– Прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження і де народилися?
М. П.: Козар Марія Пилиповна.
– Року народження?
М. П.: 21-го, 1 октября. То це вже пройшло.
– Майже як у мене, у мене, другого.
М. П.: Село Високополля Валківського району.
– Харківська область?
М. П.: Харківська область.
– У вас була велика сім’я? ваші батьки.
М. П.: Ні, у нас невелика. Нас було троє дітей, і батька не було.
– А як прізвище мами було і батька? Батька ж Козар, мабуть, а мами?
М. П.: Ні! це вже ж я на чоловікову фамилію. А мама і мій рідний батько Неруки. Нерука Пилип Климович.
– А мама?
М. П.: А мама ж тоже Нерука.
– А дівоче не пам’ятаєте?
М. П.: Не пам’ятаю. А її ж тоже Нерука Марфа Кіндратівна.
– А вони не міняли прізвище в 30-х роках там, такого не було?
М. П.: Ні! ні-ні!
– А чи прозивали вашу сім’ю? то прізвище, а то прозвисько. Не було ніякого прозвиська в селі? такої моди не було на прозвиська?
М. П.: Яреми, Яреми.
– А чому, невідомо, да? Яреми та й Яреми.
М. П.: Яреми та й усе. А чого? дід якийсь був Ярема. І ото як Яреми й Яреми, і січас там Яреми осталися ше наші родичі.
– Так що майже друге прізвище, да?
М. П.: Так на їх і кажуть – Яреми й Неруки, ну родичі.
– А вся сім’я в одній хаті жила?
М. П.: Ну, то нас же ж троє дітей та мати була. А батько мій рідний умер у 22-м годі, як голодовка була.
– Перша ця голодовка. А батько вважався головою сім’ї, да? чи ви його погано пам’ятаєте?
М. П.: Я ж його не помню, мені всього було 6 місяців.
– Тож вас троє дітей і було.
М. П.: Троє й було.
– А велике було господарство в вас?
М. П.: Та яке велике!
– Землі, худоби скільки було?
М. П.: Землі 4 десятини з половиною було.
– Ну, це багато.
М. П.: Ну, так нас одділив дєд. Було два сина оце, мій батько і другий. То він їх напополам поділив.
– Так це ви на хуторі жили? Отдєльно на хуторах батько жив і брат його? чи в селі?
М. П.: Нє, в селі. Там же Високополля такочки через вулицю, як оце ми із вами.
– А як худоба ще? яка була?
М. П.: Кінь був, хоч кобила. Корова. Свиня з поросятами. Нас так одділяв мамин свекор, а мій дідусь. Овець не було. Це на старому дворі були вівці, там ми не брали.
– Це у діда ще? Ну, а що у вас там, молотарка була? чи трактора не було?
М. П.: Ні! ні-ні-ні! не було. Наймали. Як оце скосять в жнива ж і перевезуть усе у сарай, то нанімали машину.
– А як ви вважались в селі – багачами? середняками?
М. П.: Середняками.
– Не бідні, не багаті, а середняки.
М. П.: Дядька мого, він остався на старому дворі, то його розкуркулили.
– То батьків брат, да?
М. П.: Батьків брат, його розкуркулили. А нас не зайняли, того шо батька нема, ми ж із матір’ю, нас троє, і ми одійшли на новий двір, то нас не розкуркулили. І ми скоренько в колхоз записались.
– Ну да, тобто знали, що вже виходу немає.
М. П.: Да.
– А з якого віку діти почали, ще коли господарство своє було, призвичаювались до роботи рано?
М. П.: Рано! це в мене сестра була 12-го году, то вона вже робила все. Я ше невелика ж була, а вона, і брат був, так ті вже все робили. Їздили в поле, і орали.
– Скільки це їм років було хоч? років 15?
М. П.: Та, мабуть, 15 було сестрі.
– А брат старший?
М. П.: А брат менший на 2 годи од неї. Брат із 14-го году.
– Так сестра орала хіба? можна було жінкам орати, чи нє?
М. П.: Так а чого ж! вона ж водила коні! А хто ж водитиме? Одно за плугом іде, а одно ж коні веде.
– А за плугом брат йшов чи мати?
М. П.: Ні! спрягалися ми по-сусідські. У їх не було хазяїна, самі дівчата, і в нас.
– Так ви разом, да?
М. П.: Так ми ото одному зроблять, та другому. А я бігаю, мені ж інтересно. Скільки мені було? може годів 5-6, отак.
– Ну, а ви пам’ятаєте, ось розділялась робота, якщо в вашого дядька, на чоловічу – одна робота, а жіночу – друга робота? Було таке, да?
М. П.: Це ж як чоловік є. А як нема, то через шо січас і не виходять, останеться вдівець, ну більш жінка, а в неї чоловіка нема. Прийде свататься, а вона – та нашо ти мені здався? ти мені не нужен! Я піду он у магазін, хліб куплю, мені там, як на пенсії, пенсію принесуть, я хазяйка. А тоді було – ай! земля! хай він скверний, хай він який не є, той удівець, е, прийму! бо мені ж треба і в людей одробити, машина ж. У людей одробляли так же: я до тебе йду, ти до мене йдеш. Ну, збиралися.
– На толоку, да?
М. П.: Еге! одне одному помагали. Ото каже, як соломоносом скирдиш, такі рожні два висять гострих, і ото на рожен надіває ту солому. Є такі, як машина молотить, а вони надівають на рожен, і таскає на скирду по драбині. То баба ж не понесе цього, а треба мужика. Це або як нужно мені мужика, а в мене нема мужика, я кобилу оддаю на машину, бо кіньми ж ганяли.
– Але вам допомагають чоловіки?
М. П.: Ну, а тоді вже ж, а в його кобили немає там чи коня, він тоді йде одробляє за кобилу. І ото приймали ото приймаків тих, ну невиходне положеніє! не вправлялась людина. Тепер же бачить – та нашо ти мені здався! я от хліба піду возьму, і шо з тобою голову морочить! А тоді ні, хай він який не є, ну мужик все-таки за плугом піде і в поле. Вона, хазяйка ж, дома таки побуде, а він же ж таки поїде в поле.
– Ну, а вважалося, що жінка голова сім’ї? ось мама була ж голова сім’ї?
М. П.: Ну, оце ж так воно хазяйство і на їх було, поки й умерли.
– Ну, а ось до жінок, шо головували в сім’ї, до них поважливо ставились?
М. П.: Та, ну шо там так, як і, ой, кому вони нужні! Удова та й усе!
– Ну, голова сім’ї. Це не викликало якогось опору, що жінка голова сім’ї? не вважалося, що це якось так, що не чоловік, а жінка голова сім’ї? чи це не мало значення?
М. П.: Як чоловік є, то він голова.
– Ну, а жінка ж теж право голосу мала, якщо і чоловік є? все одно вона щось вирішувала, да? чи ні?
М. П.: Ну, та це вже по согласію з чоловіком.
– Ну, такого не було, щоб тільки він і більше ніхто?
М. П.: Ну, тоді вже там, вони там побалакають, як оце робити, як оце робити, ану стой! а може отак луче? Ну, це вже вони так договарювались. Ну так, шоб оце вона там скрізь руководила, ні!
– Такого не було?
М. П.: Цього не було.
– А розпоряджався грішми в основному хазяїн, да? чи хазяйка?
М. П.: Ну канешно! та то вже таке було. Було так, шо шось він там продасть, чи зерна продасть, бо воно ж ламалося все, то плуг поламався, то борінка, то повозка, то хомут порвався. То він шо небудь же продасть, гроші в чоловіка. Та дай же мені на шо небудь там, чи на сіль, чи на керосін, чи на мило. Он кури несуться! ото твої гроші! (сміється). То жіноче. А шоб чоловік там продав чи корову, чи там теля, чи бика, чи шось таке, то жінка до тих грошей не касалась, бо в його ж там усе хазяйство було.
– Тобто він був відповідальний?
М. П.: Еге! аякже!
– Ну да! А от були в вашого дядька, він багатий був, ви кажете, брат батьків? В нього наймити були чи він управлявся сам?
М. П.: Ні, він сам управлявся.
– І все одно вважалось, що куркуль?
М. П.: Ну, у колхоз не писався. І це ж ше й жив, то дід велике хазяйство мав. І дід наймав людей. А вже, як діда не стало, остався сам дядько, тоді вже не наймав.
– В нього сини, мабуть, були, що він міг з синами.
М. П.: Та сини вже великі тоді були. Жінка була ж. І це ж ше дідусь умер, бабуся була, дома хазяйство правила, а вони в поле. А землі ж то 4 десятини з половиною, так як і в нас.
– Скільки це гектарів?
М. П.: Ну да, оце ж і гектарів так! воно ж тоді десятина звалася, а тепер гектар.
– Не так уже й багато було, да?
М. П.: Ні!
– А у нього трактор був чи молотилка?
М. П.: Не було. Сіялка була та, шо зерно сіять.
– А коней скільки було? багато?
М. П.: Були двоє. І бики були. А це ше як дід жив, то було й по шестеро коней. Через те ж він і остався на тому місці. Дід держав це ше.
– А дід, якщо платив наймитам, то він як платив? натурою там розплачувався? чи яким чином?
М. П.: Воно так було: прийде людина перед весною – ой! у мене ж там немає чого їсти, чи зерна, чи муки, чи сала. Ото він так платив. Оддасть – бери муки! бери там сало! чи там тобі грошей на шось нада, діти босі. Оддасть. А як же? Колись одробиш. І ото літом тоді одробляли.
– Коли жнива?
М. П.: Еге! та й пололи, і буряк копали, буряки сіяли.
– Задаром же ж ніхто не робив. А як ви своїх батьків називали? на Ви?
М. П.: Ви.
– Тільки на Ви, да?
М. П.: Тільки Ви. Тоді, тоді не було такого. А мої діти на мене – ти. Вже ну привикли так.
– А це довго звичка була на Ви називати?
М. П.: Ну, я все время Ви, і всьо. І уже я і січас баба, а однаково – мама була Ви.
– А там в селі ще молодь є така, що годів по 30, що називають на Ви батьків? такого немає, звички такої?
М. П.: Оце січас? отут?
– Та хоть тут, хоть там.
М. П.: Не чула. А це ж тут ось і рядом, то в їх батька ж нема, а мати – ти, ти! Однаково – ти!
– Ну, я бабусю ще свою на Ви називала, а матір вже на ти.
М. П.: Ну, хто й зна, як воно.
– Як воно привчили. А я знаю, що деякі в нас в Харкові, так там, ну вони з Західної України, вони молодші мене за віком, на Ви батьків називають. І зовсім інше ставлення до батьків. Так що.
М. П.: Ну, воно ж таке, тепер кажуть так, шо це як Ви, так наче всих багато, а батько чи мати, вони в нас одні, ти. Оце тобі і все.
– А в колгосп ви йшли як? всіх примушували йти в селі, да? А хтось радісно йшов, з задоволенням?
М. П.: Де там! не дуже радісно! Ну, це тільки бідняки, ті радісно йшли, шо по горищах лазили, шо людей з хати виганяли. Да, шо зерно забирали. Прийде оце ж, на горище лізе. Ну, як це? у чужу хату на горище? А ти нічо й не кажи. Мовчи.
– А як ставились до тих, хто не приєднався до колгоспу?
М. П.: Та в холодну запирали! аякже! У нас там рядом же вигнали, він жив із бабою, а в колхоз не писався. То його вигнали із хати. Це ж вже там була як, як штаб. Туди зганяли. Зганяли – пишешся в колхоз? та запишусь. Не пишешся? у холодну! Там у його сіни такі були, шо туди не ходили.
– Для роздумів?
М. П.: Да, да. І ото туди запирали.
– А хто проводив цю колективізацію: свої чи чужі?
М. П.: Свої! свої! Ну їх уже нема, померли.
– Ну, вони такі були ще хуже, чим чужі, да?
М. П.: Хуже! ой ну одному німці десь затягли, хто й зна, де діли. Два затягли. А то на войну ж пішов, та не вернувся. А один вдома здох.
– Ну, до них ставились погано в селі? тих, хто колективізував. Як до них ставились селяни?
М. П.: Та як же ж до їх харашо обзиваться?
– Так вони займали посади? й голова сільради був? чи як вони називалися?
М. П.: Ні, просто активісти звалися. Активісти. Такі палки желізні здорові, ото входять – ну шо! тебе сьодні розкуркулюєм! Постановили. А хто постановляв? Самі вони й постановили. І ото ходять ширяють. А голова колхозу це отдєльно був. Воно ж тоді не колхоз, а СОЗ.
– А він приїжджий був, чи свій? голова.
М. П.: Були й приєжджі. Ну, як тільки устанавлювали, був свій. То його німці як уступили, то зразу. Він вредний не був, шоб вредний. Ну, а раз ти голова колхозу, зразу повісили. Голову сільради, писаря і оце голову колхозу.
– Тобто начебто знали, що це найбільш такі шкідливі були в свій час люди?
М. П.: Ну, хто й зна! наче й голова не вредний був того сільради. А отой писарь совсім не винуват був, а за шо вони його повісили? хто й зна.
– Ну, так під общий шум.
М. П.: Чи то воно мене не касалось, може.
– А от коли працювали в колгоспі, ваша мама пішла записалась про всяк випадок зразу, да?
М. П.: Зразу записалась. Каже: це таке, одинаково. Скільки не мудруй, одинаково.
– Все одно прийдеться йти.
М. П.: Да.
– А когось висилали за межі там, за межі села?
М. П.: Висилали багато! А хто й зна! Казали, шо на Соловки. А де ті Соловки, це ж воно десь на сєвєр.
– Да, на півночі.
М. П.: Койхто вернувся, то казали: сосєд вернувся. Рядом же ми жили, його вигнали. І в 33-м году він вернувся. То питалися: а де ж баба твоя? баба вмерла. Дочка Вірка? вийшла заміж. Син Карпо? женився. А я вже там не нужен і рішив додому. А тут ше син був один. Його тоже виганяли, він там собі купив скверненьке.
– А ось коли голод був в 32-му, 33-му, чого він був? неврожай був чи чого?
М. П.: Ні! позабирали, оце ж грабили. Позабирали, спеціально зробили. У 32-му сильний урожай був хароший, а позабирали ж.
– І люди що їли?
М. П.: А шо їли? у кого може там осталася картошка яка, а в кого нічого не осталось, то перебивались може там де яка копійка була, купували.
– А що, й картошку забирали?
М. П.: Та забирали! чистили люди, і шкаралупи забирали. І як хочеш. Десь у горшку там квасоля стоїть чи шось, усе повисипали. Викинуть його геть, а в тебе шоб не було.
– Ну, а як же ж виживали тоді? вмирало багато людей?
М. П.: Вмирало багато, багато вмирало.
– А у вас в сім’ї повиживали?
М. П.: У нас всі вижили. Слава Богу. Бо в нас корова була.
– А як корову не забрали?
М. П.: А ми ж у колхоз записались, не брали. Хто в колхоз записався. Один раз хотіли взяти, ну а мама не здрехвіли та одігнали корову, там у нас знакомі були у Баранове. Прийшли брати, а її нема. І на тому конєц.
– Не допитувались, де вона ділась?
М. П.: Нічого не допитувались, нічо ніяк. А мама – чого це в мене брати? я ж і на роботу ходю. Правління постановило. Та яке правління? там зібралися.
– Три чоловіки.
М. П.: Та ото ж. Ну, в нас не взяли корову.
– А такого не було, щоб всі збиралися селяни, голосували там за щось?
М. П.: Нє! Боже тебе сохрани! нільзя сказати. Січас бачиш, як кажуть – хто на кого шо попало. А тоді тільки скажи, шо мені погано жити. Та як забрали, вже тебе нема. Вже не вертаєшся.
– А в колхозі як працювали, чим платили? за що працювали?
М. П.: А шо платили? 20 копійок на трудодень.
– Це аж тоді, в 30-му році, в 30-х роках чим платили?
М. П.: Нічим!
– А трудодень, це як?
М. П.: Трудодень, ну от як, норму як виробиш, півтора трудодня пишуть.
– А палочки писали там?
М. П.: Ну, та ото за паличку же ж. Трудодень. Шо ти був на роботі. А шо тобі платити? 20 копійок на трудодень це при отчотному, як кончиться год. І по 100 грам хліба, зерна, 100 грам, ну скільки його там? Було там, шо возовочок підеш получиш, і нема. І роби, шо хочеш.
– Цілий день працюєш за 100 грам зерна.
М. П.: Цілий день працюй і 20 копійок, та це ж коли ше воно буде, 20 копійок тих! На облігацію підпишешся, а воно й на облігацію нема чим. тепер же нема облігацій, а тоді ж було – хоч, не хоч! ночью ходили, підписуйся облігацію, й усе!
– Так за трудодень на облігації йшли? чи як?
М. П.: Ні! облігації це так, як позичаєш в государство. Позика, воно й звалось позика. Так, як позичаєш. А трудодень, це не виробиш трудоднів, 160, ну скільки в году трудодні, чи днів, ото стільки шоб у тебе було трудоднів.
– А вихідні?
М. П.: Нема виходних! які виходні? які виходні?
– А якщо робити зимою нічого? чи вони знаходили?
М. П.: Та пускали ж у Харків, просилися ж ми. Ну, доробили до зими, а жити то нічим. Просишся, шо ну чим я житиму? дайте мені справку. Паспортів не було. Дайте справку в місто роботи, шо я ж таки не десь у бур’яні сиділа, а робила. І відкіля ж я, шо. То давали ото справки, і їздили в Харків, поступали. То койхто примудрився так, шо й не вернувся. А койхто завертають на літо, іди назад.
– Як ото кріпосні, да? кріпаки.
М. П.: Да! ну, не можна ж було з колхозу, попробуй вирваться.
– А крадіжки не були в колгоспі? не можна було нічого там взяти такого?
М. П.: Ой! Боже! та шо ви! Одна там, дві баби в нас на машині, машина ж молотарка молотила трактором. Тепер комбайни, а тоді ж косами косили, снопи в’язали, звозили у скирди, а тоді молотять. Ну, і дві баби там узяли в узелки зерна, це уже із тертушки, такі тертушки поробили дома з желізяків. Повибивали як ото, так вони звались тертушки. То ото здереш із дрібнішенького, підсіє, та оладь якийсь там спече, а з крупнішого крупці кашу зваре. Ну, це значить є з чим іти на роботу. А вони ж до тих вузолків, поважили по 2 кг в їх, і дали по 2 годи. Були аж в Мордовії, де та Мордовія.
– Даже і подумать нільзя було.
М. П.: За два кіло, за кілограм год. І ото.
– Може, там і не було кілограма.
М. П.: Ну, хто й зна, зважили ж так, по два кіло в них було. На віса ж клали, там же віса були. Ті ж, шо зерно набирають. Тепер же бачиш: їде комбайн і сипеться прямо в машину, в бункер, із бункера. А тоді ж ні. У полі тік. Спеціально люди ті, шо возили зерно. Набирають у ці вали, там же важуть. Цей же одпуска, токовий. Хоть так, як бригадир, токовий називався. І везуть в завод зерно, в нас на Водяну ж там возили, на станцію. І ото на ті ж віса поклали, по два кіло. По два годи.
– Ото люди постраждали. Ви як вважаєте, відчуття після того, як пішли в колгосп, колективізму з’явилось? чи як кожен був індивідуалістом, сам господарем, так воно й залишилось? Власницькі ці почуття, вони десь притупились? Якщо б ваш, наприклад, дядько той, він би хотів би знову, якщо б живий був, землю б взяти?
М. П.: Ну канешно! аякже! Вони ж не хотіли. Ну, а січас уже попривикали так, шо вже їм земля не нужна. Хай там я й стара, а це ж у мене й син каже: та нашо вона нужна!
– А чого не хоче?
М. П.: Воно ж тепер таке. Раньше ж шо за його добре за те, шо він трудився. Його розкуркулили, загнали, шо він там і під льод пішов, оце ж оцей дядько, шо до нас приїхав у 33-м, то й казав. Ми стали розпитувать: та отой? та отой? Кажуть: пішли під льод. Десь крижина обломилася, де вони льод там били. То тепер їх же ж – куркулі, куркулі, нехарашо дивилися. А тепер оце й мій син каже: а нашо воно мені здалось? Бери ту землю, а тоді скажуть – ти куркуль. Нашо воно мені здалося!
– Вони вже й бояться.
М. П.: Бояться!
– Вже невпевнені в тому, що можна буде користуваться.
М. П.: Ну бачиш, січас це вже стільки разів власть міняється при мені. То так, то так, то отак. Хто думав, шо січас оцих колхозів так ганятимуть? та оцю партію ганяють. Ми ж думали – це воно так уже й прижилися. Вже попривикали ми.
– Ну да, то ж, як своє господарство, це ж з ранку до вечора працювати.
М. П.: Аякже!
– А в колхоз пішов, попрацював, не попрацював…
М. П.: Та ні! в колхозі тоже там з утра й до вечора. А так, як ото в городі роблять, поїздив поїздом же од нас із Хмельової там. Поїде, 8 часів одбуде, чи то сутками одбуде, нєсколько суток. Сутки одбув, а двоє чи троє дома. То це легше.
– Ну, так а у вас в колгоспі вже не дуже хочуть так мати своє господарство?
М. П.: Воно вже січас тут совхоз, не колхоз.
– А ви давно в Шарівці живете?
М. П.: Та ше з 50-го года.
– Ну, а до того жили тільки там? Так що пам’ятаєте все, що там було.
М. П.: Ой! знаю я, як в оцей колхоз заганяли. Ну, тоді СОЗ був.
– Страшне діло. А ось ви не пам’ятаєте село, ви ще малою були, до колхозу, там чи був староста сільський? у вашому Високопіллі. Старосту не пам’ятаєте?
М. П.: Цього я не пам’ятаю.
– А священик був в селі?
М. П.: Був. І церква. І січас там є.
– І не руйнували, нє?
М. П.: Її хотіли ото ж, як начався отой колхоз, ті активісти. В якому то году?
– В 29-му колхози.
М. П.: Отамечки в 30-му, 38-му ше, ну перед войною це було діло, шо хотіли церкву розбити і зробити клуб. Воно як-то не вдалося. Шо там не получилось, та так вона осталась, так вона й січас є.
– Ну, вона працювала, чи нє? її просто закрили?
М. П.: Закривали, закривали.
– А зараз працює?
М. П.: Січас робить.
– Вона кам’яна була чи дерев’яна?
М. П.: Ні, каменна! Хороша була церква.
– Ну, а священик в 20-х роках іщез?
М. П.: А хто й зна, куди він. У 20-х я ж не знаю, мене в 20му году, в 21-му.
– Нє, я маю на увазі в 25-му, 26-му працювала ж церква?
М. П.: Аякже! я з бабусею ходила ж в церкву.
– А священик, яку він роль в селі мав? яке до нього ставлення було?
М. П.: Та яке, воно ж тоді ше й у школу він ходив, преподавав.
– Ще в 20-х роках?
М. П.: Це ж розказують, я то вже не знаю, а розказують, шо ходив батюшка преподавав.
– Ну, він така поважлива людина була, да, в селі? до нього всі йшли. А ви не пам’ятаєте, чи були тоді сходки до колективізації, якісь збори селян? коли ще малою були.
М. П.: Та це були, як ото вибирають сотенного. Це ж год у сільраді значить на сотню, у нас там 12 сотнів було, у кажній сотні сотенний. А сотенний значить це, шоб був десятник. Шось якісь там, шоб був лістовий. Тепер же тєлєфон, а тоді ж ні. Кажен день шоб був лістовий. Десятник тиждень усього. Сотенний наказує – ти десятником.
– Це коли тільки сільрада була. А до того? теж на сотні ділилося село? до совєтської власті.
М. П.: Ну конєшно! це ж воно так і осталося при мені. Січас то може воно й не так.
– Нє, я маю на увазі, коли ще дід, батько був. При дідові тоже на сотні ділилось?
М. П.: Аякже! сотні, сотні були.
– А скажіть, сотні – то сотники, а над усіма сотниками хто був тоді?
М. П.: Голова сільради.
– А до сільради хто був? сотники ж теж були?
М. П.: Ну, сотник це на кожну сотню, а голова по всьому селі. Голова сільради.
– То ж сільрада уже при совєтській власті була. А до того?
М. П.: А до того ж я не знаю.
– А не розказував батько? чи дід? чи мати?
М. П.: Ну, та, видно, староста був. Видно, староста.
– А чому на сотні ділилось? це що, козацьке село було колись? Тому що на сотні воно, мені казали, що як село на сотні ділиться, то воно колись козацьке було. Не пам’ятаєте, про це розповідей не було?
М. П.: Як козацьке?
– Ну, козаки були давно ще там, століття тому. А потім залишилось, що воно на сотні ділиться.
М. П.: Не знаю. За оце я не знаю.
– Оце цікаво. Тому що там, де не було на сотні поділу, то були панські села. А там, де на сотні ділилось, то були козацькі села.
М. П.: Наша Хмельова, не були ми в пани. Кріпацькими не були. А ті, Мар’їно оце, – це панські. Олексіївка в нас там за Водяною панська була. А ми ні, бо розказують – ми панські не були.
– Значить, ви козаками були.
М. П.: Я не знаю, хто.
– Значить, предки були козаками, бо не панськими, вільними були.
М. П.: Не панські. Це розказувала бабуся, шо ми, каже, панські не були. Бо руководив, в панів так же ж людьми не руководив хазяїн, а пан. А в нас тут нє.
– Каждий собі сам хазяїн був.
М. П.: Да-да-да! сам собі хазяїн.
– А хутори у вас були там? хутори в селі, хуторяни були? окремо, що хазяїн сам цілим хутором володів?
М. П.: Ні, не було, не було. Магазіни були. Ті там матерією торгують. Ті там таке, продуктами. Пшона ж там, крупи ніяких. А то в його були конхвети, сахар. Таке там.
– З виробництва щось.
М. П.: Да-да-да!
– Ну, а я маю на увазі такі, що отдєльно ось хутор, там одна хата, хазяїн сам, може, сини там відділені. Такого не було?
М. П.: Не було такого.
– Село. Ну, в селі якось ви тримались сім’ями своїми? ось дядько у вас був. Родичами скоріше одне до одного, да?
М. П.: Ну, аякже ж!
– Чи з чужими якось більше? до родичів більше?
М. П.: До родичів.
– Тобто сім’ями такими більше. Хоч і село було, все одно старалися, щоб дядько, тітка.
М. П.: Ну, аякже ж! У тому, у Харкові дідусева сестра жила в Харкові. То імєли вони колбасню свою. Тут скотину закуповували, та й мій дідусь назакуповує, туди одвозить. То й там усі свої родичі робили, чужих не було.
– Тільки довіряли своїм?
М. П.: Тільки це до революції, це мама вже розказує. Це рідний батько мій був, оцей дядько, іше там родичі з його родичів. Тільки чужих не було. Тільки свої.
– А скільки було багатих в селі, багачів? скільки середняків? скільки бідняків?
М. П.: Ну, хто й зна!
– Ну, багато багачів було? чи так однаково?
М. П.: Ну, оце ж, та ні! не однаково! Оце ж тобі й ті, шо магазіном торгує, це ж уже багатий.
– Нє, а так, що селяни були. Селяни.
М. П.: Так ото ж і вони і селянини.
– І магазин має, да?
М. П.: Да! у себе дома. І земля в його є, і коні, й бики.
– Іще й промисел такий.
М. П.: Да-да.
– Філіповна, а бідняки такі, щоб уже зовсім бідний був, були такі?
М. П.: Були багато.
– А чого вони бідні були?
М. П.: Того шо горілочку пили.
– Тільки того, да?
М. П.: От то горілку пили, під шинками лежали. Землі не обробляли.
– Ото тому й бідні були?
М. П.: Ото того й бідні були.
– А як до них ставились в селі?
М. П.: Та ну як!
– Як до ледащів, чи співчували їм?
М. П.: Хто як придумає. Як він піде там, хазяїн, ти там як, поробиш в мене? не хочу! Та так і ставилися, та то, каже, ледащо таке.
– І сам не живе, і другим не допомагає.
М. П.: Ото й усе. Оце день увесь сопуть там, хропуть, то скотину годують.
– А називаються куркулями, да?
М. П.: Куркуль! А ходи в одному черевикові, а в одному якийсь окорок. Куркуль він.
– Але багатий вважається, що худоба.
М. П.: Скотини ж багато, усадьба здорова. На тій усадьбі оце ж, шо як вигнали його, то три хазяїни построїлися. А то був один хазяїн.
– Ну, так то ж і лад був в господарстві. А спілкувались між собою чи родичались, якщо багатий і середній? Ну, з бідняками, мабуть, не дуже родичались, да? чи родичались? Брали собі дружину там з бідних багаті, ні?
М. П.: Ой! ой, не дуже хотіли. Було таке, шо оце мій батько женивсь на матері, то вона була бідна. Через те бідна, шо батько й мати померли, а їх осталося семеро і розлізлись хто куди. Їх забрали другі хазяїни. Їм було по 6 місяців, вони ше з близнюків оце, моя мати. То забрали хазяїни, то вже батько брав як годованку. Вже вона чужа ж. Ну, оцей хазяїн не бідний був, де вони жили. Він квасник був, квасом торгував. Ото на ярмарки, скрізь! А мати ж, бачиш, сирота.
– Ну, все одно взяв її.
М. П.: Узяли! узяли й жили гарно. І одділив нас дідусь гарно. Хату поставив і клуню, сарай один і другий. І саж, там, де свині.
– Тобто він хотів, щоб сини окремо жили, да? скільки їм годів було?
М. П.: Один же з ним остається, а один одділяється.
– А той, що одділився, скільки йому було годів, коли його одділили?
М. П.: Ну скільки? хто й зна! я ж тобі не скажу, скільки годів було.
– Ну, одружився він, тоді його одділили, да?
М. П.: Да! вже ж у нас троє ж уже було. Тоді вже батька вже не було. Уже батько у 22-м годі вмер, аж тоді ми одділились, мабуть, через год одділилися од дідуся.
– А в селі були старці?
М. П.: Були, ходили з торбинами. Були.
– А це вони пришлі були чи жили там?
М. П.: Ні, були такі, шо й приходили. Один там у нас був сліпий на обидва глази, то.
– Він жив в селі, да?
М. П.: Жив у селі. А то такі були, приходили.
– Жебракували. А вони тільки просили чи грали на інструментах якихось?
М. П.: Які просили, а які ше й підійде під вікно і співає.
– А грали на чомусь вони в цей час?
М. П.: Якісь бандури там! отаке здорове! Здорове й багато струнів.
– А! це бандура була. А це коли було, ви пам’ятаєте? в яких роках?
М. П.: Ну, хто й зна!
– Скільки вам було?
М. П.: Ше невелика була, може це ше до 33-го.
– А після 33-го вже не було?
М. П.: Тоді вже не ходили. Тоді не було вже.
– Порозганяли їх, да?
М. П.: Порозганяли. Хто й зна, де вони й подівалися.
– А, наприклад, старці, ви кажете, старець сліпий, що у вас жив, у нього господарство було?
М. П.: Було. Діти в його були. Своя сім’я. Ше він двічі й женився. Одна, перва жінка, вмерла, а він ше й другу взяв.
– А він не грав ні на чому?
М. П.: Ні! він вірьовки сукав. У його такий станок, шо воно, і звали його Оксентій. Та Оксентій його звали, бо оце ж дівчата Оксентійові.
– Він не орав землю, а тільки оце?
М. П.: Ні! він же не бачив. Сліпий зовсім на обоє. А як він приловчився до тії машинки, шо воно! І ото все село носило до його вірьовки. А вірьовки ж то нада було. Снопи возим, вірьовку притягати, чи там корову прив’язати. Ну, вірьовки, віжки до колодязя. Тепер же, бачиш, а тоді ж у нас колодязь був. Колодязь, і так прибита палка, і тут колесо, і тут, і тягали віжка.
– Ну, вірьовки ж треба.
М. П.: За вірьовки, ага!
– Ну, а це в нього, він заробляв цим на життя?
М. П.: Заробляв.
– І на господарство. Без землі він був?
М. П.: Була й земля, в його сім’я ж робила, жінки. Перва вмерла, друга стала.
– То вони орали землю, да?
М. П.: Сами вони. Корова в їх була, кінь був.
– А він заробляв. А що йому за вірьовки давали?
М. П.: Ну, я не помню, шо воно вже, скільки вони. Ну, плату давали.
– А в селі, ви кажете, прихожі старці. Вони прийшли і пішли собі, да?
М. П.: Ну такі, шо ми їх не знали.
– А оце тільки на бандурах ви бачили старців, що грали? А на оцих, на лірах?
М. П.: Не бачила.
– На лірі не було?
М. П.: Не бачила. На ярмарку, колись ярмарки були, то було ж таке, шо крути, а воно грає.
– На коліщатках.
М. П.: А хто й зна! воно мені тоді ж було…
– Ну, вони сліпі були, ці старці, що на бандурах грали?
М. П.: Сліпі.
Сліпі. А не пам’ятаєте, як їх звали? нікого?
М. П.: Хто й зна!
– А вони ходили коло вашого села? по Валківському району тільки? чи звідки вони самі були?
М. П.: А хто й зна, де вони! Вони ж, скрізь вони, по-моєму, ходили.
– Ну да, це тільки до колективізації, а потім забороняли їм жебракувати.
М. П.: А тоді не стало. Мало їх стало.
– А в селі були повитухи бабки? Повитухи.
М. П.: Нє.
– Це ще там ви народжувались як? вас в лікарні народжували, мабуть ні?
М. П.: Ні!
– Спеціальні бабки були?
М. П.: Да! дома!
– Повитуха бабка приймала?
М. П.: Так оце повитуха, еге?
– А як ви називали її в селі?
М. П.: Баба та, шо роди прийма. Баба. У мене троє було, я тоже ні за одним не була в больниці.
– А больниця була в селі, нє?
М. П.: Була, і січас вона є.
– Ну, не хотіли тоді?
М. П.: Та ніхто не хотів туди йти. Яка ж больниця, як на жнива ти і родив.
– Ну, а такого не було, щоб примушували в лікарню йти народжувати?
М. П.: При мені не було.
– А бабок тих не ганяли?
М. П.: Ні-ні-ні!
– Офіційна медицина не ганяла?
М. П.: Нє, не було такого в нас.
– А коли в селі стали користуватись лікарнями, щоб без повитух? деякі йшли все ж таки в лікарню народжувати, чи як?
М. П.: Ну да, це вже як і стала, то коєхто йшов у больницю. А я не пішла, й нічого.
– А ви в якому році народжували останній раз?
М. П.: Галька з 38-го. Танька з 40-го. Василь із 48-го.
– І в 48-му все одно у баби, да?
М. П.: Дома! не пішла я нікуда. Ланку кончила, це він 28 сентября. Буряки звезли так, як сьодні ж, а на утро й Василь.
– Все встигли.
М. П.: Усе вспіла.
– Ну, а в вашому селі ворожки були?
М. П.: Та були шепотухи! ну я на їх не вірила. На картах, на картах.
– Та як там, може, шептали на чомусь? ворожили там якось? не пам’ятаєте?
М. П.: Ні такого, на карти було.
– І не вірите їм, да?
М. П.: Я не вірю тому нічо. Ото, шо кажуть – дав дулі, дав дулі. Та то все таке.
– А відьми були в селі?
М. П.: Ну, балакали, шо відьми, відьми. Ну, я ж їх не бачила.
– А тут теж в селі, не знаєте, відьми нема?
М. П.: Не знаю (сміється).
– Ну, не бачили. А як вона, не виглядає особливо? що казали про жінку, що вона відьма. Не виглядає якось вона особливо зовнішньо, нє?
М. П.: А хто й зна!
– Ну, а знахарі були? шептуни, знахарі, що лікуваться до них ходили, нє?
М. П.: Ні! такого не було.
– А як лікувались?
М. П.: Та ну як! у больниці, як. Було таке, шо каже – ой, живіт заболів! Та піди он до баби, баба тобі пошепче – і перестане!
– І переставав?
М. П.: Та хто й зна! я ж не ходила. А це чула по людях. Я не ходила.
– А зараз знахарки є тут такі, що баби шепчуть, щоб піти?
М. П.: Ну, там на тій Шарівці є одна.
– Вона допомагає те, що вона робить?
М. П.: А хто й зна! я ж не ходила до неї. Кажуть, шо переполох виливає. Та піди до Фроськи! її Фроською звати.
– Ну, а то, що як зглазити чи спризорити, вона це може?
М. П.: Ото ж вона там шепче. Ну я цьому не вірю!
– Не бачили ви, да, цього ніколи, як вона ворожить, шепче там?
М. П.: Нє-нє-нє-нє!
– Як магічно лікує там, нічого?
М. П.: Ну, я оцьому не вірю. Шо вона пособи, шо вона ото там шось помагає. Не вірю я.
– Не вірите? і ніколи самі не користувались?
М. П.: І я не ходила, нашо воно мені!
– А ось в селі, коли ще малою були, не були такі спеціальні люди, що любили розказувати якісь оповідання, що коло них збирались люди. Як ото раніше ж кіно не було, театру, а ото оповідачі такі були. Не було в вас такого?
М. П.: Я такого не помню.
– А які музиканти були в селі?
М. П.: Ну, вони давні ж, на їх казали Шапарі. Це вони перві музиканти. В їх дві скрипки й бас був. Ото вони утрьох на свадьбі.
– Це сім’я одна була?
М. П.: Ні, брати вони були. Рідні брати. А бас це чужий уже був.
– Ну, бас як велика скрипка, тільки на землі стояв?
М. П.: Да! такий – бум-бум! бум-бум!
– А бубна не було при ньому?
М. П.: Не було.
– Тільки оце. А називали вони як, троїста музика їх? чи ні? чи просто музиканти?
М. П.: Та хто й зна! Ну, я пішов до Шапарів, Шапарів наймати.
– А Шапарі це прізвище чи прозвисько?
М. П.: Фамилія була Шапар.
– А зараз невідомо, ніхто не залишився?
М. П.: Та січас їх давно ж немає.
– Так це вони на всіх свадьбах грали, да?
М. П.: Та ну, хіба ж вони на всіх успіють, як і там свальба, й там. А там десь хтось гармонію найме.
– А гармонія отдєльно була?
М. П.: Отдєльно.
– А що більше поважали – гармонію чи скрипки?
М. П.: Скрипка луче, це Шапарі.
– А як вони, платили їм чимось мабуть же ж на весіллі?
М. П.: Ну конешно! аякже!
– А чим платили, не знаєте?
М. П.: Та грошима, чим же ж!
– А у кого вони вчились грати на скрипках?
М. П.: Не знаю.
– Ви кажете, брати. Може, батько навчив?
М. П.: Може, батько. Ну і вони вже старі були. Це ж я уже ж така, бігали ж по свальбах. То вони вже сиділи такі, сиві були. А батько це ж.
– А гарно грали?
М. П.: Гарно! Гарно. Це вже як Шапарі грають, то куди там!
– А довго вони грали на весіллях? в 20-х це, а в 30-х теж грали ще весілля, да? чи вже після голоду не дуже грали? Вони були вже, коли колгоспи були, ці Шапарі грали на весіллях?
М. П.: Ти знаєш, не було тоді вже у їх, чи скрипків не було, чи їх ніхто не гукав. Чи весілля не було. От у мене, цього я не помню.
– Тобто в 30-ті роки вже нє?
М. П.: Оце воно як стали ті колгоспи, забили зовсім тих людей. То вони вже, стрєлочником був один.
– А до цього були селянами, да?
М. П.: Селянами, да.
– А свальба була, ось коли ви іще малою були, ви пам’ятаєте, як наречена була вдягнена?
М. П.: Та, наречена була вдягнена обнаковенно. Вінки були ж оті воскові, такий, листячко там, ти ж знаєш, які це. Підв’язують сюди красну лєнточку, тоді наверх лєнточки вінок. Хусткою запинають. Я з тих і не помню фати.
– Нє, так фати і не було тоді.
М. П.: Хустка. Рушник чіпляють осюди наперед. Перев’язують.
– Ну, наречена, мабуть, у гарній такій сорочці вишитій, да, була?
М. П.: Та ні, просто плаття.
– Вже плаття? а як малою були?
М. П.: Еге. Це як уже така, шо наряжають її у достатку, то і намисто, й лєнти. А ми оддавали цю ж сестру, так не було ні лєнтів, ні намиста. Красна хустка, вінок, рушник тут перев’язали.
– Ну, хустка мабуть же ж пізніше одягалась на вінок, коли вона вже покривалась, молода.
М. П.: Вінок чіпляють, а тоді наверху, осюди аж. Вінок же ось тутечки. А хустка сюди вищенько. Красна хустка, і досі вона є. І я в ній заміж ішла.
– Ну, вам же ж не зразу, коли вже покривали на весіллі, хустку одягали? чи зразу, як наречену брав наречений?
М. П.: А вона ж наряжена! А як же, уже дожидають її. Сидить вона з дружками, а молодий приїхав. Ше в нас сиділа та молода з дружками перед тим, ну на другій стороні ось, у другій хаті. А ось приїжджають же молоді. Пішли погукали. Іде вона з дружками. Позалазили за стіл. А тоді вже аж молодого вводять. Не так же, як січас.
– Ну да. А коло неї сидів брат мабуть же, да? коло молодої, чи нє? такого не пам’ятаєте?
М. П.: Нє, не було.
– А гільце робили оце таке?
М. П.: Робили здорове гільце.
– А з чого робили гільце?
М. П.: Обнаковенні квітки ж купували, а не так, так із бумаги роблять.
– А на що прикріпляли?
М. П.: На дубчики. Дубчики такі.
– На ялинку, нє? бо я знаю, на ялинку чіпляли.
М. П.: Нє, нє.
– На дубчик. А дідух не обліплювали тістом, нє?
М. П.: Нічим, нє. А встромляли у зерно, такий ящик робили. Наверх хоть і тістом обліплюй, хоть і смолою. Як пожили півтора года або три года, так і розходяться. То не прилипне вже ні тісто, ні смола.
– А вони коровай ще робили, да?
М. П.: У молодої пікся дивень. Така кругла як хлібина, тільки високе. І такі шпички. А в молодого коровай. Такий широкий отак.
– Не круглий, да, а квадратний?
М. П.: Не круглий! А дивинь через те, що вона ж перед ним, перед нею ставляють, і вона ото отак стоїть нахилиться, поки й молодий сяде. І то через те дивень, бо вона на нього дивиться.
– Так музиканти, ви кажете, на весіллі грали. А тут уже, в Шарівкі, музиканти були на весіллі?
М. П.: Та ні! шо ви! в 60-м годі тут приїхали.
– А тут музикантів не було, не знаєте?
М. П.: Не знаю. Воно ж тут клуб уже.
– А у вас клуб був там в селі?
М. П.: Не було! А тоді построїли вже.
– Коли? в якому году? після війни?
М. П.: Та ні! це ше до 60-го построїли його.
– Ну, вже після війни?
М. П.: Ну, після войни, після войни.
– А клуба не було в 30-х годах, а музиканти як грали там? збирали оркестр?
М. П.: Та хто там збирав! це тільки ото на свальбах вони грали. А так, шоб зібрали на вулиці, то ні. Хлопці прийдуть до дівчат там десь побринькають.
– А на чому грали?
М. П.: На балабайку (сміється).
– На балалайку. А на гармошкі грали, да?
М. П.: Та гармошка дорога.
– А на скрипках крім Шапарів іще грали хтось?
М. П.: Нє! Може, де й грали, ну в нас там село здорове. То бува, такі люди, шо бачиш, тут у Шарівці всіх знаєш. А в нас там нє. І там оце в нас, кроме їх, я нікого не знаю. Бо все вони славилися, і то вони грали.
– І потім куди вони подівались?
М. П.: Та померли, де ж вони подівались.
– І нікого не навчили, да, більше на скрипкі?
М. П.: Та хто й зна! воно ж вже таке время настало, шо не до бринькання.
– А церква, ось ви кажете, у вас була. Якщо вона вже там не працювала, а хто ж на похоронах співав?
М. П.: А хто там! ховали так, та й усе! І діти нехрещені були. А тоді вже, як послі войни, та стали хрестити.
– А весілля ось, коли ви малою були і пізніше, вони вже по-іншому справляли, да? відрізняється те старе весілля від 30-х років?
М. П.: Ну поки при старому, так вінчалися ж там у церкві. А тоді вже, як церкви тії не стало, хто вінчався? Розпишуться отам в сільраді та й все.
– Ну, а грають саме весілля як? по-іншому вже? А коли вже колхоз з’явився, гільце робили?
М. П.: Робили! Все робили. У молодого коровай, а у молодої дивень. А тепер же грають свадьбу у суботу й у неділю, а тоді в неділю і в понеділок. Потом це вже снідати ходять. Каже: до середи хоч і на призьбі сиди! а в вівторок горох молотять, а в середу біжать похмеляються. І то свальба цілий тиждень.
– По всім правилам гуляли. А у вас в селі українці були, чи хтось іще? росіян не було?
М. П.: Не було.
– А мовою українською всі спілкувались? і в школі українська мова?
М. П.: Всі. Українська.
– А росіяни як?
Жінка: То тепер уже російську мову ізучають. А тоді не ізучали в школі. А тепер ізучають і російську мову.
– А ви ось тільки українською. А якщо росіяни там забредали в село, вони якою мовою? ну жили там, або хтось одружувався?
М. П.: Ну, та ми ж понімали таке.
– Ну, вони переходили на українську мову потім, якось призвичаювались? чи по-своєму?
М. П.: Та були такі, шо і січас одна, я там питала отих колодязників, кажу: ну як там? А там дві сестри були – Галька й Оляна, марьянські. А він і каже: Гальки немає, Галька повісилась. А Оляна, каже, й досі калякає, й досі так по-марьянському, по-руські балакає. Ото таке. Хто хотів, то зразу переломив. А Галька ця, її сестра, ця зразу переломила на українську.
– А родна ж сестра все одно не могла перейти?
М. П.: Не може вона і січас, каже. Не хоче. Просто не хоче та й усе.
– Ну, вона, мабуть, старша була, воно вже й важче.
М. П.: Менша! менша.
– Як це можна пояснити? ніяк. А ви співали багато?
М. П.: Я ні.
– Ну, а мама і бабуся, бабусю ви, мабуть, пам’ятаєте тільки батькову матір?
М. П.: Да, маминої вже не було.
– А від кого переймали? У вас там родичі були? Спів від кого переймали? Від ближчих родичів чи десь на вулиці почули від дівчат?
М. П.: Та хто там! десь почуєш ото.
– А наприклад, ось свята були. Ось Різдво там, Святки. Що співали? мабуть же, поздоровляли ходили, да?
М. П.: Ну, та оце ж тобі на Різдво ходили ж із Різдвом поздоровляли.
– Колядували, да? чи не називали так – колядувати? нє?
М. П.: Ну, колядували це ж на Новий год уже на старий. Тоді колядують.
– А щедрували ж коли тоді?
М. П.: Ото ж і щедрують тоді.
– Так це і колядували, і щедрували?
М. П.: Да-да-да!
– А на Різдво ж тоді що?
М. П.: А на Різдво це тільки ходили з звіздою.
– А що співали?
М. П.: Ну, та оті ж божественні, я їх і не знаю, шо вони співали. Божественні якісь.
– І звізда. А як її робили? не знаєте?
М. П.: Хто й зна! я її бачу, ходять із звіздою.
– А самі ходили?
М. П.: Та ні! ні-ні-ні!
– Ну, а коли цей звичай ходити колядувати так з звіздою зник?
М. П.: Ну, це ж на Різдво, на первий день Різдва.
– А коли колгоспи почались, вони почали ганяти?
М. П.: О! тоді вже не ходили. Тоді нільзя було.
– А так, щоб прийти там до тітки, до дядька, щоб ніхто не бачив?
М. П.: Нишком, нишком. Вечерю носити запрещали.
– Так ви все одно до родичів ідете нишком?
М. П.: Ну, аякже! До бабусі, до дідуся.
– А Купала? Було свято таке? Літом. А як ви святкували? чи пам’ятаєте?
М. П.: Та ж як! готовилися ж, варим, ну дітвора. Робим вінок, Маринку наряжаєм. Через будяки плигаєм.
– Марину наряджали, це ляльку велику таку? А потім що її?
М. П.: Та яку ляльку? ні! просто дівчину. Оце ти будеш Маринка.
– А! живу?
М. П.: Живу!
– А я думала – опудало робили, нє?
М. П.: Ні-ні! А ідем же вулицею, співаєм, аякже! На Івана Купала, як купався Іван, не минеться і нам.
– А ви не пам’ятаєте, як заспівати купальську зараз?
М. П.: А грець його зна, як! (Співає) – Як купався Іван доведеться і нам”. Так, чи нє? чи у вас по-другому? Так-так! “Як купався Пилип, на гілляці прилип, як купався Денис”, я вже не помню. Ото таке там. Ну, дітвора.
– А дорослі вже не грали в Купала?
М. П.: Ні-ні-ні-ні!
– А колядували й дорослі?
М. П.: Е ні, дорослі. Малі вже не колядували. Дівчата колядували.
– А парубки окремо, а дівчата окремо, да?
М. П.: Чого там окремо. Ті торби носять, а вони собирають, хто шо дасть. А тоді складку складають. Умісті все.
– А кози не було на колядування? Коза – це в кожусі, хтось одягався в кожух. Такого не пам’ятаєте?
М. П.: Я такого не помню.
– А на Купала через будяки чи через вогонь пригали?
М. П.: Я через вогонь нє, через будяки плигала.
– А Марину ото водите по селу?
М. П.: А Марину це ж вона, ну.
– А як її одягали?
М. П.: Ну, дітвора, у чистеньке там, у гарненьке, вінок сплетуть, надінуть їй віночок.
– А на вінках ворожили на воді?
М. П.: Ні!
– Такого не кидали на воду, не ворожили, хто вийде заміж там, нє?
М. П.: Нє! ворожили ми тіки на Новий год. Отоді ворожили. Чоботи кидали через ворота.
– І що? яким носом до кого?
М. П.: Куди заміж іти, куди передок укаже. Отак. І як кутю варять. Вийде, поміша кутю. Вийде на поріг і стоїть з ложкою там, мотуляє, чи їсть, чи шо вона там. Де собака гавкне, туди заміж піде (сміється).
– Так це кутю робили на Різдво, таку вечерю багату, да?
М. П.: Та й на голодні святвечерю. Це як воду святять. А на другий день Водокрещеніє.
– А на Різдво не робили кутю?
М. П.: Ну, це вже робили, так тоді не ходила. А це на головний Святвечір.
– Ну, а ось ви кажете, колядували так нишком і коли вже колгоспи були? А Купала вже все, коли колгоспи з’явились, уже Купала не робили?
М. П.: Грали! грали, ну дітвора! ну шо там! діти!
– А зараз уже нема такого, нє?
М. П.: А хто й зна! воно мені січас не доходе (сміється).
– А не робили таке дерево, не наряджали на Купала, що називали його Купалина?
М. П.: Ні, Маринку ото нарядим. Кисіль варим там! ну дітвора! Все дуже гарно.
– А в який день Купала відзначали? саме якого числа, не пам’ятаєте?
М. П.: Та Купала ж воно 7 липня, еге.
– Це ж за старим стилем? А папороть не шукали в лісі? такого не було у вас?
М. П.: В нас далеко там ліс був.
– А які ще свята були у вас? Ось наприклад, крім Купала, Різдва, колядування, ось які ви пам’ятаєте ще?
М. П.: Зелена неділя.
– А що на Зелену неділю робили?
М. П.: Та ну шо, це ж великий празник, нічо не робили. Ніде нічого.
– А як святкували?
М. П.: Ну, горілку п’ють, як є в кого. Не роблять нічого. Співали.
– А що співають? спеціальні пісні?
М. П.: Та любі пісні.
– А русалок не було? не водили зелені такі?
М. П.: Ні! а які вони, русалки?
– Ну, я знаю, що в Поліссі водять русалок на цю неділю.
М. П.: Так а де їх брали?
– Ну, придумували, що вони десь там на кладовищі водяться десь, в воді, в лісі. Немає такого?
М. П.: Нє-нє-нє-нє! в нас такого не було. Не було такого.
– Купала було, а русалок не було?
М. П.: Не було. Ну, і вобще не чула я такого, шоб які там русалки? шо воно?
– Такого не було. А прикрашали зеленню хати, да?
М. П.: Да-да-да! і хати, і в дворі, і на воротях.
– І довго це звичай такий зберігався?
М. П.: Та це й зараз зберігається. Зеленим потрусиш.
– А у кутках саме зачіпляли в хаті? щоб у кутках воно було?
М. П.: Та скрізь! і по стінах. Та й у кутку ж можна. а надворі, ото ж були хати с колонами, до колонів чіпляли. На воротах встромляли.
– А весною, не пам’ятаєте, жайворонків ліпили?
М. П.: А, це ж на 40 Святих! Аякже, ліпили жайворінки.
– А не приспівували до них?
М. П.: Очі їм устромляли з гречки.
– А підкидували у повітря, щоб наче до пташок закликали? такого не було?
М. П.: Нє, не було. На середохресну, це в піст, хрести пекли.
– З маком чи з медом?
М. П.: Просто так.
– А веснянок ніяких ви, хороводів весняних не було?
М. П.: Ні, ні.
– А такого не було, ви, може, пам’ятаєте в дитинстві з такими словами (співає): “Та й скочив козел в огород, в огород, та й поїв козел лук, часник, лук, часник. Піймали козла за ріжок, за ріжок”.
М. П.: Ні, в нас не співали такого.
– Ага, того що я знаю, в Краснокутському районі, там таке єсть. І в Куп’янському такий був, а у вас такого не було?
М. П.: Не було.
– І не водили хороводів ніяких дівчата навесні? не закликали весну?
М. П.: Нє-нє-нє! не було.
– А в жнива не робили бороду дідову, нє? останній сніп. В жнива не пам’ятаєте? на обжинки.
М. П.: Це на Іллі, це ж Ілля. Каже – Іллі оставили на бороду. Іллі оставили на бороду. Ні.
– Але такого не було?
М. П.: Такого не було.
– Пам’ятаєте, що приказка така є?
М. П.: Ну, Ілля. Каже: та кончили жнива, а Іллі оставили на бороду. А чого? нашо воно?
– А останній сніп не ставили за ікони до Різдва? такого не було?
М. П.: Ні-ні-ні!
– А пісні, ви кажете, співали про що більше? про старе життя? про козаків? чи про кохання? Що більше любили?
М. П.: Та хто які придума! Так, як і січас оце ж.
– А частушки співали в вас в селі?
М. П.: Не дуже. Такі там були одні в нас співаки, гарно співали. Та вже померли, немає їх!
Жінка: Козік співав харашо! от харашо! було як заспіва на всю! Зараз ніхто не співа. Зараз і голоса такого нема ніде! Хтозна, шо таке, шо кажен витріще очі в той телевізор, ніде нічо й слова не почуєш, шоб заспівали.
– А чумацьких пісень не співали? козацьких?
М. П.: Та хто й зна! За мою пам’ять уже ж воно ж там я піднялася, став колхоз, тоді вже не дуже співали.
– А от ви кажете: колядників ганяли, щедрувальників.
М. П.: Нільзя було!
– А чого? що церковні?
М. П.: Да, аякже!
– А Купала не считалось церковним? не ганяли?
М. П.: Ну, там ми ж малі були, таке. Дітей не займали, шо вони там будуть бігати по садках, де хто.
– Тобто, із-за того, що тільки діти були? А потім вже і в дітей перевелось це.
М. П.: Вже січас ніхто його не справляє.
– А колядники, тому воно вимерло, що забороняли це робити?
М. П.: Ну забороняли ж, і так воно вийшло. Застав мене колядувати – я не вмію!
– А ви не пам’ятаєте ніякої колядки, щедрівки?
М. П.: Я не ходила, не колядувала.
– А ви чому не ходили?
М. П.: Просто не ходила, та й усе. Отаке ж воно время тоді настало. Тоді була я мала, а тоді став колхоз, уже ж воно запрещали.
– І в школі запрещали, да?
М. П.: А я в школу не ходила.
– А хоч кілька класів?
М. П.: Нічого я не ходила!
– А як частушки співали? під гармошку, може, хтось співав? чи в вас просто їх не було?
М. П.: Та хіба на свальбі де-небудь, а так на вулиці ніхто.
– А у вас не було таких пісень ось, наприклад (співає): “А в меня под окном расцвітала сірєнь”. Була така пісня, да?
М. П.: Аякже! це ж була перва пісня.
– Це у вас у селі там? а хто співав? мама знала її?
М. П.: Та всі її знали.
– Ну, мама ще знала її, цю пісню?
М. П.: Ну, так і мама, і я знаю.
– Або така (співає): “Зломлю я вєтку із винограду”. Знаєте цю, да? і мама знала, да? А бабуся знала?
М. П.: Та бабуся, тоді я не чула, вона там усе співала – “Ой чаєчка в’ється, по дорозі б’ється, к землі припадає, чаєнят шукає. Чумаченьки, голубоньки, верніться”, ой, забула як, додому, шоб чаєнят вони забрали. А оддайте чаєнятка. Оце вона співа, співа, а тоді плаче. І думаю – от дурна баба, чо вона плаче? (сміється).
– А цю пісню не співала, що зломлю я вєтку із винограда?
М. П.: Ції ні, ції.
– Це вже більш молоді?
М. П.: Це вже більш молоді. А це “На городі верба рясна”, ше там разні.
– Мама співала? чи бабуся?
М. П.: Це вже ми співали.
– Це вже пізніше, да. А отаку бабуся пісню не співала (співає): “Ой схилилося та й дві берези низько, ой живе козак край дівчини близько”. Таку співали?
М. П.: Я таку й не знаю. А оце ті, як вони, шо берези одна другу перехитує, подружка перепитує.
– “Дві дівчини”. Так вона цю співала, да?
М. П.: Та, вона не співала, це вже ми, це вже ми.
– А таку (співає): ” Та й поза лісочком сушив – мучив козак дівку своїм голосочком”.
М. П.: Я не знаю цеї. Не знаю.
– Не співала бабуся? А які, крім чаєняток, вона іще старі співала?
М. П.: Ну, хто й зна!
– А дід що співав?
М. П.: А дід, той рано вмер!
– А дядько ось? ви пам’ятаєте ж малою ще.
М. П.: Дядько в мене не співав, дядькові вже не до співів було.
– А як ще в 20-х роках?
М. П.: А тоді ж я, мене ще й на світі не було в 20-х роках.
– Ну, а ось ви кажете, що весілля грали вже по-другому. А в клубі грали весілля, да? чи такого не було?
М. П.: Та ні, такого не було. У нас кажне собі там грало в хаті. Тепер же в шалаші роблять, а тоді – ой багато ж людей було на свадьбі! 45 душ або 50 душ – це дуже багато. А тепер, бачиш, то по 200, то по 150.
– І кого не запросиш, ображається.
М. П.: Ну да, 150 душ треба нагодувать. Та й найдеться! на первий стіл найдеться, а тоді треба ж і ще.
– А коли ви більше пісень: в молодості перейняли, чи коли старші вже стали?
М. П.: Та ну дівчиною як була, годів 18, от тоді.
– А то, що від мами чули, співали?
М. П.: А мама в нас не дуже співала. Вона тоже в такій нищеті, в горі жила. Сама хазяйнувала, то не до пісень.
– А в селі були такі спеціально сім’ї, чи співали сім’ями між собою?
М. П.: Та як це сім’ями? Ну, в якийсь то празничок зійшлися та і випили, та і поспівали. В якийсь празник. А так…
– А на скільки голосів співали?
М. П.: Та як це на скільки голосів?
– Ну розділялися голоси – ти вниз тянеш, ти вверх тянеш. Таке було, да? Горяк називався тоді верхній голос?
М. П.: Воно мені, я не понімаю цього.
– Чи ви в один голос співаєте?
М. П.: Як це в один голос? Ну як? те співа басом, те виводе. Той начинає.
– Один басом співає, це одна партія. А виводить, це один чоловік виводив?
М. П.: Ну канешно! уже ж не будуть упятьох.
– Один же сильний голос, найсильніший.
М. П.: Аякже! первим голосом.
– А багато таких гуртів було, зіспівані такі? Це ж не просто зібрались аби хто. Треба, щоб же ж, мабуть, знали пісні всі.
М. П.: Та чого там! Зійшлися родичі які-небудь 5 душ, уже і співають.
Жінка: Я от до неї прийду, і співаєм (сміється).
– Давайте! я запишу якраз вас.
Жінка: Та нє!
– Філіповна, а у вас іще в Високопіллі як одягалися? сорочка була, спідниця, плахти не було вже, нє?
М. П.: Не було! То, то дуже давно. Це бабуся розказує. Ну, вишиті сорочки були. А оце ж було бабуся розказують, шо отут повіси, і ззаді повіси фартуха такого. Звалася плахта якась.
– А бабуся – це мама батькова, вона в плахті ще була, да?
М. П.: Якісь там стрічки, кажуть, отут зав’язувалися. Показували.
– А чого у вас такого вже не було? чи в мами?
М. П.: Та нашо воно здалося?
– А у мами чого не було такого? тому шо вона сирота?
М. П.: Хто й зна! чого воно. Та ну, не тільки в мами, а уже його не стало оцього. Отак однаковенні хустки були.
– Ну, це тому, що вже самі ж не ткали вже в той час? чи ткали ще?
М. П.: Ткали! як не ткали? і в войну, і після войни ше і пряли, й ткали.
– А вишивали як? Якими: хрестиком чи гладдю?
М. П.: І гладдю, й хрестиком.
– А сорочки яким узором вишивали?
М. П.: Та разним!
Жінка: Ще в школу я ходила, 4 класи кончила, так полотняні сумки. Зараз же портфелі, а тоді полотняні сумки були.
– А сорочки якими нитками вишивали? якого кольору?
М. П.: Та чорними й красними. Таких не було.
– Ну й харашо. А білим по білому не вишивали?
М. П.: Вишивали, в бабусі сорочка була, це я знаю, на смерть вони. І внизу тут була біллю вишита.
– І рукав біллю, да?
М. П.: І тут. І тут біля чохлів.
– А у мами вже не вишивали так сорочку?
М. П.: Ні! ні.
– А чому так? вона не хотіла?
М. П.: Та колхоз начався, вже і воно.
– Ну, а мама ж ще молодша була, в 20-х годах іще ж вона могла.
М. П.: Та, в 20-х годах я ж не знаю.
– Нє, сорочку ж вона ще молодою вишивала. Все одно красним вишивала?
М. П.: Ні-ні! я такого. Знаю, шо уже вони і замужем були, вишивали, то вже отут не було чохлів, а такі косенькі. Ше отут уставочок був, а отуточки із брижами сорочка така, збори якісь.
– А намисто яке було?
М. П.: Не було, не бачила.
– А у бабусі було намисто?
М. П.: Не було, не бачила.
– Коралів не було? дукачів, такого не було?
М. П.: Не бачила, як шо то таке, я його й не знаю.
– А може, у багатших отож, не бачили, у них були?
М. П.: Може, в багатших і було, ну у наших не бачила.
– А шо, спідниці були рясні замість плахти?
М. П.: Рясні, рясні спідниці. У мами спідниця така була, тій сестрі дві пошили з одної.
– А з якої тканини? в магазині брали її, да?
М. П.: Ну, якісь хароші, дорогі!
– Із сукна, мабуть, да?
М. П.: Воно ж таке називалось і альпагов якісь.
– Імпортні, мабуть, даже, да?
М. П.: Ну, хто й зна, де вони його брали.
– А хати у вас мазані були, да?
М. П.: Мазані! оце ось у діда, рядом отам хата стара, ото наподобі, тільки в нас більша була. Більша й під соломою. В нього шифером укрита.
– Ну, так під соломою стара хата.
М. П.: А колони такі ж.
– А колони були всюди, да?
М. П.: Призьба тепер же то до дверей.
– На вулиці колони були, да? а в старому Мерчику тоже колони були, хати робили так, шоб з колонами були, да?
М. П.: Та, тоді воно скрізь так. Ну, така мода була.
Жінка: Тоді ото ворота з накриттям, ворота ото, накриття таке.
– А хата з колонами обізатєльно була, да?
М. П.: Да, призьба.
– Під очеретом чи соломою була?
М. П.: А в нас під соломою.
Жінка: А в нас під залізом.
– А раніше? ви ж залізом пізніше покрили?
Жінка: Не знаю, все время, поки я росла, під залізом була. А коли там вона була під соломою, я не знаю.
– А у вас багаті вважались там ще до розкуркулювання, так би мовити, хазяйство багато? чи середняки були? як ви вважаєте? А ваше ім’я, по-батькові, прізвище як?
М. В.: Дівоче?
– І дівоче, і зараз.
М. В.: Дівоче – Лапушин Марія Василівна. А зараз Махода Марія Василівна.
– 27-го року народження?
М. В.: 27-го.
– В селі Старий Мерчик, да?
М. В.: Село Старий Мерчик.
– Так, а як вважалася сім’я така багата була, да?
М. В.: Нє, середня.
– А землі скільки було?
М. В.: Землі? Землі було 60 соток.
– Соток чи десятин? а! соток.
М. В.: Це огорода, огорода. А раньше, раньше, ше раньше, може, ше раньше, може, й було багато землі. Це ж я не знаю.
– Ви не запам’ятали?
М. В.: Це ж я не пам’ятаю.
– А батько хазяїн був такий власник? він середняк?
М. В.: Батько був, і коняка була, і все там було. Жили нічого. Й корова була, і то. Це вже при колхозові.
– А до колхоза землі багато було, да? чи ви не пам’ятаєте?
М. В.: От не пам’ятаю до колхоза. До колхоза я ше й балакати не вміла. Вони собі обробляли. Раз коняка була, то обробляли.
– А батько змушений був в колгосп піти, да?
М. В.: Да, да.
– А ви малою були, пам’ятаєте, там музиканти в селі були? на чомусь грали?
М. В.: Були, були.
– На чому грали? не пам’ятаєте?
М. В.: І скрипка грала, помню.
– Одна скрипка?
М. В.: Та й не одна.
– А з чим вона ще грала?
М. В.: І скрипка, й барабан, і в общем музика ота була.
– З гармошкою, чи без?
М. В.: Да, з гармошкою.
– Так гармошка з скрипкою грала?
М. В.: Да, хароша музика була. Ну, це ж вже давно.
– Так це уже за часів 30-х годів, коли колгосп був? чи ще раньше?
М. В.: Та, коли колхоз був.
– Так одна скрипка була, гармошка і бубон, да?
М. В.: Да, да.
– Гармошку з скрипкою поєднували, да? А на весіллях грали вони?
М. В.: І на весіллях грали, аякже!
– Ну, вони без нот грали, так на слух?
М. В.: Як грав? ну грав однаковенно, виказував же, не так же, шо там підряд грав. А воно ж таке шось получалося. Прибалакував.
– Ну, а в колхоз коли пішли, так уже там голод був у вас в селі? чи ви не пам’ятаєте?
М. В.: А! був голод! був! це був, мабуть, у 46-м, це засуха була. В 33-м це голод законний був, в 33-му.
– Законний це як?
М. В.: Це ну совсім голодали люди. Пухлі ходили. Люди людей їли. Дітей своїх поїли. Завозили дітей у ліс своїх. Ой! то страшний голод був.
– А що? неврожай був тоді чи нє?
М. В.: Та поодбирали! Позабирали з горищів усе, а я не знаю, хто брав, хто забирав. Шо нічого не було у людей. Нічого!
– А у вас батько хоть в колгосп пішов, все одно забирали, да?
М. В.: Забирали у всих! ото корова була, аби корови не було, так нас 7 душ було в сім’ї, то виздихали б усі. А то ото з корови й жили. Мені було 14 год, та де 14? 12 год було, і я ходила на шлях ото ж мінять, їдуть зерно везуть відкіль, а я молоко винесу, і вони ото по стакану купують там, та мені стаканчик зерна, стаканчик зерна. То принесу додому, а батько зробив таку мельничку, надере отак на крупи, та наварим каші та й їли так. А так би не вижили. О Боже! не вижили б! нізашо б не вижили! куди там! а то всі живі осталися.
– А в селі багато повмирало з голоду?
М. В.: Багато! багато! Мужики валялись по вулиці прямо. Більша половина мужиків вмерла. Як тільки недоїд і води нап’ється або шо солоного з’їсть, ноги пухнуть, і зразу вмирають. Баби пооставались. Недаром кажуть – бабу б’є, як кішку, і вона живуча. Це правда. Ага! А мужик, а мужик як тільки чуть, так і пропадає. А баба та живучіша (Сміються).
– Бачите, баби повиживали, і в війну повиживали, і в голод повиживали.
М. В.: Баба ця така, вона і з’їсть тамечки шось, молоком зап’є, і вона живуча. А мужикові ж треба хоч отакий кусочок м’яса ж, і ше ж і гарячого посьорбати. А воно ж як подумаєш, у голодовку, з чого мати та звари? як вона? поки покриши той буряк, купи на базарі той кормовий, а ми його поїмо сирим. Це ж я і сьодні знаю. Похватаєм і поїмо.
– З голодухи, так семеро дітей було, куди ж там!
М. В.: Усе поїмо. Я не знаю, як ми вижили, хтозна. І вона зараз у голову як увійшла, та голодовка, так і зараз страшно. І зараз страшно!
М. П.: Начебто хліб і єсть, і в магазинах, ну черга. Знаєте, тому що черга, що то в гастрономах раньше відділи були, а вони потім в гастрономах їх познімали, відділи, і все тільки в булочні поробили. А коло булочної така черга, начебто голод. Всім вистачає. Всі купують. Але ж бачиш ту чергу – аж страшно.
М. В.: Було тоді таке у городі. Це я помню оце, тіф був, тіфом тоді боліли дуже. І мій батько заболів тіфом, і дуже-дуже заболів. Він же ж молодий був. І його одправили в Харків у лічебніцу. Ну, шо ж вони зробили? хто болів дуже тіфом – зайшли, погрузили на самосвал і вивезли в ярок. І висипали отам десь на свалку у ярок, шоб не возиться, шоб не годувати. Бо годувати ж нічим їх, уже вони доходять. А батько ж таки мій вижив. Виліз із того ярка і нагору, і виліз, і доліз якраз там, де тоді ж хліб продавали лапті такі. І він відтіль виліз і біля рундучка там посидів. Там баби стояли за хлібом, і він попросив уже милостини на той лапоть, вони здали йому. І купив він той лапоть, і трошки з’їв. Багато не їв, бо він боявся, шоб не вмерти. І так він як приїхав додому, то він уже більш у Харків не їздив. Ніколи не їздив! А вилізіть з ярка! І прийшов додому. І нас 7 душ, і батько ж ото такий нездоровий, слабий. Ну, а корова, корова нас остановила.
– Це в якому году було?
М. В.: Та, ну оце ж тобі 33-й, у 33-м годі воно було! Ну, голодовка саме ж була. Саме люди ж мерли. Такі є матері, шо дітей різали, їли. А наша ж мати не порізала нас, нас 7 душ було. Все ж таки живі пооставались.
– А ви пам’ятаєте, такі були в селі випадки? ви знаєте тих людей, шо поїли своїх дітей?
М. В.: Ой, та я вже ж позабувала. Вже померли вони, їх уже немає.
– А старці були? чи не пам’ятаєте старців, щоб грали на бандурах там? може малою пам’ятаєте?
М. В.: Були, були, були.
– І вони в селі жили чи ходили десь?
М. В.: Вони хтозна шо вони за люди, відкіль вони ходили. А ходили.
– Саме на бандурах? такі з струнами? А на цьому, що грає ліра така і співає? такого не було? Бандури були?
М. В.: Цього я не бачила. Оцього я не бачила.
– Ну, приходили співали, да?
М. В.: Та були такі, шо й грали.
– А ворожки були, знахарі в селі?
М. В.: Ворожки були.
– І як вони ворожили, не пам’ятаєте?
М. В.: Ну, як же вони ворожили? вони ворожили, і дивиться на руку отак та каже, шо тобі буде, скільки дітей буде. А шо вона тут на руці бачить, я ж не знаю.
– А зіллям якось там знахарі користувались? зіллям якимось лікували? знахарі були?
М. В.: Цього я не знаю. Цього я не знаю, бо мені не приходилося.
– А відьми, не знаєте про відьм, нічого не було?
М. В.: Відьми були, бо у нас там і на селі була одна з хвостом.
– А ви бачили, як вона відрізнялась від людей якось? чи просто про неї казали?
М. В.: Ні, казали. Вона ше дівчиною була, а тоді хлопець до неї залицявся і якось він поглядів, шо в неї хвіст (сміються). Ну, й розказав усим. Почали з неї сміяться. Батько її одвіз на операцію, вирізали той хвіст, а він обратно виріс. І так вона з хвостом і була.
– Так тільки по цьому відьма? чи вона щось іще робила там?
М. В.: Ну, кажуть же оце ж відьма ця, шо як подума, так воно й зробиться. Вийде ото, коров як гониш, вийде з віником, махне віником, корова молока не оддає або заболіє. Оце отак.
– Ну, вона таке робила?
М. В.: Продолжала таке робити.
– І як її там в селі не ганяли?
М. В.: Ну, та лаяли, лаяли. Ну а так такого не було, шоб били чи там шо, такого не було.
– З села не виганяли?
М. В.: Нічого не робили.
– А вона тільки відрізнялась тим, що ото хвіст у неї був, а зовнішньо ніяк?
М. В.: А так вона обнаковенна була. Обнаковенна. Ото ж тільки хвіст був.
– Кажете, у вас не було відьми. А тут от, бачите, була. І одна вона була, да?
М. В.: Одна в нас у селі була.
– А що вона іще робила таке?
М. В.: Ну, хтозна, шо ж вона робила? Може, вона ноччю шо й робила. Хтозна, шо вона робила.
– І довго вона жила?
М. В.: Та довго! Може, й досі жива, хто й зна. Вона моїх годів, а хтозна, чи вона вмерла.
– А сім’я в неї була? там чоловік, діти були?
М. В.: От я ж не знаю, я ж сюди заміж вийшла, а не знаю. Я ж її бросила дівчиною, а хто й зна, чи вона заміж вийшла, чи нє. Хата, знаю, була. Батьки жили. А вже ж у матері я ж не знаю, чи хвіст був, чи ні. А по-моєму, єслі у роду в когось був хвіст, то і в дитини ж. Передалось. Може, і в матері був.
– А такі шептуни там, знахарі, що лікували, виливали там, прозорив хтось когось, зглазив. То таке було?
М. В.: А, зглаз, були такі шептухи, були. Були, ну тоже це ж вони вже померли.
– А після вони не передавали, не знаєте, нікому? родичам
М. В.: Хтозна! того не могу сказать. Бо я ж уже відтіль поїхала і не знаю. Знаю, шо в мене було два лишаї, на тій руці, і на тій, і мене мама водила до шептухи.
