Харченко Пилип Кузьмич, 1911 р. н. з дружиною.

— А в батька багато було землі? у батька було багато землі?

П. К.:  Одна десятина була, це дід дав. 

— А дід, у діда скільки було?

П. К.:  А не знаю, скільки було.

— А ви діда не пам’ятаєте?

П. К.:  Діда я знаю харашо! 

— Як звали діда? як діда звали?

П. К.:  Максим.

— Дід Максим.

П. К.:  Мав  синів, Кузьма це  самий старший був. Никанор це менший (говорить нерозбірливо, крізь сльози).

— Хто це каже?

П. К.:  Брата і його!

— Кого? Хто каже?

П. К.:  І матері, і батька (говорить нерозбірливо, крізь сльози) .

— І на батька так сказали, да?

П. К.:  На того, на дядька на мого (говорить нерозбірливо)

— А чого так? 

П. К.:  А? (говорить нерозбірливо, крізь сльози).

— А вони за це й сказали, да?

П. К.: А! сказали! не минеться (шум, нерозбірливо). І война ж була там, як революція. Як пошов, а його мати каже — шо ти там пошов, шоб воювать.

— Скажіть, будь ласка, скажіть, а от ваш батько обробляв землю, цю ж десятину, то хватало на життя? чи дуже бідно? 

П. К.: Та ми (говорить нерозбірливо).

— Скажіть, а як же ви жили? чим жили тоді?

П. К.: Та жили (шум).

— А! наймитом працювали?

П. К.: Наймитом працював. (Говорить нерозбірливо), я там порався, все робив.

— Ну, а скільки вам платили за це?

П. К.: Нічого!

— Ну як нічого? їсти тільки давали?

П. К.: За корма! за корма.

— А мати тоді з п’ятірма дітьми залишилась?

П. К.: А ті ще ж, дівчатам посох вона дала (говорить нерозбірливо). Оце отаке.

— Скажіть, будь ласка, і до яких років ви так доробили? до яких років ви так доробили?

П. К.:  Я пішов, як уже почалися колгоспи.

— Уже як колгоспи почалися, да.

П. К.: Оце вже воно я пішов вчиться, став трактористом.

— Ви почали в МТС, ви поступили вчиться на тракториста, да?

П. К.: На тракториста вчився. А тоді война, пішов в армію, в 34—м годі я в армію пошов. Там був пост (говорить нерозбірливо). Я оженився.

— Оце ваше господарство, да?

П. К.: Це не моє, це вже ця построїла хазяйка. І оце начав я строїться. Та й все піднімав. Оце таке діло. 

— Скажіть, будь ласка, а от ви пам’ятаєте, хто був главою вашої сім’ї?

П. К.: Сім’ї? я був.

— Нє, а тоді батько ваш був, чи хто? дід?

П. К.: Дядько.

— Дядько правив?

П. К.: Дядько, дядько.

— Так, а гроші сімейні у кого знаходились?

П. К.: В дядька, в матері.

— Ну, як дядько сказав, то вже все, закон, да?

П. К.: Батька нема, з дядьком ми були, він считав гроші, він понімав.

— Які там тоді гроші були, да? Ну, а дядька вашого поважали люди в селі? дядька люди поважали в селі? дядька?

П. К.: Поважали!

— Поважали, да. Скільки тоді приблизно в вашому селі дворів було?

П. К.: Ну, 600-700.

— Чимале село.

П. К.: Да, до 800 було.

— А куди ж вони подівалися? чому воно зараз таке?

П. К.: А пороз’їжджалися усі.

— Ну, на південь, да? чи в Росію?

П. К.: І в Росію скільки поїхало.

— На заробітки, да?

П. К.: Да, пороз’їжджалися. Кубань. Таврія. Оце. І Омськ. Мій дядько це в Омськ.

— Це ще до революції? чи після революції?

П. К.: Нє, до революції. Він тут коров пас, пас і там. Батько їздив туди.

— Дивився, як він живе? не бідно там, не бідували?

П. К.: Нє!

— Там весело, да?

П. К.: Там він усе (говорить нерозбірливо).

— Скажіть, будь ласка, от ви пригадуєте, з яких років дітей до роботи вчили? з яких років, так ви пригадуєте? з яких років дітей до роботи призвичаювали?

П. К.: А років.

— Ну, ви з яких років стали робить?

П. К.: Я із самого дєтства.

— Ну, я ж кажу, коли дітей отак от привчали до роботи?

П. К.: З самого дєтства став робить.

— Ну, скільки вам років було?

П. К.: Ну, мало років, мало було.

— Ну, десь років 10, чи менше?

П. К.: Не було й 10-ти  ше.

— Не було 10-ти, да. А мати вас в церкву водила? 

П. К.: А як же! водила. Мати водила.

— Ну скажіть, а от, наприклад, вам треба було щось купить, наприклад, сорочечку або там штанці.

П. К.: Батька денікінці як розстріляли, матері дали 3 рублі.

— Пенсії?

П. К.: Да, пенсії на 6 душ.

— На утримання, да?

П. К.: Да! і оце то сала дадуть, то кабана. Свиню привезли, зарізали, дали нам. Помощ давали.

— Поміч давали, да? Так хто це, громада сільська давала? общество?

П. К.: Нє! государство.

— А общество допомагало?

П. К.: Общество нє, государство давало.

— А тоді староста був в Хотіні, да?  

П. К.: Він там і єсть в Хотіні, а шо нада, колгосп допомагав.

— Допомагали, да? Не так, шо кинули там на призволяще?

П. К.: Нє, (говорить нерозбірливо).

— Ленін помагав, да?

П. К.: Ленін.

— Скажіть, а в якому году колгосп прийшов, колхоз?

П. К.: Колгосп? у 31-му, в 30, чи в 22-му (говорить нерозбірливо).

— А він звідси був, з села був? староста.

П. К.: Да.

— Хороший чоловік був?

П. К.: Да, його ото в 38-му году.

— Розстріляли?

П. К.: Погнали (говорить нерозбірливо).

— Скажіть, а тоді всі люди пішли в колгосп? всі люди  пішли в колгосп, чи ні? 

П. К.: Нє! (говорить нерозбірливо). Не хочуть, бо оддай коня в колхоз. І так колхоз організував, з флагом їхав.

— З флагом, да?

П. К.: Да, з флагом.

— Так це в основному бідні йшли в колгосп?

П. К.: Да. 

— Скажіть, а багаті не пішли в колгосп, нє?

П. К.: Багаті? та ти шо? канєшно!

— І скільки в них було? когось розкуркулили, чи нє?

П. К.: Ну, а як же, були. Як же ж сказать (говорить нерозбірливо).

— Ану розкажіть, як це діло було? як це діло було?

П. К.: Тоді? А я й не помню! Я знаю, розкулачували, це я знаю, розстрелювали.

— А тоді не розстрелювали?

П. К.: Нє, я не знаю.

— Ви кажете просто, як тоді організувався колгосп?

П. К.: Ну, це ж (говорить нерозбірливо).  А тут же ж цей  погиб.

— Погиб? А де він погиб? тут в селі?

П. К.: В селі.

— Так його вбили куркулі?

П. К.: Куркулі, шо були, в Сумах він цей.

— Активістом, да?

П. К.: Да, й завєдував тим трактором.

— Скажіть, будь ласка, ну так проводили колективізацію, то приїхав хтось із Сум тоді, чи ні? чи свої робили?

П. К.: Свої робили, а ті той.

— Куркулі не хотіли йти в колгосп?

П. К.: Ні! не хотіли.

— А він їх заставляли тоді всіх?

П. К.: А як же! (говорить нерозбірливо). не хочеш йти, то й їсти нє. А як стали їх, так у Сибір, отак знаю. Не хотіли. Отак їм!

— Ну, ясно. А когось було, що відправили в Сибір куркулів, чи ні? в Сибір когось відправили куркулів? 

П. К.: Так вони там ше луче живуть. Жили.

— І скільки тоді виїхало?

П. К.: Та багато!

— Ну скільки душ? сімей 10, більше?

П. К.: Десь може й 10, може більше, хіба я їх считав.

— Ну, я так приблизно хоч, знаєте?

П. К.: Тоді і сестри позабирав той з собою, аж у тому, в Казахстані. Стали там начальніками.

— Великими, да?

П. К.: Да, сестри позабирали. 

— Скажіть, будь ласка, Пилип Кузьмович, да?

П. К.: Кузьміч.

— Кузьміч по-українські Кузьмович, да?

П. К.: Я кажу Кузьміч.

— Ага. Скажіть, ну як от по-вашому, життя, як колгосп почався, краще стало? чи як?

П. К.: Тоді луче було.

— От ви до колгоспу наймитом працювали, а стали трактористом.

П. К.: Харашо жив, харашо.

— Получали гроші, да?

П. К.: Гроші, і хліба багато получав (говорить нерозбірливо).

— Скільки? 3 кілограма?

П. К.: Да, за день.

— Це трактористом?

П. К.: Да.

— А так може хто менше получав?

П. К.: А ті пошти за ніщо, там мало, мало получали.

— Так ви куркулем почті стали, да? ви багатим чоловіком стали?

П. К.: Да, 3 кіло за день (нерозбірливо).

— Два з половиною рубля?

П. К.: Да, а там по 15 копійок.

— Ага! це просто того, що ви на тракторі робили? чи просто активістом були?

П. К.: Нє! трактористом я був.

— Трактористом, да. А чого вас поставили трактористом, а не когось другого?

П. К.: Одного писали, той не схотів. А мій брат активістом був.

— І він посовітував?

П. К.: Мене подсобив туди. І учиться одібрали мене тоді. Одівали там мене. І я вивчився.

— Скажіть, будь ласка, ну так, як ви памятаєте, люди тоді сильно крали? от до колгоспу.

П. К.: А нє! такого не було, як зараз.

— Не було. Ану, пригадайте, будь ласка.

П. К.: Счас крадуть!

— Сильно крадуть?

П. К.: Такого не було.

— Не можна було красти?

П. К.: Та нє! один молотарку угнав, напився (говорить нерозбірливо).

— Нє, це при колгоспі. А до колгоспу? От, коли дядьки були самі господарями, куркулі і так дальше.

П. К.: Нє-нє-нє!

— Тоді не крали, да?

П. К.: Ні! шо ні, то ні! не крали. Не трогали. Які купкулі? то труженики, робили дуже.

— Як сказать чесно, то просто трудяги, да?

П. К.: Трудяги, да.

— Ну, а чого ж їх розкуркулювали?

П. К.: Та слушай зараз оце, трудяги.

— Коли ви бросили  комсомол?

П. К.: Та давно це.

— Тоді ще, перед війною, да?

П. К.: Вскорості я бросив, о!

— Ну, так просто, що заставляли йти в комсомол? 

П. К.: То я так робив. По наряду ходив я все время, а тоді послали мене то, на трактора. Вдягали, бо я пішов голий й босий. На 4 місяці в техчасть Охтирську. Прийшов, ні їсть, ні пить.

— Це ж голодовка тут пройшла, да?

П. К.: Да, 4 місяці я служив, а шо ж дєлать? Получив 70 кг хліба (говорить нерозбірливо).

— А ви на тракторі не працювали тоді вже?

П. К.: Тоді ні.

— Так чекайте, а коли ви на тракторі стали робить?

П. К.: В 34-му.

— Стали робить?

П. К.: Да, і в 37-м пішов.

— Ну чекайте, ви трактористом коли, після війни стали? чи до війни?

П. К.: Оце до войни!

— До войни, да?

П. К.: В 34-му!

— Трактористом стали?

П. К.: Да!

— То брат вас посовітував, щоб ви трактористом стали?

П. К.: Він був активістом. 

— А! активістом був, ясно. Ну, а ви, так сказать, в душі так не розкаювалися, що таких людей прийшлося з хатів виганять, куркулів, тоді? чи трудяг.

П. К.: А я проти йшов.

— Ви проти йшли?

П. К.: Я проти йшов (говорить нерозбірливо).

— Але все одно прийшлося йому розкуркулювать, да? а він не понімав цього?

П. К.: Він п’яниця був.

— А! п’яниця був?

П. К.: Да! а я спорив з ним — не трогай! А він вже робив усе. І война закончилась (говорить нерозбірливо).

— А він ким був? секретарем райкому, чи ким?

П. К.: Та нє! таким, комірником там, ше чимсь. Ну, комірником він був, давав макухи там (говорить нерозбірливо).

— Хароший був чоловік?

П. К.: Да, давав всім, шо міг.

— А він потім не розкаювався, що розкуркулювання проводив, ні?

П. К.: Ні!

— Так і думав, що то куркулі, да? а не, що то трудяги.

П. К.:  Віг за бєдними тігся, за бєдними! дєнєг не мав.

— Скажіть, будь ласка, а от ви пригадуєте, пам’ятаєте ще, коли старости були, ще отоді, ще, як кажуть, в давні часи.

П. К.: А! в давні?

— Да! Бачили старостів, да? А що то за люди такі були? де вони бралися?

П. К.: А де? Багаті були (говорить нерозбірливо).

— А як це? де курять? на вулиці десь?

П. К.: Та на вулиці іде й куре папіроси, а він зустрів його, а тепер побив батька.

— І батька побив, чи що? староста? що курить, да?

П. К.: Да!

— А п’яниць не ганяв? староста п’яниць не ганяв?

П. К.: Не пили тоді дуже.

— Люди не пили, да?

П. К.: Не пили люди. А це було.

— Було, да. Так получається, що люди тоді мало курили?

П. К.: Там був свій.

— У старости?

П. К.: Да!

— Так як обирали? багатого чи толкового? Ну, обирали на старосту такого, щоб був толковий? чи багатий щоб був?

П. К.: А хто його зна, багатого вибирали.

— Старались багатого?

П. К.: Да, шоб він багатий, багаті і обирали. Не бєдні.

— Не бєдні, нє? А ви на общество ходили, чи нє? на общество ходили?

П. К.: Та, я ж бачте, туди став ходить.

— А! в комсомольську ячейку, да?

П. К.: Да! і там той (говорить нерозбірливо).

— Ну да. Скажіть, будь ласка, ви ходили в церкву, яку, на вашу думку, роль грав батюшка? як, батюшку люди поважали?

П. К.: Поважали! а шо ж, причащає там, ложечку меду дасть.

— Ну як, люди ходили до батюшки в церкву завжди? В нього земля якась була в батюшки, чи нє? в батюшки земля якась була?

П. К.: А як же! була земля. Ой, скільки землі, в церкві, кругом земля.

— То це в Миколаївці?

П. К.:  В Миколаївці. Отуто була, а її зняли.

— Церкву, да?

П. К.: Да, і в Миколаївку перенесли.

— А коли її перенесли приблизно?

П. К.: А! я не знаю!

— Ну, ще не за вашої пам’яті?

П. К.: Да, нє ше раньше.

— Скажіть, будь ласка, а коли Храм був в цій церкві? Храм? Ну, престол? престол коли в цій церкві? не знаєте? Не знаєте, ну, нічого. А коли піст, мабуть, батюшка приходив молитву читав, да? 

П. К.: А піст і Пилипівка, я Пилип оце був. Піст, обізатільно ходе. Їде підводою, везе в мішку.

— Збіжжя якого?

П. К.: Пшениці чи овса там, значить, і даєш п’ятак.

— 5 рублів чи 5 копійок?

П. К.: П’ятак!

— А, п’ятак.

П. К.: 5 копійок віддаш за оселедця.

— То це великі гроші?

П. К.: Овса оце і п’ятак (говорить нерозбірливо). Набере повні сани.

— І мабуть і молитву прочитав, да? 

П. К.: А як же! А де? а де Степан Максимович? А він позичив там грошей трохи. Нема грошей, то втікають, ховаються.

— А хто позичив? дід ваш позичив? дід позичив?

П. К.: Дядько!

— А! дядько, Степан Максимович?

П. К.: Степан Максимович. У його це ж попався (говорить нерозбірливо). А ми шо? навколішки, він хрестить нас. А де ж Степан Максимович? Немає його. А він не запасався, немає, то він ховається.

— Ховається, да? Ну, піп його, піп його найшов, да?

П. К.: Найшов (сміється).

— Скажіть, а куди батюшка потім подівся? куди піп потім подівся?

П. К.: Той піп ото ж, його забрали, попа.

— В Сибір увезли, да?

П. К.: А я не знаю.

— Хароший був батюшка, да? люди його слухалися?

П. К.: Люди слухалися.

— Скажіть, будь ласка, а от пригадайте, жінки ходили тоді на сходки? на сходки!

П. К.: Ходили!

— Можна було жінкам ходити, да?

П. К.: Можна, можна.

— Не забороняли жінкам?

П. К.: Нє, нє!

— Скажіть, а от, наприклад, тоді в селі були бідні, наприклад, середні, середняки? 

П. К.: І бідні були, й середняки, і бідняки.

— І багатії, да? 

П. К.: Да. Багатії обходили нас.

— Десятою дорогою, да?

П. К.: Да, бо ми бєдні!

— А були, наприклад, такі випадки, щоб, наприклад, бідний хлопець взяв багату дівчину собі?

П. К.: Ну, я був бідний, то я не мог ожениться, бо бідний, а багатий хватає вже дівчат, хлопців. А я був бідний, в мене батька розстріляли, денікінці розстріляли. Я бєдний, без батька я виріс.

— Ну, а чому вам жениться не можна було?

П. К.: Та вже ж я і голий!

— Ніхто не віддасть, да?

П. К.: Да, голий і босий.

— А ви в якому году женилися?

П. К.: В 37-му.

— В 37-му.

П. К.: Як на тракториста вивчився (говорить нерозбірливо).

— Якась дівчина була? чи замужем вона не була? 

П. К.: Нє, нє, нє!

— Скажіть, а тоді люди часто розводились?

П. К.: Та, не розводились.

— Нє, ну, так щоб, не розводилися? ви з своєю бабою не розводилися?

П. К.: Ні! Боже упасі! та ну, як взяв, то живи!

— Люди не розводилися тоді?

П. К.:  Ні-ні! ми не розводились.

— Ну, то ясно, що ви. А так ви пам’ятаєте, щоби другі на вашій пам’яті?

П. К.: Нє, не розводились, жили. Як було, так і жили.

— А байстрюки були в селі, чи ні? байстрюки були в селі?

П. К.: Та були.

— А як до них ставилися, до байстрюків?

П. К.: Не помню.

— Не пригадуєте, да? Скажіть, будь ласка, а от ви пригадуєте такий час, то голова сільської ради і староста, наприклад, то різняться між собою, чи ні?

П. К.: Голова від старости?

— Ну да, голова від старости якось відрізняється, чи ні? Ну, того ж багатого призначали, а цього ж уже нє?

П. К.: Не можу сказать.

— Не можете. Скажіть, а як ви пригадуєте, люди тоді співали, чи ні? люди тоді співали, чи ні?

П. К.: Та співали.

— Співали. Багато тоді люди співали, чи ні? А вам приходилось співать, чи нє? 

П. К.: Тяжело сказать, ми в бєдності, ми в бєдності сильно, я работав все время, работав.

— Робота і робота?

П. К.: Роботав і роботав (говорить нерозбірливо).

— А на парубочі ради не ходили?

П. К.: Білого світу не бачив.

— А ви не парубкували, ні?

П. К.: Ні! не було коли парубкувать. За мене ніхто не піде з дівчат (говорить нерозбірливо). 

— А на досвітки ви ходили, чи нє? на досвітки ходили?

П. К.: Не ходив!

— А що таке, що таке досвітки?

П. К.: Ну, робить нічого, і вони там гуляють вечором в хаті. А мені ж нільзя.

— Чому?

П. К.: А то ж куркулі були, багаті, ну багаті були, а мене туди не приймали.

— Так що вони виганяли вас?

П. К.: Та йди, чого ти? ото й усе.

— І не дозволяли вам?

П. К.: Дівчата не любили точно. Цей не того поля! Сметаленко!

— Як називали вас?

П. К.: Сметаленко.

— Так це вашого батька фамілія була, да? Сметаленко.

П. К.: По вуличному. А я Харченко.

— Харченко, да. А як вашу маму звали?

П. К.:  Ямаха!

— Ямаха? я такого ім’я не чув.

П. К.: Та вона була Домаха.

— Домаха, да? А по-батькові? а ви діда її бачили, чи ні?

П. К.: Сєргєєвна.

— Діда бачили свого по матері?

П. К.: Діда я свого бачив, Кузьми бачив.

— Хароший дід був?

П. К.: Хароший.

— Казки вам розказував?

П. К.: Та ні! Він знав оце все. А мати Домна Сергіївна.

— Домаха Сергіївна, да?

П. К.: Да!

— Це дуже рідке в неї ім’я. А мати вам колискові співала, чи нє?

П. К.: А як же!

— І казки розказувала, да?

П. К.: Да.

— А які ви пам’ятаєте? Про Івасика Телесика чули казку? Вже забули, ге?

П. К.: Я вже, вже в мене голова така. Скоро смерть вже моя.

— Скажіть, а раніше люди на музичних інструментах грали, чи ні? на музичних інструментах грали люди?

П. К.: Да!

— А на яких? ви може на якомусь грали?

П. К.: Та я не грав. Скрипка, бас.

— І на басу грали?

П. К.: А сусіди.

— Сусіди на басу грали, да?

П. К.: Да, там недалеко. І на скрипкі там грав.

— А на скрипку хто грав? на скрипку хто грав?

П. К.: Ну, Омелько там на скрипку грав.

— Так він сам робив скрипку, чи нє?

П. К.: Нє! 

— Куплена, да?

П. К.: Куплена, да. Бас був такий, бас.

— Як називали тих братів? як звали тих братів?

П. К.: Ну, Скоряки.

— Скоряки, да? Скажіть, будь ласка, так що получається, що вечором вони ото виходили гради, і люди танцювали?

П. К.: Нє, грали, і наймали їх на свальби.

— І скільки це чоловік ансамбль такий був? чоловік 5, да? чоловік 5 їх було в ансамблі?

П. К.: На селі це був в нас ше сопілку.

— На сопілку?

П. К.: Сопілку, да.

— На бубон?

П. К.: На все.

— Так, а чим же їм платили на весіллях? горілкою, чи їсти давали?

П. К.: Горілку давали.

— А шинок був тоді в селі? шинок, шинок був в селі? шинок?

П. К.: Шинок був.

— Був, да?

П. К.: У моєї тьотки був, помню.

— У тьотки був шинок, да?

П. К.: Да (шум, говорить нерозбірливо).

— Тримав шинок, да?

П. К.: Ну, а вона вела шинок.

— То вона була шинкарка?

П. К.: Полтавка.

— Її так називали?

П. К.: З Полтави, з Полтави. І шо, вона продає, а дочка її ніде не робе (говорить нерозбірливо). А вона на вчительку вчилася.

— А! на учительку, да?

П. К.: Да!

— А вони казали — нічо не робе!

П. К.: Нічо не робе! Доска, Доска казали.

— Як? як?

П. К.: Доска!

— А чого?

П. К.: Не знаю, Доска (шум, говорить нерозбірливо).

— Так, а шинкарка, ви кажете, вона багато жила? чи нє?

П. К.: Багато.

— Багато, да? продавала горілку, да?

П. К.: Горілку продавала, все продавала.

— Скажіть, будь ласка, а ви старців бачили, чи нє? старців бачили? старців? старців бачили, чи ні?

П. К.: Кого?

— Старців! Ну, були такі люди старі, що ото ходили по дворам просили?

П. К.: А! бачив, а шо ж.

— Бачили, да?

П. К.: Той, Чудакін дід. 

— Чудакін?

П. К.: Да, Чудакін, він вязав хліб оцей, снопи з поля, копи (говорить нерозбірливо). Хлопці в селі одкидають, Степан його звали. Одкидають собі, бачили, одкидують больше. А він тихенько набере і до Полтавки ж ції. А назад іде вже такий (сміється).

— Веселий?

П. К.: Веселий! А ті байки ніхто не знає, це й зараз.

— Байки читать не можна. То  я не зрозумів, він спеціально щось зробив, упав?

П. К.: Та нє, обсунувся.

— І втік? Так, а ви старців бачили, чи ні? старців бачили?

П. К.: Старців? а як же! а чого ж! знаю.

— А що вони робили, ті старці?

П. К.: Нічо не робили!

— Ходили в людей просили?

П. К.: В шинку п’ють!

— Що, випивали сильно?

П. К.: Да! зайди! А шо там, ходили збирали, а потом п’ють, гуляють.

— А такі були, що то грали?

П. К.: Були!

— Так, а що вони співали? якихось божественних пісень?

П. К.: А хто їх зна!

— Ви не слухали?

П. К.: Вони співали, шоб їм хтось подав. І хліба, і крупи.

— І мати давала, да?

П. К.: І мати давала.

— Хоча і бідні самі були, а все ж давали?

П. К.: Їм все давали.

— Скажіть, будь ласка, а ви бачили таких, що на бандурах грали?

П. К.: Да, то ж вони всі.

— Всі такі, да? Скажіть, а наприклад  діти ображали тих старих людей, чи ні?

П. К.: Нє! не обіжали!

— Тоді образити старця не було гріхом, чи нє? 

П. К.: Не було.

— Скажіть, будь ласка, а як ви весілля бачили ці стародавні, вони похожі на сучасні, чи нє? свальби!

П. К.: Нє.

— Тоді весело було? весілля?

П. К.: Да.

— Скільки днів тоді відмічалося весілля? Вам приходилося бувать?

П. К.: Да, кой-шо помню, кой-шо й ні.

— Нє, ну на свальбах були, чи ні?

П. К.: Я пацаном бігав, ходив.

— А парубком не були на свальбі?

П. К.: Нє! я парубком не був.

— Так ви на весіллях і не були? чи чули тільки, що співають?

П. К.: Нє, я був.

— Напивалися сильно тоді на весіллях? на весіллях напивалися сильно люди?

П. К.: Напивалися, його не поймеш, чи п’яний, чи так придурюється.

— Чи веселий, да?

П. К.: Тоді було так, весілля, всі гуляють, качаються, але не п’яні.

— Балувалися, да?

П. К.: Балувалися. Раз! і все.

— І вже п’яні, да? Скажіть, будь ласка, а от обряди такі, колядувать вм приходилось? на колядках були?

П. К.: Був малим.

— Що воно за колядки таке діло?

П. К.: Ну, то лізе, а ти, каже, гарбуза любиш? — люблю! Взяв кружку і вніс води. — А де ж насіння? І насіння на тобі в шапку, а воно все вода. А воно потом шапку сушить.

— А чого це, що він туди воду налив?

П. К.: Вода, а насіння зверху, жменя насіння, а кружка літрова. А ти, питає, насіння любиш? — А чо? люблю насіння це ж.

— Наколядували, да?

П. К.: Взяв кружку.

— І води налив, да?

П. К.: Всьо! обідились.

— То це він спеціально зробив?

П. К.: Спеціально! то ж багач! а ти шо?

— Скажіть, будь ласка, а таке наприклад свято, як Івана Купала, або наприклад веснянки?

П. К.: Я купався.

— Купалися на Купала? а дівчата вінки плели?

П. К.: (говорить нерозбірливо). А зараз майже ніхто не трудиться.

— А чого? знали, що батька нема, то можна побить, да?

П. К.: Можна побить. Мати ж шо зробить.

— А получається, що така несправедливість була, да?

П. К.: Да, було (говорить нерозбірливо).

— Скажіть, будь ласка, а от ви пригадуєте, тоді в селі багато жило інших національностей? кацапи жили? жиди? чи нє?

П. К.: Не було, не було, да.

— А жиди, чи євреї, як їх називали?

П. К.: Не було таких.

— Не було, да? Получається, одні українці жили, да?

П. К.: Одні українці. Мирно і харашо.

— Мирно і харашо, да? Хоча були багаті й бідні, а жили мирно, да?

П. К.: Жили мирно.

— А коли не мир прийшов?

П. К.: Мир в годі 30, не помню.

— Не мир прийшов, да? коли колгоспи стали, да? 

П. К.: Да. Це вже прийшла власть та.

— Це вже люди почали свариться між собою, да?

П. К.: Вже началося.

— Доброго здоров’я! скільки вам було годів?

П. К.: Годів 15, чи 13.

— Скажіть, будь ласка, я хотів запитать у вас, а тоді, наприклад, де могли ікони взять? де тоді були такі люди, що малювали ікони?

П. К.: Дома були. Оцей колхоз забрав коней.
Жінка: Шо тепер коні є, шо тоді. У багачів тоді були коні, і тепер у багачів. Які тепер? хто? Оце такі, чи я буду коні держать? Накупили коней, тепер держуть.
П. К.: А де ж тепер конюшні?
Жінка: Тоді розкулачували, а тепер нада було б розкулачувать.

— А ви тоді ще бачили колгосп, да? початок колгоспу бачили, чи нє? чи ви молоді були?

П. К.: Та, вона ше маленька була.

— Маленька, ясно.

П. К.: А вже був старий ето, і разобрали, а поставили там ото коней. Коні стояли. І люди там.
Жінка: Ми тоді пропали, і тепер.

— І не жалко людей?

Жінка: А чого? а чого жалко? Коли ми в войну отак мучилися, страдали, оцими руками войну оту. Я як здумаю, шо це таке война, так в мене і зараз коле. Так ми послі войни жили, а завтра луче буде. А тепер лягаєш і думаєш — а шо завтра буде? як 5 тисяч буде хлібина стоять. А як же жить?

— Ясно.

Жінка: А тоді ми послі войни думали, крейдою оцю спідницю постіраєш, випереш, ідеш і співаєш. Завтра луче буде, ми войну пережили. А тепер шо нам осталося? а тепер нам ждать смерті.

— Ясно.