— Я вам скажу билину про Бога і про його Вселенське тіло.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
Боже ти наш, славен Боже наш, о Вселенський дух,
Боже ти наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух.
Ой, в поле, в поле славна доріжка,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Ой, ішли туди два — три Янголи,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Шукали вони свойого Бога,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Ой, ішли — ішли, його не знайшли,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Хоч зобачили, так не впізнали,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Зустріли вони Божую Матір,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Що шукаєте о три Янголи?
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А три Янголи це колядники,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Шукаємо ми свойого Бога,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Ой, ідіте ж ви до ковальчика,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
До ковальчика, до золотника,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
І скуйте ж собі золотий човен,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Золотий човен, срібнеє весло,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Та й пустітеся краєм Дуная,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Краєм Дунаєм на синє море,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Там зобачите свойого Бога,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
І зобачите, і спізнаєте,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Послухали вони Божую Матір,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Пустились вони до ковальчика,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Скували ж вони золотий човен,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Золотий човен, срібнеє суло,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Пустилися вниз, на синє море,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Зобачили вони свойого Бога,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Як зобачили, так й помолились,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Щоб не чуть йому, як вогонь горить,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А в правім личку краснеє сонце,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А в лівім личку ясен місяцю,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А як він дише, то вітер віє,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А його будить яснії зірки,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А його слова святії слова,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А вуха йому сторони світу,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А в грудях йому румяна зоря,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А серце його увесь білий світ,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А його руки дивнії діла,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А в привочечках всіляка зброя,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А в ноги йому святая земля,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Як із джерела, річечка біжить,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
А від Господа усе животить,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Як річечека в окевн біжить,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Так у Господа усе угодить,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Хто його знає, той радість має,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Бо він усюди, близько й далеко,
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
Боже наш, славен Боже наш, о Вселенський Дух!
— Це мелодія ваша? чи не ваша?
— Ну, то ви вирішуйте, вона в мені, тому вона моя.
— А як вона до вас прийшла?
— Ну, якщо ви хочете, чи я її склав? Вона до мене прийшла. І чи це музика, яка прозвучала, а там уже, як то кажуть. Ну, якщо на такому рівні композиторському, я її не писав, але я її співаю. Ну, в такому плані. Ну, як сказати.
— Ну, це просто цікаво, чи як вона прийшла до вас.
— Вже в традиції, чи це?
— Ні! це означає, з людини, чи як? Це нормально для музиканта. Чи це було щось спеціальне? чи ви були десь дома? чи ви пробували мати контакт? чи мелодія просто прийшла до вас як інспірація?
— Я просто почав думати про це, і воно так просто полилося.
— І текст? я просто не розумію, звідки текст?
— Текст, бачите, це древнє знання, це веданта, чи ведичні знання. Ну, і ще можна сказати, що це, можна так сказати, це Україна, ну, це вона, я так поділів не роблю. Тому що Христос, він перший і останній. Тому просто бачите, вміщає в собі це все, того шо старці ті, шо осягнули Христа, коли їх запитували, де Христос? Вони відповідали — Всюди Христос! молися і працюй. Старці християнської церкви, які пізнали сутність. Так що в даному випадку це і християнська. Це просто така билина чи колядка.
— Чи є у вас інші християнські пісні?
— Є!
— Це означає, що ви маєте традиції і ваші? це означає, окремі традиції, я маю на увазі кобзарські.
— Я зараз заграю. Я давайте зараз заграю нашу старинну пісню одну козацьку і ви запишете.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
Славно було в побережжю всіми сторонами, гей!
Тяжко-важко дні прожити серед ворогами.
Гей! тяжко-важко дні прожити перед ворогами.
Зґвалтували ви почутку нашій хуторянці, гей!
Як зачули, що з Литвою б’ються подолянці.
Гей! як зачули, що з Литвою б’ються подолянці.
Як зачули, що ґвалтівно на наші угоди, гей!
Їдуть кримці та поганці жити і нам шкодить!
Гей! їдуть кримці та поганці жити нам шкодить!
Навіжені таборища, гей! сплюндрували наші села, глумились сім’єю.
Гей! зґвалтували наші села, глумились сім’єю.
Усе село горить, нікому тушити, гей!
По той бік орда суне, нікому спинити!
Гей! по той бік орда суне, нікому спинити!
Зажурилась Україна, що нігде прожити, гей!
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Гей! затоптала орда кіньми маленькії діти.
Що маленьких витоптала, старих порубала, гей!
А молоду чередоньку під хана погнала!
Гей! а молоду чередоньку під хана погнала!
Гей, висилають побережця з старесеньким дідом, гей!
Виходіте, козаченьки, перед орки з хлібом!
Гей! виходіте, козаченьки, перед орки з хлібом!
А не тая то година у світі настала, гей!
Щоб козаки та ординців хлібом зустрічали!
Гей! щоб козаки та ординців хлібом зустрічали!
Ой, та годі тобі, брате, грінджалів малювати,
Гей! бери в руки шаблю гостру та йди воювати!
Гей! бери в руки шаблю гостру, та йди воювати!
ГРАЄ, СПІВАЄ.
За пана Степана, князя Сельвигородського, гей!
А пан Степан був королем і в ляхів, і в волощинів,
І у литвів, і на Україні.
А що в війську тоді Запорожскім жило-проживало
Два брати названих Іван та Петро.
Гей! та вони проміжду собою такий закон уклали,
Що один одного братами називали.
От промовить брат Іван до брата Петра словами,
Ой, брате ж, брате Петре, Гляди ж добре, Ваню,
Закону нашого братнього не ламай,
Усе, що у світі, у житті з братом названим поділяй.
Як одному радість, то і другому радість,
Як одному горе, то й другому горе.
Як довелось би комусь в поході великую здобич поймати,
То з братом своїм названим навпіл розділяти.
А якби довелось комусь, не дай Боже!
В тяжкую турецьку неволю попадати,
То братові названому все продавати,
З неволі брата свого викупляти!
А брат Петро тії слова зачуває,
Та й так братові своєму Іванові отвічає,
Ой, брате, брате Іване, а чи ж ти мене мало знаєш?
А чи й не один пуд солі зі мною поїдаєш?
Та де ж би таке видано, щоб брат брата продав?
Або з неволі не викупляв,
Або й життя свого за брата не поклав?
Гей! а тоді ж на Україні бували злигодні й бездольнії години.
Ай! а тоді ж то паша турецький княжа то проподонськоє
На Україну з множеством війська вступав,
Під город під Кам’янець прихождав,
Та й город Кам’янець в великую облогу взяв,
Та Іванові Степанові Семигородському
Королю польському великую неславу вчиняв.
Бо ж його війська коронного вдень повбивав.
А у війську у турецькім був же такий княжато,
Шо він з десятьма яничарами як ставав у полі гуляти,
То міг велике військо убивати, хоругви й воєнчуки під ноги топтати,
І ніхто ж того княжату не міг поміняти,
Ніхто ж того княжати не міг убивати.
А тоді ж Іван Степан Семигородський
Король польський по світлиці похождає, та й до себе слуги ззиває,
Та й так їм словами речей промовляє,
Ой, слухайте ж ви, полковники, гетьмани та й ви, слуги вірнії.
Та воюю ж я із турчинами не день, не два,
Та й не одную днину, та й не одную годину.
Та й зміг би я його звоювать,
Якби хтось зміг того княжату турецького
Мені хоч живого, хоч мертвого пред яснії очі достать.
Ой, слуги мої вірненькії, та пишіть же ви укази дрібненькії,
Та в усі сторони землі розішліте,
Та й так у ніх спишіте,
Шо хто зуміє теє княжато поймати,
Той од мене буде великії почесті мати,
А весь рід його на вічнеє время милість королівськую
На всій землі буде мати.
Отоді ж то слуги укази списали, гонцям оддавали,
А гонці у всі 4 сторони світу поскакали,
Та й до Січі матері в якуюсь там годину прибували,
Та й кошовому отаманові та й писарю військовому
Листи королевські вручали.
Отоді ж то у Січі городі в литаври ударяли,
У сурми засурмили, козаків на раду збирали.
А тоді ж то наперед пан батько кошовий виступає
Та й такі словами речі промовляє,
Гей! браття козаки, панове молодці!
А чи не знайшовся б між нами та лицар,
Який би міг прислужитися панові Степанові Семигородському,
Королеві польському,
Міг би хоч живим, хоч мертвим княжа те турецькеє в руки поймати,
Пред світлі очі пана Степана представляти.
Отоді ж то козаки теє зачували, та й усі промовчали,
Тільки Іван та Петро, два брати названих наперд виступають,
Чолом панові кошовому, та й всьому товариству незамогодають,
Та й таке речуть, промовляють.
Благослови ж ти нам, батьку,
Та й завтра рано пораненьку коней сідлати,
Та й з города із Січі виїжджати, слави пошукати,
Княжа то турецькеє трапезонськеє у руки пойняти,
Пред світлі очі пана Степана поставляти.
А як ні, то й самим у сирій землі спочивати.
Отоді ж то пан кошовий благословення давав,
Та й козацькую раду розпускав.
А в неділеньку рано пораненьку Іван та Петро,
Два брата названих, коні сідлають і з города Січі виїжджають,
Разом лугом поза лугом дорогу верстають.
Та й приїхали ж вони до трьох могил,
Ой! каже козак Петро, тут наші дороги з тобою, брате Іване, розійдуться,
Я поїду наліво, а ти поїдеш направо, а чи й побачимся.
Ой! у неділю козаки з Січі виїжджали,
А у середу ополудні та сталася ж Іванові пригода,
Нагода із Турчином зтятись,
Та й в Турчина княжа те в руки поймати,
Та й на аркані пред світлі очі пана Степана поставляти.
А тоді ж то пан Степан король Всепольський,
Князь Семигородський як теє добачав,
Великую радость у серці почував.
Отоді ж то кулебаси забили, сурми засурмили,
Скоро ж то військо польськеє на Турчина крушило,
У пень його побило, великої слави чинило,
В штики знамена під ноги з жовтим піском мішало,
І з Подолії аж до Криму за військом турецьким ганяло.
Ой! у городі у Кракові та й де ж то пир горою,
Та там же зібралися усі пани, полковники, та й усі гетьмани польськії,
Та й много ж то шляхти литовської, пруської, і польської.
А пан Степан добре своє слово королівськоє ісполняє,
Великії почесті козакові Іванові надає,
Перед панами його великим лицарем величає.
Разом з ним із кубків мед-пиво крушляє.
А козак Іван добре козацькі звичаї знає, та й так собі думає,
Ой, чи буду я великії почесті мати, так буду я се з братом своїм названим
Усі статки, маєтки навпіл поділяти, якими буде мене пан Степан награждати.
Ой! у городі ж там у Кракові та при дворі пана Степана
Йде бенкет, веселий пир.
Тільки ж там один невеселий козак поблуждає,
А то брат названий Іванів Петро собі думку гадає,
А чи буде Іван зі мною пільги та статки, маєтки навпіл поділяти?
Та не можу ж я йому того пробачати,
Що йому пан Степан такії почесті перед панами та й гетьманами
Та й шляхтичами вчиняє, що Іван такую славу поймав.
Закралася в серце Петрове як тая змія .
— Хотів би запитати в вас про себе, про особисте. Це означає, коли ви починали грати, і в кого вчилися?
— Я, ви знаєте, без бандури себе просто не пам’ятаю в цьому житті. Я змалечку просто граю на бандурі. Спочатку, коли був маленький, то батько мені купив, знаєте, таку маленьку сувенірну бандурку, і я з цією бандуркою ходив. Потім вже, коли мені стало більше років там, 6 років, то мене віддали, чи 7, десь так, віддали мене в музичну школу на бандуру. Я там займався на цій, знаєте, сучасній бандурі чернігівській у Людмили Твердохліб. Це жінка, вона закінчила музичне училище здається, і вона викладала в цій музичній школі. Ну, а потім, знаєте, я вчився у Миколи Будника і у Георгія Кириловича Ткаченка.
— А чому ви хотіли змінити сучасну бандуру на старосвітську?
— Ну, тому що вона справжня бандура. Це дійсно бандура. І тому що, бачите, та бандура, вона є, можна сказати, похідною і до певної міри є ознакою тої штучної культури. І ми називаємо її, цю бандуру, чи старці її називають бесерла бандура. Це бандура, яка витворена як би для вдосконалення, і витворена для того, щоби зробити хроматичний там стрій, тобто, змінити традиційний стрій бандурний, змінити, новий зробити стрій. Тобто, це бандура тієї епохи, бандура можна сказати, це витвір штучної культури то все. Я так собі думаю. Бандура. Це спроба вдосконалення того, що не потребує вдосконалення.
— Або не можна вдосконалити.
— Ну, це просто закони, от знаєте, як данність, і вона.
— Скажіть, будь ласка, я знаю відповідь, всі знають відповідь, але хто створив штучну культуру, і чому?
— Знаєте, я так собі думаю, що, коли людина шукає не суть, а шукає якісь такі ну, формотворення, то вона без суті часом. Або з фальшивою суттю. Тоді виникає штучна культура.
Що я відношу взагалі до штучної культури? Штучна культура це навіть, ну, культура, яка наче б то належить певній групі людей, але водночас це не є та культура, яка дійсно сповідується. Це не є культура, істинна культура. Ви розумієте, яка річ, що у нас є, ну, був там цей сталінізм, був ленінізм, це все червоний дракон тут правив на цій землі.
І от просто витворювалася ця культура, ця псевдо культура, як замінник. Якщо щось втрачається, то натомість приходить щось. Ось знищено було кобзарів, наприклад. натомість потрібно було створити три тисячі кобзарів для пам’ятника Вересаю. От колись Михайло Хай, пан Михайло дуже добре сказав таку річ, знаєте, Гнатюк наш шановний біля Вересая сказав от. Як от до пам’ятника Вересая на Чернігівщині зібралось там 3 тисячі кобзарів. Пан Михайло сказав — Якби ми мали 3 тисячі кобзарів, то ми би, нам Рух би не потрібен був так глобально, розумієте.
Тому що кобзар це носій взагалі духовності. Це хранитель священних пісень цього краю, народу взагалі. І саме це не потрібне було. Тому що цьому станові, цій державі цього не потрібно було. Тому що творилося, руйнувалося все до основи. Казали, що ми проти Бога йдемо. А якщо це несло знання про Бога і кликало людей до правди, кобзарство, і своїм прикладом, своїм життям жило так, як то кажуть, треба в світі жити, з правдою не розминутися.
То просто, бачите, знищується оце справжнє повністю, тому що воно не вписується в рамки цієї ідеології. І відтворюється те, що наче б то форма зберігається. От, ми ж не знищуємо, ми знищуємо наче б то ідеологію, вони говорили, ми знищуємо ідеологію, але от самого кобзарства не знищуємо, от, вони говорили. В нас же є, от дивіться, тріо бандуристок. У нас є там капели наче б то, хоча це потім, в 30-х навіть це важко було зберегти.
І якшо людина співає про Леніна, о! це вже, значить, про Леніна, про батька Сталіна, оце такі штучні і думи, і пісні во славу там партії і народу, шоб співались на бандурі, оце було.
Це воно, розумієте, було, можна так сказати, ну, як підкорення церков. От, шо відбувалося в церквах? Або на Соловки, або кажи, шо християнське вченіє і комунізм це майже одне й те саме. Або вчи бабів і всіх людей в приході, шо треба хвалу воздавати там партії і тому всьому. Тобто, це, бачите, начебто.
Ну, в кожній імперії, взагалі в кожному суспільстві притаманна якась культура. І от, коли справжня руйнується, то натомість просто свято мєсто пусто нє биваєт , як кажуть. На тому місці утворюється шось таке, подобіє культури. Якщо немає Бога, то що? то подоба Бога. Наче б то, наче б то Бог. А це не Бог. Він просто, так би мовити, ну мавпує, можна так сказать.
І в даному випадку це просто сталося у нас на Україні. Бо ми справжнє мистецтво, в усьому, і в малярстві так було, і в цьому, в музиці справжнє, воно не потрібне було, а потрібне було те, що підтримувало устої існуючого ладу. В малярстві це картини про Леніна, про революцію, про перемоги перших п’ятирічок, там жнива всякі. І це все от. А справжнє, воно лишилося просто.
Так само і з бандурою вийшло в нас. Так шо справжніх знищили, а потім підмінили нам, показали, шо оце воно є таке, і оце дійсно бандура. Ви знаєте, це ціла трагедія в тому розумінні. Ну бачите, ніхто істинний в Богові не сумує. Але, знаєте, виходить так, що люди не знають справжньої бандури, а кажуть — що це в тебе таке? І дивуються — ох! яка вона легка! А, та я ж ніколи, я бачив тільки таку бандуру велику. А навіть таке виникло, стереотип такий, що тільки жінки грають на бандурі, наприклад. Що чоловік з бандурою це щось уже крайнє, або націоналізм, або вже шось крайньо нетипове. Наскільки склався стереотип за ці роки.
— Тоді ви учились і у пана Будника Миколи, і в Ткаченка. Скажіть щось про це, як це було.
— Знаєте, ми познайомилися з Миколою так, коли я мав собі репертуари, грав на тій беседній бандурі стрілецькі пісні. Ми познайомилися, знаєте, так попередньо собі, нас познайомили друзі. Але просто вже брали участь в такому концерті, де в трапезній церкви в Лаврі. Я там грав тоді стрілецькі пісні, як воно називається там, Червона калина , і все таке інше. І вони, ці пісні, також були тоді огульними, їх забороняли просто до співу. Але вони до виконання дійсно, на тій бандурі легше їх виконувати, тому що мелодічна побудова, так би мовити, вона вже сучасна.
І от просто, коли ми познайомилися з Миколою, то я відразу почав, так би мовити, вчитися, ну, по-перше, системі гри, тому що система гри відрізняється, так. І найперші такі Микола показав ази грання, і найпростіші такі пісні були. Це Ой, на горі, на могилі . По-моєму, всі хлопці з неї починають. Побратався з сизокрилим орлом . І грав, починав грати те, що мені вже відомо, підбирав просто саме на цій бандурі. Мені легко було, бо я володів тою беседою, то я швидко зорієнтувався і почав грати просто на цій.
— Ви у Ткаченка вчилися також молитви?
— Ісусе прелюбезний , так, учився. Так, я безпосередньо від Георгія Кириловича вчився Ісусе прелюбезний .
— Чи це була перша річ?
— З якої починалося навчання? Знаєте, я до нього прийшов також уже, граючи Саву Чалого на цій бандурі. І граючи Юрія Змієборця . Але він мені показав свого зразу Юрія Змієборця , і навчив мене Ісуса прелюбезного , бо він мені сказав — Ото в тебе буде найкраще виходити зразу Ісусе прелюбезний . Він мені так сказав, і я просто, ну, вивчив цю річ, і вона просто в мені.
— Чи можете заграти зараз?
— Ісуса прелюбезного ?
— Так, і Юрія.
— Та можу, звичайно.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
Були люди невірнії,
Вони в Бога не вірили,
А вірили у цмочище,
У лютеє у зміїще.
Дали цмоку та й оброку,
Щонеділі по людині.
Прийшла черга аж до царя
Хоч сам ступай, хоч доч оддавай.
Стали вихри вигравати,
Стали панну виряджати;
Та й вивели окрай моря:
Моли, панно, щиро Бога! …
ГРАЄ, СПІВАЄ.
Були люди невірнії,
Вони в Бога не вірили,
А вірили у цмочище,
У лютеє у зміїще.
Дали цмоку та й оброку,
Щонеділі по людині.
Прийшла черга аж до царя
Хоч сам ступай, хоч доч оддавай.
Стали вихри вигравати,
Стали панну виряджати;
Та й вивели окрай моря:
Моли, панно, щиро Бога! …
ГРАЄ, СПІВАЄ.
Ісусе мій прелюбезний,
Серцю сладосте,
Єдина в скорбі утіха,
Моя ти радосте.
Єдина в скорбі утіха,
Моя ти радосте …
— Ви починали з більш менш сучасною бандурою, потім ви маєте різних учителів. Це означає, ви були у Ткаченка, у Будника. Також ви мали навчання раніше там з консерваторською бандурою. Питання таке — що тепер? Чи ви бандурист за фахом, і займаєтесь цим кожен день? чи можете це тільки час від часу?
— Бачите, яка тут річ, що бандура це засіб, це інструмент, от. А те, що є просто в житті людини, повсякдень, повсякчас, те, що є в душі людини, те, про що вона думає, воно просто, коли людина береться от до цього інструменту, воно виливається в якійсь формі. Ну, наприклад, якщо людина про щось думає, то воно виливається в думу. Якщо людина там от просто хоче зафіксувати якусь подію, хід події якоїсь, то воно складається там в співанку. Це такий механізм.
Я можу не братися до бандури щодня отак от просто знаєте, як механічно там, щоб техніку не втратити. Але от жити просто, як кажуть, за тими принципами, які належать тій людині, яка просто вже бере в руки бандуру. Це потрібно не просто мені там, зокрема, а тій людині от вибирає, так би мовити, дорогу кобзаря. То це такий принцип.
Тому шо, коли людина може це відділяти, знаєте, оце моє, тут я пограв, так би мовити, а потім собі зовсім те, що суперечить цінностям, які повідуються в піснях, у всьому тому іншому, буду зовсім інакше чинити, то воно просто, знаєте, воно фальшивка. І дійсно воно не дійде до душі тії людини, яка слухатиме цю людину. Зокрема там Олеся чи Михайла, чи Будника Миколу, пана. Чи будь-яку.
Тому я можу не братися до бандури, але просто принаймні намагаюся бути з батьком, я принаймні намагаюся бути з батьком.
— Чи дорога кобзаря для вас є тепер чи в майбутньому? чи ви кобзарюєте? чи мандруєте трошки? чи граєте десь, не тільки з друзями чи зі знайомими? чи граєте часом на вулиці?
— Ви знаєте, ось у нас, коли от виходить, то я, взагалі то, коли ми виходимо кобзарювати, збирається громада, чи там поодинці, я в принципі це практикую. Я роблю це. Я граю для людей і де трапляється просто бути. Чи навіть ті самі аудиторії університетські, чи в хаті, колядуючи, коли ми ходимо, приміром, і славимо Бога. Все одно ми несемо чи разом, чи коли гурт колядницький з бандурою там зокрема, то ми співаємо ці духовні пісні.
І все одно це ми виконуємо ту місію. Тоді разом, а коли, приміром, я один, то там шось я на цьому місці роблю. А щось інша людина там на іншому. Ну, в тій хвилині ми не разом, але в душі разом. То просто я ходжу, кобзарюю. І просто це так можна назвати.
І все, що пов’язано, знаєте, з бандурою, воно нерозривно зв’язано взагалі із подвижництвом на шляху до Бога, до отця, так я би сказав. Це нероздільна дорога.