Коваленко Кость Петрович, 1909 р. н.

— Оце раніше ще до вас?  

К.П.: Нє-нє-нє! Считайте, батько ото 70 прожив, та я вже 86 почти, на 160, на 170.

— То це воно все ще батьківська хата?

К.П.: Ще батьківська хата. Я оце тільки покрив під шифер. Желізо пропало, так шифером укрив.

— А до желіза була солома?

К.П.: Нє! желізо було! желізо було.

— Скажіть, а так ви в якому році народилися?

К.П.: Я в 1909-му, 12 мая, 30 мая.

— Це тоді як називалося село? як тоді село це називалося?

К.П.: Миропілля! Миропілля, а як?

— Тоді називалося?

К.П.: Да, Мирополля.

— А це город був?

К.П.: Город, да.

— А зараз село?

К.П.: Да, а зараз село. Село.

— Суржанського району, Курської губернії?

К.П.: Да, Курської губернії.

— А коли ж, то получається, це Росія була? 

К.П.: Росія була. А воно ж в Суржі, в мене брат був льотчиком, так обучався в Суржі, техчасть проходили. І я тоже дєйствітєльну не проходив, а тільки обучався. Кажний год по місяцю забірали. Оце 33-й год, 34-й і 35-й год. Ага! оце нас брали на місяць тоді. Це вже я жонатий був у 35-му годі. То так, в 35-му. Ну, й так батько вже жить — поживать, добра наживать. Ага! жили очень харашо. Трудилися.

— Я хотів запитать у вас, так а в вас сім’я була велика? Ви кажете, що восьмеро дітей у батька.

К.П.: Восьмеро. Дочок же він повіддавав. Був тут фельшер Дородний Григорій Петрович, я вам їх фотокарточку могу показать. А вона була рукодєльніцею, тоді гімназія в нас в Миропольї була, так преподавала рукодєльніцу, учітєльніцею була, така вона хароша була. А він тут у нас був, в больниці був прийомний покой, так він був фельшером, ага! А друга на хутор виходила Саша замуж. Так їх розкулачили, бо время таке було.

— Колективізація?

К.П.: Да-да-да! А третя в Мирополля вийшла тоже дякую Бога, бо тоді, бачте, в Ніколаєвську войну служив у армії, прийшов сусід тут, тоже годами вже далекий. Ну, й зізналися й той, і зараз туберкульоз, а тоді чахотка називалась. Тоді не вилічували чахотку, понятно. А капризний був, больний, і заразилась і вона. так в один год умер він, і вона вмерла. І двойнятка були, так один хлорець на Сєвєрє десь вмер, а один зараз живий. Так він мене Костьом і зве, я його воспитав. У приймах тут недалеко, живе харашо.

— Старий уже? уже старий?

К.П.: 25-го году.

— Ну, не молодий.

К.П.: Не молодий. Ну, я ж тоже.

— Скажіть, а ваша сім’я вся в одній хаті жила?  

К.П.: В одній хаті.

— Ну як, сварилися чи мирно жили?

К.П.: Мирно. Та! тоді, зараз. А зараз порядок іначий.

— А який же тоді порядок був?

К.П.: А який порядок? Саме главне, зараз бачите, ви мене звиніть за откровеніє, зараз як хто яке-небудь там празнування, гостеприїмность, ага! У нас празник був престольний Покрова, понятно?

— В Миропіллі?

К.П.: В Миропіллі.

— Це оця церква, да?

К.П.: Та, тут церква була, школу зробили. Так якось дітей у перву очередь, в послідню очередь сідали, понятно? діти. А зараз ні сіло, ні впало, на покуть дітей садовлять. А тоді не було цього. Нє!

— На покуть дітей не садили? А де в вашій хаті покуть?

К.П.: Та осьо вона.

— Оце там покуть? А що ж це за іконки у вас?

К.П.: Матір Божа.

— Так кажете, шо дітей на покуть не посадять?

К.П.: Нє, таке воно во всьом  було. А тепер бачте.

— А кого, а хто сідав на покуті?

К.П.: Стариків.

— Діда, бабу?

К.П.: Да, тоді так було. Но все одно друге, зайде чоловік, ну, так от, як ви зайшли, шоб діти були? нє!

— На піч?

К.П.: Хоч на піч, хоч на вулицю йдіть погуляйте, а рота не роззявляйте тут, ізвініть за вираженіє.

— А чого?

К.П.: Таке завєдєно було.

— Завєдєно. А що ще? цікаво.

К.П.: Ой, Боже мій! такого багато.

— Ну розкажіть, будь ласка. Це ж дуже цікаво.

К.П.: У школу я ходив, бачите, так я мало пройшов. так мене, я самий менший був, і батько мене приучав к крестьянству. Я коней дуже любив. Коні в нас хароші були. Так більше к крестьянству.

— Скажіть, а в батька земля була?

К.П.: Була там 3 гектара було землі. 

— Це 3 десятини?

К.П.: 3 десятини.

— Ну, як ви вважаєте, він був главою сім’ї в вас, чи нє?

К.П.: А як же!

— Не мати?

К.П.: Нє! нє! Та й мати.

— Ну, а гроші в кого знаходилися сімейні?

К.П.: У нас один касир був, кошельок один був.

— А у кого він знаходився?

К.П.: У матері.

— У матері? вона розпоряджалася?

К.П.:  Да! там в гардєробі.

— Ви знали, де він лежить?

К.П.: Знали, а не касалися, нє-нє! не так, як зараз.

— Скажіть, а як оце батько землю обробляв, то хватало на життя?

К.П.: Хватало! хватало.

— Він озимину сіяв, хліб?

К.П.: Да, й озимину, і все. Так я про школу.

— Ану давайте!

К.П.: Так тобі, бачите заведєно, у нас міщанська була школа. І такий пожилий учитель Дмитрій Васильович був, строгий-строгий! Тоді я так і не пойму, шо зараз питаю в баби вчора, заходе старушка, годов під 90 – ну, як ти тут? Так, як осьо ви зайшли, та як неділя, в церкву ходе.

— А церква тут правиться?

К.П.: Правиться в нас там. Кажу — Багато в церкві там? — Чоловік мо 20 було. Батюшка молодий, такоє дєло. Так я вам про школу розкажу. Ага! так Дмитрій Васильович каже — В це воскрєсєніє шоб ти обізатільно в церкву був. Утренню, каже, проспиш, хоч на обіді попадеш. А другий раз як заснеш! А якось воно, шо ми понімали й батька, й матір понімали, строгость у нас була. Дисципліна була.

— Батько дисципліну тримав, да?

К.П.: Тримав! ооо! Та й проспиш і обідню. В понеділок приходиш у школу, це вже навколінки. В роздівальню, гороху насипе, і на горох. Довго, коротко — навколішки. Ото таке наказаніє було.

— За те, що не був, да?

К.П.: Що не був, да.

— Ну, так а розкажіть про батьківське господарство, як батько оце роботу робив?

К.П.: І орав, і управка, молотьби багато було, тоді ж ціпами молотили, понімаєш.

— На півника?

К.П.: Ага! Ви понімаєте, шо це таке?

— Що таке бич, капиця? да?

К.П.: Ага, ага!

— Так я сам молотив зерна. Бич, капиця.

К.П.: Капиця, да (сміється). То в курсі дєла! Ти з якого року? 

— Я з 21-го! та я жартую! я молодший багато! Я вам онук, онук вашого віку буду. Скажіть, будь ласка, так а у батька коні були?

К.П.: Коні хароші були.

— Пара, чи більше? 

К.П.: Тоді ше, зараз сєльсовєт, а тоді ратуша була.

— Ратуша?

К.П.: Ратуша була отут у нас збиралися. Якшо збираються, рішають. Понятно був.

— Сход? общество?

К.П.: Да, да, общество було. Секретарь був і предсідатіль.

— Староста, да?

К.П.: Староста. І виконавець був. Виконавець у нас постоянний був. Він і пошту носив у кармані там. Поклич того у ратушу! він знав вже, іде кличе, іди, там в ратушу кличуть! Общество часто, рішали отут вони. Пожарна тут же була, ми пожарну держали. Коні були у дворі, а тут пожарну держали.

— Скажіть, а Миропілля велике село було?

К.П.: Ооо! велике було!

— Велике, да?

К.П.: На 5 тисяч дворов було.

— А які кутки були в Міропіллі? як називалися кутки?

К.П.: А шо це за кутки? я не знаю.

— Ну кутки, райони села?

К.П.: Я вам скажу. Оце Запсьолля один сєльсовєт був.

— Нє, до сєльсовєта. Ну, як раніше люди називали? як при вашому батьку ще було? При вашому батьку як ті частини села називалися?

К.П.: Худинок, Томянка і город.

— А город був єдиний, да?

К.П.: 4 сотні, 4 сотні називалося, понятно?

— А чого 4 сотні?

К.П.: Ну так, 4 участка.

— А! ясно! 4 сотні. Скажіть, а в батька плуг був? сівалка? віялка?

К.П.: Була й віялка. Сівалки не було, вручну розсівали.

— Вручну, да? Воли були?

К.П.: Нє! волів не було, коні були. Пара коней у нас хороших було.

— Корова?

К.П.: Корова, дві корови було. Жили неплохо, хорошо жили. 

— Ну скажіть, а дід, ви діда свого застали?

К.П.: Нє! нє! не застав.

— Дід рано помер, да?

К.П.: Не застав. Діда не застав.

— А скажіть, а практично.

К.П.: Я ж кажу, батько в 40 год женився, поняв?

— Тобто, пізно вже, да? 

К.П.: Пізно.

— А в нього сім’я була велика, в батька у діда?

К.П.: Було оце Пашка і Корній.

— Дядьки?

К.П.: Двоє було.

— То це получається, що це ще діда була хата?

К.П.: Нє! це батько робив.

— Це батько робив?

К.П.:  Батько робив! Це старе подвір’я тут було. Отако.

— І це всі 3 десятини тут і були?

К.П.: Нє! тут, то 3 десятини було, були у полі, в полі, на участках. Там гектар, там десятина, там півтори. Три луки було, понятно?

— Ясно! скажіть, будь ласка, а в вас батька люди поважали? знали його?

К.П.: А як же!

— Ану скажіть, як? за порадою ходили?

К.П.: Поважали. Він хазяїн був.

— Як його можна назвать? чи він бідняк? чи середняк?

К.П.: Середняком був, середняком.

— Ну, а на той час оце в Миропіллі багатіїв було багато? бідняків?

К.П.: Були! не хотіли робить (сміється). Та тоді було. Магазіни ж були, бачите, туто, одноосібники були. Да.

— Ну, а получається, от батько робив, то урожаю хватало на цілий рік. А де ви брали грошей для того, щоб щось купить там, чи шо? в магазин піти. 

К.П.:  Кредіт був у нас, товарищество, понятно? Це я помню. Там пересівали, і доски брали.

— Це ще до революції?

К.П.: Це вже при мені пересівали.

— Це батько?

К.П.:  Батько доски так у кредіт брав. Віялку брали.

— Ну, а де гроші треба взять, щоб заплатить?

К.П.: Ну, а як же! то зерно продасть, понятно? та купе.

— Ясно.

К.П.: У нас вобще комерсанти були в Миропольї, а зараз нема нікого. Сапожники, столяра, маляра. Куди? Оооо! 

— Кузнєци?

К.П.: Кузнєци були. Кузні були. Такі кузні, шо день і ночь работали.

— А гончарі?

К.П.: А гончарів було! нема зараз. Нема. он колись це шо я дивився? чи кіно, так на Полтавщині там про Череп’яне балакали. Це інтересно, шо тоді з глини горшочок, і все вкусне було, понятно. І молоко спариш, в кувшинчику. Були в мене кувшинчики, пороздавав невісткам. Одній невісткі, другій.

— Ще миропільські, да?

К.П.: Да, глечики такі, два літра, півтора літра. Горшки були. Тепер то те, то те, та й нема нічого. Отаке діло.

— Згадується, да? Ви скажіть, так а батько наймитів наймав, чи нє? наймитів наймав батько? 

К.П.: Рідко!, рідко. Своїми, своїми трудами. А саме оце уборка була очень строга. Шо воно?

— Ну, так що, наймитів наймав батько? 

К.П.: На уборку сіна то нада гурт. Бачите, погода, погода, а тоді дощ. Отакі. А то сам усе робив.

— І на жнива мабуть ще?

К.П.: На жнива нє! Я пацаном був, так снопи зносив, в’язали, отакоє дєло.

— А з якого віку діти призвичаювалися до роботи?

К.П.: Кажен змалечку приучає.

— Змалечку, да?

К.П.: Змалечку. Я уже 12 год був, так коней водив на ночь пасти. пахав уже, понятно? А там як набалуєшся, а батько строгий був! Утром шоб коней привів вовремя. Було і поров палкою в ето дєло, понятно? А тут сусід тоже дід був, наша нива й його нива. І оце приказує, шоб 25 сажень випахав плугом. А спать клоне, а спать клоне! А він і каже — Кость! Кажу — Шо таке, дєд Порфирій? — Я тебе научу, шоб і виспався, і шоб і спахав. Ти, каже, оглоблі положи, оглоблі опусти. А тоді, а тоді були сіряки, свити. Зараз то плащі. І свита була. та на свиту на оглоблю положи, та так ляж, каже, збоку. Ну, так довго не будеш лежать. Каже — й виспишся, і надави й устать, каже (сміється). То каже так. 

— І на оглоблі спали?

К.П.: Да! 

— Скажіть, будь ласка, а це вас дід якийсь навчив просто, щоб ви так наче швидко відпочивали, да? кажу, навчив, щоб ви швидко відпочивали. Скажіть, а от ви пригадуєте, наприклад, от ви росли в сімї от у батька. Батько був строгий.

К.П.: Строгий!

— А от у інших теж батьки такі строгі були?

К.П.: Та й п’яниці були й так, як і зараз.

— А як от дітей виховували так багато? багаточисельні сім’ї були. І всі діти виросли такими.

К.П.: Ну, оце ж в мене дві сестри було, учитєльниця була, гімназію кончила. Нема ж уже. В Суржі тоже сестра є. Я самий менший. Нас п’ятеро. Брат льотчиком був. Брата.
Я самий менший був.

— Скажіть, а от батько вів одноосібне господарство там до колгоспу? І дід же так займався, правда? То коли з’явилися колгоспи? колгосп коли з’явився?

К.П.: У 31-му годі. 

— У 31-му годі?

К.П.: У 31-му ото начали розкулачувать. Середняків, так постєпєнно.

— А як воно було? Ану так пригадайте, як воно почалося?

К.П.: Та шо було? Висилали зажиточних.

— І багато таких людей повисилали?

К.П.: Багато. В нас комерсанти були, в нас багато повисилали людей.

— І куди?

К.П.: На сєвєр. На сєвєр.

— Ну, хтось вернувся? 

К.П.: Нє! ніхто не повертався. Я помню, ніхто, ночью на станції крику було.

— Скажіть, а всі пішли в колгосп одразу, чи ні?

К.П.: Нє! нє. Були такі моменти, приїжджали агітатори, понятно? Це вже я пацаном був взрослим, шо взяли плуг, а я ним пахав, та такий хароший плуг, жалко мені було. та пошов, не я один, в нас все тоді одбирали, понятно. А був, я його й знав фамілію, такий уполномочений був, тоже видно із зажиточних, ага. Партія, правітельство, отако і отвко ідіть, всьо ровно по-вашому не будєт. Шо намєтілі, то і сдєлают. За моєї пам’яті, ага. Ну, позносили борони, плуги позносили. А тоді якось і розібрали. 

— Одразу ж, да?

К.П.: Паніка пошла й разобрали. Батько був строгий. Я кажу, плуг піду возьму, а він каже — не нада, не нада, всьо ровно по-нашому не буде. А все-таки я приніс. Він мене й наругав. Наругав, тоді слухаю, він уже вийшов, каже — того ноччю взяли, того ноччю взяли.

— Хто розібрав, да?

К.П.: Да, і вони один одному давай зносить, давай зносить.

— Одразу ж, еге?

К.П.: Позносили. Опять ізбурили. У школі були, ну, школа й зараз тут. Ну, й я туди пошов. Так я це не забуду, каже — беріть із собою плуга, всьо ровно по-нашому не буде. Нада подчиниться. А перед цим же вислали багато в нас народу. Так він і каже — Людєй нєт! Зроду не забуду — людей, каже, вислали, а це людішки осталися, понятно? так односились.

— А людей, каже, вже нєт, да? а чому він так сказав?

К.П.: Та то вже мєлочі. То пропали труженики, труженики пропали.

— Вивезли їх, да?

К.П.: Дааа! Хто трудивсь, той кулак. На кулаку спали тоді, а тепер бачите — три подушки!

— Ну да. Скажіть, а скільки ж їх вислали? хоч приблизно?

К.П.: Багато! багато!

— Ну 20? 30? скільки? 20, 30 сімей?

К.П.: Це я ж кажу – 4 сотні в нас.

— 4 сотні?

К.П.: 4 сотні їх, Запсьольє, Студенок, Ділянка  й Миропілля, понятно? Багато повисилали. Сім’ями повисилали.

— А хати пусті залишилися?

К.П.: Оце ж хати ті зараз же порозкидали, і зараз. Жили хазяєва.

— Hу, у них скільки було сім’ї, у тих, що порозкуркулювали? Так, як і у батька вашого?

К.П.: Нє, вони великосімейні були, великосімейні були, великі. Учоні люди були, учоні були. Учоні.

— А як по-вашому, тоді по життю люди були мудріші, як зараз, чи нє?

К.П.: Зараз сапожників нема. Тоді, бачите, сапожники були, столяра були. Я ж кажу, та куди, обув всяка була тоді. Тепер черевиків тих нема.

— А скажіть, а хто ж колективізацію проводив, свої чи чужі? 

К.П.: Чужі приїжджали, приїжджали чужі.

— Ну, і це виселяли чужі, не свої?

К.П.: Нє, наші активісти.

— І ваші, свої тобто.

К.П.: Наші викидали, викидали.

— Получається, постраждали люди дуже сильно?

К.П.: І нема активістів, померли!

— Померли, да?

К.П.: Подохли! (сміється)

— Скажіть, будь ласка, а ваш батько як з землею розпрощався, то в нього серце не боліло?

К.П.: Та чо там не боліло? Тоже за хліб, потерзали за хліб його трохи. Ну, а вже відколи вони його, вже 50 лєт, більше було. В штаб визивали. Нам тоже пахло. То благодаря, шо був брат оце льотчиком, так ми це дєло, уціліли. А то б не було б і нас. 

— В громадянську війну, да?

К.П.: Да!

— Скажіть, а в вас тут громадянська війна йшла? чи махновці були? чи гайдамаки?

К.П.: Були гайдамаки, були. В нас сарай хароший був, та на квартирі гайдамаки. Вони нальотом були. А Махно проїжджав оце по Кущіні, Гульве, Льохове. Він нальотом.

— А гайдамаки що робили?

К.П.: Та тоже грабили і коней, брали в хури заганяли. Отаке було.

— Скажіть, будь ласка, ну оце, наприклад, до колгоспу батько переробляв зерно, все, міг продать і купить щось. А як колгосп став, де він гроші брав? Як колгосп став, де люди стали гроші брать?

К.П.: Ми в колхоз пошли.

— Ну, а де там можна було гроші? там зарплату давали?

К.П.: Ну, а як же ж! Трудодні заробляли, понятно?

— Це велика зарплата була?

К.П.: Трудодні, я ж говорю. Робили і в колхозі, і ноччю. Я конюхував. І телят пас. Два годи бригадіром був. А хазяйка була ланковою. Хліба получали, заробляли харашо. Приобрели корову. На виплату давали нам корову. А тоді то облігації ще оті, ооо! Оті.

— Висосали?

К.П.: Висосали, ооо! Бригадір підходе до мене — На 200 рублів. Я кажу — На 200, кажу, не зможу. А на 100, кажу, підпишу. Ну, й огризнулися. Він на мене там виругався, я на його. Ну, я ж вечором прихожу, хазяйка й каже, Платоновна, кажу — Отак і отак, ага! а вона, тоді в нас каждий день базар був. — Ну, кажу, шо нового? Вечором сіли ужинать вже. Шось наче мені чи в ушах хлопа? наче шось гуп!

— Нє, то воно цей. Про облігації.

К.П.: Ага! — На базарі, каже була, так за облігації жмуть. Ну, а ти багато підписався? Кажу — Микола заставляв на 200 рублів, а я на 100. Та й поспорили. — Тобі аби тільки поспорить би! А время таке було, понятно? Ось подивишся, ноччю везуть. Ага! Та я й сам чуствую. Ще первого сна не заснув, уже стукають. Визивають.

— Вночі?

К.П.: У сільсовєт. Уполномочений. І як узяли мене в оборот! Будеш там, каже, де овечок пасуть. Ну гарно, шо я трудився в колхозі.

— А одноосібники ще залишились в селі, чи нє?

К.П.: Нє! були.

— Ну, довго, довго ще були? 

К.П.: Довго, довго було. Довго були. Ми і в колхозі так робили, і дома. Ну так, ага! підписався я на 200 рублів. То у мене двоє поросят було, так я одно порося вивіз та продав, та 200 рублів уплотив.

— А інакше не можна, нє?

К.П.: Нє, ніяк.

— Скажіть, будь ласка, а люди тоді сильно крали один у одного?

К.П.: Нє! такого не було.

— Крадіжок не було? А от я в сільську раду зайшов, кажуть — таке зараз робиться, крадуть сильно.

К.П.: А то тебе з сєльсовєта секретарша послала?

— Да.

К.П.: Ільінішна. І Лайко там предсєдатєль.

— Молодий.

К.П.: Він вашого росту.

— Похожий на старого старосту, чи нє?

К.П.: Та нє!

— Староста був мудріший?

К.П.: Цей мудріший. Називають Терновий.

— А старосту не називали Терновий? вони для людей працювали, да?

К.П.: Да!

— А ви розкажіть, а коли ж це красти почали люди? От за часів вашого батька, то люди не крали один у одного?

К.П.: Крали! крали! крали.

— Що от, і батько ваш ходив?

К.П.: Із жиру, із жиру тоді таке. Зараз розкажу.

— Ану, розкажіть! 

К.П.: Клуня в батька хароша, ну з жиру можна сказать заможна, воно понятно. Середняком його так і тоє. А на току клуня була, на току жито було. Він піде ж вечором, зимою уже, діло к Рождєству, даже к Хрещенію. Це я розкажу, це інтересно, ага. Сіно брать там коням, коровам. Та входить ввечері, вот каже жито береться з кучі. Хазяйці, Усті Алєксандровні хвалиться, це ж жінці. 

— Вашій матері?

К.П.: Ага! Мабуть Терешко бере. А тоді, бачите, в кажного усадьба тином обгороджена, то зараз сім ворот на один город. А тоді кажний, як не жив, старається свій город обгородить, шоб ні куриця не влізла, нічого! А зараз цього нема. Поїхали. А  беспокоїться синок, а я думаю вмирать, а він не дає мені вмирать.
Да! так каже — Терешко бере. А тоді сусід, сусіди знали, як у кого і хвіртка рипить. А діло перед Хрещенієм. Обув валянці, кожух. І тоді вила були такі, кулі подавать, такі дерев’яні. Дубові такі, простромив би він його наскрізь там, того Терешка. та куча жита. Вже, каже, промерз, хотів іти в хату.

— Батько?

К.П.: Батько, уже холодно. Ну, перед Хрещенієм, а тоді морози по 30 градусов були, й больше було. І мати каже — Не сплю, не спиться ж. Хотіла одягаться, слухає, йде. Та поки ще там, ага! лампа була, маленька в нас лампа була. Зараз свєт, а то лампочка була. Уключена лампочка була. А тоді мішки були, мішечки, ви знаєте, шо це за мішки?

— Ну, а чо ж не знаю! 

К.П.: Ну, мішок! І кажен мішок намічений був, ім’я, отчество й фамілія, понімаєш? Коваленко Терентій Васильович. Три букви. Та лампочку викрутив, а мати і дивиться — о! тут і ім’я, отчество є. він як увійшов у клуню, а кривий був на ногу так з дєтства.

— А іде красти, да?

К.П.: Да!

— А батько з матір’ю чекають?

К.П.: Ага! Як він ішов в клуню, та так до кучі сів та й гребе.

— В мішок? 

К.П.: В мішок жита. Шоб під зав’яз, не до пів мішка, а шоб під зав’яз, шоб зав’язать. А батько ж на побожений, на сімейство, та мішок жита, колоть його, і якось не лягла душа. Та й каже, а він тоді мішечок притрусив, та пригорщі досипає, шоб зав’язать. Каже — Терешко, постой! я каже злізу, піддам тобі (сміються).
Так він і мішок бросив, та й побіг. А тоді у нас же у пятницю, і в понеділок базарні дні були, понятно? Зараз только воскресеньє, а тоді в такі дні були. А воно саме під п’ятницю. Батько мішок под мишку і млиночок у них був, магазінчик, бачите, який він був!

— Терешко, оцей Терешко? 

К.П.: Ага! прикрадав усе. Та став отуто, де коло садіка, а вона йти, дивиться, вона ж бачила, шо дід Петро стоїть, в батька борода була біла. Та каже — Іди, йди! іди! Вона там дійшла до другого, він тоді не дойшов до єї, та мішок як кине — на, Дунько! це Терешко вчора в клуні забув (сміється). Отакі були.

— Ну, а в батька не було замка на дверях?

К.П.: Нє, тоді не замикалися.

— І в хаті не замикалися?

К.П.: Нє! нє.

— А в колгоспі вже пізніше почали красти, да?

К.П.: Да!  Це тоді, бо тоді вже стали красти, понятно. А тепер ось у мене в Росії знакома є, ага, каже — Іване! корову держе. Вигнала самогон, шоб кого найнять, шоб сіна накосив (сміється). Я, каже, Івана цього покликала — Іван! ото ярок викоси, ми кажний год косим, викоси! — А чарка буде? — Буде! а чо ж не буде. Вона взяла б там, у кружечку налила, та й дала би йому там коштувать (сміється). Оце найняла! четверть самогону унесла. Ага! А сама в магазін пішла. А дід кудись тоже одвернувся.
Пошла в магазін, там довго — коротко була, пішла в яр, де він косе, його нема! Я, каже, замкнула на ключик. А він ключик подобрав, четверть украв, та й сам пішов. Він, правда, й не сховався, каже — я напився! склонився на ступні і спить! косе—косе! Та ладно, бабо Анюто,  я, каже, той! (сміється).

— Пізніше покошу. 

К.П.: Я очінь довго ждав, я оце думав баба зайде, то той. А це вже сам же випив. Та є їх!          

— Скажіть, будь ласка, ну а батько ще довго згадував, що колись земля була? От інші люди згадували, що колись господарями були на своїй землі?  

К.П.: А чо ж не згадував?

— А батько коли ваш помер, давно?

К.П.: У 34-му.

— Після голодовки, да? Ага, зрозуміло. Скажіть, будь ласка, ну а от синам ви б хотіли, щоб таке господарство батьківське вернулося?

К.П.: Синам? та! Син одгрохав уже те, шо під кирпич, робить по стройкам, хватить на його вік. Отей, шо дров привіз.

— Так що ви не хотіли б, щоб вернулося батьківське господарство?

К.П.: Нашо воно здалось?

— Не треба, да?

К.П.: А зараз аби тільки здоров’я. Зараз можна харашо, хто трудиться, живуть, по 10 коров у нас зараз сусіди держать.

— По 10 коров?

К.П.: Хоч вірте, хоч нє, рогатого скота. По 4, по 5 дойних коров, понімаєте? Курей імєють. А цей год вобще урожай на сєно.

— Да! дощі були ж.

К.П.: Ай-ай-ай! отак.

— Скажіть, будь ласка, а що для вашого батька значила сама земля? що для вашого батька земля значила?

К.П.: Ну, знаєте, як би покоління по поколінню.

— Передавалося?

К.П.: Передавалося отако.    

— Скажіть, будь ласка, а от ви згадували про старосту. Хто він такий був, староста?

К.П.: Простий чоловік, 4 хати там ото. Краснорєчівий був тут, дядько талантлівий такий був.

— Ви обирали старосту чи богатого, заможного?

К.П.: Нє-нє! Нє-нє!

— Чи справедливого?

К.П.: Справедливого. Грамотного.

— І всі, всією громадою, да?

К.П.: Да, да, да! Ооо! Якшо то, у нас отут земля ця, це вам тоже неплохо послухать. У нас вигон був отут, та церковного соборського приходу, і Преображенського. А це Преображенського припало, понятно? Шо вони, я і зараз другий раз отак подумаю, а чого воно так получилось? Шо це луг узяли, скотину ніде пасти, а в людей же скотини. І коні, і корова ж, там пасли, понятно? А яка причина, й досі не рішу. Шо взяли та й засіяли.

— Той луг?

К.П.: Луг! його там гектар 5, а то больше. Та кавуни посадили. Кавуни посадили. А люди — в чом же діло? отак і отак. Це ж ходатайствували люди кудись дальше, давай хлопотать, шо отак, отак, отак, отак, отак. Так кавуни вбрали, посіяли в общем трави, і так він вигін і остався. Такі були примєри, понятно? Общество рішило, когось послали, понятно?

— Тобто, общество само церкву наказало, да?

К.П.: Да, да.

— От бачте! Так в общество жінки ходили, чи нє? 

К.П.: Ходили. Були, були, були. Слухали тут. Так, як літом отут інтересно, було багато людей.

— По скільки? по декілька тисяч сходиться? 

К.П.: Та нє! то ви багато. Може сотня оце.

— Скажіть, а яку роль грав сільський піп? священик яку роль грав?

К.П.: Досталось і йому, і священиків порозкулачували. Банк священика оце Василія був. Пасіку він держав. А ми пацанами були та ходили сюди на річку купаться. Тинки були, рій як насів, пошли до отця Василія! ага! він такий довольний був!

— Що ви роя йому показали?

К.П.: Шо я забрав роя. Медом угостив. Нас чоловік 4 хлопців. Це в пам’яті тоже. Тоже розкулачили його, цього батюшку. Вигнали, він у Суржу переїхав. Там побув і вмер. 

— Скажіть, а скільки церков було в Миропіллі? церков скільки?

К.П.: А счас скажу, в Миропіллі одна, дві, на Студенкову три, на Тинянці дві. На кладбищі і на Завсьоні, 5 церков було.

— 5 церков. І всі правилися?

К.П.: Правились. А монастир був, оооо!

— Де монастир був?

К.П.: А ось у нас монастир Білогородський, куди там!

— І де ж він зараз? 

К.П.: Зараз інтернат забрав, і школу там недоразвитих воспитують дітей. Подсобне хазяйство єсть. Отаких дітей воспитують, понімаєш? Розібрали, розібрали. Ще я ото був в школах, так розібрали, як єдінолічно  було, воно бачите тоді таке було, шо школу хотіли робить, а кирпіча не було. Тоді цегельні були, та воно якось то. Так кажду церкву розбирали і кіньми возили, школу зробили. Так це й я возив. Пацаном.

— Скажіть, будь ласка, а от, якщо були в селі бідні й багаті, й середняки, як багаті до бідних ставилися? не обіжали їх?

К.П.: Такого не було, як зараз. Зараз, як би вам сказать, зависті багато. А раньше не було такого.

— Зависті не було, да?

К.П.: Зараз зависті багато. Ооо! каже скотини набрався! А шо ж, він здоровий парєнь, і мотається ось у нас. Робить, сам електросварщик. Та забрав тоже преклонного батька такого, як я, молодший на 5 годів, мати. Син у армії, дві дочки. І то шо ж він трудиться, молодєц! Я мотоцикл в нього. Кінь є. І він держе два бички племенних, парує коров, 100 тисяч за паровку бере.

— Добре, скажіть, будь ласка, так, якщо згадати життя села тоді ще, до колективізації село, то як вам більше подобається, сучасне село чи тодішнє?

К.П.: Счас луче.

— Луче, да?

К.П.: Луче. Зараз одного здоров’я нада. Оплачують харашо, понятно?

— А люди, людям зараз краще життя?

К.П.: Луче було, луче.

— Зараз?

К.П.: Да, луче. А воно, бачите, ожива. Тоді, бачите, престрастіє то до церкви, іди — іди! а не йди, тебе ніхто не упріка там. У церкву там, так же і в театр. Зараз вольніше.

— Вольніше? Я кажу, за часів вашого батька, ще тоді, коли воно все було відкрите, не під час колгоспу?

К.П.: Тоді турботи більше було.

— Більше турботи, да? Робота була, да?

К.П.: Він даже одягнутий і спав.

— Батько? 

К.П.: Да. А тепер кажеться, у нас такого не було. А було таке!

— Скажіть, а тоді люди співали? ні?

К.П.: Співали ходили, хор був! Хор!

— Да? а батько співав ваш?

К.П.: Нє, не ходив!

— Нє, сам?

К.П.: Батько був. Там пєвча була, спеціальна пєвча, понятно? Померли, померли, старі були.

— А ви знаєте голоси, якими співали в хорі? ото альт, дискант?

К.П.: Ага!

— Знаєте?

К.П.: Знаю!

— Ну так, а оце на всіх селах дівчата співали, гуртки такі, да?

К.П.: Були, були гуртки, були. Були.

— Нє, а вам прийшлося на досвітки ходить?

К.П.: Куди?

— На досвітки.

К.П.: Нє! нє.

— А чого ви не ходили?

К.П.: В нас досвідок не було в Миропіллі, то по селах.

— А як у вас було?

К.П.: У нас не ходили. Вобще не завєдєно було. У театр ходили. Спектаклі тоді ставляли, понятно? Отакоє дєло. 

— Ну, а молодь співала, чи нє?

К.П.: Співали!

— А де?

К.П.: Вобще в нас оце Ленінська була, Соборна була. На Рождество це в нас, считайте, тиждень Рождества було свято. На Паску. На Паску ходили на кладбіще.  У бецька гуляли, отакоє дєло. Та й зараз ходять. Ну, подживала такого нема, як раньше було. Хористи були, голоса хароші були. Нема людей таких, нема, нема.

— Щоб з сильними голосами?

К.П.: Нема, нема, нема.

— Ну, а дядьки, оці прості селяни, вони співали, чи ні?

К.П.: Співали, співали.

— Співали. А які ви пісні оце пам’ятаєте, що вони співали? саме більше?

К.П.: Співали.

— А ваша яка любима пісня?

К.П.: Тяжолоє дєло.

— Вже забулися? Ну, а хтось на музичних інструментах грав?

К.П.: Гармоністи були у нас.

— Гармоністи, да?

К.П.: Танцювали харашо. А зараз бачите.

— А шинок був? шинок? корчма?

К.П.: Аааа! були, були, були, були, були.

— Шинки, да?

К.П.: Були, були. Були.

— А бачили такий інструмент, як наприклад бандура? старці не приходили до вашого села?

К.П.: Ходили! Я помню пацаном був, так ходили на ліру. 

— На ліру, да? Так а вони як, по вашій вулиці ходили?

К.П.: Ходили по вулиці. Китаї носили такі мануфактури.

— Китайці?

К.П.: Китайці, це я знаю! А тюки великі. Тоді наш аршин міряли, понятно? З косами.

— З косами китайці були?

К.П.: Да! Це неначе тільки шо, а давно.

— Скажіть, а про старців розкажіть, будь ласка.

К.П.: Давали, давали.

— Нє, звідки вони приходили, ті старці?

К.П.: Та тут із сіл ходили, робить не хотіли.

— Ну, вони що, глупостями займалися?

К.П.: Нє, не занімались. Такого не було. Були, но рєдкі. Зараз, бачите.

— А на бандуру, бачили, шоб на бандуру грали?

К.П.: Грали, да! Да-да!

— Бачили, да? Ну, а ви чули, що вони співали?

К.П.: Голосне.

— Нє, я про що? було божественне? чи про історію?

К.П.: Я і не скажу вам. Очки болять!

— Сильно болять, да? А розкажіть же про старців. Що вони робили? де вони гроші заробляли?

К.П.: Подаянія. Ви дасте, я дам от.

— А вони пили горілку? старці горілку пили?

К.П.: Чого там, пили! (сміється).

— Пили, ви бачили?

К.П.: Було! та вже нема старців. Ось бачите, ось у нас сусіди оце на днях п’ють, і п’ють, і п’ють! а де ж його робить? У нас оце пойду я хліба возьму дві буханки. Я як колхозник,  то до  мене підходить колхозник. Я як п’яниця, підходить п’яниця. Понятно? П’яниця до п’яниці. Там були трохи по політікі, політікан до політікана. Оце таке. І сидимо й балакаєм. А то дивлюся, з тюрми 12 год, 8 та почти 20 год одсидів, і шо ж він крав? Крав, крав. Та дали йому квартиру тут сєльсовєт же ж, Галайко цей. Тоді  друг до його притулився, і жонатий, і діти, я не пойму. І п’ють, і п’ють. Міру знай, вип’єш чарку, дві, а то ні. Та влізли, вкрали двоє телят.

— Оправдали, да?

К.П.: Ага! 

— Скажіть, будь ласка, а на весіллях вам приходилося бувать? на весіллях?

К.П.: А чого ж!

— Нє, на тих ще давніх?

К.П.: А чого ж? було, було.

— Воно відрізняється від сучасних весіль? відрізняється від тих, що зараз, чи ні?

К.П.: Тоді гуляли днів по 3, по 4, понятно?

— А зараз менше, да?

К.П.: Да, зараз.

— І все, і хватить, да? все правильно.

К.П.: Так воно є (сміється). По любві.

— А воно краще так? чи краще так, як тоді було?

К.П.: Тоді якось весілля понаряжаються, понадівають баби та штани, та те, шляпи понадівають! Було весело! Сімейний вже?

— Ні! Скажіть, будь ласка, а як оце, тоді люди часто розводилися?

К.П.: Нє! Та й зараз, і зараз.

— Як дивиться на ту людину, яка розводиться? як дивилися на ту людину, що розвелася?

К.П.: Баба бабу защища. Мужик мужика защища. Це каже він виноватий, пє та й пє (сміється). У нас ось кухар був. Одного прийняла, нажилася. Це вже третього. Другий вмер, од горілки вмер. Хлопчик уже Роман такий годів 10. Тоді другого прийняла. Тільки пить та спать. І колхозник. Вигнала. А третього бендеру якогось, чорті який, шо це за бендера? І сіна понавозе, і се, і те. Слухають баби, кажуть — Настя бендеру прийняла, побив її.
В одно прекрасне время, та ось на тій неділі, приходе сусідка одна до мене і друга. Жив я з ними харашо, і зараз живу. То сапачку поклепаю їм, отаке діло. Не одказував, понятно. Участковий отут жив, умер. Сидимо на калідорі, уже корови перейшли.
І отуто дворів через 5, тільки ж було смеркло уже, смеркло, сонце зайшло. Як палахне! Ми думали, Чумерко, ото, шо я кажу 10 голов скотини держить. Отака мисль пошла. Людська не заздрість. Тут баби ті ж молодші посхвачувались, нє! це Настя. Це видно бендер запалив. Так воно й є, получилось. Сіна приобріли, а воно сухо, погода хароша. І він сукин син напився п’яний, і її хотів там угостить.
Тут пожарні поприїжджали, міліція. А де ж він? а де ж він? Було отак і отак. Повернулися там по городах, а воно ж уже то картошиння, то бур’ян. Хтось наткнувся, в бур’яні спить. Сокира і зажигалка. Так вони його на гарячому. Посадили до тих, шо телят крали. А тим дєло кончиться, а там згоріло. Таке.

— Не приший кобилі хвіст людина. Так я хотів вас  запитати, російську мову ви чули?

К.П.: Ну, чув.

— А де? в селі? чи в місті?

К.П.: І в армії я був там.

— Нє, а в селі, де ви жили?

К.П.: Бувало во время войни, де цьой Бєлгород.

— Ну, то Росія, то ясно.  А сюди приїжджав?

К.П.: Нє, так по яким ділам.

— Їх ображало слово “кацап”?

К.П.: Дуже, “кацап”, дуже.

— А вони вас “хохлами”, да?

К.П.: А вони “хохлами”.

— А чого ж ми “хохли”? 

К.П.: Колись наші парубки старого образа, так волос у його такий большой! як хохол.

— Чуб?

К.П.: Да, чуб, хохол. І хохлом.

— Так і вуса ж носили?

К.П.: Да, хохли. А кацапи, кажуть “как цап”, в його бородка, як у цапа, така гостренька, і кажуть “как цап”. А тоді пішло, шо ото кацап, не “как цап”, а кацап. Так кацап і ето.

— А не обіжаються вони?

К.П.: А чого вони обіжаються? Ми ж не обіжаємось.

— Скажіть, будь ласка, а бачили ви, наприклад, от людей, які малюють ікони?

К.П.: Не бачив. А один старик за моє время ще, так бачив виносив на базар.

— Що то була за людина? отой, що виносив?

К.П.: Считай, считай от хароший художнік.

— Художнік, да?

К.П.: Художнік. Він був так, як ото таким накриє, так в нього получались.

— Гравюри, да?

К.П.: Да-да, гравюри.

— Він рукою малював на дощечках?

К.П.: Нє, рукою! рукою.

— А ви бачили того чоловіка, да?

К.П.: Да, я його лічно знав.

— Хароший був чоловік?

К.П.: Хароший такий, спокойний.

— Як його прізвище? 

К.П.: Не знаю.

— І звать було як? як і його зовуть, не знаєте?

К.П.: Не знаю, не знаю.

— Скажіть, будь ласка, а в вашій хаті, батько був набожна людина, чи ні?

К.П.: В общем релігіозний.

— Виконував всі обряди?

К.П.: Да! виконував.

— А в вашій хаті які ікони висіли?

К.П.: Всі, які були.

— Ісуса Христа, Матір Божа, да? Ніколай?

К.П.: Ніколай Угоднік, от.

— Пантелеймон?

К.П.: Да. В общем, назви я не знаю, там було багацько всього ікон.

— Скажіть, будь ласка, а як сказать, чули ви, наприклад, про те, щоб десь обновлювалися ікони?

К.П.: Нє, не чув.

— Не чули такого?

К.П.: Я не чув.

— Чи воно таке було вобще, чи нє?

К.П.: Нє, не чув, чи було.

— Хресні ходи можливо пам’ятаєте?

К.П.: Кресні ходи це бувало, особенно весною ідуть на поле з батюшкою.

— Часто? кожен рік, да?

К.П.: Кажду весну ідуть у поле, молебінь править.

— Це перед посівною?

К.П.: Нє, послє вже посєва. 

— Як ярові посіяли, да?

К.П.: Да, тоді вже, як ярові посіяли, тоді вже обходить. Столик, і батюшка проповідує, моляться Богу. А потом і заходять у каждий двір, кажду хату, хто шо дасть.

— Батюшка жив, оце на ці гроші він і жив, да?

К.П.: Да, за ці гроші він і жив. 

— Люди його поважали, да?

К.П.: Ну, а як же! це великий чоловік, батюшка. 

— Ну да. Скажіть, будь ласка, а люди мабуть ще і чули про, наприклад, відьом, всяких ворожок?

К.П.: Відьми? да про них  і січас багацько балакають. То шо відьма, відьма, а шо за відьма?

— А в ті часи ви може історії якісь пам’ятаєте? 

К.П.: Хто його знаєть! Колись, це ше батько розказував. Отак іде парінь од дівчини, а впротів коняка, кобила на його як кличе, хоче, шоб ударить. Він її приласкав і за підборіддя. А сам конюх, дивиться, підкови були, підкували на передні ноги, випустив. Через яких-небудь, уже сонце зійшло.

— А це вночі діло було?

К.П.: А це вночі вдосвіта. Прибігаєть одна молодиця — ти коняку гладив? ночью чи вечером? Так тоді ти, каже, моїм матері підкови набив. Сидить на печі і підкови рядом, і на каждому пальці, каже, гвоздик. А вона, каже, хай мене не привліка. Хай обходе мене. такі от були історії тогда. А шо за те буде? Та тут же вони договорилися з мачухою це. Він пішов розкував. А шо там дальше було, не скажу. 

— Це ще ваш батько ще розказував, да?

К.П.: Да, це ше батько розказував.

— Ну, а таких історій було багацько?

К.П.: Ну, встрічались. Так же гуляє пара, підходе якийсь звірьок, свиня чи скотина якась.

— Налякає?

К.П.: І крутиться, й крутиться, от, само по собі потім згине. Отаке. То це так розказували. А січас.

— Ну, до смерті нікого не доводили?

К.П.: Ні-ні-ні!

— Скажіть, будь ласка, а от якщо людина хворіє, то були такі люди, що от знали секрети медицини? знахарі.

К.П.: А хто його зна!

— Ну, от наприклад, люди на травах мабуть зналися, да?

К.П.: Хто його зна! цього я вам не скажу, чи вони були такі люди. Не знаю.

— Ну, шептухи були такі?

К.П.: Ну, шептухи це колись були такі. І считалося ж, вони знали, шо вона і на хароше нашепче, і на погане нашепче. 

— Ну да!

К.П.: І січас, вони й січас є.

— Ну да. Могла і так, і так могла зробить.

К.П.: Могла зробить і на погане.

— Дякую вам за розмову.

К.П.: Було время, зайшло два таких хлопці, як ото ви. — Діду! переночувать у вас можна? Кажу — Місця нема. Але ну ладно! — Діду, отут, кажуть, нам постеліть.

— Отут?

К.П.: На полочки, на полочки постелиться, ми переночуєм. Постеліть, і ми тут переночуєм. — Е ні! говорю, хлопці. — Чого? — Дощ буде вночі. — А почом ти знаєш? До чого ж, я вам скажу, ішла свиня з поля і хвіст несла на спині. На спину положила хвіст і йшла. Це вже обізатільно дощ. Ну, він такий.
Пустив я їх в хату. От тоді і ноччю, ми повечеряли. Баба наварила картошки, капусти поставила, заквашена була, олійкою помазала. Ну, вони там не дуже їли, а тоді як сіли рубать капусту, огурці з картоплею. То картоплю їли, ми самі вже не будемо. Полягали спать і поснули.
Ше ми й не поснули, кричать — ой, бабо! ой, живіт болить! ой, рятуй! — Та шо там? отам стоїть, візьми чаю зроби з отим. Вона винесла чай, і за пузо так, вимазала пузо тим. Вона все здєлала. Ну, спасібо, бабушка. І він тихше, тихше. Вони собі балакають, та й поснули. Дощ угадав. Врач уже в Мазниці. А я агроном. Так шо я вже знаю.

— Усі стародавні. Так це ви пам’ятаєте, вам це батько розказував?

К.П.: Наче батько.

— А такі голодні історії.