Т. Я.: Рік народження 1908-й.
− 1908-й рік, село Черкаський Бішкінь, Зміївського району. Чи була велика сім’я у вас? У батька скільки вас було?
Т. Я.: У батька, у матері, считай, була сім’я в нас 3 сина в матері було і 2 дівчат оце, шо я знаю, а то шо ше померли. А оце 3 сина.
− Народжувались і помирали, да? А скільки всього десь приблизно, скільки народжувалось? Це п’ятеро вас залишилось, виросли, так. А ви не пам’ятаєте, скільки було, померло скільки?
Т. Я.: Оце помню, шо одна була ше Варя, считайте шестеро. Но Варя та, вона вмерла, вона була калічка. Вона не говорила.
− А ви кажете: в матері, а батько жив з вами? ваш батько?
Т. Я.: А якже! Жив, поки вмер.
− А він умер у якому віці? скільки років йому було?
Т. Я.: Оце вже я не помню. Уже я в школу ходила. А три сина це, два сина було жонатих, ото старших, Гришка і Ваня були. Вони жонаті і жили оце вмісті, поки батько.
− В одній хаті?
Т. Я.: В одній хаті. А нас було троє оце ше тьотка Любка, я і дядя Петя оцей. Оце нас було троє, як він умер.
− Дівоче прізвище ваше скажіть, бабушка, фамілія?
Т. Я.: Моє?
− Ваше, ваше!
Т. Я.: Та Котенко.
− А матері не помните, да?
Т. Я.: А матері от не помню.
− А ви не скажете, от в 30-х, 40-х роках міняли прізвище якось люди?
Т. Я.: Я не знаю, ми не міняли.
− А в селі ось ви жили в Бішкіні з народження?
Т. Я.: Батько був лиманьський, а мати отам в хуторі. А як поженилися вони, вже я це не помню, як вони там, коли вони женилися, а тоді вони ж умісті все время жили у Бішкіні. Він кузнєц був.
− Ну, народилися ви у Бішкіні?
Т. Я.: Він кузнєц був, в нижньому кував, потом в Бішкіні ото такий. В нас поле було лиманське. Ото Лиман, і в нас поле було, ми в Бішкіні жили, а Лиманське було, аж на Киселях отам, за 12 кілометрів за нашим полем ше туда, як на гору. Ото таке.
− А поле – це ваша земля була? Ваша земля була чи ви на пана працювали?
Т. Я.: Наша земля, все время наша була земля, поки оце уже я заміж вийшла, ше й тоді наша земля була.
− І скільки було землі?
Т. Я.: Та я там знаю! Я оце помню, шо по-сусідськи так жили, шо оце як їхати в поле, хоч полоти, хоч оте косити, ми оце усі гуртом, оце наша вулиця їде. Хто вперед докосив, коси. Хто, хто де остається, ніколи не бросали. Оце, оце так ми жили по-сусідські. Ніколи не бросали, і ше й тому докосять, і каші наварять гуртом. І отак жили раньше. І батько в нас уже, як оце те брати уже поженились, і все, ну тоді вже батько вмер. А я не помню батька, шоб батько в полі був. Він кузнець. Він кував і кував ото. Ну, як це я не помню, як я була мала, чи де він, чи він їздив, чи нє. А оце помню, шо ми ото як було їдемо у поле, так оце і я вже їду там чи снопи носить, і дядько Петро. Ми на нашій землі, каже, – була земля отам аж під Киселями, считай від Бішкіня 12 км, о. І ми ото їдем на цілий тиждень. Там і орем, там і копи кладем. Косачі косять.
− А жили там як? В палатках чи в наметах?
Т. Я.: А просто ото так, і коні там, і те. Було таке время, шо й дві корови були. Отак.
− А ви не пам’ятаєте, не було таких сімей, які б займалися одним якимось ремеслом? Чи так було, що частина на полі працює, частина чимось займається? Як це було?
Т. Я.: Ну, оце ж я помню, шо всі сусіди так жили оце. Ми, считай, ото саме луче жили од сусідів. Потому шо батько ж наш кузнець був.
− А таких було небагато, да, щоб вміли так щось робити, як батько?
Т. Я.: Ну, земля є, і роблять.
− На землі робили.
Т. Я.: Но ми мало жили, шо в нас ото землі такої було, шо нам того не хватало. У нас була сім’я, були дружні. Були, оце я помню, оце як хлопці уже поженились, оце вугля палять, і дров пиляють, вугля палять, в Олексіївку везуть. Відтіль вальцовки привезуть, і всігда такі паляниці пекли. Ми жили неплохо, того шо робили дружно. Робили харашо. А коли батько ж вмер, то вже хлопці пішли той собі, а той собі, а ми остались оце уже брат Петро і нас дві з мамою. Як батько вмер. А хлопці ото отаке. А тоді ж уже опосля получили тут землю. А сперва ото їздили. Я оце ше помню, бо й мене ж брали снопи в’язати. Я помню, шо їздили на цілий тиждень, даже і орали там. Ті косять, а ті орють.
− А як батько, ви кажете, кузнець, це була кузня в селі чи?
Т. Я.: В селі отам, своя кузня була. Своя кузня.
− А він сам таке щось робив, щоб на базарі не продавав він?
Т. Я.: На базарі не помню. Ото коней, і оце бухнає, як не стало, самі бухнаї роблять, і все. Самі бухнаї робили. Не знаю за підкови, де вони кували, це як голольодка, це їм оце така заварка, шо воно ж некованою конякою не поїдеш.
− А от скажіть, в Бішкіні там були кутки, називались, у вас був Замок там, да?
Т. Я.: Да, це Замок, ми в Замку.
− А та половина?
Т. Я.: А там, як то воно, Берези!
− Берези.
Т. Я.: Ото аж там туди.
− Ото село довге, воно повздовж річки стояло, то і це десь посередині воно ділилось.
Т. Я.: Я від дядька Петра понад річкою ішла додому. Я як надумаю, і плачу (сміється). Понад річкою. І ми коло річки жили. Ото так ми якраз там і жили, шо в нас отам і міст був, і дерева. Лодку ми держали.
− Річка розливалась сильно, да?
Т. Я.: А розливалась.
− А був такий міст, що був над тим розливом, да?
Т. Я.: Да! здоровий був міст! Ті водорєзи такі здорові були, і високі. А тоді ото, як германська ж война, отоді була ж германська війна.
− Підірвали, да? Це яка? це перша війна? до революції?
Т. Я.: Я оце забула. Нє, до революції ще ж, це до революції ше. Ше я помню, в школу ходила, так оце таке там було воно. Якісь ше бєженці туди-сюди приїжджали.
− А главою сім’ї батько вважався, да, завжди? це так було прийнято, да? Хто верховодив у сім’ї? чи так розподілу не було такого? Ну, грішми хто розпоряджався?
Т. Я.: Я не знаю!
− Батько чи мати?
Т. Я.: Я не знаю, оце я вже не знаю, хто там розпоряджався. Знаю, шо батько любив випити, от. Як п’яний батько, матір заховаєм на піч. В нас велика піч була. Ми сидимо на краї, а вони у кутку там. А батько там біга-біга, шука-шука, нема! – та ляже та й засне (сміється).
− А скільки от, ви не пам’ятаєте, в батька брата чи сестри, були в нього сестри, чи в матері були?
Т. Я.: Та були.
− А як вони жили? худоба була в них? скільки було худоби?
Т. Я.: Оце я не скажу. Тоже кували. Вони кували. Оце і дядько Іван цей кував. А тоді ж на Кубань повиїжджали вони. Вони на Кубань повиїжджали. Шо мені ж приходилося, як приїдуть, мене той батько ж так ото привіз із больниці, нема ніде нічо їсти. Ну, таке время, воно шось чи гражданська война була, от ніде не купиш нічо, й усе! А він робив скотніком, та принесе два кіла, а шо ж ті два кіла, це ж уже всі діти були.
− М’яса, чи що? чого принесе два кіла?
Т. Я.: Ні, хліба! хліба два кіла принесе.
− Це коли було?
Т. Я.: Ну, коли було, я не помню, як коли це було! ну, якась чи хазяйська война була, чи шо воно таке! Шо це вже ж ми, це я забула, який то год.
− А скажіть, оце садок був у вас десь в 20-х, 30-х роках дома? Крім хазяйства, садок, фруктовий садок? яблука чи щось?
Т. Я.: У нас яблук не було. Ніде садка в хуторі у нас отам, туди ж через хутір був садочок такий, ягоди були.
− А свого не було?
Т. Я.: Нє, нє, а такого не було. Одні ягоди були. Я часто там гляділа, як ото, так там гляділа той садок, ходила.
− А це після революції до того, як колгоспи почались, ви як жили? гарно? Ну, як вважалась ваша сім’я: середняками? бідняками? чи багачами? Це вже як ви жили?
Т. Я.: Як ми жили? та тепер уже всяко.
− Нє, оце до колгоспів?
Т. Я.: До колхозів тоже, я ж кажу, шо, як жили, то тоже у нас там ше земля була. Там і картошку садили.
− Ну, як вважалась ваша сім’я: середньою? чи багатою? чи бідною?
Т. Я.: Та! як усі! як усі, так і ми. багатих у нас було оце Гринько жив, шо ото там така батраки були, бо це Гринько називався. Там у його були кой-які, ну, своя сім’я большинство робили, ну й помагали, було таке. Або пастух там, або шо. І оце Муштаї, і Гриньки. Оце ж Гринько, і хто ж іше? ото отаких там було всього. Ну, і були й лавочники. були й такі, шо і сама хазяйка, то і хазяїна нема, а вона там торгує!
− Як вона торгувала? вона десь щось брала, купувала, а тоді продавала?
Т. Я.: Да! да! Десь же шось брала і продавала. Ну, були там і бублики, я знаю, шо ми, батько в мене, я ше спати хочу, а він піде або по табак, або по бублики. А я їм та на печі, а він мене лаєть (сміється), а я ше така була оцеє. Оце я помню.
−А діти з самого малку, да, вони працювали нарівні з батьками? чи як?
Т. Я.: Да, зразу , зразу, з самого малечку. В школу оце 3 годи всі ходили, а я 2 всього ходила. В мене брат Петро, цей 3 годи, цей екзамени здавав. Євангеліє учив, я все читала Євангеліє. Тож учив. А ті два брати, я ж кажу, як ото уже остались, один пішов до діда та в кузні кував. А потом він поїхав те, поїхали вони на Кубань. І той брат, і той. Шо я туди їздила тоже.
− А це от, як ви пам’ятаєте інших там, як жили, ви кажете, що ви більш-менш краще, ніж інші жили, ваша сім’я, да?
−Т. Я.: Да! да, краще!
І все одно всі працювали змалку.
Т. Я.: Отак от працювали й усе. Я ж кажу, шо це ж я. Я ж кажу тобі, шо я ше маленька була.
− Бабушка, а наприклад, ви не пам’ятаєте, як розподілялись роботи між меншими, старшими, ще старшими дітьми? чи це всі робили однаково?
Т. Я.: Як у мене були, як той Толік Іванович був усе ж бригадір, як ми то все робили у колхозі.
− Ну, це ще до колгоспу?
Т. Я.: А! це до колгоспу. А це ж, як у колхозі, то так.
− Ну, до колгоспу таке було, що менші робили якусь одну роботу, старші якусь там?
Т. Я.: Та! може й було, шо заставляли. І мене заставляли, то самі там роблять, зароблять чи хліба, і за зерно робили, і все. І мене заставляли – поїдь з ним туди, як ту хазяйку звали, я ше мала була.
− А якось так вважалось, це здавна вважалось так, що якась робота була чоловіча чисто, якась жіноча, так же? було таке? Що чоловік не робив якусь роботу, яку робила жінка? прали, стірали там, чи що.
Т. Я.: Ні! цього чоловіки не робили! може, хто й робив.
− А ви не пам’ятаєте, як до нього відносились у селі? його якось висміювали, чи навпаки?
Т. Я.: Не помню, цього я не помню. В нас цього не було такого. Ми і зімою усі робили в полі, шо ті, шо ті. Ну да, зімою. А літом. Нє, зімою, зімою баби пряли, а мужики свою роботу робили – і дрова рубали, і з батьком кували, і все отаке. А баби зімою большинство прядуть. Шиють сорочки, вишивають.
− А якось щось змінилось у сім’ї, як оце почались колгоспи, і свого господарства вже не було, своєї землі? як ви жили оце з чоловіком. Як колгоспи почались.
Т. Я.: Як колгоспи почались, так мені не нада тільки згадувати. Вони як начинались, так я ж тобі кажу, шо горщик пшениці був під припічком, і той забрали. Отаке було. Як тільки начинались, в нас було дуже трудно оце, дуже трудно в нас було.
− На відносини між вами і чоловіком ніяк це не відложилось?
Т. Я.: Ні! ні! в нас харашо жили.
− А чим тоді займалися, як почались колгоспи, крім роботи?
Т. Я.: Та чим же занімались? Робили в колхозі.
− А крім цього щось?
Т. Я.: А крім цього, а крім цього у хлів по яйцо ходили (сміється). А крім цього нічого, то робили-робили, а думай, шоб десь поїхати чи рибину якусь, бо раніше ж і рибину ловив, і все. Та повезти, там же ж усі то щітку зв’яже, то віників зв’яже.
− Щось продавали, да?
Т. Я.: Ну, отож! як начиналось ото таке.
− Колгоспи як начинались.
Т. Я.: Ото ж продавали.
− І це весь час так? цього ніхто не?..
Т. Я.: Нє, нє, тоді ніхто не возражав. Возили все. Я ж кажу. Ну, і були такі, шо квасолю продаєш, і то, як я продавала шось, так вона, считала-считала, а вона те, шо і здачі їй дала, і ті гроші забрала. А ті гроші й не дала. Десятку наладила. А тоді другий раз як поїхала, шо я забула, шо я продавала, ото ж з щітками, чи там віники зв’яжеш, чи там щітку.
− Це було вільно, так? це весь час? Чи був якийсь такий час, коли це стало і це?
Т. Я.: Та конєшно, всього було.
− І було таке, що й цього не давали робить?
Т. Я.: Робити я наче не помню, шоб не давали. Отаке, таке робилось. Робити я не помню, шоб не давали.
− А якось, як радянська влада встановилась, то якусь роль чи авторитет жінки, от ви, як жінка, якось змінився він? чи ні? Чи відчули ви якусь більш свободу? Чи ви як працювали тяжко-важко, так і працювали й далі?
Т. Я.: Та, то ж як дома, і туди треба. І дома треба робити, і на роботі треба робити. Ну, жили дальше, то як ото ж і считай, і були ж бики, коні були, подводою їздили. Там як не жили, а їдем із роботи співаєм! Нам заставляють усіх співати (сміється), і хто не буде співати, скинуть з брички.
− Це ви між собою так?
Т. Я.: Між собою! оце таке між собою! (сміється). Між собою!
− А ось, як почались колгоспи, то люди раділи, як ішли туди?
Т. Я.: Та яка там сперва радость була! Як ото нічого не було їсти, і те забирали, шо ше й було. Яка ж радость, як ше тільки начиналось! Хіба тоді плохо було? – страшно плохо було! Вони і мене ше назначали, шоб і я ходила. Та ви, кажу, мене вбийте, і я не піду нікуди у двір.
− Куди в двір?
Т. Я.: Ну, шоб забирати! Отаке! і ше й мене назначали.
− А були такі, які не пішли в колгосп в вашому селі?
Т. Я.: От не помню! Зразу ж вони повиїжджали якось.
− Ті, що не хотіли?
Т. Я.: Які не хотіли і які ото луче жили, то ж багатші.
− А таких не залишилось, да?
Т. Я.: Да, да, такі нє.
− А хто колективізацію цю проводив? це свої з села чи приїжджі були, чужі? не помните?
Т. Я.: Оце не помню. Наші були, по-моєму, там голова наш був, Жаба такий – фамилія, гад такий! Як ото забрали, пшеницю ту, так обіщали ж дати, каже – це ярова пшениця, так сіяти. Так я разів три ходила, і ні разу. Ну, кажу, і я ж уже не піду! Мені, кажу, як заходити та казати: Тихон там Іванович чи Павлович, забула, як його звати, так луче вмерти, кажу, чим мені його просити, шоб він мені дав (сміється) кусок хліба.
− А хто він був? він з вашого ж села?
Т. Я.: З нашого ж села. Не знаю, де він сімейний, не знаю.
− А що давали в колгоспі за роботу? за роботу в колгоспі що давали? як платили?
Т. Я.: Коли ж хліб дають і там якусь копійку. Большинство жили, хто вмів жити. Ото тобі й усе. Тим не дуже наживеш.
− І на одяг, і на продукти це заробляли, як хто міг?
Т. Я.: Да! як хто міг. Як хто міг.
− А самі хтось виробляв одяг там, тканини, одяг хтось собі робив? сам шив, чи що? Були такі, щоб одяг шили хтось?
Т. Я.: Та все робили. Як оце ми, так я дітям сама шила. А те, шо було, те й носили.
− Ну, це вже з готових тканин? чи зі старого чогось перешивали?
Т. Я.: Та нє! ну, була ж матерія. Як уже началась матерія, то ми ж уже купували і шили.
− А мінялись у селі продуктами, одежею між собою? було таке чи нє?
Т. Я.: Як це?
− Ну, в вас там є трохи більше поїсти, а в когось є там одягтися.
Т. Я.: А! такого не було. Такого в нас не було. Жили так о при батькові, як жили. Як я уже і замужем була, то ми з сусідами тоже собиралися в отой ярок картоплю садить (сміється). А то ми ж тут у Бішкіні жили, я з того мало помню. А тоді ж на хутір. заміж оце ж воно таке якесь було, шо оце ж уже як колхози стали. Шо дали ж тут землю на хуторі. І там ми ото начали строїться.
− Для постройки дали землю, да?
Т. Я.: Да, да! Но в нас, я ше з такої хати йшла, як ото в нас кухня, ну трохи більша. Ше начинали строїти, і покойний брат Іван начинав там строїть. Гришка, той уже там жив в Бішкіні тоді, тільки аж на Копанкі. А Іван отам строївся ж ото. Строївсь, так і хата осталась, поїхав на Кубань.
− А де брали матеріал, щоб строїться? Давали, чи що?
Т. Я.: Чи давали, чи самі.
− Самі робили, рубали дерево.
Т. Я.: Я знаю, шо ми як ото були там на хуторі, так поїдем оце. Та покойні вони обидві, одна невістка була оце брата Петра, і оце тьотка Дунька була, це моя сестра, так ми як поїдем в ліс ото на гору там із того ж хутора, так хворосту ото як привезем, та й топим. І теля не стало, і корови не стало.
− А як колгоспи були, крали у колгоспі? ви не пам’ятаєте, щоб хтось щось крав там? такі були випадки?
Т. Я.: Та були! люди крали. Ми не крали. А були такі, шо й крали.
−А як люди на це дивились? вони їх засуджували? люди самі просто тих, що крали?
Т. Я.: Судили? та нє.
− Ну просто, про себе, так між собою люди як до цього ставилися?
Т. Я.: Я нічого не помню, як воно.
− А як карали? власті як карали за це? Були такі випадки, що когось наказували за це?
Т. Я.: Якшо крали? та наказували ж, наказували.
− А як, ви не пам’ятаєте? як наказували?
Т. Я.: Хто й зна, як їх наказували! Ми такі були, шо оце в нас така сім’я була, шо сусід такі снопи покрав, і колесо отак виляло до його прямо в двір. І ото вислідив покойний брат Вася, шо як сліди до того, до того. Вислідили, ну і пішли забирати. А він скрився з глаз, а ше й кум був, брат там у їх хрестив. Та куменьочок! та я ж не знаю нічого! та я ж не знаю! так колесо довело, каже, прямо в двір. Я, каже, бачив, де ваші снопи. Кида – оце ваш сніп, а це моєї жінки сніп, а це мамин сніп. І ото забрали, і ні судились! ні бились! нічого! Забрали і всьо! В нас така сім’я була, шо не мстили нічого нікому.
− Як була колективна власність в колгоспі, за неї якось боліли душею?
Т. Я.: Та як ото, убирались всьо, заставляли там. Я вже тепер, як оце був колхоз, та в мене нога була оця така, шо я більш варила, більш варила, куховарила.
− Ні, тут мається на увазі, як відносились до цієї колективної власності?
Т. Я.: Та тоді ото вже, як стали, поприїжджали, то тоді вже нічого. А так попервах страшне було. А тоді вже наче й нічого так уже стало. І отак же ж, як здумаю, ми ж без м’яса, я ж ніколи не варила в полі без м’яса, тільки ж із м’ясом борщ там, чи ше шо, й каша, й все. Це ж я знаю.
− А як було от у колгоспі? Наприклад, як до колгоспів, то кожен вважав, що щось є моє, моє господарство там, моя худоба. А в колгоспі як ви були, то було таке відношення до того, що воно ваше?
Т. Я.: Ну, вже ж корови то в нас були уже ж оце в колхоз.
− Були свої корови?
Т. Я.: Да, свої були корови ж, були в нас свої. Сперва ото, як воно забирали, так зводили, а потом корови були. Коней не було, а корови були.
− А як ви під час, як оце голод був, то корови у вас були свої?
Т. Я.: Було отаке пастбище, шо те, шо пасли ж корови.
− Тобто корови були весь час у вас? їх ніхто не відбирав. Ну, а наприклад, як ви зараз би, при теперішньому режимі, якби ви була молода, то ви хотіли б мати свою землю? чи було б краще, якби колгосп був? як би було краще?
Т. Я.: А! ми вже тоді попривикали, так нам.
− Ну, от якби зараз, наприклад, ви була молода, то вам було б гарно, якби своя земля була?
Т. Я.: Та зараз уже ж, якби молода, хто зна ж, як воно. Тепер уже ніхто не хоче в полі і так. А тоді ж із своєї землі, а тоді вже воно таке колхози пішли.
− Ви все одно весь час працювали на землі, все своє життя.
Т. Я.: Я всю свою жизнь на землі, і там на хуторі в нас землі були, була земля – тільки роби! Шо хоч, те й роби, все було.
− А якщо були у клубі зустрічі, чи вибори, чи якісь збори у клубі, це обов’язково було ходити на ці збори, як в колгоспі були?
Т. Я.: Ходили! всі. Хто може нагадує.
− Ну, не всі ходили, да?
Т. Я.: Ну, хто піде, хто не піде. Як хто хоче.
−І не наказували?
Т. Я.: Не наказували. Чого вони наказувать будуть, я там не часто ходила.
− А якщо, наприклад, до колективізації, хто в селі був найголовнішимЮ найавторитетнішим? кого поважали більше всього? Був такий хтось у селі?
Т. Я.: Та були ж у тих, у управах були такі.
− Нє, це ще, наприклад, до революції, скажімо, хто в селі був найголовнішим?
Т. Я.: Та був же ж, може, староста.
− А хто був важніший – піп чи староста? чи церковний староста?
Т. Я.: Ну, якийсь староста. Якийсь староста був главний.
−А ви не пам’ятаєте, як, наприклад, відносно життя в селі хтось приймав якесь рішення? хто? Чим, наприклад, сільський староста, що він мав під контролем? що він заставляв робити, чи як?
Т. Я.: Та шо ж він заставляв робить? це як у колхозі були?
− Ні, це ще до.
Т. Я.: Як так, то хто там заставляв? Хто хотів робить, той робив. Де шось заробити. І я ходила до таких, шо зажиточні, полола.
− Ну, це ви самі просто домовлялися, ні піп, ні староста.
Т. Я.: Нє-нє-нє! нє! Ніхто! ніхто.
− А були такі якісь до колективізації, якісь збори в селі чи сходки якісь?
Т. Я.: Були, а як же! Кажуть – на збори! загадують. Я на них не ходила, я його не знаю.
− А ви не були, як вони проводились?
Т. Я.: Я на них не була.
− А де вони збирались?
Т. Я.: Був же сільсовєт, в сільсовєті.
− Це після революції, да?
Т. Я.: Да!
− А до революції було щось таке?
Т. Я.: Було. Було.
− А тоді де збирались? у когось?
Т. Я.: Тоже ж було таке, називалася управа, там ото ж таке було, ага. Збиралися.
− А жінки ходили туди тоді?
Т. Я.: Та, хто хотів, той ходив. А шо, тоді усі ходили.
− А всі мали однакове право голосу на цих зборах, і жінки, і чоловіки?
Т. Я.: Як це?
− Як збирались, наприклад, тоді на збори, якісь рішення приймали, всі мали однакове право там: і багаті, й бідні?
Т. Я.: Ну, я не помню цього, бо я не ходила. Я цього не помню, як там було. Я знаю, шо ми тоді жили неплохо. Робили тільки усі дружно сімйою. Ніхто не запрещав. І вугля палили, і дрова возили, ніхто ж не запрещав. Аби твоя охота робити. І в ліс їздили.
− А як був хтось багатший, ви казали, було декілька, то до них як ставилися? у них був авторитет якийсь більший? з повагою більш до них ставились? чи нє?
Т. Я.: Там оце, як я помню, в одного левада була здорова, й друга така ж.
− А відношення до них, от їх поважали більш?
Т. Я.: Вони якраз із боку нас і жили, жив оцей Генька.
− А їх скільки було таких, ви кажете, двоє? чи троє?
Т. Я.: Ну, оце були, кажись, і Щербані були. Потом Несміян такий. Там тоже до дяді ходила, знаю. Робила, вони ж і заплатять, і поїсти дадуть.
− А в них сім’ї великі були?
Т. Я.: Та я це не помню. Була сім’я, а як воно. В мене ж ото собака як укусила за ногу, так вони мене схватили і давай! і шерсть різали із собаки, лічили мені ногу. Не було такого, шоб там. Ми ж і робили там.
− А що значить – от у них було велике господарство? Що в них було? багато худоби? У цих, у багатших.
Т. Я.: Та ну, землі в них багацько. Оце в їх левада осьо в одного була, осьо я помню, левада просто.
− А худоби?
Т. Я.: А худоби я й не помню, скільки в їх було? В їх ото такі левади, шо там і сіно. Там як і в оцього, шо протів нас жив недалеко, так і комиш даже ріс отако.
− Вони й самі працювали, й наймали?
Т. Я.: Да! вони самі робили. Не то, шо вони там, а вони самі робили.
− А серед таких, як ви, серед середняків, якось ділились на багатших, бідніших? Чи вони як би однаково?
Т. Я.: Не було ніякої. Я ж кажу, ми дружно жили так.
− А як хто бідніше жили, то як до них відносились?
Т. Я.: Та як! Я знаю, шо ото і пряли, і все у хаті. Одна сім’я велика, а ніхто, і мама нічого не возражала. Ніколи, шоб це, і штани шила їм ото. В мами моєї машинка була, так вони ото діти, усе. Так, як оте, і тут сім’я така, і я ж так жила, всим шила. І так і мама. А вони такі були, шо оце принесе, мама покрає, а вона совсім не так пошиє ті штани, те, шо треба туди, а вона сюди поставить (сміється). А тоді мама побачила, та каже: та ти ж не так! Та принесеш, я тобі розкажу, як! Усякі були. Ну, в нас оте і бідні були. І тоді уже, ото як я жила, знаю, так у нас дружні були всі.
−А от ті, що багатші, ви кажете, вони якось спілкувалися з біднішими, з вами? Ви якось збиралися з ними?
Т. Я.: Та однаково, однаково. Оце ж Муштаї, жили вони вроді, там і сім’я велика була, а вроді ж вони багатші, вони лавкою торгували. А все одно їхня дівчина з нами ходила на вулицю.
− І могли і поріднитися, да? Таке було, шоб вийти заміж там за біднішого?
Т. Я.: Можна, можна! Не було такого, шо нє. І женилися ж на таких, на бідніших, і женились на бідніших. Це вже я знаю, шо це коло нас жили.
− Так, при колгоспах хто в колгоспі був, в селі був найголовнішим?
Т. Я.: Та ж кажу, шо Жаба той, шо забирав (сміється).
− Тобто це був один чоловік, чи була якась там?
Т. Я.: Та куча їх було таких. Не помню, хто там ше був. А знаю, шо ото він був, шо ми до нього плакати не раз ходили за те, шо горшок пшениці під припічком забере, нікому ніде нічого.
− А піп чи хтось, церква була в вас?
Т. Я.: Була церква, аби ж не разоряли. А церква була в нас.
− Ну, як був колгосп, то вже ні церкви, ні попа не було?
Т. Я.: Уже, уже не було, того шо її ж розвалили. А тоді ж нільзя, шоб Богу молиться, руїли все время все. А в нас уже не було. А тоді ж я знаю, шо в нас вона коло нас та церква була недалеко. Ото там церква, там і школа. У нас всігда, як оце піст, так повно, ото і в нас ночують ото, ходять усі.
− А були якісь під час колгоспу й бідніші, й багатші в селі люди?
Т. Я.: Після колхозу?
− Нє, під час, ну, як був колгосп? Так, як ви казали ж, хто продавав щось, той і краще жив.
Т. Я.: Я й кажу, хто шо продавав.
− Хто шось робив.
Т. Я.: Ну, оце ж було таке время оце помню, шо ми корову держали оце, це ж у колхозі, і був ото тим головою, накосили діти очерету, і то кричав, шо заберем. Отаке було. Оце я помню. Мені приходилось таке, шо не давали це ж, шо їздила все время, лодку візьму, та ото шоб насушити з чогось там десь по берегах, так і того. Но не забрали. Так ото тільки прийшов, покричав, а так не забрали.
− А якось була різниця між тим, як жили до колгоспу і під час колгоспу? Ну, просто між людьми оце? Люди між собою однаково жили?
Т. Я.: Однаково!
− Так же дружно?
Т. Я.: Так же ж, так же й жили, як по-сусідські й харашо жили ми всігда. І хоч тоді. В нас оце була то, шо збоку ж були, так вона покойна така була, шо він робив же ж у Харкові, і тоді ж і в Харкові же робили.
− Село ділилось на декілька частин, і була велика відстань між ними – Черкаський Бішкінь, Нижній і який ще?
Т. Я.: А то ж Нижній. А все одно у нас уже не було того.
− А, це в вас було Нижнє?
Т. Я.: Ага!
− Тобто це туди скільки кілометрів було до Нижнього?
Т. Я.: Та скільки там! через луг і Нижній.
−Кілометрів 10 десь?
Т. Я.: Та де там!
− Чи менше?
Т. Я.: Метрів 10 як так (сміється).
− Та ні, кілометрів там може 5.
Т. Я.: Та був же ж міст тоді ше.
− Туди я автобусом їхав хвилин 5, мабуть. Зараз не пам’ятаю.
Т. Я.: Отож. Там недалеко. То в Бешнів пішки то 7 км, я там не раз була, і скільки я картошки відтіль переносила. Не хватало.
− А саме оце, як був голод, скажімо, то як це було?
Т. Я.: Це в 33-му. Я те, я ж тобі казала, в 33-му голод був. Нічого, нічого було їсти. І траву їли.
−А як оце під час голоду люди теж якось одне одному допомагали трошки?
Т. Я.: Шо ж воно помагати, як воно усі, усі голодні. Я ж тобі, я ж тобі кажу, шо тоді в 33-му, тоді стільки отам Замок і рибу, і раки, і жаби їли. А отам скільки коней дохлих, це ж уже повесні, та усі їли й коні дохлі. Усе. Ну, я одну оце, в мене ж було їх троє, Наташу родила якраз. А скільки їх повідходило! Скільки їх повідводили ото так, шоб хтось підібрав, та й усе.
− А скільки в вас дітей уже було на цей час?
Т. Я.: У мене? Та в мене ж було їх оце ето тоді троє. Троє. Наташу родила, і оце Вася і Саша. Ото ж я їх нікуди не водила даже, поки ото я як родила, так він відвів, побули вони там у саду, чи садік, чи як воно там тоді звалось. І я їх пішла і забрала. Того шо я як подивилася, шо по отакій крихті хліба дали, а то вода сама запущена. Я як гляну, вони плачуть: мамо! ми голодні! А я зразу плачу та й кажу: ходімте, дітки, додому. Ну, в нас корова була, хотя шо вона була й ялова, й ми її орали і все, а все ж таки хоть шото. Ото може шо таке, чи якоїсь тії отруби, чи як шо достанеш, а тоді ото то із липи листя. А большинство то спориш ото ж товкли і їли. І ото якесь, саме дужче мені помниться, шо таке, як колосок ото по горбах. Ото я те рвала, товкла. І обмочиш як-небудь же ж. А люди було по одній дитині, і ту поодводили. Та він, мужик, мені вобще сказав: нашо ти? Як родила я Наташу, це ж, думали, скоро ж хліб буде. А 8 кг дали. Ото ж, як іздєржки, 8 кг дали. Оце вже тоді було. А я його, кажу, їла? Якби оце їх коло мене не було. Плачу! Ти мені тут шо хоч кажи, я дітей не оддам. Як дивляться, не знаю, які люди, шо одна дитина, й ту віддали, а сама тоді живе. І як оте тепер розказували, шо приходила, її ж, каже, дочка прийшла, тільки взросла. Шо, я її не знаю, чи вона моя, чи не моя. І одказалась.
− А вони де, десь в яслях там і росли, і жили?
Т. Я.: Ну, десь були вони в Харкові.
− А! в Харкові!
Т. Я.: В Харкові їх же ж. Як то отой Іван Дем’янович там у нас, так він тоже був у яслях. Як бачать, шо вже таке слабе, каже, вивезли нас у ярок і скидали. Так я, каже, як-небудь вимачкувався із того ярочка.
− Це дітей вивозили?
Т. Я.: Угу. Отих дітей, шо то вивезли, і всьо! каже. Скільки їх там, каже, в тім ярку повмирали, тих дітей. І були такі люди, шо я ж кажу, одна дитина й ту… А я, їх троє було, і всю жизнь берегла, я ж кажу. І в войну скільки їздила з ними. Та я за всими дорожила, не дай Бог, тільки в Бога й молила – Господи, та спаси їх! Та не дай Бог якого шоб не вбило. Пулі свистять, а ми йдемо.
− Це до війни ще троє було? це вже шестеро було?
Т. Я.: Еге, це вже шестеро було. Ше як ішли там, я ж кажу, з ними оце так молюсь: О, Царице Небесна! спасі! спасі! І отак веду їх. А він – мамо, за тополю пуля зачепилась! Отак саме в таке время, шо саме ті наступали, а ті атакували. Не дай Бог! Я такого пережила, і ше поки живу (сміється).
− Так, ну тут далі буде така розмова про казки. От, наприклад, в селі були якісь люди, які розповідали казки якісь чи оповідання? до яких приходили слухати? Це ще до революції взагалі, як ви жили, як ви пам’ятаєте? А потім, може, після. Були якісь такі хтось, щоб розказував щось, а до нього приходили там, слухали?
Т. Я.: Кроме ото ж, там були баптисти. То оце собирались на цьому. А так, шоб оце такі люди.
− А це коли баптисти?
Т. Я.: Це ж вони були все время значить.
− А до революції?
Т. Я.: А до революції оце ж я не помню, а тут як ото я знаю, шо я жила, баба Христя тут була така, шо ходила на богомолля туда.
− Ну, це не про богомолля. Тут просто казки якісь, оповідання там, якісь чудеса там, щось таке.
Т. Я.: Такого в нас не було. Такого в нас не було ото. Тоді були, тоді ж ше й куркулі були. Казки то не знаю, а от співали ми.
− А ви не пам’ятаєте, якось розподілялись голоси там – вищий, нижчий? Це ви якось там між собою розподіляли, чи як співалось, так і співалось?
Т. Я.: Так і співали. Одна ж виводчиця, та, шо голосно вона всігда. Оце я знаю. А ті басом.
− Так називали так – бас? А які ще, може пригадаєте, якісь іще назви? виводчиця, бас. Ще може як хтось називався?
Т. Я.: Я цього не знаю. Це голос, який тягне ото високо, то я знаю. А ті – баси. Так оце ж ходили до самих, оце ж, мабуть, уже й революція була, так як охота була, то ходили такі ж баби уже. Соберуться та й ідуть – ходім посидим поколядуєм! Так просто колядували, щедрували.
− А ви не пам’ятаєте, там ви кажете, Берези на другому кутку?
Т. Я.: Там і так же ж само.
– Так само співали, так?
Т. Я.: Так само! Потому шо там у Березах, відтіля із Березів сюди приходили, і ми туди, як десь хто. Так обізатільно чи там на свальбу, молоді ж ідуть там подивиться. А як оце ми вже старі тепер уже, так оце ми так: там умре – туди йдемо. Ми співали, і я колись була, шо отам ото співали там, як умре. Це ж Боже всьо.
− А як, це коли ви ще були дівкою, за дівування за вашого, як співали? Було якось так, щоб казали, що може в Березах краще співають, чи в Замку краще співають?
Т. Я.: Не помню цього. В нас ходили і ті на весь Бішкінь, і ті, які хотять куда. Були такі, і хлопці ходять, і дівчата ходять. І колядують.
− А якісь були жінки, що вважалось, що вони найкраще співають? якось так виділялись?
Т. Я.: Я не помню цього. В нас яка єсть виводчиця, ото й виводить.
− Виводчиця, да. А таких не запрошували спеціально на весілля, на свадьбу співати?
Т. Я.: Та, і просили, а подруги большинство. Ось іде заміж, і її подруги ж ідуть і співають так ото, як дружки називаються.
− А на весіллях таким жінкам, які співали, спеціально не платили нічого?
Т. Я.: Ні, отак подарок дають там по платочку. На похоронах тоже там чи платочок там, чи шо.
−А як були колгоспи, як були весілля, там були якісь весілля, щось таке?
Т. Я.: Були ж!
− І также само було? і співали так же?
Т. Я.: Аякже! Вася ж то женився, він же при колхозі женився. І свадьба була, це ж покойний братік Гришка приїжджав, як у Васі була свадьба. Братік пива наробив бочонок. Пива наробив та привіз. Тоді таке було. І на другий день і ходили, й танцювали. І в те, і з балабайкою, і в цеберки били.
− А вечорниці були у вас?
Т. Я.: Аякже!
− А як це називалось? Так вечорниці й називалось?
Т. Я.: Вечорниці, так, вечорниці, чого ж, ми ж ходили. На вечорницях я була. Пряли, шили. Хлопців повно в хаті всігда.
− А що хлопці робили?
Т. Я.: Шо вони робили! сиділи слухали та помагали й співали! Шо ж вони, дівчата прядуть. По очереді, вечір цей ти, я в другий відкривали їм. Ото сіда на краю прясти.
− А хто це організовував? чи це сходились просто?
Т. Я.: Та так воно сходились. І це ше брати мої женились, так оце таке було.
− А при колгоспах це тоже було?
Т. Я.: Та й при колгоспі ми ж ото.
− Ніхто не суперечив?
Т. Я.: Ніхто!
− А пізніше вже якось, скажімо, в цей час уже ніхто нічого?
Т. Я.: Та счас уже рідко хто надумає із таких ше, уже ж вони жонаті, то давайте підем поколядуєм! Тоже як хотять, то колядують.
– А коли це приблизно стало уже відмирати, ви не пам’ятаєте? Коли приблизно це менше вже стали ходити?
Т. Я.: Та оце ж при колхозі стали ж менше, чим тоді. Тоді ж в кажен двір приходили і малі, й старі, й молоді. Такі, шо ото ж дівчата вже взрослі. А дітвора вобще бігали без конца, і всі щедрували й колядували.
− А це війна мабуть перебила зовсім охоту, да? чи після війни собиралися?
Т. Я.: Та ще й послі войни собіралися. Собирались тоже після войни. Дітвора бігала щедрувать.
− А були такі, що голосили на похоронах, так?
Т. Я.: Да, були такі ж. Та й я співала.
− А як платили таким? платили щось?
Т. Я.: Та, я не знаю, як, може, шо коли. Коли по платочку там дадуть ото.
− А от на весіллях у 20-ті роки, це після революції, були якісь ансамблі такі, шоб грали там музиканти? Ви пам’ятаєте, які там були інструменти? на чому грали?
Т. Я.: Як вони большинство гітара й скрипка. Скрипка і гітара, ото таке я помню.
− А щось було таке, гармошка?
Т. Я.: І гармошка була.
− Що було? бубни якісь?
Т. Я.: Та оце ж Галі Васіної батько грав на гармошку.
− А в ваших батьків чи діда чи баби ваших не було інструментів? ніхто не грав?
Т. Я.: Не було. В нас не було.
− А ви не пам’ятаєте, як платили таким музикантам на весіллях?
Т. Я.: Не знаю, я до того не торкалась.
− А вони якось після весілля брали додому рушники чи що зі свадьби? чи їжу? чи горілку?
Т. Я.: Як дають, так брали. Як дають.
− І ви не знаєте, як вони вчились, наприклад, не знаєте цього?
Т. Я.: Нє.
− А сімейних не було ансамблів у вас у селі? Так, щоб сім’я грала?
Т. Я.: Ні, ні, не було. Не було. Оце ж, бачиш, оце хата жовта, оце грав він, і син грати може.
− А був шинок у селі у вас? шинок був?
Т. Я.: А! шинок! Так це раньше був. Це ж ше до революції, до колгоспів.
− Це чийсь був, так?
Т. Я.: Да, то були такі, шо там продавали. Це шинок це так, як лавка, ге? чи нє?
− Ні, це, де приходили випивати.
Т. Я.: А! то я не знаю. Не знаю такого нічого. Не знаю. Я знаю, шо це було таке, шо.
− Ну, такого не було, тобто, весілля були тільки вдома, да? Вони не ходили, ну, як зараз, наприклад, у ресторан ідуть там.
Т. Я.: А, ні такого! Дома і тут, другий день ідуть туда співають. Оце я помню, як ото у Галі, та Васю женили, туди йшли, співали.
− А ви не пам’ятаєте, в 20-ті роки клуб був у селі? клуб.
Т. Я.: Ну, аякже!
−Це в Нижньому, так?
Т. Я.: В Нижньому, тепер в Нижньому. Попервах ото ше був у нас. А потом усе перемінилось.
− А там якийсь був ансамбль? грали щось?
Т. Я.: Та, хіба я ходила?
– Ви не знаєте.
Т. Я.: Заботів стільки, шо я в йому не була. Це тепер, як я осталася оце сама, так ото з бабами стала там дружна. Похорон там співали. А тоді чи я куди ходила? Коли мені ходить!
− А старців не було в селі? не ходили старці з бандурами, з лірами? ви не бачили ніколи? Такі, що ходили по дорогах там, заходили в село. Не було таких?
Т. Я.: Нє, в нас не було.
− А ось, як була церква, коли це знищили? якраз, от як колгоспи почались, да?
Т. Я.: Да, так отож. Якраз оце я якраз у цю неділю, в цей тиждень же народились Ваня і Галя, я через тиждень похрестила їх, ходила в церкву, а тоді вже ходила на ту, де батюшка жив.
− Батюшка жив у селі?
Т. Я.: Ото там він жив, батюшка там жив. І ото я Петю туди носила. А Галя і Ваня, ці.
− А це який рік був?
Т. Я.: Та 36-й.
− А батюшка скільки років жив після того? Він весь час, він там і помер у селі, чи його кудись забрали потім?
Т. Я.: Та, я не помню! Я не помню. Я знаю, шо він ото був жив.
− Ну, а в 30-ті роки, як знищили церкву, то хто співав на похоронах?
Т. Я.: Та ніхто! В кого голос був, і знали.
− Чи батюшку запрошували?
Т. Я.: Батюшку коли привозили, привозили уже от опосля, це привозили із Змійова, як ото так хоронили. Це були такі, шо з Змійова привозили.
− А як колядки колядували у 30-ті, 40-ві роки? Власті нічого не заперечували?
Т. Я.: Нє! Це ж ми колядували. Ішли, в складки складали все.
− А от в 30-ті роки на весіллях голосіння про Христоса були якісь? на весіллях.
Т. Я.: На весіллях? про Христоса? ні!
−Нічого не співали? і раніше не було?
Т. Я.: Нє, не було. Співали весільні пісні. А таке нє, не співали.
−В 30-ті роки весілля були коротші, ніж раніше? чи такі ж самі? скільки днів? трошки менші, коротші, скромніші, ніж раніше? чи такі самі були, як раніше?
Т. Я.: А хто й зна!
− Ну, веселіші якісь? чи менше веселіші?
Т. Я.: Та однакові. Друзья й тоді сходились, і тоді.
− А от перед і після голоду, наприклад, як весілля, якщо зрівняти після голоду?
Т. Я.: Ну, то їх і не було тоді, як у голод.
− А після голоду?
Т. Я.: А може, в кого голод, а в кого ж і не було. Це ж таке.
− А ви не знаєте, не пам’ятаєте, червоні весілля в 20-х роках?
Т. Я.: Як?
− Ну, червоні весілля. Тобто, партійні, партійні якісь такі.
Т. Я.: Ааа! не помню. Не було таких.
− А в дитинстві в вашому як було заведено на весіллі, всі родичі збирались? всі?
Т. Я.: Да! всі родичі збирались, сусіди всі. По 3 дні гуляли, як ото брати женилися, по 3 дні гуляли.
− А хто були свати, як сватали? Сватали це обов’язково було, щоб сватали?
Т. Я.: Да, сватання, а тоді назначають, на який день.
− А хто сватами були, коли сватали?
Т. Я.: Ну хто? Батько там іде і друзья якісь там чи кум, чи там якісь друзья ідуть сватать. Батько обізатільно.
− Ви знаєте, що таке посаг на весілля готувався?
Т. Я.: А шо це за таке?
− Я не знаю. Це обов’язково дівчина прізвище чоловіка обирала після заміжжя?
Т. Я.: Ну, дівчина, чи чоловік дівчини.
− Фамілію чоловіка обов’язково брати було дівчині?
Т. Я.: Да, да.
− Чи можна було і свою залишити? чи брала чоловіка?
Т. Я.: Ну як.
− А не пам’ятаєте, чи таке було, щоб там між собою чи двоюрідний брат і сестра, наприклад, одружились? такого не було, не пам’ятаєте?
Т. Я.: Та Бог його знає, я не пам’ятаю. А були, казали, даже єсть тоє Маруся Кучера казала, шо жили брат і сестра, рідні.
− Ну, це зараз, чи раніше?
Т. Я.: Зараз, зараз. А тоді я не знаю.
− А вам співали мати або бабуся, або сестра колискові пісні, співали? Колискові, як колисали вас? ви пам’ятаєте щось таке? як малою були.
Т. Я.: Та співали. І ми співали. Я ж своїм дітям всігда, мені ніколи їх носити, то так топлю й співаю, бігаю в хаті там і співаю.
− А хто розказував дітям казки? Це мати розказувала чи бабуся? хто це розказував?
Т. Я.: Ну, хто є, де ж вона в мене, та бабуся? вона ж вперед замуж вийшла, а тоді вже не було бабусі.
− А хто вас до церкви водив, як ви малою були?
Т. Я.: Як малою? Та я не знаю, чи хто мене водив, як малою. А як стала ходити, то я любила до церкви ходити. На Паску ж обізатільно всю ніч там протів Паски. В нас було протів Паски всеночна. А ми підем, ото там була, побудем – побудем, а тоді там коло річки у Замку, кажем: ходім трошки подрімаєм! Підем, там трошки передрімаєм, тоді ше.
− А хто карав дітей за непослух, якщо неслухняні були: батько чи мати? чи і ті, і ті? Дітей наказували хто? батько? мати? хто?
Т. Я.: Як наказували?
− Ну, якщо вони неслухняні там?
Т. Я.: Неслухняні? Хто побачить, шо не те робить, той і накаже (сміється).
− А хто, крім матері, доглядав маленьких дітей?
Т. Я.: Та хто ж за ними доглядатиме! Кроме ото Саша як утік уже, так Саша за Васю, а як я бігала, як перву хлібину як получили та муки. Та перву хлібину в 33-м як спекла, а Наташі ше може який місяць було, а може й не було. А я бросила її і бігла на хутор 8 км туди й назад, а хлопцям тим бросила Наташу. Бігом бігла! Прибігла, а мама моя ше покойна. А я ж як спекла, думаю – ой! понесу ж я мамі! понесу ж мамі хлібину! І бігом, як спекла тільки. А тоді прийшла, а мама моя десь колоски збирає. Ой, Боже! Так я ото тільки хлібину тоді дала мамі, мама дякує, а я в двері бігом!
− А от ви в школі навчались? школа була якась?
Т. Я.: Як я? Два годи ходила.
− А як оце в 20-х роках, діти були величенькі вже? хтось ходив до школи з ваших дітей?
Т. Я.: Та ходили це ж, аякже! Мої діти? Ну аякже ж! Ходили ж у школі учились і Вася, і Саша в 7 год ходив. А Вася мабуть в 6 даже.
− А ви не пам’ятаєте от іще раніше, трохи пізніше, хтось розлучався в селі? Як живуть, наприклад, чоловік з жінкою, а потім були такі, шо розходились?
Т. Я.: Та були, но рідко. Були.
− А як це було?
Т. Я.: Ну, як це, а я знаю?! (сміється) В нас, напрімєр, не було такого в нашій сім’ї. В нашій сім’ї не було, не розходилися. Жили дружно.
− І ви пам’ятаєте, щоб хтось вже вдруге оженився? заміж вийшов другий раз? такі були? чи ви не пам’ятаєте?
Т. Я.: Тільки рідко таке було. Це хіба нема чоловіка, були такі, шо.
− А ви не пам’ятаєте, щоб у когось народились діти, які не були одружені люди якісь одне з одним, а в них були діти? таке пам’ятаєте?
Т. Я.: Та тут близько не було в нас. А було там десь і таке.
− А у селі дитсадок був колись?
Т. Я.: Да.
− А коли це було?
Т. Я.: Та коли? Я ж кажу, це було і в 33-му уже.
− Ну, це забирали, то трошки не те.
Т. Я.: В 33-м це ж саме ото голодовка.
− А просто, до того?
Т. Я.: І так і було до того. Та ходили ж, і мої діти ходили. Поки я з роботи приходжу, а вони вже на призьбі сидять. Вони вже поприходять, та замкнено ж.
− А директором, ви не знаєте, хто був?
Т. Я.: Не знаю. Та хто не був, то яка разниця. Чи відпускав раньше, чи шо.
− А хто доглядав слабих батьків? немічних. З ким доживали?
Т. Я.: Та, з ким жили вмісті, той доглядав. Буває повідходять, тому батько построїв, а той з батьком живе.
− В селі кладовище своє було, так? кладовище в селі своє? і там ховали всіх?
Т. Я.: Своє! Да, в нас в селі своє кладбіще.
− І всі родичі на похорон збирались, да?
Т. Я.: Да, да, збирались. Таке, як ото моя мама вмерла, вона лежала, то вони не приїжджали, а тоді, як умерла, то поворушувались. Потім же ж – та я був! та там ніде нічого немає! все порозкидане! Таке було.
− А як помре батько, то кому доставалось господарство? хто ним управляв?
Т. Я.: Та хто ж! Хто живе з батьком, тому і діставалось.
− А ділили якось майно?
Т. Я.: Ділили ж, в нас не було такого.
− А як от, як нову хату будували, то збирались родичі будувати, чи самі собі будували?
Т. Я.: І родичі. Оце, допустим, ми, як оце ж уже послі войни, приходили люди, платили їм. З колхоза просили, шоб виділили, ну не дуже не допросишся до їх. Думаю, мазали, так як уже обійшли усіх, а тоді начали люди сходиться. А то забирали ж, не давали ж, шоб мазали. Забирали ж людей, так вони поприходили вже після того, шо не давали, шоб вони поприходили рано, бо заберуть на роботу. Отаке було. Це вже послі войни.
− А раніше, як збирали урожай, наприклад, то якось розподіляли, підраховували, чи хватить на рік? чи не хватить?
Т. Я.: Та хто там його! Тобі ж кажу, шо де там у нас його хватало. Дві скирди стоїть снопків, помолотим і не хвата. А ше й їздять та купують.
− А парубки і дівчата на сезонні заробітки ходили колись? чи їздили кудись із вашого села?
Т. Я.: Куди? на заробітки?
− Ну да.
Т. Я.: Та й я ж була, і в кнайпеді була.
− Нє, на сезонні роботи.
Т. Я.: Та це ж саме, ото ж я ж була, називали ж пану у кнайпеді волів тягала. Мені було, я так і не знаю, чи годів 13, шо я там, і мене як напала малярія! До того малярія трусила, шо тоді я прийшла додому. Вошей повна голова! (сміється). Плаче мама. Я насилу прийшла додому. І однією йшла із Берези.
− А в гражданській війні хтось воював із ваших родичів? як война була гражданська. Це після революції.
Т. Я.: Германська?
− Ні, після революції, як гражданська війна була.
Т. Я.: Оце я забула. Значить, Гришка, цей старший син, раньше був, чи война, чи ссилка була, чи шо. Шо все моя мама.
− Ну, в революцію, як була революція, а потім оце ну заворуха була, як була война, не приймав участь ніхто із родичів в революції, у цій війні?
Т. Я.: Нє, не знаю даже, із наших ніхто. Я знаю, шо оце Ваня саме в те в Харкові шось був покойний, шо шось там ховались і по лісах, і все. А наші оце, Ваня то був у Харкові, знаю. А Гришка дома був, то мама покойна, вже як завелись, заведуться вони, так як тії у чоловіка не було, так вони все за них заступались. А як тоді вже Ваня – та шо ми всі нападем! (сміється). Усе нас стращали. Считай, до нас ні до кого не прихилиться. Ото ж вони казали, я кажу. Каже хтось – а! тепер і без сундука йдуть. А мама покойна каже – а я як бачу, як хтось обідить, то хоч у своєму сундуці поховаєшся (сміється). Хоч у своєму сундуці кинеш – це моє! Як обіде хто! Я без сундука не віддам! (сміється).
− Бабушка, а пісні на весіллі там або на похоронах, пісні ви як співали, то від кого ви їх переймали? це вам мама чи хто?
Т. Я.: Та так собиралися, від кого де хто може почути. Ну, мама то вони такі були, поки була в неї невістка, то вони часто співали вдвох. І вони часто ото співають було.
− А коли більш гуляли на вулицях – до колгоспів? чи потім?
Т. Я.: Та й при колхозах ходили на вулицю.
− А з сусідніх сіл переймали спів? пісні якісь?
Т. Я.: Та хто й зна! В нас же ж сусідні села були ж ті, кацапи, там же не так співали.
− То були села руські?
Т. Я.: Там же руські, а тут українці. А то руські, нема чого там було. А тут це були українці. А там руські.
− А були у селі на Купала свята? Якось святкувалось на Івана Купала?
Т. Я.: Аякже! Були! На Івана Купала обізатільно. Це вже як і вони були малі.
− Вони якось по обряду святкувались? співали, да?
Т. Я.: Співали!
− А забороняли це робити, як колгоспи були, чи ні?
Т. Я.: Нє, нє, нічо ніяких пісень не забороняли співать. Кажуть: ти в пєсні, хоть трєсні (сміється).
− Ну, веснянок не співали? Були тільки Купала. А от вам якісь пісні найбільше подобаються? чи щедрівки? чи колядки?
Т. Я.: Та були ж!
− Які вам більш подобаються? чи купальські? чи щедрівки?
Т. Я.: Щедрівки це ж малі, щедрик-ведрик (сміється). А великі – щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям… Це щедрували. Не запрещали. Ніхто нічого. Ніхто, скільки я знаю, не було й не запрещали.
− Бабушка, а частушки співали в селі?
Т. Я.: Та, я тут цього не чула! Вони співали, канєшно! Хто веселиться, тому і співають.
− Російською мовою співали пісні? оці частушки російські.
Т. Я.: А я не знаю частушок.
− А частушки як співали, танцювали, були танці?
Т. Я.: Та аякже!
− А на чому грали? на гармошкі? на чому грали? на скрипці?
Т. Я.: Та шо єсть в кого. І на балалайці грали. Обично хлопці як ходять, то на балалайках. Бо гармошка, це ж оце Галін вже батько грав на гармошку, і Кузьма, брат.
− То село було українське, так?
Т. Я.: Так, село українське.
− А тих, хто на російській мові, були хтось? жили такі люди, щоб по-російські розмовляли?
Т. Я.: А! та нє! тут не було тоді. Раньше даже не женились, а тепер женяться усе время.
− Це як були російські села там, ви кажете, то з ними не женились?
Т. Я.: Не женилися! Раньше москалі, так же казали – москалі бішківців не беруть, а бішківці – москалів. А тепер усі помішалися. І бішківці. Неруські називаєм, а москалі – неруські.
− І в школі на українській мові також було викладання? в школі українською мовою викладали?
Т. Я.: Да! ні, була і руська.
− Це після революції чи як?
Т. Я.: Це як я ходила.
− Як ви ходили?
Т. Я.: Як я ходила. Отоді була, наче було по-руські.
− А в церкві якою мовою?
Т. Я.: А в церкві молишся, як умієш. Як балакаєш.
− А піп як балакав?
Т. Я.: Яку пісню?
− Піп, піп! Батюшка на якій мові? чи він на церковно-слов’янській?
Т. Я.: Я не помню, як він. Каже так, може, чи по-руські.
− Проповіді читав по-руські? А в сільській раді під час колгоспу на якій мові там вони?
Т. Я.: Та на якій хто набалакає (сміється). А раньше ніхто, не помню, шоб були.
− Оце газети були російською чи українською мовою? книжки якісь?
Т. Я.: Чи я їх читала коли? чи мені є було коли читати? Всю жизнь як не на роботі, так щітки в’яжу.
− А ви от в 30-ті роки в райцентр їздили? в районний центр, у Змійов?
Т. Я.: Та, їздила.
− А тоді ви в райцентрі в той час українською мовою розмовляли? чи переходили на російську?
Т. Я.: Як я, яке я балакаю, так і там балакала. Хай вони там, хто як балакає, я не помню. А я так, як балакаю, так і балакаю. там і співають, як празник.
− А ті, що в церкві співали, їх ніяк не переслідували? нічого?
Т. Я.: Нє, нічого, оце ж хоч і в Бішкіні співали, там до того підуть, там ніхто не преслєдував.
