Каракай Федора Терентіївна, 1903 р. н.

— А хто скликав на ті сходи?

Ф. Т.: А вибирають, бо й я десятником була. Ходила пішки в Городище. Таку напишуть мені в сільраді, неси. То я понесу. Неси, і документ мені отмічайте, шо я була. Волость звалася.

— Ага, волость. Це ви від волості десятником були?

Ф. Т.: Да, десятникувала.

— А я хотів запитати ще — скажіть, будь ласка, а попа слухались у селі?

Ф. Т.: Попа? тоді слухали і до церкви ходили. А тепер бачите, не йдуть же! Не дуже йдуть. Оце там коло сільради та уже 11-й год ногами я оце не хожу. Ступаю, та падаю. Та ше голову вб’ю!

— А ви старців бачили колись? ходили по селі старці?

Ф. Т.: Ходили!

— І багато їх було? 

Ф. Т.: Було тоді багато старців.

— А що вони  просили?

Ф. Т.: Хліб шматками, борошном брали.

— А були такі старці, що ходили й грали?

Ф. Т.: Були! Були на якійсь, бо я ше мала була, шо прийшли до хати та грали на якісь цимбали. Грали. Я знаю, шо були. Прийшли під хату та грали.

— А що вони співали, як грали?

Ф. Т.: Я вже й забула.

— Але співали вони?

Ф. Т.: А то уже, як оце ше перед войною, то на базарі було один качається, а ті йдуть співають за ним. Чи вони дурили людей? бо я як заходила, ше Миколаївська война була, а батько й мати, дід і баба поїхали на базар волами, а я дома. Приїжджають, кажуть — война! Став один чоловік на віз та гукнув — люди! война! То ше Миколушка у нас і знятий був на карточці, о! і дві дівчат. А де та карточка ділася? я її помню і сьогодні, а де вона ділася, то не знаю. То це Миколаївська война. Бо я дівчатам кажу.

— Бабусю, хотів ще запитати — а були такі старці, що ходили чоловік і жінка просити?

Ф. Т.: Були всякі! Бо тоді багато було. Я не знаю за їх, були, а тепер нема.

— А незрячі були такі? сліпі, сліпі старці.

Ф. Т.: Були. Були й сліпі. Бо і в нас була одна сліпа та ходила просить. 

— А були такі, що дід ходив із хлопчиком? і дід грав, а хлопчик його водив? з поводирем.

Ф. Т.: Ото я ж кажу, шо я замічу, шо ходили й грали. А які? а которі грали.

— А бандуристи ходили в вас такі, що на бандуру грали? або на ліру?

Ф. Т.: Ото ж грали!

— А було таке, щоб старців виганяли з хати?

Ф. Т.: Ні! як дасть, то піде, а як не дасть, то тоже пішов. Не було так, шоб билися чи крали.

— А було таке, шоб оце за колгоспу почали їх виганяти, старців? сільська рада.

Ф. Т.: Ні! нє, нє, такого не чула.

— А коли старці перестали ходити по селу? 

Ф. Т.: А оце вже, як я стала великою, та не бачила вже старців. А то їх дуже багато було.  

— Бабусю, ви не пам’ятаєте, в вас були такі люди, що ікони малювали?

Ф. Т.: У мене забрав один, забрав. Каже, підманив, дайте мені Миколай такий із книгою. Він і зараз живий, ледачий, 36 год, не робить ніде.

— У селі ніхто не малював ікони?

Ф. Т.: Малював, тільки ше й мій рідний, Миколай і усякі Боги, то вже його нема, вмер.

— А як його звали, цього дядька?

Ф. Т.: Я уже забула, ше й рідня моя, моєї тітки, забула як.

— Він сам із Старосілля?

Ф. Т.: Він старосільський.

— А давно він ікони малював?

Ф. Т.: Давно.

— Це ще було до колгоспу?

Ф. Т.: До колгоспу.

— А він на чому їх малював, ікони?

Ф. Т.: На бумазі. На бумазі він малював.

— А на бляфіках не малював?

Ф. Т.: Ні, не знаю, бо він виїхав оце, не знаю, де він жив, шо там може й на бляфіках.

— А люди в нього замовляли ікони?

Ф. Т.: Він робив, а один там на базарі був, він можеть намалювать наче, і ікони, він маляром тоже, за греблею.

— А той, що оце ваш родич, то він ікони продавав людям, чи ні? як малював. 

Ф. Т.: Ні! не продавав. Своїм робив, бо ше осьо свати, та й сватам він робив. А тоді виїхав, бо це ж моєї тітки син. То вже давно було.

— Бабусю, а скільки ікон в вас в хаті було?

Ф. Т.: Були, були ікони Іван Хреститель і Спаситель Міра, отакі. Але воно згоріло. А так шкода, шо ікони не перекидала, бо хата згоріла, й сарай згорів. І багато дерева погоріло, бо ми старалися на хату. А тепер як прийшли, то нема нічого. Та возили гуртом із ліса.

— А це ікони в рушники вбирали і раніше, да?

Ф. Т.: Ото ж понашивала, як вони ото. А чоловік зняв, то я.

— А якщо ікона присниться, то це до чого? не знаєте?

Ф. Т.: Не знаю.

— А якщо падає ікона?

Ф. Т.: Падає? клопіт буде, як упаде. 

— А не знаєте, який клопіт може бути?

Ф. Т.: Шось трапиться у хаті, шось трапиться. То недобре, як упаде.

— А за  ікони колись траву якусь затикали? квітки якісь?

Ф. Т.: А як же!

— А які саме?

Ф. Т.: Які є квітки, то такі. То тепер же не встромля ніхто, тепер дуже розумні люди стали. Ой! дитина вилупиться, та усе зна. А тоді дурні були. Тоді в полотняних сорочках ходили, такі бігали. А тепер не бігають, тепер дуже добре дітям.

— А що ж, які квітки за ікони затикали колись?

Ф. Т.: А які ростуть.

— А як вони називалися?

Ф. Т.: І чорнобривці, і гвоздики, і ягідники, усе, усяк.

— А от скажіть мені, а колись музиканти були в селі?

Ф. Т.: Музиканти? були.

— А на чому ж вони грали?

Ф. Т.: На гармонії. Гармонії, бубони. То тепер уже як свальба, то то духова, таке цілу ніч гупкають. А колись на гармонію грали та гарно було.

— А колись на свадьбі то грали на яких інструментах?

Ф. Т.: А гармонія й бубон, і все село сходиться. А тепер тільки ті, шо гуляють та пють. А тоді се село, я й сама аж за центр там ходила гулять, поки молода була.

— А на скрипку не грали в вас колись?

Ф. Т.: Один тут грав, отам на скрипку грав.

— Бабусю, а тим музикантам щось платили, що це на весіллі?

Ф. Т.: А як же! а платять.

— А що їм платили? ви не знаєте? 

Ф. Т.: Ну, я не знаю. То тепер багато дають.

— А їм платили перед весіллям? чи після того вже?

Ф. Т.: А як уже заграють тільки, то тоді платять.

— А я ще хотів у вас запитати, а було таке, щоб у шинку грали музиканти?

Ф. Т.: У шинку? такого не знаю. А там же нап’ються баби, ідуть із базару, у четвер був базар. Та було йдуть, а підвали були колись, називалися підвали, а там горілку продавали, хазяїн той, шо підвал зробив. Та нап’ються та йдуть, та четвертушку брали на чарки, та чарку купи та співа йде. А тепер стаканами або нахильці п’ють.

— То було колись таке, що й жінки в шинок ходили?

Ф. Т.: Ідуть із базару — а! возьмемо там удвох чи втрьох четвертушку. А чарочка, та йдуть співають. Були.

— А було таке, щоб ці музиканти в шинку грали? це я питав. Шоб весілля в шинку справляли, не було таке?

Ф. Т.: А справляли дома.

— А весілля довгі колись були?

Ф. Т.: Од середи до середи гуляють. Як колись ото так гуляли, бо ми робили дома, а роботи немає. То тепер робота, як устряв, то не кидай плуга, а работай йди!

— Бабусю, а колись, як колгоспи почалися, то весілля уже справляли так само довго, чи менше? за колгоспу вже.

Ф. Т.: Тепер, тепер швидко. Тепер в суботу, а в неділю, а в понеділок уже розбираються, тільки збігаються з роботи, то вечеряють.

— То це за колгоспу весілля менші почали робити?

Ф. Т.: Менші, бо ніколи. Вони ж вже на роботі у колгоспі.

— А ви в клуб ходили колись?

Ф. Т.: Не ходила, не любила ходить я у колгосп. А прийдеш удень, а тепер ото на ніч ідуть, бо тілівізори там.

— А чого ви не любили в клуб ходити? 

Ф. Т.: Тоді досвітки були. Сходилися ото в отій хаті через вулицю на досвітки, це увечері прясти, то напрядешся. А хлопці ходили по хатах гулять. Із музикою так, то поховаємо прядки, а повна хата гуляють, співають, грають. Ото таке було колись. А тепер нема цього. Підуть у клуб.

— А колись краще ходили на досвітки, да, ніж у клуб?

Ф. Т.: На досвітки так ходили.

— А я ще хотів запитати, це до колгоспу було ще, да? досвітки.

Ф. Т.: До колгоспу.

— А після колгоспу досвітки були ще? чи не було?

Ф. Т.: Уже нема!

— А чого не було після колгоспу?

Ф. Т.: Я не знаю. Нікому. Як воно то в Черкаси, то в Києві уже молоді, а дома оце самі старі.

— Бабуся, а я хотів запитати ще таке — в вас хата – читальня була?

Ф. Т.: Читальня? була. Хата, як умре людина, то читають оце ж псалтир.

— То це, як уже церкву розвалили, та потім уже. А коли шинків вже не стало в селі?

Ф. Т.: Стали більше, живуть кажне, як треба, візьме додому та й п’ють.

— А ви ходили колядувати, щедрувати?

Ф. Т.: Ходили. Ходили. І тепер осьо. Вона сама берегадівська, ше й квіток надіва, іде колядує.

— А коли ще маленькі були, то коли колядували?

Ф. Т.: Уже я, як уже дівки ми були, то щедрували та ходили колядувать. І чоловіки ходили пішки носили, хто ховався в мішок. А тоді уже одходили, то вечеряли. І забрали то колись як заколядує він, та в церкву оддає на допомогу, в церкву. А тепер ото вже нема.

— А колись дівчата окремо ходили колядувати, а хлопці окремо? чи разом ходили?

Ф. Т.: Знаю, раньше хлопці ішли, таку, таку зроблять, шо усередині, кругом обіб’ють бумагою червоною, а там світиться. Та показує таке страшне! Раз бачила, звізда. Звізда, і там горить, світиться. Колядували хлопці.

— А козу ви водили колись?

Ф. Т.: Ні! такого не було.

— А щедрувати ходили хто? хлопці й дівчата?

Ф. Т.: Хлопці окремо, а дівчата окремо.

— А посипав хто? дівчата посипали?

Ф. Т.: Та дівчат не люблять, як посипають. треба чоловікам.

— А чого? не казали?

Ф. Т.: А хто його зна! Бо негарно, якшо жінка посипа. Треба чоловік. 

— А ви не пам’ятаєте, а ваш батько ходив лякати на Різдво дерево?

Ф. Т.: Ні, не ходили. А ми ж дівки були, та прийдеш до воріт, та ворота парочкою. А десь собака буде гавкать далеко, то хтось вже заміж піде.

— То це було коли? на Новий рік?

Ф. Т.: Еге! на новий год. І перекидали через хати чоботи. То одна як перекинула, та й не бачила. Украв хтось. А може закинула, та не найшла.

— А що, колись в чоботях ходили?

Ф. Т.: У чоботях.

— А ще що одягали на себе колись? 

Ф. Т.: Колись не було так, як тепер, пальта та куфайки. Тоді кожухи, юпки. Юпки, я ше і служила, то заслужила 50 рублів, та мені дали на юпку. Та дома пошили мені юпку. Та оце її міль і зїла. Така міль, шо і згоріло прямо. Я й посипала і табаком, в усим.

— А юпку з чого шили? 

Ф. Т.: З овечої, із овець. Пряли та ткали, та такі юпки.

— А намиста носили колись?

Ф. Т.: Носили. В мене було багато, а де воно ділося, Бог його зна. Були.

— І сорочки були, да?

Ф. Т.: І сорочки.

— А вишивали сорочки в вас?

Ф. Т.: А як же! ото забрали ше 3 сорочки були.

— А яким узором вишивали в вас?

Ф. Т.: І вирізування називається, дірочки вирізували. То те забрала вона.

— А якою ниткою вишивали?

Ф. Т.: Наполоть була тоді, а тепер оце муліне ото шиють.

— А де ви наполоть брали?

Ф. Т.: На базарі. Базари були! та там стільки того краму продавали! А тепер, бачиш, і  лавки нема.

— Бабуся, а в скільки років ви ланковою стали?

Ф. Т.: Не знаю, скільки було мені год. То уже колгосп почав, це уже ж 53 прозвали у селі. Було там, а справляли оце 53, як оце вона закончила. То це її чоловік поранєтий був та в Києві лежав. Я тричі ходила до його.

— Ви замужем були, як були ланковою?

Ф. Т.: Була, уже був і чоловік. Уже він волами їздив.

— І що ж ви робили в ланці, ланковою?

Ф. Т.: Буряки, і соняшники, й кукурузу. Усе! усе робили!

— А що вам платили за це? 

Ф. Т.: Ну, з колгоспу було то бригадіра, а то обліковець їздить пише, скільки в день зробили, стільки й платять.

— То багато вам платили? добре платили?

Ф. Т.: Добре було. А тепер оце вже платять.

— А було таке, що в колгоспі хтось крав?

Ф. Т.: Було! було. Було і судили, як багато так брали. Трусили, було йдеш. А то вже стали возить машиною. Було!

— А не боялися?

Ф. Т.: А чого бояться? як іде із роботи, то це ж не краде.

— А не було оце, що це гріх красти у колгоспі?

Ф. Т.: Та каже, колгосп великий чоловік, то не в людей. То каже колгоспне, усі роблять на колгосп. А її тоже і ланку копали.

— А на її полі всі працювали, да?

Ф. Т.: На її полі мало. То вони сіяли буряки кормові, а солодкі вибирали та її, шоб її ж були.

— А це Демченко, да?

Ф. Т.: Поставили хату та й досі стоїть.

— То це їй хату спеціально поставили?

Ф. Т.: Да, Демченкова.

— То там не тільки вона працювала?

Ф. Т.: Ланка, вона ланкова була.

— А чого саме її виділили?

Ф. Т.: А треба ж, шоб усі бралися робить. Шоб почотлива. Та всі шоб дивилися, та й бралися робить.

— А як до неї люди ставилися? 

Ф. Т.: Це ж Демченкова! ударниця! А тоді ж вона була героїня! а робили в ланці жінки ж.

— І це були такі, як ви десь?

Ф. Т.: Такі люди, як оце я. А тре вигнуть, як котору ще і на тій, там, де церква була, то там бувало стояли.

— Бабусю, то це в запаленій тикві вода швидко нагрівається?

Ф. Т.: Тепла. А не запалена, то та холодна.

— А чого так? ви не знаєте?

Ф. Т.: А я не знаю, шо як перепалена, то, а шоб не запалена, то вона якось, шо наче і крізь неї проходить і надвір наче мокре. А у її швидко тепла.

— А ви ж оце з собою, як ішли в поле, то тикву брали, да?

Ф. Т.: А як же! брала.

— А чим ви її закривали? тикву.

Ф. Т.: Тряпочкою, якою-небудь ганчіркою. Ганчіркою.

— А її ховали десь в холодок?

Ф. Т.: А як же! в холодок. Під снопи. Нажнем та там становим, там обідаємо.

— А я хотів запитати, а їсти в чому ви носили в поле?

Ф. Т.: Торби були. Торба була. Ми не вперед у платок, або шо. Торбинка, та в торбинку зав’яжеш, та в мішок. та мішок за плечі, і тикву у мішок. А там привозять горшки води, та ідеш та береш.

— Це вже за колгоспів?

Ф. Т.: У колгоспі то вже.

— А в Близнюках не носили їсти в поле?

Ф. Т.: Ні! то носять, де орють, то їм їсти носять. А тим, шо у ланках були, для себе води привезуть бочонок, та підеш та набереш, та й п’єш.

— А що їсти в поле брали? 

Ф. Т.: Ну, у кого шо є. Чи груша, чи хліб, сало, огірок, таке.

— Він ще доглядав батьків, батька й матір?

Ф. Т.: А хто його зна! вже ті померли, шо хто помер.

— А хоронили батьків де, на цвинтарі?

Ф. Т.: На кладовищі! оце кладовище в нас.

— Були відьми в селі?

Ф. Т.: Були! отам одна тут ходила, бо це вже встерегли, собака. А він поламав ноги, а воно людина.

— А що вони робили? що вони шкодили кому?

Ф. Т.: Нічого! коров доїли. Корови доїли. Зайдуть. А тепер ніхто не лякає, а тоді лякали.

— А були такі баби, що шептали колись?

Ф. Т.: Були! уже померли, нема. І од зубів, і од усього. І до коров ходили. Боліли, то й до корів ідуть. А тепер.

— А як тоді до корів ходив? чого він ходив до них?

Ф. Т.: Ну, шептали корові, шо їсть, а не дає все. То ходили. Я знаю, а не знаю, шо робили.