви розказували про село. Що воно давнє козацьке село, чи як? що ви чули про історію свого села?

Чоловік: Нас в цьому плані не просвіщали, це не нада було. Комуністам нужен покорний скот, чим тупєє.

Т.С.: Та ти ото верзеш.

Чоловік: Проізвєдьон був одбор людей мислящих на Сибір, або к стєнкє, а оставили кого.

– Ну, оте, що ви розказуєте, що село знаходилось не в тому місці, де воно зараз стоїть?

Т.С.: Нє, воно знаходилося тільки шо вже вище! На горі. Зразу проти цього. А тут були лози. А то в 20-м году після пожара ото вже тоді почали.

Чоловік: Тут вже й садки почали садить. 

– А чого цей пожар відбувся? це ж революція була?

Чоловік: Комісар якийсь прийшов продразвьорстку требувать.

– У селян?

Т.С.: Ні, не в селян! він прийшов, і пішов до діда цього.

– Як звали діда?

Т.С.: Марк.

– А прізвище?

Т.С.: Хоменко, а по-батькові не скажу, не знаю. Ну, він прийшов, солдат, ніякий там, я не знаю. В воєнній формі прийшов і сказав, шоб везли його луками.

– І скільки сказав, да?

Т.С.: Я оце не знаю, скільки, а він сказав – я його не повезу. І це якраз у жнива було. Ну, так він, шо ж тоді робить? Узяв та, вітер наче був сюди не віяв, а далі віяв, так він взяв ото та підпалив. А той дід крайній був од Ушика, од Ушика. І воно тоді вітер як повіяв, так усе й понесло.

– І загорівся?

Т.С.: І загорівся. А то він вийшов туди на шпиль уже, та ти знаєш.

– Та знаю!

Т.С.: Та як подивився, та кажуть – за голову вхватився!

– Сам, да? 

Т.С.: Сам.

– Скільки він гадості зробив.

Т.С.: Скільки ж він людей погубив! А людей почти ж не було, всі ж на жнивах були, поприбігали. Це у нас то самий старший Кузьма та пас скот отут внизу.

Чоловік: Але ніхто й не ходив? не шукали його, нічого?

Т.С.: Оце я не можу сказать. Як мені там було тоді 2 годи, хіба я знаю. Так він пас скот, а тоді прибіг, а тут ше телята в нас стояли і свині. Так він повипускав.

– Оце солдат цей? 

Т.С.: Це не солдат, це брат мій (сміється). Брат мій! А нас, а в нас клуня була сильно здорова, а ми собі там гралися.

– І ви ж тоді вже гралися? 

Т.С.: То й я ж уже ж, два годи мені було (сміється).

– Ви вже знали все.

Т.С.: Так він нас забрав, та отуди в яр у крупу, в яку він кидав, я стільки вже, і такі грудки, і він нас туди повкидав, а там же це не вихвачував. А батько та мати поки поприходили, то воно вже все зайнялося, вони нічого не винесли.

– І після цього почали будуваться на новому місці? 

Т.С.: Да, да! почали.

– Ну, не все ж село згоріло? чи все?

Т.С.: Та ні, не все! не все. Це наш куток усей.

– Скільки це хат було?

Т.С.: Та хат до 30-ти.

– Ого! а скільки всього?

Т.С.: Багато, в нас сильний куток був.

– Як називався цей куток? 

Т.С.: Оце я на горі не знаю, як він називався. Отамо то Новоселиця.

– Ну, ясно. Так це всі почали наче з солідарності туди переселятися?

Т.С.: Да, да! давай переселяться ото на той куток.

– А чому на старому місці не захотіли?

Чоловік: Але ше після війн,  я помню, мати там розказувала, прохід зверху був.

Т.С.: Ну, три хати зосталося! Три хати зосталося в тому кутку. 

– Чуєте, так я хотів цей дальше про колективізацію. Оце як ви, як це повідомлення прийшло, що колективізація буде? хто це наче такий перший сказав, що буде?

Т.С.: Ну, прийшов же з Переяслава.

– Ну, це десь в році 26-му, чи коли? Ну, батько ще живі були?

Т.С.: Живий.

– І каже – давайте будем об’єднуватися? чи що?

Т.С.: Да, давай будемо. Воно якось вперед не казали, шо колективізація, якось іначе.

Чоловік: Колективне господарство.

– Може комнезами, чи що?

Т.С.: Отако, да-да! (сміється). Да, да! о. А тоді ж ото вже давай писаться, де хто вписався в ті комнезами (сміється). А тоді ж ото колективізація.

– Ну, а чого от, як могли людей переконати, що це, наприклад, харашо?

Т.С.: Ну, каже, як ти не підеш у колективізацію, у тебе все, однаково все заберем і тебе виженем.

– Таке казали, да?

Т.С.: Ну да, казали таке. То всі ото й пішли в ту колективізацію, шоб не розкуркульовували, чи не забирали. Там не було чого розкуркульовувать так, а шоб не забирали нічого. То ото так усе поздавали.

– Ну, це получається, що вони одразу здали, десь протягом місяця? 

Т.С.: Да, зразу. Оце ти записався в колгосп, і зразу ти, да.

– А імені Леніна називався, чи як?

Чоловік: Петровський.

Т.С.: Нє! у нас Лєніна! у нас Лєніна.

Чоловік: У нас Петровського.

Т.С.: Ага, в їх Петровського, а в нас Лєніна.

– Спочатку всі імена такі були? Леніна, Петровського?

Т.С.: Да-да-да, да-да!

– Зрозуміло. Хто був став головою? Був же одразу якийсь партійний там дєятєль, нє?

Т.С.: Партійний. Тільки шо я забулась, як його.

– А батько був ваш в партії комуністичній?

Т.С.: Нє. Та нє. Ше батькові куди там! Тоді ше ж даже так і нє, не брали. 

– А це багато в селі людей було партійних?

Т.С.: Та чимало.

– Чимало? це вони після революції?

Т.С.: Це вже після войни після тії.

– А! після оцієї великої?

Т.С.: Еге! еге! еге, після ції.

– Ну, а що змінилося в самому селі до колективізації і після колективізації? Люди так само й співали, й веселилися?

Т.С.: Співали! голодні, як собаки. А прийшли на роботу, посідали там оддихать, співали. Йдуть із роботи, співають. Веселі були.

– Хоть і голод?

Т.С.: Хоть і голод, холод, і веселі, співають, і все.

– І в вас голодовка була в селі?

Т.С.: Ох, була.

– Сильна, да?

Т.С.: В 33-м тоже була, і в 32-му.

– Ну, а в 33-му багато померло?

Т.С.: Ні, в нас небагато, не так багато. Може чоловік з 30.

– Ну, це багато.

Чоловік: Це мало, ви считаєте?

– Це багато, ви що?

Т.С.: Це бездітні, оце такі. А в 47-м то в нас пошти, пошти й ніхто не вмер.

– Ну, це просто, що Дніпро врятувало, бо ваше село на Дніпрі.

Т.С.: На Дніпрі, та риба, то рибу ловили. І оті черепахи ловили, та й їли.

– Ви кажете, самий важкий період який був?

Т.С.: Самий важкий ото 33-й був.

– Весна, да?

Т.С.: Весна. Ну, ми дома не голодували.

– Ваша сім’я. А чого?

Т.С.: А того, шо це самий старший брат мій, то він пішов в армію, так там.

– Пайки присилав?

Т.С.: Так він не присилав, а він прямо в нас виклопотав, шоб нам давали пайок воєнний. 

– Так з Переяслава?

Т.С.: З Переяслава, ходили і мати, й дід, ото получали геть усе. То ми не голодували. По півкіла хліба давали. Ну, все! і крупа разна, і все! То ми не голодували. А люди.

– Ну, а все одно не було такого, що ніхто людей не поїдав? не було такого?

Т.С.: Нє-нє! в нас не було.

Чоловік: В Букрині було. Да, в Великому Букрині було таке. Мені розказували.

– Це там, що людей їли?

Чоловік: Дочку. А я чув, розказували, шо баба ота, її називали Марія, родня. І їх обвиняли, канібалізм називається. от ти там узнаєш, як будеш.

– Добре, я буду, я спитаю.

Чоловік: У Великому Букрині.

– Так, коли закінчилася голодовка?

Т.С.: Ну, коли? у 33-му.

– Після жнив, да?

Т.С.: Після жнив.

– Уже все тоді вже?

Т.С.: Тоді вже все.

– А когось розстріляли? забрали в Сибір? з 33-го до 40-х років?

Т.С.: У нас нікого.

Чоловік: Ну як? нікого в 37-му году не арестували?

Т.С.: А! в 37-му да! Два чоловіка в нас узяли.

– А чого?

– Ну, казали, в якійсь банді вони були, чи шо. Вони, кажуть, і не були деякі, а деякі були. Ото й сказали так.

– Що вони бандіти?

Т.С.: Да, да. Шось були.

– Ну, так а це.

Т.С.: І їх як забрали, і всьо.

– А ви їх знали?

Т.С.: Та чого ж я їх не знала?

– Ну, вони ж хароші люди були, чи нє?

Т.С.: Ну, так хароші були.

– А тільки розстріляли, да?

Т.С.: А їх не стало. Забрали, а де їх діли? не знаю. оце той Афанасій, він ціле время оце був.

Чоловік: Баби Ярини чоловіка, Петра, забрали. Ярина була Петрівна.

 

– Так, значить, як називалися голоси? там перший, другий? чи верхній, нижній? фальцет, бас? коли співали це всі разом? було таке?

Чоловік: Низький і високий. 

Т.С.: Був низький і високий, то тяга (сміється).

– Не говорили там тенор, баритон?

Т.С.: Нє!

– А які сільські назви були, не помните?

Т.С.: Не було, не було ніяких.

– Просто то співають так?

Т.С.: Співають. Пісню почали там, і співають, і все.

– А на скільки голосів співали? на скільки?

Т.С.: На скільки? хто його знає, на скільки вони співали.

– Ну, два? три голоса?

Т.С.: І 10 голосів було, компанія.

– Нє, то компанія може буть і 100 чоловік. А я кажу, що скільки голосів? Ну троє тягнуть там? чи один тягне?

Т.С.: Один тягне! Один тягне, а там всі гривнюють.

Чоловік: Треба тебе познайомить з тими оце, шо осталися Пасічники.

– А! це Кобзарі, да? Василь Маркович? Я ще їх не знаю.

Чоловік: Василь Маркович. Вони співають харашо.

Т.С.: То співають де ж вони харашо.

– Ну, ти хочеш, щоб ми весною поїхали?

Чоловік: Вони в маї будуть там.

– Чуєте, по всіх кутках співали?

Т.С.: По всіх! по всіх кутках! А тоді собиралися наче всі гуртом там, чи до клубу до якого, до хати до якої. Чи до сільради.

– І там співали?

Т.С.: І там співали.

– По вечорам?

Т.С.: Да! грали, танцювали.

– Ну, а було таке, що якийсь куток за вашого дівування вважався найкращим виконавцем пісень? 

Т.С.: Та були і в нас дівчата, да, хароші, співали. То собиралися.

– Ну, так переходили, наприклад, голоси з кутка в куток?

Т.С.: Переходили.

– Що співали то там, то там?

Т.С.: Да, да-да, да-да! Та ше оце весною! Як сніг розстав, Боже! і там співають, і там співають.

– І хлопці парубоцькі пісні?

Т.С.: І хлопці!

– А які пісні співали такі? про весну? веснянки?

Т.С.: І веснянки.

– Так. А чи була конкуренція між цими, ну, гуртками наче пісенними? Ну, як наче одні так співають, другі так? Не спорили між собою?

Т.С.: Н-нє, нє-нє! не спорили. Не спорили, нє.

– Так, а яких жінок вважали найкращими співачками? Ну, були такі, що найкраще співали, жінки?

Т.С.: Були.

– Як прізвища, не пам’ятаєте?

Т.С.: Чого? пам’ятаю. Кравченко Домаха, це дуже гарно тоже співала. Оце ж Варка то забула, Варка.

– Самі кращі співачки були? 

Т.С.: І Хоменко Уляна. Сама найкраща на селі.

– Ну, а було спеціально, що запрошують на весілля співать?

Т.С.: Ну, а як же! Це ж як весілля, то це ж кличуть же ж і співають. І дівчата, і жінки уже.

– Що платили їм, не знаєте?

Т.С.: Та ну! нічого не платили.

– Просто так, да?

Т.С.: Просто так. Ніхто нічо не платив.

– Ну, а після колективізації щось змінилося, ні? все так і залишилось?

Т.С.: Так і залишилось, ніхто нічо не платив. Співали. Ходили співали.

– Оце і гуртки співали?

Т.С.: Да, да!

– А коли перестали співать?

Т.С.: Та коли? оце ж перед отим о, шо вигонили, то й перестали.

– Перестали? Це якісь 70-ті роки були?

Т.С.: Да, 70-ті.

– Ну, а досвітки були у вас? чи вечорниці? чи як там?

Т.С.: Були! були, були.

Чоловік: Були, й я помню.

Т.С.: Були вечорниці. Були і на досвітки, там пряли, шили й співали!

– І ворожили?

Т.С.: Ворожили (сміється). Це були, були.

– Десь в якійсь хаті збиралися?

Т.С.: Та в хаті. То було не в одній хаті.

– Ну, а хто їх організовував?

Т.С.: Ну хто? Господар. Оце собралися дівчата, давай підем туди на досвітки, та будем отам. Та ходім, та будем довше шить та прясти. Бо то ж було прядем.

– Ну, що вони робили? ну оце пряли, що ще?

Т.С.: Пряли, шили.

– Вишивали і співали?

Т.С.: І співали.

– А хлопці приходили?

Т.С.: А хлопці приходили та погуляли та й пошли.

– А дівчата до ранку сиділи? 

Т.С.: А дівчата до ранку. Оце до 12-ти було сидиш та там прядеш чи шиєш, а тоді в 3 часа ночі опять же ж устаєш.

– Чого?

Т.С.: А треба ж прясти! а як же ж! А раньше ж треба йти й на роботу, і все. То то да. А вже в піст, то це вже ткали, це вже ткали.

– У піст не пряли, а тільки ткали?

Т.С.: Ткали, вже попряли, поснували (сміється). Мотовила, вже все поробили.

– А влада нічого не забороняла те? 

Т.С.: Нє! нічого.

– Ну, а як, коли зникли оці вже вечорниці? коли зникли вони? люди коли вже перестали збираться?

Т.С.: То голода, то все, то война. Не до цього.

– Ну, а були, наприклад, там баби кухарки? якісь голосильниці там? Такі, що спеціально на похоронах співали.

Т.С.: А у нас у селі не було.

– А такі, щоб баби кухарки були найбільші там?

Т.С.: Ну, кухарки, то це ж уже хто там вмре, чи й на свальбі, то вже ж їх кликали, шоб помагали.

– А їм платили щось, чи ні? не знаєте?

Т.С.: Та ніхто там! даш платка, або на сподницю (сміється).

– І пішов, да?

Т.С.: Та й пішов.

– Ясно. Так. А якісь такі музики тоді грали, чи ні?

Т.С.: Грали! гармонії були. 

– Так, а які ще?

Т.С.: Скрипки були.

– А бандури?

Т.С.: В нас бандури не було.

– Сопілки?

Т.С.: І сопілки були. У діда одного.

– А які ще інструменти були?

Т.С.: Ну, це ті гармонії!

– Ну, це запам’ятали вже. Бубон?

Т.С.: Бубон був, був. Ну, оце саме ж головне. Гармонія й бубон.

– А в ваших батьків не було ніяких інструментів? ніхто не грав?

Т.С.: Скрипка була.

– У кого?

Т.С.: У батька. 

– Грав? скрипаль був?

Т.С.: Грав (сміється). і оце і старший же брат Кузьма, той тоже на балалайкі грав.

– Ну, він не співав під неї?

Т.С.: Співав. Співав. Грав і співав.

– Так. Ну, а музиканти що, заробляли щось, чи ні?

Т.С.: Та хто там заробляв! чарку горілки заробив, та й все.

– Ясно. Ну, і рушники брали?

Т.С.: Ну, рушника було ж, як уже це на свальбу, то вже дадуть рушника.

– Їжу? горілку?

Т.С.: Да! їжу, горілку.

– Так. Ну, а в кого вони вчилися грати, ці музиканти?

Т.С.: Якось самі по собі. Я не знаю, шоб в когось вчились.

– Ну, ваш батько в кого вчився?

Т.С.: Сам по собі ото.

– Зробив сам скрипку, да?

Т.С.: Ні, купив! купив.

– Він купив, не сам зробив?

Т.С.: Нє, нє, купив! купив. І ото ше зосталась.

– А де вона?

Т.С.: То зараз вже немає (сміється). Зараз нічо не зосталось. Все згоріло.

– Ну, ясно. А не було такого, що от вся сім’я грала?

Чоловік: А в мене є балалайка мого батька. А де вона, десь у селі вона там, у Луковиці, де це я. Мій батько харашо грав на балалайці.

– А були скрипалі теж в Луковиці?

Чоловік: Скрипалія не помню в Луковиці. Оцей же ж, на скрипкі грав харашо оцей Кривий же Сергій. Він харашо грав на скрипкі.

– І це скрипка, бубон і гармонь? оце основні музиканти, да?

Т.С.: Да, да!

– А бандури не було? не замітили?

Т.С.: Нє! Не було.

– Ні ліри не було? ліра така, з коліщатком? не чули такого?

Т.С.: Нє!

– Шинок був в селі? 

Т.С.: До войни, кажуть, це ше до тії войни.

– До революції?

Т.С.: До революції то був, казали, шинок.

– Жид правив, да, їм? 

Т.С.: Не знаю. А знаю, шо казали був.

– А після революції?

Т.С.: А після революції не було.

– Оце в лавку горілку привозили? чи дома гнали?

Т.С.: У лавку. Дома тоді ото й е гнали. Не гнали! купували ото, та й все.

– Ну, а коло лавки грали ці музиканти в неділю? збиралися?

Т.С.: Ну, збиралися, грали.

– Спеціально приходили?

Т.С.: Ну, приходили. Гулять же собираються, в неділю було ніхто нічо не робить. Оце скільки не роботи, то в неділю не робили.

– І в колгоспі не робили?

Т.С.: Не робили в неділю, нє! Я оце як подивлюсь його ото.

Чоловік: Коли? після війни?

Т.С.: Після войни у нас не робили.

– А до війни?

Т.С.: В неділю ніхто не робив!

Чоловік: А в Григоровці всі роблять.

– В Григоровці і счас всі роблять.

Т.С.: І в Лукавиці роблять! Який празник, і яке шо, прямо аж!

– А в вас не робили?

Т.С.: Не робили! І в Трахимирові ні, бо було там, моя тітка була, то ніколи.

– Ну, шинки, короче, закрилися до цього?

Т.С.: Да, да, до 20-го году вони закрились. Не було.

– Ну, а пісні які співали? народні чи оці партійні?

Т.С.: Нє, народні пісні.

– Це весільні такі? А було таке, що керівник якийсь ансамблю був?

Т.С.: Та не було! 

– Не було. Всі як хотіли, так і грали?

Т.С.: Да!

Чоловік: До клубів не було, а Василь Денисович був.

Т.С.: То коли то він вже був?

Чоловік: Коли? в 60-ті годи.

– Зараз вже ніяких концертів нема, да? Так, чи бачили ви коли-небудь старців?

Т.С.: Бачили. В Григоровці.

Чоловік: В Григоровці на кажді поминкі, ото.

Т.С.: Григоровка це їх місце, точно.

Чоловік: Я сам був, пам’ятаю, 50-й год оце, з торбами ходять було.

– А що вони хочуть оце?

Чоловік: А шо вони хочуть? понабивають ті торби повно їдою! і несуть кажде по пуду через ліс на Григорівку. Но вначалі їм дають, той коржика, той те, той те. А потім вони, як вже люди вип’ють, так вони гребуть той.

– Ну, вони щось співали? за що їм давать?

Чоловік: За то, шо вони старці. А поминки для того, шоб дать комусь.

– А! щоб на пам’ять.

Т.С.: Вони вобще, ота  Григорівка,  ходили, хоть і поминок не було, вони по хатах ходили. Тоді я не знаю, бо до нас же приходили вони тоді.

– Були такі, що цей, ну вони оце тільки їсти приходили? 

Т.С.: Да, да.

– А такого, щоб співать, розказать, такого нє?

Т.С.: Нє-нє-нє!

– Тільки випить і поїсти, да? А других старців ви не бачили?

Т.С.: А других не бачила (сміється).

– А кобзарі якісь може?

Т.С.: Ні, не було!

– Не було. Ясно, жалко, звичайно. Якісь може бандуристи, чи що?

Т.С.: Не було.

– Так, чи була в селі церква?

Чоловік: Там, де школа.

– А зараз там знаходиться школа? Вірніше, знаходилася школа?

Чоловік: Рядом, да.

– А на ім’я якого святого, чи якого празника була церква?

Т.С.: То церква ж у неділю, а то на Вознесення в нас було. Храм на Вознесення. 

– А коли приблизно він був побудований?

Т.С.: От я не знаю.

Чоловік: Та построєна вона в началі вєка, церква.

– Десь на початку 20-го, да?

Т.С.: Нє, раніше.

Чоловік: 905-й, 902-й, оце вона построєна так. А простояла до 37-го.

– А це, і коли її знищили? в 37-му році, весною? влітку?

Т.С.: Влітку.

– А хто знищив?

Т.С.: Ну, із Переяслава, та комсомольці разні, то шо. Ну, в нас один тільки хреста знімав.

– Свій?

– Свій! і каліка ж! і каліка.

– І прізвище як його?

Чоловік: То йому шото случилося ж.

Т.С.: А як його звуть? їй Богу, не помню.

– Ну, це чийсь родич якийсь там? чи баби Дуньки, чи кого? чи ні?

Т.С.: Нє, бабі Дуні не родич. О! це того.

– Мостового?

Т.С.: Сашків.

– Шевченка?

Т.С.: Еге, Шевченко фамілія, може й Шевченко фамілія того, а це його дядько. Його дядько.

– Ага! Ну, і як, і чого він поліз туда?

Т.С.: Ну, посилали, так ніхто не схотів. Ні комсомольці, ні з Переяслава, ніхто не схотів. А він поліз, він на ногу кривий такий. Такий ніякий. І він поліз. А мати його вийшла та й христиться – а Господи! шоб тебе, хоть ти мій і син, шоб тебе перва куля не минула! І точно так його перва куля не минула. Виселяли нас, у 41-му виселяли, вигонили, і ми їхали підводою. І під Григоровкою німці там, він даже і позасинать не вспів. Обоз їде, так вони як почули, та почали стрілять. Поки вже не почули, шо коза почала шось там.

– Мирні люди, да? 

Т.С.: Да, которі мирні. І його перва куля і вдарила. Ну, він часов 5 терпів та скавучав. Ой, страх який! поки корчився.

– А піп куди дівся, який правив? до 37-го року ж правилося?

Т.С.: Да, правилося! правилось. Кажду неділю приходив. І вечірня, і так.

– І багато людей ходило?

Т.С.: Ходили всі, ходили!

– Причащалися? сповідалися?

Т.С.: Да-да, а як же! все. І паску святили.

– А як вона була? там багато таких бань було на церкві? 

Т.С.: Там така була красіва церква. Велика, красіва була церква! Весела така. Веселіша, як у Трахтимирові. Я було як піду в ту церкву, я хоч і мала була. А тут ну така була красіва церква! Плакали всі, як розвалили.

– Ну, а чому вони її зруйнували?

Чоловік: А релігія опіум для народу. Почему убрали церкви? Я тобі професіонально отвічу. Коли вибить з чєловєка духовность, котора ше осталась, церковна, образується пустота. Пустоту можна заповнить ложью, комунізмом. І ти становишся закодіруваний раб комунізму. Кодірували. Вибивали одно, і кодірували друге.

– Щоб не рипався.

Чоловік: Не стало церкви, в неї пустота в душі і в голові. Пустоту заполняли тим, чим їм треба було. От і всі були раби. А чим чєловєк тупой од природи, той кодірується легше. 

– Да, воно так получається, що після цього вже не збирали, піп більше не приїжджав, да?

Т.С.: Ні!

– Ну, там був іконостас?

Т.С.: Може, вже як людина вмре, там уже, то хто там позве.

– То позвать, да? Ну, на похоронах співали, там церковні?

Т.С.: Да, да!

– А на весіллях не благословляли? не вінчали? чи в Переяслав їздили?

Т.С.: Та, хто там їздив! ні. 

– Ну, а тоді в 20-х, 30-х, 40-х, 50-х колядували, чи нє?

Т.С.: Колядували! а як же! І діти ходили, і вже й дорослі ходили.

– Не забороняли?

Т.С.: Ні! не забороняли.

– Не забороняли. А ще колядки пам’ятаєте?

Т.С.: Да, колядки.

– Ну, а партійці місцеві нічого?

Т.С.: Ні, нічого! і їхні діти ходили.

– Ну, а щось забороняли про релігію говорить? про Ісуса Христа там? чи що?

Т.С.: Це вже в школах, то у школу як ходили, так дітям вже ж куди! не можна нічого, ні колядувать, та куди там! Улянка як носила паску, то було їй! (сміється). Вони їй давали!

– Свячену, да?

Т.С.: От вони давали! от же. 

– Ну, а цей, а церкву як зруйнували, то зламище так і залишилось? куди матеріал забрали?

Т.С.: Позабирали де який матеріал, то я не знаю.

– Її підірвали, чи розбирали отак?

Т.С.: Розбирали, вона ж дерев’яна.

– Комсомольці ці, да? чи свої?

Т.С.: Да, і свої ж уже тоді.

Чоловік: Коли хреста зняли, то всі потяглися.

Т.С.: А ікони от у Переяслав позабирали. Да, ікони забрали в Переяслав.

– Були і великі ікони, да, красиві?

Т.С.: Були й великі,  разні.

– А хто ж, де такі ікони взялися? хтось малював їх? Це місцеві, чи десь привезли їх?

Т.С.: Нє, привозили. Привозили.

– А звідки, невідомо? не з Букрина? там же теж були?

Т.С.: Нє! це мабуть ото.

Чоловік: Наша парафія, як кажуть, була у Трахтимирові. У березі була стежка, ходили до церкви пару кілометрів до монастирця, і туди навєрно.

– Ну, а як зруйнували в Зарубинцях, почали в церкву ходить в Трахимирів?

Т.С.: Та вони і в Трахимирові тоді зруйнували.

– Тоді ж, да?

Т.С.: Да!

– Так получається, уже ніде і не було?

Т.С.: Да, і в Григоровці.

– Одночасно?

Т.С.: Да! і капличку.

– А ви знаєте, де вона була, стояла?

Чоловік: Я не знаю, де вона, мені люди показували. Вона стояла примєрно там, де зараз пам’ятник.

– Ну, є така ідея, ми ж зможем її відреставрувать, ту каплицю.

Т.С.: Я була в тій каплиці. Я була, ми ходили.

Чоловік: І розказували мати й батько. Старі люди говорили, шо вона ж ото там була. Ото той пам’ятник, ото там вона була. 

– Зрозуміло. Так, таке питання, як насчот весілля? весілля оце недавно, наприклад, які були оце в 40-х, в 50-х, відрізнялись від того, що до колективізації?

Т.С.: Та ні! нічим!

– Не довші, не коротші вони стали?

Т.С.: Нє, нє, нє! таке саме! по тижню гуляли.

– Ну, тобто, перед голодом, після голоду воно наче однакове було?

Т.С.: Да, да!

– Ага, ну, а червоні весілля були, які в 20-му році? коли червоні владу взяли?

Т.С.: Ну, та були ж, були!

– Нє, я кажу, що коли більшовики прийшли до влади, то вони хотіли зробить свої весілля, такі комуністичні, таких не було?

Т.С.: Та ні! не було в нас!

– Ну, а коли весілля було, то всі родичі приходили?

Т.С.: Ну да, всі.

– Із усіх усюд?

Т.С.: Да, да, де й в другому селі.

Чоловік: До храму ходило туди багато людей, в Зарубинці було багато ходить до храму. Багато було. Я помню, полем ідеш, і йдуть, і йдуть люди, як муравейник повзе. А зараз вже ж ніхто.

Т.С.: Да! а зараз нічого.

– Ну, а перед, обов’язково сватали перед весіллям дівчину, да?

Т.С.: Ну, канєшно!

– А хто були свати? 

Т.С.: Ну, кого ж там уже молодий візьме іти сватать.

– А готувався посах на весілля?

Т.С.: Ну да, а як же! готувався.

– Прізвище приймала дівчина обов’язково чоловіка? чи ні? чи можна було на своєму залишатися? дівчина приймала? на чию фамілію?

Т.С.: А нє! на його фамілію.

– На його. Такого не було, шо свою залишила?

Т.С.: Ну, може де в кого було, ну а так я не знаю.

– Не чули, да? А були такі випадки, шоб це родичі між собою одружувалися? там сестра на браті?

Т.С.: Ну, на рідніх ні, а на третіх то були.

– Були, і нічого страшного?

Т.С.: Нічого страшного (сміється). 

– Їм не казали нічого? А вам мати співала колискові пісні?

Т.С.: Не знаю! (сміється).

– А чого?

Т.С.: Чи колискові, чи які, ну співали (сміється).

– Співали, да? І вам розказували казки може?

Т.С.: Да! казки розказували. Багато казок. Посідаєм, і розказували. І нам, дівчатам, і Улянці, то шо. То було.

– А у церкву хто вас водив, як ви ще малою були?

Т.С.: Мати. Мати.

– Мати. Розкаже все, поводить?

Т.С.: Да, як іти, не їсти до обіду перед церквою.

– А це, хто навчав іграм, в які діти бавилися? старші хтось?

Т.С.: Старші, старші.

– Ну, ви які ігри пам’ятаєте?

Т.С.: Ігри? я їх забула вже.

– Ну, а ви своїм онукам колискові співали? 

Т.С.: Я співала. Не колискові, а які попало (сміється), такі й співала. Було на печі ми плигаємо, і тут – давай, бабо!

– Так, а це, хто карав дітей за непослухи? коли не слухали.

Т.С.: А хто карав? а це батьки карали. Батьки.

– Батьки. А було таке, наприклад, що якийсь сусід побачить, що діти бешкетують, вони самі можуть покарати? чи вони батькам скажуть, а ті покарають?

Т.С.: Батькам скажуть.

– Самі не робили?

Т.С.: Нє-нє! самі нє.

– Ну, а батьки сильно карали? Били, бува, дітей своїх?

Т.С.: Буває, шо й треба.

– А хто ще, крім матері, доглядав маленьких дітей?

Т.С.: Та, хто був старший. Баби, хіба баби. Старша дитина меншу глядить. Да! а та тоже ше меншу.

– Тобто, батьки могли вже й на роботі буть, довіряли?

Т.С.: Батьки на роботі, а ті доглядали. Старші вже менших доглядали.

– Ви в школі вчилися до колективізації, чи нє?

Т.С.: А до колективізації вчилися.

– Вчилися. Школа була в селі?

Т.С.: Школа в хатах, по хатах була тоді.

– Так свої учителі були, да? чи присилали?

Т.С.: Ні, присилали з Переяслава.

– І скільки класів було в тій школі?

Т.С.: Чотири.

– Чотири класи. А потім куда?

Т.С.: А потім, куди хоч, або в Переяслав хто пошов, а хто нікуди не пішов.

– А чи хрестили дітей тоді, в 20-х роках?

Т.С.: Хрестили.

– Хрестили. Не забороняли? Це вже після того, як церкву зламали, тоді вже ніхто не хрестив? 

Т.С.: Чого? хрестили! Возили в Андруші, в Переяслав. Все время дітей хрестили.

– Чи були розлучення в сільських родинах?

Т.С.: Були!

– Розлучалися, да?

Т.С.: Да-да, були.

– Ну, а як це виглядало?

Т.С.: Ну, плохо виглядало! ну а шо ж ти зробиш.

– Було таке. Ну, а в яких випадках чоловік або жінка мав право одружуватися вдруге? яким чином відбувався такий шлюб? Ну, ЗАГСи тоді були, чи що?

Т.С.: Були, в сільраді.

– А до колективізації?

Т.С.: І до колективізації в сільраді.

– В сільраді, таке вже, розлучилися та й годі!

Т.С.: Да, да, да.

– Ну, а якщо піп вінчав, то що?

Т.С.: То нічого (сміється). Так, як і тепер, вінчаються й розходяться.

– А коли в вашому селі був дитсадок, чи нє?

Т.С.: Був. Це вже послі войни.

– Хто був його директором?

Т.С.: Та хто був директором, хто прийдеться. Оце ж було тітка Палажка покойна, то вона ото була.

– А якщо були такі, наприклад, немічні діти, з ким вони проживали свій вік?

Т.С.: В них же батько й мати були.

– Уже з ними були?

Т.С.: Да.

– Так, а де ж ховали батьків своїх? і взагалі всіх родичів?

Т.С.: На кладбищі.

– На кладбищі, зрозуміло. Зараз кладбища в селі Зарубинці і немає?

Т.С.: Немає.

– А чого?

Т.С.: Розрили його.

– В якому році?

Чоловік: В якому ж? в 70-х, навєрно, чи раньше.

– Зруйнували?

Т.С.: Зруйнували, розкидали там.

– Бульдозерами?

Чоловік: Пізніше, вже Зарубинців не було. 

Т.С.: Не було Зарубинців, вже не було. Не знаю, в якому.

– А в якому році ваше село попало під затоплення? виселили в якому році?

Чоловік: В 75-му.

– В 75-му уже нікого не залишилось?

Т.С.: Нє-нє-нє! там уже нікого не було. 

– А ви виїхали в якому це з села?

Т.С.: Я в 71-му.

– Виїхали. А ще люди залишалися жить?

Т.С.: Це там деякі, деякі.

– Деякі. А в основному вже не було?

Т.С.: Да, не було.

– Ясно. Зараз на місці вашого села море Канівське, да?

Чоловік: Ну, як море?               

– Плавні.

Чоловік: Конкретно, де ми жили, то там море. 

– Коли, наприклад, батько помирав, то кому діставалося господарство, якщо він був головою сім’ї?

Т.С.: Матері.

– Матері, да? А діти між собою не розпреділяли потім? тільки мати, да?

Т.С.: Тільки мати.

– Ну, наприклад, було 5 дітей в сім’ї, 5 синів. Кому з цих 5 синів діставався клапоть землі?

Т.С.: Та тоді землі вже при колгоспі, то вже не було.

– А до колгоспів?

Т.С.: А до колгоспів? то я не знаю до колгоспів.

– Нє, ну як робилося? наприклад, багатодітна сім’я.

Т.С.: Ну, то тоді ж старшому там приділяли, як він жениться. Оженився, він же одійшов, то йому там батько дає там гектар, чи півгектара, чи скільки там.

– І він стає бідняком?

Т.С.: І він стає вже там, як в кого там.

– Ну, ви казали, що, наприклад, 60 соток це бідняк.

Т.С.: Ну да, ну да, це ж уже в колгосп, да. 

– Ну, так уявіть, 2 гектари в батька, він поділив на 4-х, і получилось по 0,5 гектара, по пів гектара. Значить, вони бідні. Так?

Т.С.: Ну, так же ж, так.

– Одні бідняки. Ясно. Так. А, наприклад, коли нову хату будували, от ви після війни будували, як, вам всі родичі помагали?

Т.С.: Хто тоді кому помагав? Тоді кажне собі. Собі. Ми ото із братом тим, шо Василь, то то ми тягли те дерево вдвох. Після войни.

– Все село згоріло?

Т.С.: Ні, не все! там хати, та, їх нема вже.

Чоловік: Вище до переправи воно підгоріло більш, правильно?

Т.С.: Да! тут все по той! 3 хати чи 4 в нас на кутку зосталось.

Чоловік: Тітки Марфи там була хата, згоріла тоже, да?

Т.С.: Та згоріла. Та, то отой край, то почти всей згорів.

Чоловік: А я садок помню коло хати.

Т.С.: І в нас садок такий великий! великий!

– Ну, а це після того, а раніше, наприклад, як хату будували, то всі ж родичі допомагали?

Т.С.: Кажен собі.

– Це послі війни. А до війни?

Т.С.: А! до війни? да, помагали.

– Всі-всі приходили? на толоку?

Т.С.: Да, на толоку то і тепер то всі приходили. Оце мазать, то було все село сходиться. Одному помазали, й другому помазали.

– А щепи, а щепи хто? 

Т.С.: А щіп тоже ж уже помагали. Приходили там родичі. Та вобше на кутку, то оце усі приходять. Кажному помагали.

– Ну, а хтось з ваших родичів брав участь у революції?

Т.С.: Нас агітірували. Батько ж був, його ж поранили.

– А де він був? за кого він воював?

Т.С.: А з німцями тоді ж воювали.

– А! а в революцію він?

Т.С.: Нє, в революцію вже нє. Дома був.

– А де поранення було? Ну, тоді вижив, да, а потім?

Т.С.: Тоді вижив, а тоді застудили ото, і все.

Чоловік: Він умер од воспалєнія льогких. Казали.

– Ну, а хто вас навчив співать пісні? бабуся? чи мати?

Т.С.: Бабусі я й однії не знаю. Бабусі не знаю. Тільки мати.

– Вона вас вчила?

Т.С.: Да, да.

– Так, коли більше гуляли на вулицях, до колгоспів? чи вже в 30-ті роки?

Т.С.: До колгоспів то більше гуляли. А і в колгоспі тоже. Гуляли всі. Да, гуляли! всігда і молодь, і все! на вулиці гуляли.

– А цей, в сусідні села ходили там, наприклад, відпочивать там, на храм, чи що?

Т.С.: Ну, на храм у сусідні села ходили.

– Ну, там тоже вчилися співати, все?

Т.С.: Да, і співали там же на храму, а як же!

– Ну, співали, наприклад, так само, як у вас, чи по-другому?

Т.С.: Ну, є й по-другому, голоса наче мінялися.

– І пісні другі?

Т.С.: а, пісні почти ті самі, а голоса разні.

– Манера виконання така сама була. А були в вашому селі веснянки? 

Т.С.: Були!

– Були. І Купала було? Івана Купала?

Т.С.: Івана Купала якось тоді не справляли наче.

– Було Різдво, да?

Т.С.: Різдво. Ну, Купала то це знали, шо це Івана Купала.

Чоловік: Івана Купала це ж не християнський, це вже язичеський.

– А русальські пісні? русалчині?

Т.С.: Русалки співали (сміється).

– Ну, ви ж участвували в ціх всіх ділах, да?

Т.С.: Ну да, ну да. Оце ж дівчата усі, то собиралися й співали.

– Ну, а старші ж допомагали?

Т.С.: Ну да, ну да!

– Не були проти цього?

Т.С.: Та ні!

– А самі щось пам’ятаєте оці пісні, чи ні?

Т.С.: Та нє! Ну, як хто отак почне, то може. Аби хто почав, то може і згадала б.

– А ці закличні, хороводні, жартівливі пісні там?

Т.С.: Ну, співали, я усі такі співала.

– А козу водили на Різдво?

Т.С.: Так не водили.

– І Меланку не водили на Василя?

Т.С.: Ні, Меланку водили, водили.

– Так! а в 30-ті роки забороняли співать християнські колядки?

Т.С.: Нє! ну так забороняли, ну а ходили.

– Ну, співали по родинах?

Т.С.: Да, да, да. Да.

– А співали, наприклад, чоловіки козацьких чи чумацьких пісень?

Т.С.: Та співали, я вже забулася.

– Ну, Зарубинці це ж село козацьке, ні?

Т.С.: А, я знаю, воно ж в разне время там.

– А частушки співали російські? 

Т.С.: Да, співали частушки.

– Російські, да? Ну, такі без лайки?

Т.С.: Нє-нє, без лайки.

– Ну, було, що й танцювали?

Т.С.: Та ні, та ви шо? грали та ше й танцювали?

– Так, а цей, як більше, наприклад, ви любите співати – під гармошку? чи більше без супроводу?

Т.С.: Та, більше без гармошки.

– Соло так, да? Так. А який був національний склад села? скільки людей жило різних національностей? крім українців.

Т.С.: Та в нас і не було руських, тільки українці.

– А жиди?

Т.С.: Жидів у нас не було.

– А до революції?

Т.С.: До революції я не знаю, не буду казать.

– От між собою в селі якою мовою говорили?

Т.С.: Українською мовою.

– Українською. А вона схожа на ту, що зараз вживаємо?

Т.С.: Да, тоді наче луче ми всі по-українському балакали.

– А якою мовою вам в школі викладали?

Т.С.: Українською.

– Російською не викладали, тільки по-українські?

Т.С.: Да, була ж книжка.

Чоловік: Російська мова була.

– Ну да, ну а предмети. А проповіді в церкві якою мовою читали?

Чоловік: А там же церковна мова, вона не російська й не українська.

Т.С.: Як воно називалося.

– Церковно слов’янська. 

Т.С.: Еге ж, слов’янська. І я читала, в нас була Євангеліє то до войни.

Чоловік: Її сам піп там не понімав. Беркав по ній, та й усе.

Т.С.: І читала я, а зараз я його не вмію нічо.

– Чуєте, а от в сільській раді діловодство якою мовою йшло?

Т.С.: Українською.

– Так, чи були спеціальні представники і комісії, що займалися здійсненням українізації? От навіщо по-українські говорили? Ну, а книжки якісь можна було купить?

Т.С.: Та, можна ж було купить.

– Продавалися?

Т.С.: Продавалися.

Чоловік: В Переяславі була книгарня велика. В районному центрі. В основном які книжки? Книжки в направлєнії комуністичному.

Т.С.: І кобзарські книжки, “Кобзаря”, і “Кобзарь” був.

Чоловік: Вишколений “Кобзар” був Шевченка, канєшно.

– Чуєте, а коли оце стали люди говорить уже не чистою мовою, а наче як змішаною, то російською, то українською? після війни?

Т.С.: Після війни оце.

– Одразу, да?

Т.С.: Ото одразу, да. Це поприходили ж із армії ото, та.

– Та слова ото?

Т.С.: Да, слова ото там.

Чоловік: В общежитії як побув дві неділі в Києві, а там почали сміяться в Луковиці, шо пішов, каже – я пішов в армію, в Переяславі комісували, не дійшов. Ну, переночував у воєнкоматі. Дай лукавських млинів називали. Прийшов, уже російською мовою говорив.

Т.С.: Ото ж і Степанович. Його тоже. Василь Степанович, шо вчителює. І тоже був такий росіян, шо куди там!

Чоловік: Оцей о?

Т.С.: Оцей! оцей Василь! Його ж у армію тоді не взяли, він з 27-го году. І прийшов сюди і вже давай.

Чоловік: Через два дні?

Т.С.: Та днів через два, а прийшов вже ж.

Чоловік: З Переяслава?

Т.С.: З Переяслава вернувся!

– І одразу по-російські, да?

Т.С.: І зразу давай же ж по-руські! тоді вже в Переяславі вчився.

– А зараз в селі, зараз в селі яка мова більше, перевагу надають українській мові чи російській?

Т.С.: Та в селі українською, українською.

– Вона важливіша?

Т.С.: Да.

– А чи були у вас в селі такі, що ікони малювали? 

Т.С.: Не було.

– Картини різні?

Чоловік: Ну само художні такі були.

– Ну, цей же Михайло Антонович, він же художник.

Т.С.: Та, то коли було!

Чоловік: Без образованія.

– А інші майстри були якісь? щось робили? там ото стельмахи, бондарі?

Чоловік: Були, і хрести робили, і жорна оці з візерунком.

– А прізвище не пам’ятаєте таких майстрів?

Т.С.: Оце, шо каміння вибивали.

Чоловік: Там жив отуди аж до берега він.

Т.С.: Там Михайло.

– А як його прізвище?

Чоловік: Чесно, я не знаю. Чорний такий Михайло.

Т.С.: Та не Чорний, отого Василя.

Чоловік: Це Нінчин чоловік, да?

– А які ще майстри були? ті, шоб вози робили там, наприклад?

Т.С.: Та були!

Чоловік: Вози робили.

Т.С.: Були, та не всі, а було багато.

– Майстрів багато?

Т.С.: Багато було!

– Ну, які  спеціальності? гончарі були? гончарні промисли? горшки ліпили?

Т.С.: Ні, ні, ні! в нас не було.

– Купували на базарі, да?

Т.С.: В нас не ліпили.

– А де купували на базарі?

Т.С.: В Переяславі!

– Там хтось займався цим промислом?

Т.С.: Да, і в Ходорові багато було.

Чоловік: І Ходорів же, був базар великий.

– Ну, получається, така, наприклад, людина каменотес, що він робив? як ця професія називається по-сільському? То, що камінь тесав?

Чоловік: Я даже таке не скажу. Каменяр, не каменяр.

– Я знаю, що це практично ніде не було таких професій, Трахтимирів, Зарубинці, даже в Україні, хто так робив оці жернова.

Чоловік: Да, тут воно традиція. Понімаєш, тут гори, і в горах багато каміння. І люди, начиная із 7 год, пасти, погнав пасти, і він уже шото клепа, камінчик об камінчик. А потім бачить, шо там його дід жорна, і подражав йому. І так воно той. Візьми той камінь, де Зарубина гора, там же повно каміння, не тільки в Луковиці, візьми ти в сторону Монастирця. Візьми в сторону Трахтимирова, скрізь каміння. тому воно було, матеріал сам природній лежав перед тобою, понімаєш. Начиная з падіння, ти вже чим-то займався – каміння, й каміння, й каміння кругом.

– І получається, що вони на ярмарках продавали оце каміння для?

Т.С.: Заказували. Як людина вмре, і оце вони їдуть і заказують.

– Оцим майстрам, да? І скільки їм треба часу, щоб зробити? ну, місяць? два?

Чоловік: Та ні! вони бистро робили.

– А жорнова оце на?

Чоловік: Жорнова тоді буквально за нєсколько суток.

– Серйозно? а багато родин оцим занімалося?

Чоловік: Він вибирав же камінь спеціальний, шоб він не сипучий був і не дуже той. він чуствував текстуру каменя. А в нього була кайлочка. Я помню, ще десь 50-й, 49-й, кайлочки такі були спеціальні, і він оббивав по кругу, а потім його на той. А потім воно притиралося по ходу.

– Це каміння?

Чоловік: Да.

– Я знаю, що вони так робили, що зараз машина виконать не може. Оцю отаку роботу.

Т.С.: Оцей Михайло Дяченко, так він оце ж ті плахи такі брав.