Клименко Параска Андріївна

— Ви пішли в колгосп з мамою?

П. А.: З мамою.

— І ви до бідних належали тоді?

П. А.: А бідні, ми бідні були.

— А до колгоспів в вас землі не було своєї?

П. А.: Була.  Була ше там на Радіївці, була й на полі.
Жінка: І на полі на церковному, замічу. І корова в нас була там.

— Корова?

Жінка — Еге.
П. А.: А батько був наший на войні, та він 4 годи був в плєну. А стояв, казав бідний батько, стояв так, як ото нужник, уборна, по пояс у воді. То він до того стояв у воді, вода не витікала більше. Текла, а в її він по пояс стояв. Аж мати каже, шо подавали якесь прошеніє з батьком із своїм, та його випустили тоді на волю. Та його годували тоді.

— Це його німці? це ще в ту першу війну?

П. А.: Да, да. В 15-м году.

— То батько не вернувся додому? 

П. А.: Вернувся вже він перед смертю. Розібрав тоже його параліч. То в нас було двоє свиней. А ми тоді, батько як вмер, не знаю, який батько, а знаю, як лежав на лаві, а ото хлопці революцію робили. Оце це знаю, тікали з хати до хати. То ми на покуті сиділи, а батькова мати держала батькові свічку в руках, та він кончався тоді. Бо батька не знаю, який батько. А знаю тільки, як умер, то я раділа дуже. наш батько вмер. Оце знаю. А як оті хлопці тікали, то у них поміж хатами, а за ними другі такі самі гналися. Революція була. То вони там на Ставищі були побиті. Всі побиті були.
То наш батько як умер восени, мати кіньми їздила з дядьком, братом своїм. А ми ж були дома, то як батько вмер, то я більше не знаю. Знаю тільки, шо це людей багато було. А який батько в нас був, не знаю.

— Батькове господарство лишилося в мами? 

П. А.: Лишилася корова і двоє свиней. То ця ж корова й телиця. Бо батько умер восени, а перед тим телиці не стало, в неї заворот. Обшукали скрізь — нема. Коли до погріба, а вона впала в погріб, і пішло носом і ротом усе. Вже нежива була, та витягли. А тоді весною оті свині були і подохли. А коровка осталася. Була коровка, та на Зелені святки та здохла. Ото тільки мати переживала — вас троє, і нічого не було тоді. А матки були рогозяні, та ми сиділи гралися втрьох в сінях, три дівчат нас. А мати лежала, плакала дуже. А потом як вскочила ото на ноги, а ноги колодки. Як занедужала, 6 неділь не вставала. Ото таке наше життя. Од начала і до конця ото воно таке. Мати горювала з нами, і день і ніч ткала.

— То це мати заробляла на своє життя тим, що на верстаті робила?

П. А.: Да, да, ткала, ткала. Ткала все время. І в колгосп на роботу ходе удень, а вночі на верстаті.

— А вночі ткала, да? А в колгоспі платили щось тоді?

П. А.: Не платили нічого. Знаєте, що платили? Мабуть не знаєте. Ви якого году? тоді платили. Такі бур’яни були! Було, ходим ми, бур’ян рвем. Та там шось якийсь грам давали. Ходили голодні.
А як ото голод був, а коровка в нас таки була. То як ото був голод, то ми держали корову в коморі. Оце ж не те, та хата отако, в тій хаті. То брали ми ж її. А порося взяло в нас, там була повітка, то порося взяло в нас. А то ж ми листя саме їли. Дуже трудно було. Поки нас коровка тримала. Але ж ідуть люди — дай каплю сироватки! та дай трошечки молока! А мати така в нас, шо не той, не одрядить та дає. Горько було, горько все життя! І тепер оце я вийшла заміж в 35-м та дитину народила. А в армію забрали Василя, це вже у 39-м там у Чернігів.

— Ви в найми ходили на роботу колись?

П. А.: В найми? до людей? діти ж ходив то полоть, то жать. Ходили.

— А з якого віку? скільки вам років було, як ви пішли?  

П. А.: Хто його зна! Це я у Корсуні гляділа дитину, боліли в мене очі дуже малою. А там матері сказали, шо трахома у твоєї дочки, не вилічиться. А хтось направив матір, це я малою ше була, та каже — повезіть у Корсунь. То повезли, там доктор каже — нема в вашої дочки трахоми, в вашої дочки гуляки ростуть. То це я там дитину гляділа, ше була малою! А то я в колгоспі вже робила. В колгоспі ми робили. Оце й Мокрина, і я. 

— А по людях ходили таких? 

П. А.: Отак, хто.

— А яку роботу ви робили?

П. А.: І жали, й пололи.

— То вони вам за це щось платили?

П. А.: А як же! платили люди.

— Домовлялися, да?

П. А.: Да!

— А в вас всі пішли в колгосп?

П. А.: Як усі?

— Всі люди пішли в селі в колгосп? чи були такі, шо не пішли?

П. А.: Були й такі. Були багато! Хто й зна, які вони, вже вони померли.

— А як до них ставилися? до тих, що не пішли в колгосп?

П. А.: Чорт його знає! чи я знаю тоді, як вони до них ставилися! Я була малою, хіба я розбирала їх?

— То в колгосп заставляли йти, чи люди самі йшли?

П. А.: Та ішли люди самі, а то не хотіли. А то моя тут баба, оце баба жила, так були забрали, шо із возом коні. Зводили коней, коров. Зводили і корови. А коні зводять і воли, ану, чи люди розберуться (сміється). Таке, знаєте, яке воно було? страшне було! Тільки це я дуже мала була. А це вже, як я стала більшенькою, то вже стали ото ж ми полоть. То було полемо з матерями, а тоді бур’ян виносим, бо самі ж бур’яни були. Хліба ж не було!

— А було таке, що в колгоспі крали люди?

П. А.: А було! всяке було! всяке було! А в нас, як копаєм ми буряки, та на кладці там розстилаєм бува, як удома, та возьмем по одному буряку, шоб спекти до хліба. То ті, шо трусили, було витрусять, та в канаву кинуть. Один буряк я взяла на роботу. А він витяг та кинув у воду, каже — я й тебе туди! Кидайте! Ото не давали брать, нічого не давали!

— А не казали, що то гріх у колгоспі красти?

П. А.: Нє! люди крали, хто вмів, то крав. Хто вмів, то крали. А хто не вмів, то той не крав. Я ж кажу, як за буряк засудили.

— А один у одного крали люди?

П. А.: Чорт їх зна! я такого не розберусь.

— А ви не пам’ятаєте, в вас по селу старці ходили?

П. А.: Ходили, ходили, ше й багато старців. Усяких!

— А були такі, що ходили й грали?

П. А.: Були. Це ми сиділи з сусідами, ше мій чоловік живий був, то сліпий ходив з хлопчиком та грав, на Великдень грав!

— А на чому він грав?

П. А.: А на гармонії. А мій чоловік каже — давай я закличу до нас! Та кликнув він його в хату, та налив Василь йому в чарку горілки, сам з ним сів. Та він грав таких сумних—сумних! А тепер заграв такої веселої, та всі люди, всі дівки у хаті були вже. Гарно грав!

— А це в якому році було, ви не пам’ятаєте? 

П. А.: В якому році було це? Ну, я пішла заміж восени 35-го. У 36-му або 7-му, отако.

— То старцям давали?

П. А.: Давали люди, давали! А після війни дуже багато було старців. То вони старці напросять, а купують горілку, та продають, та пяні.

— І довго вони ходили? коли вони перестали ходить?

П. А.: Біс їх знає! Я цього не замітила. Було всяке. О, багато при моїй жизні всього було! скільки це вже мені?

— А було таке, що жінки ходили просили?

П. А.: Бідні ходили такі. І жінки, і чоловіки ходили.

— А було таке, що чоловік і жінка ходили просити?

П. А.: Я того не замітила. Ми їх питали хіба, хто вони такі?

— Ну старців не виганяли?

П. А.: Ні! ні! ні! Оце я замічу, ше церкву як не розкидали, дівчинку. Оце ж було на святках три дні, та на третій день було ж оце мати наріже мені паски, та дасть у вузлик, та я ж іду роздаю бідним. Вони такі раді, шо це ж їм хліба, ше й шматки паски роздають.

— На Великдень?

П. А.: На Великдень на третій день.

— А ви не пам’ятаєте, були такі, шо на бандурі грали? або на лірі?

П. А.: Казали, шо були, ну я таких не бачила. Казали, шо були, ну де, може не в нас. А може й в нас, то я не знаю.

— А в вас в селі церква є?

П. А.: Є казали церква, тільки шо кажуть, шо чи то. І піп був, та я не знаю, бо я в неї не хожу.

— А коли вашу стару церкву знищили?

П. А.: А я не замічу, коли. Якось перед оцим о, шо це таке, шо це стали їх, церкви. В нас же була церква, й була хороша. Велика дуже, гарна.

— А як в 30—і роки закрили церкву, то хто співав на похоронах?  

П. А.: Ніхто не співав, так ото духовий загра, та й усе.

— А колядували в 30-х? в ті ще роки.

П. А.: Колядували, і розгонили.

— Розгонили, а хто розгонив?

П. А.: А правітєльство. А ше раніше, як церква була, то я замічу, то ходять колядують, і світ такий те, з такими лампами. І чоловіки, й жінки.

— А козу не водили тоді, коли ви ще були малі?

П. А.: Не замічу. Не замічу.

— А я хотів ще таке запитати — а весілля оці, коли одружувалися, до колгоспу були вони більші? чи вже в колгоспі?

П. А.: Як тоді, не знаю, до колгоспів, бо я тоді мала була. А тепер гарні ті весілля.

— Це вже ось тут недавно. А хрестили дітей десь в 20-ті роки тоді?

П. А.: Ховалися та хрестили, хто хотів хрестить. Дехто хрестив, а дехто ні. Багато нехрещених.

— А ви не пам’ятаєте, ікони в вас в селі ніхто не малював?

П. А.: Малював Австріяка.

— А чого Австріяка?

П. А.: Ну так чи фамилія його. Чи з Австрії десь приїхав, то його австріяка. То малював він ікони.

— А давно це було?

П. А.: Давно! не замічу, коли воно.

— А на чому він малював, не пам’ятаєте?

П. А.: На бумазі.

— І люди купували в нього?

П. А.: Купували.

— Ще хотів спитать, а скільки ікон у вас в хаті було, ще як ви жили до колгоспу? 

П. А.: В матері троє ікон. Три іконки.

— А їх в рушники вдягали, ці ікони?

П. А.: Одягали, а як же ж! одягали! і зараз в мене рушник.

— А я хотів запитати ще, вибачте, а це як впаде ікона, то це до чого? не знаєте?

П. А.: Кажуть, якісь хлопоти.

Жінка: А є обновляються ікони було.

— А як присниться ікона, то до чого?

П. А.: А то погано, як ікона присниться.

— То погано, да?

П. А.: Дуже погано.

— А не пам’ятаєте що-небудь з таких випадків? нє?

П. А.: Як церква присниться, то це тюрма.
Жінка: Як церква? а я й не знаю.
П. А.: Да, як церква.

— А я запитаю ще ось про що, в вас колись по кутках співали дівчата й хлопці? 

П. А.: А як же!
Жінка: Це й осьо недавно це співали!

— А як голоси називалися? називалися якось голоси, якими співали?

П. А.: Як яка пісня.

— Ну, перший, другий? чи були назви якісь голосів?

Жінка: Ну, це яка пісня, то це на такі голоса, а це на такі.

— А як вони звалися, ці голоси? баси?

П. А.: Співали, хто яким голосом вмів.

— А на скільки голосів співали в вас в селі?

П. А.: Та багато співали.

— А на всіх кутках співали на різні голоси?

П. А.: У нас всі однаково співали в селі, да. В селі всі однаково.

— А коли ви дівували, то який куток в селі от найкращий був? де найкраще співали?

П. А.: У нас гарно тоді скрізь було. тут були і молоді люди, і старі були. А були дружні, то гарно жили. Дружні були люди.

— А були такі жінки, яких запрошували спеціально кудись співати? там на весілля, чи де?

П. А.: Були, були.

— Вони гарно співали дуже?

П. А.: Та отам на шляху була Катренкова.

— А досвітки були?

П. А.: Були! а як же, досвіток не було? були в нас досвітки!

— В вас саме так називали — досвітки? а вечорниці не казали? 

П. А.: Ні, в нас казали досвітки.

— А що це значить — досвітки?

Жінка: Ну, гуляють парубки й дівчата.
П. А.: Ходять до жінки, до вдів. Сама вдова живе, та пустить дівчат собі на ніч. Прийдуть дівчата, пошиють. І парубки приходять гулять. Та й гуляють.
Жінка: А тоді йдуть додому, а которі остаються спать. Ото таке було.

— І не боялися?

Жінка: А чого боялися? шоб дитини не завели? (сміються).

— В мене таке питання дійсно, то ж я знаю, що колись наче так не прийнято було до весілля?

П. А.: Але ж так, як воно й тепер, було зроду на природу. Із роду.
Жінка: А я вам розкажу. Була така дівка, та гуляла з хлопцем. І спала ж вона з ним. І на печі вона з ним спала, і скрізь. Кровать не була, діл був. Та й беременна. А він тоді взяв та й покинув її. Це Антін. Ох, Боже мій! Та вона як дитину народила, а батько ж побив як ото, чуть не вбив її! Та вона віднесла дитину до його, до цього ж парубка, та покинула. А батько її мучив-мучив, та таки вона дитини не взяла, сама осталась. А тоді вийшла заміж.

— За другого вийшла?

Жінка: За другого вийшла заміж. А та дитина виросла там. Віднесла до дядька, та й поклала на піл. А він не схотів же ж її брать. А дядько каже – чий бичок не скоче, а теля наше. Отак от і все.

— То він її не взяв?

П. А.: Не взяв!

— А дитину взяв?

П. А.: А дитину батько взяв. Не він, батько глядів. І мати гляділа. Вигляділи.
Жінка: Ото таке було. Це ми таке знаємо.

— А як до цих байстрюків ставилися в селі?

Жінка: Байстрюком називали, знаєте, як називали, байстрюк. Дитину байстрюком обзивали. Клеймо.
П. А.: В мого дядька, считайте це мій брат двоюрідний, та находив дитину, а тоді не схотів узять. А вона принесла. А тоді хотіла вона вже, то казала мати, як ідуть до церкви, вже ж і віночок зробили, іто мережки шили, та вона хотіла вкрасти. Та вони їй не дали. Ото ж вона так в дядька і осталася, і осталася. Дядько вмер, а вона вже заміж собі вийшла. А співає, аби ви почули!

— Це дитина ця? А як її фамілія? А музиканти були колись в селі? 

П. А.: Ой, були! балалайка, мандоліна, бубон, гармонія! все було!

— А на скрипку ніхто не грав?

П. А.: Та так дід Вакула грав, а з хлопців ніхто в нас на скрипку по селі не грав.

— А на сопілку грав хтось?

П. А.: І на сопілку не було нікого з хлопців.

— А ще одне питання, а у клубі тоже грали на такі самі інструменти?

П. А.: Грали на гармонії.

— А на весіллях?

П. А.: Бубон і гармонія. На весіллях і зараз наравиться, як гармонія і бубон.

— А цим хлопцям платили, що вони на весіллях грали?

П. А.: А як же! а як же!

— Їм платили до того, чи після?

П. А.: Їм так, як і тепер. Порадяться, скільки платить. Домовляються.

— А рушник їм давали? рушники на весіллі?

П. А.: Музикантам тільки чіпляли лєнти до гармонії і до бубону.

— А горілку давали їм?

П. А.: А як же! як не даси горілки, то не схоче і грать. Та ше й ряженки. Свальбу як грать, то треба ряжанки, а як нема ряжанки, то каже — я не буду й грать.

— А ви пам’ятаєте, коли шинки були в селі? чи не пам’ятаєте цього?

Жінка: Була одна. та було горілка в неї. Пляшечка, і жінки заходять, чарочками горілка. Це ше жиди торгували. Там було горілки нап’ється. А в жидів же купить вона, у жидів. Жиди були, то продавали. І вони собі торгували, шинок був, та й усе. Та було кажуть — така велика пазуха у неї, і отам четвертушка, а вже як вип’ють, то порожня. Ми цього не знаєм, це матері розказували. Мати казала.

— Ясно. А з чого воно складається, начиння? з рейочок якихось?

П. А.: Оце ж осьо рейочки, і воно ж.

— А як оці рейочки називаються?

П. А.: Шинки. 

— Шинки, да?

П. А.: Шинки.

— А як оці ниточки називаються, що між цими шинками?

П. А.: Начиння.

— А саме начиння, там бачу, якісь є пов’язані наче такі.

П. А.: Да, ото ж такі, начиння пов’язане.

— А ручка, чи ще якось там між тими?

П. А.: Рейочки є, а оце ж ручка всередині, осьо. Оце.

— А по боках? Якщо всередині ручка, то по боках що було?

П. А.: Оце ж по боках. Оце ж боки. Оце ж боки на них. А ручка оце усередині. Отут усе, работать тільки. Осьо, бачите, такі вічка. Оце такий.

— І це вічка? а оце осьо, ніякої назви не мало оце?

П. А.: Оце? оце начиння.

— Начиння, да?

П. А.: Да, оце начиння, а це вічко. А там де вічко, основа йде, йдуть нитки сюди. Нитки! шпарути.

— Шпарути, да?

П. А.: Шпарути.

— Це для, щоб воно не сходило?

П. А.: Да, да. Оце таке.

— А ланцюжок для чого?

П. А.: А цілку сукать.

— Цілку сукать?

П. А.: Оце ж отако го. І зроблено коло верстата.

— А як оце називається?