Козуб Трохим Савович, 1910 р. н.

— Ви їх з собою забрали потім?

Т. С.:  А я взяв собі тут жінку, та поженився з жінкою, та це вже в нас троє дітей було.

— А я хотів запитати, а дід з бабою з вами жили? іще там, як ви з батьками жили.

Т. С.:  Як я жив, то дід який це?

— Ну, вашого батька батько жив з вами?

Т. С.: Нє, вже не було.

— Не було вже, да? А до цього в вас було своє господарство там ще?

Т. С.:  Було, було!

— Було. А хто вважався головою сім’ї? батько? мати?

Т. С.:  Батько й мати. А ми вже подчіньонні були.

— А хто грішми розпоряджався, як були гроші тоді?

Т. С.:  І батько, й мати. Рішали там. Батько там бондар.вав, і я перtйняв це, то бондарював. Робив кадужки, діжки, бочонки. Робив бочки по 50 літер на вино. Садок у нас є, та вино давили. То я робив туди бочки.

— А скільки гектарів землі було у батька до колективізації ще?

Т. С.:  У батька землі було небагато, був гектар і 75 сотих.

— Гектар і 75 сотих, да? А де ця земля була? 

Т. С.:  Земля оце тут оця вчитувалась, шо це зараз, тут гектар оце був, а то туди, у центрі Міїва, як їхать на Городище, по праву сторону, вона називалася Бенехово, то там.

— Як? як?

Т. С.:  Бенехово. Там земля наша була, там було 75 сотих землі. Там в школу ходив робив ще, він хароший майстер був. І плотнік, і столяр був, і бондар був. Бочки робив. 

— А скільки було землі от у батькового брата, чи в батькової сестри?  

Т. С.:  А це я не скажу.

— Не скажете. Але була земля?

Т. С.: Да, була.

— А в батька були сестри, брати?

Т. С.:  Були, були, одна сестра в батька була. Одна була сестра, я знаю.

— А ви скажіть, чим ваш батько займався? це кроме того, що на землі працював.

Т. С.:  Ну, то булу купує дуб у лісі та розробляє дома, теше кльопку. Бо він же і хазяйнував, землю мав. Виготовляє той кльоп, а потом літом вже він підсохне, а тоді вже він складає, і готовить продавать.

— Кладку продавать, да?

Т. С.:  Ні-ні! бочки робить. Цеберки робить для скота. Бочонки робить тоже для вина, маленькі, великі, на 5 відер. Я тоже робив бочонки, в нього вивчився. Та він такі робив, і я такі робив, і дуже харашо робив. Базар у нас був дуже хароший. То куди не повезем, так ми його розпродуєм, додому не везем ніколи. 

— То це продавали де оці вироби?  

Т. С.:  А вироби продавали в Городище, в районі.

— В Городище, да?

Т. С.:  Да, да! за 7 км від Мліїва.

— А в селі продавали? купляли в вас? 

Т. С.:  В селі до хати ходили, то ми так продавали.

— І скільки діжка коштувала тоді?

Т. С.:  Та тоді вона там на 20 відер 25 карбованців.

— Це було до війни ще, так?

Т. С.:  До війни. Це ше тоді дешево.

— Чи до колективізації ще?

Т. С.:  Да-да, до колективізації ніхто не згадував. При НЕПі, ше НЕП.

— Це ще при НЕПі, так?

Т. С.:  Да, да. Тоді робили всі, хто як умів, той так і жив.

— І податками ніякими не обкладали?

Т. С.:  Обкладали. Платили. Страховку за людину, за скотину, за свині, за землю, за все. То страховка одно, а то податок називався. І ми платили, то по закону платили.

— А де батько це все робив? була якась майстерня в нього?

Т. С.:  А в нього ото був сарай, у сараї.

— А яким інструментом він робив ці діжки, бочонки?

Т. С.:  А він же накупляв. В магазинах тоді інструмент який хоч, такий і був.

— А як він звався, той інструмент, яким робив? 

Т. С.:  Штруби були, рубанки, фуганки, шершенки всякі були. Чернетки. Ну, шо нужне, те. Ножовки всякі возможні, усірники. Це такі були інструменти для посуду, для того. А для столярного то кальовки разновозможні були. От робить ото лодки. Це все столярне було, считалось. Це не бондарське, а це вже столярне те, шо ото виробляють от раму. Зробить раму, то бачте, то її вистругать і дать їй толк, шоб воно стікло пригодилось до його.

— А бондарів багато було на селі в вас?   

Т. С.:  На селі в нас бондарів мабуть штук з 13 було. У нас воно то було багато.

— А було таке, що музичні інструменти виготовляли? бандури там, таке.

Т. С.:  У нас ніде не виготовляли, це в Черніговській області. Там виробляли гітари разні, балалайки, оце все. Всяке оце, струнне все виготовляли.

— А я хотів ще спитати, от як ви везли продавати на базар оце бондарсько, то ви ще щось везли продавати може там землеробську продукцію?

Т. С.:  Там трохи зерна там, як є лишнє. А як нема, то нема. Як є скотина дома, свині, то й не продавали.

— Не продавали, да?

Т. С.:  Не продавали, бо тре ж годувати скотину.

— А от після голоду, як після голодівки, то возили щось продавати на базар?

Т. С.:  А як же! тоже бондарське.

— Тоже бондарське возили?

Т. С.:  Да. По бондарському, да.

— А от 40-ві, вже після війни ви продавали щось на базарі? 

Т. С.:  Це я?  Я робив, заробляв другим способом в Городищі, бочки продавали.

— Другим способом.

Т. С.:  І брали, чорно брали!

— Брали, да?

Т. С.:  Та куди! Давай тоді огурці солили, помідори, де шо не є. Капуста січена була, шаткована. Так шо було в посуді. В потом уже ж змінили це посуду, то там стали куплять кострулі оці на 5 відер, на 6 відер. Та стали солить у тих кострулях, а воно ж в одній кислота і сіль об’їдає, та вони стали пропускать воду, та опять до бондарів!

— А коли от уже припинили продавать на базарі ці вироби?

Т. С.:  Стали припинять, вони не припиняли, а патент стали требувать. Єслі я занімаюсь там бондарством, я должен взять патент, заплатить за год, скільки там вони вкажуть, і тоді маєте право продавать. А як патента нема, то ти не можеш продавать, бо тебе оштрафують.

— Це вже після війни було?

Т. С.:  Да. Да.

— А хто видавав ці патенти? 

Т. С.:  А це ж адміністрація районна.

— Районна? а в селі хто, з сільської ради хтось приходив?

Т. С.:  Ну, представник сільради, а вже з района їдуть, хто там робить, заробля там шо небудь бондарством, тощо. То вони їдуть і провіряють. А провірять, шо в тебе немає, то бери патент. А не будеш патента брать, заплатиш штраф і не дадуть робить. І не дадуть на базарі тобі продавать нічого!

— А коли ж ви його робили, як ви ж на роботу в колгосп ходили?

Т. С.:  Це вже як колгосп був, а це ж до колгоспу.

— А! це ще до колгоспу?

Т. С.:  Да, да.

— А вже за колгоспу, то коли ви встигали робити?

Т. С.:  А вечором, ранком. До роботи то поробиш часів два, час, і йдеш на роботу.

— А дерево де ви брали за колгоспу?

Т. С.:  А осьо ж воно сюда навалено було, в колективізацію лежав дуб такий. Та куди там! Такий, як ото ночви. І він лежав мабуть год 5, і продавали його за безцінок, і хароший же такий дуб. Зверху побитий  трохи так на палець, а всередині ж хароший дуб, міровий дуб. І його купляли, розробляли на кльопки, розробляли, шо хотіли.

— А ви робили веретена, гребні там? 

Т. С.:  Ми не робили, ну були люди такі, шо робили.

— Що робили, так. І тоже на базарі продавали?

Т. С.:  Тоже на базарі, по селах носили.

— От я хотів запитати, а в вас був такий фруктовий сад десь там ще до колективізації?

Т. С.:  А оце ж він оце. Оце ж він, це в 27-му році пощеплені. Оце в цей год нема яблук, нема горіхів, нема слив, нема черешень, нема вишень, нема абрикосів. Всі годи їх було стільки! скільки я тут живу, ні одного году так не було.

— А от що з цим садом, вас не заставляли платити податок?

Т. С.:  Кажду деревину считали і накладали на деревину податок. Як був Сталін, то я платив 1963 карбованці налогу.

— А ви не вирубували садок тоді, як оце податками обкладали?

Т. С.: Шкода рубать було, бо хароший садок був. Це ж вже він пропав.

— То ви не вирубували тоді?

Т. С.:  Нє. Нам даже забороняли, хто буде рубать, то й штрафували. Там хто зрубав коло своєї усадьби, було верба або акація там, шо вгодно. Так і тих штрафували, шоб не вирубували зелені.

— Ясно. А до колективізації ви були, належали, ще батько ваш хазяйнував, до бідняків, до середняків, чи до кого?

Т. С.:  Середняк був.

— Середняк, так. А от вашого батька поважали в селі?

Т. С.:  Та куди! він в школі, ше при царизмі в школі робив. Парти ті робив, шо на два чоловіка, чорні дубові. І батько в день тоді заробляв при царизмі карбованець, та хазяйни півтора рублі волами заробляли, водили волів. Та він півтора заробля, а батько рубль. І то зазіхали хазяйни на батька, шо хароші гроші платили.

— То в вашого батька позичали гроші? от люди приходили?

Т. С.:  А як же! (сміється). Позичали. Даже в кооперацію позичали. А то давали стімул, шоб поддержать там місяця два скільки там грошей, то дадуть на сорочку там або на штани, проценти вроді такі платили батькові. 

— А я хотів в вас запитати, а ще до колективізації, до колгоспу, то з якого віку вас почали батьки заставляти працювати?

Т. С.:  Батька чи мене?

— Вас.

Т. С.: Я сам! я сам, оце я сам двері, ше мені було не  знаю, скільки год, двері сам навішував всі чисто в хаті.

— А якщо ви були дитина, то вас заставляли щось робити?

Т. С.:  Ну, посильно, котора  по силі. Ото пасти.

— А з скількох років от ви вже почали пасти?

Т. С.:  У 8 год почав.

— У 8 год уже. А що ви пасли?

Т. С.:  Корову пас. Телят коло корови, ото така. Або в сусіда ше одного візьму, та двоє пасу, сусідську і свою, то четверо було. На поле гонив.

— То це чи багатий дядько, чи бідний, однак діти їхні працювали, так?

Т. С.:  А як же! а як же! У нас ніхто не гуляв. І красти ніхто ні в кого не крав. І дисципліна така була, шо ніхто ні до кого не піде, шоб там покрасти там десь гроші, або вишні, або сливи, або там шо небудь. Нє, цього не робили.

— А в вашій сім’ї наймити були?

Т. С.:  Ні, не було, самі. В нас же два хлопці. А дівчата були, то померли в один год. Задавило було, і в одній ямі заховані. А нас осталось два лобурі, то вже батьки нас доглядали, поки самі померли, а ми сотались.

— А чим почали займатися ваші батьки після колективізації вже, як вже втратили своє господарство, свою землю? От забрали в вас.

Т. С.:  Батько вже не робив, бо вже слабий був. А мати була домохазяйка, їсти варила. Робила на грядкі, шо було коло дома, то це її робота. Та кусок це ж зернового було посіють. В городі обробляла.   

— А от в колгоспі, з якого віку діти діти йшли працювати в колгосп? колись уже потім.

Т. С.:  В 18 год, в 17 уже ходили пасти, їздили кіньми.

— В колгоспі, да?

Т. С.:  Кіньми вже їздили, волами вже їздили, 18 год це вже считай взрослі считалися.

— А от ще таке питання — як от людям жилось, ще до колгоспу краще сталося? чи після того, як вони в колгосп пішли працювати?

Т. С.:  До колгоспу було луче. А чого? Бо ше ж колгосп не наладився, шоб усе було в колгоспі. Та все ж постєпєнно робили, понятно. Ніякої техніки не було. а як уже усилів колгосп, та техніка всяка, всякі станки, понімаєте, а то своїм здоров’ям усе робили. Розпиляти на пилораму доску привезеш, доска 20 см, її треба попилять по 5 см. Дліна її там метр з лишнім та ширина. Та попиляй пилкою сам. Знаєте, як важко пилять! А постругать. Станків тоді не було стругальних, а тепер все на станках і свердлить, і стругать. Все було харашо наладилось, тоді вже легше було.

— Я ще хотів вас запитати — а чи всі пішли у колгосп у вас?

Т. С.:  Часть було, ті которі, скажем, власть не допускала їх. Считались як куркулі, то їх не допускали туди до колгоспу, шоб вони не переберенчали тим людям, які привикли до колгоспу вже. То їм нарізали землю, тим, і вони свою землю мали і платили налог за ту землю і користувались тію землею. Де наділи, то вже адміністрація та була, сільська, районна, землі кусок і ріжуть, скільки було в людини раньше, стільки нарізали їм. 

— А як до тих людей ставилися, що в колгосп не пішли?

Т. С.:  Погано!

— Погано ставились?

Т. С.:  Власть не любила їх. Не любила. Власть не любила.

— А хто проводив в вас колективізацію? свої, чи чужі приїхали?

Т. С.:  Свої, свої. Свої були актівісти, і комуністи часть було, бо тоді ше мало було. А були такі вже, которі заслужені деятєлі, а в них вже великі права. По кутках проводили всякі збори і писали в колгосп людей.

— А чужих не було?

Т. С.:  Не було, представітєлів не було. Не було чужих.

— А що от отримували в колгоспі, коли почали працювати в колгоспі?

Т. С.:  Як отримували?

— Ну отримували, зарплату якусь отримували в колгоспі, як пішла колективізація?

Т. С.:  Зарплату за год платили, год поробиш, то шо вони там за год назначать тобі рублів там 5, 6. А то йшло большинство в державу, на розходи свої. Бо дбали ж, коні були, воли були, свині були, кури були. Все ж їсти хоче, зерна хоче й хліба. То людям мало давали, бо люди ж мали свої присадибні участки. Це ж кажен мав тоді по півгектара, і десятини даже мав землі, дбав на своїй землі, користувався своєю землею. То так їсти хватало людям. А для скотини все оставляли, шоб розширять же ферму скотову. Знаєте, розширялися. То більше було. 

— То це вже, а де брали гроші, щоб щось купити там, взуття чи одяг?

Т. С.:  А настругав же ж каждий той таку роботу, а той таку, та продавали й купували. А на базарі отако, шо хочеш. І ціни, хіба такі ціни були, як ото тепер? Тоді хліб дешево був. Борошно було, пшеничне борошно було пуд, 16 кг, півтора карбованці, і то не хотять купувать, бо дорого.

— А я хотів запитати, а самі одяг виробляли колись?

Т. С.:  Та куди, розговору нема! Ткали сами, верстати були. Та на верстатах ткали одежу ж, полотно ткали, відбілювали. Пряли. Потом основи були із пряжі, а то сукна були, вівці держали, і вал такий потикали, і шили піджаки, й шили штани, шили костюми шили. Із свого. Виробництва державного не було. А де попадеться, та куди! Коли в колективізацію так наділять кому там на штани або на сорочку, так увесь же — хіба він найлучий, шо йому дали (сміється).

— А чи було от в вас таке, щоб ви зробили діжку, а вам за ту діжку дали там сукно? чи полотно? чи ще щось?

Т. С.:  Міняли, міняли! міняли. Тому те хочеться, а тому те хочеться, то отак ото в народі міняли.

— І зерно за діжку давали?

Т. С.:  І зерна, та куди! Мій батько понаробить діжок було, та поїде в Херсон, там пара коней, та штук 12 того посуду складе на обручах, ляжуть харашо. Сідають удвох, та поїдуть туди в Херсон, а там люди багатющі були, землі по багато було, зерна хватало у їх усякого. Большинство ячмінь та пшениця, такі були оце найбільше. Так насипали посудину зерна, ви понімаєте? Оце діжка там може 10 відер ввійде зерна туди, велика кадужка, зерна насипе ту кадужку, ви те зерно забираєте собі додому. А вони стільки сипали, та як привезе було додому, та всі сусіди йдуть та позичають, бо до жнив ше 2 — 3 неділі, а їсти нема чого. То позичають. А як нажне бува людина, то оддає. Отак виживали. 

— А чи було таке, що от в колгоспі крали?

Т. С.:  А! про це разговору нема! немає разговору. Крали чорно!

— Чорно, да?

Т. С.:  Чорно. І тоді крали, і зараз крадуть.

— А як до цього ставилися оце люди, що це в колгоспі крали, колись? 

Т. С.:  Та як ставилися? судили! судили. За буряк по 3 годи давали, за буряк.

— По 3 годи?

Т. С.:  За буряк один або два, та давали три года.

— То це влада так засуджувала це все? А люди, ну там сусіди, не казали, що це гріх у колгоспі красти, чи ще що таке?

Т. С.:  Не говорили. Той, хто може більше вкрасти, той більше вкраде. А той, хто коло буряків, то той менше вкраде.

— Ну, таких не було, що казали, що не треба в колгоспі красти?

Т. С.: Були! вони не крали самі.

— А хто це був?

Т. С.:  Були євангелісти, ви знаєте? ті не крали. Євангелісти такі.

— А як от ставилися до такого поняття — моє, твоє, наше? От казали, що наше це можна красти? чи як? 

Т. С.:  Вони считали так, як це наше, то должні ми всі брать. То тоді крали все полностью.

— А чи хотіли б ви зараз мати оту ще батькову землю? таке господарство, як батько колись мав ваш?

Т. С.:  Нема здоров’я, нема здоров’я. Це вже я два года, як в лавку не хожу. В центр села не їжджу нікуди. То даєм ото людям, хто йде  в лавку, то даєм.

— То ви оце з цим господарством би не впорались?

Т. С.: Та ні! не впораєм! нема здоров’я! Робить треба, тре, шоб здоров’я було. А як ходиш з ковінькою, то ото бачте, яка ковінька. Нема здоров’я.

— А то хотів запитати, як колись в клубі там в колективізацію, чи ще до того, проводили якісь збори, то заставляли людей туди ходити на них? 

Т. С.:  А як же! Хто неграмотний, знаєте, шо таке лікнеп? не знаєте? То школа була така, лікнеп називався. Хто совсім неграмотний, каждий вечір іди на 2 — 3 часа туди в лікнеп. Є ж такі люди, шоб вони уміли хоть розписаться, не то, шо там грамотность якась небудь, а хоть розписаться. Називався лікнеп. 

— А от ще до колективізації, то хто був найголовніший у селі? ще до радянської влади? Ще за царя?

Т. С.:  Голова сільради був.

— Ще до радянської влади. 

Т. С.:  А тоді ж була та, стражники були. У нас зараз називається міліція, а тоді називались стражники. 

— А хто в селі був найголовніший тоді такий? хто всим заправляв?

Т. С.:  А тоже сільської ради був, я забув, як називався.

— Староста? чи як?

Т. С.:  Да-да, сільський староста. Це він керував усім селом.

— Всім селом керував, да?

Т. С.:  А шо непосильно, то тоді визивають стражніка. А тоді вже стражнік іде там і карає ту особу, котора не хотіла подчиниться.

— А от піп, сільський староста, церковний староста, попа ж тоже слухали колись?

Т. С.:  А то я ше в школу ходив, то там молитву читали нам. Ставали в ряди, в 4 ряди ставали, чоловік більше сотні школярів усяких класів, земська школа в нас там була. Люди робили, давали гроші, та государство зробило, вона називалась земська школа. То ото каждий ранок приходить піп молитву читать, і стоять моляться. Вєру тоді дуже понімали, і боялись Бога, слово Бог, як шо небудь, то як забожився їй Богу, то вже буде закон! А тепер сто раз їй Богу, і ніхто нічого, і шо то за слова були, ніхто не знає.

— Вам ніколи не розказували про Данила Кушніра? не чули ви такого?

Т. С.:  Не чув я.

— Не чули такого, да?

Т. С.:  Так заголовки коли то чую там по радіо передають.

— А так не чули. А ви не пам’ятаєте, були колись збори? віче? сходка якась? ще до колгоспів.

Т. С.:  Та були! Ой-ой-ой! скільки де! День і ніч були збори, позику тягли там.

— То це вже після війни, так?

Т. С.:  Да, да. Позика була по 500, чи по скільки? по 500. Староста ходив тоді в нас приймав, позика була.

— А було таке, що багатший хазяїн колись, ну це ще до радянської влади, ще до колективізації,  користувався більшим авторитетом на селі? Чим більше багатства, тим більше його слухалися.

Т. С.:  А як же! бо він же багатий! Може ж допомагав людям. Але були такі, шо не дуже допомагали. Як вони вже втратили хазяйство, то вже останеться ні с чєм. Хоч багатий був.

— А в вас було багато хазяїв в вашому селі? таких сильних хазяїв. 

Т. С.:  Було чимало. Мабуть десятка півтора.

— Було, да? і землі мали багато?

Т. С.:  Землі мали, по 8 десятин мали землі. А один 40 десятин мав. Це в усьому селі один так мав.

— Це найбільше господарство вважалося в нього?

Т. С.:  Да-да-да! Він нанімав людей та робили. А земля більше половини гуляла на полі, гонили скот туди, та гуляє. Не оралось, не сіялось. Але стояла в нього на учоті, шо він занімав стільки землі. Млина мав парового харошого на два камені. Кукурузку. Маслобойку. О! найбагатший на все село був.

— А як його звали, того чоловіка?

Т. С.: Фамилія Будемін його була. Такий дідок уже був, год там коло 70-ти. Тоді він помер, а сини повтікали, боялися, шо це ж колектівізація, та їх позабирають, повисилають. То вони повтікали, покинули і землю, й хати, й двори, все, й повтікали й по цей день нема. А там землі їхні остались в руководстві тоже, то думаєте, вони не вспоминають  оті гривні, шо зараз, оці купони та талони. Вони оце знають, хто руководить зараз. Хто зараз руководить, ви скажіть, людьми? шо людям роблять зараз? шо людям роблять? які ціни установили? Коли була хлібина 20 копійок, хлібина була 20 копійок, а тепер шо вони зробили? дві тищі з половиною хлібина!

— А хто вважався бідняком колись?

Т. С.:  В кого не було хазяйства, землі мало було, і сім’я така була, знаєте, калікувата. Ну, не уміла сама собою хазяйнувать і в дворі, і на полі. Оце були найбідніші. І ходили, і на просьбу ходили до людей по шматки, давали люди, просили їсти. Ото такі були уже найбідніші. І робить вони ніде не робили, ніде, вони не хотіли даже й робить.

— А вони між собою, ці бідні, об’єднувались якось?

Т. С.:  А були такі.

— Гуртувалися, да? А от, щоб бідний і багатий родичалися, було таке, чи ні?

Т. С.:  Це вже як рідня, то родаються. А як багатий, а вони дуже бідні, то я вже ж не маю як одказаться, бо це ж наша кров, і родина наша.

— А от на вулицю колись ходили співали, так? було таке?

Т. С.:  І співали, і грали, й танцювали. 

— А як називалися голоси ото, коли співали? перший? другий? так звалися, чи ні?

Т. С.:  Ну, а як же! Баси називалися, тенори, дісканти. Ото такі. Співали, та куди! хлопці як заспівають, так за 5 км чуть!

— А на скільки голосів співали в вас в селі?

Т. С.:  На скільки голосів? Я так вам не могу даже й сказать. Єсть баси, которі громко так! дісканти, которі слабіші, то так голоса підбирали. А є той, шо виводить, співає, а він тоді тягне так, як по радіо. Два чоловіки співають, і один виводить, і получається, наче їх табун там!

— А на якому кутку от ще, як ви парубкували, то найкраще співали?

Т. С.:  Скрізь по селу харашо співали, одна мода була, і один діскант був скрізь. 

— А між собою вони так, конкуренція була? хто краще співає?

Т. С.: А як же! всі критікували один одного.

— А були отакі жінки, які найкраще співали колись?

Т. С.:  Були!

— А їх запрошували співати на весілля? ви не пам’ятаєте?

Т. С.:  Вони самі дівчата йдуть співають. Вони там як вип’ють ше за столом, як вип’є чарку, півтори, то як заспівають, так потолок тріщить! Тепер не співають. Оце оці купони та талони так прикрутили, шо.

— А цим жінкам, що їх на весілля запрошували співати, то їм щось за це платили?

Т. С.: Та ні! (сміється). Добровольно, вона од всієї душі, бо вона рада, і вона весела в своїй жизні.

— А от під час колективізації то змінилося трохи?

Т. С.:  Та, тоді не було, бо тоді, як сказать вам, як був голод великий.

— То під час голоду то не ходили співати?

Т. С.:  Та куди там! шоб ви побачили, які люди ходили пухлі. Ви зараз на мене дивитесь, я на вас, то шоб я в городі був так, як тоді люди були, ше й тіло брякне, оце ячки, оце нитки. Воно ж вода біжить і пухне. Воду пили, солону воду пили. Хліба не було.

— А ще хотів запитати — а в вас були колись досвітки? чи вечорниці?

Т. С.:  Обов’язково!

— А яке слово от в вас вживали – досвітки? чи вечорниці? як казали в вас?

Т. С.:  Досвітки!

— Досвітки, було таке слово?

Т. С.:  Да.  

— А вечорниці, не казали так?

Т. С.:  Це вечорниці западенці називали.

— Западенці, а в вас досвітки. А що таке досвітки?

Т. С.:  Досвітки? це коли парубки йдуть додому, а дівчат штук 5-6 прядуть. та й сплять усі там в хаті. прядуть на прядки пряжу, а потом аж удосвіта йдуть додому. Дівчата тікають додому. Пораться ж до матерів треба помагать. Та називали ото так — досвітки.

— А дівчата пряли, а що хлопці робили там?

Т. С.:  А хлопці гуляли, в карти грали. В карти, в очко всі грали. Ви знаєте, шо за очко?

— Не знаю. 

Т. С.:  Не знаєте? гроші, на гроші грали.

— На гроші грали, да?

Т. С.:  Да, вигравали, той програє, а той виграє. А потом той програє, а той виграє. І як засядуть, то вони й сидять до самого ранку.

— А коли співали?

Т. С.:  Як уже програється все чисто, та один виграє, та підуть та наберуть горілки, закуски та тоді сядуть та поставлять, та вже вип’ють, та тоді заспівають, та й тоді вже спать ідуть, та сутками й сплять! сутками сплять. Повисипаються, а потом опять грошей подостають, та опять же тії самої, опять грають. Ото такі були досвітки.

— А в вас були в селі такі баби, що оце куховарили? баби кухарки? 

Т. С.:  Обов’язково! і зараз є. От коли вмирають, то треба кухарок, ото вони готовлять для народа.

— А були такі, що то на похороні голосили? їх просили, цих жінок, щоб вони там покричали на похороні?

Т. С.:  Нє, такого не було.

— Тільки родичі, да?

Т. С.:  Родичі плачуть за своїми, вони плакали там всігда чи за батьком, чи за тіткою, чи за дядьком, чи за братом. То це плакали, да. А таких не було.

— А цим бабам кухаркам платили? що це ходили.

Т. С.:  Не платили. На обідах отако то не платили. А вже на виряжанні, на весіллі, которі виряжають у солдати там, свальба, от свальба, женяться. Кухарку наймають на скільки там днів? на два, чи на три дні. Вона варить, і вона й не варить, вона всім командує, а варять помічники коло неї, то її платять. Її платять. Пробуде вона 3 дні, чи пробуде 4 дні, то їй платять, а вже помічникам не платять. Те, шо там ти помогла, то спасіба! а те, шо з’їла, то з’їла, випила (сміється). Ото так. А вже на обіді ніхто нікому не платив. 

— А я хотів запитати, в вас були якісь такі ансамблі оце, що грали на музичних інструментах? ще там до колективізації.

Т. С.:  Це в клубі. У нас у селі у центрі там же ж був клуб, то в клубі грали.

— А на яких інструментах вони грали?

Т. С.:  На всяких!

— А які саме інструменти там були?

Т. С.: Гітари, мандоліни, таке от, гармонь.

— А балалайки були?

Т. С.: Балалайки тоже були. Танцювали. Гуляли.

— А на скрипці грали?

Т. С.:  А як же! 

— А на весіллях на яких інструментах грали?

Т. С.:  На весіллях там вже естрада більше.

— А раніше от?

Т. С.:  А раніше гармошка була й бубон.

— Гармошка й бубон. Іще якісь були інструменти?  чи не було більше?

Т. С.:  Дудка була.

— Це гармошка, бубон і дудка?

Т. С.:  Да, і то грають весілля.

— А на скрипках не грали на весіллі?

Т. С.:  Грали й на скрипках. Який інструмент був.

— А скільки заробляли музиканти от, якщо грали на весіллі?

Т. С.: А це вже не скажу, їхні ціни. Вони з кого скільки схочуть, стільки й здеруть.

— То їм платили перед весіллям, під час, чи після весілля?

Т. С.:  Нєт, після грання! Грають, свої часи програли. зароблять, тоді їм платить хазяїн. Як по договору.

— А чи музиканти додому брали рушники, їжу, горілку?

Т. С.:  Оце вже не скажу.

— Не скажете. А в кого вчилися грати? ви не знаєте?

Т. С.:  Це музиканти?

— Да-да, музиканти. 

Т. С.:  А один в одного. Сидять же ото гуртом та грають. Інший полюбив цю музику, та вже сидить та вчиться, та й грає. Той одхибнувся, а той уже підміняє. Поки підміняв, поки й вивчився, та й тоді й він уже грає. Та вже приходить уже більше тих, шо грають.

— А от були такі, що в сім’ї грали і батько, й син там?

Т. С.:  Обов’язково! як батько грав, так вся сім’я було грає.

— А в вас такі були? А ви не пам’ятаєте, як фамілії були цих людей?

Т. С.:  Не скажу.

— Не скажете. Це були ваші сільські, так?

Т. С.:  Да, да.

— А в вас був шинок у селі?

Т. С.:  А як же!

— А де він знаходився?

Т. С.:  У центрі!

— У центрі. А хто його власником був?

Т. С.:  Не скажу.

— Не скажете. А євреї були в селі?

Т. С.:  Євреїв під час революції тут побили.

— А хто побив, не пам’ятаєте?

Т. С.:  А набєги були ті бандітські. Революція саме була, тоді побили були.

— А чим вони займалися?

Т. С.:  Євреї? а спекуляцією тоже.

— Торгували, да?

Т. С.:  Торгували. Магазінчики свої, буфети були. Торгували, шо там достануть хароше таке, то шоб люди брали, бо плохого то люди ж брать не будуть. А там таке шось з краму, бо тоді прижатий режим був, знаєте. Заводи, фабрики вже не робили, то вже достать там на штани або на рубаху там матеріалу, то не було його. То ото вони доставали, а вони ж такі, єврей все достане, кучний блат там держали між собою.

— А щоб у шинку музиканти грали, було таке?

Т. С.:  Було!

— А було, щоб ото як весілля, свальба, а потім частину її справляють в шинку? Не йшли гулять в шинок під час свальби?

Т. С.:  Не було такого.

— Не було такого. А що ото під час колективізації з цими шинками сталося?

Т. С.:  Їх порозтягали!

— Порозтягали, да? А оце в 20-х, 30-х роках в клубі грали? 

Т. С.:  Грали.

— Грали. А які пісні грали? танці?

Т. С.:  І пісні, й танці, й молодьож сходилася, танцювали, співали.

— А ви не пам’ятаєте, які саме грали пісні там?

Т. С.:  Нє, та воно ж мені було там.

— А хто керував у клубі цими?

Т. С.:  А хто поробить отам місяць – два, понаравилось, то й робить там. Не понаравилось, то покинув та другий прийняв. Та той керує.

— А на які свята оце клубна музика грала?

Т. С.:  А це большинство совєтські свята були такі.

— Ясно, значить, під час цих червоних свят грали, да?

Т. С.:  Да-да-да!

— А було таке, що хтось відмовлявся грати?

Т. С.:  Нє! (сміється). Ні-ні!

— А в вас були старці в селі? ходили?

Т. С.:  А як же! тепер нема, розігнали. Тепер їх немає.

— А коли їх розігнали? не пам’ятаєте?

Т. С.: Вони сами покинули, бо їм доходу нема.

— А чого?

Т. С.: Роботи було хватало, шоб ти дужий, здоровий, бери топора, чи сапу, чи шо небудь, і йди та роби. Та заробиш, та й будеш получать. А раньше ж ходили. То піде та напросить шматків хліба, хто шо дасть, та пів лантуха принесе, та якійсь хазяйці продасть, та піде та ше вип’є в селі. А продавалась на розлив горілка в буфеті, і закуска там, і горілка. так ті шматки продав, та пішов та випив, та прийшов додому, то як ліг спать, так спить, скільки йому влізе! Бо вже вип’є, наїсться, шо схотів, в буфеті. А на другий день встає, опять бере лантух, та опять іде попід хатами. Ото так.

— А ще я хотів запитати, а були такі старці, що співали ходили попід хатами? 

Т. С.:  Був, один був.

— А яких пісень він співав?

Т. С.:  Революційних уже співав, революція саме була.

— А які він ще, кроме революційних, співав, бабуся? а божественних співали?

Т. С.:  Усяких, умів усяких.

— А він ні на чому не грав?

Т. С.:  Ні! ні, він сам калікуватий був такий, пальці такі жовті були. І робить він не мог нічого. 

— А були такі старці, що ще й грали на чомусь?

Т. С.:  Грали!

— А на яких інструментах?

Т. С.:  А ті ліри, шо то корби крутили. Отака коробка, і ото іде та крутить, а воно пищить.

— І що вони співали, ці лірники?

Т. С.:  Усяких пісень. Всяких.

— А було таке, що жінки ходили співали пісні? оці, що просили.

Т. С.:  Ні, ці не співали, ці не співали. Ці тоже так само напросять та йдуть та продадуть хазяйці ті шматки, та гроші возьме та тоже вип’є та так само спить.

— А оці лірники, то де вони співали? в хаті? чи надворі?

Т. С.:  В хаті!

— В хаті? на лаву сідали?

Т. С.:  Да.

— А вони самі носили цю ліру?

Т. С.:  А вона не важка, вона легенька. Отака, і корби коло неї, і вона всякі тони видає. Бринь! бринь! і то всякі. То покрутить, пограють нею, та ше й поспіва. та потім уміє такої співать. Ліра само собою мелодію там грає, а вони ротом своїм співають. Переспівають, то людина дасть уже там, чи дасть копійку, чи дасть там шось, сала дасть кусочок там, чи шматок одріже хліба, чи крашанок дасть. Та вкинула та й пішла дальше. 

— А вони самі ходили, чи з поводирями?

Т. С.:  Сами!

— Самі, да. А от я хотів ще запитати, а було таке, щоб чоловік і жінка ходили просили разом?

Т. С.:  Це вже я не скажу. Я ж не знаю, шо це вони чоловік і жінка.

— Я маю на увазі, що жінка й чоловік, да.

Т. С.:  Не приходилось.

— А щоб на кобзі, чи на гармошці, то грали? чи ні?

Т. С.:  Грали! грали.

— А були в вас такі бандури?

Т. С.:  О! було багато! багато, багато. Було даже самі вміли робить.

— А хто вмів робить в вас?

Т. С.:  Були такі майстри, шо робили.

— В вас в селі, да?

Т. С.:  Да, самі робили. І в Чернігові тоже виготовляли.

— А ви жодного не пам’ятаєте тут, як фамілія? чи якось по-вуличному казали?

Т. С.:  Не скажу.

— Не скажете. А з вашого села старці були?

Т. С.:  Були! були. Були.

— А чи їхні родичі не збереглися вже?

Т. С.:  Немає!

— Немає вже, да? А як у вас до старців ставилися в селі? їх не вигонили з хати?

Т. С.:  Нє! Нє-нє!

— А вважалося гріхом старця обідити там? 

Т. С.:  Нє! нє! дали йому дар який-небудь, він там помоливсь Богу. Він як поріг переступить, то помолиться Богу, і тоді дадуть йому.

— Там сім’ї були в старців? діти?

Т. С.:  Були! були.

— А як під час колективізації до них почали ставитися, до цих старців?

Т. С.:  Заставляли робить. Провіряли йшли, направляли їх на лікарню. Потом їх на лікарні комісували і дивились, яке їх положеніє, чи він може робить, чи ні. Єслі він може робить, іди в колгосп на роботу. Зараз то вже не дуже їх гонять, бо ніхто до них діла не має. А тоді робили всі, роботи було!

— То це їх не стало коли, старців, от у вас тут?

Т. С.:  Та, вже мабуть год із 20.

— А після війни вони знов почали ходити?

Т. С.:  Почали, почали! На наший же кусок хліба! Чим десь робить, то ото пішов та настарцював. 

— Хотів спитати, в вас в селі церква є зараз?

Т. С.:  Церква? нє. Була, то розкидали.

— А коли розкидали?

Т. С.:  Це ше в колективізацію.

— В колективізацію. А от, якщо не було церкви, то хто тоді на похоронах співав?

Т. С.:  А були попи, сиділи у хатах в людських. Наймали хати, которі пусті були, то в тих хатах сиділи. Попи з жінками, з сім’ями. І зараз в нас піп тут сидить.

— А як церкву розвалили, то піп був в селі, чи вигнали? 

Т. С.:  Був, був!

— А в вас колядували ще за колективізації?

Т. С.:  А як же!

— Ходили колядувати?

Т. С.:  Ходили!

— А не було такого, щоб забороняли колядувати?

Жінка: Нє, не було!

— А таке співали в вас колись на весіллях про Ісуса Христа? отакі пісні були?

Жінка: А як же! оце ж колядували!
Т. С.:  І зараз ше вспоминаю про Ісуса Христа.

— А я хотів спитати, ви ж одружувалися ще до колективізації мабуть?

Т. С.:  В колективізацію.

— А от весілля до колективізації і після колективізації, то коли воно було довше?

Т. С.:  Було весілля довше, коли були багатші люди і розкошніші, то тоді й весілля були.

— Коли самі жили ще? без колективізації?

Т. С.:  Да, да, да! А як стали люди обіжені, нема нічого де доставать, справлять весілля, то треба, шоб було все — і м’ясо, й сало, й до сала, і гроші, і молочне, і мука, і хліб, ну вобще. Отоді ти будеш веселий і будеш гулять.

— А не було таких червоних весіль ото, щоб комсомольці женилися? колись давно ще.

Т. С.:  В нас не було. Може десь було, ну в нас не було.

— Не було, да?

Т. С.:  А комсомольці, то вони вечорниці зробили. Як хоче пожениться, то найшов собі дружину, то вечорниці зроблять. Достануть горілки, та вип’ють, та повечеряють. оце тобі й свальба.

— А до церкви не ходили?

Т. С.:  Та ні! де ви бачили! ні!

— А коли робили весілля, то всі родичі приходили на весілля? 

Т. С.:  А як же! а як же.

— А дівчину обов’язково сватали перед весіллям?

Т. С.:  Да.

— А хто були свати? сватами кого обирали?

Т. С.:  Тих, хто кого як полюбив.

— Оце дядько там? чи хто?

Т. С.:  Мо дядько, мо там родина така щира, хароша.

— А готували це придане на весілля?

Т. С.:  А як же!

— Готували, да? А дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка?

Т. С.:  Угу, угу!

— Обов’язково, да. А було таке в вас, щоб родичі між собою одружувалися? там двоюрідний брат і сестра? дядько й племінниця?

Т. С.:  Були!

— Було таке, да. А це хрестили дітей в 20-ті роки?

Т. С.:  Хрестить хрестили, тільки їздили в Смілу, а то нехрищені були. Не було попа, не було кому хрестить.

— А кого брали хрещеним батьком?

Т. С.: Та хто кого обере!

— А було таке, щоб оце розлучення було в сільських родинах? щоб розводилися?

Т. С.: Було! (сміється). Поживуть год або півгода, або два місяці, та й розійшлися.

— То це зараз, а колись раніше ще?

Т. С.:  І так і тоді було.

— І ще, як ваші батьки були?

Т. С.:  Е ні! тоді таке було правило, я вам розкажу. Як ти це поженився та взяв собі жінку, це закон. Чи вона гарна, чи вона погана, живи! живи і всьо! Я не хочеш, парубкуй! як не допарубкував. А жінку шоб ти свою понімав ту перву, шо ти взяв, і живи з нею. Ото таке було правило. Гарна вона чи погана, чи ряба, чи корява, чи не чиста, ну вобще! Узяв ти собі жінку, живи! і не вигонь!

— А били жінок колись? було таке діло?

Т. С.:  Та було!

— І ходили до чужих молодиць, да?

Т. С.:  Ходили! вони й зараз ходять.

— Зараз то я знаю, а мене давно цікавить. Було таке, да? 

Т. С.:  Було. Да, ходили.

— А от коли чоловік міг одружуватися другий раз? от в яких випадках?

Т. С.:  Поб’ються та полаються, ото й все, покинув та і йде.

— А якщо жінка вмерла, то тоже ж одружувалися потім ще?

Т. С.:  І бистро тепер. Тоді було до года не жениться, так, такий закон був. Це при царизмі було, як умерла жінка, так ти год не маєш права жениться. А тепер овдовів, а через місяць знайшов жінку та привів у хату. 

— А от я ще хотів спитати, а колись ще давніше, при царизмі, якщо у вдови жінки були діти, то вони приймали прізвище чоловіка от нового, так? нового батька?

Т. С.:  Да, да.

— А як от в селі ставилися до цих дітей, що народилися без батька? позашлюбних. Байстрюків.

Т. С.:  Дивлячись о родині, яка родина як поводяться батьки й матері. Є, знаєте, шо не люблять один одного, а єсть, шо уваженіє мають, считають як наша сім’я. А є, хто не любить.

— А от коли в вашому селі з’явився дитсадок? що дітей в ясла почали носити? коли це почалося?

Т. С.:  А! це вже видно, це вже вони скомандували, шоб люди робили, баби шоб ішли в ланку, бо тоді ж ланки були. Та по 10, по 12 душ. То де ж дітей діть? большинство ж жінки були з дітьми. А дітей же самих не покинуть, бо й хати попалять, та й в сараї попалять. Так вони організували — давай зробим дєтсадіки, дєтясла. Та дітей малих у ясла, а більших у дитсадіки. І доглядачів туди найшли, які доглядали цих більших дітей, і менших доглядали. І харчували.
А жінка як пішла з сапою, чи з серпом, чи з косою, та цілий день робить. А шоб діти були дома, то вона вже не пішла б в колгосп на роботу. Колгосп там не насилував вбирать там чи буряки, чи на жнива, чи до машини, ну куди вгодно. То через те зробили дєтсадіки. І дітей у дєтсадіки люди водили.

— А хто зобов’язаний був доглядати старих батьків колись? 

Т. С.:  Потомство родноє! Потомство. Так було, і воно і зараз так є. Вмер батько, а тепер і не хотять доглядать.

— Ну, а з ким вони доживали свій вік?

Т. С.:  Раньше, при царизмі, я вам скажу, шо доглядали батьків, і невістка, і батьків син так доглядали дужче бабів, як зараз дітей доглядають матері. Батьків та матерів дуже доглядали. Не ходили ні по хліб, ні щедрувать, а сиділи дома коло хати. Шо дадуть їсти, їдять. І доглядали за ними. А тепер не хотять доглядать. Пороз’їжджалась молодьож оце, поодказувались од батьків. В нас тут є в тому селі одказались, рідний батько і вмепр оце мабуть днів 10.

— Батьки вмирають, а де їх хоронили колись?

Т. С.:  Хоронили на законних основаніях де кладбище, таке загальне кладбище.

— А не було такого, щоб у садку ховали родичів? у садку коло хати?

Т. С.:  Такого в нас ше не було.

— Не було, да.

Т. С.:  Це во время голодовки отуди до Старосілля жив чоловік тако в полі, до лісу, то він у голодовку як умер, то його зараз за хатою й заховали. Не було допомоги ніякої од власті, од людей, бо люди пухлі ходили. Ноги були пухлі, і самі пухлі. народ нікому не помагав, то він вмер, то його  за хатою заховали. Оце один чоловік був. А то всі на кладовищах. Які б то не були пухлі, мертві, а вмерлих на кладбищі хоронили. 

— А ще я хотів спитати в вас, ви не пам’ятаєте, щоб оце літом на цвинтар покійникам соми лазили? не було такого?

Т. С.:  Не було.

— Не було. Ще я хочу вас запитати, а якщо помер батько, то кому діставалося господарство?

Т. С.:  Хто батька ховав, тому господарство. Оце в нас там хата, вмерла мати, вона заховала, та осталася хата, погріб, земля. Ну земля то нє, бо вона тут не робить, вона там живе, в селі, а хату продає. Хату продає. І та хата стоїть оце вже год осьо зачинета.

— А як будували нову хату, то всі родичі сходились, так?

Т. С.:  Об’язково!

— Обов’язково, да. А парубки й дівчата ходили  на заробітки колись? кудись ходили?

Т. С.: Ходили, ходили!

— А куди саме?

Т. С.:  Садстанція, це городня садстанція. Ви їх давно знаєте, чуєте. Ото туди. там дуже багато було роботи, і багато людей робило.

— Це туди ходили, да? А от в вас ніхто в селі не брав участь в революції там? в громадянській війні? ваші родичі?

Т. С.:  Не було такого, не було. Такого не  було.

— А от співали колись дітям там революційних пісень?

Т. С.:  А як же!

— Було таке. А якою мовою співали ці пісні?

Т. С.:  По своїй національності. Українці по-українському. Руські по-руські.

— А хтось із ваших родичів не був там головою колгоспу? чи кимось ще.

Т. С.:  Був.

— А хто саме? 

Т. С.:  Помер. Комісар був. Молодий хлопець був трохи, а потом прийняли на його место, та тоже головою був, поки німці ввійшли. А він не евакуірувався. Та його німці вбили. Казнили, а потом оце вбили.

— То ви ще колись ходили колядувати, щедрувати?

Т. С.: Ходив, ходив. Я сам ходив щедрувати. І колядувать ходив.

— А що ви співали, щедрівки? колядки?

Т. С.:  Да, да, да.

— А з ким ви розучували? де ви навчилися їх?

Т. С.:  А з потомством! Ті більші, а ми ж менші було слухаєм, як вони колядують, щедрують, то й ми так само підучували. Та тоді перестали, бо ті вже поженилися, ті старі. А ми підучили, та молодьож і ходила.

— Ніколи не забороняли колядувати, щедрувати?

Т. С.:  Боже! даже раді були люди!

— Ну, це до колгоспу. А от, як уже колгоспи почалися, то ходили?

Т. С.:  Ходили, не забороняли.

— А російські пісні співали?

Т. С.: Співали! хто був у Росії, жив там, чи в гостях, чи десь робив на фабрикі, чи вобще, то ті повиучували  же частушки. То тепер переїхав уже на своє мєсто жительство в Україну, і сам українець, то вміє і української співать, і частушок. То й співають.

— А не співали тут частушки?

Т. С.: Нє!

— А як співали частушки, то яким інструментом грали?

Т. С.: А гітара.

— Гітара, да. А на балалайку не грали?

Т. С.: І балалайка була. 

— А не знаєте, такої пісні не співали “Сирень голубая”?

Т. С.: Не знаю.

— Або “Зломлю я вєтку із винограда”?

Т. С.: Тоже не скажу.

— Тоже не знаєте. А про козаків не співали пісні?

Т. С.: Обов’язково, обов’язково!

— Про чумаків? козаків?

Т. С.: Да-да-да! за чумаків був великий заробіток. Як чумакували та возили сіль аж з Криму. Шо ви думаєте, в нас оце Чернігівщина, Черкащина, де Крим? люди тягли волами, кіньми по сіль. Це велике діло.

— А в селі у вас чумаків не було? не пам’ятаєте?

Т. С.: Не було, нє, не було.

— А в вас посуд робили в селі?

Т. С.: Той гончарський?

— Гончарський, да. 

Т. С.: Було мабуть чоловік з 5 гончарів. Було, робили посуд.

— А в вас в сім’ї ніхто не робив?

Т. С.: Ні.

— А що саме вони робили?

Т. С.: Шо робили? миски робили, миску ту, шо їсти.

— Да, полив’яні миски?

Т. С.: Ні! прямо такі, випалювали з глини, глечики називались, або кувшин по-руські. Для молока, топили молоко в печках в них, да. макітерки такі робили.

— А що в них робили, в цих макітерках?

Т. С.: Вареники мастили в них, вони такі всякі, отакі даже були. то то в їх вареники можна було робить. М’ять пшоно, борщ заминають та пшоном. М’яли мак, коржі ото напечуть та помнуть той мак прямо на муку, на молоко, та заливають коржі та сахаром засипають. Пшеничні такі коржі, то вони як розкиснуть, то такі ковтай, нема чого й жувать.
Виробляли разний посуд. Тикви робили для води. Знаєте? із ручкою. А туди літрів із 8 води ввійде, і за ту ручку триvає. І випалювали його. Раньше ж гончарі ці, то вони виробляли самі, і потом випалювали, а потом продавали. І люди брали хто все, кому шо треба. 

— А де вони глину брали?

Т. С.: Глину в нас отут брали, тандем називається, і там на полі брали по ту сторону глину.

— А як ці місця називалися, що це набирали глину?

Т. С.: То Унчини називаються, Унчини! де брали тут глину. А там Груцька на ту сторону, Груцька називається. Так глибоко, ви знаєте, метрів 5, 4, 8, до 10 метрів. Роблять шурф круглий, такий у ширину, копають землю і викидають. Як колодязь. А потом починає там на споді глина, а глина такого темно голубого цвєту, отака як масло. І тоді віжки, лізе туди чоловік, кирка така маленька в нього, і він киркує там, довбе такі куски глини тії. І корзина, і до корзини віжки причеплені такі гарні, шоб не порвались. Спуска вниз, уже там вибрав виборку, набив корзину, гукаю — пошол! другий чує там. Тягне один чи два чоловіки, витягають і на підводу висипають. І то вони поїдуть пару возів чи волами, чи конями, надовбають тії глини.
І тоді додому приїжджають, і ту глину розмокають, шоб вона м’якша була, така, шоб ліпить можна було. У їх круги там є, вони на цих кругах виробляють цей посуд і його становлять, шоб він просихав. Він просохне, потом в їх є горна. Ви не бачили? Та в ті горна він складає і випалює їх дровами. І випалить, і воно робиться таке, як кирпич ото хароший, шо дзвонить. Візьміть отой горщик отак отут от, він звонить, як звонок. Тиква, горщик, глечик, макітру, що угодно! свистки даже робили. Ну, все робили! І крепке, дуже крепке. І вже куди той буде горщик,  або шо той черепок, тисячу год буде валяться, і не розкисає! Ні од води, ні од морозу, ні од чого. А як розбив, то ото вже труба. Отакий посуд виробляли. І глина та дуже цінилась.
У нас ця глина в цього хазяїна, на його усадьбі, де йому наділили землю, люди ці довбають шурф, і не один шурф, а там штук 10 їх прийде, 10 підвід, кажда підвода коло шурфа стоїть. А люди там довбають і тягають цю глину. Понабирають, а потом плати гроші.

— То це довбали глину не ті, що робили, а інші якісь довбали, да? 

Т. С.: Довбали гончарі. Ті, шо горшки робили. Бо більше ніхто не довбав, бо вона нікому не нужна. Тільки гончарі. Бо тії глини віками ніде лучої для сварки оцієї посуди, її ж нада випалить. То така посуда крепка. То була отака макітра. А потом стали поливяну робить посуду цю. З ції самої глини стали робить жовту посуду. А потом ше й свинцем якось обробляють, такі пояси на ній наводять. Ну, як фабричне, хароше. То тарілки, то то іначе, там смєсі вже, а це із глини і крепке, ви знаєте.

— А їх також обкладали податками, цих гончарів?

Т. С.: А як же! а як же! вони ж на базар як вивезуть таку хуру горшків, тарілок, мисок, шо хочеш, от! І в збоїни такі з соломи укладає, шоб вони ж не побились, бо це ж нада везти підводою аж в Городище. А в Городище ж вивезе, і становить долі. Це горшки. Це миски. А це кувшини. А це тиква. А це те. Кому шо нужно. Вибрав, дивлюсь — ціла, хароша, позвонив, звонить харашо. Питаю — скільки? Стільки й стільки. Хочеш — бери, а не хочеш — не бери. Тут були гончарі, було підвід 10 виїде сюди, в Городище. І то продають, цілий день базарують!

— А з яких сіл ще їхали? Це Буда?

Т. С.: Да-да, оце з Буди там було 4 чоловіка, і в нас чоловік 5 чи 6 було. Чоловік 10 було як вивезуть 10 підвід, як наставлять горшків цих повно! (сміється). І вибирають собі, той те бере, а той те бере. Ото так робили. Ото кажуть — не сліпі горшки ліплять, а видющі.

— А було колись таке, щоб ви міняли свої діжки на посуд? на ці горшки, чи на щось.

Т. С.: Ні-ні, купували все. Купує, піде собі вибере по своїй сім’ї, яка сім’я, які горшки нужні для варева там. Коровам, бо були корови, по 2, по 3 було даже корови, то то було мати вибере собі.

— А коли перестали робити ці горшки? 

Т. С.: Оце в колектівізацію. Вони були до колектівізації, а потом там Руденкове називається туди, за Мліївом, то там один організував туди, то шось поробив він з год та й помер, бо вже старий був.

— Це коли ще?

Т. С.: Ото вже за колгоспу. Вже колгосп повністю робив, то він, Гаврило було звать його, Середа фамілія, то він був поробив мабуть з год, та вже він старий, та помер.

— То на Руденкове?

Т. С.: На Руденкове, да.

— А гончарі були у Мліїві? 

Т. С.: Гончарі оце в нас в центрі села були. Отут на Пеньках, вулиця Пеньки називалася. То там було їх найбільше.

— Найбільше. А вони за глиною сюди їздили?

Т. С.: Їздили сюди, так тут підходить вода, та мокра, та тут не схотіли брать. Бо видовбають яму та беруть глину, а вона дуже мокра, то одказались брать. Та туди всі їздили за глиною.

— А де їхні горна були? не скажете?

Т. С.: Дома, дома!

— В городі, да?

Т. С.: В городі. Ну, вони вже знали, як вироблять, і як їх палить.

— Ковалі робили серпи, кажете?

Т. С.: Да, ви понімаєте, шо за серп? чи ні?

— Ну, я розумію, цей, що жати.

Т. С.: Тепер серпи виробляє фабрика. так він не серп, а він таке, як пилка. А коваль як зробить серп, так він так жнеш, шо тільки шумить! він такий хароший. А насікти оті зуби я насічу, бо я робив в кузні, то я насічу. Оце буде вторий серп, сначала сточу його, а потом одточу, закалю його і такий серп! тільки шелестить!

— А кузень багато було в вас в селі?

Т. С.: У селі кузнів було мабуть штук 6.

— То це вони були чиїсь? хазяїв? 

Т. С.: В кажного своя кузня була! Горно було в його, мішок цей, шо духав воду, і їх двоє було, він і коваль був, то два чоловіка кували це все, і робили. Шо хоч, те й робили.

— А де вони брали вугілля?

Т. С.: А в Городище було їдь та бери, скільки хочеш!

— На станції?

Т. С.:  На станції бери, Корни називався уголь такий, наче ото. 

— Фугували в кладку ланкою?

Т. С.: Ланкою, да. А там струги оно, бачте.

— А що тим стругом робили?

Т. С.: А це ми осьо.

— Кладку робили, да?

Т. С.: Оце ж уже, як його зрізали.

— То це в кузні робили?

Т. С.: Да. А це тоже, бачте, який зріз.

— Це прямий, да?

Т. С.: Це прямий. А це фабричний вже. Це такий, шо ви зараз не найдете в мирі, накладний.

— Накладний, да?

Т. С.: А ви розбираєте, шо накладний? Це спіднизу, а зверху желізо.

— А які пилки у вас є? покажіть мені. Як називаються ці пилки, і для чого вони?

Т. С.: Оце обрізать.

— Це обрізать діжку? кадку обрізать?

Т. С.: Да-да-да!

— А це ширша?

Т. С.: А це ширша, та, шо стругать ними.

— А що на ньому стругали?

Т. С.: Шо вгодно можна! держак до сапи, до всього.

— Можна, да? А як називається оця балабуха? як вона називається?

Т. С.: Головка називається.

— Головка називається. А оце як?

Т. С.: А це тут отак закладається, і давить. І вже тоді не потянете. 

— То як оця частина називається, що ногою нажимати?

Т. С.: Та не скажу вам, як.

— А як вираховували, скільки треба?

Т. С.: 6, 6 раз, і набавлять оте, шо.

— З чого виготовляли інструмент? самі ви виготовляли?

Т. С.: Сам я робив!

— А з якого дерева?

Т. С.: Граб, клен.

— А для чого, як називається оця річ?

Т. С.: Тесля та, шо довбать липівки, ночви.

— Липівки і ночви, да?

Т. С.: Да, да.

— А липівки то це що таке буде?

Т. С.: А для меду, мед ото зливали раньше пасічники.

— Пасічники, да? Слизько?

Т. С.: Слизько, то вона не одна, його нада кепку стругать. На який розмєр тут, і тоді вже формувать. Оце, шо пооставалось. Як клепку поставив отако сюди, то низько фугувать.

— Як всередині діжку очищали, так? А де обручі колись брали?

Т. С.: А я купляв на базарі.

— На базарі купляли. А дерев’яні обручі робили колись?

Т. С.: Тут ніхто не робить. я й зараз вам зроблю дерев’яного.

— А з чого їх робили?

Т. С.: З різки.

— З різки?

Т. С.: Різка, різка.

— А як же їх робили?

Т. С.: Розпускали надвоє, а потом оце стругали, гнули собі

— А тоді в ободи крутили?

Т. С.: Да, отак у колеса. І в колесі, ото колесо, усередині дірка, та то туди забивають.

— Кажете фігура для налічників? так?

Т. С.: Угу.