− Харіна, а ім’я, по-батькові як?
О. Г.: Герасімовна.
− А ім’я?
О. Г.: Дарія.
− Дарія Герасимівна. А дівоче прізвище як?
О. Г.: А то ж воно.
− Дівоче, так. А заміж ви не виходили, нє?
О. Г.: Та заміж був такий невдачний. В мене ж одна й дитинка була, і воно й умерло.
− А якого ви року народження?
О. Г.: 1910-го.
− 10-го року. А де народилися?
О. Г.: Тут же.
− В Пісочині, да?
О. Г.: Да, да. Тут. Отам старий дом поламали, счас там земля, вот. Так видно було, де дом. А ось із дома доски, не доски, а таке вже воно, дуже давно стояв, стоять стояв.
− А велика у вас була сім’я ваша: тато, мама? велика?
О. Г.: Тато, мама, був і брат і сестра, і вся сім’я була.
−Невелика, да. А як мами, не пам’ятаєте, дівоче прізвище було, як?
О. Г.: Дівоче прізвище було, вона ж на нашій фамілії, а було Єфросінія Силовна.
− А так не ваше прізвище, а ще дівоче як було прізвище, не пам’ятаєте? Вже важко, да. А як вашу сім’ю тут прозивали? Було прозвище? прозвища не було у вас?
О. Г.: Не було ніякого прозвиська, у землі копалися ми всі.
− А скільки у вас було землі?
О. Г.: Землі небагато було. Так, як у других, тут же була дільожка, ділили однаково всім. Туди до річки, там трошки більш давали. А отуточки скрізь оце було село, а кругом села давали куски землі.. Отам ми і копалися. Коровка у нас була.
− Коровка. А коняка була?
О. Г.: І коняка була. Іначе ж нільзя було б землі обрабатувать.
− Ну да. А скільки в батька було, скільки він обробляв землі конякою? десятин скільки було?
О. Г.: Та які там десятини! там кусочки були! Може, було всього десятина. Потому шо там до рєчки був кусок, і отуточки оце недалеко був кусок, де це стройки. Тут пусте все було місце. Отам був кусок. І потом отут, де в нас церква стоїть, за церкву ще був кусок. Ну, де траса, ще був кусок. І все на землі.
− А у вас сім’я в одній хаті проживала?
О. Г.: В одній! там хата була на курячій лапкі. Це дідівська чи батьківська, чи Бог святий знає. Я вже й не знаю, чи я забула. Казали, шо тут жив дєдушка. А потом вже не було вже дєдушки, як я родилась. Я сама менша. Брат і сестра були старші мене.
− Ну, а ваша сім’я як вважалась бідняками? середняками?
О. Г.: Та бідняками! Бідняками! Думаєте, шо в латаному ходили.
−Ну, корова була, і коняка була. І мабуть, птиці було багато?
О. Г.: Нє, птиці не було багато. Потому шо двір там невеличкий був, нема було де держать. Шо-небудь садили, шо-небудь сіяли. А птиця, вона ж познищує все.
− А молотарки не було? нічого такого?
О. Г.: Нє! нє-нє-нє!
− Трактора, такого нічого не було?
О. Г.: Нічо в нас не було. Плуг був.
− Плугом батько орав, да? А хто у вас голова в сім’ї був: мама чи тато?
О. Г.: А спросіть, хто. У нас тато такий був, шо ніколи не вдарив нікого з дітей. А мама крикнула, шо не лізьте туди, не трогайте цього, а то я вам понабиваю. Оце те, шо помню я з дєтства.
− Ну, а грішми хто, мама чи батько розпоряджався?
О. Г.: Нє-нє! батько розпоряжався за гроші. Та які були там гроші!
− Скільки там грошей було, да? Ну, а що батько робив? яка робота у батька була по дому? яка у матері? Розподіл був роботи?
О. Г.: Оце тільки по землі робили всі, і нас заставляли більших. А брат був менший, того вже нє. А то заставляли і нас помагать.
− А з якого віку дітей до роботи призвичаювали?
О. Г.: Та вже так ми бігали. Вже бігали. Ну, так нічого, на землі, на грядці нічого не заставляли нас робить. А ото так, як полемо, то бур’ян носимо. Тоді підсушують, тоді спалять його. Ото ми бігали помагать.
− А по дому там, пряли? Мама пряла, нє?
О. Г.: Ні, не пряли. Не пряли. Мама не пряла. А бабушка я не знаю, пряла, не пряла. Так знаю її, бабушку, мало знаю.
− А ви не ходили найматися, нє? Я маю на увазі наймитувати по землі ходили? там комусь до хазяїна. Багаті були у вас в селі? Багаті хазяєва.
О. Г.: Ну, отутечки, де дома, отут жили панки. Так ми ходили листя гребти і набивать у ями. В отаке время ходили гребти. Хто хотів, ходив. І дівчатка ходили.
− Ну, і як вам платили?
О. Г.: Та шось давали, я не получала, мама ходила. І других мами ходили.
− Ну, грошей не давали? тільки там харчі?
О. Г.: Давали! Нічого нам їсти не давали. Ми робили цілий день, ото те листя таскали, а нічо нам не давали. Ми приходили із дому та додому поїсти. Ніхто там, там нікого так не було. Там були такі пани, шо вони… Був управляющий такий, шо нас підганяв.
− Це, мабуть, ви ходили, тут пани були, да? Якщо 10-го року ви, то десь до панів ходили?
О. Г.: Був ще тутечки, жив пан при мені. Я вже, ну, ше в школу я не ходила тоді. Так жив якийсь пан. І казали ж ото, він і приглашав, шоб приходили вигрібать листя. То шось давали гроші, ну я їх не получала, то мама ходила получать. Скільки там давали, даже не помню.
−А ви батьків своїх як називали: на Ви? чи на ти?
О. Г.: Нє, на Ви! Тоді на ти не називали! мама – Ви і батя – Ви. Ми тоді на ти не називали. Може, де називали, я не знаю. Ну в нас було заведєно, шо на Ви.
− А вас уже як називали ваші?
О. Г.: Батьки?
− Ваші діти вже як називали?
О. Г.: А, мої діти! Ну шо, в мене ж був один син, і той звав мамкою, поки малоє. А потом просто звав – мама.
− На Ви? чи на ти?
О. Г.: На Ви, на Ви. Тоді якто на ти старших не називали. А всіх старших називали на Ви.
−А у вас в селі багаті були, вони як, родичалися з бідними чи нє? спілкувалися?
О. Г.: А цього я не знаю. Родичались, не родичались. Ну, ніхто нікого не обіжав. Отак робили.
− Ну, а наприклад, чи було, що десь жінка в сім’ї заправляла, була головою сім’ї? Дружина.
О. Г.: Нє, ото ж мама була в нас, і всі ми до мами, і всі до баті, ото і вся сім’я була.
− Ну, головним був батько, да? Не мати, а батько.
О. Г.: Батько, батько! Батько як крикне, ми слухали. Потому шо він обіщав, казав – будете, так ремнем буду бить!
− Ну, тільки обіщав, да?
О. Г.: Нє-нє, не бив! не бив.
− Ну, а коли б сталось таке, щоб жінка стала верховодить в сім’ї?
О. Г.: Нє, в нас такого ні. Однакові.
− Так батько, коли йшов кудись, все одно казав, що я ось пішов.
О. Г.: Та, єслі він ішов кудись до мужика там по якомусь ділу йому чи там шо зробить, спитать, як до хати, чи отако. А так він нікуди не ходив. Ніколи було ж і ходить. До вечора на полі, а потом уже додому приїде, а утром обратно їдуть оброблять пайки свої.
− Ну, а коли колхози началися, батько пішов в колхоз?
О. Г.: Колхози коли началися, він був трохи в колхозі. І він заболів. Ну, так, мабуть, літо й зіму, більш года був.
− В колхозі, да? а потом?
О. Г.: А потом у його болєзнь була страшна. Лежав він дома, забрали в больницю на Холодну Гору ото, операцію зробили і сказали, шо в нього рак. А він полежав ну дві неділі, мабуть, не більше, і ми його схоронили. Остались самі.
− Це в якому годі було?
О. Г.: От спитайте, тепер в мене голова болить. Сьодні давлєніє, так я вам скажу. Не скажу. Ми величенькі. Брат старший був уже величенький, а ми менші.
− Ну, це ще до колхозів було? він помер до колхозів?
О. Г.: До колхозів! до колхозів. Тоді ж ніяких колхозів не було.
− Ну, а скажіть, пожалуста, ось ви пам’ятаєте, тут що було? управа була? хто був до колхозів головою в селі?
О. Г.: Управа була там на шляху.
− А хто у вас був, керував? староста був?
О. Г.: Був, обізатільно був староста, шо він жив рядом. І все подейкували, староста був той живий, поки прийшли нємци, шоб, значить, він отвічав, а його жаліли. А він був такий: ні за, ні протів. Отак. Ну, він трохи побув ше з нємцами.
− Ну, це ж він ще старостою був тоді ще, до колхозів був старостою, да? А що, вони ходили на віче, збори, сходку? куди вони ходили? як називались?
О. Г.: Та там же і на шляху ото там було місце, він там жив рядом. Там же й збиралися. Були, були, люди збирались, усе село йшло. Ото отут воровство було. Ми боялись, ми боялись одійти од хвіртки. Крали корову, крали коні. Отак. А їх ловили, і отам замикали ж у тій “тьомній”, так називали. Замикали, а потом уже вони померли, а одного наказували, ще й судили. Не то зерно в мішках, не то, я не бачила, шо воно було. А чось же потом прийшли, шо один їхній був такий.
− Так оце їх на сходках там і судили, да, на сходках цих?
О. Г.: Да, да, на сходках і судили їх. Ми не ходили.
− А жінки не ходили на сходки, тільки чоловіки?
О. Г.: Ходили! Були й жінки, були.
− А голосували вони, нє? Не знаєте, було голосу якесь право?
О. Г.: Не було, не голосували. Не було, шоб голосували.
− До колхозів такого не було, як там сходка чи віче?
О. Г.: Колхози вже потом начали, одділили землю. І позабирали в таких ото, шо наділяли, шо не пользувались.
− А ось цей староста, що був ще до колхозів, які в нього були повноваження, права? Що він міг робити, чим розпоряджався?
О. Г.: Усим він розпоряджався. Усими людьми.
− Ну, а що він міг зробити? чого не зробити?
О. Г.: Жив він недалеко отам. Ото там він рядом жив, і він і був старостою.
− А як його звали, прізвище не помните?
О. Г.: Тихон Філіпович його звали.
− А фамілія?
О. Г.: Павленко його фамілія, ну, так всі називали: старший.
− Старший називали його, да?
О. Г.: Старший нас, напрімєр, його звали ну міжду собой. А ми вже запоминали, як його звуть. Так його звали, шо він Тихон Філіпович.
− А священик у вас був в селі?
О. Г.: Був!
− А його які були права?
О. Г.: Ну які права? він в церкві служив і все! Як празник великий – Рождество, Паска – їда, підвода, несли йому хліба, несли яєць, курей несли. Ну, люди такі, селяни. Ми і другі всі несли йому, да. Він довгенько й прожив, а потом він заболів шось. Був другий уже. Ну, а счас уже.
− А коли колхози почались, старосту цього, священика кудись вигнали чи як? чи куди його діли?
О. Г.: Ні, його хата стояла. В його було аж 6 дочок і один син. Його хата стояла. А от спросіть мене, ну сказали, шо умер він.
− А як його прізвище було, не пам’ятаєте? як його звали?
О. Г.: Як же його звали… Зінець його звали, а от по-батькові даже не знаю.
− Ну, храм працює ж? не зруйнували його? не розбили?
О. Г.: Зараз? працює, не зруйнували. Хоть воно вже там старе і валиться. Ну, счас підправляють. Хто хоче, ходе.
− Ну, ось ви кажете, а хазяєва такі, що багаті були в селі, вони мали якийсь вплив на старосту, щось йому могли там порадити?
О. Г.: Вони виїхали, їх не стало.
− Нє, я маю на увазі, коли іще до колхозів, до того, як вони виїхали. Коли вони виїжджали? багаті почали виїжджати? Чи їх виселяли? Їх, може, вигнали?
О. Г.: Та хто їх знає, вони сами тікали.
− Це коли було?
О. Г.: Спросіть мене, я вам скажу. Я помню. Помню, до нас даже з дітьми, двоє дітей, просились ночувать. Ну, куда-то вони виїхали, а куда? Я-то не інтересувалась. Так вони переночували. Попросили шото в нас. Мама їсти приготовила, дітям дала й їм дала, і вони поїхали. Ну куда поїхали, тут я уже не знаю. Воно як-то мене не інтересувало, шо вони уїзжають. Вони поїхали, багато їхало тоді. Ну, де вони поостанавлювались, хто його знає.
− Ну, це коли колхози почались, скільки вам годів було?
О. Г.: Коли колхози почалися? Та считайте, скільки мені годів було. Мало ще, я не ходила в колхоз. Корови пасла там двоє літ, свою корову.
− Ну, годів 19 було, да?
О. Г.: Ну, я не помню.
− Чи раньше начались колхози?
О. Г.: По-моєму, раньше. Я не ходила в колхоз.
− А СОЗи були? до колхозів СОЗи?
О. Г.: А я пішла на проізводство.
− А люди в колхоз йшли як? Радісно, чи не хотіли йти?
О. Г.: Ну, так вже особенно не заставляли, кнутом ніхто не заставляв. А значить, казали: ідіть, пособляйте, все для вас і так далі. Ну, я тоді ще мала була, я не ходила.
− Ну, так може не зовсім малі.
О. Г.: Я дома в школу сюди ходила трохи на шлях. Сюди ходила. Вот. А так і не ходила.
− А люди, коли в колхоз пішли, вони з собою все, той реманент і корову, скотину позабирали. А землю як?
О. Г.: Нє, сперва було все ціле, то це я помню. А потом позабирали. І коров, і коней. Потому шо шо ж, люди собрались хоть і в колхоз, а чим робить? Було в кого там дві корови, чи, може, тьолка була, то оставляли, а корову брали. Коровами там сіяли й волочили коровами. Були й коні, ну не хватало землю оброблять.
− Ну, а хто не хотів іти в колхоз, того куди?
О. Г.: А то я не знаю, того не могу вам сказать. По-моєму, всі йшли. Потому шо шо ж було дєлать, як земля їх? А ми то на землі копались, пайки були ж пороздавали всім. А потом уже куда йти?
− А ваша сім’я пішла в колхоз? хто з ваших пішов?
О. Г.: Хто пішов? батя пішов! І він там бідолаха й заболів.
− Так ви ж кажете, що він помер до колхозів? Це, може, не колхози були, а СОЗи сначала? СОЗи чи кооперації.
О. Г.: СОЗи ото ж і були сперва.
− То батько не в колхоз пішов, а в СОЗ пішов, да?
О. Г.: Ну, всьо равно пішов, мабуть, тому шо землі, а в нього все ж таки сім’я, брат був, сім’я була, а чим же їх годувать було? А потом брат підвівся, брат старший трохи. Ходив конів погоничем.
− А що в колхозах получали, не помните?
О. Г.: Та получали мало дуже, потому шо нічого, считай, було получать, у государство здавали. Но давали потроху там по осені.
− А що давали?
О. Г.: Картошку давали. Буряків давали.
− А гроші давали, ні?
О. Г.: От за гроші то й не знаю. Не помню я. Я ж не ходила ще. Та навєрно шось давали.
− Так, а раньше трудодні були там? як ставили палички?
О. Г.: Та воно не називалось трудоднями, це потом стали називать.
− А тоді?
О. Г.: Балакають і то кажуть, а скільки ти, мол, виробив трудоднів?
− А раньше ставили палички такі?
О. Г.: Не знаю я тоді.
− А у вас були старці в селі? приходили?
О. Г.: Були! чого доброго! Були коло церкви, просють! Давали люди. А шо ж?
− Ну, а старці були і жінки тоже?
О. Г.: Були й женщини, були й мужчини.
− Так, а вони тільки просили?
О. Г.: І дітвора. Просили, і давали.
− А співали що-небудь? співали що-небудь, нє?
О. Г.: Нічого вони не співали.
− Молитви, може, співали якісь там?
О. Г.: Не помню я. А я як на празник, так я ходила, багато ходила. І не хотілось, коли я більша стала, йти, так все ровно посилали.
− Це куди? в церкву?
О. Г.: У церкву.
− А там були, може, з бандурами музиканти, сліпі такі? Такого не було, що співали? з бандурами.
О. Г.: Сліпці оті? Були вони на празник обізатільно.
− Тут, коло церкви?
О. Г.: Да. І вони сиділи тута, просили, співали й на бандурі грали. А де вони жили, тут я не знаю. А то приїжджали до церкви.
− Вони звідкись приходили, з поводирями, да?
О. Г.: Ну, поводиря були, які сліпі були. А які видющі були, то без поводирів були.
− А що вони співали, не знаєте?
О. Г.: Та церковні більше співали.
− Скоріше псальми, да?
О. Г.: Да.
− А такі історичні пісні там? “А вже років 200, як козак в неволі”? Такого не було, нє?
О. Г.: Я не помню, не чула. Я й сама не знаю таких пісень. Єслі я мала була й не вчилась.
− А “Мороз Морозенко” співали? про Морозенка? нє?
О. Г.: Тоже нє. Ну, це я чула, за це десь було написано в книзі, шо ото Морозенко, шо це був такий чєловєк. А так я не помню.
− Ну, ці сліпці про нього не співали, да? Тільки вони церковних пісень співали про житіє святих, да?
О. Г.: Да.
− Так вони тільки на бандурах грали, чи ще отакі, знаєте, ручку крутять, ліра така?
О. Г.: Були, да. Була.
− І такі були, да? тоже співали? А це скільки вам годів було?
О. Г.: Та годів, я як до церкви, ну це все проісходило раньше. Я вже була і помню. Помню, як і співали і грали на тому. Та так мабуть годів 8 було вже мені. Бо всі ми ходили в Храм, хором усі – брат ходив, і я ходила, і мама, й батя.
− І там співали в церкві, нє?
О. Г.: Нє, ми не співали, ми тільки слухали, шо пєвчі співали. Ото вони співають, а ми слухали.
− Ну, а ці сліпці, до якого часу ви їх бачили, що вони ходили отак от співали під церквами.
О. Г.: Та довгенько вони ходили! Вже ми не ходили, а вони ходили. Не можу сказать, який це був год.
− Ну, до колхозів? чи після колхозів? в колхозі вони були?
О. Г.: Нє! це було до колхозів усе.
− А після вже не було, да, їх?
О. Г.: А після вже не було музикантів. Тоді вже зовсім іначе все началося.
− А що по-другому стало?
О. Г.: Ну, по-другому, вже люди ж пішли всі в колхози, начали робить. Вони там якийсь трактор привезли робить. Оце дали вже городські, було. І так робили в колхозі, тут є колхозниці і зараз живі.
− Ви мені скажіть, вони колхоз робили, свої керівники були, руководітєлі? чи приїжджі?
О. Г.: Нє, свої! находились тут, еге!
− З яких: з бідних, чи з багатих?
О. Г.: Були, правда, один був, він іще недавно був, але немає, так той був приєжджий, то не наш.
− А що він робив в колхозі?
О. Г.: Та шо він робив? руководив людями! Ото й робота його була така.
− А в основному були мєстні. А з багатих були там хто-небудь, хто пішов в колхоз?
О. Г.: Мєсні були оті такі, шо робили, то ті їх і заставляли. Ну бачили, може, даже й такі, шо і приєжджі, ну бачили, шо чєловєк може справляться, шо там людям заставлять отак робить, отак робить, його й назначали. Були, були, тут усе время були у колхозі ті колхозні начальники. Ну, да й зараз же є.
− Ну, так а чим отлічалось життя до, ви кажете – зовсім інше життя, до колхозів, і після колхозів? От ви як прожили велику жизнь, чим воно відрізнялось?
О. Г.: Та велику жизнь це вже тепер я, а тоді ж хіба дєтство було, там думаєте, я помню? нє!
− Ну, ви кажете, що це музиканти ті, що сліпі.
О. Г.: Отут я бачила біля храма, мама, було, йде і нас же за руку бере, і ми йдемо в храм. Ну, й вони там сиділи, співали й грали. Їм кидали копєйки.
− Ну, а не грали вони такі, знаєте, щоб потанцював хтось, такі всякі розважальні?
О. Г.: Нє, ніхто. Тільки останавлювались послухать. І ми до них останавлювались послухати.
− А про що вони співали? Може, хоч про що-небудь згадаєте, про що вони співали? церковні про що? Про Лазаря була пісня? про Лазаря?
О. Г.: Ні.
− А що, які були пісні?
О. Г.: Не знаю, співали вони там всякі пісні. Я позабувала, це було ж давно дуже. Подождіть, з “Кобзаря” співали, я це вже помню. А потом і не знаю я.
− Це з Шевченкового “Кобзаря” вони співали щось, да?
О. Г.: Ага. А шо там ше вони співали. Ну, навєрно, церковні пісні співали.
− Ну, церковні − да. А оті, що крутили ручку, тоже тільки церковні співали, лірники, да?
О. Г.: Нє, крутили ручку, а самі співали. А ото пісні я вже позабувала. Вони крутять, а самі співають.
− А чому вони зникли? Ви кажете, що до колхозів тільки були, а де вони подівалися?
О. Г.: А хто ж це зна! Цього я не можу сказать.
− Просто зникли і все, да? Може, їх там виселяли чи виганяли?
О. Г.: Я не знаю.
− Ну, а музиканти тут були, що на скрипках грали? на скрипці у вас грав хтось?
О. Г.: Були!
− А хто грав на скрипці, не знаєте?
О. Г.: Ну, то давно було.
− Ну, а як вони грали? Сім’єю чи один чоловік? чи по скільки чоловік разом скрипками грало?
О. Г.: Та може і два, і три. Хто вмів. Хто вмів, той і грав.
− А іменно на скрипках грали? Скрипка, а що іще там було, крім скрипки?
О. Г.: По-моєму, нічо.
− А бубон був там?
О. Г.: Обізатєльно.
− А басоля була? Знаєте, на землю, як велика скрипка, ставиться на землю.
О. Г.: Ну, такого я не помню. А бубон вибивав!
− А сопілки були?
О. Г.: Були й сопілки.
− Разом з скрипками, да, грали?
О. Г.: Да! Тут були такі спеціалісти, шо робили сопілки. Я сама так не інтересувалася.
− От бачите, помните все одно, що були такі, що робили. А з чого вони робили?
О. Г.: Із дерева. Ото з дерева вони вирізали, і потом вичищали, і там же ж робили, вони знали як. Я помню, вони пальцями там прижали, там віднімають. Оце я помню.
− А де ж вони грали? Всі разом: Скрипки, сопілки, бубон? де вони грали?
О. Г.: Та де хочеш! Грали й по вулиці. Грали по свальбах. Грали по, де хочте, грали.
− А ви на вулицю ходили гулять? там вони грали, музиканти ці?
О. Г.: Ні, я не ходила туди, де вони грали. Так і на свальби нас мама як-то не пускала. там шото случилось на якійсь свальбі.
− Не давали вам дуже ходити так волі великої. Ну, а ці музиканти-скрипалі, вони до якого, скільки вам годів було, що вони грали? В якому це годі було?
О. Г.: Це вже у школу я ше не ходила. Вони грали, я в школу ше не ходила. Годів 8.
− Годів 8 вам було. Це була сім’я, чи нє? чи просто там, де хто як збирався? Це не було, що батько і сини грали, такого не помните?
О. Г.: Я не знаю. Грали по двоє, а хто там – чи син, чи батько?
− Ну, добре вони грали, да?
О. Г.: Добре грали.
− Танцювали під їх гру, да?
О. Г.: Нє, танцювать ніхто не танцював. Може де на свальбах, чи шо. А я большинство їх бачила коло храму.
− Тих, що на скрипках грали?
О. Г.: Ага. Ото ж наші ходили, мама ходили, батя ходили. І сосєді йшли. І нас брали.
− А їм платили там за гру гроші? скрипачам цим.
О. Г.: А гроші кидали їм за то, шо вони грали. Скільки там.
− А на весіллі що платили їм, не знаєте?
О. Г.: Та то вже не знаю, я на ті весілля не ходила, мене не пускали.
− Ну, а ви заміж виходили, у вас не грали скрипки на весіллі? нє?
О. Г.: Нє.
− Не було такого?
О. Г.: Тоді вже не було цього.
− А коли це було? ви виходили заміж коли?
О. Г.: Та коли ж це було… То тоді мені 19 було.
− То це в 29-му, в 30-му році, да, було? Тоді вже не було. А де ж вони подівались, ці скрипалі?
О. Г.: А хто й зна! Чи в другі города, може, поїхали.
− Ну, вони мєстні були?
О. Г.: Нє, більше чужі були, наших не було почти. Мало було наших, які навчилися ото грати. А то не було наших.
− Ну, а клуб у вас у селі був? клуб.
О. Г.: А ось він, де нові дома.
− Так, а коли він з’явився, в яком годі? До колхозу чи після?
О. Г.: Коли пан уїхав, він забрав сім’ю і уїхав.
− Коли це було?
О. Г.: Ну, коли було, я не знаю.
− А скільки вам було годів тоді?
О. Г.: Та скільки? Вже було так, шо я ходила. В клуб я не ходила, мені не розрішали в клуб ходить.
− А чому?
О. Г.: А там даже вистави були всякі.
− А скрипачі туди ходили грать, нє?
О. Г.: Нє, скрипачі вже не ходили грать. Вони вже не ходили грать. Там якусь таку музику на роялі грали.
− Якийсь оркестр був, да? чи був оркестр?
О. Г.: Був оркестр.
− Вони з нотами грали, чи без нот? як, не помните?
О. Г.: Та з нотами грали.
− А хто ж керував ними? з ваших?
О. Г.: Та був же мужчина, він керував.
− А де він взявся, той мужчина? він мєстний був, нє?
О. Г.: Мєстний був. Тут тоді собиралися. І артісти тут всі були, свої друзья отак! Яку-небудь п’єсу грали. Я й не помню, така п’єса. А то тоді, де пішли свататься, а їм гарбуза дають.
− “Сватання на Гончарівці”.
О. Г.: “Сватання на Гончарівці”, ага, напомнила й я – “Сватання на Гончарівці”.
− Ну, а весілля не грали в клубі тоді, в старі часи?
О. Г.: Нє.
− Такого не було зовсім, да? А не знаєте, як називали весілля червоним? такої назви не було, що червоні весілля?
О. Г.: Не помню такого, не помню.
− А по-старому тут грали весілля як? наречена в чому, в вінку була? у сорочці?
О. Г.: У сорочкі, да. А потом уже грали, іначе вдівалися. А сперва всі ж тута, й женщини желающі, значить, виступали. І збиралась молодьож.
− В клубі. да?
О. Г.: Да! Брали білєти, по скільки-то там, не знаю, платили.
− Ну, клуб це ще до колхозів був?
О. Г.: Клуб? до колхозів.
− Ну, с удовольствієм туда молодьож ішла?
О. Г.: Ішли. Зала була здорова там! тепер ото тільки співають, а то була зала!
− Ну, а з чого клуб зробили? построїли чи з чогось зробили?
О. Г.: Нє! це пан построїв все. Ми не строїли.
− І у пана забрали і оце досі?
О. Г.: Та то вже передєлали, тут попередєлували. Тут ось понастраювали почти все це. Скраю общежитіє, оце тільки таке воно тут і було невисоке. А то все повіддавали людям, там квартіри хароші. Люди живуть тепер. Повіддавали людям. Повіддавали.
− А чого вас в клуб не пускали?
О. Г.: А потом я уже підросла, пускали мене. Я тож ходила. Із друзьями своїми, з дівчатами. Вони йдуть, і я йду.
− Ну, а сім’я у вас була співуча?
О. Г.: Нє! В нас ніхто й не співав так, нє. І музики ніякої не було.
− Нє, так не збиралися. А ви з дівчатами збирались поспівати разом?
О. Г.: Нє, я не збиралася тоже. Моя мама була строга на все. Казала, шо як вийшли, іди додому. І ми так слухали. Ми боялись маму. Ми не ходили довго.
− Ну, а як свято було? Свято, наприклад, Різдво там, то ви ходили колядувати?
О. Г.: Ходили.
− Ви самі ходили щедрувати там, посівати?
О. Г.: Ходила не сама я, а з дівчатами.
− Ну, а щедрівку ніяку не помните, нє?
О. Г.: Та! “Щедрівочка щедрувала, в віконце заглядала. Чи ти, ненько, наварила? чи ти, ненько, натопляла шишкою до вікна?”
− Ну, а якщо проспівать цю пісню, як вона?
О. Г.: Та це так і співали!
−Це не співалось? це розказувалось?
О. Г.: То я розказувала, а тоді ми співали.
− Ну, а вам тут не забороняли потом, коли ви вже підросли, щоб не ходили там, не щедрували, не колядували? такого не було?
О. Г.: Та нам то й не забороняли, ну а само по собі воно все одпало.
− А чому воно одпало?
О. Г.: Не стало. А хто й зна. Не став ніхто ні колядували, ні.
− А коли перестали колядувати? щедрувати?
О. Г.: Та це не так давно перестали щедрувати й колядувати. Ну, ніхто так ні запрещав, ні розрішав. Хоч – іди. На Рождество з звіздой ходили.
− Це хлопці?
О. Г.: Хлопці самі робили її, дівчата помагали. А потом ідуть у хату. Ну, хто пустить, у хату заходять. Хто не пустить, йдуть дальше.
− А що вони співали?
О. Г.: “Рождество твоє, Христе Боже наш”. Оту співали. Це я запомнила.
− А колядки які співали? колядували, нє?
О. Г.: А колядки які співали… “Чи ти, тітко, наварила? чи ти, тітко, напекла?”
− Оце такі коротенькі. А Купала було у вас? свято Купала?
О. Г.: Було! Воно й счас є.
− Ну, так счас уже молодь його не грає. А як ви грали Купала? на річку ходили?
О. Г.: Ходили до річки. Клали огонь і плигали через огонь.
− Отам на Уди ходили, да? А на воді ви щось робили? не ворожили на вінках?
О. Г.: Нє-нє, цього нє. Потому шо з дому приказували, шоб до річки не підходили. Боялись, знаєте, ми ж ше не так уже взрослі були.
− А скільки, до якого часу Купала це ви ходили грати?
О. Г.: Та хто й зна!
− Скільки, годів 10 вам було, да? 15?
О. Г.: Та нє, менше! Це в дєтстві було. А тоді вже я занімалась другим, то кружево в’язала, то вишивала. То не мала коли.
− А не боялися малою через вогонь стрибати? так же через вогонь треба було.
О. Г.: Да! стрибали дівчата, а ми хохотали. Я не стрибала.
− А хлопці стрибали?
О. Г.: Я боялась. Стрибали хлопці.
− А вони маски не одягали ніякі?
О. Г.: Нє, маски не одівали, масок не було ніяких. Не було.
− А які веснянки? ви не помните, про шо?
О. Г.: Я не помню, як їх і співали.
− Мама співала?
О. Г.: Нє. На колядку ходили ми, то ми співали.
− А як мама розказувала: веснянки співали, що робили тоді? хороводи якісь були чи нє? мама розказувала?
О. Г.: Були! Ну я позабувала.
− А які хороводи були?
О. Г.: Не знаю я.
− А колесо не запалювали, нє?
О. Г.: Нє, таке не казали.
− А як вони кликали весну, не казали?
О. Г.: Нє.
− А мама сама родом звідки була?
О. Г.: Звідки? по тій же вулиці жила, де ми жили. Я жила по тій вулиці туди, і вони там жили. І отам мама жила, всі вони там жили.
− Ну да, а жнива ось, коли жнива були, там дідову бороду, або на бороду Іллі, такого не плели? останній сніп.
О. Г.: Такого я не чула.
− А ось ваша мама ходила в чому? в сорочці вишитій, да, чи в платті? В сорочці. А що, спідниця була чи плахта в неї?
О. Г.: Спідниця.
− Рясна, да?
О. Г.: Угу.
− А бабуся, не пам’ятаєте, плахти не було?
О. Г.: Бабуся вмерла, я не помню коли.
− Ну, не було в скрині там плахти?
О. Г.: Нє, плахти я не знаю. Чула таке, шо плахта, а шо за плахта, хто й зна! А мама в сорочкі ходила і в спідниці.
− А на голові очіпок був, нє?
О. Г.: Був, був очіпок.
− А коли перестали очіпок носити?
О. Г.: А хто й зна!
− А ось як весілля тут були, гільце було таке, прикрашали?
О. Г.: Гільце було! гільце недавно було. Ну, годів 10 уже, як було. Украшали там у селі все.
− А про козаків якісь пісні знаєте?
О. Г.: Нє, не знаю я. Це вже потом все було. Вже не було тоді, як я стала підростать.
− А оце таку пісню (співає) – “Зломлю я вєтку із винограду”?
О. Г.: Нє, не чула.
− Не чули. А ось таку – “А в мєня под окном розцвітала сірєнь, розцвітала сірєнь голубая”. Була така пісня, нє?
О. Г.: Була така пісня, ну в нас її не співали. А я чула десь.
− Давня вона, чи вже сучасна?
О. Г.: Нє, давня, не сучасна.
− Ну, давня – це з якого часу?
О. Г.: Та мені годів уже, може, 15 – це все появлялося.
− Ну, мама ваша не співала її? нє?
О. Г.: Нє! ніколи мамі було тій співать.
− Вона пізніша чи раніша?
О. Г.: Та, вона там співала такі пісні, як спати клала нас.
− Колискові.
О. Г.: Колискові. Разні. Брат більший був мене.
− Ну, а ікони які у вас?
О. Г.: Ікони були в нас хароші, багато було. Ну забирали наші ікони.
− Позабирали? а хто позабирав?
О. Г.: Нема нічого. Ну, як начали. Закрили ж церкву. Забирать начали, в кого ікони. І заходили прямо в хату, в кого стояли ті ікони, і забирали. А куда їх дівали – не знаю.
− Ну, а що там на іконах у вас було зображено?
О. Г.: У нас були, в нас старі ікони були. До нас ходила монашка, монастир був Куряжський.
− Куряжський, да.
О. Г.: Ви не бачили його? Ви молода іще. А я бачила його. Я, коли приносили із Холодної Гори ікону, так я приходила. Обізатільно всігда приходила. Ой, яка там була красота! Тут отак був ліс, то такий стройний він був, красівий! Горка чуть була. А тутечки поляна здорова була, тута була звіниця велика така. А по обі сторони церкви, де люди ходили, ярмарка там була! То я помню, бо я ходила.
− Це Куряжський. Це ви ще малою були, да?
О. Г.: Да. Не малою! вже мені було, мо, 10.
− А потом що з монастирем цим? що потом з ним зробили?
О. Г.: Шо потом зробили? Тепер зробили, знаєте, там така красотіща була! Як везли цю ікону із того, із Холодной Гори з церкви.
− Озерянської Божої Матері?
О. Г.: Еге. Так лошаді були у цвітах усі, і накинуті білим цим з цвітами, таким. Двоє коней везли. І море йшо! страх! страх! ішло. А ви знаєте, шо то ото война.
− Після війни. Так що з тим монастирем Куряжським зробили потом? він зараз же ж не існує вже як монастир?
О. Г.: Нє! счас не все завалили.
− Ну, а що там стало потом? склад вони зробили чи що?
О. Г.: Нє, там був, були ці… підростки ну.
− А! безпризорники.
О. Г.: Да, як ті.
− Як злодії, да?
О. Г.: Ну да. А потом, січас там все вбрали, там нєт нічого, куда-то перевезли все. Ліс той стоїть. Там воєнні січас, солдати. Там хазяйство большоє!
− А які у вас були ікони саме? Ви помните, які були ікони у вас, в кутку висіли? Хто там був намальований?
О. Г.: Ой! хароші були ікони! Красіві такі! в нас їх позабирали. Токо одна осталась.
− Хто там намальований?
О. Г.: Там був Ісус Христос намальований. Там був Серафім, це ж тоже святий чоловік був. Одна ікона. В нас було багато ікон. Отак на стєнкі висіли. В празники їх наряжали! Ото виряжали такі красіві! В’язали ми їх всігда.
− Ну, а хто іще був? Божа Матір була?
О. Г.: Була. Обізатільно.
− А Микола Угодник?
О. Г.: І Микола Угодник був. І хто-то ще там був. У нас було так штук 13 ілі 15 ікон.
− Багато.
О. Г.: Оце з вугла хата отак, і оце вони ікони стояли осюди по стєнкі ше стояли. І довго стояли.
− Ну, а хто ж їх малював, ікони? були у вас тут майстри?
О. Г.: Ніхто не малював, а до мами ходила монашка, дві їх ходило. І приносили їм. Мама купувала.
− А хто їх робив, не знаєте?
О. Г.: А то монашки робили. Ми не в курсі. І мама не вміла робить. А ото вона ставила їх, купить – поставить.
− Ну, а чого лампадку вішала, не знаєте? для чого лампадку вішали коло ікони?
О. Г.: Ну, лампадку вішали обізатільно. І саму перву, там, де ікона начинається. Ну, а для чого, не можу сказать.
− Ну, а в домовину клали ікону? коли помирав хтось.
О. Г.: Клали маліньку.
− А для чого, не казали, нє?
О. Г.: Нєа! Так ви найдіть книжки оці.
− Скажіть мені, а були тут гончари, що робили глиняний посуд?
О. Г.: Були, скільки хоч! Було продавали глечики, чашки й миски, все.
− Так вони приїжджі були? чи тут?
О. Г.: Нє-нє! Вони тут не робили. Тут не було, ніхто не робив. Я не бачила, які тут робили. А готових привозили. Було, вийду, штук два глечика куплять, миски обидві куплять. Воно черепок, воно б’ється.
− Ну да, у вас. А не помните, коли ви ходили на вулицю, чи, може, проходили там, частушки співали? Це вже колись, може, в колхозі були? Чи коли частушки? Були такі частушки?
О. Г.: Я його не чула.
− А гармошки?
О. Г.: Гармошки були в хлопців. На гармошку грали.
− А частушки коли появились?
О. Г.: А частушки це вже появилися, коли началося радіо, тєлєвізори началися. Отоді вже частушки співали.
− А українських триндичок не було? українських, нє?
О. Г.: Нє.
− Не знаєте.
О. Г.: Та нє, може де були, хто його зна! То таке.
